UkrainianPolishRussian

Науково-публіцистична діяльність

«ДІАЛОГ ДВОХ КУЛЬТУР – 2016». БУДУВАННЯ ПОЛЬСЬКО - УКРАЇНСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ

Тамара СЕНІНА,

директор обласного літературно-              

меморіального музею Юліуша Словацького

                              

          У вересні 2016 року обласному літературно-меморіальному музею Юліуша Словацького в м. Кременці (Тернопільської області, що в Україні), виповнилось дванадцять років. Створений за сприяння президентів, представників урядів і народної дипломатії Польщі та України, у співпраці Міністерств культури обох держав, Спілок польських та українських письменників, науковців музею літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві та Кременця, з участю люблінських і кременецьких будівельників, Товариства польської культури в рідному місті поета, музей став яскравим взірцем співробітництва в галузі культури двох слов’янських народів, глибокої взаємоповаги і взаємодовіри, що відповідає творчому напрямку генія Юліуша Словацького, народженого в Кременці, серце якого змалку ділилося між ними...

       Відтоді час пролетів миттєво, все ж закарбував у своїй історії чимало цікавих епізодів і подій, що працюють на успішне утвердження закладу серед музеїв України і Польщі. Покликаний від початку свого заснування (2004 року), виконувати особливу місію: єднати народи, він з року в рік оправдовує це неписане гасло. Міжнародні українсько-польські літературно-мистецькі зустрічі «Діалог двох культур», розпочаті у музеї в 2005 році, і які вже стали явищем в культурному та літературному житті обох країн, – щорічне цьому підтвердження. Символічно, що й ідейними натхненниками та організаторами цього явища стали: музей Юліуша Словацького (директор – автор цих рядків) від України і Національний музей Землі Перемишлянської (директор – Маріуш Ольбромський разом із науковцем-мистецтвознавцем – Уршулею Ольбромською) від Польщі. У 2012 році цю ідею підхопили: музей Юзефа Пілсудського у Сулеювку (директор – Кшиштоф Ярачевський – внук Юзефа Пілсудського, і віце-директор Гжегож Новік), у 2015-му – музей ім. Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставіску (директор – М. Ольбромський).  

          «Діалог», розпочинаючись щороку 4 вересня, в день народження поета, і, продовжуючись майже протягом тижня, демонструє насичену програму конференцій з участю провідних науковців, видатних письменників, літераторів і музейників України та Польщі, дальнього і ближнього зарубіжжя; презентації авторських творів (публіцистичних, прозових, поетичних, музичних); літературно-мистецькі вечори; концерти знаних в Україні та Польщі піаністів і співаків, лауреатів вітчизняних та міжнародних премій – виконавців класичних і народних музичних творів, сучасних мелодій; художній і фотографічні пленери… Коло шанувальників «Діалогу» з кожним роком зростає і поповнюється новими іменами.

           Тематика наукових конференцій завжди виважена і будується на найкращих взірцях порозуміння і толерантності. «Романтизм польський та український», «Спільна культурна спадщина», «Мистецтво, традиції, люди», «Кременець – родинне місто Словацького», «Волинь, Галичина, Поділля – літературні і мистецькі», «Літературні польсько-українські взаємини в період міжвоєнного 20-річчя», інші теми, присвячені визначним датам і подіям обох держав – це саме ті, що згуртовують усіх учасників в одне тісне коло. Цьогорічний, ХІІ Міжнародний літературно-мистецький форум «Діалог двох культур – 2016», що проходив у музеї Юліуша Словацького упродовж 4 – 6 вересня, – підтвердження тому. Наукові конференції, «круглі столи», молодіжні «Літературні кав’ярні», фотопленери, презентації літературних видань, якими був заповнений кожен день, залишили по собі помітний слід як у науці, літературі і мистецтві, так і в історичних та політичних аспектах обох держав.    

           Тут, у приміщенні музею, на міжнародному рівні вшанували 160-річчя з дня народження Івана Франка, 145-річчя від дня народження Лесі Українки. Григорій Штонь виступив із темою «Бездержавний романтизм. Естетико-духовний вимір. Словацький – ШевченкоЛеся Українка», а польський професор Генрик Дуда оприлюднив своє дослідження: «Іван Франко польськомовний. Кілька штрихів про повість «Для домашнього вогнища»». Саме Івану Франку належать перші критичні оцінки творчості Юліуша Словацького, бо вже в 70-х роках ХІХ століття він зацікавився польським романтиком. В одній із своїх рецензій Франко, аналізуючи творчість поета, писав: «після смерті Словацького його твори викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів Адама Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів…». Глибоко розуміла історико-філософську суть творів Словацького Леся Українка. Для них обох творчість польського поета служила справжнім взірцем. У контекст видатних українських імен впліталися й визначні польські постаті.        

   Натхненним було ознайомлення з майбутньою книгою «Ярослав Івашкевич – «Вежа». Вибрані поезії» в перекладі українською мовою Дмитра Павличка та з участю самого перекладача.Презентуючи твори польського поета, який відвідав Кременець у 1969 році, Дмитро Павличко підкреслив, що своїми перекладами він «хотів би показати полякам, що в особі Івашкевича ми маємо не тільки польського, а й українського поета. Як представник своєї нації він писав польською мовою, але духовно у свою поезію ввів образ України повсталої, яка воювала за свою свободу. В Івашкевича є вірш, присвячений дисиденту Євгенові Маланюку. Івашкевич у своїх творах каже про українську мову, волю і долю. Він писав про українських волів, якими наші люди орали…Я є польським патріотом за своїм письменницьким покликом. Переклав на українську твори 50 великих польських пое­тів. Під них відведено восьмий том збірки моїх творів. Цього року мене знову запрошують у Польщу, бо переклав українською 120 віршів великого поляка, мого друга Ярослава Івашкевича. Ярослав народився у Кальнику біля Вінниці. Його, сина економа, виховали наші українські жінки. Він був великим знавцем України. Написав масу поезій про мальовничу українську природу. Казав, що кращого неба, ніж у нас, не бачив ніде – коли сонце заходило, ця височінь мала стільки кольорів, що не міг їх описати, назвати жодним словом. Згодом, коли Івашкевич приїхав до Варшави, ніяк не зміг звикнути до тамтешньої природи – перед його очима були українські краєвиди…»

В музеї кожен із «Діалогів двох культур» стає неповторним, хоч і домінує в ньому постать Юліуша Словацького. Тут до великого Кременчанина ставлення обережне, не нав’язливе і не ідеалізоване. Наукові праці, що виголошуються під час таких зустрічей і дотичні до його імені, обов’язково торкаються й інших, вартих уваги, особистостей. Відкриваючи нові імена в літературі чи то в мистецтві, «Діалог», зосереджує увагу й на особливих фактах у спільній історії, популяризує їх у пресі, в збірниках, у книгах, в інших виданнях. Місто Словацького по праву стало незмінним місцем зустрічей українських та польських інтелектуалістів, прагнучих будувати добросусідські взаємовідносини між державами у дружньому та щирому рукостисканні після дискусій і дебатів. Об’єднуючою темою на цьогорічному «Діалозі» було обговорення за «Круглим столом» питання про встановлення у Кременці пам’ятної таблиці, присвяченої колишньому учню Кременецького ліцею – всесвітньовідомому скульптору Томашу Оскару Сосновському (1812–1886). Тему для обговорення запропонували краєзнавці із Рівного, в особі голови Товариства ім. Т. Сосновського Ярослава Ковальчука, яку підтримав ректор Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка Афанасій Ломакович.

             Цікавою, хоч і дискусійною, була одна із конференцій «Про польські та українські дороги до незалежності. 1914 – 1920», запропонована Інститутом політичних досліджень ПАН у Варшаві. Озираючись у минуле, йдучи в ногу з подіями сьогоднішнього дня, українські та польські історики – учасники «Діалогу» – торкалися спільних проблем: перемог і поразок 1914 – 1920 років, пошуків шляхів до порозуміння і єдності в наші дні. Художня література, історичні джерела, архівні матеріали певних років – служили джерелом для досліджень науковців обох сторін. Обговорення даної теми перейшло в емоційні дебати між істориками, літераторами, іншими небайдужими учасниками. Між професором із Варшави Гжегожем Новіком, який виступив із темою «Місце України в геополітичному баченні Юзефа Пілсудського» і Петром Кралюком, доктором філософських наук національного університету «Острозька академія», котрий оприлюднив «Оцінку українською стороною Варшавського договору Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри». Між Тадеушем Кшонстеком – полковником, викладачем Інституту Східної Європи Варшавського університету, який ознайомив з «Пам’ятними місцями польських і українських битв за Незалежність 1918-1920 рр. Між Варшавою і Києвом», і Миколою Жулинським – член-кореспондентом НАН України, доктором наук, директором Інституту літератури ім. Тараса Шевченка у Києві, він підняв тему «Політичний трактат Аполло Коженьовського «Польща і Москва: проекція на сучасну ситуацію». Між Збігнєвим Пальським – кандидатом наук Інституту політичних досліджень ПАН у Варшаві і Наталею Єржеківською – кандидатом наук, старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у Києві, теми яких також перекликалися одна з одною: «Українські і польські військові пісні 1914-1920 рр.» і «Польські та українські письменники – учасники військових подій 1914-1920 років та відображення цих подій в їхній творчості». У дискусії взяли участь Григорій Штонь, Гжегож Новік, Павєл Рокіцький, Марія Копицінська-Лєхунь, Валерій Левченко та інші українські і польські науковці, політологи, краєзнавці. В пам’яті залишилися слова, сказані під час цієї конференції Дмитром Павличком:

          «Коли я став послом України у Польщі, найперше, що робив,– постійно наголошував на тих історичних подіях, коли ми з поляками стояли пліч-о-пліч. Бо в єдності ми завжди вигравали. Так, були часи, коли українці з поляками воювали. Розуміючи, які наслідки може мати нове протистояння між нашими народами, я вишукував у нашій минувшині будь-які моменти, які засвідчували, що нам з поляками треба бути заодно.Свого часу президенти Кучма і Кваснєвський підписали історичний, вважаю, документ – “Порозуміння і примирення”. Тоді я перебував під впливом великого польського політика, редактора “Культури” Єжи Гедройца, який, звертаючись до своєї влади, казав: “Союз Польщі з Україною – це набагато важливіше для Варшави, ніж вступ Польщі до НАТО”. Ці слова слід пам’ятати завжди, кажучи про українсько-польські взаємини. Бо їх висловив великий польський патріот, який після Папи Римського Івана Павла ІІ чи не найбільша у ХХ столітті постать польського національно-державницького і загальноєвропейського мислення.Дуже добре колись казав Іван Павло ІІ: ми повинні все дуже добре пам’ятати. Але не для того, щоб роз’ятрювати рани, а для того, щоб будувати майбутнє без трагічних подій.Хотів би, щоб наші брати почули мене. Хочу, щоб ми, поляки і українці, наближалисяодиндоодного…».

        Літературно-мистецький форум 2016 року охопив собою чимале коло однодумців, понад сто учасників, котрі, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію в Україні – війну на Сході, приїхали в Кременець чи не з усієї України, чи не з усіх воєводств Польщі. Прибули з Литви, із Великобританії, Франції, Швейцарії, Австрії, Греції, Іспанії…

        Кожен день форуму закінчувався так званою театралізованою «Літературною кав’ярнею» – інсценізованими молоддю, виступами учнів із Польщі, Чехії, Словакії, Німеччини й України – представників Європейської Родини шкіл ім. Юліуша Словацького, яка діє під керівництвом пана Анджея Круля (викладача з м. Хожув РП) понад двадцять років. Гідною була відповідь зі сторони української, яку представив музичний гурт «Друзі» – студентів Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка. Як завжди на завершення програми Європейської Родини шкіл ім. Ю. Словацького відбулося садіння троянд та інших квітів у дворі музею – в дарунок Поету.

         Літературно-мистецький форум 2016 року відійшов у минуле, а в пам’яті залишились спільно прожиті дні, чимало приємних епізодів, незабутні спілкування і враженння… Надихаючим на наступні «Діалоги» стало спільне звернення-привітання від Уряду Республіки Польща (заступника голови Ради Міністрів) і Міністра культури та Національної Спадщини Республіки цієї ж держави, яке озвучила директор департаменту Міністерства Дорота Якубяк-Янішевська:

       «Шановні Учасники та Організатори зустрічі «Діалог двох культур»! Музей Юліуша Словацького у Кременці в черговий раз став місцем інавгурації «Діалогу двох культур», обміну думок, поглядів та мистецьких презентацій. Родинна садиба Великого Романтика не є мертвим, забутим, штучним твором – а живою тканиною міста, спрямованим у майбутнє вогнищем культури, музеєм, котрий співпрацює з науковими установами, шкільною та студентською молоддю, з мистецьким середовищем»… «Цьогорічна тематика «Діалогу» спонукає до роздумів над дорогами до незалежності. Ними переповнена романтична література обох наших народів. Учасники «Діалогу двох культур» добре знають вагу понять: «воля», «мультикультуралізм», «приязнь». Кременецькі зустрічі кілька років підряд плідно перекликаються із зустрічами в музеї Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставіску, що служить будуванню польсько-українського порозуміння, а також популяризації наших культур. Музей Юліуша Словацького в котрий раз підтверджує, що є центром мистецьким і дослідницьким, відкритим і діючим...»

