UkrainianPolishRussianEnglish

Убині - край сонцем золотий" (2011)

Друк PDF

Олена Гаськевич

Науковий працівник

    

DSC 0479

    Ніхто й не заперечуватиме, що Кременець для Словацького був символом «малої батьківщини», але існує ще одна місцина, яка вабила поета, де він, уже смертельно хворий, прагнув оселитися, щоб насолоджуватися спокоєм в тіні розлогих лип. Це –віддалене 35 км від Львова село Убині. На початку 19 століття маєток Убині належав досить заможному подружжю поміщиків Кшиштофовичів. Дівоче прізвище дружини – Думановська, і доводилась вона рідною сестрою бабусі Юліуша Словацького. Літне подружжя було бездітним, і це, мимоволі, вселяло певні надії родичам на спадок. Одним із найближчих потенційних спадкоємців вважався Теофіль Янушевський.  

Теофіль Янушевський, рідний дядько поета, молодший брат його матері, Саломеї, - постать доволі симпатична. Життя його не балувало. Після закінчення славнозвісного Волинського ліцею протягом 2 років вивчав у Віленському університеті мистецтво і архітектуру. Там познайомився з Герсилією Бекю, дочкою доктора медицини Віленського університету, 

DSC 0445

Августа Бекю, вітчима Юліуша Словацького. У 1827 році вони побралися. Суттєвих засобів для існування Теофіль не мав, то ж замість шлюбної подорожі молоді подалися у Херсонську губернію, де орендували село Граціанівку. Спроба господарювання мабуть не вдалася, бо вже у 1828 році вони повернулися до Кременця, де Теофіль одержав посаду бухгалтера у Волинському ліцеї. Бухгалтер у ті часи – далеко не така престижна посада як тепер. Теофіль опинився на найнижчому щаблі ліцейської ієрархії. Бідолаха мусив коритися, страждав, тихо мріяв про свободу, власний клаптик землі та мабуть, мимоволі згадував престарілу тітоньку з Убинь. Сімейне життя було близьким до ідилії, якби не страшне горе – смерть чотирирічної одиначки Меланки. 

 

У 1833 році закрито Ліцей. Більша частина викладачів та працівників одержала посади у новоутвореному київському університеті ім. Св. Володимира. Подались до Києва і Теофіль з дружиною. А в 1834 році, дослужившись до чину колезького реєстратора (найнижчого у табелі про ранги), подякував і покинув нелюбу роботу. У своїх мріях він постійно повертався до сільськогосподарських планів, та поки що вони не вдавалися. Натомість вдалося реалізувати давно вимріяний проект – дещо запізнілу подружню подорож закордон. У лютому 1836 р. в Римі Теофіль і Герсилія зустрілися із дорогим їх серцю племінником Юліушем Словацьким. Скільки радості принесла юному поетові зустріч із рідними! Хоча стосунки у них не завжди складалися гармонійно. Теофіль не завжди акцептував твори небожа, вважаючи їх надто інтелектуальними, бурчав, що «шляхта не зрозуміє», а Юліуша дратувало, що дядечко із провінції намагається його «вчити жити». Однак, хай там що, Теофіль і Герсилія залишалися для поета рідними, які, може, не завжди 

зрозуміють, але завжди підтримають. Революційно-патріотичні, антицарські твори Юліуша назавжди закрили йому дорогу додому, до Кременця. Однак, усе частіше у нього зявлялося бажання оселитися у австрійській Галичині. Ще у 1833 році він писав до матері: «якби ти, мамо, могла колись оселитися у Львові, то може б я за якийсь рік отримав би дозвіл на проживання в Галичині – і добре б нам було»[1]. При зустрічі дядечко Теофіль нагадав йому про Убині і Юліуш радо підтримав плани родини. Подорож Янушевських до Італії була захопливою, але треба було повертатися додому. А вертатися не було куди. Вирішили від натяків перейти до рішучих дій. У листі з Риму Теофіль писав до швагра Юзефа Мяновського: «Виїдемо … до Львова і …у Тітки, недавно овдовілої і досить багатої залишимося, якщо нас затримає і захоче нас спадкоємцями своїми зробити».

DSC 0474

[2] Так і вчинили. Але тітка, яка й раніше не дуже прагнула родичатися, хоч і не відмовила категорично, однак нічого конкретного не пообіцяла. Коли весь арсенал засобів впливу було вичерпано (Саломея Словацька навіть послала в Убині збірку поезій свого сина), Янушевські похнюплено повернулися на кременеччину і взяли в оренду село Перенятин. У 1838 році Теофіля Янушевського затримано за учась у таємній революційній організації. Додатковим аргументом звинувачення стала знайдена збірка поезій Юліуша Словацького. І хоч Теофіль клявся і божився, що його діяльність мала на меті лише просвітницькі цілі, все ж, мусив, разом з дружиною, провести два роки на засланні у пермській губернії. Сплативши, таким чином, патріотичний борг, він знову поневірявся по чужих кутках, майже втративши надію на власне господарство, та, несподівано, Убині стали для Янушевських, як ніколи, реальними. У 1846 р. померла їхня непоступлива тітонька, і Янушевські виявилися найближчими спадкоємцями. Та все виявилося не так просто. На Убині раптом заявив претензії чернечий орден сестер Милосердя. Начебто пані Кшиштофович усно пообіцяла віддати маєток їм. Довелося судитися. Словацький хвилювався за родичів. У листі до матері 25.08.1846 р. він писав: «…покладімося на Бога, а він нехай чинить потрібні старання, дуже хотів би мати їх(Янушевських) по цій стороні (у Галичині) бо люблю їх щиро».[3]

