UkrainianPolishRussian

СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ МАРГАРИТИ ГЕЦЕВИЧ

Тамара СЕНІНА,

директор музею Юліуша Словацького, м. Кременець

 

    2 Надзвичайно сумно писати, що 4 лютого 2015 року не стало Маргарити ГЕЦЕВИЧ – талановитого науковця, музейника-краєзнавця, публіциста, перекладача, поетеси, чиє імя відоме в наукових колах України та Польщі…

     Адже ця втрата дуже помітна. Для Кременця – в якому прожила все своє життя, якому присвятила чисельну кількість своїх статей, лекцій, публіцистичних нарисів, відкрила в ньому чимало цікавих видатних постатей, котрі тут народилися, жили, або ж мимолітним перебуванням у ньому залишили про себе помітний слід. Це особлива втрата для тих, хто знав її близько: для кременчан, друзів-поляків, росіян, литовців, болгар, євреїв, інших, розкиданих по всьому світу людей, яким завжди не вистачатиме довірливих розмов із нею, бесід на теми літератури, мистецтва, астрономії, біології, духовності і моралі, її ненав’язливих порад і настанов.

Спілкування з Маргаритою збагачувало душу. Вона була справжньою християнкою, мудрою, глибоко духовною, непохитною на шляху до Бога… І саме Богу я завжди буду вдячною за те, що Він звів мене з нею, подарувавши чимало років безкорисної і міцної дружби, котрі внесли в моє життя багато цінного. А чи тільки в моє?

Знайомство з Маргаритою відбулося в перший день мого виходу на роботу – 5 грудня 1975 року, у старому приміщенні, так званого «Ділового двору», що знаходилося на вулиці Дубенській, трохи нижче Чеснохрестської церкви. Сюди, на час капітального ремонту будівлі Кременецького краєзнавчого музею, разом із науковою бібліотекою та кабінетним оснащенням, були перевезені всі його експонати.

В той пам’ятний день вона першою підійшла до мене, подала руку і назвалася Рітою. Запропонувала звертатися на «ти»… Це прозвучало так несподівано й наполегливо, що я, незважаючи на відчутну різницю в роках, підкорилася її волі і переступила цю межу. Було приємно. Адже в Кременці, куди я не так давно переїхала, друзів ще не мала… Та й місто, вражаюче красою, видавалося чужим і віддаленим… Наступного дня Ріта здивувала мене знову. Довірила прочитати щойно набраний на друкарській машинці текст під назвою «Слідами Юліуша Словацького», який готувала для опублікування. Мені, яка щойно закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка і мала ще такий незначний досвід у редакційній справі, була далекою від музейної роботи і майже нічого не знала про польського поета… Тепер, на відстані кількох десятків років, я згадую цю мить життя з великою вдячністю. Вона оцінена мною як серйозний початок, з її легкої руки, мого входження у світ справжньої музейної діяльності. Саме тоді мені передалася Рітина радість від її наукової подорожі та пошуків, відчуття щасливих хвилин успіху, що увінчав їх.

У нарисі Маргарита розповідала про своє творче відрядження восени того ж 1975 року, у Вільнюс та особливі знахідки в архіві бібліотеки тамтешнього університету, пов’язані із життям та навчанням у ньому польського поета-романтика Юліуша Словацького. Спогади для неї були свіжими, тож і для мене створювали особливий настрій. Здавалося, втративши межі часу, я, також проходилася вузькими вуличками литовської столиці. Тіні Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, його батьків вели далі, в епоху гуманістичних ідей та революційного романтизму, заглиблювали у ХІХ-те століття...

Саме там Маргариті судилося тримати в руках «тонкі і товсті папки, які ще не оглядав жоден дослідник, зміст яких ще ніколи не був опублікований!» А це – «більше двадцяти листів із недавно придбаного архіву Балінських (знайомих Словацьких), писаних із Кременця до Вільна протягом 1828–1832 років… Знахідка – надзвичайної ваги. Та, крім цього листування, Маргарита в одній із папок побачила ще ціннішу кореспонденцію! Ту, про яку їй «мріялося, і чого прагнулося найбільше – три оригінальних листи, написаних вишукано каліграфічним почерком Юліуша Словацького!...» І це було її найвищим досягненням!        

