UkrainianPolishRussian

Публікації

ПАМ’ЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМ У КРЕМЕНЦІ…

Друк PDF

(До 30-річчя Дня незалежності України)

Початок 2021 року, будучи наповненим спогадами про чисельну кількість історичних подій в Україні, мимоволі повертає і нас, небайдужих до долі Кременця, в його минуле. І ми знову співставляємо сьогоднішнє життя з подіями буремних днів за відвоювання її незалежності в різні часи. Безкінечні бої, сутички, поразки, перемоги і знову надії у світле майбутнє... Так було століттями. З далеких років минувшини справжні герої стражденної держави скрізь залишали свої незгладимі сліди. По всій українській землі їм насипали кургани-могили, встановлювали пам’ятники. І було б дивним, якби Кременець був у цій історії винятком...

ПАМЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМНа Монастирському кладовищі міста вимальовується один із них – скромний монумент, на який не звернути уваги неможливо. Він притягує до себе словами: «Зупинись. Тут спочивають 34 січові стрільці, які загинули в бою за Україну в 1919 році. Пам’ятаймо своїх героїв!» Чимало років для нових поколінь його поява тут була окутана таємницею. І тільки на зорі становлення української Незалежності очевидці тих подій, ініціатори спорудження пам’ятника змогли оповісти нам про його історію.

ДияконЦеркви Воздвиження Чесного Хреста  пан Чорнобров під час нашої зустрічі розповів про зіткнення січових стрільців із більшовиками, що в травні 1919 року відбулося в центрі Кременця на його очах. Галина Борисівна Шубська, одна з найактивніших просвітянок міста 30-40-их років, яку вдалося розшукати тільки в 1998 році (на той час проживала в м. Снятині Івано-Франківської області), описала в своєму листі дальшу долю учасників цього бою. Тиф, який підірвав здоров’я багатьох бійців, змусив їх надовго затриматися в міській лікарні. Здавалося – тільки до одужання, а залишилися в Кременці назавжди.

Пані Галина писала: «Я не знаю точнопро травневі події 1919 року, що відбулися в Кременці, як також і про дату смерті наших героїв. Проте, мені достовірно відомо, що Січові Стрільці, поховані на Монастирському цвинтарі, були хворими на тиф, який в 1919 році прогресував у нашій Армії. Вони якийсь час перебували в лікарні у Кременці (де вона розміщалася мені не відомо). Коли більшовики в черговий раз увірвалися в місто, то розстріляли усіх,охоплених тифозною гарячкою, українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Його прізвище було, здається, таким (можливо помиляюся). Після того, як ворога з Кременця прогнали, громадськість улаштувала похорони. Присутньою на них була якась жінка (говорили, що вона –Â  із села Верби). Її син також знаходився в госпіталі і став жертвою цієї трагічної розправи. Дуже плакала і просила, щоб показали його могилку. Аби її заспокоїти, вказали на одну з могил, на якій мати поставила маленького дерев’яного хреста і посадила вишню. Всіх могил було 37, а вище – ще одна спільна, велика. Саме на ній встановили  великого дерев’яного хреста та огорожу. Коли в 1930 роціÂ  Ігор Шубський і Степан Пшеничний заснували в Кременці нелегальний Пласт, ми, пластуни, взяли опіку над цими могилами. Їх упорядковували, плели вінки і гірлянди, якими прикрашали місця захоронень. Завжди був терновий вінок, у нього восени вплітали китиці червоної калини і синьо-жовті стрічки.

Детальніше...

ОСТАННЄ РІЗДВО ЮЛІУША

Друк PDF

Людмила ОХОЦЬКА

Відомий син Кременецької землі, поляк за походженням, великий поет-пророк епохи Романтизму – Юліуш Словацький – відмірював свої земні кроки несповна 40 років. На протязі короткого життя Словацький побував у багатьох країнах Європи та Близького Сходу; написав 13 драм, біля 20 поем, сотні віршів і листів та одну повість; створив власну цілісну філософську систему; увійшов до списку найбільших містиків польської поезії.144977325 833527193879515_4147697476029272037_o

Народитися поету випало на початку 19 століття, у часи, коли бурхливо перекроювалася мапа Європи, з’являлися нові літературні і філософські течії. Дитинство і юність Юліуша пов’язані із родинним Кременецем та Вільно – містами, що на той час лежали в межах однієї держави – царської Росії. Квитком у становлення Словацького, як незалежної особистості і як поета, стала Варшава, центр Польського Королівства. Саме тут, відоме в історії повстання поляків проти царського гніту під назвою листопадове і участь молодого Юліуша у ньому принесли ще невідомому тоді поету першу славу і, як не прикро, неможливість подальшого перебування не лише у Варшаві чи Вільно, а й у рідному Кременці, де залишилися мама, дідусь і бабуся. Оскільки повстання потерпіло поразку, то, зрозуміло, що повстанці на чолі з Тимчасовим Урядом змушені були втікати з Варшави та шукати захисту в інших європейських країнах. Серед них був і молодий Словацький, який, осівши в Парижі, надіявся на швидку зустріч із рідним містом, його околицями, із мамою, Саломеєю Словацькою-Бекю, з котрою завжди був дуже близьким, котру називав своєю десятою музою, світлом, що веде через темний тунель його життя. Проте, з часом поет зрозумів, що доля повстанця тісно пов’язана із самотністю, розлукою розміром у пів життя (18 років), допитами матері у Кременці відповідними органами. Самотність Юліуша Словацького була по-особливому гіркою і дошкульною, адже, він, націлившись на найвищу сходинку літературного Парнасу, намагався її розділити із Адамом Міцкевичем – літературним богом вигнанців, котрі осіли в Парижі. А той, хто «посягав» на бога, мав бути відіпхнутий, розтоптаний, тричі проклятий і навіть викликаний на дуель. Стержнем, який дозволив Словацькому вистояти, не піддатися, опустивши руки, були віршовані рядки, котрими жив; постійне листування з мамою; пригода з Богом, яка викристалізувалася у власну філософську генезійну систему, а ще … спогади з дитинства, того стабільно безпечного світу, заповненого по вінця безмежною любов’ю батьків, насиченого різноманіттям подій і персонажів.

Детальніше...

ПОСТАТЬ ДИТИНИ В РОМАНТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Друк PDF

Людмила ОХОЦЬКА

imagesВперше на дитину як на дитину, а не лише тінь дорослої людини, чи її мініатюру, поглянув у своєму педагогічному романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо. Саме під впливом «Еміля» виховання у II пол. XVIII ст. стає однією із головних тем розмов не тільки французьких салонів, але й будинків знаті багатьох країн.

Байдужість до дитини, відсутність почуттів, пов’язаних з дитинством, певна анонімність дитини у суспільстві, де цінністю була зрілість – це відношення до дитини, яке тривало у суспільствах впродовж багатьох століть, і яке починає змінюватися в другій половині XVIII століття. Досконало ілюструє ці зміни міщанська драма, в якій популярними стають портрети дітей і сценки з дитиною в центрі композиції. Завдяки Руссо, (який, до речі, жодного твору для дітей не написав), нове відношення до дитини увійде й до творів виразно особистого характеру, якими є автобіографія.

До XVIII ст. в польській літературі дитина і дитинство не відігравали якоїсь значної ролі. Ставлення до дитини було як до постаті мало важливої, яку можливо було оспівувати хіба що у колискових.

Для романтичної польської літератури раннього періоду (поч. XIX ст.) характерні епізодичні згадки про дитину в сюжетах творів. Ці згадки з’являлися у вигляді коротких спогадів про дитинство або у сцені, що представляє героя, який спілкується з дитиною. («Конрад Валленрод», «Дзяди» А. Міцкевича, IV ч., «Марія» А. Мальчевського, женевська проза Красінського).

Дещо схоже виглядає ситуація в українській літературі, де у давній її період практично відсутній інтерес до дитини, її світу. Образи дітей представлено схематично, переважно як об’єкти виховання. Проблеми дитини, її світогляд, побут зацікавлюють представників прози нової української літератури кінця XIX ст. (І. Нечуй-Левицький "Вітрогон", "Невинна", І. Франко "Малий Мирон", "Грицева шкільна наука", Панас Мирний "Морозенко", цикл "Як ведеться, так і живеться", Б. Грінченко "Украла", "Кавуни", "Олеся», М. Коцюбинський "Ялинка", "Харитя", "Маленький грішник", "Подарунок на іменини"). Уваги заслуговує роман-хроніка «Люборацькі» Анатоля Свидницького, творця першого українського соціально-психологічного роману, в центрі сюжетної лінії якого доля чотирьох дітей сільського священника.

Перш, ніж займатися описом дитини у романтичній літературі, варто пригадати, яким був західноєвропейський романтичний герой-дорослий. Зазвичай, це самотній індивідуаліст, бунтівник і революціонер, людина нескорена й пристрасна, яка діє в надзвичайних обставинах, змінюючи себе і життя навколо. Найбільші із романтичних індивідуалістів тривають у пошуках контакту з природою і відчувають таємничі зв’язки своїх душ із Всесвітом. Думки романтичного героя проникнуті «біллю світу», тому в глибині душі він прагне такого існування, яке б погасило усі дисонанси та дозволило йому жити в згоді із собою і буттям.

Кожна із літератур, охоплена романтичним ідейним рухом та відповідною філософією, наділяла свого романтичного героя, окрім загальних рис, рисами національними. Так, польський романтик був, в першу чергу, трагічним. Способом його існування і метафізичною участю був бунт проти негармонійності світу, який супроводжувався усвідомленням обов’язкового, сталого конфлікту поміж особистістю і світом. Страждання романтичного героя були доказом його людської, чутливої, свідомої і активної кондиції. На безлад і хаос відповідав нещасливою свідомістю, проте, нізащо в світі не зміг би відмовитись від самопізнання. Прагнув жити свідомо, а свідомо означало – трагічно.

Детальніше...

В ТІНІ ГЕНІАЛЬНОГО СИНА

Друк PDF

Олена Гаськевич,

науковий працівник музею Ю. Словацького


Традиційно, майже усі дослідники життєвого шляху Юліуша Словацького концентрують увагу на постаті матері поета – Саломеї Словацької-Бекю. І справді, жоден поет так не поєднав своє ім’я із іменем матері, як Словацький. Вихований майже виключно під її опікою, він до смерті зберіг до матері вдячність і шанобливе ставлення. Батька Юліуш втратив у ранньому дитинстві, тому його вплив на формування особистості поета здається, на перший погляд, незначним. Та, насправді, невидима присутність батька супроводжувала Юліуша протягом усього життя, знаходячи різноманітні духовні і матеріальні прояви.

Евзебіуш Томаш Словацький, майбутній батько автора Короля Духа, народився у Підгірцях 15 грудня 1772 року (за однією з версій), у сім’ї бідного шляхтича. Його батько, Якуб, служив у канцелярії Вацлава Жевуського, володаря Підгорецького замку. Маючи не аби-які декламаторські здібності, він був, також, актором у приватному театрі Жевуських. Згодом, через конфлікт із могутнім роботодавцем, Словацькі переїхали в околиці Дубна, де Якуб став управителем маєтками Домініка Чацького. Новий господар прихильно ставився до родини Словацьких, але в 1789 році глава сімейства, Якуб, помирає від туберкульозу. Відтоді Евзебіуш міг розраховувати лише на себе. В 1781 році він розпочав навчання у Кременці у середній школі, де виявив непересічні здібності, здобуваючи срібну а потім і золоту медалі. Через бідність, талановитий юнак не зміг здійснити свою мрію – продовжувати навчання в університеті. З допомогою друзів він здобув патент мірничого і працював за фахом довгих 8 років. Робота його не задовольняла. Надзвичайно здібний, вразливий на красу, він почував себе, за влучним визначенням одного із дослідників, «як Пегас у ярмі». То ж, коли один із найбагатших людей округи Юзеф Понятовський запропонував йому зайнятися вихованням його дітей, Евзебіуш охоче погодився. У маєтку Понятовських Словацький активно зайнявся самоосвітою, чому служила багата бібліотека його роботодавця. Там він познайомився із творами письменників-класиків, зокрема римських та французьких. Евзебіуш вільно володів французькою та латиною, перекладав літературні твори. Вдалий переклад «Генріади» Вольтера так сподобався численним друзям літератора-початківця, що вони, без його згоди, опублікували твір у 1803 році у Варшаві. Це була дуже вдала ідея. В той час Тадеуш Чацький займався організацією свого славнозвісного навчального закладу – Волинської гімназії, більш відомої у історії як Кременецький ліцей. Книга потрапила йому до рук і Чацький пригадав собі талановитого юнака, сина управителя маєтками свого брата, та й запросив його на кафедру польської мови та літератури.

Кременець,безумовно, відіграв особливу, переломну роль в житті Евзебіуша Словацького. Тут він сформувався як педагог і вчений. Зустрів свою любов та одружився, тут у нього з’явився перший власний дім, тут народився його єдиний син.