         Від себе ж хочеться додати, що успіхи «Діалогу» – у великій мірі залежать і від наших друзів: науковців із Києва і Варшави, Львова і Кракова, Чернігова і Познаня, Ужгорода і Вроцлава, Кривого Рогу і Перемишля, Умані і Любліна, Хмельницького і Сулеювку, Житомира і Гданська, Луцька і Хелма, Тернополя і Жешува, Кременця і Хожова, Бережан і Торуня, Старого Скалата і Борщова, Велеснева і Вишнівця…, за що ми їм вдячні.

       В рамках цьогорічного «Діалогу» відбулися: художня виставка, представлена Кременецьким краєзнавчим музеєм; екскурсії Кременцем, в інші міста регіону; Міжнародний українсько-польський турнір ім. Юліуша Словацького – чемпіонат зі стрибків на лижах із трампліну.      

       Проведенню Міжнародного форуму «Діалогу двох культур – 2016» від української сторони сприяли: Тернопільська обласна рада, Тернопільська обласна адміністрація, управлінням культури Тернопільської ОДА, Тернопільський обласний методичний центр народної творчості, Кременецька міська рада, міський відділ культури. Представники «Діалогу» від польської сторони брали участь під патронатом Уряду і Міністерства культури та Національної Спадщини Республіки Польща, при сприянні Фундації «Допомога полякам на Сході», Інституту політичних досліджень польської Академії наук у Варшаві, адміністрації Гродзінського повіту, Генерального Консульства РП в Луцьку.

   Від початку його проведення в центрі усіх цих зустрічей завжди перебуває Дмитро Павличко – класик української літератури, Герой України, Почесний громадянин Кременця. Активну підтримку і сприяння у проведенні літературно-мистецьких зустрічей у Міністерств культури України й Республіки Польща, на найвищих щаблях керівництва Тернопільської області і Кременця, Генерального Консульства Республіки Польща в Україні у м. Луцьк, спілок українських та польських письменників. Саме в ці дні особливо відчутною є активна співпраця з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України в Києві (директором якого – академік Микола Жулинський), його особлива підтримка у проведенні наукових конференцій у музеї. Важливою є участь у «Діалозі двох культур» члена-кореспондента Академії наук України Ростислава Радишевського,»; з Інститутом літератури ім. Івана Франка НАН України у Львові, з безпосередньою участю інших інституцій… Важливим у цьому є багаторічне сприяння «Діалогу» та участь у ньому: директора департаменту культури Григорія Шергея, лауреатів Шевченківської премії: Героя України Дмитра Павличка, поета-перекладача Романа Лубківського, академіка Миколи Жулинського, заступника директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергія Гальченка, професора Григорія Штоня, науковців високого рангу: Євгена Нахліка, Гжегожа Новіка, Йосипа Лося, Павла Михеда, Уршулі Маковської, членів спілок письменників: Станіслава Шевченка, Маріуша Ольбромського, Лесі Романчук, Божени Птак, Надії Панчук, Теодозії Зарівної, Казімєжа Бурната, Олександра Гордона, Ігора Павлюка, Кшиштофа Колтуна і багатьох-багатьох інших.

       Шляхи до музею Юліуша Словацького в Кременці ведуть науковців із найрізноманітніших регіонів України: з Києва, Львова, Черкас, Умані, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Ужгорода, Хмельницького, Житомира, Луцька, Черновець, Тернополя, Бережан, Борщова, Велеснева, Старого Скалата, Вишнівця… Сюди приїжджають чи не з усієї Польщі: з Варшави, Кракова, Любліна, Перемишля, Сулеювку, Торуня, Вроцлава, Познаня, Гданська, Хелма… Завжди шанованими є науковці та літератори з Франції, Великобританії, Австрії і Греції, Литви, Білорусі, Молдови, кордони для яких не стають перепоною. Тисячі подоланих кілометрів у Кременець в загрозливий для України час – підтвердження їхньої одностайності і солідарності з українським народом. Особливо тепер, коли на її Сході йде нав’язана Росією війна.

       Однак, сказати про українсько-польський «Діалог двох культур» кількома штрихами, значить мало про що повідомити. Це не тільки читання наукових рефератів. Кожного року його учасники вписують у свою історію нові відкриття і події, творцями яких є самі. У хроніці подій «Діалогу двох культур – 2015», наприклад, уже вписані важливі для обох країн факти: поету-перекладачу, Надзвичайному Послу України Роману Лубківському присвоєно звання Почесного громадянина Кременця; з ініціативи Дмитра Павличка (Почесного громадянина Кременця з 2013 р.) загальноосвітній середній школі №1 м. Кременця надано ім’я – видатної української поетеси Галини Гордасевич, яка народилася в цьому ж місті, з нагоди її 80-річчя; Роман Лубківський – презентував «Кобзар» Тараса Шевченка, перекладений польською мовою різними авторами; музей Юліуша Словацького – власне семисотсторінкове видання «Музей, що єднає народи»; в рамках «Діалогу» відбулися: фотографічний пленер, Міжнародний турнір ім. Юліуша Словацького – чемпіонат зі стрибків на лижах із трампліну, екскурсії. Після Кременця «Діалог двох культур – 2015» мав своє продовження у Львові, зокрема, в   Яворові, де відбулося покладання під пам’ятною таблицею Короля Яна ІІІ Собеського, відвідання святинь, пам’яток.

       Вперше цього року учасники дій в літературному житті обох країн. , що відбулися в Кременці , важливі події. залишає. Для прикладу, літературно-мистецькі зустрічі, так званий Міжнародний форум «вкотре продемонстрував високий рівень проведення, подарував незабутні дні гармонійного спілкування і взаємообміну думками всім його учасникам.

    Наукова, дослідницька, культурно-просвітницька, виставкова робота музею, що утвердила себе протягом десяти років, засвідчила про важливість його скромної ролі у зміцненні добросусідських відносин між народами. За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, наповнено фонди тисячами експонатів, сформовано наукову бібліотеку. В архівах України та Польщі музейниками опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані наукові реферати і чисельна кількість інших статей, що звучали на республіканських і міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією вітчизняних слухачів і зарубіжжя: в Україні, Польщі, Швейцарії і були опубліковані в українських та польських наукових збірниках, публіцистичних виданнях, у пресі. Діяльність музейників оприлюднювалась по обласному, республіканському та польському радіомовленню і телебаченню. Велика увага приділялася публікаціям у пресі. В результаті – більше сотні статей. Значне місце в роботі надавалась видавничій справі, оскільки вона, як одна із важливих аспектів, свідчить про наукові досягнення закладу. За десять років, починаючи від 2005 року, було видано 14 одиниць друкованої продукції. Здебільшого – українською та польською мовами, а також – англійською і російською. Це – чотири путівники по музею і Кременцю (пов’язані з іменем Словацького); літературно-мистецький альманах поетичних, прозових, публіцистичних, художніх і фотографічних творів авторів із Кременця й Тернополя; збірник поезій Словацького в українських перекладах; інформаційне видання про «Діалог двох культур»; збірник «Листів до матері» і фрагменти «Щоденника» Юліуша Словацького – видані вперше в Україні в українських перекладах; два різновиди комплектів листівок; два буклети: «Юліуш Словацький» і «Тарас Шевченко – дорогами нашого краю»; музеєм заснована і періодично видається літературно-мистецька газета „Година роздумів"; музей причетний до видання збірника «Діалог двох культур», що виходить у Польщі під керівництвом Маріуша Ольбромського, а також – до бібліографічного покажчика «Юліуш Словацький», виданого обласною універсальною науковою бібліотекою.    

Значну увагу музей приділяє роботі з громадськістю Кременця, молоддю, навчальними закладами міста і району. Чисельні авторські вечори, відзначення видатних та інших подій, ювілейних дат видатних людей, проведення «Європейських ночей», презентації виставок художників, інших митців, колекціонерів, учасників бойових дій, зокрема – Революції Гідності, – це саме ті критерії, що допомагали і надалі сприяють музейникам збирати у так званому Салоні Саломеї чимало народу. Поряд з іменем Юліуша Словацького, яке щоденно звучить на устах науковців, тут добре «почувають себе» і Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Максим Рильський, Микола Бажан, Михайло Вериківський, Максиміліан Волошин, Іван Гарасевич, Микола Хвильовий, Василь Стус, Омар Хаям, Робіндранат Тагор… Усім їм присвячувались окремі вечори, тематичні уроки… Чимала кількість таких заходів відбулася з посвятою січовим стрільцям, з нагоди відзначення днів Незалежності України та Польщі, днів української писемності, вшанування пам’яті голодомору та Майдану… Десятий рік підряд, наприкінці кожного липня, волонтери молодіжної асоціації «Новий Акрополь», що в Києві. які з’їжджаються до Кременця з Києва, Дніпропетровська, Харкова, Миколаєва, Одеси, Донецька, Запоріжжя, Полтави і Львова демонструють у музеї свої творчі літературніо-поетичні композиції.

Цей перелік можна було б продовжувати. Адже кожен день – це свіжі ідеї, які приносить саме життя. Від початку діяльності музейний салон став місцем зустрічей з високим мистецтвом. Першим у музейних залах (а це було весною 2004 року ще до відкриття закладу) пролунав незабутній голос Миколи Шопші (1947—2006) – Народного артиста України, лауреата премії ім. Тараса Шевченка з Києва який виконав улюблені пісні Юліуша Словацького: «Ой не ходи, Грицю» і «Стоїть гора високая». Тоді ж відбулося спілкування з поетом-академіком Борисом Олійником і не менш відомим Миколою Луківим, редактором журналу «Дніпро», поетом-піснярем творчість якого відзначена чисельними престижними міжнародними та всеукраїнськими преміями і відома – від країн слов’янського світу до Канади, США й Австралії. З перших днів діяльності музею його постійним гостем став кобзар Василь Жданкін (із Кременця) – він же володар гран-прі першого всеукраїнського фестивалю «Червона рута» і перший виконавець Українського гімну у Незалежній Україні. Тут не раз зачаровували співом: Народна артистка України – Любов Ізотова (з Тернополя), лауреати республіканських та міжнародних премій Галина Попович і Микола Швидків (з Кременця і Рівного), Домініка Свьонтек із Варшави, Микола Нагірняк і Наталя Травкіна (з Житомира), професіонали польських та українських театрів: заслужена артистка України (із драмтеатру ім. Леся Курбаса, що в Тернополі) – Віра Самчук і актор театру із Варшави «Фредреум» – Ришард Остроменський; піаністи: Марія Вільчек-Бака із Кракова, Данило Саєнко – лауреат Міжнародних конкурсів, випускник Львівської музичної академії ім. Лисенка і Єва Оссовська з Варшави, скрипаль Олег Дацюк із Кременця і жіночий ансамбль «Любисток», знаний у Польщі, Чехії, Словакії, Німеччині, Австрії, і багато інших.

Талантам, закоханим у музичне мистецтво, від червня 2006 року служить рояль “Калісія” – дарунок польської письменниці пані Марії Данілєвіч-Зєлінської (1907-2003), який вона заповіла музею Юліуша Словацького. Відтоді у виконанні професіоналів і зовсім юних піаністів Кременця і Тернополя, Галичини і Волині, всієї України та Польщі не перестає звучати класика. Шопен, Ліст, Моцарт, Сарасате, Вєрачіні, Бах, Бетховен, Венявський, Коробка, Вериківський, Скорик… Під звуки мелодій відбуваються інсценізації творів поетів-романтиків. В такі хвилини, в одязі, притаманному початку ХІХ-го століття, появляються дівчатка і хлопчики, які, перевтілюючись, стають на мить його героями. Оживають Юліуш Словацький, Фредерик Шопен, Адам Міцкевич, Марія Водзінська, Жорж Санд…, які наповнюють дім давно забутою епохою романтизму...

В історії музею залишаться й інші пам’ятні події десяти років, зініційовані колективом. Це – відкриття в Кременці пам’ятного знаку матері поета Саломеї Словацької-Бекю – на місці знаходження будинку, в якому вона жила в останні роки і тут померла; пам’ятних таблиць Юліушу Словацького з нагоди 200-річчя його хрещення у костьолі колишнього ліцею, і Віллібальду Бессеру – видатному вченому, одному із засновників та перших директорів ботанічного саду в Кременці – в рік його 225-річчя. Таблицю встановлено на будинку, в якому він на початку ХІХ століття проживав.Проте, і це лише штрихи до повного відтворення життя музею. За попередні роки тут зроблено чимало і кожна з реалізованих справ заслуговує уваги.