Звичайно, коли я читала нарис, то прізвища більшості дійових осіб у листах, мені мало про що говорили. Про них треба було знати. А для цього необхідний був час. І, все ж, я вже тоді збагнула інше: в особі Маргарити входила в моє життя небуденна людина, обдарована словом, наділена талантом справжнього музейника-науковця. Я відчувала, як разом із нею в мої думки і душу несподівано входив і сам Словацький…                                   Рітин текст захоплював, читався легко, а, ознайомившись із ним до кінця, я сказала їй, що не викинула б звідти жодного слова… І якою була радість, коли незабаром із видавництва «Каменяр» їй надіслали чорні гранки з друкарським набором тексту для попереднього коректування. Вичитували разом… Нарис опублікували в червні 1976 року, в одному з найпопулярніших на той час у Західній Україні літературно-мистецькому журналі «Жовтень», що видавався у Львові.

Тоді виповнювався шістнадцятий рік роботи Маргарити у Кременецькому краєзнавчому музеї. Того ж року його капітальний ремонт був завершений. На основі тематичних планів, які пройшли рецензування науковців Києва, Львова і Тернополя, а також – за проектом львівських художників, була здійснена і робота над побудовою експозиції. Оновлені зали сяяли свіжістю і новизною. До роботи працівники приступили з новими силами. Але вже тоді на душі Маргарити був неспокій. Вона побудувала експозицію в залі, присвяченому життю і творчості Юліуша Словацького, всупереч своєму рецензенту – одному з ведучих на той час радянських дослідників. Відкинула тему про декабристів, і про Юліуша – як революціонера-демократа. Увагу відвідувачів зосередила на становленні особистості поета-романтика, поета-борця за долю своєї Вітчизни. На щастя, все минулося. Для мене ж, якій на початку довірили зали, присвячені Другій світовій війні, це був період активного ознайомлення з історією краю, вбирання в себе краєзнавчої інформації від музейників зі стажем, які за короткий період моєї роботи в колективі, також стали моїми друзями. Виникало чимало запитань, все ж, у ті дні, і надалі я найчастіше зверталася з ними до Ріти.

Завідування літературним відділом, до якого входили зали, присвячені життю і діяльності Юліуша Словацького та перебуванню Тараса Шевченка на Кременеччині, приносило Маргариті задоволення. Я відчувала це, бо була свідком того, як зріднилася вона з цими постатями, з якою гідністю витримувала всі баталії та непорозуміння, що точилися навколо них у зв’язку з політичними процесами в нашій державі.

Уже пізніше, коли я взялася за написання спогадів «З історії створення літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці», і мені була цікавою кожна дрібниця, Маргарита розповідала, яким чином вона, після закінчення Кременецького педагогічного інституту (в 1960 році), потрапила в музей на роботу. Про те, як, знайомлячись із першою в її житті роботою, вона – завідуюча фондами, згодом – старший науковий співробітник і ще пізніше – заввідділом, вникала в усі ази побудови експозиції. А, повертаючись думками в той далекий 1960 рік, згадувала як жалюгідно і непомітно виглядала постать Словацького-революціонера, поміщена чи не на єдиному портреті в залі. Вона ховалася за чисельною кількістю портретів декабристів, письменників російської та світової літератури. Експозиція будувалася під диктовку тодішньої влади, тож і вся увага на планшетах та у вітринах акцентувалася на політичних моментах його творчості. У вічі кидалися хіба що точні копії родинних портретів Словацьких, виконані в 1939 році польськими художниками Емілем Крха та Євстахієм Васильковським, оригінальні меблі з епохи романтизму, перевезені в 1937 році з центральної Польщі, в тому числі – і з Варшави, для «Музею Землі Кременецької», що діяв у колишньому ліцеї. А ще – рояль, доставлений перед війною з Вільна, самим «батьком польської фотографії» – Яном Булгаком… Зал був відкритий у 1959 році, з нагоди 150-річного ювілею поета. Тож учасники цієї події (видатний український поет-академік Максим Рильський, Генеральний консул ПНР у Києві Ванда Михалевська, професори із Варшави: Мар’ян Якубець та Євген Савринович, знані в Радянському Союзі дослідники Словацького: Станіслава Левинська, Григорій Вервес, відомий поет Дмитро Павличко з Києва, кандидат філологічних наук Борис Стахеєв із Москви, письменник із Вільнюса – К. Довейка та інші) на недосконалість експозиції особливої уваги, мабуть, не звертали. Для них важливішим було інше: як добре, що для польського поета був виділений окремий зал! Про це йшла мова у Кременецькому педагогічному інституті, під час Виїзної сесії АН УРСР, яку очолював Максим Рильський, і Маргариті разом з іншими студентами, пощастило бути свідками цих виступів.

