UkrainianPolishRussian

Словацький в Україні

ЛІРИКА ЮЛІУIIIА СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Григорій ВЕРВЕС, 

член-кореспондент Академії Наук України

 

VervesHD19202001Юліуш Словацький увійшов в історію польської і світової літератур передусім як великий драма­тург і автор поеми «Беньовський», однак і так звані «малі поетичні жанри» в його геніальній спадщині стоять в ряду найбільших досягнень світової лірики.

Вірші його — це схвильований поетичний комен­тар доби, пристрасне, часом болюче шукання дороги до вільної вітчизни і визволеного народу. Тут злились в єдине особисте горе, невблаганна ностальгія і глибокий патріотизм.

Юліуш Словацький — виходець з України. Наро­дився він 4 вересня 1809 року у волинському містечку Кременці, в родині професора ліцею, свого часу відомого поета Евзебіуша Словацького. Впродовж перших двадцяти років життя, то жи­вучи у Вільно і навчаючись там спочатку в гім­назії, а потім і в університеті, то в Кременці, навідуючись сюди під час канікул, майбутній поет не втрачав зв’язків з людьми, побутом, зви­чаями волинського краю. Власне, про Волинь і Поділля, а надто про Кременець, він і пізніше, в еміграції, найчастіше згадує. В поемі «Година роздумів», поки що не перекладеній нашою мо­вою, читаємо про Кременець: «Там, я це добре бачу, між вершинами гір, з вузької долини здій­маються вгору покриті блакиттю неба вежі чудо­вого рідного міста. Чарівне воно, коли в нічній імлі світиться вінцем вікон, коли вранці показує сонцю білі, як перли, хатки, зелень садів. Там взимку летять з гір розкуті від льоду потоки, з шумом впадаючи у вуличні закамарки. Там стоїть гора Бони — вища від інших, затіняючи місто. Старий похмурий замок гордовито здій­мається на вершині гори; він набирає найрізно­манітніших обрисів у вихорі хмар, що пролітають над ним. Удень замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною старо­давніх стін, бовваніє в жалобі над містом. Його стародавні щербини часом поволі пересуваються по сріблястому обличчі місяця». Про Кременець Юліуш пише в листах до матері. Рідне місто відразу приходить йому на думку і тоді, коли поет хоче написати щось на згадку коханій жінці з волинського краю — Йоанні Бобровій. І доки цей край існує, «доки на Україні з піснею ходить поет,— наголошував Словацький у «Беньовському»,— а з Дніпра все ще ніби лине гомін смутних духів... до того часу я маю право стояти на могилах і співати». Його Україна найчастіше виступає з епітетом «смутна», «зажурена». «Найсмутніший голос людської праці в полі, брязкіт коси або спів женця на лану видається зажуре­ним воланням на Поділлі»,— зауважує поет. Його український пейзаж — це кобзарі на могилах давньої слави, чумацькі валки в степу, зграя гайвороння. А ще — дикі маки та незабудки, су­хий очерет, сіра ковила. «І навіть вночі, сліпий, я впізнав би ті степи по рідному запаху квітів...» Але він знав і сучасний йому підневільний труд українського селянина, розумів його гнів і його ненависть.

Слід не забувати, що першими творами Слова­цького були поезії «Українська дума» (1826) і «Пісня козацької дівчини» (1829), що для кри­тики навіть уже в другій половині 30-х років він все ще був автором поеми «Змій» (1832), в якій змалював найгероїчніші і найтрагічніші сторінки з історії України — козацькі походи через море на Туреччину і зруйнування Запорозької Січі царськими військами. Словацький один з перших у польській літературі показав Коліївщину як справедливу боротьбу українського народу за соціальні і національні права («Срібний сон Саломеї», 1843), поруч з С. Гощинським він належав до тих перших революційних польських письмен­ників, які бажали нашому народові вільного, незалежного розвитку.

Жертовний польський патріотизм у поєднанні з закликом до революційного братання з інши­ми народами, насамперед найближчими — росій­ським, білоруським, литовським, Словацький чи не вперше висловив у ліриці періоду польського повстання 1830—1831 років. Його, молодого апліканта комісії фінансів царства Польського, який 1829 року щойно прибув до Варшави і почав входити у літературне життя, якось відразу за­хопили події листопадового спалаху — наступ шляхетських повстанців на Бельведер, резиден­цію царського намісника, революційні відозви та прокламації, сподівання простолюду на волю, загальна атмосфера ентузіазму. З’являються дру­ком патріотичні вірші Словацького «Ода вольності», «Гімн», «Пісня литовського легіону», «Ку­лик». Вони закликають народ до боротьби і на­бувають такого ж поширення та значення, як і «Ода до молодості» Міцкевича.

Щоправда, «Ода вольності» все ще занадто академічна, носить сліди абстрактної поетики поль­ського класицизму, в ній багато алегорій, взятих з Біблії, натяків і недомовлень. Безпосередніше промовляв до сердець «Гімн», надрукований 7 грудня 1830 р. Твір написано простими, вираз­ними віршами, що нагадували старий польський військовий та релігійний гімн — «Богородицю». Поезія виражала ідею всенародного повстання, боротьби не лише за національні, але й грома­дянські права.

Разом з давньою піснею мають повернутися і дав­ня віра і давня могутність предків, але не для того, щоб комусь погрожувати. Вірш перейнятий палким закликом до російського народу — спільно виступити проти самодержавства. Двоголовий орел — символ деспотизму — стане жалюгідним шулікою, коли над краєм засяє сонце свободи.

У найвиразніших і найдохідливіших тонах ви­триманий «Кулик». Мова молодого письменника досягає тут тої високої простоти, яка найкраще могла забезпечити емоціональний вплив на чи­тача. Взявшись до показу повстанського ентузі­азму після перших перемог, Словацький викори­стовує для цього, здавалося б, найнесподіваніший образ — «кулика» — старовинний звичай розва­жатися на масниці, переїжджаючи у масках від одного двору до іншого. Правда, «кулик» особли­вий: громадка воїнів, веселих і сміливих, на шалених конях переїздить Польщу з кінця в кі­нець, підтримуючи занепалих духом, заспокою­ючи розгублених, всіх закликаючи до боротьби за вільну вітчизну. В прекрасному перекладі цього вірша М. Рильським особливо винахідливо передано основний образ нестримного чвалу групки сміливців. Ми відчуваємо приглушене ту­потіння шалених, стомлених коней, сміх, брязкіт зброї, лопотіння на вітрі прапорів, шурхотіння і поскрипування саней, а над усе — настрій, свят­ковий, піднесений: «Кожен веселий і кожен при зброї, Ніби з війни, йде війною». Ритм галопного бігу, пульсування небуденного запалу поступово передається і читачеві. Тупіт чути ще виразніше, шум наближається, зростає, тонуть в ньому блискавки нічні, і маскарад, і весілля, і похо­рон,— всі будні і свята людські,— доки все не затихає під ранок аж на кордоні.

З мотивами листопадового повстання зустрічає­мося в творчості Ю. Словацького і пізніше. Сюди слід віднести такі шедеври його лірики, як «Дума про Вацлава Жевуського» (1832) — пристрасного мандрівника і патріота, який загинув смертю хоробрих під Дашевом; вірш «Похорон капітана Мейзнера» (1841) про долю рядового воїна-поляка, що в тяжких злигоднях помирає в еміграції. (Це, до речі, початок мотиву невідплаченого подвигу, який потім червоною ниткою тягнеться аж до С. Жеромського); «Совінський в час облоги Волі» (1844), де, так само, як і в «Ордоновім редуті» А. Міцкевича, прославлено нездоланну силу мужності та віри в безсмертя народу:

І тоді, коли не буде

В світі жодного поляка,

І тоді помру у битві

За вітчизну, рідну Польщу.

У березні 1831 року Словацький виїздить до Ні­меччини, а незабаром — до Лондона. У вересні він уже в Парижі, і тут на становищі емігран­та — за винятком виїзду до Швейцарії (1833— 1835) і подорожі до Італії, а потім на Схід (1836—1838) — залишається аж до смерті (1849). Ці поїздки були, як побачимо далі, головним джерелом його лірики.

У Швейцарії Ю. Словацький живе на березі чудового озера, далеко від Парижа, від дріб’яз­кової боротьби партій та угруповань, від пере­слідувань революційної частини еміграції фран­цузьким урядом, прагнучи тверезо та спокійно оцінити події та підлікуватися. Але перший твір, тут написаний — драма «Баладина» (1834), — пе­редав безсонну тривогу поета за долю вітчизни. Побудована на легендах з доісторичної Польщі, перейнята народним світосприйняттям і світовираженням, вона відповідала на найпекучіші за­пити тогочасного громадського життя, тісно пов’язаного з проблемою справедливого держав­ного устрою. Дещо інакше виглядає задумана тут і частково написана поема «В Швейцарії», одна з найславетніших ліричних сповідей про кохан­ня, які тільки знає світова література.

Твір зявився в результаті короткочасної подо­рожі поета 1834 р. від Женеви до Берна в това­ристві юної Марії Водзінської, в яку Словацький був закоханий. І справа, звичайно, не в тому, чи Марія, чи якась інша красуня полонила поета. Цей ліричний шедевр вражає глибиною почуття та експресії, життєсверджувальними, світлими тонами, оспівуванням гармонійного щастя люд­ського.

На початку твору подається чудовий образ ве­селки, яка, граючи над водоспадом, створює ніби браму в невідому та незвичайну країну. Через веселкові відсвіти поет веде своїх героїв у край кохання та щастя. В перших п’яти розділах пе­ред нами розкриття найніжніших почуттів од першої усмішки милої до зародження любові, далі й історія найщасливіших днів, проведених закоханими серед природи, коли кохана, «немов троянда біла, що жаріє рожевістю», поступово із «піни та шумовиння» набирає земних, реальних рис, хоч поет і далі прославляє її божественну красу, аж поки образом зламаної лілеї не опускає «небесне кохання» на землю.

Але якщо ліричний вибух натхнення в поемі «В Швейцарії» все ж таки в’яжеться хай хоч і з слабо вираженою фабульною основою, то така річ, як «Подорож на Схід», є дещо незвичайним поетичним нотатником мандрівника, який відві­дав Рим, Неаполь, Грецію, а далі Єгипет, Пале­стину і Сірію. В «Подорожі» поєднано зацікав­лення поета з ерудицією вченого. Тут події давнього минулого Еллади, її історія, незрівнянне мистецтво та література переплітаються з жит­тям сучасної Греції, викликають найнесподівані­ші асоціації з долею Польщі. В заключному творі цього циклу — «Гробниці Агамемнона» — вперше з’являється образ Польщі — Прометея, прикутого до скелі, у якого коршак довбає мозок,— образ, безперечно, споріднений з відомим шевченків­ським.

Поет засуджує все, що заважало воскресінню із мертвих вітчизни. Мотиви громадські тісно по­в’язуються з мотивами особистого горя вигнан­ця, якому не судилося навіть померти на рідній землі...

На початку листопада 1836 року Словацький був уже в Каїрі, а незабаром подорожував уверх по Нілу, зі здивуванням оглядав високі піраміди, страшну постать сфінкса, вартового пустині, захоплювався блакитним небом Сходу, контраста­ми барв природи. В ліричних віршах цього періоду («Піраміда», «Розмова з пірамідами», «Лист до О. Голінського», «Пісня над Нілом», «На вершині пірамід»), в яких гуманізмом і худож­ньою довершеністю Словацький виступає попе­редником величних єгипетських циклів Лесі Українки, поет тужить над муками трударя з принільської халупи, летить думкою у свій по­неволений край, посилає прокляття сучасним йому англійським «цивілізаторам». Він всюди шукає пам’яток від отих безіменних будівничих, які за свою каторжну працю мали тільки соче­вичну юшку. Це так споріднене з отим Лесиним: «Народу пам’ятник — хай згине цар!» Наприкінці 1836 року Ю. Словацький із Єгипту виїздить до Палестини. На кордоні біля містечка Ель-Аріш йому довелося протягом чотирьох днів відбувати карантин. Там від очевидців він почув про страшну трагедію, що сталася з великою родиною араба, коли на його очах від чуми загинули семеро дітей і дружина. Ця історія стала темою поеми «Батько зачумлених», яка зав­дяки своєму реалізмові була дуже популярною на Україні. Цей твір, котрий дослідники ставлять в один ряд з такими витворами людського генія, як легенди про Ніобу і Лаокоона, «Шільйонський в’язень» Байрона, «Трени» Яна Кохановського тощо, є ліричним монологом старого араба. Здає­ться, що весь біль, все горе людське, всі стра­ждання і муки звалилися на голову його, крають йому серце невблаганною, невідступною жорсто­кістю. Сумна історія родини, розказана вцілілим батьком, накладає на поему відбиток глибокого, скупого на слова, мовчазного горя. Тут немає ні зойків розпачу, ні заклять. Страшна подія нале­жить уже до минулого, горе вляглось, але тим дужче воно пригнічує усвідомленням свого стра­хітливого фіналу. Із багатьох художніх ознак цієї ліро-епічної поеми звернімо увагу хоч би на винятково важливу роль пейзажу. Розповіда­ючи про своє горе, араб спершу пригадує лише його початок, і тільки потім, коли пам’ять від­новлює деталі, наново переживає трагедію і му­читься. Природа видається йому, сповненому горя, потворною:

Мені здалося, — чому, не знати, —

Що сонцю більше тут не сіяти;

Що сонце інше, аніж учора,

Не сонце в небі — якась потвора!

Своєю холодною байдужістю, вічно живою красою природа гнітить, прибиває до землі, обтяжує лю­дей, приречених жити трупами серед трупів («Неначе факел, удень палає, Щодня це сонце нам серце крає»). Більше того, під впливом горя вона змінює своє погідне лице.

І тут Словацький вдається до несподіваної кон­фронтації почуттів — стривоженої людини і слу­хача — поета. Різний психологічний стан диктує їм протилежне сприйняття світу і його принад;

А ця пустеля,— коли не маєм

В могилі діток,— здається раєм,

Ясна, злотиста, весела, зельна.

Вона для мене мара пекельна!..

Найулюбленіший художній засіб поета — розгор­нута метафора, навальне наростання ускладне­ного образу, підтвердження висловленої тези несподіваними асоціаціями із найрізноманітні­ших сфер людського буття.

Слід мати на увазі і те, що Словацький — поет з незвичайною вогненною уявою, чародій слова, який з однаковим успіхом виступав у багатьох жанрах лірики.

Образи його завжди вибагливі, конструкція фрази складна, ритміко-мелодійне багатство його творів надзвичайне.

В нестримному потоці образів, барв і звуків поезії Ю. Словацького, в цьому бурхливому кас­каді слів ми часом не зразу вловлюємо думку, хоч вона завжди пронизує твір від початку і до кінця, залізною логікою з’єднує його частини в одне нерозривне ціле, увесь час натрапляємо на затемнені місця, навіть такими коментатора­ми, як професор Ю. Кляйнер, до кінця не виясне­ні: породжені якимись певними подіями або лише їх тінню і зрозумілі сучасникам, окремі образи поета з часом втрачали свою доступну та відчутну конкретність.

Словацький — поет-романтик, поет глибоких фі­лософсько-етичних проблем, нестримної уяви і фантазії. Саме цим, очевидно, слід пояснити і той факт, що як на батьківщині, так і за межами Польщі, доробок поета став предметом пильної уваги лише через багато літ після його смерті. Ось один із численних прикладів цієї складності. Вірш «Розлука» написано над озером Леман і звернено до матері, яка одиноко жила в дале­кому Кременці. Прагнучи проникнути в уявлюваний матір’ю світ природи, який його оточує, Словацький творить далі таку розгорнуту мета­фору, потреба в коментуванні якої напрошується сама собою: «Але ти даремно будеш створювати образи, осріблювати їх місяцем, опромінювати зорями (тобто рисами кременецької природи,— Г. В.): ти не знаєш, що для цього треба звалити небо на землю, покласти його під вікном і назва­ти блакиттю озера; потім озеро з небом треба ділити навпіл — вдень заслоною ясних гір, а вно­чі сапфіром скель; ти не знаєш, як волоссям дощу уквітчати верхів’я гір і як їх бачити (можна — Г. В.) в місяці, окресленими темним сукном», себто ніччю і т. д. Досить цієї одної метафори, щоб зрозуміти, з яким поетом зустрі­лися українські радянські перекладачі.