Та, мабуть, найбільшим досягненням музею стало щорічне проведення Міжнародних (українсько-польських) літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», започаткованих теж десять років тому дирекцією музею Юліуша Словацького в Кременці спільно з директором Національного музею Землі Перемишльської в Перемишлі (РП) Маріушем Ольбромським і науковцем-мистецтвознавцем цього ж закладу Уршулею Ольбромською

Символічно, що літературно-мистецькі зустрічі «Діалог двох культур – 2014», які переросли у так званий Х Міжнародний форум, присвятили 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка і 205-річниці від дня народження Юліуша Словацького. Він вкотре продемонстрував високий рівень проведення цього дійства, подарував незабутні дні гармонійного спілкування і взаємообміну думками всім його учасникам, як з України і Польщі, так і з інших країн світу – Австрії і Парижу, підтримка яких була дуже цінною. Кордони не стали для них перепоною. Тисячі подоланих кілометрів у небезпечні для Європи дні – підтвердження їх одностайності з українським народом, а також – відчуття плеча друга у загрозливий для України час. Особливо тепер, коли на її Сході йде війна.

Тож, мабуть, нинішній «Діалог двох культур», найяскравіше продемонстрував усі ці людські цінності: співчуття, розуміння і солідарність. Організований за сприяння Міністерств культури України і Республіки Польща, на найвищих щаблях влади Тернопільської області: обласної державної адміністрації, обласної ради, департаменту культури, релігій та національностей; за підтримки районного керівництва; з безпосередньою участю Генерального Консульства Республіки Польща в Україні у м. Луцьк, Фундації «Допомога полякам на Сході», Музею Юзефа Пілсудського у м. Сулеювку; у співпраці з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, із Кременецьким обласним гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка та Федерацією польських організацій в Україні, Форум продемонстрував наскільки важливо «єднати народи» і, тим більше, якщо вони є сусідами.

Такими думками було наповнене кожне вітання, що звучало під час урочистостей відкриття цього безперервного і такого необхідного в наш час діалогу у родинній садибі Словацьких: Леоніда Бицюри – заступника голови облдержадміністрації, Василя Хомінця – голови обласної ради, Євгена Безкоровайного – голови Національної спілки письменників Тернопільської області, Романа Ванжули – Кременецького міського голови і учасника Революції Гідності, Ростислава Радишевського – члена-кореспондента Академії Наук України, завкафедрою полоністики Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, Наталії Єржиківської – науковця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Цього дня чимало добрих слів і побажань адресувалося організаторам та учасникам Форуму і від голови Кременецької районної державної адміністрації Віталія Ткачука, голови районної ради Андрія Смаглюка. Наталія Єржиківська вручила дирекції музею цінний дарунок від Інституту літератури ім. Т. Г. Щевченка НАН України – кілька томів «Шевченківської енциклопедії». Роман Лубківський – видатний український поето-перекладач, лауреат Шевченківської премії передав, упорядкований ним, «Кобзар» у перекладі польською мовою.

Як завжди, палким було слово Дмитра Павличка – Почесного громадянина міста Кременця, Героя України, Надзвичайного та Поважного посла України в Республіці Польща (1999–2002), постійного учасника «Діалогу двох культур». Він озвучив пророцтва двох геніїв. Тараса Шевченка, який писав: «Церков домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна…» і Юліуша Словацького, який ще за шість років до появи «Кобзаря» Шевченка у поемі «Вацлав» прогнозував воскресіння України як держави: «Не знатимеш у пеклі, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне!...». І далі, продовжував класик, – «Ми побачили воскреслу Україну, але на нашу велику біду, це було не один раз. За останнє своє справжнє звільнення й бажання стати членами Європейської родини віддали своє життя найкращі представники сучасної української генерації. Ми воюємо із Москвою, котру, власне, Шевченко і називав «церков домовиною», ми навчилися вмирати. Сьогодні, в день народження великого польського пророка, ми повинні повірити в те, що його передбачення, щодо України, збудеться…».

В одному дусі з українцями звучали виступи від польської делегації. Її представляли: Кристина Марчик із Міністерства культури і Національної Спадщини Республіки Польща, Беата Бживчи – Генеральний консул РП в Україні у м. Луцьк, Ева Фігель – директор Польського інституту в Києві, Гжегож Новік – віце-директор музею Юзефа Пілсудського в Сулеювку, Маріуш та Уршуля Ольбромські – організатори «Діалогу двох культур» від польської сторони, Івона Смолка – заступник голови Спілки польських письменників і багато інших відомих у Польщі науковців, мистецтвознавців, літераторів та істориків.

Воєдино переплелися вітальні листи, що надійшли на адресу організаторів та учасників Міжнародному форуму із Міністерств культури. Міністр культури України Євген Нищук зазначив: «… З року в рік подібними Урочистими академіями, які відбуваються на батьківщині Юліуша Словацького вже десятий рік поспіль, поглиблюється наше розуміння творчої спадщини братніх народів України та Польщі… Бажаю, щоб і надалі між нашими близькими державами й надалі стрімко і продуктивно розвивалися відносини в гуманітарній царині». І, в той же час, Міністр культури і Національної Спадщини Республіки Польща Малгожата Оміляновська підкреслила, що «Кременецькі зустрічі науковців, музейників, художників та інших митців уже надовго вписані до календаря найважливіших культурних імпрез, спільно організованих Поляками та Українцями. Переконана, що цьогорічне відкриття «Діалогу двох культур дозволить по-новому переглянути творчість польських та українських письменників епохи романтизму, виявити невідомі до цього карти з історії Поділля і Волині, а також допоможе нав’язати нові контакти між представниками культури з Польщі й України…».

Саме тут, у Кременці, 4 вересня, в день народження Юліуша Словацького, в перший день Міжнародного форуму, кожен може стати свідком і учасником вшанування пам’яті Тараса Шевченка покладанням квітів до пам’ятника, встановленого йому в місті; побувати на Туницькому цвинтарі, де похована мати польського поета і почути його листи, що зліталися звідусюди до неї в Кременець; розділити приємні хвилини святкування вулиці Словацького, що потопає в різнобарв’ї композицій осінніх квітів і промовляє талантами кременецьких художників, що демонструють на своїх полотнах мальовничий і багатий архітектурою Кременець. Саме тут, на цій вулиці, у родинній садибі Словацький, була і надалі залишається можливість для кожного познайомитися з яскравим сузір’ям найвидатніших українських та польських науковців, із видатними письменниками й літераторами, з людьми близькими по духу, поспілкуватися з його постійними учасниками: з Дмитром Павличком – класиком української літератури, який від самого початку розмов і дискусій про створення музею Юліуша Словацького, брав безпосередню участь у них як в радянський час, так і на початках становлення Незалежної України, і тоді, коли став Надзвичайним та Поважним Послом України в Польщі (1999-2002); з академіком, директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколою Жулинським; із видатним поетом і перекладачем Романом Лубківським; членом-кореспондентом НАН України, завідуючим кафедрою полоністики Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка Ростиславом Радишевським; внуком Маршалка Юзефа Пілсудського, директором Музею Юзефа Пілсудського в Сулеювку Кшиштофом Ярачевським; професором, доктором наук, віце-директором музею Ю. Пілсудського в Сулеювку – Гжегожем Новіком; професором,доктором наук, ректором Державної Вищої Східноєвропейської школи у ПеремишліЯном Драусом і багатьма іншими Жаль, немає поруч найвидатнішого дослідника життя і творчості Ю. Словацького у ХХ столітті – професора Станіслава Маковського, а також – Героя України – Бориса Возницького, які своєю участю у конференціях протягом багатьох років створювали надзвичайно урочисту і теплу атмосферу серед діалогівців.

У цей час в музеї існує прекрасна нагода побути наодинці з наукою і високим мистецтвом. Послухати твори класиків у виконанні піаністів і співаків найвищих рівнів, таких як Едвард Волянін – лауреат міжнародних конкурсів із Варшави, почути могутній голос українського кобзаря-кременчанина Василя Жданкіна і багатьох інших. Програма «Діалогу», розроблена обома сторонами, завжди насичена різноманітними заходами.

Щорічний «Діалог двох культур» збирає навколо себе все більшу і більшу кількість учасників. Цього тривожного 2014 року він налічував понад 100 учасників. Серед них – 16 докторів наук, 29 кандидатів наук, 17 членів українських та польських спілок письменників, а також – інших дослідників, які оприлюднювали свої наукові надбання перед поважною аудиторією. Шляхи до Кременця ведуть науковців з найрізноманітніших регіонів України, Польщі та інших країн. Із Києва, Львова, Черкас, Умані, Кривого Рогу, Хмельницького, Житомира, Луцька, Тернополя, Бережан, Борщова, Велеснева, Старого Скалата, Вишнівця, з Варшави, Кракова, Любліна, Перемишля, Сулеювку, Торуня, Вроцлава, Познаня, Гданська, Хелма. А також – з Австрії, Франції, Великобританії, Молдови…

Цей проект зарекомендував себе з перших днів і став переконливим свідченням його необхідності в наш час. В час, коли попереду – неосяжні горизонти європейського майбутнього. До цього спонукають життя і творчість як Кобзаря, так і Великого Кременчанина, які завжди були справедливими виразниками гуманності обох націй і сприяли розвитку найкращих відносин між ними. Без цього не мислить свого майбутнього і музей Юліуша Словацького, який повністю усвідомлює своє призначення.


 

.

Тамара СЕНІНА

директор музею Юліуша Словацького,

м. Кременець

 

  “TACTILITY AND HISTORY (SUBJECTIVE AND VERBAL)

 

        (Devoted to 110-th anniversary from the birth of Mariia Danilievich)              

 

The essay “Tactility and History (subjective and verbal)” (devoted to 110-th anniversary from the birth of Mariia Danilievich) by Tamara Senina is based on the private meeting with the outstanding Polish emigrant writer, literary critic, interpreter, researcher and bibliographer in Portugal in1999. Analyzing the writer’s life and creative work T. Senina renders her impressions after the communication with the writer. She distinguishes the most important years of M. Danilievich’s life: 1924-1929 – the period of studying in the Warsaw university; 1929-1939 – the period of work at the National Library in Warsaw and organized the exhibition “Slovatsky on the background of epoch”; 1939-1973 – the years of emigration spent in Paris, Londonand Lisbon; 1989-2003 – her life in Portugal and the death. The author informs about Mariia Danilievich’s close connections with the famous Polish writers and activists in emigration. T. Senina’s research is worth attention from the literary and scientific point of view.

 

ТАКТИЛЬНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ (ПРЕДМЕТНА І СЛОВЕСНА),

   (До 110-ої річниці від дня народження Марії Данілєвіч)      

Для того, щоб по-справжньому відчути душу великої польки-емігрантки, я, попри всі свої наперед підготовлені для неї запитання, щодо одного з найяскравіших поетів «золотого століття» – Юліуша Словацького, окрилена радістю зустрічі, полетіла в Португалію. Це відбулося 7 березня 1999 року, за чотири з половиною тисячі кілометрів від рідного дому. Тією жінкою була Марія Данілєвіч-Зєлінська (1907-2003) – відома польська письменниця, літературний критик і дослідник, прозаїк, перекладач, бібліограф, доля якої так само торкалася Кременця, родинного міста польського поета. Жила вона на околиці Феййо, в резиденції Квінта дас Ромазейрас, під Лісабоном.

  

 

          Марія-Данілевіч-Зєліньска, Феййо

         Maria Danilewicz Zielińska, Feijó

Моє перебування в пані Марії тривало всього кілька днів, а спогад тягнеться вже майже двадцять років. Переосмислення її постаті як емігрантки, щоразу схиляло на роздуми. Думала не тільки про невичерпність її таланту як науковця, а й про її майстерність бути в цьому світі, вміти боротися і перемагати, зберігаючи притому ще й романтичну душу. Вона, яскрава і виокремлена серед інших, давала зрозуміти, що хоч епоха поетів-романтиків ХІХ століття все далі і далі віддаляється від нас, Словацький з роками стає все ближчим і зрозумілішим у своїй філософії. Світ його поезії для неї – не інакше як світлий, добрий і радісний. Світ любові, дружби і творення канви для розуміння багатьох речей… Таким він був у її сприйнятті, коли працювала в 1939 році над створенням виставки «Словацький на тлі епохи», таким залишився для неї на все життя і в еміграції, бо навіть тут не переставала вести з ним відкритий діалог: чому, крізь роки і митарства, пройдені нею, він знову і знову виринає на її шляху?

Демократичність і легкість пані Марії у спілкуванні зі мною позбавляли мене скутості. Слов’янське коріння, що в ній промовляло, було наповнене такою потужною духовною енергетикою, що я відчувала її на доторк. Як ніколи раніше, на мене діяло оте, одне із п’яти видів почуттів, на які здатна людина – тактильне відчуття, спроможне сприймати дотики особливими рецепторами, розташованими в шкірі і м’язах. Було воно сильнішим від неповторних португальських пейзажів, від п’янкого запаху мімози, і, навіть, від мрії чим швидше побачити сині води Атлантичного океану.