Отже, зал, присвячений Юліушу Словацькому, Маргариті довірили відразу, як тільки попередній науковець звільнився з роботи. З ентузіазмом та рішучістю взялася за його перебудову, в 1968 році коли директором музею призначили Василя Воляника. Володіючи талантом і далекоглядністю керівника, він мав набагато ширші плани, щодо популяризації імені Словацького в Україні. Вирішив у родинній садибі батьків поета відкрити його музей і почав писати листи-звернення до керівництва Кременця, Тернополя, Києва. А коли і це не спрацювало, з такою ж місією відправив Маргариту в Київ, у Спілку письменників України.

Присутність Маргарити Гецевич у кабінеті видатного українського поета Миколи Бажана, її участь у нараді членів Спілки письменників України, залишили незабутнє враження на все життя. Саме тоді обговорювалось питання про вшанування 160-річчя від дня народження Юліуша Словацького в Кременці. Із заступником Голови Ради Міністрів України Петром Троньком (по телефону) було вирішено питання про створення музею Словацького в родинній садибі його батьків… До Кременця Маргарита повернулася з радісною звісткою. Проте, це були лише пусті слова, котрі, як і всі попередні, залишилися міфом. Розуміла, що від самих письменників і, навіть від Центрального Комітету України, залежало далеко не все. Усе вирішувала Москва.

Майже така сама історія повторилася і з залом Тараса Шевченка у 1960 році. Тоді керівництво Центрального Комітету Комуністичної партії України теж задумувалось: відкривати його у Кременецькому краєзнавчому музеї, чи ні?

Тож зміни у 1969 році відбулися хіба що в самому залі Словацького. На його повну реекспозицію були виділені кошти і Маргарита її здійснила. Відкритий заново зал сприймався легко, доступно і ненав’язливо. У «Книзі вражень» залишилися найкращі записи. Його першими відвідувачами стали найвидатніші поети України, Польщі, Росії, Литви, Білорусії. Тоді ж, з нагоди 160-річчя від дня народження поета, на території родинної садиби (в той час – бібліотеки ім. Юліуша Словацького) був відкритий новий пам’ятник поету, роботи видатного українського скульптора з Києва Василя Бородая. Поблизу пам’ятника Микола Бажан і Ярослав Івашкевич посадили дві берези. До цього, з 1959 року, на подвір’ї знаходилося гіпсове погруддя, виконане Миколою Мотусевичем – другом Маргарити із середньої школи №2, в якій навчалися разом.

Наступне вшанування пам’яті Юліуша Словацького в Кременці знову відбулося через десять років. Далі такі урочистості проходили через кожні п’ять років. Відповідно, поновлювалася й експозиція залу. Таким чином, хронологія цих пам’ятних дат, висвітлених у залі, охопила 1909, 1927, 1939, 1959 1969, 1979, 1984, 1989, 1994 роки.

Вшановуючи пам’ятні дні польського поета-романтика, через Рітине життя пройшло чимало видатних постатей поетів, письменників різних країн: Микола Бажан, Ярослав Івашкевич, Дмитро Павличко, Станіслав Маковський, Іван Драч, Збігнєв Судольський, Іван Глинський, Віталій Коротич, Юліан Пшибось, Юрій Щербак, Юліан Волошиновський, Галина Аудерська, Ернест Бриль, Ніл Галєвич, Пятрусь Макаль, Бронюс Мацкявічюс, Альгімантас Бучіс, Лев Таурін, Давид Самойлов, Борис Стахеєв, В’ячеслав Шевченко і багато інших.

Минав час. Разом з ним відійшла в минуле і ціла епоха 60 – 90 років, сповнених значних подій як у літературному, так і в суспільному житті країни. Це був період шестидесятників, політичних протистоянь, демократизації, перебудови, котрий не тільки торкнувся Маргаритиної постаті, але й на все життя залишив у її серці глибокий відбиток. Її товариські стосунки та щире спілкування з людьми-інакодумцями, неординарними особистостями, які пройшли крізь арешти та репресії, не раз викликали підозри у представників певних органів… Вона ж ніколи не була політиком. Те спілкування з ними будувала лише на темах літературних, мистецьких, високодуховних, Біблійних, якими, здебільшого, ці люди і були наділені… Маргарита Гецевич жила непохитно за своїми принципами і була відкритою в цьому для всього світу, глибоко духовною людиною, незламною на шляху до Бога… В такому поєднанні переслідувань і віри промайнула майже вся її трудова діяльність у музеї…