Академік Ю. Кжижановський, крім повстанського і східного циклів у поезії Ю. Словацького, виді­ляє ще автобіографічно-альбомний, де поет ви­словлював роздуми з приводу окремих періодів свого життя і місця в літературі, еротично-альбомний, позначений суто інтимними відносинами з близькими йому людьми, нарешті, публіцистич­ну поезію, яка займає провідне місце в його твор­чості. З цим не можна не погодитись, але здає­ться, що в поета дуже мало було віршів інтимно-альбомних, що навіть у словах, зверне­них, скажімо, до Зосі Бобрової, чути споріднену з вселюдською печаль...

У поетичних медитаціях Ю. Словацького немає того, що звичайно називають ліричним героєм. Якомусь міфічному посередникові між собою і читачем він не йняв віри. Він вважав, що гнучке поетичне слово мусить віддати все роз­маїття думки і всю строкатість буднів — від ко­мічної сценки з подорожніми, які злякалися звичайного пса, аж до викладу нової етичної концепції. Він не знав нещирості, не крився з своїм смутком і болем. Той, хто відчував силу бути духовним вождем мільйонів, хто прагнув усе життя із «хлібоїдів» робити людей, свідомих своєї мети і призначення, хто кращі свої молоді роки віддав вітчизні, часто був не лише одино­ким, але й зацькованим політичними ворогами. Його серце «могло вмістити мільйони людей», воно прагнуло тільки «бути усієї вітчизни кри­ком», бути її добрим ангелом, вкладати землякам «в уста команду перемоги», а в очі «той погляд, з яким добувають свободу» («Допоможи мені, боже»). Його не лякала найважча особиста доля, він готовий був до того, щоб «жити — стра­ждать — і творити».

В «Розмові з пірамідами» поет робить одне по­казове визнання: народ безсмертний, і для нього найтяжча праця не піде марно, народ не може знищити жодна сила, доки хоч в одному з його представників дух живий не згас.

Протягом усього творчого шляху польський поет шукав мужніх тонів, бойового слова, а не «в’я­зання золотих шнурів ритмів». Часом він поми­лявся, часом палка віра в безсмертя духа заво­дила його на манівці, як, приміром, на початку 40-х років, коли поет перебував під згубним впливом містика А. Товянського, але ніколи він не втрачав віри в народ, віри в майбутнє Польщі. Словацький був свідомим революціонером, який прагнув подвигу, активної дії, підтримував найрадикальніші програми. Через тяжку недугу він не міг організовувати легіони та редагувати бойові газети, як А. Міцкевич, займатися засну­ванням таємних товариств, як С. Гощинський. Поезія була єдиним полем його діяльності. І він мав сміливість бути самим собою, тримаючи зав­жди напоготові своє відточене, як меч, слово. Сло­вацький не вагався в ім’я вітчизни та народу атакувати 3. Красінського, більше того, він міг виступити в поєдинку навіть з Адамом Міцкевичем, хоч взагалі важко назвати у світовій лі­тературі двох інших поетів, таких близьких своєю творчістю та діяльністю, як ці два титани.

У пошуках позитивного ідеалу Словацький кри­тично ставився до минулого Польщі. Він робив напади на прибічників монархії, папський Рим, вважав: доки аристократи і шляхта стоятимуть біля керма країни, доти вона не буде вільною («Гробниця Агамемнона»). Він писав до своїх земляків-шляхтичів, щоб вони «вшанували грубу свиту, бо то одіж майбутніх жовнірів, які прине­суть свободу Польщі». Критицизм поета особливо яскраво виступає в «Беньовськім», де, вдаючись до різних засобів художнього відтворення («вдаюсь до арф або бича — такий мій поетичний шлях» , у віршах, сповнених гіркої іронії та сарказму, картає дріб’язкові душі емігрантів-шляхтичів.

В останні роки життя, оточений радикальною лі­тературною молоддю, Словацький все більше при­слухається до революційної боротьби, до подій пам’ятної Весни народів, звертає увагу на висту­пи робітничого класу («О мій народе», «Дайте мені вершок землі», «І вийде сто робітників», «Віват, познанці!»). В 1848 році, будучи уже тяжко хворим, він подорожує до Познані, щоб взяти участь у повстанні, захоплюється виступа­ми простолюду, який «соромить шляхетських мо­локососів, що намагаються ним керувати». Революційні погляди Словацького, може, найпов­ніше виступили у вірші «До автора «Псалмів майбутнього». Він висловлював тут свої найпотаємніші думи на завдання мистецтва, своє розу­міння місця поета в громадській боротьбі. В на­вальному ритмі його твору, в народнопоетичному чарі вислову, в громових словах заперечення струхлявілих концепцій і застарілих гасел вели­кого поета 3. Красінського сучасники відчули утвердження Словацького в рядах найпередові- ших воїнів за майбутню демократичну Польщу. Не раз зринає в цій святій полеміці кривава тінь Коліївщини, «довгий, смутний дзвін кіс українських», всенародного соціального повстан­ня. На викрик автора «Псалмів майбутнього» — «тільки слабий обирає різню» — Словацький від­повідав, що повстання селянське на зразок Колі­ївщини, як і виступ варшавського простолюду, очоленого Келінським за часів Костюшка, були не беззмістовним бунтом, а виявом духу — віч­ного революціонера.

Скільки тих могил в тумані!

Тільки рух живе тепер —

Вічний революцьонер,

Дух, що в людському стражданні.

Це був заповіт наступним поколінням бійців, і не тільки польським: справжня поезія не знає на­ціональних кордонів. Але минуло ще не одне десятиліття, доки геніальний українець сформу­лював ідею революційного горіння і подвигу відповідно до нового етапу визвольного руху:

Вічний революцьонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер,

Перегук років і століть, народів і країн — ще один доказ невмирущості лірики Юліуша Слова­цького.

1969р.


oformlennj

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Друк PDF

Іван ДЗЮБА

 Літературознавець, громадський і політичний діяч,

академік Національної академії наук України (1992),

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).

 

 

 

dzubaЦя тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і font-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;serifпропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię nspan style=; color: black;Times New Romana ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcieradłem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

       Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців - Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach inne narody”.      “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

Як тая дитина!

- Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.


oformlennj 

 

 

 

Іван Дзюба

 

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВspan style=Times New Roman/spanmargin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;font-size: 14.0pt; font-family: ЧЕНКО

 

Ця тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król  Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

 Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і пропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, MsoNormal; mso-fareast-font-family: ; mso-fareast-font-family: що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної  засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię na ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcierad; color: black; mso-ansi-language: PL; mso-fareast-language: PL;; color: black; mso-ansi-language: UK; mso-fareast-language: UK;,,span lang=łem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

         Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців -  Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach iTimes New Romanp class=UKTimes New Romannne narody”.       “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

 Як тая дитина!

 - Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

 Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

 На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Дмитро ПАВЛИЧКО

поет-перекладач, літературний критик , громадсько-політичний діяч, дипломат,

Посол України в Республіці Польща (1999 2002 р.р.),

 

лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, Герой України

 

11Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали й роз­мовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кре­менці, Юліуш Словацький від наймолодших літ був начебто зрослий своєю всуціль польською душею з українським краєвидом, з блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли під вікнами та попід тинами там­тешніх осель.

Мова і пісня українського народу в Кременці були домінуючими елемен­тами, всюдисущими в житті багатонаціональної спільноти. Були вони в пов­ній гармонії з пейзажем, який постійно з'являється в творах поета не лише як тло, але й як своєрідний герой його творчості, виконуючи дуже важливі символічні функції. Світ, що його Словацький пізнав дитиною, був силою факту українським світом. Поет сприймав його як частину багатющого духов­ного й географічного простору України.

Образ рідного Кременця, що виринає з творів поета, вражає неймовір­ною, майже фотографічною докладністю. Особливо це помітно в поетичній повісті „Година думки":

 

Під оком пам 'яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі, вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами...

 

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди;

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...*

 

 

Тут у панорамі Кременця виступає образ вітчизни, схований світ мрії. Мрії „давньої", але також мрії про майбутнє, що героєві поеми, таланови тому

мо­лодикові з духом „гордої печалі", який став жертвою конфлікту між

міяння­ми та брутальною дійсністю, приносить заспокоєння, пригашає трагічне пе­редчуття смерті, дає заряд оптимізму і віри в значущість свого існування.

Спогади і твори про Україну в Словацького з'являються, як правило, тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують. Про що мова? З одного боку, про конфлікт між мріями про свободу Польщі і труднощами боротьби за неї. З іншого — про дисонанс, який виринає, коли поет порівнює незаперечні історичні заслуги шляхти із антинародною пове­дінкою сучасної знаної йому польської аристократії.

Україна, навіть ширше — слов'янщина, стає для нього важливим пунктом роздумів, коли поет виявляє прірву, яка існує між християнською риторикою

тодішнього архієпископа Римського і його ж прислужливою політикою, за­побіганнями перед монархами, у тому числі перед головним поневолювачем Польщі — російським царем. Словацький доводив, що такий Папа Римський має дуже мало спільного з християнством. Він писав, що світові потрібен „сло­в'янський Папа", „брат народів", який „повичищає рани світу від хробачні" і в „творіннях світу покаже Бога, ясно як день". Пророцтво поета здійснилося.

Згадані вище суперечності походять з фундаментальної опозиційності, яка існує між світом духу та світом матерії. Творчість Словацького неможливо збагнути, не розпізнавши в ній ті два світи: принизливий для людини, зневолюючий її духовне призначення світ матеріальний, світ її фізичного тривання, і світ незримий, майже казковий, світ вічних ідей, що дають життю людини духовний вимір. Ришард Пшибильський у своїй надзвичайно про­никливій книжці „Неприборканий кінь" („РохЬикапу когі") вказує, що най­більшою проблемою поета була „таємниця самої структури дійсності", Пла- тонова проблема присутності матеріальних речей у незримому світі"1.

Проблема дуалізму („дух — матерія"), яка лежить в основі філософських роздумів Словацького, мала важливі наслідки для вироблення його теорії пізнання. Україна — земля його дитячих літ — була для поета символом нема­теріального, духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися вра­женню, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала, однак, глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Словацький в листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції — в Дрездені, в Лондоні чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в міфічний світ уяви, набагато кращий і досконаліший від предметної, намацувальної реальності. Власне там, по другий бік канви, схована Україна — хоч бачена поетом „очима уяви", але правдива, може, на­віть правдивіша, ніж доступний для ока „земний килимок".

Вчитаймося у „Фрагмент поеми про пана Струся". Це початок незакін- ченого твору, герой якого — збіднілий український шляхтич. Хоч веде він жит­тя звичайного селянина, проте за прикладом своїх козацьких предків понад усе цінує свободу. Його позиція — романтичне протиставлення бездушнос­ті й мертвеччині держави, символами якої виступають похилені хрести при дорогах. Як противагу тому сумному образові Словацький подає образ квіту­чого краю:

Інакше на Поділлі, бо там уся країна

В блискучих квітах сяє, ступає там людина,

Неначе по веселках, що грають край дороги;

Чи селянин там їде, чи йде жебрак убогий —

З-під ніг їм випливає, як та вода цілюща,

Як та бурхлива річка, колосся й квітів гуща.

Подібна опозиція знаходить вияв у діалозі „Поет і натхнення", де україн­ська, обсаджена мальвами, хата для поета, розчарованого костьолом „без духу Божого і слова", стає чимось на зразок священного пристановища. Краса й простота подільського пейзажу мають оздоровчу міць для поетового серця. Власне, тому поет і по смерті хотів би повернутися туди знову, щоб побачи­ти Кременець — єдине місце на світі, де його, перейнята тугою за батьківщи­ною, боляща душа могла б зазнати спокою і щастя:

 

                             Якщо колись у тій моїй країні,

Де котить Іква хвилі по долині,

                               Де пасма гір блакитніють під мроком,

                         А місто дзвонить над сумним потоком,

                       Де запахуще від конвалій поле

                         Біжить на скелі під хати й стодоли,

Як будеш там, душе мойого тіла,

Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,

Побачиш мою тугу, що на скалах,

Мов янгол золотий, незгасний спалах,

Стоїть, і часом місто облітає,

А потім знов епічне, стоїть і сяє...

Повітря, що тебе там зцілить, знаю,

Я лив з грудей своїх для свого краю...

 

У цьому вірші постає відомий романтичний мотив посмертної мандрів­ки душі й щасливого кінця її подорожі в злитті із земною вітчизною люди­ни. Тут цей мотив — не лише літературна традиція, він являє водночас вираз найглибших переконань поета, що робить із цього твору один із найгеніаль- ніших зразків світової лірики.

Українські спогади — найглибша і найчистіша криниця натхнення Сло­вацького. „Король-дух", містично проваджений Словацьким „з глибини сто­літь крізь сонця й домовини", „вічний революціонер", дух, що його поет від­чуває у своєму єстві, дух, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набирається земного життя, стає лю­дянішим, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

До речі, Україна в розумінні Словацького — це не тільки Причорномор'я, Подніпров'я, край запорожців, що ними захоплювався поет. Це також Во­линь, і Поділля, і його Кременець. У листі до матері 21 .VIII. 1838 року він пише, що дружина його паризького приятеля, пані Мощенська, „у своїх справах по­їхала на Україну і хотіла бути в Кременці". „Правдивий українець" із уже зга­даної „Поеми про пана Струся" живе не над Дніпром, а на Поділлі. На відміну від деяких поляків, своїх сучасників, і від тих, що українських волиняків та галичан в XX ст. називали „русинами" і таким чином намагалися запровади­ти штучний поділ наших територій, Словацький відчував і стверджував нероз­ривність українського Заходу і Сходу. Для нього то був один край. На відміну від Адама Міцкевича, для якого Україна була тільки „землею між Польщею та Росією", а народ, що населяв її, „ніколи не мав окремого політичного буття: отже, його історія належить до двох історій"2 (маються на увазі історії Поль­щі й Росії), Словацький трактував Україну не як „обніжки" чи „креси", а як окрему країну зі своєю власною історією. Ніби сучасний нам українець-державник, він вживає вираз „в Україні" частіше, ніж „на Україні", розуміючи, що в такому разі мова йде не про якусь околицю держави, а про окрему тери­торію із власними традиціями і відокремленим в історичному розвитку на­родом.

Україна стала другою, улюбленою батьківщиною Словацького, хоч він знав її відносно мало. За своєї ранньої молодості він більше перебував у Литві, у Вільні, ніж у Кременці. У рідне місто приїжджав тільки на канікули, бувши студентом у литовській столиці. Зрідка навідувався в інші міста Волині й

По­ділля, тільки в 17 літ звершив подорож до Умані й до Одеси. Отже, отроцькі, гарячі роки — всі в Литві, але не Литва, а Україна стає його особистою, такою ж дорогою, як Польща, вітчизною. Чому?

Важко погодитися з тим, що „міф срібної України" як своєї батьківщи­ни, близької, може, навіть ближчої поетові, ніж Польща, Словацький ство­рив лише тому, щоб протиставитись Адамові Міцкевичу, своєму вчителеві і суперникові. Міцкевич, муза якого мала, з одного боку, польське, а з іншого — литовсько-білоруське крило, оспівував красу Великого Князівства і робив це з надзвичайною майстерністю. Проте, здається мені, що елемент особис­тої неприязні в такій витонченій, глибокій, мислительській натурі, як Словацький, не міг бути постійним і невичерпним. Україна мала бути

Словацькому близькою ще з інших причин. І напевно не лише через те, що там перебувала його мати, за якою він тужив, живучи в Парижі, і душа якої зливалася в його уяві з душею Кременця, а її материнська ласка — з небесами і сонцем України.

Не відкладаючи наведених вище мотивів, які, безперечно, творили

укра­їнський міф і український патріотизм Словацького, хочу звернути увагу на інший чинник цього явища. Маю на увазі систему його поезії, повну образів і метафор, що могли з'явитися лише з людських найглибших вражень, з його геніальної пам'яті, яка готувала для нього свої скарби ще тоді, як він був дитиною. І було це там, „де Іква срібні котить хвилі", де від зір і квітів поет навчався розмовляти, — „бо я від них навчився мови". Українське дерево поезії Словацького зазеленіло по роках, розрослося розложисто, але його ко­рені сягають у глибину „кременецької", „української" підсвідомості поета. Те дерево виросло само собою, без силуваної участі розуму, начитаності чи ідео­логічних настанов. Образне багатство, що характеризує українську частину творчості Словацького, викликає подив своєю спонтанною, розмаїтою і

пе­редовсім природною красою.

Українські реалії в творах Словацького — це не лише наслідуваний буді­вельний матеріал світу, що його змальовує поет. Водночас, точніше кажучи — передовсім, вони належать до позаматеріальної дійсності і мають найчастіше функції символів. Певна річ, так діється не завжди, існує група творів

Словаць­кого, які можна назвати псевдоромантичними. Реалістична манера оповіді тут продиктована соціальною й політичною спрямованістю автора. Проте, як правило, на реалістичний образ українського життя й української природи накладається образ дуже зміфологізований, який розпливається в романтич­ному тумані.