На відомому портреті авторства Юзефа Пічмана, Евзебіуш Словацький зображений у розквіті сил. Правильні риси інтелігентного, приємного обличчя, сумний погляд чорних очей. Доброта і лагідність душі – дві риси, що якнайточніше характеризували Евзебіуша. А ще – смуток. «Смуток – супроводжує мене від колиски»- писав він у своєму листі до молодшого брата. Наділений рідкісним даром спостереження, гострим аналітичним розумом, Евзебіуш Словацький мимоволі сприймав життя і людей дещо скептично і не дуже довіряв їм. Набагато більше, ніж добрих, на його життєвому шляху траплялося людей «не дуже приємних, фальшивих, пустих, зухвалих, нікчемних». Нерідко, під маскою доброчесності ховалися фальш, жадібність, дурість. То й не дивно, що, незважаючи на вроджену доброту і несміливість, із часом, у стосунках з людьми бував саркастичний, ущипливий, дещо злосливий. Ефект його іронії підсилювався дотепністю і Словацький-старший ризикував придбати собі ворогів серед тих, хто не мав почуття гумору та не розумів, що злостивість була лише щитом вразливої і зраненої душі. У 1808 році 35 річний професор Волинської гімназії одружився із молоденькою, 16-літньою дочкою управителя гімназійними маєтками Саломеєю Янушевською. Молода дружина, завдяки своїй інтелігентності і начитаності, уміла надати своєму скромному будиночку характеру інтелектуального осередку, де збиралася місцева еліта. Частими гостями були тут сім’я відомого лікаря Бопре, художник Юзеф Пічман, викладачі кременецької школи-феномена. Під час роботи у Кременці Евзебіуш Словацький постійно займався самоосвітою, стаючи вагомою постаттю в науковому середовищі. У 1809 році він виграв конкурс на заміщення посади викладача історії і літератури Віленського університету (Вільнюс) і 28 вересня він читав там свою першу лекцію. Це був класичний приклад, як провінційний Кременець програвав в «нерівній битві» із Вільном. Не один викладач, спокушений принадами великого міста і вищою зарплатнею,виїжджав, незважаючи на титанічні зусилля засновника кременецької школи Тадеуша Чацького. Не варто докоряти за це Евзебіушеві. По натурі амбітний і здібний, в університеті він мав кращі можливості самореалізації. Та й дбати про добробут родини треба було. Віленський етап життя Евзебіуша був надзвичайно плідним. Окрім викладацької діяльності,в 1811 році він став редактором часопису «Віленський кур’єр», писав наукові праці, робив переклади з іноземних мов. Надмір праці підірвав його слабке здоров’я. Але він був «працеголіком», не зважав на перестороги рідних і друзів, а , ніби переслідуваний передчуттям швидкої смерті, «спішив жити» і ставав дедалі працьовитішим. Окрім бажання самореалізації, Евзебіуш боявся залишити дружину і дітей без засобів існування. Понад усе він дбав, щоб син не повторив його долі і мав можливість здобути якнайкращу освіту. Невдовзі у професора з’явився новий учень – 5 річний Юлько, майбутній автор Короля Духа, якого батько вчив читати і писати. На жаль, уроки не тривали довго. Спадкова хвороба роду Словацьких – туберкульоз – прогресувала. Знаючи, що дні його полічені, професор написав для сина свій Щоденник, який, на жаль, не зберігся. За кілька тижнів до смерті Евзебіуш написав свій заповіт. Кожний аркуш цього документу свідчить про батьківську турботу. «Якби дружина моя пішла заміж – заклинаю її і прошу заради всього святого, заклинаю моєю пам’яттю, аби з доходів…щонайменш половину призначила на утримання і навчання Юлька...заради якого я працював, не шкодуючи свого здоров’я.» Свій кишеньковий годинник батько теж передав «для Юльця». Помер Евзебіуш Словацький 10 листопада 1814 року у Вільно. Вдова поставила йому гарний пам’ятник. Юліуш писав: «Нагробок мого батька найгарніший на цвинтарі Росса».

4 - томне зібрання творів Евзебіуша Словацького видано у 1926-27 роках у Вільні. Це – історично-літературно-критичні праці, а також історичні трагедії власного авторства. Юліуш Словацький цікавився літературною спадщиною батька, його перші літературні спроби перегукуються із трагедіями Словацького-старшого.

Постать батька була незримо присутня у житті поета генія. А ще – уявіть собі, як тоді цінувалася праця викладача, що Евзебіуш Словацький, навіть не маючи диплому про вищу освіту, проживши лише 43 роки, зібрав кошти, які вистачили синові на все його, правда, теж недовге, життя.

Взагалі, родина Словацьких е позитивним винятком із знаного правила, що «природа на дітях відпочиває». Сила таланту в цій родині ішла по наростаючій. Дід грав у театрі і декламував, батько – вчений, перекладач, літератор, а син – Юліуш – один із найвидатніших світових поетів-романтиків, чиї пророчі слова до сьогодні не втрачають актуальності.

______________________________________________________________________________________

ІСААК СТЕРН – СКРИПАЛЬ ХХ СТОЛІТТЯ…

Друк PDF

Тамара СЕНІНА

Директор музею Юліуша Словацького

(До 100-річчя з дня народження великого Кременчанина)

downloadІсаак Стерн – один із геніїв, якому судилося народитися в Кременці, на землі, що колись, увібравши в себе життєдайні води Сарматського моря, отримала в спадок сприятливий клімат, розкішну й невибагливу природу, особливу енергетику для рясного сходження талантів. Тож і не дивно, що через 100 років душі Стерна знову судилося відвідати цю землю. Прилетіти, щоб нагадати усім про себе. Про те, що живучи в цьому світі, він виконував одну з найблагородніших місій – дарував людству музику. З такою силою, з такою відданістю, що, перетворивши її на універсальну мову спілкування, лікував присутніх мистецтвом звуків. Кременчанин Ісаак Стерн – Скрипаль ХХ століття!

Народився Ісаак Стерн 21 липня 1920 року, в день, коли в Кременці і навколо нього, вгамувалися політичні баталії. Того ж дня в місті почав діяти більшовицький ревком. Через Кременець відступали війська Директорії УНР, услід за ними йшли розгромлені білополяки. Та не минуло й десяти місяців як Кременець, за умовами Ризького мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року, в числі інших міст та сіл Західної України перейшов на двадцять років у залежність польських властей.1

Очевидно, такі обставини, нестабільність у краї заставили подружжя Стернів замислитися над майбутнім. Батько Ісаака Соломон, родом із Києва, вніс деякі поправки до свого польського паспорта й до візи у Бразилію (Ріо-де- Жанейро). В документах зазначив, що його постійне місце проживання – Кременець, а по професії художник-живописець, дар, що насправді розвинувся в Кременці. Був він вихідцем із знатної родини, яка тут проживала віддавна. В травні 1921 року, разом із дружиною Кларою (корінною кременчанкою), десятимісячним Ісааком, покинули Кременець. Після багатомісячного подолання шляху через Сибір і Тихий океан вони перетнули кордон Америки і прибули в Сан-Франціско, де жив Кларин старший брат. Він емігрував сюди кількома роками раніше. Тут і залишилися. В 1928 році, в Америці, народилася їхня донька Єва. Більше Стерни ніколи не поверталися в родинне місто. В затишку Кременецьких гір залишилися їхні батьки, рідня і коріння щонайменше двох поколінь їхнього родоводу. Зі слів корінної кременчанки Естер Мойсеївни Касплєр (1919-2003), місцем помешкання когось із Стернів до Другої світової війни був один із будинків на теперішній вулиці Коцюбинського, поблизу військового комісаріату. Даний факт став мені відомий ще з дев’яностих років минулого століття, коли в пошуках інформації з історії життя євреїв на Кременеччині, я при кожній нагоді цікавилась і цією родиною.

2Щоб прогодувати сім’ю в еміграції, Соломон на прохання знайомих та інших жителів Сан-Франціско, розфарбовував у їхніх квартирах стіни, стелі… Коли ж брат Клари подарував їм стареньке піаніно, він підігравав на ньому дружині. Клара продовжувала співати і, водночас, навчати сина музичної грамоти. За тиждень до появи Ісаака на світ, вона одержала почесну стипендію для навчання співу в Санкт-Петербурзькій консерваторії, ректором якої був уже відомий на той час композитор Олександр Глазунов. У нього якийсь час брала уроки музики. Мала прекрасне сопрано, мріяла про кар’єру співачки… А потяг сина до музики був очевидним, він оволодів фортепіано в шестирічному віці. У вісім років хлопчик із хвилюванням взяв у руки скрипку, з якою не розлучався вже до кінця життя. Її подарувала йому меценатка місіс Люті Голдштейн. Перші уроки гри на скрипці давав йому Роберт Поляцк, потім – Наорн Бліндер, концертмейстер симфонічного оркестру Сан-Франціско. Ази музичної освіти засвоїв досить швидко. Та, оскільки Стерни не були достатньо спроможними далі навчати своїх дітей у престижних закладах, Люті Голдштейн забезпечила дванадцятирічному Ісааку ще й навчання на цілий рік у Нью-Йорку. Сюди Клара поїхала разом із сином.

Ісаак дуже рано закінчив школу, коледж, університет, консерваторію. Його перший концертний дебют на скрипці відбувся в 1933 році, коли виповнилось тринадцять років, другий – у шістнадцятирічному віці. Тоді Ісаак дав сольний оркестровий концерт для скрипки Брамса, який транслювався по національному радіомовленню. Для такого дебюту Люті Голдштейн подарувала своєму підопічному першу «справжню» скрипку видатного майстра Джіованні Батіста Гваданіні. Інструмент був дорогої вартості і на той час коштував великі гроші – сім з половиною тисячі доларів. У 1937 році, виступав у Нью-Йорку, в 1943 році – в Карнегі Холі, який вважають одним із найпрестижніших місць у світі для виконання класичної музики. Завойовані Ісааком перемоги в ранньому віці, вже не відпускали його до кінця життя. Давав концерти в Техасі, Каліфорнії, Гонконгу, Канаді, Гавані, Новій Зеландії, Франції, Італії… З ними об’їздив майже всі країни світу і, як завжди, нерозлучним був зі скрипкою Гваданіні.

Повернувшись у Сан-Франціско, Ісаак до сімнадцяти років займався в талановитого скрипаля Наума Блайндера, родом із Одеси, який сформував його як музиканта. Він став справжнім музикантом-віртуозом. А, коли йому виповнилось двадцять чотири роки, відомий музичний критик Віржил Томсон сказав «Ісаак Стерн – по праву один із світових майстрів-музикантів».3

Понад п’ятдесят років наш земляк виступав на найпрестижніших сценах світу, був одним із найбільш записуваних артистів нашої епохи. Дав концерти в 1500 малих містах, по два-три концерти в день. Мав більше 100 записів, понад 200 робіт 63 композиторів. Він був першим, хто виконав твори для скрипки Бернштейна, Ротберга, Шумана, Пандерескі та інших. Наповнював земне життя мелодіями Баха, Бетховена, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Шуберта, Чайковського, Гварнері… Нагород, як і перемог, у видатного кременчанина об’ємом газетної статті не охопити. Так само як і не можливо розповісти всього про його перенасичене цікавими фактами життя. Як скрипаль, знімався в багатьох фільмах. Єврей за походженням, Ісаак був активним прибічником ідеї незалежної єврейської держави. Від 1949 року Стерн часто виступав в Ізраїлі й надавав підтримку музикантам-емігрантам єврейського походження, а також – пораненим на війні.

В Нью-Йорку, родина Стернів почула про початок Другої світової війни. Те, про що дізналися пізніше, було приголомшливим. У Кременці загинула вся їхня рідня: родичі з батькової сторони, котрі в свій час переїхали сюди з Києва, і материні. У своїй книзі «Мої перші 79 років» Ісаак Стерн залишив запис: «Євреї в Кременці були зібрані в групи і заживо спалені. Ніхто з родичів мами і батька не залишився в живих»…

Та гастролі продовжувались. І він, в супроводі піаніста, вирішив поїхати в Україну. З 17 по 20 травня 1956 року і з 26 по 28 квітня 1960 року Ісаак Стерн виступав у Києві. Це були одні з найбільш пам’ятних концертів. Як згадував пізніше сам скрипаль, концерти, що відбувалися в приміщенні Київського оперного театру ім. Шевченка, в Колонному залі філармонії ім. Лисенка, в Жовтневому Палаці культури (в кількості 2000 місць), збирали до себе стільки народу, що не залишалося жодного вільного місця, усі двері залів були відчинені навстіж і музика виливалась на вулицю. Саме тоді ні він, ні Ніна Тимофіївна Сафонова-Духновська, ведуча концертів класичної музики, донька видатного українського художника Миколи Сафонова (викладача Кременецького комерційного училища), не знали, що на столичній сцені їх обох об’єднував Кременець. На початку 2003 року мені пощастило поспілкуватися з Ніною Тимофіївною, оскільки була знайомою з нею віддавна. Подзвонила їй у Будинок актора, що знаходиться в Пущі Водиці, під Києвом. У пам’яті дев’яносторічної артистки, яка за все своє життя провела понад 4000 концертів, все ж зафіксувався сольний концерт американського скрипаля. Її спогади про тодішні гастролі Ісаака Стерна були майже тотожними з тими, які він виклав згодом у своїй книзі. Ніна Тимофіївна згадувала, як під час його виступу в приміщенні Жовтневого Палацу культури несподівано лопнули труби і як робітники непомітно для всіх ліквідовували всі ті недоліки. Пам’ятала й про те як Стерн захворів простудою і як турботливо виходжували його київські лікарі… Надворі в ці дні стояла весняна прохолода. Після Києва Стерн побував у Москві, Баку, Єревані, Тифлісі. А потім знову через кілька років відвідав Київ.

Щодо особистого життя – був тричі одруженим. Від другого шлюбу, який був найміцнішим і тривав сорок п’ять років, народилося троє дітей: дочка Шіра, два сини – Міхаел і Девід. Вони ж подарували Стерну чотирьох онуків.

Помер Ісаак Стерн 22 вересня 2001 році, залишивши свої концерти в записах. Слухати його скрипку – це наповнення душі радістю й особливим піднесенням. Тому що це – класика… Класика, що пройшла крізь душу великого Кременчанина, якій суджено жити довго і далі розливатися по всьому світу з його рук…

___________________________________________________________________________________

«Мій заповіт»

Друк PDF

Людмила ОХОЦЬКА

… ЯК ДУХОМ СТАНУ – Я ДО НИХ ПРИЛИНУ…

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,

Хто благородний – рідним був мені;

Тепер вас кидаю, рошу сльозами

Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться

По лірі, ні по імені моїм.

Ім'я моє пройшло, як блискавиця,

І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі,

Що я вітчизні молодість оддав,

Був корабель в бою – я при вітрилі,

Пішов на дно – і я з ним потопав.

Колись, про долю батьківського краю

Задумавшись, сучасник скаже мій,

Що духа плащ не вижебраний мною –

Він витканий у славі родовій.

Хай друзів гурт, як ніч впаде безкрила,

Поета серце спалить на вогні

І тій дадуть, яка його родила,

Це ваша доля, матері земні…

Хай друзі з келихами в ту годину

Мене в речах згадають негучних.