Музейній справі Маргарита присвятила тридцять шість років. Популяризації постаті Юліуша Словацького – майже двадцять вісім. Стільки ж років – перебуванню Тараса Шевченка (як члена Київської археографічної комісії) на Кременеччині, в жовтні 1846 року. Спочатку, будучи завідуючою фондами, допомагала створювати шевченківський зал, а потім і сама стала автором його експозиції. Зібрала багату Шевченкіану художника і поета Івана Гарасевича, чимало й інших цікавих матеріалів на дану тему. Працювала тихо і скромно, не завжди будучи оціненою у своїй трудовій діяльності. Адже мало хто знає, що саме їй належала ідея перевезення з Києва в Кременець погруддя Кобзаря (роботи київського скульптора Олександра Ковальова). Встановили його в 1989 році, на подвір’ї Кременецького пе­дагогічного коледжу імені Т. Г. Шевченка (нині — гуманітарно-педагогічної академії) з нагоди 175-ліття від дня його народження.

У всьому відчувалося: Кременець для Маргарити був її другим диханням. Їй належить відкриття імен багатьох видатних і маловідомих людей. Якщо б зібрати їх усіх разом, то утворився б прекрасний букет вишуканого суцвіття, залишений нею в дарунок місту. А це: видатні і менш відомі, але надзвичайно цікаві імена українських, польських, російських… письменників, науковців, різних представників художнього і музичного мистецтва, інших пересічних особистостей. Кожен із них був героєм Рітиних рефератів, лекцій, виставок, статей. Її контакти з письменниками, літературознавцями, дослідниками життя і творчості Словацького та Шевченка збагатили фонди Кременецького краєзнавчого музею. За всі роки зібрала і здала майже 4300 експонатів. Екскурсії Маргарити по музею чи місту, читання лекцій на підприємствах, в навчальних закладах, у школах завжди проходили з успіхом. Вона брала участь у республіканських та міжнародних конференціях в Україні і Польщі.

  

   * * *

Між тим, дружні відносини між мною і Рітою міцніли. Я не відходила від неї, вона не відпускала мене від себе. Часте спілкування в її чи моєму кабінеті на теми: Словацького, Кременця і кременчан, Біблійні, творчі та особисті… ріднило наші душі. Принаймні, так здавалося мені. Про що думала Маргарита, мені не було відомо. Я тільки постійно відчувала як вона вела мене за собою. Свідомо це було чи ні – про це знав, напевно, один Господь. Усе викристалізувалось і дало знати про себе багато років по тому: моя зустріч із Маргаритою була не випадковою і її роль у моєму житті була далеко не другорядною. Між нами постійно стояла постать Юліуша Словацького…

Оскільки, Ріта з дитинства жила у Кременці (хоч народилася в Луцьку), була знайомою з багатьма українцями, росіянами, євреями і поляками (від яких, до речі, ще з дитячих років навчилася польської мови), то саме вона і починала мене, молодого музейника, вводити в отой внутрішній світ міста, помережаний перехрестями різних культур. Були, звичайно, путівники по Кременцю з його історичним минулим, але його романтична душа з розповідями про особливих людей, що тут були і творили оту багатющу історію, в більшості своїй закладалася в мене саме нею. Так я закохалася в місто. І саме на тому підґрунті, що викликало захоплення і незгасну любов до нього, тут, у Кременці, у краєзнавчому музеї, починало вимальовуватись і моє творче начало.

Від переповнення почуттями, які вдихнула в мене Маргарита, до краси міста, його ландшафтів, захоплення історією та ще, на прохання режисера місцевого театру, я написала публіцистичну драму «Доле моя, Кременеччино» (1984). Її головним героєм став сучасник-газозварювальник, який, потрапивши в безвихідь, втратив у себе віру. І тільки, завдячуючи сильним духом кременчанам, прикладам героїчного минулого міста, юнак зумів сформуватися як особистість. Символічний образ Юліуша Словацького в драмі був одним із тих, який зіграв у цьому важливу роль. Писати п’єсу було цікаво. І, як завжди, Маргарита була моїм першим критиком і доброзичливим слухачем. Вона мене розуміла і раділа моїм творчим перемогам, разом чекали виходу драми у світ… П’єсу ставили на сцені районного театру кілька разів. Епізод із Словацьким «Мати і син», в день відзначення 175-річчя з дня його народження, демонстрували в музичній школі перед письменниками та науковцями України, Польщі, Росії, Литви, Білорусії. З легкої руки Маргарити про драму писали в Польщі і Москві.