Ніби в кадрах модерного кінофільму, реальний предмет, зображений із надзвичайною і суворою докладністю, за допомогою рафінованих прийомів підноситься до рангу символу, який веде у сфери трансцендентальні, ідеаль­ні, абстрактні. Отже, в багатьох творах Словацького Україна має подвійний статус. Вона є реальною, але водночас — міфічною, казковою країною. Межі між тими світами визначити неможливо. І немає між ними конфлікту. Вони доповнюють один одного, вони подібні, як два краєвиди, створені з одного простору. І хоч обидва мальовані з пам'яті, одnbsp;span style=, serifин із них справляє таке враження, ніби постав з натури.

Завдяки цій компліментарності виникає образ баченої Словацьким Укра­їни, яка своїм відображенням у дзеркалі його поезії певним чином змодифікувала скерований на неї погляд романтичного поета, а згодом і сприймання тим поетом себе самого. Небезпідставно він вважався справжнім спадкоєм­цем українських народних бардів.

За їхнім прикладом Словацький вибудовував свій власний образ роман­тичного поета, додаючи до нього елементи народності. Взірцем для нього певною мірою були українські кобзарі й лірники, підцерковні співи яких він чув дитиною і ніколи не забував їх:

 

Жебрацька ліро! Чув я й чую

Твій голос крізь ліси й діброви,

Для тебе тишину готую

В думках своїх, щоб знов почути...

 

Романтичний поет — ідеал Словацького — повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов'язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення спавдливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалася заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість обороні омріяної, сяйливої, але насправді кров'ю окупленої свободи.

Найкраще це видно в „Беньовському". У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поемі українське і польське майбутнє зливаються воєдино, гармонійно перекликаються без жодного збурення. Річ Посполита — незалежна, могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани, як стверджує поет, нічим і ніким не скуті. А степова дума і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя поль­ської шляхти подихом найвищої поезії:

 

Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,

Як то заходили в двори до вас

Давно колись пісні і думи степу...

Дух матері старої України,

Що спати ще в могилі не хотів,

Душа гетьманська, і гетьманські чини,

І синя мла, і помроки степів,

Гробів летючих крилля соколине

                                     Все йшло по клавішах, лилося в спів,

                                     Немов дитини ручка неуважна,

                                     А часом як старця рука поважна.

 

Ясний період безконфліктного співжиття обох народів належав, однак, до минувшини. Його оповили темні тіні пізніших подій. Історія України була героїчною, але винятково трагічною. Словацький ніколи цього не забував. Своєю нещасливою, але й героїчною, катованою, вбиваною, проте й воскреса­ючою душею Україна найкраще відповідала характерові поета, його похмурій уяві і невичерпній міфотворчій фантазії. Він зумів спостерегти не лише не­щастя, які падали на Україну, але і її неподоланну волю до життя. Могили — пригадаймо — Словацький не вважав світом померлих. Його фантазія підка­зувала йому, що поховані в них козацькі воїни та отамани не сплять вічним сном, а тільки дрімають.

Захоплення українською тематикою прийшло до Словацького на самому початку його поетичної творчості, ще до того, як він задекларував Україну як свою другу вітчизну. Вивчаючи українську історію, Словацький відкрив зна­мениту тему, яка чудово надавалася для створення „байронівської" поеми, — історію Запорозької Січі. Так постає твір „Змій".

У поясненнях до поеми Словацький зізнається, що йшов „за духом поезії українського народу, бажаючи зробити образ живішим". Поема (до речі, її досить добре переклав українською мовою Валентин Струтинський) має прик­мети надмірної, подекуди неправдоподібної романтики. Але від звинува­чення твору в штучності й наслідуванні байронівського „Корсара" його рятує щире й велике захоплення подвигами і характерами запорожців. Таке захоп­лення знаходимо тільки в поезії Т. Шевченка.

Запорожці Словацького зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здо­буті в нападах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. То — поблякле, жовте листя, яке має зникати разом з осінніми вітрами. Запорожці Словацького, хоч у дечому нагадують корсарів, не є морськими розбійни­ками. Це організоване військо, яке знає дисципліну, готове битися за свою батьківщину — Україну. їхній кобзар співає, адресуючи предкам тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора!

О, ви жили колись тут, в Україні,

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живем нині !*

 

А ті, хто „живе нині", повертаються з походу і їхня радість випливає з того факту, що мають вони вітчизну — Україну:

Ми до меду!

Під звін чарок

Будем в нашій Україні

Мед-горілку пити.

Раптом у поемі „Змій" з'являється декілька сумних рядків, як трагічний плач у ясній мелодії. У бравурній симфонії козацьких перемог звучить печальна мова про знищення Запорозької Січі:

 

Коли запорожці Дніпро залишали,

На Дон ідучи у вигнання, тужні

Там чулись пісні;

У піснях тих лунали

Лукавій цариці прокляття й погрози.

О хвиле блакитна! В далекі ті дні

Ти чайки носила їх...

Ти бачила сльози.

 

Словацький добре розумів, що пісня, яка кидала прокляття на голову цари­ці Катерини II, не вписується в сюжет його твору. Але він також добре знав, що скорбота за втратою козацької держави так глибоко закорінена в свідомос­ті українського народу, що без цієї трагічної ноти неможливо уявити собі його історії. Пісня про знищення Запорозької Січі, на перший погляд, виражає на­чебто тільки смуток, але, по суті, це пісня народного протесту й опору, яка не втрачає своєї актуальності протягом віків. Словацький вважає, що українсь­кий народ ніколи не змириться зі своїм поневоленням. Отже, ще до появи Т. Шевченка з його уболіваннями й жалями за козацькою державою, з про­кльонами російським царям, що її знищили, уперше саме в творі польсько­го поета з'являються такі ж уболівання, змішані з такими ж прокльонами.

Якщо порівняти перший твір Словацького „Українська дума" з поемою „Змій", то можна легко переконатися, що наївне, майже дитяче захоплення Україною змінювалося в поета на свідоме, продумане, політично вмотивова­не ставлення до неї. У першому творі козак Рунько — сентиментальний па­рубок, що йому призначено тільки ридати, зрештою, накладає на себе руки. А в поемі „Змій" вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.

Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п'єси „Срібний сон Саломеї". Перед тим, як віддати того сміливця на спалення катам, реґіментар Стемповський до­питує його. Він хоче напутити Семенка на передсмертне покаяння, але козак відповідає:

 

То дуже вже прохав би я ваш мості

Лишень про смерть, але не про науку.

 

„Срібний сон Саломеї", „драматичний романс", як назвав цю річ сам

Сло­вацький, тільки тепер зусиллями Романа Лубківського перекладений українською мовою. Тим часом це надзвичайно важливий твір для розуміння феноменту, який називаємо українським патріотом Словацького. У цьому творі поет висвітлює ті ж події, які стали основою для „Гайдамаків" Т. Шев­ченка. На перший погляд, польська п'єса та українська поема викликають про­тилежні думки та емоції.

Однак тільки на перший погляд. Гостра критика в обох творах спрямова­на на польську шляхту. Тавруючи її нікчемність і обмеженість, Словацький, як і Шевченко, додатково звертає увагу на есхатологічний характер україн- сько-польської різні. Представлена в його творі шляхта не здатна збагнути ані глибокого сенсу, ані правдивих розмірів розгорнутої на її очах апокаліп- тичної кривавої картини.

„Срібний сон Саломеї" — оповідь про жорстокі діяння українських пов- станців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів на покару й відомсту непокірним. Драма оперта на історичні факти. Образ реґіментаря Стемповського виписаний з реальної особи. Був це власник села Кодні на Житомирщині, який наказав посадити на палі десятки безневинних селян і виставив їх на кілька верст обабіч дороги, що вела до його маєтку. У п'єсі Стем- повський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку, селом на пострах народові.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він засмутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе:

 

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І квітів польних, що цвітуть ночами.

Ох! Ох! Кінець-погибель Україні!

Бо звестись на могилах шляхетські знамена повинні.

 

Немає сумніву, це голос самого автора. Словацький досконало знав, що безглузда різанина в ім'я розгортання шляхетських штандартів на козацьких могилах нічого доброго не принесе ні одній, ні другій стороні. Але найправ- дивіший голос Словацького в п'єсі — не Пафнуцій, який закликає тільки до покаяння, а старий лірник Вернигора. Він добачає страшну загрозу, що йде від тієї різанини і для України, і для Польщі.

Словацький виводить у багатьох своїх творах Вернигору як проповідни­ка і пророка українсько-польського примирення і поєднання. Вернигора звер­тається до поляків од імені українського народу:

Ані за жодні перли — діаманти

Не буду тут при бесіді й забаві,

То не присяду при столі на лаві.

Споріднений із вами, духом братній.

Реґіментар питає старого віщуна роздратовано: „Чого ти хочеш?" А той відповідає: „Попрощатися з тобою, духом мого народу". Вернигора трактує українсько-польську різанину як злочин усіх її учасників, а шляхетсько- магнатському світові віщує незабарний кінець. Його пророцтво лунає, як по­дзвін. Старий чарівник вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

Тепер твір Словацького про Коліївщину перекладено українською мовою. Він не лише для читання, а насамперед для театру. Ми не мусимо погоджу­ватися з усім, що написав у цій драмі польський поет. Думаю, правда Слова­цького про трагічну, але спільну українсько-польську історію нічого не відні­має від нашої, української, правди, а тільки додає до неї сучасний аспект. „Срі­бний сон Саломеї", поставлений саме тепер у театрі, коли обидва народи шукають порозуміння, входять зі стадії взаємної ненависті в стадію норма­льного, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, може принести тільки позитивні результати.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті Івана Мазепи є один із найкращих творів Словацького, написаний у шекспірівській манері, що цілком відрізняється від романтичної розпливчастості, притаманної по­емам Байрона і Гюґо про легендарну молодість українського гетьмана. І за жит­тя, і по смерті Мазепа був для московської імперії джерелом клопотів і, певна річ, найбільшої небезпеки — відокремлення України. „Зрадник народу", за­тятий ворог Петра І, помічник польської шляхти... Чи міг такий герой внес­ти якісь позитивні елементи до писаної під диктатом Кремля української історії? Українські радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п'єсу Словацького „Мазепа", бо саме ім'я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Розуміння цього твору радянські дослідники зводили до твердження, що трагедія „Мазепа" не має нічого спільного з Україною, а її заголовний герой є тільки „ловеласом і кмітливим пажем" польського короля.

Хто ж такий Мазепа у Словацького? Насамперед — людина хлопського (в розумінні українського) походження. Воєвода, фактично головний персо­наж трагедії, не сприймає його як собі рівного в соціальному плані, незважа­ючи на те, що Мазепа належить до королівського оточення. Воєвода зверта­ється до свого сина, застерігаючи його від дуелі з Мазепою: „Стидайся, сину мій. То хлопський син — таких у воєводи б'ють киями. Я дав наказ, і Хмара не забуде почастувать його, щоб шанувався..."

Але Словацький добре знає, про кого пише. Він читав про нього набагато більше, як Байрон чи Гюґо, його не дуже цікавить інтрига, що лежить в ос­нові їхніх поем. Про це свідчить згадка про гетьмана в незакінченій повісті Словацького, писаній французькою мовою — „Король Лядави". Герой повіс­ті подорожує. Він заїжджає до Польщі, а щоб його „звідтіля повернути, мені досить буде прив'язати його до Мазепиного коня", — пише Словацький.

Далі поет не без іронії говорить про героїв Байрона і про романтичну легенду, за якою Мазепа, прив'язаний до коня, долає за одну ніч триста миль, прилітає в рідні сторони, не наткнувшись дорогою на жодне місто чи село. Дуже цікавою є подана тут же характеристикаspan style=font-size: 14pt; font-family: нових, як поет каже, народ­них літератур Європи. Словацький чітко формулює думку про вплив україн­ського пісенного фольклору на розвиток письменництва багатьох європей­ських країн: „Народна література, йдучи за духом часу, почала знаходити звуки розпачу і смутку, які були колись прикметою пісні українського на­роду, тих запорозьких козаків, що прославились війнами проти турків і які не раз воювали проти Польщі". Мазепа в Словацького — насамперед пред­ставник козацтва. „Я син козацький, я вмію битись!" — говорить про себе королівський паж і, як виявляється з перебігу п'єси, він збройно вміє не тільки себе захищати, але, що важливіше, боронити слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Словаць­кого: Мазепа, „оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість і благо­родство серця"3.

Утім, Словацp style=Times New RomanАле й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він заnbsp;Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п/pspan style=смутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе не ідеалізує свого героя. „Козацький син, молодий кра­сень, від погляду якого умлівають жінки, повен бурхливої вітальності і чолові­чих слабкостей, готовий падати на коліна перед кожною вродливою шляхтянкою, вимолювати в неї гріховні любощі. А водночас він – людина великого серця. Його донжуанство – не нудна забава, а нагода виявити лицарські риси в обставинах, що загрожують йому смертю. Це особистість, яка своєю незвичайною вдачею вирізняється з усього королівського оточення.

Уся його поведінка на замку — це ніби вступ до тих часів, коли паж ста­не гетьманом і на його державницькій діяльності відіб'ються суперечливі прик­мети його характеру. Буде осудливе для оточення кохання з Мотрею, при­низлива служба (щось на зразок пажа) цареві Петрові І і, нарешті, розум і честь поведуть його жертовною дорогою до відкритої боротьби за незалежність України.

Шедевр польської драматургії „Мазепа" сьогодні набуває політичної зло­боденності. Тепер, коли відбувається повернення гетьмана в українську все­народну свідомість, що є одним із найважливіших аргументів на користь укра­їнської державності, цей твір сприймається як пророчий епізод з молодості видатного державного мужа.

На щастя, Україна має, як це підтверджує Флоріан Неуважний, „чудовий приклад п'єси, який донині є взірцем перекладацького мистецтва"4. Мова йде про працю Миколи Зерова. У контексті нашого часу з великою користю для ідеї порозуміння між українцями й поляками могла б зазвучати театральна вистава „Мазепа", оновлена відповідно до новочасного сприймання твору.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреа­лістичніша з усіх романтичних візій Словацького, поема „Беньовський" дає найбільше матеріалу для того, щоб збагнути, яке місце займає Україна в по­етовій свідомості. У цьому творі, намагаючись погодити суперечності, що ви­никають із аналізу причин занепаду Речі Посполитої, Словацький постійно повертається думками до України, яка уявляється йому як приспане, але не мертве гніздов'я свободи. Тут виступає не тільки абстрактна „воля" у філософ­ському вимірі (прагнення такої волі ніколи не вигасло в серці України — про це Словацький добре знав!), але й конкретна козацька сила, здатна здобу­ти реальну свободу.

Словацький стверджує в поемі, що Україна, намагаючись осягнути неза­лежність, застрягла на роздоріжжі, не знає, куди рухатися далі: йти з поляка­ми — чи дорогою Богдана Хмельницького. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Давня єдність обох народів — і це добре розумів поет — загублена була назавжди. У його творі „дух старої матері України" постійно зустрічається з духом матері Польщі, але між ними вже існує якась межа, непереборний конфлікт, генетична відмінність.

 

О мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання!

 

Так пишеться про вигуки запорозьких козаків, які вирушають на битву під командою союзника поляків отамана Сави. Якщо вони виходять разом із поляками проти московських нападників, що оточили повсталий Бар, то чому їхнє волання, як цього хоче поет, „дике"? Чи не тому, що все ж таки воно зрадницьке? Печальна доля чекає повсталих шляхтичів-конфедератів у Барі. Не мають вони надовкруги свого народу, бо чужі на тому терені. Українсь­кий народ їх не підтримає, бо не розуміє і не поділяє шляхетської ідеї. Отже, просять польські повстанці допомоги в кримських татар. Пробують підку­пити запорожців, обіцяючи самолюбному Саві українське гетьманство.

Але все — надаремно. Після звернення до матері Польщі поет адресує свою нову супліку до „найбілішої, найсумнішої". Самі образи підказують, що мовиться про Україну:

 

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями.

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель, в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о мій краю...

                                     О найбіліша, найскорботніша моя,

                                     Одну в тобі, а над тобою другу—

                                     Дві пісні чую, і хотів би я

З 'єднати їх в одну ясну потугу...

 

Не пам ятай мене о тій годині,

Як будеш ти з дарами золотими,

Та, доки моя Іква по долині

Пливе, наповнена слізьми за тими,

Хто серце мав, допоки в Україні

Жебрак співає, а з Дніпра сумними

Туманами йде дух, встає зірниця,

                                     О борзий кінь Пуласького ще сниться,

                                     Допоки люди в нових духу силах

Не віднайдуть в собі лицарства й співу,

Допоти маю право на могилах

Стояти і співати...