DSC 0468Конфлікт вирішився на користь Янушевських і у 1847 році вони, разом із матірю поета, та небожем Станіславом Янушевським, які також стали співвласниками Убинь, переїхали туди остаточно. У Парижі Юліуш щиро радів за родину і надіявся бути частим гостем у їх маєтку.«Юлік, хотів би дуже бути в Убинях, хоча, як і я, не претендує на нього і ніколи не думає займатися господаркою.» - писала пані Саломея.[4] З Парижа Юілуш допитувався – «Пишіть мені про Убині, чи Є там на чому господарювати?»[5]. Господарювати мабуть таки було на чому - Маєток складався з близько двух тисяч моргів землі та 65 кріпацьких родин. «Будемо колись разом з Філем думати про господарські удосконалення, - вів далі поет- , «про впровадження нового насіння овочів та квітів. Агрономом я стану лише теоретично, практикувати буде він.»[6] Важко собі уявити нашого Юліуша навіть у ролі аграрія-теоретика, та що більше поет підупадав на здоров’ї, тим сильнішою ставало його прагнення осісти на цьому клаптику галицької землі, тим паче, що там все більше часу проводила його мати. Під час їх єдиної зустрічі у Вроцлаві після 18 років розлуки, вона, мабуть, багато хорошого нарозповідала про магічні Убині, бо поет став уявляти їх, як «край якийсь, сонцем золотий, та липами темними накритий»[7]. Вбачаючи свій порятунок у затінку убинських лип, важкохворий поет все будує плани приїзду, ба, навіть, хоче відмовитися від паризької квартири, щоб назавжди там оселитися. Нажаль, це були лиш нездійсненні мрії. Поет тихо згас, а згорьована мати зібрала з його паризького помешкання все, що могло нагадувати їй про сина і звезла його рукописи та памятки до тих-таки Убинь. Частина з них згодом потрапила до архівів та музеїв Львова та Варшави, а частина – просто зникла. Неначе й справді з цих аркушів « коноплянки Убинів гніздечка собі вистелили»[8]   Саломея Словацька прожила в Убинях з родиною кілька років. А потім, начебто й не посварившись, повертається до Кременця , щоб поселитися на найманій квартирі, де вона й провела решту свого життя. Дещо дивує заповіт пані Саломеї, яка відписала свою частку не рідному братові Теофілю чи небожеві Станіславу, який проживав в Убинях, хоча й жалівся, що йому там «тісно», а родичам свого першого чоловіка – Владиславу Словацькому з дружиною, які, однак, в силу обставин, не змогли скористатися спадком. Щасливе господарювання Теофіля і Герсилії, затьмарювали лише періодичні суди із сусідами та селянською громадою, яка, після знесення кріпацтва, спричиняла немало проблем. Після смерті Теофіля Янушевського вдова довірила управління Убинями другу родини, художнику Матею Гашинському, а у 1870 році, продала маєток і з одержаних грошей заснувала стипендіальний фонд для навчання ремісників. З того часу панський двір переходив з рук до рук, аж зник з обличчя землі, перетворившись на звичайнісіньке село. Нині Убині село Кам’янко-Буського району Львівської області із населенням 354 чол. Багато, багато змінилося тут. Немає й сліду потоку, який протікав край села, а називався він Думним – Гордим. Посеред села – прегарна дерев’яна церква Косми і Дем’яна. Неподалік і цвинтар. Пам’ятник Янушевським, на щастя, ще зберігся. Він – перший зліва. Напівзатерті літери, сповіщають, що тут спочивають Теофіль і Герсилія Янушевські. Сюди ж перенесено прах давніх власників Убинь – Кшиштофовичів та Станіслава Янушевського, двоюрідного брата нашого поета. Люди в Убинях доброзичливі. Зауваживши наш інтерес, запитують, чи не родичі ми, бува, їхніх колишніх панів. Священик Володимир Процик, як виявилося, щороку відправляє панахиду на могилі Янушевських. Так, пам'ять про цих добрих людей триває й донині.

DSC 0478   DSC 0488   DSC 0493


У рефераті використані матеріали статті Збігнева Судольського “Ubień- niedoszłaprzystań Słowackiego” із книги: StanisławMakowskiIZbigniewSudolski. W kręgu rodziny I przyjaciół Słowackiego PIW, Warszawa 1967, а   також кореспонденція поета та його родини.

 



[1] Juliusz Słowacki Dzieła. Wrocław 1959 t.13 s. 160

[2] W kręgu bliskich poety Listy rodziny Juliusza Słowackiego opr. Stanisław Makowski i Zbigniew Sudolski s. 636

[3] Juliusz Słowacki Dzieła. Wrocław 1959 t.13 s. 502

[4] W kręgu   bliskich poety. Listy rodziny Słowackiego Warszawa, 1960 s. 321

[5] Juliusz Słowacki Dzieła. Wrocław 1959 t.13 s. 506

[6] Juliusz Słowacki Listy do matki t. 13 s. 507

[7] Juliusz Słowacki Dzieła t. 13 s.547

[8] Juliusz Słowacki Dzieła t. 13 s. 160