Як духом стану – я до них прилину,

А Бог не пустить – не прийду до них…

Юліуш Словацький «Мій заповіт»

(Переклад Максима Рильського)

Цьогоріч перший листопадовий поранок видався туманно-вологим, оповитим густим димом, що його пронизливий осінній вітер видмухував із коминів затишних, ще сонних, кременецьких осель. Католицька громада міста збиралася на північному схилі Воловиці – на понад столітньому Польському кладовищі, поволі заповнюючи простір біля склепу-каплички родини Мочульських. Тут, традиційно, як і завжди у День Усіх Святих, відбулася свята меса. Богослужіння торжества провів ксьондз-настоятель кременецького католицького костьолу Святого Станіслава отець Лукаш Грохля. Для римо-католиків 1 листопада – одне із найвищих за церковним рангом свято, що неодмінно асоціюється із кладовищем, запаленими лампадками, літургічним співом та, найголовніше, молитвами. Молитвами не лише за канонізованих і неканонізованих святих, а й за своїх найближчих, родичів та друзів.

Після меси парафіяни рушили хресною ходою до відновленої фігури-хреста, який знаходиться на пагорбі, у тзв. новій частині кладовища. Чим вище підіймалася процесія, тим ближчими до сірого, затягнутого щільними хмарами неба ставали молитви за священників; за загиблих та помордованих на війнах, зокрема і на теперішній війні на Сході України; за наших предків, родичів, друзів; за усіх померлих загалом, адже далеко не до усіх могил на старовинному кладовищі, яке займає близько 1,5 га площі із майже 2500 поховань (з них збереглося приблизно 900), могли прийти рідні для вшанування пам'яті померлих.

Коли я зашкарублими від холоду пальцями запалила лампадки на могилах свого тата і прапредків, здалося, що маленькі миготливі вогники, чудернацько витанцьовуючи, поволі розсіюють залишки вранішнього туману, зігрівають. Пригадалося, як колись зі мною, малою, тато приходив на це ж місце, щоб прибрати могили дідуся і бабусі. Приголомшило мене тоді кладовище, а особливо височенні берези, такі зосереджені, тихо-спокійні, які навіть не ворушили віттям, проте, відчувалося, стиха перемовлялися про все, що побачили отут і тепер виступали в ролі берегинь спокою, тиші та пам'яті про душі тут спочилих. Почуття часу тоді зовсім зникло, а на його місці з'явилося зовсім інше – вражаюче абсолютне безголосся, всеосяжне, із затертими початком та кінцем. Признаюся, що більше ніколи на жодному кладовищі не доводилося мені відчувати таку містичність, таку тонку грань, що розділяє нас із засвітами, куди зникають душі померлих. До речі, ще на початку минулого століття серед людей існувало вірування, що 1 листопада померлі душі обов’язково відвідують свої домівки, перебуваючи у печах, тому розпалювати піч чи щось пекти у ній у цей день заборонялося.

Хоча День Усіх Святих вважається радісним святом зустрічі із тими, кого з нами нема, ми, працівники музею Юліуша Словацького, із сумом промовляли слова молитви біля могил двох наших колег по роботі, які до болю передчасно відійшли. Звичайно, що не могли ми й не помолитися за нашого патрона, нашого геніального земляка, всесвітньо відомого польського поета-романтика Юліуша Словацького. Знаємо, що Словацький помер в 1849 році у чужому для нього Парижі. Згодом його прах було урочисто перенесено з французького кладовища Монмартр до Польщі, у Краків, де він і знаходиться у саркофазі на Вавелі. Проте, останні роки свого життя, починаючи від 1845, коли поет у листопаді зрозумів, що серйозно захворів на сухоти, і аж до смерті – Словацький мріяв повернутися у свій рідний Кременець, хотів спочити на Туницькому кладовищі (Католицького ще не було) біля дідуся і бабусі Янушевських. Поет сумував за містом свого дитинства. Він знав про його магічну силу. Зрештою, і сам Юліуш, пройшовши шлях романтичного поета-лірика, поета-патріота, стає поетом-містиком. Особливо актуальною для Словацького-містика була його «розмова з Богом». Так поет називав найважливіший, на його думку, хоч і невеликий за обсягом, твір свого життя – «Генеза з Духа», який Словацький написав, відпочиваючи у Верхній Нормандії, у Дьєпп, на морі. Сидячи в місцевому костьолі чи ночами на скелях, романтик згадував, як тонув в думках про Бога, як невпинно працював над собою, над своїм духом, який відчував біль усього світу, але допомогти йому, цьому світові, ще не міг. Як згадує близький друг Юліуша, Зигмунт Фелінський, - Словацький-містик багато роздумував про роль поета для цілого світу, про людське призначення, стосунки душі з невідомими світами, про місію окремих людей і народів. В певному сенсі джерелом імагінацій генія можна назвати Кременець, адже в останні роки життя його часто відвідували напрочуд містичні сни – здебільшого речі, околиці і особи, пов’язані із Кременцем, приходили до Словацького у дивному світлі, незвичному ракурсі та несподіваних проявах. Кременець завжди був периферійним, невеликим містечком з таємничою енергетикою, зі своєю багатогранною полікультурністю, з магічною силою, котра притягувала і притягує надалі. Пам'ятаємо, що магію цю підсилили теж думки і вчинки наших великих земляків. Віримо, що їх життя, так само як життя усіх наших предків, їх зусилля, не щезли, не пройшли безслідно, а, як пообіцяв Юліуш Словацький в останніх рядках свого поетичного заповіту:

… Проте фатальна сила буде жити,

Якою я чоло своє повив,

І вас гнітити буде, щоб зробити

З вас ангелів – із хліба з'їдачів.

_____________________________________________________________________________________

ГОЛОКОСТ У КРЕМЕНЦІ…

Друк PDF
Тамара СЕНІНА

Злочинні дії німецьких фашистів, що відбувались у Кременці в 1941-1942 роках: в гетто, в Пісковому Яру під Хрестовою горою, в урочищі Якутського Тиру, ввійшли в історію міста нечуваним голокостом. Винищення євреїв було безпощадним. Розстріляних і спалених заживо – понад 15 тисяч… Єврейський народ, який проживав тут ще з ХV століття, проходив нове випробування. Всесвітній блукач”, “вічний жид”, «проклятий і гонимий злим фатумом за непослух Богові»…
Утворивши «Юденрат», німці з перших днів липня 41-го року проводили непередбачувані акції. Спочатку на Хрестовій горі розстріляли представників інтелігенції. Євреїв, які залишилися, зганяли в центр міста, вимагаючи в них золото, інші дорогоцінності, виганяли на непосильні роботи в Білокриницю, на торфовища в Сапанів. Заставляли з єврейського кладовища переносити надмогильні плити до тютюнового заводу, де викладали підлоги в цехах до колишнього гебітскомісаріату, теперішнього Центру дитячої творчості, якими вимощували подвір’я. Почергово здійснювали розстріли чоловіків, жінок, дітей, молоді в Кременці, Почаєві, в інших населених пунктах…
Геноцид не знав меж. У лютому 1942 року на території Кременецької в’язниці (нинішнього професійно-технічного ліцею) німці встановили шибеницю, на відкриття якої прибув гебітскомісар Ф. Міллєр. В його присутності жандарми провели показову страту десяти осіб-втікачів з гетто Дубно і Рівного. «Кульмінацією цього цинічного дійства стало те, що двох молодих євреїв змусили виконати роль катів, і вони накинули зашморги на шиї приречених…». Спогад невідомого свідка, записаний Володимиром Трофимовичем – доктором історичних наук, професором Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного зі Львова, та аспірантом Сергієм Івановим із Острога.
Наприкінці січня 1942 року, у Кременці було створено гетто. 11 березня його закрили від міста. Степан Турик, очевидець тих подій, згодом, писав: «Сюди були переселені всі “юде”, які змушені були залишати на передмістях віками засиджені місця. Це був єврейський квартал міста, який постійно поповнювався євреями з сусідніх містечок – Шумська, Вишнівець, Ланівець та інших, наближених до Кременця населених пунктів. Стояла неймовірна тіснота. Криниць було мало, а каналізація – зовсім відсутня. Санітарний стан був жахливим. Не вистачало їжі і води. Поширювались інфекційні хвороби, а при бракові лікарів, більшість з яких розстріляли, захворювання закінчувалось смертю. Майже щоденно з брами виносили мерців і за дозволом німецької влади спішно несли вулицею Широкою на Джерельну, де їх закопували на єврейських могилках древнього кладовища. Поліцаї вивозили дорослих на роботу, які розчищали вулиці, зривали траву, підмітали. Під час таких виходів бідніші трохи підживлювались. Їх підгодовували, чим могли, кременчани. Дозволялося євреям ходити тільки брукованою частиною вулиці. І обов’язково – з жовтими нашивками на рукавах, або на плечах…».
За свідченням кременчанина Олександра Петровича Улянюка (на той час – підлітка), територія гетто займала кілька кварталів. Обгороджене трьохметровими дошками, гетто тягнулося від центру міста (нині – Лютеранської церкви), попри стару синагогу, де нині – універмаг, вздовж вулиці Широкої (тепер – Шевченка), в напрямку Дубенської Рогатки. Обминувши стороною колишні: кінотеатр ім. Дзержинського і приміщення пожежної охорони (що знаходились по обидві сторони нинішнього «Укртелекому», огорожа виходила на вулицю Завальну (Лесі Українки) і між нею та аптекою повертала ліворуч на вулицю Коженьовського (тепер – Бориса Козубського). Далі прямувала по Перацького (Бориса Харчука), приєднуючи нині вже неіснуючі вулиці: Кравецьку, Гурну (Горню) та – Левінзона. Вулиця Левінзона, дотикаючись до Широкої, замикала гетто на довоєнній міській площі – території теперішньої Лютеранської церкви. Неподалік найбільшої синагоги Кременця, збудованої наприкінці 30-их років знаходилися єдині ворота в гетто. Нині – це місце між райдержадміністрацією і будинком культури. Ворота відкривалися у виключних випадках на центральну дорогу – вулицю Широку (тепер – Шевченка), напроти ресторану «Іква»…
Тоді ще зовсім юний кременчанин Роман Кравченко-Бережний, зазначав у щоденнику: «Страшне видовище. Ворота гетто широко відкриті, а за ними – черга приречених – по два в ряд. Під’їжджає автомобіль. Черга мовчки просувається до нього. Ні крику, ні плачу. Машина з євреями від’їжджає за місто. Назустріч їй мчить такий же грузовик, але вже без людей і переповнений одягом…». І знову повторялося все спочатку…
В’язень кременецького гетто Іван Максимович Якимчук – житель селища Вишнівці, родом із Ридомля, 23 серпня 1996 року розповів як він, українець, п’ятнадцятирічним юнаком, переховуючись від фашистів, щоб не потрапити до Німеччини, і сам необачно опинився в їхніх руках. Німцями був відправлений до Кременця. Спочатку – в німецьку жандармерію, потім – в тюрму, далі – в єврейське гетто… Часу пройшло багато, а пам’ять надалі зберігає все до деталей. Особливо – очі шестидесяти українських дітей, яких вважали за євреїв. З ними ділив у гетто парений ячмінь із кип’ятком, хліб із тирсою та ріпою, брукву, кістки, що викидають собакам. Хворих дітей німці вивозили на Хрестову гору і там розстрілювали... Йому ж дивом вдалося врятуватися. Довідка виконавчого комітету Ридомильської сільської Ради депутатів трудящих Почаївського району, видана Івану Максимовичу 10 березня 1963 року про його перебування в кременецькому гетто, засвідчує і береже пам’ять про цей гіркий епізод усе його життя.
З гетто євреїв вивозили грузовиками, інших гнали пішки за місто. Бувало, що по дорозі, непомітно для німців, єврейські жінки кидали у натовп зігнаним кременчанам своїх дітей… В урочище «Якутського Тиру», до окопів, залишених з часів Першої світової війни, одні євреї йшли покірно, взявшись за руки, мабуть, з думками про слова раввина, що німці тут ні до чого, що це божа кара за гріхи іудеїв, інші (за словами кременчанки Ніни Носкової-Масловської) кричали не своїми голосами так, що той крик було чути аж до центру міста… Біля окопів, за наказом окупантів, роздягалися до гола. Жінки, чоловіки, хлопці й дівчата, матері, малесенькі діточки, прощаючись, обнімали одне одного і чекали своєї черги… Хто мертвими, а хто й напівживими після автоматної черги падали в ями… Їх присипали землею, поливали хлоровим вапном…
Чотирнадцятьом євреям вдалося втекти. Їх та інших ціною свого життя переховували кременчани, чиї імена нині – серед «Праведників Миру». В серпні німці знищили керівництво общини, спалили гетто. Двотижнева акція по винищенню єврейського населення, розпочата 9 серпня 1942 року, завершилася 2 вересня. Пожежа, що тривала сім днів, переносилася з одного будинку на інший. Палало все, що піддавалося вогню. Ніхто нічого не рятував і не гасив. Хіба що інші місцеві жителі оберігали свої будинки від вогню, щоб він не перекинувся на них… Згоріли: 649 будинків, 341 надвірна будівля, синагоги на вулицях Кравецькій, Вишнівецькій, Широкій, частково була зруйнована синагога (нинішнього приміщення автовокзалу) – на Дубенській Рогатці. Дотла були знищені єврейська лікарня, бібліотека, магазини і багато іншого. Тоді ж, під час облави, німці виявили живими ще 1000 євреїв і їх розстріляли.
Самуїл Ізраїлович Шуцман, колишній житель міста Тернополя, нині – Ізраїля, опираючись на факти енциклопедії, стверджував, що підпал гетто здійснили єврейські активісти. Протести, безумовно, могли бути. Однак, багатьом євреям така версія не зрозуміла. В 1990 році після інтерв’ю, даного мною на всесоюзне радіомовлення, надійшов лист від Іллі Альтмана із Центрального Державного Архіву Жовтневої Революції СРСР, що в Москві. Акт про результати розслідувань Надзвичайною комісією німецько-фашистських злодіянь з 1 по 5 липня 1944 року у Кременці, переконливо доводить, що всі злочинні дії, вчинені тут, належали німецьким окупантам.
31 серпня 1992 року, в знак шани і пам’яті про голокост єврейського народу, в Якутському Тирі був встановлений пам’ятник. Збудований за проектом архітектора з Ізраїлю – Лева Стерна, він нагадує згорнуту Тору – Святе Писання іудеїв. Плита на ньому із двомовним текстом, зображенням шестикутної зірки і жіночого обличчя, на якому – жах війни, виготовлена Володимирем Крутевичем та Олександром Пташкіним. В день відкриття пам’ятника над Кременцем линув Кадиш, єврейський поминальний плач, молитва. Його виконував найстарший із присутніх – Саня Коган, разом із присутнім єврейським чоловічим товариством із Тель-Авіву, рідні яких назавжди залишилися в цій землі...
Фото
1. Кременець до війни.
2. Гебітскомісаріат. Хрестова гора
3. Вулиця Широка
4. Єврейський квартал
5. Готель
6. Синагога
7. Фрагмент експозиції в краєзнавчому музеї

ДЕНДРОПАРК ОЛЕКСАНДРІЯ ОЧИМА МУЗЕЙНИКА

Друк PDF

НАТАЛЯ ЮР'ЄВА

Будучи музейником, маючи справжню професійну цікавість та історично-філіологічний запал, ми з чоловіком навіть, під час відпустки, відкриваємо для себе Україну.