Але Ріта не відступала від мене й надалі: чому я не пишу віршів? Так зявився мій віршований триптих про Словацького, який вона внесла до програми святкування його 185-річчя. Триптих я читала в родинній садибі Словацьких у Кременці, на міжнародній конференції в педагогічному коледжі ім. Т. Г. Шевченка і, як не дивно, у Кракові, куди я в тому ж 1994 році, у складі офіційної делегації, була запрошена... Мої віршовані виступи в костьолі святої Анни, разом з актором Краківського театру ім. Юліуша Словацького Яна Адамського, у Ягеллонському університеті під час міжнародної конференції з нагоди річниці поета, принесли в моє життя чимало незабутніх вражень. Ті невимовні почуття, сплеск емоцій, які я, українка, одержала тоді від присутніх в аудиторії науковців та інших шанованих слухачів, живуть зі мною донині.

Все ж, я знову і знову повертаюся думками до костьолу святої Анни, де присутність духа Словацького і його матері були дуже реальними. Саме там я відчула якесь дивне благословення на дальшу долю і сприйняла цю подію не звичною, а – знаковою. Саме – в костьолі св. Анни, де в 1850 році безутішна в печалі мати поета – Саломея Словацька-Бек’ю, приїхавши з Кременця, відкрила увіковічнюючу Сина меморіальну таблицю… Там, у Кракові, я за все дякувала Богу і Маргариті, які мене сюди привели…

Розповідаючи про себе, зосереджуючи увагу на деталях своєї власної історії, пов’язаної зі Словацьким, у мене немає ніякого наміру підняти себе до рангів людей значимих у цьому суспільстві. Тут постійно, за кожним моїм словом, думкою і дією, виринає постать дорогої для мене Маргарити, якій багато в чому я повинна бути вдячною. Я спостерігала за нею під час виступу в актовому залі Ягеллонського університету, за її манерою подачі уже знайомого мені тексту, слідкувала за реакцією аудиторії, знаних польських науковців у залі і робила свої висновки. Її виступ про Юліуша Словацького сприймався не як провінційний, а як такий, що доносив глибинну думку справжнього дослідника про активну популяризацію життя і творчості польського поета в Україні. Я бачила, в якому оточенні науковців була вона в перервах між виступами. З якою повагою вітали її на міжнародній конференції одні з найвидатніших дослідників творчості Словацького ХХ-го століття: професори Варшавського університету Станіслав Маковський і Збігнєв Судольський. Саме тоді, в 1994 році, з їхньої ініціативи, Маргарита стала стипендіатом Фундації “Янінеум” у Кракові. З ними та іншими науковцями, Маргарита тоді познайомила і мене.

Вона постійно вела мене за собою. Свідомо це відбувалося з її сторони, чи ні – не знаю. Швидше – ні. Та я й сама не надавала тому якогось особливого значення. Це тільки тепер задумалась і зрозуміла: щось, очевидно, неземне творилося поза нами… Краків став в епіцентрі тих дивних подій, що вже відбулися, Кременець, очевидно, мав бути тим містом подій, які ще чекали на нас із Рітою попереду. То ж уже через півтора року після перебування в Кракові, ці містичні таємничі символи, як на мою думку, почали давати про себе знати. На жаль, на початках – надто драматично і болюче.

Спочатку усе йшло своїм плином. Повернувшись до Кременця, Маргарита з новими силами взялася за роботу. І в тому пориві вона була неустанною. У 1996 році видала свій літературний нарис «Якщо там будеш…», який пізніше, теж окремими книгами, був перевиданий тричі (українською та польською мовами): у Кракові (1996), Любліні (1999), Львові (2001) і – тільки польською мовою – “Jeślitambędziesz… ” у Львові (2010).

Бажання працювати було. На жаль, Україна в перші роки своєї Незалежності переживала не найкращі свої часи. Криза, що охопила всю державу, вдарила по економіці, а та, в свою чергу, по простому народу. Місяцями не видавали зарплат, почалися масові скорочення людей на робочих місцях. В останній день грудня 1996 року директор музею вимушений був відправити на «заслужений відпочинок» кількох працівників, в числі яких опинилась і Маргарита. Я зверталася до нього з проханням залишити її, бо вклад Маргарити в музейну справу був очевидним, не переконала. Очевидно, безвихідь і його затисла з усіх сторін… Маргарита, покорившись волі керівництва, розрахувалась...