 

Словацький не сумнівається в тому, що пісня українська — невмируща. Доки співає народ над Дніпром, доти віра у відродження України не пропа­де. Поет хотів би долучити свій голос до того співу, щоб зміцнити його, на­дати йому ще більшої жвавості й сили. А якщо згадує про Казимира Пулась­кого в цьому тексті, то чинить так з твердої віри в те, що повстанський дух Польщі має ті самі джерела, що й вільний козацький дух. Словацький чує дві пісні: одну співає український народ, друга начебто сниться, зринає з цокоту копит коня польського повстанця. „Дві пісні чую і хотів би я з'єднати їх в одну ясну потугу", — зізнається поет. Багато чого в його творі свідчить, од­нак, що він розуміє: його бажання вже нездійсненне.

Провину про роз'єднаність і чимраз глибшу ворожнечу між українцями і поляками поет покладає на польську шляхту. Не щадить він при цьому укра­їнських верховодів, викриває їхню продажність і тупоумство. Оповідаючи про отамана Саву, що був на польській службі, поет не виявляє пошани до нього. Навпаки, з великою симпатією пише про запорозьких козаків, які при­гадують Саві зрадника Ярему Вишневецького, потім зв'язують його і полиша­ють у лісі на здобич звірові. Не любить Словацький Сави. Хоч як це дивно, але польський поет захоплено пише про запорожців, зокрема про те, як нага­дують вони Саві про часи Хмельницького:

 

Дай наказ — і вибухне пожар,

Що вздрять його із вікон у Варшаві!

 

У „Беньовському" немало таких образів та епізодів, що мають багатознач­ні виміри і, на перший погляд, нічим не пов'язані між собою. В єдине ціле їх, проте, поєднує пульсуюча драматична напруга. Разом вони творять широку панораму польсько-українських взаємин перед занепадом і поділами Польщі. Поет розкриває і таврує шизофренічне, інколи комедійно-гротескне роздво­єння польської шляхти. Близьким залишається для нього мученицький дух України. Він вірить, що кривавий засів принесе в майбутньому багаті врожаї.

Польській шляхті не вистачає цілісної ідеології. Візьмемо, наприклад, постать старости Суходольського, людини освіченої, захопленої закликами Крпнигопи шодо мирного співжиття українців і поляків. Суходольський знає справжню ціну магнатом, але не може переламати в собі свого вірнопідданого ставлення до них. Словацький пише про нього: «Він знав польських панів, але надав їм більше тіла і душі... і більшу відвагу в серці, ніж вони мали насправді". Суходольський приписує польській шляхті велич духу, що була притаманна її предкам, але всіма, крім пана старости, вже забута:

 

Всі мучеництва духу України

Він ба чив у пилюці золотій,

Прокляття чув і споглядав руїни;

Історик був правдивий, не крутій,

Та шляхті давній поклонявсь щоднини,

Був переконаний, що тільки в ній,

Допоки люд не вийде на свободу,

Лежить життя і вся снага народу.

Словацький однозначно на боці покривджених, тих, які вірять, що нові сили народу зродяться не з волі шляхти, а з його страждань. Історія підтвер­дила справедливість цієї віри. Виразником поглядів Словацького в поемі є якоюсь мірою священик Марко (Ксьондз Марек). 3а його оцінкою, гайдамаць­ко-шляхетська різанина — це злочин панівної сторони, яка мала всі можливо­сті запобігти кривавому зіткненню двох нерівноправних сил. Але замість того, щоб подбати про долю власної держави, польські магнати зосереджені на приватних маєткових інтересах. То пиха Потоцького знищує надії на єднан­ня. „Потоцький все гальмує... Хоче бути паном над пусткою!" — пише поет.

У „Беньовському" немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в ненастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення слов'янських народів. Хоч Польща в уяві поета „свята й велика", хоч своїм прикладом боротьби за свободу надихає всі „слов'янські племена", вона все ж не чує, як з кожної української могили встає до життя могутня духовна сила. Відлуння української весни не чути в польському народному гаморі, підкреслює Словацький. І це його тривожить, і це йому болить:

 

Коли ж, о голубе, звістуне Божий,

Шепнеш мені ті страхітливі речі,

І вчиниш тишу, наче храм, святую,

Щоб чула Польща те, що сам я чую?!

 

Україна була для Словацького не лише предметом його історичних по­шуків і досліджень. Вона дала йому головний мотив (так, як Т. Шевченкові) для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії „Гімн", написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: „Боже, сумно мені". Це і скарга на людське безсилля, на байдужість небесної вищої сили до несправедливих порядків на землі. Тут образ Бога — образ духу, що не вміщується в життя людини. Він — тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився Словацькому серед українського степу, — зовсім інший:

 

Це Бог не хробаків, не того тіла,

Що нишком під ногами проповза,

Він любить птаха широчезні крила,

Біг коней гуркітний, немов гроза,

Вогнем він пише, кличучи до діла,

Його вблагає чин, а не сльоза,

Перед костьольним згублена порогом —

Ниць перед ним паду, бо він є Богом!

 

Трактування Бога як вищої справедливості, вогненного пера, що пише вироки людям — плазунам і хробакам, навіяне Словацькому українськими

степами, де точилися козацькі війни за правду й волю. Степові могили, як і в Шевченка, нагадують у Словацького морські хвилі. Але тут вони не тільки йдуть і сунуть, але й злітають, ніби соколи. Як творець волелюбної христи­янської мислі, протилежної до рабської покори, що її можна віднайти в Єван­гелії, Словацький сформувався під впливом свого захоплення Україною. Без України, якою поет пишався і яку відверто називав своєю „кров'ю й молоком плинною" батьківщиною, його містичні переживання над Атлантичним оке­аном (у Порніку) були б убогішими, якщо взагалі можливими...

Як саме розумів Словацький свою українськість, як визначав свій козаць­кий патріотизм? Відповідь може підказати його критика творчості Богдана Залеського. Цей видатний поет „української школи", на думку Словацького, втратив можливість стати Аріосто українського козацтва, бо не перейнявся піснями кобзарів-сліпців, не вслухався в козацькі думи, отже, не створив ні­чого такого, що мало б повернутися до тих самих лірників, ніби їхня власна поема: „Богдан міг сягнути дуже високо, — пише Словацький, — якби фор­мувався на взірцях і не втратив своєї української самостійності".

У творах Словацького прочитується „українська самостійність", якої він вимагав од свого земляка. Але це не лише творча, мистецька, естетична са­мостійність; та самостійність має в собі дух політичного мислення: поет дій­шов не тільки до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Словацького про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі „Вацлав", то створюється враження, що його „укра­їнська самостійність" сягає Шевченкового рівня.

Поема „Вацлав" заслуговує особливої уваги українського читача, бо саме в цьому творі Словацький пророкує воскресіння української держави. Поема написана 1835 р., вона належить до творів „української школи" у польській літературі, але вирізняється з-поміж них справжнім українським патріотиз­мом. Словацький написав невеличку передмову до свого твору: „Є такі речі, до яких перо поета не повинно торкатись; такою напевно є смерть Вацлава, що її нам у поемі „Марія" чудовими кольорами змалював Антоній Мальчевський. Однак якийсь мимовільний потяг — я хотів би назвати його натхненням — змусив мене написати цю поему і я, не відстаючи від правдивих переказів, намагався, наскільки це можливо, зідеалізувати річ, сповнену чорною мут­тю та страхіттями. Може декілька строф сповіді Вацлава виклопочуть для мене в читача дещо поблажливішу оцінку загальної композиції твору, що його я вже не здатний ані виправити, ані змінити, а дві попередні поеми прибіжать на допомогу поетові, який обороняється від цілковитого осуду".

Для нас ця передмова цікава тим, що автор „Вацлава" згадує „Марію" Антонія Мальчевського, де змальована смерть молодого польського шляхти­ча Вацлава. Якийсь мимовільний потяг змусив Словацького написати цю поему. Немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в неуастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення словва постає зовсім інакше Був переконаний, що тільки в ній,ніж у творі Мальчевського. Словаць­кий використав переказ про те, що батько молодого шляхтича з ненависті до родичів його дружини, своєї невістки, організував її убивство. Цей же пере­каз лежить в основі поеми Мальчевського „Марія".

Чому в Словацького з'явився „мимовільний потяг" показати зовсім інак­ше історію життя Вацлава? Тому, що він знав Україну набагато краще й глиб­ше, ніж Мальчевський, тому, що його Вацлав — не романтичний юнак, який помирає з кохання до своєї замордованої дружини, а магнат, претендент на корону Польщі. Це був потяг натхнення, яке не могло миритися з тим, що Україна, про яку Мальчевський згадує лише як про етнографічну частину Польщі, це начебто вже мертва країна, яка ніколи не воскресне. Словацький відчував Україну як національно окремішну частину російської імперії, як пригнічену козацьку державу. І провину за це пригнічення польський геній покладав і напольську шляхту. Вацлав – шляхтич, за яким тягнуця тяжкі звинувачування у зраді повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Беручи ній гріх. Одначе цього ніхто не пам'ятає. Цей польський магнат живе в з кра­їні не денебудь, а над Дніпром, але не має жодного зв'язку з українським народом, не має взагалі ні минулого, ні майбутнього. Це безлика постать, що викликає огиду навіть у власної дружини. Літературознавці висловили здо­гад, що за образом Вацлава криється історична постать, а саме — Олександр Потоцький, син Софії і Щенсного Потоцьких з Умані. Таке трактування Ва­цлава ще більше підтверджує думку про те, що ненависть до нього йде насам­перед від прислуги, від українських кріпаків, які добре знали ницість свого пана.

Серед того простого люду є жінка, що вигодувала Вацлава своїм молоком, няня, пестунка, яка не може мати до нього якихось „польських претензій". Його нікчемність, бездушність, замкненість вона сприймає як ознаки „не­вдалого сина", котрий, на її думку, як зрадник повинен бути покараний по смерті самим Богом. Це вона, українська жінка, з'являється на похороні Вац­лава і проклинає покійного:

 

Ти йдеш у гріб з трутизною гіркою!

Йди, трупе! Я тебе в колиску клала,

Я молоком своїм тебе плекала,

Тепер тебе кладу в могилу радо,

Йди, чорна трумно, йди, огидна зрадо,

Моя дитино й мій отрутний гаде,

Іди, нехай тебе черва обсяде;

Хоч кров твоя твій чорний гріх замаже,

Бог з вістувати це тобі не каже, —

Не знатимеш у пеклі, ти, шайтане,

Що Україна із могили встане!

 

Ця жінка говорить найстрашнішими, але й найдорожчими своїми сло­вами. У поемі навіть є натяк на те, що вона своїми чарами та замовляннями вбила Вацлава. Але не слова тут важливі — важливе бажання цієї селянки сказати правду мертвому Вацлаву, щоб діткнути його вогнем своєї ненавис­ті. А це, як вона розуміє, можна зробити лише таким чином, щоб виголоси­ти йому свою правду про Україну, яка постане з мертвих.

Україна в цьому тексті не є географічним поняттям (географічні поняття не воскресають!). Тут вона — не частина Польщі, а історична держава, хоч і покладена колись ворогами в могилу та рокована на воскресіння. Так відчу­вав і так думав польський поет. І так сталося.

Український патріотизм Словацького може бути справедливо порівню­ваний хіба що з патріотизмом Шевченка. Йдеться тут не стільки про схожість образів, метафор на тему воскресіння народного духу, а насамперед про релі­гійне, нездоланне переконання обох поетів у тому, що невмирущість нації походить із її страждань і непокори.

Саме зі Словацьким, з його образом вічного революціонера, що виник з метафоричної теорії автора „Короля-духу" про незнищенність людського страждання, пов'язаний один із найвидатніших творів Івана Франка „Гімн". Франків „Вічний революціонер" — не заперечення, а продовження і розвиток думки Словацького в українських умовах боротьби за людську гідність, за перемогу поступу, науки, світла над реакцією і темрявою. Не буде перебіль­шенням сказати, що через твір Словацького „Відповідь на „Псалми майбутнос­ті" прийшов до Франка поєвропейському сформульований найголовніший мотив Шевченкової творчості, віра в те, що „церков-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна".

Юзеф Пілсудський говорив, що під'яремні покоління поляків припа­дали до творчості Словацького, щоб, „зміцнивши дух, вистояти в неволі й пробудити в собі сили, коли тих сил буде треба". Те ж саме можна сказати про покоління українців XX ст., які у своїм національнім і людськім покли­канні читали Словацького, перекладали його, збиралися в Кременці на день його народження в найтяжчу добу радянсько-російського поневолення, щоб у потрібний час мати силу шевченківського духу, вічного революціонера, силу свого національного і людського покликання.

У п'ятій пісні „Беньовського" про свою другу вітчизну Україну Словаць­кий пише як про землю,

 

.. котра кров 'ю і молоком плинна,

І котра мене також любити повинна!

 

Словацький мав право сподіватися доброї пам'яті про себе в Україні, любові до слова, що нею перейняті його безсмертні рядки про край, де він народився. Україна не віддала ще належної шани своєму синові, який любив її польським серцем, пророкував її державну і щасливу будучину. Щоправда, немало вже зроблено для озвучення його творів українською мовою, та при­йшов час, коли не тільки звершилися його віщування, але й з усією виразніс­тю і неминучістю знову перед нами постали ті ж таки питання, над якими мучився він — питання порозуміння і справжнього братерства між україн­ським і польським народами.

Юліуш Словацький повинен мати свій пам'ятник у Києві, як має Тарас Шевченко у Варшаві. Це буде справедливо з будь-якого погляду, адже ці два генії, споріднені силою патріотичних почувань, символізують українсько- польське духовне єднання.

Але ще тривалішим пам'ятником Словацькому в Україні має стати за­своювана українською мовою, глибоко аналізована на рівні розвитку різних поколінь, як тепер, так і в майбутньому, його титанічна творчість.

 


oformlennj 

НЕБОСЯЖНІСТЬ І НЕОСЯЖНІСТЬ ГЕНІЯ

Друк PDF

 

 Роман ЛУБКІВСЬКИЙ - 

письменник, поет, перекладач, літературний критик,

культуролог, громадсько-політичний діяч, 

лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка.                

                      

DSC09277

 

Материк європейської культури, попри історичну усталеність і чіткість загальних контурів, дає про себе знати процесами, які вносять помітні корективи у дотеперішнє сприйняття багатьох явищ, подій, імен.

Інтеграція в цілісний простір середземноморської цивілізації сприяє відновленню природного, хоча й суперечливого, контексту, де своїми почуваються не лише близькі територією, мовами, ментальністю народи, об'єднувані в різні часи політичними й мілітарними засобами, а й спільноти, що порівняно недавно реалізували право на державну й національну ідентичність. Розгерметизовуються замкнуті в самих собі окремі літератури, а це спонукає олімпійських небожителів наблизитися до нашого часу, допомогти відповісти на його виклики. Духовна й мистецька спадщина сприймається не лише як музейний скарб, а як цінності, живі й вартісні і для сучасності, і для майбутнього.

 

Однак вогнедишна енергія національного відродження у країнах Центральної і Східної Європи на своєму шляху зустрічає не лише "добру погоду", а й крижаний подих льодовика глобалізації. Кожна з національних культур змушена не тільки пристосовуватися до зміни "клімату", а й зобов'язана впливати на нього, шукаючи спілкування, порозуміння, зближення за рахунок давніх міфів, сюжетів про "золоту пору" майже ідилічного співжиття на порубіжжях, де лилася кров і за власну, і "за нашу й вашу свободу"...

 

В умовах, коли імператив історії — утверджувати власну державність — дає можливість українцям і полякам від політичної риторики перейти до життєво необхідного відродження культур і літератур "на рівних", беруться до уваги всі чинники, які такому діалогові сприяють. Зокрема, й особливе ставлення до письменника, художника, музиканта, чия доля пов'язана з місцем народження, а талант — із краєм натхнення...

 

На діалоги про своєрідний "взаємозалік" у сфері культури впливати-муть, напевно, й чинники: походження авторів, особливості біографій, специфіка стилю і навіть прикмети мови.

 

І якщо українсько-російська дискусія про літературну приналежність Миколи Гоголя все ще триває, то поляки давно вирішили проблему своїх національних краян — Вільгельма Аполлінарія Костровицького (Гійома Аполлінера) та Юзефа Коженьовського (Джозефа Конрада).

 

Ось уже понад два десятиліття минуло, як білоруси "повернули" своїй літературі генія польської поезії Адама Міцкевича...