107220299 688671948365041_1136073922555902419_n














А чи ви знаєте, що поруч із Києвом ( 80 км.) знаходиться справжнє старовинне графство? Біла Церква знана від часів Київської Русі до епох козацтва. А в кінці 18 ст. ці землі стали вотчиною польських магнатів та графів Браницьких. Колись це була одна із найвіддаленіших і наймогутніших частин Речі Посполитої. Але зараз Біла Церква відома перш за все своїм дивовижним дендропарком, найбільшим у всій Західній Європі. Знайомство з містом ми почали (завдяки прізвищу мого чоловіка – Юр’єв ) зі старої частини – Замкової гори, де десять століть тому було засноване місто Юр’єв, як форпост південних рубежів Київського князівства. Там стоїть пам’ятник Ярославу Мудрому, який заснував місто. Напад могнголо-татар зруйнував усе, крім біло-кам’яної церкви. Рось на той час була судноплавною, і купці керувалися церкваою, як маяком, ороієнтиром, що видно здалеку. Тому назва міста прижилася. Всередині дуже хороша акустика, відчуття непередавані. Хотіли ще побачити Білоцерківсткий замок, про який знаємо з літописів, але ніде не знайшли. Виявляється, він був зруйнований за наказом Катерини ІІ, враховуючи стратегічне розташування самої Білої Церкви, замок був в епіцентрі всіх тогочасних збройних конфліктів. Там знаходилась резиденція великих гетьманів – Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Верхній замок – це потужні бастіони, чотири вали, обгороджені дерев'яним частоколом. А нижній – мав безліч підземних ходів , які виходили по провулках аж до річки і збереглися до сьогодні. В старому місті є чудовий костел Іоана Хрестителя, авторства архітектора Домініко Ботані поч. 19 століття, сьогодні це будинок органної та камерної музики, а раніше була усипальниця князів роду Браницьких чоловічої статі, там були поховані Савелій, його сини Владислав і Олександр, його внуки. До речі одна ліпнина Браницькому коштувала більше, як уся споруда. Всередині відчуваєш якийсь дивний білоцерківський дуалізм. Іноді проходять служби Божі, постійно діє виставка живопису, є меморіальні дошки роду Браницьких можна почути вокальну музику, а кажуть, що інколи і джаз.
Справжні палаци Браницькі мали в Петербурзі та Польщі. А так званий, Зимовий, - тихий будиночок для своїх… Тепер тут музична школа і, мабуть, під час навчального року метушаться дітки та педагоги. Поруч заглянули в «Лєпшу садибу», де скуштували смачнючий журик та бігос – фірмові страви польської кухні.
Чим можна вразити свою дружину? От наприклад граф Ксаверій Браницький в 1788 році подарував своїй дружині Олександрі величезний парк, алеї якого розходились на 20 км в різні сторони і назвав у її честь. Пані підійшла до облаштування із завзяттям. Вона почала наводити тут лад, запросила найкращих європейських садівників та ландшафтних дизайнерів того часу. Місце було вибрано випадково, там будували готель, аустерію. Поводжаючи гостей пані вишли з карети і вподобала місцину, пересічену трьома ровами . Тоді плани змінилися і Аустерію перебудували під Літній палац і збудували парк. Щоб природня краса набула художньої досконалості, за справу взявся французький відомий майстер паркової справи Мюффо. Ландшафними композиціями, які складалися із рослин, став займатися садівник-ботанік Август Єнц. Більше 50 років він кропіливо підбирав і висаджував рослинки зі всього світу. Парк став справою його життя, над річкою є постамент в честь великого паркового майстра. Тепер це найвідоміша туристична принада Білої Церкви. Краса така, що просто зносить дах!
Незважаючи на складні історичні потрясіння, парк зберіг головні ландшафтні композиції і на сьогодні є унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст. Розміщений на околиці старовинного міста поряд з чарівною річкою Рось. Він належить до числа найбільших парків в Україні і має територію 400 га!!!Неймовірно! Це ж потрібно було чимсь заповнити! Ця заміська резиденція була створена за зразками найкращих англійських парків, стала предметом родинної гордості та магнатської величі. Поєднання природних пейзажів з архітектурними спорудами – це своєрідна фішка парку. Композиційною основою є природний лісостеповий ландшафт, утворений дубовим лісом у поєднанні з галявинами, луками та водними об’єктами. Природні пейзажі органічно поєднані з архітектурними спорудами — павільйонами, альтанками, колонадами та містками виконаними в романтичному стилі. Колекція парку налічує близько 2500 видів, різновидностей та форм рослин.
«Олександрія» — зразок ландшафтного парку з елементами романтизму та сентименталізму. Туристів, які вперше відвідують парк, вражають могутні дерева, що створюють чудові пейзажні композиції, художнє поєднання відкритих та закритих просторів і дальніх перспектив. Розташований на лівому березі річки Рось парк, ніби виростає з води, віддзеркалюючись на поверхні ставків, милується грою світла та тіні.
Пам’ятки архітектури: Головний вхід до парку, побудований в класичному стилі; павільйон — Ротонда ; „Руїни»; Колонада «Луна»; Китайській місток; скульптура Меркурія, Діани, Аполлона; джерело «Лев»; Палієва гора — пам’ятний знак Семену Палію, та багато ін. На території парку знаходиться 11 ставків – русалчин, лебединий. Безліч джерел із цілющою родоновою водою, котра взимку не замерзає. (8-9 градусів постійно). В 1962 році засновано музей, в якому експонуються 15 скульптур з білого мармуру, роботи відомих італійських майстрів. Парк “Олександрія” створювався з мінімальним втручанням в природний ландшафт. Якихось масштабних земляних робіт тут не проводили, найбільші були спрямовані на створення ставків у величезних ярах – тих, що перетинали долину. Вибирали ділянки з великим перепадом по висоті та будували дамби.

Колонада Луна. На 30 метрову відстань, чути навіть найменший шепіт. Мені вона запам'яталася особливо, бо враз захотілось поспівати , щоб перевітири акустику. Я лишилась на самоті. Чомусь з грудей вирвався Гімн України, і так співалось, ніби серцем. Через хвилину мені підспівувало двоє, а до кінця приспіву бажаюсих підтягнулось чоловік десять... Мені аплодували і знімали на відео. Мурахи вкрили все тіло. Почуття були ніби я була на сцені в Ласкала.)))
Центральною композицією парку є «галявина» поляна площею в 10 га. Посередині височіє родинна сосна Браницьких Чотири окремих сосни, які символізували чотирьох дітей Браницьких, які спеціально зростили разом в один могутній стовбур. Це знак великої родини. Робота відомого австрійського садівника Августа Єнса. В центрі є також одна (!!) катальпа, якою працівники дуже пишаються. Порівняйте з Кременцем))

Колись в Олександрії був перший на території правобережної Україні звіринець з графським фазанарієм. До наших часів звіринець не дожив, але натомість є міні зоопарк, від якого діти просто в захваті! (дозволяють погодувати морквою козлів чи страусів!) Красивезними алеями парку можна гуляти досхочу, навіть цілий день, покататися на кареті, чи просто на велосипеді. Парк має скеледром, канатний парк Ренкорд на чотири траси протяжністю десь пів кілометра, різні за складністю. Досить цікаво.

Про швидкоплинність життя тут нагадують і руїни античного замку. Цей обов’язковий елемент парку в античному стилі в “Олександрії” побудували спеціально. Крізь стіни та стелі руїн проросли сильні та могутні дерева, підкреслюючи вік цього замку. Це одне з найоригінальніших архітектурних споруд “Олександрії”. З боку Лазневого ставка воно виглядає, як старовинний замок без даху, під яким із зворотного боку проглядається ще й нижній ярус. Він виконує роль підпірної стінки дамби Лазневого ставка, води якого гучним водоспадом збігають вниз.
З балкона другого поверху “руїн” спостерігається мальовнича картина ставка, оточеного пишною навколоводною рослинністю. І тільки гомін водоплаваючих птахів в надії отримати ласий шматочок порушують тишу. З оглядового майданчика на північ відкривається не менш привабливий вигляд на річку Рось – водна гладь, укрита величезним серцеподібним листям латаття з розсипом білих квітів. Очеретяні зарості з яскравими вкрапленнями ірису болотного хвилюються під подихом вітру. Як справжнє мистецьке полотно, ці природні пейзажі можна розглядати нескінченно, помічаючи все нові деталі, відкриваючи нові ракурси.
Браницькі філософськи ставилися до життя і споруда «руїна» була спеціально збудована у вигляді розвалин, символізує таку істину: ніщо не вічне, усе тече, змінюється, на гірше, чи на краще - не важливо. І це дійсно має сенс, над яким варто замислитись. Проте, якщо вам в цьому місті не приходять в голову високі думки такого плану, не страшно. Беріть в руки фотоапарат та робіть класні фотки. Буде що згадати! Парк Александрія вражає... мабуть, як Космос.





10.07.2020


 


 


ОЛЕКСАНДР МАРЧЕНКО – НЕЗМІННИЙ ПРИЯТЕЛЬ МУЗЕЮ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ

 

24.06.2020


Від початку свого створення музей Юліуша Словацького є творчим і культурним осередком не лише міста та регіону, а й платформою культурного обміну міжнародного рівня. Його творять люди, що співпрацюють із нашим закладом, наповнюють його атмосферу своїми думками, досягненнями, емоціями. Таким є Олександр Марченко – поет, музикант, бард, письменник, педагог,автор поетичної збірки «Чудеса начинаютсязастветло», та повісті у білому вірші «Рефи», програми «Повій, вітре». Його творча трудова біографія – барвиста і різнопланова як і його таланти. Випускник Львівської консерваторії, Олександр працював у Тернопільській та Київській філармоніях, очолював студію авторської пісні при Київському Державному університеті, викладав історію України та Тернопільщини, курс світової та української літератури, авторський курс «Культура і релігія» у Тернопільському комерційному інституті та Тернопільській школі №4. У 1999 році він, як десятки тисяч співвітчизників, змушений був поїхати до Італії в пошуках роботи. Там, у Неаполі, Олександр потрапив у вир долі, що виніс його від вуличного музиканта – до слави, та загального визнання. Олександр Марченко став першим українським «постеджаторе». Постеджаторе –   міський мандрівний співак-музикант, на зразок трубадурів чи кобзарів. З ХVстоліття вони є носіями знаменитої неаполітанської пісні. Неаполітанці свято плекають свої традиції та свою культурну відрубність, то ж знайти свою нішу у цьому виді мистецтва іноземцеві – справа майже немислима. Потрібно пізнати душу цього народу,вчутися у   звучання його традиційної пісні, зрозуміти мовні нюанси. І ось– Олександр знімається у фільмі «Неаполітанське серце», присвяченому цьому виду пісенної творчості,де серед 12 найкращих виконавців, він – єдиний іноземець і єдиний НЕ неаполітанець. Потім були концерти, зйомки на телебаченні, ефіри на центральних італійських каналах. Олександр став впізнаваною постаттю у Неаполі. Олександр Марченко концертував у 30 країнах світу, їздив із концертами на елітних круїзних кораблях. Однак, він завжди прагнув жити на батьківщині, завжди вертався до рідного Тернополя. Безліч незримих ниточок митця пов’язує із Кременцем. Рідне місто його батька, – Кременець, особливо близький Олександрові ментально. Музей геніального поета став для Марченка одним із символів міста, –місцем зустрічі з однодумцями, із вдячними слухачами, платформою для обміну творчими здобутками, дискусій та інспірацій. Від початку створення музею Олександр Марченко бере участь у концертах, організованих у музеї під час «Діалогу двох культур», «Днях Європи»,поетичних зустрічах із творчою молоддю. Тут, у музеї,він виступав із авторською програмою «Повій, вітре!». Серед численних талантів Олександра не можна не згадати його поетичні переклади. Поет вільно перекладає з італійської (С. Паломба), іспанської (Ф.Г. Лорка), польської (Ю. Тувім, А. Осєцка). Зараз він займається перекладами поезій Маріуша Ольбромського , співорганізатора від польської сторони традиційних «Діалогів двох культур», відомого поета та суспільно-культурного діяча Польщі.

В умовах адаптивного карантину, можливості виступу перед широкою публікою в нашому закладі обмежені. То ж пропонуємо нашим віртуальним відвідувачам послухати у виконанні Олександра Марченка пісні, записані онлайн.