Я ж пережила інший удар – на її місце призначили мене, залишивши відповідальність за тими залами, якими я займалася до цих пір (Міжвоєнного періоду, Другої світової війни і Новітньої історії). Мене боліла душа, яка страждала і без вини почувалася винною в тому, що Ріту позбавили права і надалі бути поряд з тим, кому, хоча й ілюзійно, віддала найкращі роки свого життя… Між нами зависла пауза…

Та вже через декілька тижнів Маргарита прийшла в музей і зайшла в «свій», а від якогось часу уже в «мій» кабінет. Сіла, посиділа мовчки, а, відтак, промовила: «Скажи, хто як не ти повинна зайняти моє місце? Хто, крім тебе ще так розумітиме і любитиме Словацького? Я ж, очевидно, свою місію виконала. На все воля Бога… Усе вирішено правильно». Здавалося, заспокоїлись обоє. Та Ріта ще довго приходила в цей кабінет, щоб посидіти і про щось подумати. Я ж, ковтаючи згусток свого болю, думала як завадити цій безвиході?... Щодо повернення Ріти – була безсилою. Щодо себе – починала вчитися жити у музейній самотності…

       Минуло два роки. До свого завершення підійшло ХХ-те століття. Водночас, наближалася чергова 190-та річниця від дня народження Юліуша Словацького. Зал потребував капітального, у крайньому випадку – косметичного ремонту. Оскільки Україна переживала складні часи і на такі цілі кошти не виділялися, директор музею Володимир Бернацький у письмовій формі звернувся за допомогою в Міністерство культури Польщі. До нього підключилося Товариство Відродження Польської культури ім. Ю. Словацького в Кременці. І, несподівано для всіх, у грудні 1998 року – в січні 1999 року, замість очікуваного ремонту у краєзнавчому музеї, в Києві та Кременці, на рівні Міністерств культури Польщі та України, відбулися перші зустрічі щодо створення музею Юліуша Словацького в родинній садибі його батьків. Дмитро Павличко, який на той час був Надзвичайним Послом України в Польщі, цю ідею підтримав також і надалі всіляко сприяв її реалізації. Розпочата справа на цей раз пішла з наростаючими темпами. У 2002 році родинну садибу Словацьких відреставрували. Тоді ж рішенням сесії обласної ради був утворений обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького, мене призначили його директором. У 2004 році його відкрили на міждержавному рівні, з участю представників урядів та Міністерств культури обох держав.

І саме від 2002 року Маргариті судилося пережити нову хвилю радісних подій. Звичайно, на моє прохання йти працювати в обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького вона відмовилась, але майже кожен день, прожитий на відстані з нашим колективом, ставав і її трудовим днем. Вона була учасником майже всіх заходів, що тут відбувалися, нашим порадником і просто – другом. Для неї наступив особливий період визнання її особистості. Як науковця, як перекладача і як поета! Тоді ж вона завершила переклад українською мовою двадцяти семи листів Юліуша Словацького, написаних до матері – Саломеї Словацької-Бек’ю в Кременець. На основі цих рукописів у 2009 році музеєм Юліуша Словацького була видана книга «Листи до матері» – перше в Україні, видання епістолярної спадщини польського поета. Пізніше, у 2011 році, ці ж листи, в перекладах Маргарити, були поміщені в першому томі книги «Юліуш Словацький», за упорядкуванням відомого українського поета-перекладача Романа Лубківського. Місцем виходу у світ став Львів. На наше замовлення в 1999 році Маргарита здійснила ще один переклад. Це – оповідання польської письменниці Марії Данілєвіч (1907 - 2003) «Травень у Кременці». В роки становлення музею Юліуша Словацького одним із її перекладацьких захоплень – була і філософська поезія знаного в Польщі поета, члена Спілки польських письменників Маріуша Ольбромського (із Перемишля). Цінувала його талант, поважала його особистість. Переклади його творів здійснювала із власної ініціативи, публікувала в місцевій пресі, у щорічному збірнику «Діалог двох культур».