Марії Данілєвіч було на той час 92 роки. Здавалося, переді мною ожила легенда з минулого і я, в прагненні здійснити  такий собі уявний вито́к у зворотну сторону, тобто – з Португаліїу «відреставрований» уявою Кременець, мимоволі опинилася між двома світовими війнами. То ж і діалог навертав нас до розмови про місто Словацького, розташоване біля підніжжя Кременецьких гір, і таке подібне до Женеви, про яку писав колись Поет. Місто – з густо забудованим центром, наповненим оригінальною архітектурою, багатоголоссям різних мов і народів…

 

         Довоєнний Кременець

 

          Przedwojenny Krzemieniec


У Кременці пані Марія вперше побувала в 1929 році, після закінчення Варшавського університету, де, студіюючи польську мову і романістику, здобула ступінь магістра філософії в галузі польської філології. Тоді саме захистила магістерську працю «Тимон Заборовський, життя і творчість (1799-1828)», про колишнього учня Волинської гімназії в Кременці, за що одержала нагороду Міністерства в справах релігії та народної освіти Польщі, визнання в науковому колі і право на опублікування дипломної роботи в збірнику Варшавського університету «Студії з вивчення історії літератури». Сприяло відвіданню Кременця і її недавнє одруження з Людомиром Данілєвічем, талановитим студентом електротехнічного відділу Варшавської політехніки. З цієї нагоди батьки профінансували молодій парі омріяну ними дванадцятиденну подорож «На Волинь, на Поділля, у далеку Україну…», і вже в липні юне подружжя вирушило «екзотичними шляхами Тимонка» до Волинських Афін, прославлених іменами Тадеуша Чацького, Гуго Коллонтая, Евзебіуша та Юліуша Словацького, Віллібальда Бессера, Антонія Мальчевського… Із власної ініціативи добиралися з Познані потягом третього розряду, на незручних дерев’яних лавках. Звідси, на період демонстрування виставки «Pewuka», на травень-липень були введені дешеві квитки по всій об’їзній залізничній трасі Польщі. Маршрут до Кременця спланували через село Личківці (нині Гусятинського району Тернопільської області), де народився герой дипломної роботи Марії. Він пролягав через Краків, Львів, Раву Руську, Заліщики… 

         Марія Марковська, 1927 р.

         Maria Markowska, 1927 r.


Тимона Заборовського пані Марія називала другим Словацьким і на все життя залишилася вдячною професору Уєйському за відкриття для неї його імені. Їй приносив радість процес пошуків матеріалів про Тимона в архівах Кракова, Львова, Варшави. Вважала за велику честь представляти власникам цих архівів супровідного листа від самого Леона Шептицького (1877- 27.09.1939), рідного брата митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького, члени родини яких були почесними представниками Йоанітського Мальтійського Ордену. З роду Шептицьких походила мати Тимона. Вона була родичкою і Тадеуша Чацького (1765-1813) – урядника Польського Королівства, відомого історика, публіциста, державного діяча, одного з ініціаторів та засновників і першого керівника Вищої Волинської гімназії в Кременці. За його наполяганням, Тимон Заборовський після здобування освіти в одному із львівських коледжів продовжив у 1810–1816 роках навчання в цьому закладі. Маючи здібності до науки і талант до писання поезій, він був активним членом студентського “Клубу письменників”, одним із кращих представників «української школи в польській поезії», до якої входили: Кароль Сєнкевіч, Густав Олізар,Юзеф Коженьовський, Францішек Ковальський, Ян Казімєж Ординець, Северин Гощинський, Тимко Падура, Зигмунт Фелінський, Маврицій Гославський, Томаш Август Олізаровський… Освіта, здобута в Кременці, дала йому можливість працювати у Варшаві, редагувати літературну частину наукового журналу “Наукові вправи”, писати професійні статті, видавати свої вірші, сприяти публікуванню на сторінках цього видання твори вихованців Кременецького ліцею, перекладати французькою Вольтера. Він один із перших поляків почав вивчати і збирати українські народні думи. Окремою книгою видав «Думи подільські», написав трагедію «Богдан Хмельницький», поему «Боян» (Київську трагедію за часів синів Володимира), драматичну поему за часів Мечислава, поему про Болеслава Хороброго, драму «Здобуття Києва», побудовану на історичних та легендарних подіях…»…

Пам’ять про світлу постать поета, драматурга і талановитого перекладача Марія Данілєвіч берегла все життя. В 1936 році, працюючи в Національній бібліотеці Варшави, видала том його “Вибраних листів”. Чимало сторінок присвятила йому в збірнику літературних статей «Próbyprzywołan”, виданому в 1992 році, та в інших книгах. Ім’я поета згадувала при кожній зручній нагоді в інтерв’ю у пресі, по радіомовленню, на телебаченні. Не виключено, що науковий підхід до теми про його життя і творчість, послужив Марії надалі по-науковому підходити інших справ, які покладалися на неї.

Побувати в Личківцях, постояти біля могили Тимона, подумати про його нещасливе кохання до сільської дівчини Альзіри, яку так умовно називав він її у своїх записках; дорікнути заможнім батькам-шляхтичам про несприйнятність його вибору, пройтися на самоті берегом Збруча, у водах якого в березні 1828 року позбувся душевних мук її герой, для Марії Данілєвіч було дуже важливо. Завдяки йому було багато чого переосмислено і наперед накреслено. Це був незворотний шлях у науку. Розуміла, що для неї починався новий етап у житті. Період пошуків і творчості. Чи то заглиблення в минуле, чи відкриття сучасності.

Через Тернопіль, Вишнівець прибули до Кременця. Перші враження про нього були неймовірні. Пані Марія писала згодом: «Тут усе сприймалося особливо: і небо було іншим, не таким безмовним та не чітким як у захмареному Мазовші, а вищим і яснішим. І дерева видавалися буйнішими та поважнішими, і дим стояв над людськими садибами, наче намальований тонким перпендикуляром мус. Дим, який ще до нас підмітив Словацький. Він так само спостерігав як над гонтовими покрівлями садиб і над містками Ікви здіймався у небо запах ладану з пахощів хліба. Йому також – і так само – вимальовувались руїни замку на горі Боні… І ставало досадно, що ти до цього вже нічого не можеш додати нового… Життя… Наче кінь в упряжці, який не може розвернутися в різні сторони… І ти крадеш… Живишся чужим грунтом…».

У Кременець Данілєвичі приїхали на два дні. Планували попрацювати в ліцейному архіві, «бо там – Словацький… Батько Словацького; бо там, у бібліотеці, – Ярковський… Павло Ярковський – серед книжок і квітів… Піти – до парку, бо там Бессер…». На жаль, не завжди складається так, як би того хотілося. В ліцеї проходив ремонт, були канікули. На намагання молодої пари достукатися в двері і пояснити з яким наміром вони приїхали із Варшави, крізь щілину донісся непривітний, гучний і різкий голос: «Жодних каталогів немає. Пані бібліотекарка виїхала. Всі роз’їхались. Усе закрито. На дверях написано!... І рукописів немає. Минуле вмерло. То є новий ліцей… Тамтой був панським, а цей – для всіх…». І тільки на настирливе благання Марії, що вони в Кременці – проїздом і, щоб дозволив хоча б одним оком глянути на стару будівлю ліцею всередині, двері відчинилися ширше і чоловік провів їх коридорами: «На право бібліотека…, тут колонний зал. Направо…, наліво…, прямо»… Ото і весь огляд. Було шкода, що не реалізувалось задумане. Водночас, тішила думка: «Неминуче побуваю тут ще!». Колосальна енергія духу Кременця відкидала дріб’язки людських відносин. Її намір здійснити глобальне дослідження цього закладу і написати статтю на тему: «Наукове життя давнього Кременецького Ліцею», був непорушним. Від’їжджаючи з Кременця, Марія відчувала, що залишає тут частинку себе, щоб сюди повернутися знову. 

     

         Будівлі колишнього Кременецького ліцею, 1039 р.

         Gmachy Liceum Krzemienieckiego, 1939 r.

 

Того ж, 1929 року, Марії Данілєвіч запропонували посаду наукового співробітника в Національній бібліотеці Варшави. Робота вимагала відряджень, досліджень, пошуків, що було співзвучним з її планами. І вона відновила поїздки до Кременця. Бувала тут щонайменше двічі на рік протягом десяти років. Інтенсивно збирала матеріали для своєї майбутньої кандидатської праці. Цікавилася діяльністю викладачів ліцею, бібліотекою, архівними документами. Досвід, здобутий під час написання магістерської роботи про Заборовського, став у пригоді.На підставі ретельного опрацювання джерел про ліцей, почала видавати свої статті. Одну з них надрукували в 1937 році у двадцять другому томі щорічника «Польська наука». В 1938 році до «Польського Біографічного Словника» увійшло кілька десятків зібраних нею біограм відомих кременчан. Марія Данілєвіч стала постійним співробітником видання «Волинський річник». Не раз виступала автором і прямим організатором виставок. Одну з таких, створених у Кременці, присвятила визначним особистостям Волинської гімназії, вихованцям і викладачам закладу, котрі представляли так звану «українську школу». В окремому розділі дала інформацію та ілюстрований матеріал про інших відомих постатей. Поряд з польськими діячами представила і видатних українських: Михайла Грушевського – українського історика, громадського і політичного діяча та Івана Огієнка – випускника імператорського університету Св. Володимира, вченого-історика, поета, громадсько-політичного і церковного діяча. Ознайомила з польською та українською народною творчістю. Презентація виставки відбулася в Кременецькому ліцеї, згодом – у Національній бібліотеці Варшави.

У всьому Марія Данілєвіч вбачала відповідальність. З такими думками підходила до всього, що їй довіряли, і, зокрема, тоді, коли втілювала ідеї особисті. Щоб довести самій собі, що в житті вона – не гість на коротку мить… Вона перетворювала ці події в явища суспільного життя, які залишалися історичним фактом. Таких моментів у її науковому житті було чимало. Та один із них став винятково особливим. Спогад і роздуми про нього розтягнулися на все життя.

Так, у травні 1939 року, під керівництвом Марії Данілєвіч, була змонтована перша після смерті Поета виставка «Словацький на тлі епохи», присвячена 130-річчю від дня його народження і 90-річчю з дня смерті. Тоді ж відкрили двері для її перших відвідувачів. Жителі міста і повіту, учні шкіл та інших закладів сходилися, з’їжджалися у незчисленній кількості. Враження були незабутні. Відгуки про виставку облетіли далеко за межі регіону і вже тоді принесли їй популярність та славу. Насправді ж основні урочистості відкриття мали відбутися в перший день роботи VII з’їзду Полоністів у ліцеї (4-6 вересня), під час засідання Академії Польської Літератури. В ці дні планували закласти в Кременці і фундамент під грандіозний Дім Культури та Мистецтва імені Юліуша Словацького, що повинен був стати майбутнім центром культури Волинського Наукового Інституту при Кременецькому ліцеї. Планів було багато, які працювали на розвиток освіти і культури. Однак, ні один із заходів не реалізували. Все перекреслила Друга світова війна. 1939 рік провів межу між минулим і майбутнім… 1 вересня над Варшавою пронеслися ворожі німецькі літаки… 

 

         Реклама виставки «Словацький на тлі епохи», 1939, 

         Автор Марія Данілєвіч.

         Reklama wystawy Słowacki na tle epoki”, 1939.Autor Maria Danilewicz.

 

Здавалося б, і від виставки залишились одні лиш спогади. Однак, вона, присвячена Словацькому, за тих пару місяців, від травня до вересня, наробила такого ажіотажу, що її відлуння, прокотившись по ХХ столітті, уже відмірює двадцятий рік третього тисячоліття. Ставши знаковою подією, її відгомін донині живе поміж Польщею та Україною і скромно та непомітно робить свою справу: впливає на взаємовідносини між ними. Виставка, яка була, начебто, звичайною, миттєвою подією, стала унікальною. Тим рідкісним фактом, про який відразу важко збагнути: чому так? Війна зруйнувала плани її урочистого відкриття в 1939 році, та не змогла вбити її душі – отих свідомих чи підсвідомих думок Марії Данілєвіч, які, промчавшись через ХХ століття, матеріалізувались у вересні 2004 року! Притягнули до себе ще значимішу подію – відкриття єдиного в світі музею Юліуша Словацькогов родинній садибі його батьків у місті Кременці! Тільки тепер уже – на честь 195-річчя від дня його народження і 155-річчя з дня смерті! То що це? Дія магічного імені Юліуша Словацького? Чи злиття позитивних інтелектуальних енергій людей, об’єднаних пані Марією навколо себе і виставки під час її творення? Мабуть, одне, і друге, бо саме вони спільними силами витворили цю душу.