Посилання на відео із піснею "Гуде вітер вельми в полі"

https://www.facebook.com/museumjs/posts/678066989425537?__tn__=K-R

БАРВИСТИЙ СВІТ ТАЛАНТУ ТЕТЯНИ БАЛБУС

Друк PDF
Оксана ЗУБ
 
 
   
Творча співпраця і товариські стосунки колективу музею Юліуша Словацького із Тетяною Балбус зав'язалися ще на початку діяльності нашого закладу. Це - талановита художниця, майстриня декоративно-прикладного мистецтва, прекрасний педагог, чудова людина і, зрештою, вродлива жінка.
Важко нині перелічити вернісажі, презентовані нею у музейній виставковій залі! А скільки всього їх було у художниці - і персональних, і колективних - в інших локаціях Кременця, Тернополя, Вишнівця, Збаража, Харкова, Києва, Острога, Перемишля, Кракова, Варшави... Так само в багатьох містах України і світу "прописалися" і її роботи.  
   До малювання пані Тетяна пристрастилася змалку. За її словами, ця любов передалася на генетичному рівні - від батька та дядька. Вихована у творчій інтелігентній родині, початкову мистецьку освіту здобувала в Тернопільській художній школі. Далі, неначе сходинки до успіху, були: навчання у Київському художньо-промисловому технікумі, робота художником-оформлювачем у Бердянську, здобування освіти у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва і знову роки праці - на посаді  художника по тканинах Черкаського шовкового комбінату. Як бачимо, свій дар від Бога вона наполегливо розвивала і шліфувала. Після переїзду до Кременця починається нова життєва сторінка - вона стає педагогом: спочатку викладачем образотворчого мистецтва Кременецького ПТУ № 6 (нині - технічний ліцей), а згодом - Кременецького педагогічного коледжу ім. Т. Г. Шевченка, нині це Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія, де Тетяна Анатоліївна обіймає посаду доцента кафедри  мистецьких дисциплін та методик їх викладання. За цікавим збігом обставин доля привела її  до того ж вузу, де здобували педагогічну філологічну освіту її батьки (тоді, у 50-тих, це був учительський інститут). Крім того, бачити прекрасне в навколишньому світі і відображати його художніми засобами вона навчає молодших школярів у Кременецькій школі мистецтв ім. М. Вериківського. 
   Бурхливій творчій енергії мисткині можна тільки по-доброму позаздрити! Як мріяла з юних літ, вона активно і успішно! займається творчістю, вдало поєднуючи її з педагогічною діяльністю. Художній стиль пані Тетяни неповторний і оригінальний, мистецький почерк добре впізнаваний серед поціновувачів, а роботи відзначаються плавністю ліній, яскравим соковитим різнобарв'ям кольорів та позитивом.
   Умілим рукам Тетяни Балбус "підкорились" багато різноманітних технік, вона експериментує з матеріалами і засобами: олія, гуаш, акварель,  акрил, аплікація, графіка, колаж, ткацтво, витинанка, розпис, текстильна писанка та інше. Але найголовніше - всі її роботи цікаві, світлі, теплі, добрі,  жіночні і, поза сумнівом, - відображають внутрішню сутність авторки.  За власним зізнанням художниці, вона не любить похмурих кольорів - ні у творчості, ані в житті, тому найбільше полюбляє зображувати квіти і квіткові композиції. Вона сама називає ці картини портретами-образами, які асоціюються у мисткині з певною подією, особою, іноді - настроєм і навіть ароматом. Часто малює з натури, але більш до вподоби створювати уявні образи, фантазувати, стилізуючи реальні форми, немовби обрамлюючи звичайну, здавалось би, квітку містичним фоном. Це її власна авторська техніка.
     У багатьох картинах нашої талановитої землячки присутні елементи народної художньої творчості, колорит національного мистецтва: вона створює художні  композиції зі стилістичними зображеннями писанок, казкових птахів та звірів,  чудесних квітів, геометричних орнаментів...  У творчому доробку Тетяни Балбус є диптихи, триптихи, тематичні серії. 
   Надзвичайною популярністю у шанувальників користуються різноманітні сувенірні вироби майстрині. Вона розписує тарелі, декорує шнуром та оракалом (кольорова самоклеюча плівка) пляшки, глечики, вази, кухлі, горнятка, виготовляє так звані писанки-нитянки, прикрашає орнаментами скриньки для коштовностей. А які барвисті і яскраві у неї хустки, наволочки, сумки та навіть сукні, принтовані авторськими малюнками! Як і кожна жінка, пані Тетяна любить прикраси. І власноруч створює дуже цікаву біжутерію - кольє, підвіски, сережки, використовуючи природні матеріали: кераміку, натуральне каміння, лляні та вовняні нитки, стрічки. 
   Енергійна та цілеспрямована, позитивна і оптимістична, ця жінка зуміла об'єднати навколо себе колег-однодумців. Ще у 2003 році вона зініціювала створення жіночого мистецького гурту "Палітра". Тоді до нього увійшли п'ять художниць, нині він налічує уже 12 членкинь. Творча діяльність гурту активізувала мистецьке життя Кременця: малярки постійно організовують виставки своїх картин, беруть участь у художніх пленерах, ярмарках, фестивалях, конкурсах, показах, стають справжньою окрасою щорічних Днів міста та традиційного літературно-мистецького форуму "Діалог двох культур", який організовує і проводить музей Юліуша Словацького. Мисткині охоче відгукуються на пропозиції районної та обласної влади представити свої творчі надбання на численних заходах різних рівнів. Тетяна Анатоліївна - багаторічний незмінний керівник цього творчого колективу і справжній його "локомотив". А ще вона - засновниця і очільниця студентського художнього об'єднання "Натхнення" та дитячого гурту юних поціновувачів пензля "Веселка". Саме завдяки її активності і наполегливості місто і регіон мали можливість познайомитися із творчістю художників-початківців краю. Студентські та дитячі художні вернісажі неодноразово демонструвалися у нашому музеї, завдяки чому кременчанам відкрилися нові імена. У музейній фондозбірні нині зберігається чимало робіт Тетяни Балбус та її вихованців.
   Мистецькі здобутки та виставкова активність Тетяни Балбус високо оцінена державою - у серпні 2017 року вона отримала почесне звання  - Заслужений майстер народної творчості України. Художниця також є членом Національної спілки майстрів народного ми­стецтва України, нагороджена численними грамотами, подяками та дипломами, її роботи увійшли до каталогів престижних виставок в Україні та за кордоном. 
   У сімейному житті -- пані Тетяна у колі однодумців. Усі її найрідніші - творчі люди. Чоловік Іван, за фахом теж художник (свого часу вони навчалися в одному вузі), знаний містянам як музикант-виконавець. Діти - син Олександр та донька Юлія теж обрали творчі професії. Олександр Балбус, який нині мешкає в Чикаго, - відомий композитор, музикант, автор-виконавець, аранжувальник, звукорежисер та музичний продюсер, творець студії звукозапису і старт-ап проєкту "Vera Music", власник URC Radio. Ці грані своєї професії називає багатьма мазками однієї картини. Свого часу працював з багатьма зірками української та російської естради: Іриною Білик, Ольгою Поляковою, Гайтаною, Віталієм Козловським, Златою Огнєвич, Катею Бужинською, Dzidzio, Олександром Сєровим, Таїсією Повалій, Олександром Малініним ... Нещодавно став членом (один лише з трьох українців) американської національної академії мистецтва та науки звукозапису "Греммі", яка щорічно вручає однойменну премію. За кордоном Олександр позиціонує себе як український композитор і пропагує українську музику в США та Європі, виступає ведучим різноманітних концертів та музичних шоу. Донька Юлія - випускниця Київського національного університету культури і мистецтв за спеціальністю "дизайнер одягу", мешкає в столиці, володіє власною творчою майстернею, де реалізує свої мистецькі ідеї. 
   Любляча дружина з 35-річним подружнім стажем, мама, бабуся, господиня дому, пані Тетяна не позбавлена звичайних життейських турбот. Тому і заслуговує на повагу її творча праця, невичерпна фантазія, море цікавих ідей, нових задумів, які вона наполегливо і з незмінною усмішкою на вустах втілює в життя! Так тримати!


 
   

.

Друк PDF

Наталія ЮР’ЄВА

Образотворче мистецтво, зокрема живопис – це особлива, хвилююча сторінка виставкового життя музею Юліуша Словацького, який уже не раз знайомив кременчан із творчими роботами художників відомими у нашому місті, в Україні, за її межами, а також давав дорогу в життя початківцям.


   Сьогодні хочу запросити вас до чарівного квітково-натюрмортового та садово-паркового пейзажного світу молодої мисткині Наталки Гринчак. У жовтні 2013 року перша персональна виставка її робіт демонструвалася в нашому закладі. За сім років було чимало інших вернісажів, пленерів, але чомусь із трепетом вона згадує ось цю, першу, де постала перед кременчанами в новому амплуа - художниці. Багатьом відомо, що головними шедеврами в житті цієї молодої жінки стали шестеро прекрасних хлопчиків та дівчаток - Наталка багатодітна мама із великим педагогічним досвідом. Проте, коли людина наповнена талантом по вінця, то він рано чи пізно мусить вихлюпнутись назовні, не зважаючи на домашню зайнятість та сімейні обов’язки .
   Окрім хорошого голосу та вміння грати на гітарі, співати зворушливі християнські пісні, Наталя з дитинства дружить з пензлями та фарбами. Чим вона тільки не займалась у шкільні роки: бальні танці, карате, санний спорт, уроки малювання в художній студії під керівництвом Ярослава Івановича Дзюби (до речі, там ми і познайомилися з нею, це був клас шостий… додам для цікавості декілька фото, може хтось себе впізнає). Гадаю, що саме цим талановитим педагогом був закладений надійний фундамент образотворчого мистецтва, на якому базується уся нинішня творчість Наталі. Хоча нам, малим, здавалося, що це просто розвага, цікаве проведення вільного часу. Звичайно, не всі, хто навчався в художній школі, стали художниками, так само, як учні музичної школи – музикантами, але однозначно – докорінно змінили своє світосприйняття, воно набуло яскравішого забарвлення.
   Вдосконалювала своє уміння малювати Наталія Гринчак уже в Радивилівському художньому училищі, де навчалась на відділі художнього дизайну. Але і на цьому її освіта не зупинилася, бо душа вимагала глибшого пізнання себе і людей, розуміння моральних законів та принципів, за якими надалі потрібно жити, розширювати свій духовний світ. Тому, дівчина подалась вчитися до Московської духовної Академії, яку успішно закінчила. Знайшла своє покликання в служінні Богу, ставши активним членом християнської баптистської громади міста. Саме за волею Всевишнього сьогодні народжуються ніжні квіти в натюрмортах, досить реалістичні мальовничі пейзажі, де зі знанням природи та любов’ю прописана кожна травинка і квіточка. Він ніби водить пензлем по полотні та надихає на нові образи. Іще одне цікаве захоплення відкрила я для себе не так давно – Наталя виготовляє косметичне мило, кожен кусочок якого неповторний і оригінальний. Це міні-шедеври із натуральних інгредієнтів, таких корисних для нашого тіла, справжні картинки, якими хочеться милуватись, а тільки вживати за призначенням.
   Своє неординарне бачення світу Наталя Гринчак з радістю демонструє людям, бо, як відомо, талант заривати в землю не можна. І ми дуже вдячні їй за чудові картини, бажаємо подальшого натхнення, здоров’я та процвітання усій родині. Сподіваюсь, що нові творчі роботи цього сезону із цікавістю та захопленням будуть сприйняті відвідувачами нашого музею в цьому році.

 


 

.

Друк PDF

ОЛЕНА ГАСЬКЕВИЧ

 

Фотографії – ВАЛЕНТИНА ТОМЧУК

СВІТ РІДНОЇ ПРИРОДИ – ОДНЕ ІЗ ДЖЕРЕЛ ТВОРЧОСТІ Ю. СЛОВАЦЬКОГО

Світ рослин супроводжував митця від моменту його народження до останніх днів.

У своєму «поетичному саду» Словацький зібрав 217 різноманітних видів рослин, часто теж вживав загальні назви – лука, ліс квітка, дерево, бур’ян, степ.

Рослини, присутні у його драматургії - це й дійові особи, на перший погляд непомітні, але без них твори стали б схематичними. Деревом прадитинства поета була тополя: „ Здавалося мені, що ангел мій охоронець зі смутком оповідав, як було коло мене в першій хвилі мого життя. Я чув, як після меси Бабуня т виходила на східці будиночку, біля яких росли дві тополі – чув, як відчиняла двері і питала про мене...” .

В уяві поета рідний будиночок постає оточений зеленню. Мамо моя, колись малий наш будиночок, білий як сніг, з зеленими ставнями, з червоним дахом, обсадимо різнокольоровими мальвами. Позаду буде рости кілька ялин, кілька берез тремтливих і стежки будуть висипані жовтим піском і ластівки будуть гніздитися над ганком…О, яке б то було щастя!

Мальви тут Словацький називає своїми улюбленими квітами. Згадує їх у своїй творчості не часто, лише 12 разів, але вони займають в душі поета особливе місце. Ці невибагливі квіти охоче ростуть як в квітниках так і на пустирях та узбіччях, наче барвистою вишивкою прикрашаючи рідну землю.

Нічого дивного, що літературна та епістолярна спадщина Словацького так рясніє різноманітними дендрологічно-флористичними екземплярами, адже він зростав серед надзвичайно багатої природи. Унікальність рослинної шати кременеччини у тому, що вона поширюється на рубежі двох ботанічно-географічних поясів – Поділля і Полісся і двох кліматичних – середземноморського і континентального. Тут росте понад 1200 видів квітучих, у тому числі 18 реліктових і 16 ендемічних. Тому варто помандрувати слідами поета до тих чарівних місць, де „зірки небесні й, квіточки червоні…» складають поеми. Припускають, що «квіточки червоні» то польові маки, але в контексті зявляється певна диспропорція. Квіт маку досить великий, щоб відповідати зменшеній формі «квіточки». Можливо йдеться про гвоздику Анджейовського dianthus Andrzejowskianus], що росте на схилах кременецьких пагорбів. Таким чином, ботаніки уславили друга родини Словацьких- Янушевських, видатного ботаніка, викладача Кременецького Ліцею, а згодом Київського університету св. Володимира, письменника і просто хорошу людину – Антонія Анджейовського. Квіти цього виду гвоздики, що мають форму малесеньких зірочок, досконало гармоніюють із «зірками небесними».

Трапляється, що ледь вловимий звук чи запах може навіяти безліч споминів, викликати затерті у памяті образи з далекого минулого, нагадати про близьку людину. Таку магічну дію мав для поета запах конвалії. Писав до матері із Парижа: - „Найгарнішій з дочок моїх дам ім’я хресне Твоє і це ім’я довго звучатиме, поєднане із запахом конвалії, що росте на Черчі- це лише можу - звук, голос, відгомін дати нашому смутку.