 

З українських етнічних земель пішли в європейську культуру Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Бартоломей Зіморович.

 

Україна — батьківщина Миколая Рея, Францішка Карпінського, Олександра Фредра, Марії Конопницької, Станіслава Вінценза, Юзефа Лободовського, Ярослава Івашкевича, Збігнева Герберта... Україна має право — і, можливо, найбільше! — на Юліуша Словацького. Воно випливає з багатьох джерел, і передовсім із біографії поета, його постійного духовного зв'язку з реаліями нашого національного буття, способу моделювання України як самостійної держави (щоправда, суб'єктивно заснованого на міфологічних візіях поета). Згадується влучне спостереження польського поета Юзефа Лободовського: "...контакт із землею, на якій випало вирости, так само вкрай необхідний для письменника. Це не лише туга, і не лише тематика — це передусім стиль. Польський емігрант Словацький, що весь зрілий період життя провів за кордоном і спочив на паризькому цвинтарі, був запанібрата з Шекспіром, Данте й Кальдероном, проте, прогулюючись берегами Сени, зазвичай чув шум рідної Ікви. Мовою літературного критика це можна висловити приблизно так: треба вміти знайти правильне співвідношення між національною й універсальною тематикою, й, культивуючи ті варіанти національного стилю, які тобі найбільше відповідають, шукати пов'язань із традиціями західноєвропейського письменства".

 

Українолюбство Словацького піднялося над ностальгійністю і декоративністю писань не лише його багатьох попередників, а й тих, що залічували себе до абсольвентів української школи в польській поезії значно пізніших часів. Можливо, лише Єжи Гарасимович може вважатися чи не єдиним справжнім спадкоємцем Словацького — і за тематикою, і за духом творчості, і за тою поетичною чарівністю, яка заворожує і спонукає сучасних поляка та українця "прокреслювати" напрямні істинного зближення в найближчій перспективі.

 

Польський учений Станіслав Маковський, порівнюючи тематично схожі, але такі різні за інтерпретацією подій поеми "Гайдамаки" Шевченка і "Срібний сон Саломеї" Словацького, бачить у цих творах "своєрідне двоголосся про спільну польсько-українську долю". Ще на вищий рівень в осягненні пророками двох народів складної та болючої проблематики у їхньому співіснуванні виходить польський і український дослідник Стефан Козак: "Можна сказати, що Словацький одночасно із Тарасом Шевченком став творцем, який порушив головні українські питання, а також був виразником мрій і стану свідомості українців".

 

Українізм Словацького дає широкий простір сучасним дослідникам — і польським, і українським. З'являється щораз більше публікацій, де чітко простежується цей феномен. Українізм молодого Словацького, як зазначає Станіслав Маковський, мав "традиційний" характер, що "живився" спогадальною, ностальгійною візією України. "Давню Україну", — підкреслює дослідник, — молодий поет ... сприймав подібно, як його сучасники, як географічно-історичну і культурну категорію, але не як етнічну. В історії рідної Волині, Поділля та Наддніпрянської України бачив спільну історію козаків і поляків, споріднену близькістю мови і спільною, близькою народною культурою. Не помічав також суперечностей чи дисонансу між народною, козацькою культурою і польською шляхетською культурою... Україна в юнацькій уяві Юліуша і в перших його творах ("Українська дума", "Пісня козацької дівчини") постає як щось територіально-умовне, а українські прикмети — радше декоративні, аніж національні. Свідомість суспільного, а пізніше етнічного розрізнювання її жителів дійшла до повноголосся лише в "Срібному сні Саломеї".

 

Степовий лірник Вернигора в цьому творі, за влучним спостереженням ученого, з "ідеолога-охоронця польської історії" перетворюється на ідеолога українського народу.

 

Думку польського колеги розвиває українська дослідниця О. Веретюк: «"Тут уже відчувається розмежування Словацьким ідеологічно вітчизни панської Польщі та гетьманської України, бо Вернигора постійно мусить вибирати між рідною "матір'ю Україною" і "вітчизною ляхів"».

 

Однак українолюбство Словацького у свідомості багатьох його співгроадян і досі належним чином не сприймається або служить вимушеній данині перед черговими ювілейними датами і — відповідно — "круглими столами" чи зустрічами високопоставлених політиків.

 

Патріотично ж налаштовані українці, відчуваючи це, захищають власне бачення, розуміння і сприйняття Словацького, часом видаючи бажане за дійсне в його ставленні до України. Відповідь на такі "підходи" дає автор "Беньовського": у дев'ятій пісні поеми перед волинськими пастушками з'являються дві Матері Божі — Ченстоховська і Почаївська.

 

Між ними відбувається довірлива розмова про страждання, невинно пролиту кров, і кожна ікона має свій рахунок заподіяних у братовбивчій боротьбі кривд:

 

Отак сестрі жалілась.

 

На лиці Турецька шабля слід закарбувала,

 

Та усміху сіяли промінці

 

Над раною, що кровію стікала,

 

Мечів залізо в серці — три клинці —

 

Відчула друга, поглядом шукала

 

Чумацький Шлях — благословляла зором,

 

А бір ставав од ясності прозорим.

 

Усміх — крізь біль! — Ченстоховської Богоматері і небувала "ясність", якою осяяний ліс, — такі оптимістичні акценти кладе Словацький на польськокраїнських взаєминах, по-своєму "закриваючи" гостру проблематику. Ці шляхетні зусилля дві незалежні держави — Польща й Україна — мали б високо цінувати. І утверджувати в новій історичній добі.

 

"Genius Loci" — геній Словацького, — окрім "права" заслужив і на "обов'язок" — особливу пошану до особистості поета, виняткову увагу до його творчості в Україні. Наближення українського читача до Словацького відбувалося щонайменше трьома шляхами.

 

Перший — відкривався поступово, оскільки і в самій польській літературі слава Юліуша не одразу була сприйнята як рівноцінна славі Адама Міцкевича.

 

Другий — пов'язаний із визначенням "українського виміру" творчості Словацького, — переважно біографічно-тематичним.

 

Існує ще третій шлях — сприйняття Поета через поетичний переклад. Це — чи не найскладніша й найважча дорога, оскільки перекладацька майстерність інтерпретаторів різних поколінь залежала і від суспільних умов, і від культури, і від таланту того чи іншого перекладача.

 

Фактичне відкриття Словацького в нас датується кінцем XIX століття: друкарня Ставропігійського Інституту у Львові публікує поему Юліуша Словацького "Батько зачумлених" ("Заджумлених батько"). На титульній сторінці зазначено: "На рускій языкь переложив Ивант. Верхратскій", а вийшла поема "накладом!, переводця". Хай не дивує сучасного читача кумедне написання "рускій" на означення руський. Гімназійний учитель Франка послуговувався етимологічним правиписом, як і його попередник Йосиф Левицький зі Шкла, котрий тлумачив Гете і Шіллера. Заслуговує на увагу передмова перекладача: "Коли важніші твори нашого генія Т. Шевченка від польских писателів (Совінскій, Гожалчиньскій, Сирокомля і инш.) зостали с залюбованьєм переведені на язик польскій — коли читаюча публичність польска могла через те близше пізнати твори южно-руского віща — у нас досі мало переведено творів первійших представителів літератури польс- кої. А вже ж час — пора і нам близше познакомитись с творами віщів інших літератур, а передовсім літератур славяньских, і усвоїти нашій словесності те, що красне, взнесле і добре"...

 

Цю думку розвиває рецензент у журналі "Друг": "Переводи знаменитих проявів инших словесностей суть у нас тепер дуже на часі... Такії переводи познакомляют нашу публику с тими творами, єсли они може або задля трудностей язикових, або з яких іних причин не били єй доступні.

 

Они виробляют і образуют сам язик, бо обогачают єго новими зворо-тами і понятьями. Они наконец протів тих людей, що хотят заперечити самостійність, гнучкість і богатство нашої народної бесіди, суть сильним і незбитим доказом, що тота бесіда -— істинно велика, богата і спосібна до найвисшого розвою, що потрафит взнестися до найвисших висот духа і вдохновенья..."

 

Інший гімназійний учитель Франка поляк Генрік Бігеляйзен здійснює шеститомне видання творів Юліуша Словацького, на два перші томи якого відгукується Іван Франко в газеті "Kurjer Lwowski".

 

Рецензія стосується насамперед видавничої вартості зібрання, але дає можливість відчути глибоку повагу до творчості польського генія, на повну силу розкриту в наступній Франковій статті — "Юліуш Словацький і його твори". Франко пише: "Словацький, хоч і перестав бути польським суспільно-політичним євангелієм, до рівня якого його творчість підносили поряд з творчістю Міцкевича і Красінського, однак не перестав бути незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів" .

 

Можливо, Франко мав на увазі й своє покоління, бо, навчаючись у Дрогобицькій гімназії, настільки захопився творами Словацького (зокрема, поемами "Ян Бєлецький" та "Ангеллі"), що не обмежуючися "розбором" творчості поета, пише поему "Пани Туркули", яка — як сам стверджує, — "нагадує потроху основи поеми "Іап Віеіескі". У 1876 р. молодий Франко пише повість "Петрії й Довбущуки", на якій також позначився вплив Словацького.

 

Отже, "час Франка" збігається з "часом Словацького" в нашій культурі. До цього додамо й таке.

 

У студентські часи Франко пише дослідження "Поезія і її становисько в наших временах" (1875-1876 рр.). Автор трактує поезію як шукання ідеалу — людини, щедро наділеної фантазією, але далекої від земних турбот.

 

"За примір і за ілюстрацію консеквенцій такого опреділення поезії най послужать огнисті твори Словацького. Хоть геніальний поет, углубившися в безконечний мир своєї фантазії, стратив з очей мир настояний, роз'єднавшись з ним і зненавидів його, а о його всіх креаціях можна з жалем сказати: що се за чудеснії твори, шкода тільки, що се не люди".

 

Порівняймо цю юнацьку оцінку з відомими словами Адама Міцкевича про те, що творчість Словацького нагадує храм — але без Бога...Спірна це оцінка, бо поширюється на все, створене геніальним супротивником Міцкевича. Франко ж наголошує на частковостях, хоч і важливих. А проте він дуже високо цінує місце Словацького у європейській та світовій літературі. У п'єсі "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим Роком 1901": "А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Берне, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стільки, стільки інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жоднім попереднім віці, характерні власне тим, що виявили у своїм житті масу основних прикмет кожний своєї нації і що їх поезія була невід¬лучною частиною їх духовної істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій сильнішій мірі, ніж се було можливе будь-коли давні¬ше". Так на початку нової доби український поет, близький до польського в головному — у боротьбі за повернення незалежності своєму народові — утверджує своє прагнення в поемі "Мойсей" у гімні "Вічний революціонер"...

 

На жаль, тодішня українська перекладацька практика, незважаючи на титанічні зусилля й самого Франка-перекладача, не зуміла підтвердити його високих оцінок творчості Словацького. Згадуваний уже Іван Верхратський своєю спробою перекласти поему Ю.Словацького "У Швейцарії" тільки "узаконив" безпорадне калькування першотвору. 1890 року поема "У Швейцарії" вийшла в перекладі Володимира Кальби; однак і ця спроба виявилася не¬вдалою. Третій із черги поет-молодомузівець Сидір Твердохліб (більш відо¬мий як активний перекладач української поезії та прози польською мовою) також намагається створити власні інтерпретації поем "Батько зачумлених" та "У Швейцарії". Фрагменти цих перекладів засвідчили певний поступ — принаймні, лексичний. Долаючи засилля штучного "стилю" та недоречних діалектизмів, С.Твердохліб припустився і власних огріхів, про які — нижче. Отож і його перекладацькі зусилля не дали бажаних результатів, а сьогодні цікавлять нас як епізоди на важкому шляху українського перекладацтва.

 

Тимчасом творчість Словацького потрапляє в поле зору людей, чия творча і громадська діяльність характеризується як загальноукраїнська за своїм обсягом, ідеологією та результатами. Це Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Олена Пчілка. Видатний поет і перекладач Михайло Старицький до своєї збірки "Поезії" (1861-1904) включає переклад одного з найяскравіших творів Ю.Словацького "Куліґ" під назвою "Поїзд" і "Гімн" (під заголовком "Псалом"). Порівняно високий версифікаційний, мовностилістичний рівень цього перекладу-переспіву очевидний. Безперечно, на перекладі позначилися уподобання перекладача: героїзація побутових сцен, перенесення в текст перекладу елементів сербського фольклору ("юнаки") тощо.

 

Енергійний, закличний ритм оригіналу український поет віддає легко й невимушено:

 

Стійте! Трівайте! Знов ось господа, —

 

Вже геть по вікнах світло погасло:

 

Стрельну з рушниці... Нащо те гасло?

 

Сплять тут не чують. Що ж хоч і шкода

 

Сон перервати, — стукнув ворота...

 

Га! Ось і сторож-— вірна турбота!

 

Світить, вітає... "Що ж то, мій сину,

 

Спить пан господар в слушну годину?"

 

"Ой, ні! Наш дідич і діти милі

 

Рушили збройно з військом до стану

 

Ще позавчора, рано-по-рану...

 

А тут тепера, як у могилі... / не повернуть може додому..."

 

"Щасти-но, Боже, пану такому!

 

Дай же, Предвічний, щоб наші двори

 

Всі так хапались на чесні збори,

 

Щоб всі юнаки вмить вирушали!

 

Гей же, одважно —далі та далі!

 

Ніч яка пишна, вихрем мчать коні,

 

Бурею гонять, аж зпід копита

 

Бризкають искри; близько до світа,

 

Вже ген зоріє по оболоні,

 

Блідне вже місяць посеред неба,

 

Ось кінець шляху— наша потреба!

 

Гей, спини коні, здерж-но румака:

 

Тут поле чести за для полякам.

 

Звичайно, порівняно з далеко пізнішим перекладом Максима Рильського версія Михайла Старицького виглядає архаїчно; впадає в око надуживання штучними неологізмами ("встяж") та наголосами (бича) тощо. Та все ж цей переклад був поважним кроком в справі сприйняття українським читачем, а отже, й інтелігенцією, Юліуша Словацького як великого поета, чия творчість суголосна і літературі, і громадянським ідеалам тодішнього українського суспільства, котре народжувалося в болях і муках...

 

                                         * * *

 

Перший (столітній) ювілей (1909) Юліуша Словацького був могутнім імпульсом до "прочитання" спадщини польського класика. Його можна сха рактеризувати як початок живого безперервного діалогу України з Королем-Духом польської поезії.

 

Звичайно, тодішня українська науково-критична думка враховувала скромні публікації, але базувалася на ширшій основі. Це засвідчує стаття політичного діяча, літературознавця Петра Стебницького "В столітні роковини Юл.Словацького": "Широка демократична течія [...], — каже дослідник, — робить їх принадними не тільки для його земляків. Боротьба за волю, протест проти насильства над духом, над народніми пориваннями, віра в конечну перемогу Духа, любов до людства взагалі — такі були основні струни ліри Словацького. А спільний акорд їх зґучав глибокою, тужливою, болючою любов'ю вигнанця до рідного краю". Стаття супроводиться перекладом однієї з найскладніших і найактуальніших поем Словацького — "Ангеллі".

 

У режимні часи, коли прізвище і діяльність Петра Стебницького перебували під забороною, його статтю Максим Рильський називає "вдумливою передмовою", а переклад — "справді гарним".

 

Ювілейного 1909 року вийшло у світ перекладознавче дослідження Василя Щурата "Ю.Словацький в українськім перекладі і письменстві".

 

Публікація складається з двох частин. У першій автор ґрунтовно розглядає проблему "Словацький і Куліш". При цьому робить цікаве зауваження: "Без глибшого зрозуміння тої поезії Словацького, що виходить в нього в повні новою і оригінальною, українським поетам, з винятком одного Куліша, годі було звернути увагу на неї... Щойно під впливом критичних студій А. Малецького будиться передовсім серед галицьких Українців заінтересоване для поезії Словацького. Та засмаковують вони не в тих поемах його, що при їх читанню дух читача мусить боротися з духом поета».

 

Докладно аналізуючи переклади І. Верхратського, В. Кальби, С.Твердохліба, автор нищівно критикує їх за численні недоліки. Наприклад, одного з них за те, що "...чудовий настрій оригіналу пропав у перекладі разом з його музикальністю. Настрій втік перед комізмом мови, а музикальність — перед диким акцентованєм слів". Це про роботу Верхратського. "Невільничим перекладанням" називає Щурат зусилля В.Кальби. Різкій критиці піддано й переклади С.Твердохліба. Щодо перекладів М.Старицького, то Щурат зазначає: той переклав, а вірніше, переспівав "дві його поеми національно-політичного значіння". Задля справедливості слід зазначити, що сам Старицький кваліфікує згадувані речі: "З Словацького, і разом з тим, на думку Щурата, Старицький, порівняно зі своїми попередниками, "... дав більше поетичного хисту, ніж вони". Як додаток, дослідження містить два переклади самого В. Щурата — "Мій заповіт" і "Чума в Ель-Аріш".