То ж, робота над створенням виставки «Словацький на тлі епохи», довірена Міністерством у справах релігії та народної освіти Польщі Марії Данілєвіч, була не випадковою. І не тому що до цього спонукали схвально сприйняті її роботи, презентовані раніше. Зайнятися цією справою їй «сам Бог велів». Праця над нею була і її випробуванням і радістю, бо відразу відчула: відбувалося якесь дивне проникнення в особистість Словацького, і навпаки – дотик його слова, чи то духу до її постаті. Творчий процес перетворився в діалог із ним, наче розмовляла душа з душею. До всього підходила з трепетом і глибоким аналізом власних кроків.

Марія Данілєвіч – науковий працівник Національної бібліотеки у

       Варшаві. Автор виставки «Словацький на тлі епохи», 1939 р.

 

       Mariа Danilewicz – kustosz Biblioteki Narodowej w Warszawie, autorka

       wystawy „Słowacki na tle epoki”. 1939 r.

 

Халіна Центкевіч– випускниця Варшавської Академії Мистецтв.

Художнє оформлення виставки «Словацький на тлі епохи» виконане з її участю.


 

Halina Centkiewicz – absolwentka Warszawskiej Akademii Sztuk Pięknych.

 Opacowanie plastyczne wystawy „Słowacki na tle epoki”

Підбирала для створення експозиції виняткових людей. План виставки обговорювала із Мечиславом Задружним –– прекрасним знавцем своєї справи, бібліотекарем Кременецького ліцею. До художнього оформлення експозиції були запрошені одні з найталановитіших випускників Варшавської Академії Мистецтв: Халіна Центкевіч і Леон Міхальський. Народженню виставки передували зустрічі із знаними людьми, які радо сприяли задуму: з Юліушем Остервою та Іреною Сольською – корифеями Краківського і Варшавського театрів, неперевершеними виконавцями ролей головних героїв драм і трагедій Словацького, зіграних у Кременці та повіті. Вони передали для експозиції свої театральні костюми, афіші, рекламну продукцію, особисті речі. Вдалося зібрати чималу кількість рукописів і першодруків Словацького в бібліотеці Красінських, Фундації «Оссолінеум», Львівській бібліотеці Баворовських, в бібліотеці Шептицьких у Прилбичах. Велику кількість експонатів передав однокурсник і друг пані Марії Ян Міхальський – історик літератури, бібліофіл, один із найвідоміших у Варшаві колекціонерів, власник чисельних першодруків творів Поета.

Про цінність речей, підібраних на виставку, свідчить лист пані Марії, написаний 15 березня 1939 року із Музею Незалежності у Варшаві Мєчиславу Задружному в Кременець: «[…] Спішу доповісти, що Едв. Красінського насилу вдалося вмовити, пообіцяв позичити рукописи: 1) «Подорожі на Схід», 2) вступ до «Балладини» (лист до Крассінського), один із рукописів – вірш Словацького. Листи будемо фотографувати в міру необхідності – бачила знищені і вицвівши. В п’ятницю мені повинні підготувати папку Архіву родини Словацьких. Буду там шукати інформацію про кременецький будинок Евзебіуша Словацького. Є там так само альбом матері»… На виставці були продемонстровані рукописи драм: «Золотий Череп», «Балладина», «Подорожі на Схід», «Генезис Духа», «До автора трьох псалмів», два листи до Матері. Знайшлося кілька рукописів і в Кременці.

Торкаючись предметів Юліуша Словацького, пані Марії здавалося, що пережила з ним все його еміграційне життя. Магія предметів робила своє. Відчувала то ліричний, то імпульсивний характер Юліуша, твердість і м’якість, тепло і холод його настрою… У листах – любов і тугу за матір’ю та краєм; в особистих речах – вечірки, бали у Дрездені, Парижі, Женеві, подорожі на Схід, у Єгипет…; в рукописах поезій – неповторність і безконечне свято творчості; в гусиному пері та ручках із пером з металу – витончені руки і пальці, що рухалися в такт його римованим думкам, чернетки, неустанний письменницький труд і народження світової класики…

Виставка складалася з п’яти розділів. Перші чотири присвятили чотирьом періодам життя Юліуша Словацького: кременецькому, віленському, варшавському, паризькому. П’ятий зал представляв твори Поета, джерела його натхнення. Зал був декорований, наповнений театральними речами, костюмами авторства відомих майстрів, сценографів і декораторів: Фердинанда Рушчица, Вінцентія Драбіка, Станіслава Слівінського. Доповнювали експозицію картини видатних художників: Казімєжа Стамбровського, Станіслава Жецького, Ігнація Пєньковського. Привертали увагуфранцузькі диліжанси. У створенні виставки брали участь відомий історик театру Людвік Сімон, письменниця Зофія Длужевська-Канська, Романа Вінніцка. З такими людьми було працювати легко і цікаво. На замовлення пані Марії на фабриці "Тартак", що діяла в Смизі, неподалік Кременця, були ви­готовлені спеціальні вітрини, так звані "габльоти", які до цих використовуються під виставки у Кременецькому краєзнавчому музеї. 

 

Фрагменти виставки «Словацький на тлі епохи» у коридорі Кременецького ліцею. 1939. Автор Марія Данілевіч.


Fragmentywystawy Słowacki na tle epokiw korytarzu Liceum  Krzemienieckiego. 1939.AutorMariaDanilewicz.


Позитивної енергії до цього творчого процесу, додавав пані Марії і малий Славусь, син викладача ліцею Францішека Мончака (розстріляного в 41-му році фашистами), який у години відпочинку несподівано появлявся перед нею і в якості екскурсовода водив її по Кременцю, на Туницький цвинтар, в гори, по магазинах… З ним було дуже цікаво, тому що мав на все свою логіку: «Справжнім кременчанином був тільки той, хто як Словацький – і як він сам – народилися біля підніжжя Бони, в межах ліцейних мурів, кому над колискою співали соловейки з Черчі, хто на власні очі бачив чарівниць, які справляли шабаш серед руїн замку на Боні, де недавно, за його, Славка, пам’яті знайдено зламану мітлу…». Згодом, Славусь був удостоєний уваги пані Марії і стати героєм її книги «Травень у Кременці» (Лондон, 1943).      

 

Славомір Мончак (Славусь) – герой оповідання «Травень у Кременці»

Stanisław Mączak (Sławuś) – bohater opowiadania „Maj w Krzemieńcu”


З нагоди відкриття виставки, в травні, на Мацьковій Долині, ліцеїсти поставили драму Словацького «Балладину», 28 травня на горі Боні, на фоні руїн замку, виступив Волинський театр ім. Юліуша Словацького із драмою «Ксьонз Марек». Кременчани з нетерпінням чекали прем’єри драми «Золотий Череп» у постановці Краківського театру «Reduta», з участю Юліуша Остерви – виконавця головної ролі, що мала відбутися 4 вересня, в день народження Поета. На жаль, не відбулася… Зупинила війна…

Протягом мирного літа 1939 року пані Марія навідувалась до Кременця кілька разів. Останній візит із Варшави здійснила 22 серпня, щоб переконатися, що з виставкою усе гаразд. Повернувшись до Варшави, вірила в її презентацію. Та наростання загрози війни переросло в її реальність.

1 вересня німецькі бомбардувальники важким гулом пронеслися над Варшавою. А в голові Марії Данілєвіч вибухнула паніка: що з речами Словацького? Залишатися тут, склавши руки, – означало приректи її на знищення. Про себе не думала. Негайно – в Кременець і рятувати…! Появилася нагода здійснити цю поїздку, не відкладаючи. Негайній і примусовій евакуації підлягав її чоловік, офіцер Польських Повітряних Сил у званні льотчика-лейтенанта, співвласник радіотехнічної компанії, що випускала шифрувальну машину «Enigma» для Польської армії. Як особа, котра постійно перебувала під спеціальною охороною в мирний час, він був одним із перших у групі представників головного персоналу фірми AVA. З двох пропозицій Головного Штабу по евакуації, в якому керунку їхати: на Брест, чи на Луцьк, Марія без вагань наполягла на останньому. 7 вересня Данілєвичі покинули Варшаву. З собою забрала найнеобхідніші речі: щось із особистого, друкарську машинку і записи з кількома сотнями сторінок кандидатської роботи «Наукове життя давнього Кременецького ліцею», над якою починала працювати під керівництвом професора Уєйського…

До Кременця їхали через Люблін, 9 вересня, який уже напередодні бомбардували гітлерівці. Появилися перші жертви, серед яких був Юзеф Чехович – відомий поет, перекладач… Не задумуючись про смерть, ризикуючи життям своїм і чоловіка, Марія спішила рятувати експонати. Її не зупиняло ніщо. За нею зривалася земля, палало полум’я, а вона через той вогонь безстрашно мчалась у невідомість. По межі між минулим і майбутнім, в яку вкладала енергію життя, тому що в нього вірила. Якась невидима сила вела її до Кременця. Можливо відповідальність, яку взяла на себе за збереження цінностей, а, може, магічна сила слова Словацького: «Живі, ніколи не втрачайте надії…», які надавала їй впевненості і безстрашності… Чи дух самого Поета допомагав їй у цьому? Переступивши межу, від якої починався жах війни, її вже нічого не лякало.

Добралися до Кременця 10 вересня. Збирання виставкової експозиції тривало два дні. В цьому процесі брали участь куратор ліцею Стефан Чарноцький і бібліотекар Мечислав Задружний. Діяли швидко. У спогадах залишилися епізоди, як вони виносили зібрані речі в одні двері ліцею, а в інші — з валізами і розкладними ліжками вже входили польські урядовці, які в ліцейних аудиторіях шукали для себе притулку. Пані Марія згадувала один інцидент, як, проходячи мимо них якась жінка, дружина одного з біженців кинула їм у докір, мовляв, «для чого тратити час на вкладання до конвертів і папок якийсь паперовий хлам і брошури…». Тим «хламом» були рукописи Словацького.

Цінні речі запакували й перевезли до Правління ліцейної адміністрації, а найцінніші рукописи і першодруки зложили в сейф Кременецького ліцею, довіривши їх куратору Стефану Чарноцькому. Тим часом, німецька розвідка, довідавшись, що польський уряд розмістився в Кременці, 12 вересня, в неділю, бомбардувала місто. Над Кременцем пролетіли три фашистських літаки, з яких були скинуті бомби на центральну частину вулиці Широкої, вздовж ріки Ікви, на Бону. Льотчик із відкритих дверей літака обстріляв з карабіна міський ринок, що знаходився напроти ліцею, і зник. Було чимало людських жертв і коней. Ліцей залишився не пошкодженим. Коли бомбардування вщухло, Марія разом з чоловіком кинулися гасити палаючі будинки. Над усім цим трагічним пейзажем світило сонце і стояла насторожена тиша…

Залагодивши проблему з експона­тами, пані Марія залишила пану Чарноцькому десять своїх рукописних нотатників для майбутньої кандидатської праці про бібліотеку ліцею 1935—1939 років. В ліцейних сті­нах рукописи пережили найважчі роки окупації. До Варшави перевезли їх у 1943 році колишні викладачі ліцею Станіслав Гербст і Адам Нєдзвєцкій. Стефан Чарноцький з приходом «перших совєтів» був вивезений в Росію і там знищений. В руки пані Марії (в Феййо) ці зошити доставив у 2000 році не хто інший як Славусь – пан Славомір Мончак, який на той час проживав у Варшаві.

12 вересня дорога повела Данілєвичів до Румунії. Мали при собі, отримані в Кременці, документи посадових осіб Бюро Праці і Пропаганди Міністерства Закордонних справ, а також, виготовлені на кордоні, фіктивні паспорти «дипломатичних кур’єрів». Перетнувши кордони, через Югославію та Італію, добралися до Франції у Париж. Тут пані Марія працювала в Бюро інформації та розшуку родин Польського Червоного Хреста, згодом – за фахом у Польській бібліотеці. Весною 1942 року переїхала з чоловіком до Португалії. В Лісабоні працювала в Комітеті Опіки над поляками, пізніше – в Міністерстві Інформації та Документації. І, вже незабаром, їх гостинно прийняла Англія. Проживання в Лондоні тривало від 1943 року до 1973-го. Тут відбулося її утвердження як науковця, літературного критика і письменника, громадського діяча. Робота в бюро Фонду Національної Культури проклала їй шлях до Бібліотеки Міністерства Релігійних Конфесій та Громадського Просвітництва, звідки витікало начало Польської Бібліотеки в Англії. Знання англійської мови, з якої в 1947 році склала іспит, надало їй право цю Бібліотеку очолити. Понад тридцятирічна діяльність Марії Данілєвіч як керівника, принесла їй авторитет і визнання в наукових та письменницьких колах інших країн, зокрема у Франції. Має чимало нагород і звань. Від 1950-их років вела щотижневі передачі польського радіомовлення у програмах радіостанцій «Вільна Європа» (згодом – «Радіо Свобода»), звідки звучали її лекції, інтерв’ю, розмови на політичні, літературні, бібліотечні теми, слово про творчість молодих поетів і прозаїків. Розповідала про письменників і польських діячів в еміграції, які різними шляхами опинились поза межами своєї вітчизни, яких знала і які були близькими їй по духу людьми. Про Єжи Гедройця, колишнього директора Інституту Літератури у Парижі, редактора «Річника Волинського», засновника і головного редактора польського журналу «Культура», публіциста, політика, мемуариста; про Єжи Стемповського – поета, літературного критика, перекладача, одного з найвизначніших польських есеїстів; про Станіслава Строньского – політика, публіциста і багатьох інших, число яких вимірюється десятками.