Степ в уяві Юліуша Словацького асоціюється із Україною в географічному понятті 19 ст., терени якої охоплювали Наддніпрянщину. Цей, овіяний романтикою козацький край, відвідав поет в 1827 році. Безкраї простори, вкриті шатою буйної рослинності мали справити величезне враження на поета-романтика, щоб потім стати фоном для багатьох його творів. Незрівнянний запах квітучого степу згадує поет і в «Думі про Вацлава Жевуського» .

Виняткове місце в творчості Юліуша Словацького займає Поділля як образ «приватної вітчизни» у ширшому її розумінні. В «Беньовському», декларуючи свої естетичні преференції, поет називає найрідніші йому рослини і дерева: це згадані вже конвалія, польова троянда, береза, ялина й калина.

Незважаючи на те, що Кременець для Словацького безумовно і назавжди залишився «малою вітчизною», його рання юність була пов’язана із Литвою. Так як запах конвалії був для Словацького символом рідного Кременця, бальзамічний аромат сосни навівав спогади про Литву, «про дні, проведені між соснами».

У розмові з ворожкою, про яку згадував у листах до матері, поет своєю улюбленою квіткою назвав троянду. Цей найпопулярніший у європейській культурі флористичний символ поет вживає аж понад 300 раз, використовуючи її найрізнорідніші символічні значення. Поет вважає, що троянда є посередником, що єднає реальний світ із світом духовним. . Особливо характерною для українського краєвиду квіткою була для Словацького «польова троянда». Найімовірніше, поет мав на увазі дику троянду або шипшину(rosa kanina), що широко розповсюджена по цілій території України.

Світ природи у Словацького є уособленням краси, досконалості, джерелом захоплення Творцем.

Поезія Словацького, його епістолярна спадщина та щоденник свідчить про розвинуте вміння спостереження світу, що поєданні із базовими знаннями природи та обізнаністю із європейською літературною традицією дало багато високохудожніх образів, де природа є не лише тлом, сценерією на фоні якої розвиваються події. У драматургії Словацького рослини нерідко стають дійовими особами, на перший погляд непомітними, але без них твір став би схематичним. Краса світу, віддзеркалена у природі стала частиною душі поета, якою він щедро ділиться у своїх ліриках.

                  


 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТІ КОБЗАРЯ ВАСИЛЯ ЖДАНКІНА

Друк PDF

 

 Олена ГАСЬКЕВИЧ

 


23 травня – день народження Василя Жданкіна, співака, поета, бандуриста. Митець народився у 1958 році у станиці Гурмай на Кубані. Від 1960 року проживав у с. Білокриниця Кременецького району. Навчався в Українській сільськогосподарській академії (Київ), Львівській консерваторії, закінчив диригентський факультет Рівненського інституту культури, де створив квартет «Птах». Співав у Волинському народному хорі, Почаївській лаврі, Тернопільській обласній філармонії, Рівненській обласній філармонії, 1988—1990 — у театрі-студії «Не журись!» (м. Львів), був учасником «Товариства Лева». У 1989 році здобув Гран-прі на першому фестивалі «Червона Рута»(1989) у місті Чернівцях. Тоді ж, на заключному концерті він, після багатьох років заборони, виконав «Ще не вмерла Україна». Слова гімну лунали з його уст органічно й переконливо.   Це був момент його тріумфу, початок всенародної слави і кар’єри на великій сцені яку він згодом, власною волею обірвав.

Від 1990 Василь Жданкін концертує як кобзар. У репертуарі були пісні на вірші українського лемківського поета Богдана-Ігора Антонича, а також українських класиків і сучасних поетів: Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Едуарда Драча, Івана Малковича. У репертуарі також твори:«Чорна рілля ізорана»,«Послання Божої Матері»,«Гей, літа орел, літа сизий», «Гей, там на горі січ іде». Гастролював у більше ніж у 20 країнах — Аргентині, Канаді, США, РФ. Співав на великих сценах таких як Гранд Опера …..

Василь Жданкін є автором низки музичних творів на власні вірші та вірші українських поетів. Відомою є його — «Билина про Кременець» (1992), яку поет написав після гастролей у Аргентині. Там він, посеред концертів і зустрічей пізнав що таке ностальгія. Згодом розповідав: «Так, ностальгія це справжня хвороба. До болю важко підвести голову, розплющити очі, дивитися на чужі тобі пейзажі, чути чужу мову навкруги…».

Василь Жданкін у 90-х роках працював і жив у Львові, але згодом переїхав із родиною у Кременець .

Василь Жданкін – постать потужна, складна, суперечлива і багатогранна. Сухі біографічні дані не можуть ії розкрити. Він - справжня Людина, справжній Патріот, справжній Християнин.

Так, він завжди був – СПРАВЖНІЙ.   Щирий у своему патріотизмі тоді, коли за нього можна було поплатитися, він ніколи не «піарився» на ньому, коли це стало модним, був завжди нетерпимим до його псевдопроявів. Митець любив Україну по-справжньому. Цю любов прищепив Василеві його названий батько – у минулому багаторічний політв’язень.

Багато його вчинків важко було збагнути і прийняти. На піку своєї слави, знаний і затребуваний, Василь Жданкін наприкінці 90-х раптово обірвав свою сценічну діяльність, переїхав зі Львова, де його знали і любили, до провінційного Кременця, – «лікуватись від слави». Повернувся на «малу батьківщину», де у вкрай скромних умовах оселився із родиною, так-сяк заробляючи на життя столяруванням. Це не був продуманий рекламний трюк, коли призабута знаменитість хоче привернути увагу до своєї особи   відходом у монастир. Це була важка, драматична боротьба із самим собою, боротьба за власну душу. Бо ж: «Яка користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що назамін дасть людина за душу свою?»[1].Віримо, що із цього горнила він вийшов переможцем. Увесь життєвій тягар ділила із митцем його родина – дружина Ірина та дочки Христина та Настя. І це – справжній подвиг любові. Бо хто ж добровільно відмовиться від звичного оточення, комфортних умов, матеріального достатку? Якщо Василь ішов на це прагнучи душевного оновлення, то родина – лише заради нього. Василь був хорошим чоловіком, люблячим батьком а згодом і прекрасним дідусем.

Після трьохрічної перерви Василь Жданкін знову концертував, не дбаючи, однак про свою популярність. Музика стала більш камерною, передбачала монолог із залом. Василя характеризувала внутрішня свобода, повна незалежність від конюнктури, вірність власним принципам, безкомпромісність. Траплялося, що він відмовлявся він дуже престижних і прибуткових концертів, коли ідея заходу суперечила його переконанням. Міг і на концерті розвернутися і покинути сцену. Це не додавало йому симпатій серед організаторів подібних заходів і не сприяло популярності. Дарма, що Василь Жданкін неодноразово безкоштовно і безвідмовно їздив із колядками та піснями   в тюрми, будинки престарілих, дитбудинки, в різноманітні «місця скорботи» де співав без преси і фотокамер, просто, за покликом душі.

Як справжній християнин, Василь ніколи не афішував своїх добрих вчинків. Ще один дар від Бога – здатність розрадити у важку хвилину. Василь умів знайти слова, щоб у звичайній бесіді втішити друга в тяжкому горі, після потрясіння, втрати близьких. Він раптом з’являвся, часто прихопивши із собою кобзу, лікував словом у невимушеній розмові, міг просто поспівати, а потім зникав, часто, на довгі місяці. Не «проповідуючи», не промовивши й слова про Бога, Василь умів утвердити співрозмовника у вірі, вселити надію і підтримати. Йому притаманне було іскристе почуття гумору, дитяча віра в чудо. І що правда, чудеса із ним таки траплялися.

Неодноразово баритон Василя Жданкіна прикрашав «Діалог Двох Культур» у музеї Словацького. Його виступу радо чекали гості із Польщі та члени української делегації. Зустрічі із Василем завжди нетерпляче чекав і Дмитро Павличко, – Герой України, живий класик, один із тих хто започаткував літеретурно-мистецькі зустрічі у Кременці. Василь Жданкін теж одразу шукав його очима у залі. Він поклав на музику та чудово виконував   пісні на слова Павличка. Правда, між митцями давно велася полеміка і стосунки бували доволі складними, але чесними.

Магія його голосу нікого не залишала байдужим. У піснях Жданкіна - сила, ніжність і ранимість. Окрім слів пісні – потік, сповненої драматизму, невербальної інформації, що линув просто із душі митця, торкаючись струн душі кожного присутнього. Тому, нерідко викликали сльози   вистраждані   автором пісні «Іванкові» та «Доньці». Митець займався реконструкцією кантів Х1V ст., що збереглися лише частково, в усному варіанті, популяризував старовинні українські козацькі пісні, «плачі» та думи XVI-XVII ст., розкриваючи сучасному слухачеві потужний, але маловідомої пласт музики козацької доби. Грізно звучала в його виконанні «Чорна рілля», тужливо і щемно пісня-реквієм Богдана і.Левка Лепких «Чуєш брате мій»….

Несподівано швидко завершив Василь Жданкін свою місію на землі. Його голос іще бринить в серцях численних шанувальників, а   душа, підхоплена відлітаючими у вирій журавлями, відлетіла у засвіти. Віриться, що цей голос звучатиме безкінечно у ангельському хорі, адже спів – єдиний вид мистецтва, який можна «взяти з собою» на небеса.


Тамара СЕНІНА

 

ВАСИЛЮ ЖДАНКІНУ…

 

Фоногранний запис на диск…

А баритон глибинний

Винуртовує звідти зблиск

Балад і дум, старовинних –

             Останній концерт для колег.

             Смуток звучить безмірний…

             В будинку культури ковчег

             Вбрався у квіти осінні.

А в нім – легендарний кобзар

Байдужий до сліз прощальних.

Уже не співак й не бунтар,

Душа – у думках захмарних.          

У храмах стоїть печаль…

Над Кременцем туга в’ється:

Чи буде такий ще кобзар

У кому «рілля» озветься?

«Ізорана чорна рілля»…

І… «дівчина з горіха зерня»,

Якому рідна земля

Милою буде і в терні?

             Щоб так як і він пішов,

             Звільнивши під зсувом лавини,

             Могутністю кобзи з оков

             Ув’язнений гімн України…

      

м. Кременець, 2019 р.

 


УКРАЇНСЬКА ПРЕСА КРЕМЕНЦЯ В 20-30-х роках ХХ ст

Друк PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ                            

Helena HAŚKIEWICZ

PRASA UKRAIŃSKA KRZEMIEŃCA W LATACH 20-30 XX w.

 

У міжвоєнний період у Кременці спостерігався справжнй видавничий бум. Хоча польськомовні часописи, безперечно, мали кращі умови розвитку, активно розвивалася також преса українська та єврейська.

Тему української преси у Кременці докладно дослідив Аркадій Животко[1], активний діяч кременецької «Просвіти» 20-х років минулого століття. З’явилося тоді ряд видань, метою яких було задоволення національно-політичних і культурних запитів а тахож захист економічних інтересів представників української спільноти. Кременецький повітовий Союз Кооперативів (видавець: Союз Кооперативів (Związek Spółdzielczy), вул. Широка 122 на чолі із Л. Панькевичем заснував шістнадцятисторінковий місячник «Зоря Кращого». Співпрацювало у ньому багато відомих діячів української кооперації, таких як: М. Трепет, І. Грабів. У 1922-23 роках зявилися лише три номери цього часопису. Його девізом було: «У спільній праці і єднанні знайдеш своє щастя, свою силу». Часопис адресувався, в основному до сільського населення, редакція прагнула «дати читачеві все, що є кращого у кооперації», звертаючи основну увагу на освіту, яка «є рідною сестрою кооперації» і на все, «що потрібно члену кооперації у його повсякденній праці"[2]. Місячник висвітлював працю сільських кооперативних господарств, сприяв просвітницькій діяльності серед селян, давав економічні і організаційні поради. Після вимушеного переселення ряду діячів української Кооперації на територію центральної Польщі «Зоря Кращого» перестала існувати. На Волині утворилося кілька інших регіональних видань цього ж профілю, такі як «Супряга» (Здолбунів, 1924), «Нова Скиба» (Луцьк, 1933), а також «Рідний колос» (Луцьк, 1933).

Центром релігійного життя православної громади у Кременці була православна семінарія, що функціонувала при Богоявленському монастирі. Вона стала також і центром видавничої діяльності, спрямованої на релігійне просвітництво православної спільноти а також плекання народних церковних традицій. У існуючому там видавництві Волинської православної консисторії стараннями Волинського Єпархіального місійного комітету опубліковано «Український православний календар» у двох версіях: для духовенства, з літургічною частиною, і для вірян. Окрім церковних відомостей він містив також багато інформації місіонерського, історичного та белетристичного змісту. Зявилися для видання: в 1022 році – російською мовою, а українською. В календарі заохочувалося до виголошення проповідей та відправу богослужінь українською мовою. Календарі друкувалися у друкарні Вольфа Цвіка. У 1021-22 роках у тому ж видавництві вийшов українськомовних двотижневик «Православна Волинь» під редакцією Василя Біднова. Головним завданням його було: інформування духовенства та вірян про різні події і факти церковно-адміністративного життя єпархії а також, по можливості про всі проблеми та справи церковного життя.[3] Часопис ділився на дві частини: офіційну та неофіційну, де друкувалися проповіді, статті на історичну, місіонерську та етнографічну тематики, оповідання із життя православних парафій. Дотепер неофіційна частина «Православної Волині» є неоціненним джерелом інформації про народні звичаї, обряди історію волинських сіл. В 1923 році з’явилося перше видання «Місіонерські бесіди Волинської Єпархії».