Саме на ці роки припадає розквіт і поетичної творчості Маргарити Гецевич. У Кременці були видані її поетичні збірки духовного спрямування: “Пространства” (1998), “Зеркала” (2000), «Благодарю Господь!» (2014), «Ликуя в Господе» (2015). Чимало творів присвятила дітям (своїх у неї не було), друзям, які стали для неї великою родиною. Поезія Маргарити – справжня і глибока. Така, як і все її життя, в якому щоденно готувала себе для іншого світу та зустрічі з Богом. Вірші писала російською, українською, польською мовами. Кілька з них присвятила професору із Варшави Станіславу Маковському…

Маргарита була постійним учасником міжнародних українсько-польських літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», що від 2005 року відбуваються в музеї. Раділа спілкуванню з науковцями, котрі з’їжджалися чи не з усієї України, Польщі, приїжджали з Великобританії, Франції. Майже в кожному щорічному науковому збірнику поміщали її статті, вірші, фотографії. Ми рахувалися з її думкою і щодо видання кожної друкованої продукції, яку видавав наш музей.

На жаль, в останні три з половиною роки хвороба ніг позбавила Маргариту можливості бувати серед людей… Для неї настали дні повної ізоляції від живого вуличного руху. Проте, люди йшли до неї. Бували дні, що двері не встигали зачинятися, а сніданки переносилися на обід, з обіду – на вечерю. Втомлювалась, проте, завжди дякувала Богу за таку втому. Проблеми зі здоров’ям відступали на другий план. Світ за вікном із четвертого поверху відкривав перед нею і буденну панораму з комплексом господарських магазинів, і – мальовничі Кременецькі гори, що виднілися вдалині, і – небо, що завжди було для неї відкритим. Саме звідти до Маргарити приходило натхнення …

По телефону, або ж під час мого візиту до неї, ми часто влаштовували літературні вечори. Читали одна одній щось нове із написаного, вносили корективи, редагували. Спілкування було цікавим і бажаним. Так було до кінця. У переддень свого відходу з цього світу Маргарита подзвонила до мене увечері з бажанням розповісти про якусь свою історію з ангелом. На жаль, думки не закінчила, щось перервало… Мову перевели на іншу тему. Домовилися, що наступного дня, після роботи, я скажу свою думку про відеофільм з її участю, присвячений відомому в Україні поету-художнику, кременчанину Івану Гарасевичу, що поділюся враженнями від прочитаного останнього номера «Віра, Надія, Любов» – газети церкви Християн Віри Євангельської П’ятидесятників, до якої Маргарита підбирала матеріали… Попри те думалося, що й розпитаю про ангела… На жаль… По шістнадцятій годині того 4 лютого Маргарити не стало… Обширний інфаркт… Серце, очевидно, виконало свою земну місію і зупинилося, залишивши після себе цьому світу, чисельну кількість добрих справ. Серед них – і свою Любов, яку вважала найголовнішим, що тільки може бути в житті. Померла з останнім запитанням на устах, звернутим до молодої жінки, що схилилась над нею: «Оксана, ти мене любиш?...». Почувши слово: «Люблю…», закрила очі і більше не прокидалась…

 

                                                     ***

Від 4 лютого для мене настали дні життя без Маргарити. Але я рада, що зв'язок між нами так і не перервався… Я знову – в її скромній однокімнатній квартирі… Розбираю домашній архів: книги, документи, фотографії, рукописи, листи, диски…, котрі ще не так давно були розміщені нею поміж сухоцвітами, і почувалися впевнено скрізь: на шафі, столі, дивані, в етажерці, у кріслі, на підлозі, в ящиках під столом… Завжди, коли бувала тут, мені хотілося доторкнутися до цього багатства, і, найбільше, – до папок та книг, що дихали давністю й особливістю сучасного дня. Заглянути – що там? Тепер, коли все це залишилося беззахисним і опинилося в моїх руках, мені стало моторошно, що заглядаю в Рітину таємницю. Її ж довірила мені сім’я Дорощуків-Руденьких. яка опікувалася Маргаритою протягом останніх трьох з половиною років… Вибране мною, відтепер мало стати надбанням музею Юліуша Словацького в Кременці. Інша частина – її сестрам у Польщі…

Тож у моїх руках – знову той самий, у жовтій обкладинці, журнал «Жовтень»… В окремій папці акуратно складене її хвилююче листування з Леонідом Вишеславським – видатним українським поетом, лауреатом Шевченківської премії… Ще в іншій – її стаття з найкращими почуттями любові та приязні до колеги із Варшави, Голови Товариства кременецьких поляків у Польщі – пані Елізи Вуйтовіч. Тут же – не менш зворушлива, проілюстрована відповідь від пані Елізи – «коханій Ріті»… Її особисті записи… Фотографії дітей (своїх не було), надіслані з Криму, Америки… Трудова книжка, посвідчення, нагороди… Медаль «За доблесний труд» (1970), відзнака Міністерства культури Республіки Польща “Заслужений діяч культури” (2000), Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України “За досягнення в розвитку культури і мистецтв” (2004), грамоти, дипломи…