 

Дослідницько-перекладацька робота В.Щурата не втратила своєї актуальності, але, на жаль, як українські, так і польські перекладознавці рідко звертаються до неї.

 

А вже наступний — 1910 рік — рясніє новими перекладами і статтями. Виходить друком і перше невеличке "вибране" Словацького українською мовою. До нього ввійшли переклади Олени Пчілки та Хведора Петруненка. Книжку відкриває передмова Олени Пчілки.

 

Це — своєрідний літературний портрет, намальований з великою теплотою і симпатією. "Годиться спогадати, — пише авторка, — й про розкішну, надто поетичну околицю кременецьку. Се один з найкращих видів волинських: високі гори, вкриті лісами, зеленими левадами, "срібна" Іква, що в'ється між тими горами, дзвінкі джерела з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір'ях, в долині город, з тими стародавніми будинками, костелами й церквами, — все те дає надзвичайно гарний краєвид. А велична окрема гора з руїнами історичного замку може надати особливий "романтичний" настрій (про це й каже сам Ю.Словацький".

 

Мальовничий зачин є своєрідним ключем до творчої біографії поета, "ви¬хованого на романтичних гадках". Олена Пчілка далі цитує листа Ю.Словацького: "... коханка, що любила мене найбільше, — була моя Муза. З нею ми не розлучались"... Намагаючися відповісти на питання: "Що ж дала ся коханка? Що зосталось від сієї любови?" — Олена Пчілка зазначає: "... по своєму походженню і головному напрямку поезія Словацького — романтичною"... Характерні уточнення: твори Словацького "збудовані... буйною роз¬кішною фантазією, розцвічені барвистим словом: добре викована мова, ви¬тончена до високої міри на зразках західноєвропейських майстрів слова, на¬дає творам Словацького особливої принади"....

 

Цей наголос на мовностилістичних особливостях творів польського генія дуже важливо мати на увазі, оцінюючи переклади самої Олени Пчілки, наведені в книжці. А їх багато: "В пам'яткову книжку Зосі...", "Там, коли будеш в тій моїй країні..." "Стокротки", "Розстання", "Пісня при заході сонця на морі" ("Гімн"), фрагмент трагедії "Лілля Венеда".

 

Як видно з передмови, навіть у віршах, сповнених туги за рідним краєм, Пчілка не знаходить у Словацького "якогось особливого українізму". І все-таки: "величний поет присвятив Україні скілька творів з козацького життя. Притім Словацький "ні одної лихої цяти не положив у своїх творах злобно і ненависно на українських козаків". Щодо перекладацької майстерності Олени Пчілки, то її рівень можна кваліфікувати як "межовий": в минуле відійшли не завжди вправне версифікаторство, вульгарний буквалізм перетлумачень, важкосприйнятна ритміко-організаційна побудова фактичних "наслідувань" Словацького.

 

Але — і це помітно на перекладах Олени Пчілки — ще досить міцною є традиція травестійності, підпорядкування оригіналу канонові "перелицю¬вання" на український лад.

 

Принагідно — а для цього є певні підстави висловити здогад, що саме Олена Пчілка так чи інакше спричинилася до того, що її геніальна дочка Леся Українка відкрила для себе творчість Юліуша Словацького, і це не минуло безслідно для нашої культури.

 

Ще одна надзвичайно цікава публікація тієї доби: стаття Юрія Будяка "Юліюш Словацкі". Автор, опираючися на загальновідому "українознавчу" інформацію про поета, іде далі. Окреслюючи профіль видатної особистості поетагромадянина, акцентує на проблемах, головно національних: "Словацький... виростає понад свій час, а скомплікована структура його псіхики не дасться ще й сьогодня означити школярськими, хоча й би страшенно мудрими формулами.

 

Як людина і поет він донині ще не розв'язаний проблем, поняття про його все ще улягають еволюції. Причина в тім, що Словацький живе досі між нами, як сучасна людина, котра знаходить найліпший вираз для нашої туги і питань, і для наших болів і смутку.

 

Як і теперішній творець, змагався він передовсім до розв'язки питання про ціль людини. Знав, що тільки з того становища розв'язати можна інші проблеми, навіть національні і суспільні; не перестаючи бути найліпшим сином своєї вітчизни, був рівночасно з-поміж всіх сучасних йому польських поетів найбільше європейський, з вселюдськими горизонтами".

 

Третім, важливим компонентом порівняно короткої статті Ю.Будяка є мовностилістичний аспект творчості Словацького. Автор наголошує: "Ще до Метерлінка знав спосіб символічного зображування настрою музичними і малярськими елементами, перед Бодлером знав уже те, що вражіння акустичні, оптичні і т.д. мішаються з собою, так що, напр., вражіннє акустичне викликає в нас часто вражіннє оптичне і навпаки. Як Верлен, але перед ним, умів найти в словах образові еквіваленти для чуття і вражінь, замісць описувати дає картини, причім як Верлен послугується переважно елементом музичним".

 

Важко втриматися од спокуси процитувати ще одну характеристику, оскільки йдеться про твори, добре відомі українському читачеві: "Умів теж добувати дивні мелодії, відчуваючи, що музика — найкращий вираз туги, і що вона найліпше віддає атмосферу почувань і настроїв, і прочув, що в будучині "буде багато поетичних гармоністів, що писатимуть вірші тільки для звука". Уміє ужити по-мистецьки форми строфічної, та його строфа не вимагає доповнення музикою, їй вистарчає музикальність ритміки і мелодійність, вчарована зі самого слова. Такі твори, як "Дума про Вацлава Ржевусь кого", "Гими при заході сонця" і другі є архітворами музикальности, ціла поема про "Жмію" — це одна гомінка пісня, а "Беньовскі" і "Король Духа" часто гомонять, як твір чисто музичний.

 

Ціла могучість звука, елементу малярського і пластичного зливається не раз немовби у всештуку, про яку мріяв Вагнер".

 

Перечитуючи ці рядки, думаєш: автор немовби закликає перекладачів: відчуйте цю неперевершену майстерність! Перевтільте дух і плоть поезії генія Польщі рідною мовою!

 

Тимчасом фундаментальна праця над осягненням творчості Словаць-кого вже розпочиналася. Вона продовжиться і дасть щедрі плоди за нових, сприятливіших умов...

 

                                                     * * *

 

У сприйнятті та засвоєнні Україною творчої спадщини Юліуша Словацького спостерігаються своєрідні "припливи і відпливи", між якими були певні "години роздумів", після яких наставали періоди нового зацікавлення, а відтак якіснішого перекладацького процесу.

 

Іван Франко оцінив зусилля свого друга Генріка Бігеляйзена за те, що він "задовольнився шліфуванням та складанням на купу тих цеглинок, а не збудував з них органічної й гарної цілості". "Органічну цілість" творчості Словацького Франко певно, бачив насамперед у могутній взаємодії всіх її складників, дії потужної енергії "вічного революціонера", котра переводить мислення Словацького в психоемоційний лад, у широкі сфери його застосування і впливу.

 

У міру пізнання творчої спадщини генія польської літератури виникла необхідність зосередити перекладацьку увагу на його "великоформатних" творах — зокрема, драматичних і тих, що стосуються української історії. У фундаментальному дослідженні Євгена Рихліка "Українські мотиви в поезії Юлія Словацького" детально розглянуті "Українські твори Словацького". Міститься тут лаконічна згадка про його поему "Мазепа": "...в 1926 р. ми дочекалися повного художнього перекладу "Мазепи" з пера М.Зерова.

 

Йдеться про книжкове видання, котре вийшло в світ у видавництві "Слово". Воно містить ґрунтовну передмову, позначену універсальною культурою блискучого поета, неперевершеного перекладача античної і світової поезії. Торкається Зеров і проблеми "української орієнтації" польського класика, і передумов написання "Мазепи", а також докладно зупиняється на шляху Словацького до українських перекладачів та читачів.

 

Відзначаючи певні зрушення в справі ознайомлення українського читача з творчістю Словацького, "...дещо маємо з Міцкевича, дещо з Словацького... Словацьким зацікавились були з приводу столітніх роковин його народження... Зеров запитує: "Чи, може, справді такі непотрібні для українського слова розлога епічність Міцкевича, глибока рефлексія Красінського, химерна й легка, "аріостівська грація Словацького?"

 

Щоб відповісти на це питання, перекладач "Мазепи"робить екскурс у біографію поета, даючи глибокі характеристики тому чи іншому періодові, глибоко заторкуючи пласти польського історичного, суспільного і культурного життя. Власне на тлі цієї захоплюючої розповіді і проявляється розуміння поеми "Мазепа", що, на думку Зерова, "належить до найвидатніших творів Словацького. Так само блискучий і примхливий, як і його ав¬тор, багатий на ефекти, — цілий каскад найнеймовірніших ситуацій і екзальтованих реплік".

 

Порівнюючи твір Словацького зі світовою Мазепіаною, Зеров підкреслює: головний герой — то "не дріб'язкова, не вбога душа: в ній жевріє повага до жіночої чести і королівського імени. Вона потрібує лише огняної проби, щоб загартуватися й очиститися".

 

З наведених міркувань видно, яку відповідальну місію усяв на себе М.Зеров.

 

Важливим є й те, що перекладач віддає належне своєму попередникові: "добрий знавець польської мови і досвідчений технік віршу Микола Вороний" переклав тільки перший акт. Далі — міркування М.Зерова: "Отож, ...я вирішив праці М.Вороного не продовжувати, а перекласти всю п'єсу наново: занадто довільною видалася мені віршова форма перекладу. В оригіналі "Мазепа" написаний тринадцятискладовими олександрійськими попарно римованими рядками. В перекладі ж Вороного рими були розподілені свобідно і рядки мали різну довжину... Вважаючи, що олександрійські вірші можна перекладати або олександрійськими — ж віршами, або — ж загально прийнятим у наших віршованих драмах білим п'ятистопним ям¬бом, я сам спинився на останньому. Незв'язаний правильною цезурою і обо¬в'язковою цензурою конструкцій, дозволяв дещо наблизити діалог до живої й природної невимушеної розмови".

 

Як же оцінили сучасники переклад М.Зерова? У журналі "Червоний шлях" з'явилася рецензія, що розпочинається характеристикою історичної постаті — гетьмана України Івана "Мазепи": "Мазепа остільки визначна і привабна поетичного пера постать, що перекинулась в царину світової літератури. Проте, останнього слова іще не сказано. Мазепу ще не оспівано".

 

Характеризуючи рівень перекладу, автор відгуку Сам. Кожушко (І.Айзен- шток), незважаючи на авторитет Зерова, висловлює зауваження: "Перекладено п'єсу добре, хоча й порушено (і добре зроблено!) тринадцятискладовий, олександрійський вірш з попарно римованими рядками, передавши білим п'ятистоповим ямбом, і що зроблено переклад добре, вибагливо, то прикріше подибати хоча б і такі дрібні похибки: "але перейдем" — вольовий спосіб "благаю тебе", "для отертя пекучих слів", "поверженим трупом", поклав було", прошу о приязні: і братерство", "твогов нущання наді мною", "Ясне устремління". Недодержано рядка: "Союзниками і друзями". Ти глузуєш (6'/2 стіп), оперовано наголос: "правда, її чудового спокою".

 

М.Зерову це можна і треба сказати".

 

Сьогодні перекладознавці — з відстані часу — мають мож/spanp style=font-size: 14pt; line-height: 115%; font-family: nbsp;nbsp;, ливість оцінити роботу і М.Вороного, і М.Зерова. Безумовно, високий авторитет Зерова не дозволив навіть таким першокласним майстрам, як Максим Рильський, Микола Бажан чи Борис Тен, спробувати заново перекласти поему "Мазепа", враховуючи сучасні ритміко-інтонаційні ресурси римованого вірша...

 

Своєрідним повторенням випадку "Вороний — Зеров" стала історія з "Балладиною" Ю.Словацького. Початок цієї драми в перекладі М.Зерова знайшов Григорій Кочур, котрий мав намір зіставити його з перекладом Бориса Тена.

 

Не можна сказати, що Кочур "захоплений" відмовою Зерова перекладати драму "Мазепа" неримованим віршем: "Але ота перевага неримованого вірша, про яку пише Зеров у передмові до "Мазепи" — природність і невимушеність вислову — в його перекладі реалізована цілком. Перед Борисом Теном стояло складніше завдання, і не можна сказати, щоб він скрізь розв'язав його належно. Природністю вислову він значно поступається перед Зеровим... Ясно, що перекладати такого незрівнянного віртуоза форми, як Словацький, дуже важко. І переклад Бориса Тена слід розглядати лише як першу, не скрізь щасливу спробу. Уривок, що залишився від Зерова, — вдале виконання того завдання (обмеженого), що він перед собою поставив". Інше завдання, — так би мовити, алхімічної складності, Зеров також реалізує успішно. Про що мова?

 

Знову загляньмо до статті Кочура "Зеров і Словацький": "Нинішній теоретик, зіставляючи текст Зерова з оригіналом, міг би звинуватити Зерова в недостатньому знанні польської мови. А насправді це не так. Існував якийсь час такий погляд, що кожен переклад мусить на собі мати якийсь відбиток іномов- ності, щоб можна було відчути, з якої саме мови твір перекладено. Так і Риль-ський у передмові до першого видання свого перекладу "Пана Тадеуша" писав: "Подекуди допустився я свідомих полонізмів у лексиці, а, може, й в синтаксисі. Гадаю, що при певному відчутті міри це — право перекладника".

 

Скористався цим правом і Рильський, перекладаючи поему "Беньовський", цей дивовижний витвір генія, котрий "щодо простоти поетичного задуму, сили почуття і багатства думок" Франко вважав "однією з найкращих перлин у скарбниці польської поезії". Напевно, "відчуття міри" разом із досвідом, набутим під час роботи над перекладанням Міцкевичевого "Пана Тадеуша", досконале знання старошляхетського життя (уже, так би мовити, не в литовській, а близькій перекладачеві "українській" версії) дало дивовижний ефект. Подібно до оригіналу текст розкований, побутовість пере¬ткана ліризмом; а от іронічні, довірливожартівливі інтонації, відчувається, підсилені особистістю перекладача...

 

Робота Рильського над популяризацією Словацького, як видається, обходилася не без труднощів — видимих і невидимих. Перечитуючи літературнокритичні статті, що характеризують Словацького у всі періоди — і віддалені, і ближчі до Рильського, відчуваєш, ніби протистояння двох геніїв — Адама і Юліуша — Рильському пощастило ліквідувати як "смугу відчуження": український поет, перекладач, учений своєю творчою практикою, діяльним інтелектом зробив набуток великих синів Польщі не лише доступним для українців XX століття, а й таким, котрий адекватно відтворюється сучасною, розвиненою українською мовою. Майстерність Рильського — настільки філігранна, що перекладацькі зусилля майже не відчуваються. І згадуються міркування Юрія Будяка з його статті, опублікованої далекого 1910 року в "Українські Хаті": "Незрівнянна влада Словацького над мовою, в якій відкрив він всі тайни її краси, спричинила те, що, — здається, нема вже границь, недоступних для мови поета, що світ форм піддався його чуттю і настроєві так охоче, як дитина піддається маминим пестощам. На своїй палеті мав усі барви, умів малювати і картини сонячні, погідні блакитні іділй ("В Швейцарії") і пурпурову поему про смерть ("Батько зачумлених")..."

 

Досить зіставити декілька фрагментів поеми "У Швейцарії" (у перекладах Верхратського, Кальби, Твердохліба, з перекладами Рильського, щоб відчути насолоду від усвідомлення: "небосяжність" оригіналу стає близькою; хвилюючою...

 

Відзначимо і колосальну подвижницьку працю поета-академіка: в умовах всевладного панування доктрини "дружби народів", коли саме розуміння патріотизму Словацького свідомо викривлювалося, Рильський зумів потрактувати творчість Словацького як генія світової поезії, "закріпити" за Україною право називатися батьківщиною його натхнення.

 

Саме Рильському, Бажану, Борисові Тену і перекладачам поза межами України — Святославу Гординському, Ігореві Качуровському, Яру Славутичу — разом із молодшими підмайстрами випало важке перекладацьке щастя: розширювати жанровий і тематичний простір Словацького, утримувати високий рівень перекладацької майстерності, готувати ґрунт для нових поколінь українських перекладачів.