Джерелом знань про життя православної громади є двотижневик «Церква і нарід» під редакцією Івана Власовського, секретаря Волинської духовної консисторії у Кременці. Часопис видавався до 1938 року, а перший його примірник зявився 1 квітня 1935 року. Окрім офіційних та інформативних повідомлень тут містилося також багато матеріалу з царини історії, краєзнавства а також трохи художньої літератури, наприклад: З історії перекладів Святого Письма на українську мову, Історичні пам’ятки на Волині, Археологічні пам’ятки Волині авторства І. Шумовського та Церковна музика М.Тележинського. З 1928 роцу у Кременці видавався тижневик «Духовний сіяч». Це був церковно-народний ілюстрований часопис під редакцією А. Вітенка, який друкувався у друкарні В. Цвіка. Часопис закрито у 1931 році за уміщений там опис національно-патріотичної маніфестації на Великдень у містечку Клевань. На початку ХХ ст. у Кременці зявилася протестантська церква пятидесятників. До її організації долучився один із колишніх мешканців Кременця Д. Гарасевич, який виїхав на заробітки до Сполучених Штатів, і через деякий час повернувся як проповідник пятидесятників. В 1936-1939 роках для протестантів видавалося два місячники. Перший називався «Будівничий церкви Божої». Він мав 4 додатки у вигляді квартальників. Видавець – Д. Гарасевич, вул. Джерельна 15. Він доходив аж до Америки і служив для підтримки тісних контактів з тамтейшими «християнами віри євангельської[4]». Другим євангелістським часописом, що видавався у Кременці був «Євангельський голос».

У міжвоєнний період у Кременці утворилося кілька молодіжних і дитячих видань. Були це видання короткочасні і свідчили про велику потребу читання українською мовою та прагнення молоді до просвітництва а також про не абияку рішучість та самовідданість видавців і редакторів. Особливої уваги заслуговують такі найменування: y 1921-1922 роках Гурток гімназійної молоді розпочав видавництво рукописного журналу «Проліски». З’явилися лише три номери. Обкладинка журналу була ілюстрована вручну, а деякі сторінки оздоблені зображенням пролісків. Ці перші квіти втілювали думки та прагнення молоді, що як проліски, пробиваючись крізь сніг, символізували боротьбу за свободу.[5] Варто теж згадати газету «Перші кроки», що видавалася у Кременці в 1921-1922 роках. Газета налічувала 20 сторінок, мало ілюстровану вручну кольорову обкладинку. Газета видавалася учнями 4 класу yкраїнської гімназії. Метою газети був розвиток національної свідомості української молоді. Багато місця тут уділялося висвітленню літературного доробку учнів. Доля рукописних шкільних часописів була дуже короткою. Шістнадцятисторінковий літературний журнал «Хвиля» був літографований. Видавець – Ф. Пивниченко, редактори: В. Даниленко та А. Гайовий з участю майбутнього письменника Уласа Самчука. До редколегії належали: А. Офіренко, У. Самчук, А.Гайовий а також вчитель Української гімназії Василь Кавун. Варто теж згадати літературно-суспільний альманах «Віра», започаткований Кременецьким повітовим товариством «Просвіта». Весь його тираж було конфісковано і знищено. Єдиний екземпляр зберігся у бібліотеці Українського історичного кабінету у Празі. Це була збірка, що налічувала 37 сторінок і містила поезію, мемуари та суспільно-політичні статті[6].

Подібний напрямок мав також рукописний журнал «Юнацтво» під редакцією У. Самчука. Це був орган нелегального учнівського гуртка у Почаєві. Головний його завданням було поглиблення знань у галузі рідної літератури та єднання молодих національних сил[7]. Завдання єднання дітей на «основі самореалізаціі та національного усвідомлення» ставило перед собою, видане у 1922 році, «Рідне гніздечко», орган «Дитячого клубу», що діяв при кременецькій «Просвіті». Тут подавалися невеличкі віршики, оповідання, хроніка. Часопис машинописний. До редакційного комітету належали Л. Індісова та І. Папара.

                                  




[1] А.П. Животко, Історія української преси. Упорядник

[2] «Зоря Кращого», 1922, № 2, ст. 3.

[3] «Православна Волинь», 1922, №3 Ч.1. ст.2

[4]«Будівничий Церкви Божої», Березень 1937, № 3. С.2.

[5] «Проліски», 1921, №1. С. 2.

[6] М. Галушко, Українські часописи Тернополя і Тернопільщини (1886-1944рр.) Львів 2008. С. 242

[7] Там само. С. 246

 


 

МАРГАРИТА ГЕЦЕВИЧ – ІМ’Я В НАУКОВИХ КОЛАХ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ…

Друк PDF

Тамара СЕНІНА

                                  

 

          9 травня нашій колезі, Маргариті ГЕЦЕВИЧ, виповнилося б 82 роки. П’ять років тому, 4 лютого 2015 року, вона відійшла в інший світ. Талановитий науковець, музейник, публіцист, перекладач, поетеса, чиє ім’я відоме в наукових колах України та Польщі… Для багатьох ця втрата помітна. Не вистачає її й для Кременця, в якому прожила все своє життя і присвятила чисельну кількість статей, публіцистичних нарисів, відкрила чимало імен цікавих постатей, котрі тут народилися, жили, або ж мимолітним перебуванням у ньому, залишили про себе помітний слід. Це особлива втрата для тих, хто її знав: для кременчан, поляків, росіян, литовців, болгар, євреїв... Спілкування з пані Маргаритою збагачувало душу. Вона була справжньою християнкою, мудрою, глибоко духовною і непохитною на шляху до Бога…

         Музейній справі, після закінчення Кременецького педагогічного інституту в 1960 році, Маргарита Гецевич віддала тридцять шість років. З них двадцять вісім років присвятила Юліушу Словацькому, який народився в Кременці, і, майже стільки ж, Тарасу Шевченку, який в 1846 році приїжджав на Кременеччину в складі археографічної комісії і тут залишив після себе помітний слід в літературі та мистецтві. Завідування літературним відділом у краєзнавчому музеї приносило їй особливе задоволення. Однак, це були роки як творчого піднесення, так і прикрих випробувань в умовах радянської системи, котра не завжди однозначно ставилася до цих двох геніїв.

Повертаючись думками в далекий 1960 рік, пані Маргарита згадувала як примітивно виглядала постать Словацького-революціонера, поміщена чи не на єдиному портреті в залі, і ховалася за чисельною кількістю портретів декабристів, письменників російської та світової літератури. Експозиція будувалася під диктовку тодішньої влади, тож і вся увага на планшетах та у вітринах акцентувалася на політичних моментах його творчості. Зал був відкритий у 1959 році, з нагоди 150-річного ювілею поета. І це стало великим досягненням. Тож учасники цієї події (науковці з України, Польщі, Білорусії, Литви, Росії) під головуванням видатного українського поета-академіка Максима Рильського, на недосконалість експозиції особливої уваги не звертали. Важливішим був факт відкриття окремого залу для польського поета! Про це йшла мова у Кременецькому педагогічному інституті, під час Виїзної сесії АН УРСР, очолюваної Максимом Рильським. Тоді, в 1959 році, Маргариті, студентці даного вузу, пощастило бути свідком цих виступів. Зраділа, коли згодом зал, з посвятою життю і творчості Юліушу Словацькому, довірили саме їй. Було багато планів. Новопризначений директор музею Василь Воляник писав листи-звернення до керівництва Кременця, Тернополя, Києва про відкриття музею Поета в родинній садибі Словацьких. Довірившись обіцянкам Центрального Комітету України, жили надією про їх звершення. Та це були лише пусті слова. Розуміли: все вирішувала Москва.

Майже така ж історія повторилася і з думками про відкриття в музеї залу Тараса Шевченка в 1961 році. Тут були теж претензії, які вголос не звучали. Проте, згодом відкрили і цей зал. Експозицію створював Максиміліан Еліан. Маргарита Гецевич взялася за цю справу згодом. Дякуючи їй, шевченківський зал збагатився чималою Шевченкіаною художника і поета Івана Гарасевича, колекціями інших кременчан. На початку 1980 років їй належала ідея перевезення з Києва в Кременець погруддя Кобзаря (роботи київського скульптора Олександра Ковальова), яке в 1989 році, з нагоди 175-ліття від дня його народження, встановили на подвір’ї Кременецького пе­дагогічного коледжу імені Тараса Шевченка (нині — Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка). Так, завдяки контактам пані Маргарити з письменниками, літературознавцями, дослідниками життя і творчості обох поетів у 1960-1997 р.р., фонди краєзнавчого музею збагатилися майже на 4300 експонатів. Тоді ж брала участь в республіканських та міжнародних конференціях в Україні і Польщі.

Активність Маргарити Гецевич не стала меншою й тоді, коли в родинній садибі Словацьких у 2002 році відкрили музей Юліуша Словацького. Була постійною учасницею традиційного літературно-мистецького «Діалогу двох культур». Їй належать переклади: оповідання «Травень у Кременці» польської письменниці Марії Данілєвіч, поетичні твори знаного в Польщі поета Маріуша Ольбромського. У 2009 році музеєм Юліуша Словацького видана книга «Листи до матері» на основі перекладених нею двадцяти семи листів Юліуша Словацького, адресованих матері – Саломеї Словацькій-Бек’ю в Кременець. У 1996, 1999, 2001 роках окремим виданням вийшов її літературно-публіцистичний нарис «Якщо там будеш…». Видала кілька збірок поезій духовного спрямування: “Пространства” (1998), “Зеркала” (2000), «Благодарю Господь!» (2014), «Ликуя в Господе» (2015). Удостоєна чисельних нагород, в тому числі – Міністерства культури України, стипендіат премії Фундації «Янінеум», заслужений працівник культури Польщі.

Домашній архів Маргарити Гецевич після її відходу перейшов у спадщину музею Юліуша Словацького: нагороди, документи, книги, фотографії, рукописи, листи, диски тощо… Поповнивши фонди, ці речі набули іншого життя. Та щоразу оживають на виставках і промовляють до нас її духовним настановчим словом…

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

.

Друк PDF

Народна обрядовість є окремим напрямком нематеріальної культурної спадщини, так само цінним, як і матеріальні: писанкарство, вишивка чи лозоплетіння. Народні звичаї, знахарство, методи лікування несуть в собі інформацію про світогляд наших предків, їх вірування та традиції.

В період всесвітньої пандемії актуальною є медична тематика. Пропонуємо тут ознайомитися із народними методами лікування, що побутували на у ХIХ – на початку ХХ ст. на Волині. Зібрана етнографами інформація змусить вас усміхнутися. Категорично не рекомендуємо намагатися щось із цього випробувати.

ПЕРЕМОГА НАД ЗЛИМИ ДУХАМИ (Борщівка, Кременецького повіту). Найрадикальнішим засобом від усіляких «поробів» завжди вважався цвіт папороті, зірваний в ніч на Івана Купали. До того ж сміливець, який не побоїться у купальську ніч піти до лісу і здобуде квіт папороті, стане всезнаючим,йому відкриються усі таємниці Всесвіту, він зможе бачити заховані у землі скарби. Щоб його зірвати, слід взяти із собою до лісу скатерку, на якій освячувалася великодня паска, освячений ніж та свічку-громницю. Скатерку розстелити під кущем папороті, запалити свічку і чекати. Злі духи будуть лякати, аж заквітне вогняним цвітом папороть). Квітку зрізати освяченим ножем і тікати не оглядаючись. Якщо свічка згасне, або ж герой оглянеться,– все пропаде, а злі духи над ним посміються. Цвіт папороті бачити може лише «первак» – перший син чи дочка у родині.

ЛІКУВАННЯ РОЖІ (околиці Дубна) лікування полягає у промовлянні знахарем заклять та молитов. В процесі їх промовляння знахар робить на тілі хворого написи незрозумілою мовою накреслені освяченою крейдою.

КОВТУН (околиці Дубна) Знахарка намагається підкупити злі сили, щоб вони забрали хворобу. Перед початком лікування вона вимагає склянку маку, монету та добрий сніданок. Підкріпившись їжею, «цілителька» веде хворого під комин, одну руку кладе йому на голову, а другу, із монетою, кладе в ковтун, промовляючи закляття та просячи допомоги у нечистого. Далі виймає руку з ковтуна вже без монети, яку забрав нечистий. З маку і трав знахарка робить ліки, супроводжуючи процес закляттями. Ліки прикладають до рани, волосся зрізати суворо заборонялося.

ЗУБНИЙ БІЛЬ (Олика). Свічку-громницю ділять на 9 частин. 1/9 її запалюється. Поки свічка горить, знахарка має встигнути порахувати хворому зуби 99 раз. Якщо встигне – біль мине.

ЛІКУВАННЯ СКАЗУ. (околиці Кременця). Покусаний скаженим собакою мав іти у пятницю на цвинтар до схід сонця. Там треба зібрати землю із кротовин на могилах. Землю цю всипати до бурячного відвару і випити ковтками.

ВРОКИ (околиці Кременця)

В склянку із холодною водою кидають 7 гарячих вуглинок. Якщо вони потонуть – це означає що людина дійсно зурочена. Тоді водою, у якій потонули вуглинки, поливають завіси і одвірки вхідних дверей, а решту води випиває хворий.

Олена Гаськевич, 05.05.2020

 


 

НОВІ ФОТОГРАФІІ ГЕНРИКА ГЕРМАНОВИЧА У ФОНДАХ МУЗЕЮ СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

НОВІ ФОТОГРАФІІ ГЕНРИКА ГЕРМАНОВИЧА У ФОНДАХ МУЗЕЮ СЛОВАЦЬКОГО

Гідне місце в фондах музею посядуть нові авторські світлини Г. Германовича, що поступили із приватного архіву. Також музей збагатився фотоальбомом, «Кременець, якого уже немає», що давно уже став букіністичним раритетом.

Альбом подарували члени родини митця, несподівано з’явившись у музеї разом із екскурсійною групою. Нічим непримітні скромні жіночки попросили додаткової інформації про Кременець, мотивуючи, що із ним їх пов’язують сімейні спогади. Працівник музею С. Люткевич охоче попровадив їх на польський цвинтар та до інших об’єктів, що не входили в програму відвідування екскурсії. Наприкінці зустрічі вони повідомили, що є родичками Г. Германовича. Ця спонтанна зустріч має своє продовження. Відтоді працівники музею перебувають в тісному контакті із родиною фотомитця. Музей Юліуша Словацького отримав ексклюзивне право на створення виставки із родинних архівів Германовичів. Виставка планувалася на другу половину літа. На жаль….її прийдеться відкласти, але і в умовах карантину дирекція та працівники музею онлайн співпрацюють із власниками мистецької спадщини фотохудожника, розробляють концепцію майбутньої виставки, яка обов’язково станеться, хай і пізніше.