Та ось моя рука потягнулася до товстого зошита… Занотовані роздуми на духовні теми в певні дні, місяці і роки, нагадували щоденник, хоч це було не зовсім так. Швидше – книгу Іоанна Кронштадського з його нотатками. Звернула увагу на останні записи, що не нагадували попередні: «13.10.2014. Видіння: Стояв Ангел і з нього виходила біла стрічка. З проханням до Господа, на ній зявилися слова: «Зміцню фізично і духовно»…», «21 січня 2015 року. В кімнату, де лежала сестра (я), поволі входив Ангел, а я повільно піднімалася і встала. А Ангел сказав, що буде мене підкріплювати. Слава Богу!»…

Прочитавши ці слова, я застигла. Саме про цього Ангела Маргарита хотіла мені розповісти. Мала надію, що з його приходом відбудеться зцілення… На жаль, тут, у нашому світі, цього не сталося. І, мабуть, на велику радість цей Ангел через чотирнадцять днів повів її, підтримуючи, в іншу обитель, у царство Боже… Бо вона того заслужила, прожила своє життя в цьому світі з гідністю, зігріваючи людей своїм духовним теплом…

І я його торкнулася… Сповненого радості і драматизму… З її рук, у далекі радянські, сімдесяті роки, я отримала першу в житті Біблію… Спільні молитви й пости давали мені силу усе долати і йти далі. Звичайні будні людського життя з реалій піднімали в небеса… То були одні з кращих років мого життя. Світла і віри, які вселяла в мене Маргарита. На шляху до хвилюючого пізнання Юліуша Словацького…

RECENZJA ESEJU „ŚWIĘTEJ PAMIĘCI MAŁGORZATY GIECEWICZ”

AUTOR: TAMARA SIENINA

Esej Tamary Sieniny o długoletniej opiekunce pamiątek po Juliuszu Słowackim Małgorzacie Giecewicz.

Małgorzata Giecewicz – kustosz sali Słowackiego w Muzeum Krajoznawczym w Krzemieńcu. Zasłużona dla kultury polskiej, autorka wielu artykułów i esejów; w tym książki „Jeśli tam będziesz...”. Uczestniczka krajowych i międzynarodowych warsztatów i konferencji kulturowych w Polsce i Ukrainie, tłumaczka i poetka.

Autorka w ciągu przeszło 30 lat utrzymywała ścisłe kontakty z Małgorzatą Giecewicz. Przez 20 lat pracowały razem Muzeum Krajoznawczym. Tamara Sienina była świadkiem i uczestniczką różnorodnej działalności tej znanej w Ukrainie i Polsce osoby. Autorka akcentuje uwagę na pracy Małgorzaty Giecewicz na rzecz popularyzacji postaci Juliusza Słowackiego, jej badaniach spóścizny epistologicznej poety, tłumaczeniach listów Słowackiego do matki na język ukraiński.

Referat zasługuje na uwagę i może być publikowany w corocznym wydaniu „Dialog Dwóch Kultur - 2014”

Podpis recenzenta: dr Alina Szulgan

 

IN HONOUR OF MARGARITA GETSEVICH

Author of all – Tamara Sienina,director of Yuliush Slovatskiy museum, who is telling about her colleage –Margarita Getsevich(1938-2015) with whom worked long time in Kremenets Local Lore museum and knew hermany years

       Margarita Getsevich was born 1938 in Lutsk. She has finished Kremenets Pedagogical Institute.Since 1960-1996 she has worked in Kremenets Local Lore Museum.During 28 years  she was coopereted literary department,popularized life and work of Yuliush Slovatskiy.Grant Holder of 'Yaniveum fundation'. She was awarded like Honoured Worker of Culture in Polish Respublic (2001). Hourly awarded by the Ministry of Culture of Ukraine in achievement in developing of culture and art (2004)/

        Margarita is an author of the articles and essays in scientific and reseach character.She is the participant of respublic and international conferences in Ukraine and Poland.Margarita Getsevich has translated 28 chosen letters of poet,which were written to  the poet s mother and few his poems.Author of the book "If there will be", which was published in Krakiv  (1996), Lublin (1999), Lviv (2001), Lviv (2010). The collection of poetries was gave out: "Spaces", (1998), "Mirrows" (2000), "Thank you, Lord" (2014), "Rejoicing in Lord" (2010).