 

Свого часу Григорій Кочур писав: "Не можна уявити більш-менш докладного вибору з творів Словацького, де відсутній "Ангеллі" — один з найяскра¬віших і найсвоєрідніших зразків його творчості... З драм можна було б взяти "Кордіана" або "Гоштинського", але особливо цікаво було б дати українсько му читачеві "Срібний сон Саломеї". Цікаво з багатьох поглядів. І тому, що це драма з українською тематикою, драма, в якій знайомий відбиток Коліївщини... Цікаво й тому, що драма має уявлення про складний і суперечливий творчий метод останнього, "містичного періоду творчості Словацького. Цікава ця драма і тому, що це один із тих творів, без яких не можна зрозуміти дальшого розвитку польської драматургії (напр., творчості Висп'янського)".

 

Пізніше, в ґрунтовній статті "Польська література в українських перекладах" побажання переходить у настійливу вимогу: "Але не перекладено ще всього, що належиться. Зокрема, одним із найближчих завдань повинно бути зазнайомлення нашого читача з деякими творами Словацького на українські теми ("Срібний сон Саломеї"), а також здійснення нового видання поеми " Ангел лі"...

 

Що стосується рівня перекладацької майстерності, то й тут були свої "вершини і низини".

 

Важливою передумовою перекладання Ю.Словацького в післявоєнні роки була підготовка двотомного ювілейного зібрання 1959 р., яке патронував Максим Рильський. Він же виступив і як перекладач. Проте, як засвідчують глибокі знавці польської літератури Григорій Кочур та Іван Глинський, пере-кладацькі проблеми видатним майстром не завжди розв'язувалися успішно.

 

Г.Кочур звертає увагу на те, що «цих труднощів не могла подолати навіть найвіртуозніша перекладацька техніка. Можна тільки пожалкувати, що М.Рильському не пощастило наблизитись до оригіналу в сьомій строфі "Мого заповіту"...

 

А як на смерть іти — хай не жаліє

 

Із вас ніхто свого ясного дня.

 

Образ оригіналу — не надто навіть прозорий, незвичний і дуже яскравий у своїй незвичності.

 

А коли треба, нехай на смерть ідуть по черзі.

 

Мов каміння, яке Бог кидає на шанець.

 

Навряд чи пощастить кому точно передати ці рядки українською мовою» .

 

"Камінь з Божої пращі" (вислів Олега Ольжича) став каменем спотикання не лише для Рильського. І все ж один із його попередників, Василь Щурат (про переклад якого Г.Кочур міг не знати), не ухиляється від вирішення складної перекладацької проблеми:

 

Та пробі! Хто живий, не кидайте надії!

 

Не став перед народом світо яко мога. Йдіть чергою й на смерть, коли ваш час наспіє, Як камінь, киданий на вал рукою Бога.

 

Недоступним був для Григорія Порфировича переклад Святослава Гор динського, що дійшов до нас тільки через три десятиліття.

 

Та кличу всіх живих — не кидайте надії,

 

З освіти світочем ведіть ряди народні;

 

Чергою йдіть на смерть, коли ваш час наспіє,

 

Як на окопний вал каміння з рук Господніх...

 

Ефект "творчого наближення" до оригіналу — очевидний. Та й сам Г.Кочур подолав свій давній сумнів перекладацькою рішучістю:

 

Лиш закликаю всіх — живіть надій проміння, Освіти каганець народові несіте, А треба — йдіть на смерть по черзі мов каміння, Що з Божих рук летить на шанець, кров'ю вмите!..

 

Чи можна вважати інтерпретацію високоповажного майстра останнім і остаточним словом одного з найважливіших творів польського генія, який стоїть поруч з "Ехе§і топиІепШш" Овідія, "Пам'ятником" Пушкіна, "Заповітом» Шевченка? Напевно, ні!

 

На жаль, без огріхів й недоліків не обійшлося наступне видання — томик із серії "Перлини світової лірики" (видавництво "Дніпро"). Вони головним чином "повторилися" у перекладах авторів, котрі за всієї сумлінності не змогли вийти за межі ідеологічних стереотипів, а багато хто послуговувався сумнозвісними "підрядниками або копіював російських перекладачів. Нерідко звичайні ремісники покладалися на "успішний результат" за сприяння всемогутніх редакторів...

 

Аби переконатися, якою важкою, воістину "сізіфовою" була робота українських перекладачів, варто звернутися до першого-ліпшого тексту, найбільш популярного і найчастіше перекладуваного. Таким і є "Батько зачумлених" — свого роду батьківський трен над загиблою сім'єю.

 

Ось уривок із поеми в перекладі І. Верхратського:

 

Змінився тричі місяць білолиций

 

Як на піску там я нап'яв шатро.

 

Мале дитя кормила ми жена —

 

Крім него трьох синів і трьох доньок —

 

Уся родина днесь похоронена —

 

Зо мнов прибула: дев'ять дромедарів

 

Що дня ходило на піщані горби

 

Скубти натину надморського іру,

 

А вечером тут всі вінцем лягали,

 

Тут де огонь давно вже не горить...

 

Нагадаємо: в оригіналі це експозиція трагедії, присутність якої відчувається в убогому пейзажі та згаслому вогнищі. Всього цього не зумів передати переклад, обтяжений діалектизмами, ускладнений штучними наголосами.

 

Той самий малюнок Сидір Твердохліб передає таким чином: Тричі вже злотий місяць відмінився, Як на піску сів я розтаборився. Жінка плекала маленьку дитину, Крім неї мав я синів трьох, три доні: Всю, похоронену нині, родину Привів з собою. Дев'ять дромадерів Кожної днини, було, по вигоні Скубе бадиль надморських аєрів. В вечері всі тут лягали віночком, Тут, де огню, вже давно не видати.

 

З перекладу проступають побутові подробиці, але ілюстративність і тут кидається у вічі. Рими відсутні, розмір невизначений, бо диктується довільно проставленими наголосами.

 

Як відомо, Б.Щурат дуже докладно розглянув переклади Верхратсько го, Кальби та Твердохліба і виніс їм суворий присуд. Переклад його фрагмента ("Чума в Ель-Аріш"), однак, повторює недоліки попередників:

 

Вже злотий місяць обновився в трете,

 

Як я поклав на сім піску намети.

 

Плекала жінка тут малу дитину.

 

Крім неї мав я три сини й три дочки.

 

Цілу тепер поховану родину

 

Привів з собою. Дев 'ять дромадерів

 

Щодня ішли на піскові горбочки

 

Скубти над морські буряни аерів.

 

А вечер всі лягали тут вінками,

 

Тут, де огонь вже не горить від давна.

 

І загальна картина, і тональність розповіді — описові; перекладач не виходить із зачарованого кола: "золотого місяця", "надморських аєрів" та екзотичних "дромадерів" (верблюдів).

 

Історія перекладання Словацького фіксує і такі феноменальні ситуації, коли переклади одного твору, здійснені в різні часи людьми з далеко не подібними "уподобаннями й темпераментами, немовби, здавалося б, нічим істотно не відрізняються і за якістю "майже" наближаються до першотвору. Так, "Гімн. Пісня при заході сонця" вдало відтворила Олена ПчілTimes New Romanfont-size: 14pt; line-height: 115%; font-family: ка. Її переклад добре віддає бентежний стан душі поета, який вступає в діалог із Усевишнім, на самому початку якого бринять довірливо-тривожні нотки.

 

Смутно так, Боже!

 

Розлив Ти для мене

 

Хвилі на заході дня променисті;

 

Кинув, мов перли, у море студене

 

Зорі огнисті...

 

Хоть чарувати краса тая може,

 

Смутно так, Боже! Наче порожнє колосся нікчемне,

 

Голову втіха мені підіймає;

 

Але від всіх своє горе таємне Серце ховає;

 

Тільки від Тебе сховати не може...

 

Смутно так, Боже! Ніби дитина в журбі тій безсилій

 

Плаче без неньки, я в тузі незнаній

 

Плачу за сонцем, що кидає з хвилі

 

Блиски останні.

 

Хоч і настане світання погоже, -—

 

Смутно так, Боже!

 

Відносно недавній переклад Максима Рильського відзначається більшою емоційною стриманістю, притаманною "академічній" манері перекладача:

 

Сумно так, боже! —

 

Розлив ти для мене

 

Райдуги в небі ясні, променисті,

 

Гасиш, укинувши в море студене,

 

Зорі огнисті...

 

Хоч прикрашаєш природу ти гоже, —

 

Сумно так, боже!

 

Марно стою, немов колос порожній,

 

Втіх і розкошів не знавши на світі,

 

Зором являю людині я кожній Тишу блакиті, —

 

Серце тобі лиш відкритися може:

 

Сумно так, боже! Як дитинча поникає від плачу,

 

В хаті зоставшись без матері, бідне, —

 

Так я заплакати ладен, коли бачу Сонце західне.

 

Хай і настане світання погоже, — Сумно так, боже!

 

Заслуговує на увагу й інтерпретація Яра Славутича:

 

Так сумно. Боже! Красною дугою

 

Ти розливаєш блиски на просторі

 

І в синіх водах тьмариш пі до мною Вогнисті зорі.

 

Хай неба й моря погасання гоже, —

 

Так сумно, Боже! Як голий колос, голову піднявши,

 

Стою на лоні, що красою дише,

 

До всіх байдужий і смутний, як завше,

 

В блакитній тиші.

 

Неправду серце проректи не може, —

 

Так сумно, Боже!

 

Немов дитя, що матір покликає,

 

Так я готов розлитися в риданні,

 

Торкнувши зором над морським розмаєм

 

Пруги останні.

 

Хоч ранок прийде, як розквітла рожа, —

 

Так сумно, Боже!

 

Відчувається тут енергійніший лад, з'являються характерні для українського поета лексичні елементи ("красною дугою", "пруги останні").

 

Щоправда, не зовсім доречні такі рядки: ... "стою на лоні, що красою дише..."

 

Образ химерний, зважаючи, що подорож відбувається на кораблі; "лоно, котре красою дише", — звучить надумано.

 

З наступної строфи — про те, як поет спостерігає в небі за журавлиним ключем, що викликає асоціації з батьківщиною, можемо спостерегти нюанси, невловні досі, але характерні для кожного перекладача. Олена Пчілка:

 

Ранком, заблуканий в морі широкім,

 

В морі —далеко від берега-краю,

 

Бачу "веселиків"* в небі високім

 

Довгую зграю;

 

В Польщі їх бачив... видовище схоже...

 

Смутно так, Боже!

 

Часто над гробом чужим дух гадає:

 

Мало зазнав я родинну господу;

 

Був як мандрівець, що в світі блукає

 

В бурю, в негоду;

 

Де-ж мене смерть в домовину положе?..

 

Смутно так, Боже! Ти будеш бачити мертвеє тіло,

 

Що не схилялось чолом непокірним,

 

Хоч і давно воно бути хотіло

 

Попелом мирним...

 

Де-ж Ти постелеш на смерть мені ложе?

 

Смутно так, Боже!

 

Максим Рильський:

 

Випливши нині у море далеке, —

 

Сто миль від берега, сто миль до того, —

 

Бачив я: білі летіли лелеки В дальню дорогу.

 

В Польщі стрічав я видовище схоже...

 

Сумно так, боже! Часто ходив я на людські могили,

 

Рідного майже не знаючи дому,

 

Був мандрівцем, що іде, малосилий,

 

Супроти грому;

 

Все на землі цій до мене вороже...

 

Сумно так, боже! Знаю: схоронять мене, бідолаху,

 

І не поставлять колони на гробі, —

 

Тільки ж цвинтарному заздрю я праху,

 

Тихій жалобі.

 

Та неспокійне я матиму ложе...

 

Сумно так, боже!

 

У двох перекладачів дещо відмінне ставлення до трагедії поета, в якій особисте тісно переплітається з національним; Пчілка віддає цю особливість через образ "волинських" веселиків, Рильський — через філософське тлумачення життя, сповненого поневірянь, і смерті.

 

Зате мотив "вигнання і скитання" значно чіткіше розкриває Яр Славутич:  

 

Сьогодні в морі, одержимий палом,

 

Сто миль від берега й сто миль до нього.

 

Лелек я стрінув, як летіли валом Ключа спів ного.

 

Не раз я бачив їхнє польське ложе,

 

Так сумно, Боже!

 

Що я гадаю над людською смертю,

 

Що я не бачу батьківського дому,

 

Що я по мандрах битий круговертю

 

В обладі грому,

 

Але й не знаю, де кончина зможе, — Так сумно, Боже!

 

Ти будеш бачити, як схов могильний Мої не прийме пересохлі кості. Тож, як людина, заздрити я схильний Підземній млості,

 

Коли впаду на бите придорожжя, — Так сумно, Боже!

 

У настрої цих картин, дещо театралізованих ("в обладі грому"), безумовно, відбилися особистіші мотиви перекладача — воно видається особливо болісним.

 

І, нарешті, розв'язка.

 

Олена Пчілка:

 

Там, в краю рідному, серце дитинне

 

Чисту молитву за мене складає;

 

А корабель мій у безвісті плине, Берег минає...

 

Чи-ж та молитва дитяча поможе?..

 

Смутно так, Боже!

 

Цею зорею, і небом, і морем

 

Тішитись будуть ще иншії люде —

 

Через віки, як мене з моїм горем

 

В світі буде...

 

Але-ж, поки мене смерть переможе,

 

Смутно так, Боже!

 

Яр Славутич:

 

Веліли вдома, щоб дитя невинне

 

Щодня молилося за мене зрання,

 

ле мій човен не додому плине —

 

В нові скитання!

 

Дитяти слово, мабуть, не поможе, — Так сумно, Боже! І на веселку блисків, що дугою Звели під небо янголи, ніжніше Поглянуть люди смертною порою Сто літ пізніше.

 

Моє ж блукання ні на що не схоже, — Так сумно, Боже!

 

Оптимістична нота двох заключних строф стає домінантною; отже, посвоєму "приглушує" печальний настрій поета. Очевидно, і Пчілка, і Славутич користуються власними засобами: у першому випадку на передній план виходить образ зорі, в другому — веселки.

 

Як же вирішує замирення поета з Богом Максим Рильський? В рідній країні за мене лунає Чиста молитва із серця дитини, Та корабель мій у далі безкраї Плине і плине.

 

Як тії молитві зм'якшить моє ложе? Сумно так, боже! Пишну веселку, що ангели світлі В небі воздвигли, у роки прийдущі Стрінуть нові покоління розквітлі, Теж умирущі...

 

Хто мені серцем смиритись поможе? Сумно так, боже!

 

Ця інтерпретація видається класичною. І все-таки... У своєрідному "параді перекладів" "Гімну" останнім вийшов на кін переклад Дмитра Павличка. Текст звучить набагато живіше, ніж попередні (і це — незважаючи на "заданий" печальний настрій):

 

Боже, сумно мені! Ти розлив далиною

 

Задля мене веселку-дугу променисту.

 

Гасиш водами синіми переді мною Зірку вогнисту,

 

І, хоч золотом красиш вали водяні, —

 

Боже, сумно мені!

 

Наче колос порожній, чоло підіймаю,

 

Не зазнавши розкошів, ні щастя на світі.

 

Я обличчя єдине для кожного маю —

 

Тишу блакиті.

 

Та тобі покажу глиб душі аж при дні —

 

Боже, сумно мені!

 

Як дитина, що вся пломеніє від жалю,

 

Коли мати відходить, — тамую ридання,

 

Видивляючи сонце, що никне за даллю,

 

В тихе смеркання,

 

І, хоч знаю — ще будуть світання ясні, —

 

Боже, сумно мені!

 

Сцена з журавлями (улюблений символ польського поета) додає перекладові сили й енергії:

 

А сьогодні на морі, шаленець без тями,

 

За сто миль од причалу й за сто —до причалу,

 

Я побачив: лелеки летіли ключами,

 

Важко, помалу...

 

Ті ключі я ще в польській видав стороні —

 

Боже, сумно мені!

 

Надто часто я думав про людські могили,

 

І, здається, не відав родинного дому,

 

І, як той мандрівець, гартував свої сили

 

Блискотом грому,

 

І не знаю, де ляжу в незбудному сні —

 

Боже, сумно мені!

 

Цілком очевидно, що перекладач переключає увагу із констатації настрою як категорії умовно-особистої на підкреслено особистісну. Відтак звернення поета до Бога набуває характеру апеляції особи, що взяла на себе місію відповідальності за долю батьківщини і свого народу.

 

Ти побачиш — у мене не буде на гробі

 

Сторожів кам'яних під колонами й дахом,

 

Але ж я, як людина заздрощу жалобі,

 

Цвинтарним прахам,

 

Бо не матиму спокою навіть в труні —

 

Боже, сумно мені!