Після смерті чоловіка в 1971 році, пані Марія, через два роки (в 1973), одружившись з Адамом Казімєжем Зєлінським, юристом за професією, публіцистом, архітектором від Бога, переїхала в Португалію. Разом прожили двадцять років. Де б не була, переповнювалась уболіваннями за свій народ. Про це писали і пишуть польські газети, звучать про неї розповіді по телебаченню, радіомовленні, видані книги. Як підтвердження, ця думка звучала з її уст у розмові з Влодзімєжем Пажнєвскім в одній із міжнародних радіопередач 2000 року: «Дама з Лісабону». Даючи інтерв’ю, пані Марія сказала: «Я якось не дуже пов’язана з моїм португальським оточенням. Постійно маю когось в гостях із Польщі. Веду широку кореспонденцію. Отже, не почуваюся самотньою. В Квінта дас Ромазейрас і справді є кавалок моєї держави, хоч і розташований на самому краю Європи, де відчувається віяння сусідніх континентів… Але я часто приходжу до висновку, що моєю справжньою вітчизною залишається мова… В мові, на відстані простягнутої руки, живе моя Польща. Цю Польщу рівно ж ношу з собою…».

 

Зустріч у Посольстві Республіки Польща в Португалії. У верхньому ряду: 

       Вєслав Носовський, Марта Зємбіньска (секретар Посольства), Роман Чижіцкі (Посол).

       У   нижньому ряду: Ірена Чижіцка, Марія Данілєвіч, Тамара Сеніна. Лісабон, березень,1999 р.

 Spotkanie w polskiej ambasadzie w Lizbonie, marzec 1999 r.

 

 W górnym rzędzie: Wiesław Nosowski, Marta Ziembińska(sekretarz ambasady), Roman Czyżycki

  (ambasador).W dolnym rzędzie: Irena Czyżycka, Maria Danilewicz, TamaraSienina.


 З цією любов’ю письменниця прожила в еміграції все життя. А поруч з нею полум’яніло ще одне незгасне почуття – до Кременця, що в Україні. Тут народився кумир всього її життя – видатний романтик Юліуш Словацький, І вона знову поверталася думками в край його туги. В одному з листів під час нашого листування, пані Марія писала:

                                                                                                                    Феййо, 12 березня 2000 р.

Дорога Тамаро,        

…Ти розповіла мені про свою участь у Київській міжнародній науковій конференції «Польська культура в житті України», яка завершувала Рік Словацького. Це нагода, щоб осмислити досягнення урочистостей і їх сенс у порівнянні з Роком Міцкевича з попереднього року. Мені здається, що порівняння на користь Словацького. Переломний момент епохи Просвіти і Романтизму позначився в історії польської літератури несподіваною появою творців «української школи» – сьогодні ми би сказали «регіональних», які підкреслювали своєрідності і – правила, достоїнства своєрідності. Достатньо згадати Мальчевського, Гощинського, Заборовського, Кароля Сєнкевича, Раймонда Корсака, Станіслава Стажинського, а, перш за все Зоряна Доленги Ходаковського, теоретика «Школи». Культ Міцкевича відсунув на задній план досягнення «української школи» – кілька разів я стверджувала, що замовчується присутність кременчан у найближчому оточенні Міцкевича в періоди російський і паризький та аналогії між філоматами і «письменницьким клубом» з періоду перебування Тимка Падури на Волині…»

Я б дуже хотіла налагодити контакт з Послом Павличком, який – як я від тебе довідуюсь, – цікавиться творчістю Тимона Заборовського. Я б хотіла звернути увагу на деякі варіанти «Здобуття Києва» і, присвячені Хмельницькому, драматичні твори. Між іншим, з приємністю читала переклади п. Павличка в польському журналі «Творчість».

Вертаюся до досягнень Року Словацького в Україні: думаю, що вони значні і повні глибокого значення, бо видобувають величезне значення зв’язків Словацького з Україною. Я чула оцінку цього впливу, що йде далеко – що саме Словацький в багатьох творах був поетом регіональним українським, який лише писав по-польськи. Чи Ти зустрічалася з таким поглядом? Вважаю, що його можна віднести до деяких творів і висловлювань в листах до матері, причому варто пам’ятати, що Мати протягом цілого життя пов’язана була безпосередньо з Кременцем, – а тепер патронує культові сина.

Дорога Тамаро, вплив кременецької аури я побачила не тільки в Твоїх віршах, але й у висловах з листів і у Твоєму ставленні до вражень з Португалії. Шкодую, що Ти була так коротко і що ми не могли показати Тобі пам’яток, які менше кидаються в очі, і, особливостей краєвиду…..

….Маю надію, що мій лист дійде до Тебе окружною дорогою і що, відписуючи, подасиш мені адресу Посла П., бо я дуже хочу з ним налагодити зв’язок. Між іншим, вільно читаю по-українськи, але писати не наважуюсь.

                                                             Сердечно – Марія Данілєвіч-Зелінська

Пані Марія сприйняла мій приїзд як подію несподівану і, в той же час, очікувану в глибині душі, бо своєю енергією, своїми думками не могла не притягнути в моїй особі до себе Кременець, з яким у далекій еміграції її душа не розлучалася… Говорила, що «відбулося щось на зразок спрацювання психоенергетичного закону на рівні психологічного здійснення бажаного. Здійснення саме через дію мислення та уяви…».

1999 рік приніс і мені чимало приємних несподіванок, окрім такого дарунку – як Португалія!!! Дивна річ, до того як поїхати до пані Марії, я вже давно була знайомою з паном Славоміром Мончаком із Варшави, але дізналася про те, що це саме той малий Славусь – герой оповідання Марії Данілєвіч «Травень у Кременці», тільки перед самим від’їздом до неї. У січні 1999-го року випадковість привела мене у в Кракові до дому журналістки польського телебачення Марії Остерви – наймолодшої дочки Юліуша Остерви – одного з найвидатніших акторів Польщі 20-40 років минулого століття, який зіграв чимало ролей головних героїв драм Юліуша Словацького, і свої театральні костюми, в яких він їх виконував, афіші та інше з радістю передав пані Марії на виставку «Словацький на тлі епохи».  

 

Халіна Центкевіч і Тамара Сеніна, 1999 р.

 

Halina Centkiewicz i Tamara Sienina, 1999 r.


 Того ж, 1999 року, через місяць після повернення з Португалії, я, поїхала у відрядження до Варшави. На площі Старого Ринку підійшла до жінки, яка несла в руках великий букет магнолій, щоб запитати, де вона їх купляла. Хотіла такі ж подарувати пані Йоланті Поль – науковцю Музею Літератури ім. Адама Міцкевича, яка запросила мене на відкриття своєї авторської виставки «Беньовський» по драмі Словацького. Не пройшло й години, як я вже знала, що жінка з магноліями, була не хто-небудь, а Халіна Центкевіч, художниця, з якою пані Марія творила ту ж саму виставку в Кременці! Наступного дня я вже була у пані Халіни вдома, розглядала її картини, серед яких була і написана в Кременці: вона – на фоні Бони!

 

Веслав Носовський, Марія Данілевіч, Тамара Сеніна, Феййо, 1999 р.       

 WiesławNosowski, MariaDanilewicz, TamaraSienina, Fejjo. 1999 r.


І далі – ця історія була б неповною, якби я вкотре не сказала слів вдячності пану Вєславу Носовському, кандидату наук, викладачу Варшавської політехніки і великому другу пані Марії. З ним я теж, дякуючи члену польського Товариства в Кременці – Ядвізі Гуславській, познайомилася у Варшаві, в січні 99-го року. Від нього дізналася про пані Марію, його стараннями відбулася моя поїздка до неї. Саме він дав мені зрозуміти, що пан Славомір – це Славусь. Саме з ним я нанесла візит до пані Халіни додому. Саме він – автор багатьох книг про Марію Данілєвіч, носій великої інформації про її особисте, творче, світське і громадське життя. А одного разу це було 6 травня 1999 року він передав мені листа, в якому пані Марія писала: «Вчора надійшов важкої ваги конверт з колекцією фотографій з Музею Літератури (з виставки «Кременець Юліуша Словацького»). То дивно, що час, зробивши виток у шістдесят років, звів нас усіх разом: Тамара Сеніна, Славік Мончак, Халіна Центкевіч-Міхальська і Пан (Вєслав Носовський), (мене бракувало!) Цей факт є чимсь більшим, ніж збігом обставин – та зустріч після стількох років, повернення мені моїх записників (зі статтями кандидатської праці), залишених у Кременці у вересні 1939, вказує на дію якихось сил не з цього світу, а оскільки Словацький був містиком, я підозрюю його в небесних втручаннях. Дай Боже, щоб реалізувались плани осінніх урочистостей [відкриття Музею Юліуша Словацького], а музейні плани, щоб були успішними»…  

         


        

Зустріч у музеї Юліуша Словацького , присвячена Марії Данілєвіч, Кременець. 2018 р.

 

Spotkanie Wystawa w poświęcona Marii Danilewicz- Zielińskiej w Muzeum Juliusza Słowackiego, 2018 r.

     Під час мого перебування в пані Марії Данілєвіч, я показала їй фотографії старого роялю, в надії: може скаже, що він належав Саломеї Словацькій, матері поета. Відповіді на яку я чекала, не дала, а думка про рояль в її душі, мабуть, засіла. Перед смертю заповіла нам певну суму. У 2006 році на ці кошти представники Міністерства культури Польщі, разом із Малгожатою Вдовчик – директором школи з міста народження письменниці – Алєксандрова Куявського, привезли нам нашу мрію… Рояль «Калісія»…

Відтоді на честь Марії Данілєвіч в музеї не перестає звучати класика… А Словацький на тлі всіх епох продовжує жити і перемагати…

 

           «ТАКТИЛЬНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ (ПРЕДМЕТНА І СЛОВЕСНА)

                   о 110-ої річниці від дня народження Марії Данілєвіч)                          

 

Науковий реферат Тамари Сеніної  «Тактильність та історія (предметна і словесна)», присвячений 110-ій річниці від дня народження Марії Данілєвіч. Написаний на основі  особистої зустрічі в 1999 році в Португалії з відомою польською письменницею-емігранткою, літературним критиком, перекладачем, науковцем, бібліографом. Аналізуючи життєвий і творчий шлях письменниці, Т. Сеніна передає свої враження від спілкування з нею. Виділяє найважливіші роки її життя: 1924–1929 – навчання у Варшавському університеті; 1929-1939 – роки наукової діяльності в Національній бібліотеці у Варшаві; 1939 – 1973 – еміграційний період, проведений у Парижі, Лондоні, Лісабоні; 1989 – 2003 – її життя в Португалії та його завершення. Інформує про тісні зв’язки Марії Данілєвіч з видатними польськими письменниками та активними громадськими діячами в еміграції.Робота Тамари Сеніної заслуговує на увагу як з літературної так і з наукової сторони.  

   

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.Maria Danilewicz Zielińska, Próby przywołań, Szkice literackie. Wybór, opracowanie i przedmowa Marek Zielinski, Warszawa1992, s. 369, 404

2.Wiesław Nosowski, Małgożata Wdowczyk, Życie usłane książkami, Szkice słowem i obraяem do biografii Marii Daniliewicz Zielińskiej (1907-2003), Warszawa 2010, s.5055

3.Maria Danilewicz Zielińska,Czarodziej polskiego słowa. (1907-2003). Wspomina Krzystof Głuchowski, Aleksandrów Kujawski2005, s. 7, 29

4.Maria Danilewicz Zielińska, Fado o moim życiu, Rozmowy z Włodzimierżem Pażniewskim. Biblioteka uniwersytecka, Toruń 2000, s. 33

5.Музей Юліуша Словацького, Там, де Іква сріблиться імлою. Літературно-мистецький альманах, Тернопіль, Джура 2007, с. 245-262

6.Музей Юліуша Словацького, Музей, що єднає народи., упоряд. Т. Сеніна, Тернопіль 2015, с. 551

7.Особисті спогади про поїздку в Португалію до Марії Данілєвіч

8.Особисте листування з Марією Данілєвіч

9.Особисте листування з Вєславом Носовським

 

 


            

.

Тамара Сеніна,

директор музею Юліуша Словацького,

м. Кременець

 

Юліуш Словацький в перекладах Олени Пчілки

 

   Наприкінці ХІХ ст., у 20–30-ті рр. ХХ ст. – в добу „національного” та „розстріляного відродження”, в час, ознаменований нечуваними репре­сія­ми на початках утворення радянської влади, Олена Пчілка (Ольга Драго­ма­нова-Косач, 1849–1930) була єди­ною жінкою серед своїх співвітчизників, які перекладали українською мовою твори видатного польського поета Юліуша Словацького, який наро­див­ся в Кременці на Волині (нині Тернопільської області). Відбу­ва­ло­ся це в умовах Російської та Австро-Угорської імперій, коли не переставав нуртувати біль за роз­пинання рідної мови, коли знову необхідно було ставати в її оборону. Царські накази, укази, вимоги, ухвали, розпо­ря­джен­ня, постанови, охоплюючи ХVII, XVIII, XIX, поч. XX ст., призво­дили до винищення нації, до розгромів, зруйнування, закриття українських шкіл, закладів, церков, припинення театральних вистав, до заборони національного обряду хрещення та на­дан­ня українських імен новонародженим, на друкування ук­раїн­ських текстів під нотами До цього додавалися підпали укра­їн­ських церковних книг, заборона перекладів українською мовою видань російських авторів. Всюди утверджувалась па­нуюча мова і все, що було пов’язано з нею.

Всупереч всіляким заборонам, в Олени Пчілки не зник­ло бажання побувати на батьківщині Поета… Кременець виношувала в мріях. Анатолій Костенко – дослідник твор­чо­сті Лесі Українки, писав, що наприкінці 1880-х рр. вся родина Косачів, найнявши підводу, здійснила подорож по Волині. До того часу вони вже чимало знали про Кременець від бра­та пані Олени Михайла Драгоманова, видатного громадсько-політичного діяча і вченого, філософа, історика і публіциста, фольклориста, який побував тут у 1875 р. Тоді, під вра­жен­ням перебування в Кременці та подорожі по Волині й Гали­чині, Михайло Драгоманов з великою пошаною до Сло­ваць­кого опублікував свої роздуми про його творчість в „Австро-руських споминах” (Львів, 1889–1892).

 

Олена Пчілка (1849–1930)

 

Народившись у Гадячі на Полтавщині, будучи донькою ко­лишнього петербурзького чиновника, аристократа, літератора та сестрою Михайла Драгоманова, Ольга виростала в колі їхніх суджень і переконань, в атмосфері свободи й любові, де рідна літературна мова всупереч цим законам уже пере­стала бути внутрішньою хатньою справою; вона вийшла за їхній родинний поріг і, попри всі заборони, невпинно розви­валася та націоналізовувалась. Формуючись в такій атмосфері, дівчина сприймала все, що відбувалося навколо неї, глибин­но, розумом і серцем. Її душа протестувала.

Будучи в зрілому віці, досягнувши певного положення в суспільстві, наперекір заборонним діям влади, Ольга Косач при відкритті пам’ятника І. Котляревськом в Полтаві 1903 р. у, не побоявшись, про­голосила вітальне слово мовою, якій ніколи не зраджу­вала. На день народження Тараса Шевченка вона, 70-річна письменниця, влаштувала індивідуальну політичну акцію: огорнула бюст синьо-жовтим прапором, за що була заареш­тована і кинута за ґрати… Разом з іншими представниками української інтелігенції їздила до Петербургу для подання доповідної записки міністру Вітте, в якій вимагала зміни по­літики в українській справі. Важливим для неї було і нама­гання зблизитися та поріднитися з жінками Західної України, зокрема – Галичини…

В такому коловороті подій Олена Пчілка разом із Ната­лею Кобринською видавала у Львові альманах „Перший ві­нок”. Водночас, працювала співробітницею журналу „Рідний край”, що виходив у Полтаві. Після переїзду до Києва, видавала його та редагувала, додатком до нього був дитя­чий журнал „Молода Україна”. Редакція часопису „Рідний край” знаходилася в її помешканні. А, оскільки на його видан­ня часто не вистачало коштів, вона, як видавець, не рахува­лася і тратила свої. „Рідний край” видавався великим форма­том. Деякий час художнє оформлення часопису здійснював художник Андроник Лазарчук, який до того працював викла­дачем Кременецького комерційного училища. В „Рідному краї” були опубліковані десятки віршів, Олександра Непри­цького-Грановського, юнака родом із Великих Бережець, у яких прославляв отчий край, Кременецькі гори, тихоплинну Ікву. В майбутньому у США він став відомим у світі поетом і вченим. Видав сім томів своїх поезій. Про це писав колись у своєму нарисі відомий на Кременеччині та в Україні істо­рик, краєзнавець, музейник Гаврило Чернихівський (1936–2011). Ділився враженнями, з яким хвилюванням оглядав він комплект „Рідного краю” у відділі періодики Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вер­надського НАН України.Шкодував, що брак часу не до­зволив йому переглянути часописи за всі роки. Саме там він поче­р­пнув чимало інформаційного краєзнавчого матеріалу про Михайла Драгоманова, Олену Пчілку, Лесю Українку.

 


1914. № 2.
Рідний край.
Краєзнавчий часопис.

Вид. у Полтаві  


Будучи прекрасним журналістом, Олена Пчілка проявля­ла свій талант і в усіх інших творчих жанрах. Писала драми, комедії, повісті, оповідання, байки, ліричні поезії, епічні поеми. Видавала дитячу художню літературу, в основному – збірки віршів для дітей.

Письменницький талант Олени Пчілки високо оцінюва­ли: Іван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Борис Грінченко, Дмитро Донцов, Микола Тарасенко, Оме­лян Огоновський, Іван Миронець… Однак, у ХХ ст. перевагу над її літературним даром взяла її громадська та наукова діяльність. Тоді вона була більш відомою як літературний критик, фольклорист, етнограф, перша журналістка, вида­вець, редактор, перша жінка-академік – член-кореспондент Ака­де­мії наук УРСР. І просто – вродлива жінка, геніальна мати, котра, як письменниця, надовго залишалася в тіні геніаль­но­сті своєї доньки – Лесі Українки. Не була такою виразною як Марко Вовчок, Ольга Кобилянська… Її ім’я то спалахувало, то, мов тихоплинь літнього туману згасало і розчинялося в дивній невідомості. Нині ж її творчий шлях не випускають з поля зору сучасні дослідники: Оксана Забужко, Ніла Зборов­ська, Віра Агеєва, Любов Дрофань, Ольга Макула, Ніна Сте­паненко… І це дуже суттєво. Бо тільки осягнувши глибше її творчу біографію, можна відчути непересічну натуру, по-справжньому оцінити її багатогранний талант, що про­являвся у всі періоди життя: в Гадячі та Полтаві, в Києві та Луцьку, в Колодяжному та… І тут хочеться додати – в Кре­менці… Перше враження про це місто не покидало її надовго і вона вирішила побувати на батьківщині Поета вдруге. В травні 1909 року, в рік столітнього ювілею Юліуша Словаць­кого, її бажання здійснилося. На цей раз, до початку подоро­жі, вона мала чимало інформації про Кременець та Великі Бережці, що знаходяться неподалік, з розповідей своєї донь­ки – Лесі та її чоловіка Климента Квітки, які відпочивали над Іквою в червні-липні 1890 року. Поїздка на цей раз була надзвичайно вдалою, тому що їхала в край Словацького для накопичення інформаційного матеріалу про нього, про місто для свого видання: як редакторка і журналістка, як науковиця і перекладачка.

 

Довоєнний Кременець

 

То ж після подорожі в Кременець і повернення Олени Пчілки в Київ, в черговому номері журналу „Рідний край”, № 36, за 17 лютого 1910 року, письменниця опублікувала нау­кову статтю Ю. Словацький. У ній вона передала своє неза­бутнє враження про Кременець:„Се один з найкращих кутків волинських. Високі гори, вкриті лісами, зеленими левадами, „срібна” Іква”, що в'ється під тими горами, дзвінкі дже­ре­ла з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір'ях, в долині город з тими стародавніми будинками, костьолами й церк­вами, – все те дало надзвичайно гарний краєвид. А велична окрема гора з руїнами історичного замку може надавати особливий „романтичний” настрій... Хто раз бачив сей гар­ний ку­ток, не забуде його ніколи!”. На сторінках „Рід­но­гокраю” помістила репродукцію портрету Словацького, йо­го біографію, фотографії із зображенням Кременця, Біло­крини­ці, де бував Мазепа, поезії Юліуша Словацького в її пере­кла­дах: Якщо ти будеш в тій моїй країні…, В пам’ят­кову книж­ку Зосі, Стокротки, Розстання, Гімн (Смутно так, боже), уривок з Ліллі Венеди. Кілька десятків перекла­дених нею віршів Словацького помістила в окрему книгу, що вийшла в Києві того ж1910 року під назвою Юліуш Словацький.

Перекладацька діяльність стала для неї одним із най­біль­ших її творчих захоплень. Як колишня випускниця зразкового пансіону шляхетних дівчат у Києві, де здобувала ґрунтовні знання з літератури, вона оволоділа польською, німецькою і французькою мовами. З польської перекладала Адама Міцке­вича, Елізу Ожешко, Марію Конопницьку. В її перекладах заговорили українською мовою поети інших європейських країн, а також – поезії російських авторів.

Знання польської мови, відвідини Кременця, захоплення його ландшафтами, осягнувши, що тими ж дорогами ходив Юліуш Словацький, допомогли Олені Пчілці відчути поета ближче як вигнанця, емігранта, який сумує за рідним домом. Через те вірш В памьяткову книжку Зосі підібрала для пере­кладу не випадково. Був він написаний Юліушем 13 березня 1844 року напередодні від’їзду родини Бобрових із Парижа на батьківщину, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Зося Боброва – молодша дочка Йоанни Бобрової, дотри­му­ва­лася тамтешніх дівочих традицій і вела щоденник, куди зби­рала записи гостей. Юліуша попросила подарувати для неї свій вірш, на що у відповідь він порадив їй, більше слухати природу, бо вона є найкращим учителем поезії, яку створює сама. Поет сподівався, що завдяки його повторній зустрічі із Зосею, вона, повернувшись з краю щастя – „ніби з неба”, подарує йому „сяйво зірок з високості”.

 

В ПАМЬЯТКОВУ КНИЖКУ ЗОСІ

 

(уривок)

 

„На що моїх віршів, дівчино, бажаєш?

Адже ти у нашу вітчизну рушаєш!

Там вірші почуєш від кождої квітки,

Там пісню почуєш від кождої зірки!

Їх слухай, як сяють, як в повному цвіті, –

Вони ж бо поети найкращії в світі!...”

………………………………………………….

………………………………………………….

 

Париж, 1844 р.

 

Для свого наступного перекладу Олена Пчілка обрала вірш Словацького Там, коли будеш в моїй тій країні…. В пое­тичних рядках озвучений діалог автора-емігранта зі своєю зболеною душею. Ліричними відступами він переселяє її на свою отчу землю, щоб хоча б у такому невидимому стані, побути в рідному краї…

 

Там, коли будеш в моїй тій країні,

Де мої гори, хорошії, сині,

Де моя Іква долинами плине,

Де по-під містом поток грає-рине,

Там, де левади, на квіти багаті,

В гори біжать, під садочки, під хати;

Там, коли будеш, душе мого тіла, –

Хоч-би з проміння до мене злетіла, –

То не забудеш моєї печалі:

Буде як ангол стояти в оддалі;

Часом орлом по-над містом полине,

Знову засяє, на скелях спочине… ”

 

Усвідомлення безвиході – замкненого кола – неможливості повернення додому, поет, розу­мів, що його душа могла зцілити тільки від подиху повітря з батьківщини. Бо саме там тече його рідна Іква, синіють від темряви Кременецькі гори і любе місто „дзвонить над сріб­лом потоку”…

Для перекладу Олена Пчілка обирала елегійні вірші з інтимною тональністю. Відчуваючи душу юнака, хотіла донес­ти її іншим. Вірш Стокротки – один із них. Написаний 21 лип­ня 1835 року у Вейту, поблизу Женевського озера, він був присвячений спогадам про Марію Водзінську і закоханість у неї. В товаристві цієї 15-літньої дівчини і її родини Юліуш Словацький зробив двадцятиденну екскурсію по швейцарсь­ких Альпах. Це було влітку 1834 року.

 

СТОКРОТКИ1

 

Мило пелюстки у квітів зривати,

Любо кохані мовлять перекази,

Мило було і при людях сказати,

Що ми кохаємось, мовить сто рази.