 

В ріднім краї казали невинній дитині,

 

Щоб за мене щоднини молилась, одначе

 

Корабель мій іде в далечини чужинні

 

В горе вигнанче, —

 

Не рятують молитви дитячі, скрушні — оже, сумно мені!

 

На веселку, що янголи в небо червлене

 

Так могутньо воздвигли з морської гладіні,

 

Будуть люди дивиться в сто літ після мене,

 

Нові — і тлінні,

 

Доки я підкорюся своїй марнині, —

 

Боже, сумно мені!

 

Спосіб перекладацького прочитання чи не найбільше відповідає сутності оригіналу, хоч і дає підстави сперечатися про його "виключність" на великому і важкому шляху перекладання Юліуша Словацького українською мовою.

 

З відходом Максима Рильського патронат над Словацьким в Україні повністю переймає Микола Бажан. Своєю особистою участю в підготовці ювілеїв, наукових конференцій, зрештою, постійними "візитаціями" Кременця він створив "добру погоду" в новітніх польсько-українських культурних взаєминах. Бажан був ініціатором встановлення в Кременці пам'ятника Ю.Словацькому; він гаряче підтримав ідею створення в місті над Іквою літературно-меморіального музею, а остаточно реалізував її Дмитро Павлич¬ко і в цьому його величезна заслуга перед Польщею і Україною.

 

У творчості ж самого Павличка поетичній, перекладацькій, літературознавчій — Ю.Словацький посідає місце поруч зі світовими постатями — Данте, Шекспіром, Марті, Лєрмонтовим, Емінеску, Гвєздославом... його ав-торській антології " польських поетів" (2001) Словацькому відведено 60 сторінок. Він після завершення роботи над забороненими розділами "Дзядів" Міцкевича дає українському читачеві сучасну версію поеми "Ангеллі", досконало перекладає "Вацлава", викликаючи з глибин цього відверто проукраїнського твору незламний дух української незалежності. Д. Павличко присвятив польському поетові кілька публікацій: "Титан польського і світового письменства", "Український патріотизм Юліуша Словацького", "Ангеллі" — актуальний для України твір Юліуша Словацького", "Польський геній — пророк України", "Юліуш Словацький і Центральна Європа".

 

Останню із перелічених статей годилося б назвати "прогностичною оцін¬кою польсько-українських взаємин в сучасній Європі. З обов'язковим урахуванням інерційного мислення" тих чи інших еліт, але і з доконечним урахуванням "етично-духовних" поправок, продиктованих Юліушем Словацьким. Через те, каже Д.Павличко, сьогодні українці й поляки повинні наново про¬читати Словацького. Наново пробачити Україну й Польщу такими, якими були вони в його потужній уяві, але також такими, якими вони є сьогодні. І нам треба відчути смуток поета, спричинений українсько-польськими кривавими боями, відчути абсолютно сучасний жаль до історії, яка чинила з нас ворогів завжди на користь третьої, жорстокої, до нас однаково нещадної, і східної, і західної сили. Нам не повинно боліти, що Словацький має інший погляд на гайдамаків, ніж Тарас Шевченко. Існує конфлікт між патріотичними почуттями різних народів. Але не треба боятися любові, відмінної від нашого почування до своєї вітчизни. І далі: "Словацький може зацікавити своїми образами західноєвропейського чи близькосхідного читача, але тільки читач з Центральної Європи знайде в його слові щось більше, ніж оригінальні метафори, побачить в ньому своїх предків і себе і задумається над своєю минувшиною, бо то поезія, з якої народжується чесна політика, поезія (про це говорив сам Словацький), "яка дотримує слова".

 

Звісно, читання "наново" — не завжди приємний, а навіть і болісний процес. Але якщо хочемо "дотримати слова", то мусимо в перекладацькій дії прагнути не тривіальної "віддачі", а небосяжності — і власної, національної, і загальнолюдської.

 

Як відомо, у перекладацькому ділі не все залежить від зміни поколінь "Момент істини" досягається адекватним відтворенням першотвору через нове осягнення поета, глибше розуміння його творчості, котре формується багатьма і багатьма чинниками, що раніше або не відчувалися перекладачами, або сприймалися з "класовою" чи іншою прямолінійністю. Осягати світ Юліуша Словацького означає тримати в полі зору весь той шлях, яким поет входив у свідомість українського читача — від перших наївних трансляторських спроб Івана Верхратського та Сидора Твердохліба, щирих зусиль Олени Пчілки, Михайла Старицького, Василя Щурата, Петра Стебницького ввести Словацького в український "післяшевченківський" простір, а відтак до можливостей українського слова через перекладацьку майстерність Миколи Зерова, Максима Рильського, Миколи Бажана, Григорія Кочура, Бориса Тена, Дмитра Павличка.

 

Серед перекладачів Словацького бачимо імена Івана Світличного, Івана Драча, Володимира Житника. На жаль, майже непоміченими залишилися переклади творів Ю.Словацького, здійснені свого часу Володимиром Лучуком. Не всі вони сягають перекладацьких вершин талановитого поета, славіста й полоніста. Усе ж деякі з них, зокрема маловідомі для сучасного читача переклади епіграм Словацького, і сьогодні вражають цікавими поворотами думки, словесною грою, ритміко-інтонаційною винахідливістю. Тимчасом до тлумачення Словацького долучилися відомий полоніст Ростислав Радишевський і перекладач Станіслав Шевченко, а філолог, славіст, літературознавець Степан Пінчук підготував вибрані твори польського поета у власних перекладах. Ця ініціатива, безумовно, заслуговує схвалення. Назріла пора оцінити і залучити до перекладної нашої Словацькіани й "ентузіастичні", що так скажу, переклади-переспіви. Це стосується насамперед кременецьких літераторів-краян Словацького.

 

Так, Іван Гарасевич переклав (фрагментарно) "Годину роздумів" і "Якщо ти будеш у моїй країні (це шоста перекладацька версія після Олени Пчілки, Єви Нарубаної, Володимира Лучука, Дмитра Павличка, Романа Ладики). Роман Ладика переклав окрім "Години роздумів" поезії "В альбом Марії Водзінської", "Розлука", "Розмова з пірамідами", "В альбом Софії Бобрової" і "Думу про Вацлава Жевуського". Останній твір українською переmargin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; nbsp;/pmargin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;p style=p style=кладено чи не вперше. Ця романтична балада має виразні реалістичні і навіть політичні прикмети. їх завважив польський дослідник А.Чермінський: «Степовий пейзаж уперше набуває життя і починає пульсувати кров'ю в "Думі про Вацлава Жевуського. Бачимо тут уже частку природності поета, похованої і загубленої — в степу української ночі. Теми відходять на другий план, тло починає домінувати».

 

У доробку кременчан натрапляєш на цікаві творчі знахідки, котрі слід мати на увазі майбутнім перекладачам.

 

Відомій дослідниці життя й творчості Словацького Маргариті Гецевич пощастило створити адекватний відповідник до чотирирядкового вірша ("То постать матері у мороці стоїть..."), що вражає виразністю малюнка і глибоким ліризмом:

 

«То постать матері у мороці стоїть,

 

Мов на порозі райдужної брами,

 

І оглядається через плече з сльозами,

 

І дивиться на сина кожну мить».

 

Та найбільша заслуга перекладачки полягає в тому, що вона впорядку-вала, переклала велику частину листів Юліуша Словацького — Саломеї Сло-вацької Бекю. Відтепер українські читачі й дослідник зможуть глибше зрозуміти творчу спадщину великого краянина і відчути небосяжність його творчості.

 

Майбутній "повний Словацький", українською мовою, принаймні, в усьому тому, що має пряме або опосередковане відношення до України, вимагає багато чого. Тут і дослідницька праця, потрібно б згадати Івана Дзюбу та Євгена Нахліка, і врахування попереднього досвіду, і увага до речей, здавалося б, віддалених від нашої теми. Ось, наприклад, виходять друком перші томи п'ятитомного зібрання творів Степана Балея", і відкриваєш одне глибоке міркування про феноменальні психофілософські особливості поезії Словацького: чи не стане це в пригоді перекладачеві, який захоче прояснити "туманні", отже, "неперекладувані" рядки, відшукати ключ для відтворення емоційного ладу поета.

 

Перекладацький інструментарій, напевно ж, буде збагачуватися та вдосконалюватися і за рахунок "змагань" між перекладачами, і завдяки експериментам віртуозів-стилістів, таких, як геніальний Микола Лукаш — який могутній проблиск серед пишнот і темнот неосяжності Словацького втратила Україна!..

 

Юліуш Словацький прожив сорок літ. Тарас Шевченко — на сім років довше... Ця трагічна паралель приходить на думку, коли вдивляєшся в очі безтурботного п'ятилітнього Юлька, портретованого художником Яном Рус темом. У цьому образі одухотвореність генія поєднано з ледь помітною тривогою земної людини... Мине так небагато часу, і поріг віденської майстерні переступить хлопчина-кріпак, родом із України: він бажає вчитися в Рустема малювання; його погляд також стривожений, бо Доля, Муза і Слава — три його богині-покровительки, витають десь іще дуже далеко... Цілком можливо, вони тоді супроводили іншого поета, котрий у вигнанні звертав свій погляд до землі свого народження й натхнення — української землі...

 

                                                   * * *

 

Україна подарувала Польщі, Європі, світові генія. Відзначивши двохсотлітній ювілей від дня народження Юліуша Словацького, думається про поета, котрий жив у минулому часі, житиме і в майбутньому.

 

Небосяжність і неосяжність генія...

 

Гомер і Данте, Гете і Словацький, Шевченко і Ботев, Лорка і Антонич — імена, що визначають незглибимі духовні можливості людини і людства.

 

   


oformlennj

“ТАМ, ДЕ ІКВИ СРІБНІ ХВИЛІ ПЛИНУТЬ...”

Друк PDF

Микола Жулинський,

літературознавець, критик,

академік Національної академії наук України (1992),

лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992)., 

 

iНещодавно до 200-річчя від дня народження великого польського романтика Адама Міцкевича було видруковано збірник наукових праць “Адам Міцкевич і Україна” як І том серійного видання “Київські полоністичні студії”.

У польській літературі саме Адам Міцкевич підніс художнє слово на таку висоту, до якої своєю творчістю прагнув наблизи­тись кожен наступний поет. Не був у цьому винятком і Юліуш Словацький, молодший на десять років від “першого пророка”. Пізніше він у своїй геніальній поемі “Беньовський” зізнавався, що змушений був усе своє творче життя іти “без оплесків”, у тіні ав­тора “Пана Тадеуша”. Проте історія розставила все на свої місця. Імена Адама Міцкевича і Юліуша Словацького у пантеоні національної слави стоять поруч, а їхня творчість вийшла за межі рідної культури, бо обидва виступали не тільки за демократичну Польщу, але й демократичний устрій усієї Європи. Поетичні рядки Ю.Словацького: “Люблю народ..." і "Народ піде за мною...” - засвідчили глибоку віру митця в активну силу свого художнього слова. Поет посилав у майбутнє чимало інших сигналів: “нехай живі не втрачають надій”, “це воскресають народи”, а устами ле­гендарного Вернигори закликав до польсько-українського при­мирення та поєднання.

Юліуш Словацький промовляє до нас не тільки як геніальний польський поет і драматург, але й як великий наш земляк, бо він народився у волинському Кременці. Варто нагадати, що саме Кременецький ліцей (там батько поета викладав літературу) із своїми професорськими кадрами і бібліотекою добре прислужив­ся при відкритті та перших кроках Київського університету св. Володимира. Кременець із горою Боною та срібними водами Ікви, Україна з особливою голубінню неба та чудовими краєви­дами з конваліями стали для Ю.Словацького символом Бать­ківщини. Глибокий слід у його пам’яті залишили подільське село Верхівка, де часто проводив канікули, та міста Бар, Тульчин, Умань, Одеса, які він відвідав під час своєї юнацької подорожі по Україні. Про це із захопленням поет писав в одному з віршів:

Квіток Софіївки я бачив пишний чар,

Блукав квітчастими ланами України.

Після закінчення Віленського університету Ю.Словацький назавжди попрощався із родинним Кременцем. Спочатку він виїхав до Варшави, а потім розпочались його мандри по світах - Англії, Франції, Швейцарії, Італії, Греції, країнах Близького Схо­ду. Треба сказати, що звідусіль у листах до матері з великою лю­бов’ю і теплотою він згадував Кременець та Україну. Від перших віршів “Українська думка”, “Пісня козацької дівчини”, поем “Змій” і “Беньовський”, драми “Срібний сон Саломеї” - до його творів входить українська тематика, фольклор та історія. Можна простежити спільні мотиви у творчості Ю.Словацького і найвидатніших українських поетів - Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Ук­раїнки. Майже ровесники, Ю.Словацький і Т.Шевченко роман­тично оспівують козацький героїзм у поемах “Змій” та “Гамалія”, висловлюють пророчі думки у віршах “Мій заповіт” та “Заповіт”, звертаються до подій Коліївщини - “Срібний сон Са­ломеї” і “Гайдамаки”.

Досить високу оцінку творчості Ю.Словацького дали у своїх літературно-критичних працях Іван Франко та Леся Українка. Від Ю.Словацького Франко взяв ідею невмирущості духу “Вічно­го революціонера”, називаючи митця “незрівнянним майстром польського слова та улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів”.

Взагалі, в Україні зроблено вагомий внесок у дослідження творчої спадщини Ю.Словацького. Про його життя і творчість, передусім у зв’язках із Україною, надруковано вже в наш час три монографії і стільки ж захищено дисертацій з літератури та філо­софії. Майже всі важливі твори поета перекладено українською мовою. До найповнішого на сьогодні двотомника, що вийшов за редакцією М.Рильського, додалися переклади поем “Беньовський” (І.Глинський) та “Ангеллі” (Д. Павличко). Ряд нових пере­кладів віршів уміщено і в щойно виданій університетським видав­ництвом двомовній збірці Ю.Словацького “Поезії”. Усе це свідчить про велику любов українського народу до свого польсь­кого земляка. За цей кровний синівський зв’язок із Україною, високохудожнє слово, наснажене демократичними ідеалами ду­ховного очищення людства, нам цікавий Юліуш Словацький і сьогодні.

На закінчення хотілося б нагадати в оригіналі його пророчі рядки із восьмої пісні поеми “Беньовський” про свій обов’язок до останніх днів оспівувати український край і там черпати натхнення:

Lecz póki Ikwa та rodzinna płynie Wezbrana łzami... po tych, którzy mieli Serce i ducha... póki w Ukrainie Dziad chodzi z pieśnią... a z Dniepru topieli Ciągle niby gwar smętnych duchów mgli się I Pułaskiego spieszny - rumak śni się - Dopóki ludzie w nowych ducha siłach Nie znajdą w sobie rycerstwa i śpiewy - Dopóty ja mam prawo na mogiłach Stanąć i śpiewać - srogi - lecz bez gniewu...

 


oformlennj

Юліуш Словацький

Друк PDF

Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ, 

вчений у галузі полоністики, 

член-кореспондент НАН України (2009),

доктор філологічних наук, професор.

 

 

RadyshevskiyRPМи з особливою повагою ставимося до художнього слова, яке народжувалось у бо­ротьбі за соціальні й політичні свободи, не­сло заряд прогресивних демократичних і революційних ідей. Таким було поетичне слово польських революційних романтиків. Адже «романтизм у Польщі склався на грунті визвольних устремлінь польського народу, став прапором руху за національне відродження, за скасування феодально-аб- солютистського гніту»2.

Серед польських романтиків саме Юліуш Словацький поряд з Адамом Міцкевичем найбільше прислужилися рідній літературі в утвердженні високих принципів історично достовірного зображення дійсності, народ­ності, патріотизму. Творча спадщина Ю. Словацького, за вдалим висловом В. Воровського, «бурхливо-полум’яного демократа», не втратила своєї значущості і в новій дійсності. Про це свідчить, зокрема, той факт, що у 1984 році прогре­сивна громадськість широко відзначила 175-у річницю від дня народження поета.

Твори Ю. Словацького здатні хвилювати наших сучасників і глибиною думки, і чаром слова, бо поезія митця, як відзначив Д. Павличко, «мов небеса, то виблискує чистотою, то покривається хмарами, то світить лагідно сонцем, то засліплює блискавицями, гарни­ми, не свідомими своєї руйнівної сили»3. Час увиразнив світлі тони багатокольоро­вої веселки його думки, настроїв та почут­тів, що допомогло уникнути різнотлумачень, які тяжіли певний період над його твор­чістю.

Детальніше...