*

Мило під липовим стати намітом,

Квітоньки держучи так набоженно,

Мовить на-взаєм – обриваним цвітом:

„Любить”… і милая любить „страшенно”…

*

Часом сварилися любо, мов діти,

(А помириться все хтось заважає!);

Ти пам’ятаєш, як білії квіти –

Той мовив „ні”, а той мовив – „кохає”…

*

Ось же тепер, без надії, самотний,

В скелях блукаючи, – смутним та лишнім, –

Вглядів стокротку я, духом турботний, –

Мов-би сестриця була тим колишнім…

*

Рвав я пелюсточки, – думка гадала…

З берега в озері білий цвіт гинув…

Знаєш, – в останнє, що квітка сказала?

Любиш, кохана, мене „до загину!”...

 

                                             Швейцарія, 1836 р.

---------------------------------

*) Квітки-маргаритки

 

У цьому ж номері журналу „Рідний край” Олена Пчілка помістила переклад вірша Розстання (Розлука), навколо яко­го більше століття точилися дискусії: кому він присвячений? Згідно інтерпретації, висунутій у 1940 році Е. Кухарськимі підтриманий найвидатнішими польськими дослідниками Сло­вацького, вірш звернений до матері поета Саломеї Бекю.

 

РОЗСТАННЯ

 

       (уривок)

 

Розлучені, та кажде памьятає…

Літає поміж нами білий голуб смутку…

І носить вісті він. Все знаю, що буває…

Я знаєш, як ти плачеш в тихому закутку.

 

В яку годину жаль найбільше тисне,

Яка розмова людські сльози витискає,

Тебе я бачу, як зорю, що блисне

У небі і сльозу блакитну проливає.

……………………………………………

……………………………………………

……………………………………………

……………………………………………

А ти навік загасла над мандрівцем бідним…

Та хоч на-вік нас порізнила туга,

Умовкнемо – і знов озвемсь плачем лагідним,

Як смутний соловейко вабить співом друга.

 

                                                 Швейцарія, 1835 р.

 

Вірш був написаний під час перебування Юліуша Слова­цького у Швейцарії 20 липня 1835 року на озері Леман. Тут він вилив усю свою тугу за матір’ю у віршованій формі; від­чув як літає поміж ними „білий голуб смутку” – символ добра, невинності та щирих почуттів. Дивлячись на зірки, він вибрав для неї одну з них, яку назвав „зірковою сторожею”, ніби хотів, щоб вища сила піклувалася про маму під час його відсутності в його родинному місті. То була велика взаємна любов. Неймовірна – між сином та матір’ю, якою і нині за­хоплюється весь літературний світ. Перекладаючи його, Оле­на Пчілка глибоко прониклася їхньою історією, психологією пейзажу, що наче їм співпереживав, розлукою, що тривала вісімнадцять років.

Проникливо передано О. Пчілкою та Хв. Петруненком молитовно-сповідальну розмову ліричного героя (ааlteregoпоета) у: Пісня. При заході сонця на морі. У творі зображені почуття лише однієї людини. Можна сказати, що він має приватний характер. Це – довірливе звер­тання автора до Бога, розповідь про те, що його вислано із власної батьківщини, що перетворило все його життя на смуток. Він не просить Бога поліпшити свою долю, а лише довіряє йому, він тільки жаліється йому в годину особливого пережиття меланхолії та відчаю:

 

„Смутно так, Боже! Розлив ти для мене

Хвилі на заході дня променисті;

Кинув, мов перли, у море студенне

Зорі огнисті…

Хоть чарувати краса тая може,

Смутно так, Боже!

 

Наче порожнє колосся нікчемне,

Голову втіха мені підіймає;

Але від всіх своє горе таємне

Серце ховає;

Тільки від Тебе сховати не може…

Смутно так, Боже!

……………………………………

Ранком, заблуканий в морі широкім,

В морі – далеко від берега-краю,

Бачу „веселиків” в небі високім

Довгую зграю;

В Польщі їх бачив… видовище схоже…

Смутно так, Боже!

………………………………………….

………………………………………….

………………………………………….

Цею зорею, і небом, і морем

Тішитись будуть ще иншії люде –

Через віки, як мене з моїм горем

В світі не буде…

Але-ж, поки мене смерть переможе,

Смутно так, Боже!

 

Біля Александрії (Єгипет), 1836 р.

Переклад Хв. Петруненка і О. Пчілки

Кожне слово, кожна думка перекладеного вірша проби­рає до сліз. Читаючи, мимоволі розумієш відчай поетової душі, переймаєшся його розпачем, співчуваєш і вже прагнеш розрадити його біль. Його усвідомлення помирання, незважаючи на кра-
су та багатство, що навколо, туга за батьківщиною, за Кре­мен­цем, до яких він ніколи не повернеться, болять і тебе.
У строфах – яскраво виражений контрастний пейзаж, але це не краєвид, яким мандрівник хотів би милуватися, він сумує за іншим, у нього є відчуття, що він його більше ніколи не побачить. Він знає, що це безсилий дитячий бунт, тому по­рівнює свій плач із плачем дитини, яка скаржиться на відхід матері. П'я­та строфа – найдраматичніша. Почуття, які вона містить, ще більше підкреслюють емоції паломника, який, позбавлений рідного дому, родинного тепла і затишку і навіть не знає, де буде його могила.

В даному випуску „Рідного краю”, в перекладі Олени Пчілки, поміщена 1-а дія трагедії Юліуша Словацького Лілля Венеда – про боротьбу двох племен, Лехітів і Венедів. Лехі­ти розбили венедське військо і взяли в полон венедського короля Дервіда із синами. Продовження трагедії мало місце в наступних випусках.

Так зазвучала в українському перекладі Олени Пчілки поезія геніального польського поета. Як стверджує вона са­ма, її письменницька дорога розпочалася саме з перекладів. В це русло скерував її Михайло Старицький – український письменник і театральний діяч , якому залишилася вдячною до кінця життя. Починала з французьких казок Андерсена, пізніше публікувала свої переклади творів Михайла Гоголя: Записки причинного та оповідання Весняної ночі інших ав­торів.

Повертаючись до спогадів про творче життя Олени Пчіл­ки в роки Російської імперії, а, згодом, і радянської влади, думаєш як жорстоко поводилися з нею, вилучаючи її художню спадщину звідусюди, де тільки міг познайомитися з нею чи­тач. До сьогоднішніх днів її переклади творів ЮліушаСло­вацького (за виключенням декількох) не перевидані. Кіль­кість примірників обмежена і можлива для ознайомлення лише
в
кількох державних архівах та бібліотеках України…

У травні 2019 року минуло сто років відтоді як ця тала­новита жінка приїжджала до Кременця. Очевидно, щоб по­знайомитися ближче з містом народження поета. З плином часу її ім’я все частіше звучало на устах кременчан. Іменем Олени Пчілки назвали одну з вулиць. Якщо дивитися в центр міста зі сторони автовокзалу, ця вулиця бере свій початок від західної сторони міського Парку відпочинку, проходить біля вулиці Гоголя і зупиняється перед Польським цвинтарем. Далі піднімається гора Воловиця. Праворуч залишаються по­золочені куполи Свято-Богоявленського жіночого монастиря, древня Хрестовоздвиженська церква, різнокольорова гама дахів старих і сучасних будівель, що виглядають між зелен­ню дерев сусідньої вулиці Лесі Українки. Ліворуч Воловиці виростає не менш захоплююча панорама: Хрестова гора, з не­повторними Кременецькими краєвидами і міський стадіон, за яким неподалік знаходиться вулиця Михайла Драгомано­ва. Отже, усі три вулиці: Михайла Драгоманова, Олени Пчіл­ки, Лесі Українки, об’єднавшись родинним зв’язком, можуть розповісти свою кременецьку історію.

Вулиця Бориса Харчука, яка з центру Кременця веде на Осовицю


Вулиця Бориса Харчука


Усі три прізвища вка­зують на гору Осовицю, що за Ботанічним садом. Тут, під однойменною назвою розташувалася єдина вулиця з кіль­ко­ма будівлями, Осовиця, де під номером 6, знаходиться садиба Биков­ських. В одноповерховому рожевому будинку видовженої форми в різні роки (в 1880, 1890, 1875, 1909) зупинялися: Олена Пчілка з дітьми, Леся Українка з чоловіком, не ви­ключено, що і Михайло Драгоманов. Будинок зберігся у доб­рому стані. На його фасаді встановлена меморіальна табли­ця зі словами, що тут побувала Леся Українка із чоловіком Климентом-Квіткою, відомим українським ученим-музико­знавцем та фольклористом.

Будинок, де зупинялася родина Олени Пчілки, 1907 р.


 


Тут, у Кременці, ім’я Олени Пчілки, як і Лесі Українки та Михайла Драгоманова, живе, перетнувши вже другу сот­ню літ. Кременчани вдячні Олені Пчілці за відвідини міста, за слова, залишені нею на пам’ять: „Се один з найкращих кут­ків волинських…”. Перетнувши час, ця вдячність сягнула вже 2019 року – першої чверті третього тисячоліття. І пливе да­лі… Пливе разом з її зачаруванням Кременцем, творчістю Юліуша Словацького…

 

Список використаної літератури та джерел

 1.Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Відділ рукописів, фонд Лесі Українки, шифр 28/1165–1169

2.Чернихівський Гаврило. Олександр Неприцький-Грановський: життя і творчість, Тернопіль: Збруч, 1996, с 47–48.

3.„Рідний край”, 1907, № 2, с.9.

4.Чернихівський Гаврило. Вказана праця, с. 48.

5.Центр досліджень історії імміграції /далі: ЦДІІ/ при Мін­несотському університеті, фонд проф. Ол. Грановського, ящик 43, папка 9, арк. 1–2.

6.„Рідний край”, 1908, № 32, с. 6; № 37, с. 10.

7.Чернихівський Гаврило, „Родина” 1912 року, „Слово і час”, 1998, № 3, с. 43–44: ЦДІІ…, ящик 50, папка 8, арк. 34.

8.„Рідний край”, 1912, № 2, с. 16–19.

9.Олександр Неприцький-Грановський: бібліографічний по­кажчик, уклали Г. Чернихівський та А. Ленчишин, Тер­но­піль: Лілея, 1997, с. 35–40, 44.

10.Чернихівський Гаврило. Крем’янеччина від давнини до су­часності, Крем’янець: Папірус, 1999.

11.Цит.: Крем’янеччина: Історичне та літературне краєзнав­ство, Крем’янець, 1992, с. 53.

12.„Рідний край”, 1910, № 36.

13.Пчілка Олена. Ю. Словацький: його життя, творчість і зраз­ки творів, К.: Рідний край, 1910, с. 5.

14.„Рідний край”, 1910, № 41

 

Тамара Сеніна (народилася в с. Джурині Чортківського району Тернопільської області) – журналіст, музейник, публіцист, есеїст, поетеса. Після закінчення факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка працювала редактором Заліщицького районного радіомовлення, у Кременецькому крає­знав­чому музеї – завідуючою різних відділів, зокрема – літератур­ного, куди входили зали присвячені Т. Шевченку і Ю. Словаць­ко­му. В 1999 р. за Угодою Міністерств культури України та Польщі спільно з науковцями Музею літератури ім. А. Міцкевича у Варша­ві брала участь у створенні експозиції музею Ю. Словацького,
з 2002 р. призначена на посаду директора цього музею. Автор текс­тів музейних путівників, брошур, буклетів, передмов до книг. Реда­ктор-упорядник 16 музейних видань протягом 2004–2016 рр. Автор чисельних публіцистичних статей, нарисів, наукових досліджень, есе, публіцистичної драми Доле моя, Кременеччино, котру ставили на сцені. Ініціатор встановлення пам’ятних таблиць: С. Словацькій (2005), Ю. Словацькому (2009). В. Бессеру (2007). Від 2005 р. – співорганізатор щорічних українсько-польських літературно-мис­тецьких зустрічей „Діалог двох культур” на базі музею Ю. Словаць­кого. Нагороджувалась відзнаками і подяками Міністерств культури України і Польщі, Кабінету Міністрів України та Польського уря­ду. Заслужений працівник культури Республіки Польща, Лауреат обласної премії імені Володимира Вихруща, член Національної спілки журналістів України.

 


JULIUSZ SŁOWACKI IN OLENA PCHILKA’S TRANSLATION 

The article is devoted to researching of the life and creative ac­tivity of Olena Pchilka (1849–1930) – the outstanding Ukrainian poet, writer, dramatist, translator, publicist, famous public person, member of the Ukrainian Academy of Science, mother of Lesia Ukrainka – the brilliant Ukrainian poetess.

The main attention is paid to the Kremenets’ period in Olena Pchilka’s life, her living in the native town of Juliusz Słowacki – the great Polish port-romanticist and her translations of his creative works. The autor gives great importance to the Ukrainian interpretation of the Polish genius’ poetry.

 




 

 


 

Тамара СЕНІНА (директор музею)

 


Олена ГАСЬКЕВИЧ (старший науковий працівник музею)


Аліна ШУЛЬГАН (кандидат філологічних наук (польська філологія), старший науковий працівник музею)