Г. Германович вартий того, щоб про нього розповісти ширше.

Постать цього всесвітньовідомого фотомитця займає особливе місце у творенні іконографії Кременця. У 20-х роках минулого століття він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо тому ім’я Генрика Германовича чи не найбільш відоме кремен чанам.

Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво».

Неможливо було забути пережите у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар зафіксував жахливу картину палаючого гетта. гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.  

Після війни митець із родиною осіли у Кракові.

Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках та 40 за кордоном, є автором 25 альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки.

О. Гаськевич, 30.04.2020

 


 

.

Друк PDF

Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького являється потужним творчим осередком нашого міста, отже тісно співпрацює із талановитими людьми, студентською та учнівською молоддю.

Уже давно відоме в широких колах ім’я різнобічно обдарованого молодого чоловіка Романа Левандовського, котрий ще із студентських років дивує і захоплює численних слухачів своєю творчістю – віршами, піснями (виступає як бард), художніми полотнами, участю у театральних постановках студентського театру «Пілігрім».

До речі, він був одним із перших, кому вдалось втілити образ Юліуша Словацького у його родинній садибі, виступаючи у салоні Саломеї, де нині міститься музей поета. Він же, як художник, брав участь у першому художньому польсько-українському пленері, організованому музеєм під час «Діалогу двох культур -2005», неодноразово був учасником фото пленеру за тих же обставин. Вірші молодого митця друкувалися у місцевій, обласній, всеукраїнській пресі, польському часописі, графіка знаходиться в Великобританії та Німеччині. В минулому році Роман був задіяний у зйомках фільму "Червоний", що у Кременці фільмі Роман Левандовський – автор поштових конвертів з графічним зображенням родинної садиби Словацьких, портрету Юліуша Словацького. Цього разу хочу познайомити вас із досить цікавою серією його графіки «Слідами Короля Духа» - ряд малюнків, для яких характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного, пов’язаних із об’єктами нашого славетного земляка.

Наталія ЮР'ЄВА

 


 

ПОЛЬСЬКИЙ ПОЕТ ФРАНЦІШЕК ХАБЕР - УЧАСНИК "ДІАЛОГУ ДВОХ КУЛЬТУР - 2019"

Друк PDF

ПОЛЬСЬКИЙ ПОЕТ ФРАНЦІШЕК ХАБЕР - УЧАСНИК "ДІАЛОГУ ДВОХ КУЛЬТУР - 2019"

  Знайомтесь: "Найбільший поет серед капітанів, найбільший капітан серед поетів"  

Саме так найчастіше називають друзі і близькі знайомі цю неординарну особистість. Францішек Хабер поєднав в своєму житті дві пристрасті: поезію та морську справу. Ці дві стихії ведуть його по житейських хвилях і є визначальними для творчості. 

   У 2019 році капітан-поет був учасником міжнародного літературно-мистецького форуму "Діалог двох культур", який щовересня традиційно  відбувається в музеї Юліуша Словацького. Запрошений на поетичний пленер (який, до слова, став креативною новинкою минулорічного форуму), Францішек Хабер в числі знаних літераторів України та Польщі презентував свої нові твори. Це вірші з поетичних збірок "Пегасом на Креси", "Вигнаний в себе", "Кресовий щоденник" та "Записаний на завтра", виданих у 2018 - 2019 роках. По кілька екземплярів цих книг автор подарував у музейну фондозбірню та бібліотеку.  

 

   Мандрівник за характером, закоханий у вітер свободи, невтомний шукач нових вражень і ,водночас, вразливий душею, поет сповнений сентиментальних спогадів про землю свого дитинства (народився 1 липня 1942 року у Львові), не приховує своєї закоханості в культуру та літературу цього краю. Він немовби здійснює поетичну подорож просторами українсько-польського пограниччя, розповідаючи про долі та творчість письменників і поетів, які тут народилися. "Рефлексія автора написана з любов’ю та талантом, сповнена роздумів, візуальних асоціацій, чудових метафор", - відзначає  в передмові до збірки "Вигнаний в себе" Маріуш Ольбромський - знаний поет, співорганізатор "Діалогу двох культур". 

 

   Хабер публікує вірші з 1975 року - поетичний дебют відбувся на сторінках тижневика „Глівіцькі новини".  Поетичним матеріалом автора щедро забезпечує його власне життя. Інженер та економіст за освітою, випускник Сілезького політехнічного університету в Глівіцах,  Інституту планування та статистики у Варшаві,  аспірантури з педагогічним профілем, капітан яхти Францішек Хабер відвідав всі континенти, пересік всі моря та світові океани. А Тихий океан взагалі покорив під вітрилами! Досвідчений яхтсмен, до речі, належить до елітного  Братства Kaphornowców (від англійського "Cape Horn" - мис Горн) - найавторитетнішого товариства мореплавців, які обійшли мис Горн. Пов'язаний з морем вже більше пів століття, капітан Хабер - багаторічний  член та голова Морської комісії Польської асоціації яхтингів, а з 2019 року - президент Польської асоціації яхт та воднолижного спорту. За багаторічну плідну  діяльність з розвитку та розповсюдження вітрильного спорту нагороджений численними почесними і державними  відзнаками.  Чудовий практик і теоретик, він ще й видатний тренер та педагог, автор багатьох підручників та посібників: для матросів, стернових, мотористів-яхтсменів та інших спеціалістів водного транспорту, а також підручника для вчителів-яхтингістів "Безпечна вода". Більшість із них визнані найкращими виданнями для вивчення моторного яхтингу. У 2010 році Францішек Хабер написав перший у світі підручник для глухих моряків з використанням мови жестів. 

 

    Багатий професійний і життєвий досвід Ф. Хабер передає молоді - він є одним із капітанів і вихователів харцежів на легендарній шхуні "Завіша Чорний". Не випадково це навчальне морське судно назване іменем історичної особи, лицаря та дипломата першої половини 15 століття, учасника Грюнвальдської битви, героя драми Юліуша Словацького (збереглися уривки) та роману Генріха Сенкевича, - воно вважається символом лицарства та благородства. Цікавим для наших краян є факт, що правнуком Завіші Чорного був Ян Амор Тарновський - засновник міста Тернополя.

 

   Крім того, пан Хабер цікавиться новітніми технологіями в різних галузях науки, техніки та медицини, пише теоретичні статті з яхтингу для Вікіпедії. Поет, закоханий в море, видав також збірки пісень на морську тематику: "Шансон - золота 100. Матроський пісенник" та "Шансон - золота 100 bis". Взагалі, коло літературних інтересів Францішка Хабера надзвичайно широке - він пише вірші (в тому числі в жанрі хайку), прозу, публіцистику, сценарії до фільмів, поетичні коментарі та рецензії, тексти пісень. А ще - координує поетичні конкурси хайку, виступає на радіо, знімається у фільмах!..  Є, направду, в цьому чоловікові щось хемінгуеєвське - жага до подорожей та пригод, авантюризм та ризиковість, невичерпна цікавість  і, разом з тим, - інтелектуалізм та інтелігентність, філософський погляд на життя, вічний пошук сенсу існування та власного духовного простору у безмежжі світу. І передані ним у фонди книги поезій ніколи не будуть безликими експонатами, бо нестимуть особливу енергетику цієї людини, що "будує вірші так, що аж хочеться до них доторкнутися". 

     Оксана Зуб

 


 


ВІДГОМІН КРЕМЕНЕЦЬКИХ ПЛЕНЕРІВ

Друк PDF

Фондозбірня музею поповнилася кількома новими художніми роботами. Це – натюрморти,

гуаш, папір, 20-30 роки ХХ ст. Автор невідомий.

Усі ці роботи – далекий відгомін міжвоєнного періоду, коли Кременець був центром мистецького життя не лише регіону, а й Польщі, до якої тоді належала Волинь. У Кременці неодноразово відбувалися художні
пленери, діяли курси підвищення кваліфікації для вчителів малювання („Ogniska
wakacyjne”).

Для приїжджих художників створювалися комфортні умови для творчості, а вони, натомість, лишали у Кременці свої роботи, які на жаль, розпорошилися по світі.

О.Гаськевич, 22.04.2020.

 


 

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Друк PDF

Оксана ЗУБ

обласний літературно-меморіальний                         

музей Юліуша Словацького


ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня

смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Без сумніву, кожен із відвідувачів нашого музею звертає увагу на портрети, розміщені в його експозиційних залах. Портретні зображення самого Юліуша, його родини, друзів і знайомих, відомих людей того часу – це особливість музейної експозиції, покликаної не тільки відтворити дух епохи, а й передати незриму присутність господарів цього шляхетного дому.

Проходячи залами від Кременця до Парижа, ніби життєвими і творчими дорогами Поета, ми вдивляємось в його обличчя:маленький хлопчик у зворушливому образі Амурчика, юнак-студент, молодий емігрант, засмаглий стрункий чоловік в арабському бурнусі біля пірамід, 39-річний поет із загостреними рисами і печаттю приреченості на останньому прижиттєвому портреті Юзефа Куровського…Ніби відображені в багаточисельних дзеркалах, у різному віці, в певних життєвих обставинах, – вони виражають нюанси експресії, немовби розповідаючи про нелегку Юліушевудолю.                                               

  Портрети Юліуша Словацького, представлені в постійно діючій експозиції «Година думки», не є власністю музею – вони, як і інші предмети, передані Міністерством культури Польщі за депозитною угодою на 20-річне користування. Проте за роки діяльності закладу у фондах зібрані численні експонати із портретними зображеннями поета, виконані різною технікою і в різних жанрах: олійний живопис, акварель, графіка, пастель; є скульптурні роботи, карбування на металі, вишивки, навіть портрет зі шпону, а також марки, листівки, банкноти. В цій статті зосередимося лише на деяких з них.

1.Портрет Юліуша Словацького. Оригінал. Полотно, олія, 163х63, 1981 рік.Автор – Анджей Рисяк – відомий польський художник, випускник Варшавської академії мистецтв (1981), Брюссельської Королівської академії мистецтв (1987), факультету історії мистецтва Католицького університету в Лувенла-Нев (Бельгія, 1990). Проживає у Варшаві, автор численних художніх виставок на різних континентах.

Представлений портрет став дипломною роботою митця в Майстерні техніки стінного живопису проф. Ришарда Войчеховського. Був подарований автором, почесним гостем міжнародного форуму «Діалог двох культур» у 2012 році.                                                                                                                                             

Юліуш Словацький зображений у світлій блузі та широкому довгому плащі червоно-коричневого кольору. Зі слів художника, використання в картині обмеженої гами кольорів невипадкове – до цього рішення його привела біографія поета, а також малюнки з подорожі на Близький Схід (зокрема, до Єрусалиму) і Єгипту, поміщені в дорожньому альбомі (який разом з іншими документами, як відомо, нині знаходиться в Московському архіві). Постать поета одягнена в тогу деміурга (з грецької «майстер, ремісник». У  міфології народів світу та багатьох філософських вченнях термін вживається для позначення творця всього сущого, всесвіту загалом, а також для позначення творчої сили автора).   Монохромний портрет (за твердженням автора) представляє «увязнену»в пропорції ¾ постать поета, повернуту впівоберта вліво.В правій руці Словацький тримає перо – символ поезії, в лівій – скіпетр, верхньою частиною якого є колос. Такий символізм теж не випадковий – він має безпосередній стосунок до «Гімну» («Смутно мені, Боже»), в якому автор порівнює себе із пустим колосом, ховаючи перед чужими власний біль, однак висловлює готовність відкрити своє серце Богу. Анджей Рисяк, натомість, малює колос-скіпетр, повний зерна, немовби підкреслюючи«урожайність» творчого доробку поета. Скіпетр увінчаний розп'яттям, повернутим до поета. Ми бачимо лише терни коронованої терновим вінком голови та розкинуті у формі хреста руки. Очевидно, що дані деталі асоціюються із пророцтвом генія про Папу Римського-словянина.

2.Ще один оригінальний олійний портрет Великого Кременчанина, виконаний на полотні,теж був подарований музею автором – тернополянином Миколою Пазізіним у 2010 році. Микола Пазізін народився 24 травня 1949 р. в м. Еліста (Калмикія, РФ), закінчив художньо-графічний факультет Кубанського університету, член НСХУ, заслужений художник України, учасник численних міжнародних пленерів і виставок. Проживає у м. Тернопіль. Погрудний портрет виконаний за гравюрою Джеймса Хопвуда, виготовленою згідно малюнка Юзефа Куровського. До слова, це найбільш знаний і найчастіше використовуваний митцями зразок.Поет зображений у білій блузі з великим відкладним коміром(за модою, продиктованою Байроном), голова впівоберта вліво. Тло картини світле. Оправлена в деревяну раму бежевого кольору. На звороті дарчий напис для музею Ю. Словацького, датований 25.02.2010 р.

3.Картина, на якій зображені Зигмунт Щенсни Фелінський та Юліуш Словацький. Автор – Ян Хшонщ (1944-2012). Полотно синтетичне, друк компютерний кольоровий, 77х 88, в рамі. Подарували монахині ордену сестер-францисканокродини Марії під час паломництва слідами З. Щ. Фелінського у 2017 році. Архієпископ (зліва) та поет (справа) зображені сидячими за круглим столом, на якому книги та папери. Юліуш Словацький читає лист, тримаючи його в правій руці; ліва вільно лежить на столі. ЗигмунтФелінський сидить впівоберта, дивлячись на нього, поклавши зчеплені в замок руки на столі. На задньому плані – книжкова шафа, годинник, два підсвічники.

4.Картина «Юліуш у мальвах», папір, пастель, 50х40, 1989 рік. Автор – Анна Мацега (1948-2005), кременчанка, членкиня жіночого художнього гурту «Палітра» з 2003 року (з моменту його заснування), учасниця численних виставок в Україні та за кордоном, міжнародних пленерів, фестивалів, конкурсів. Переважаючі мотиви творчості – квіти, пейзажі, портрети. Художниця працювала в основному в пастельній техніці, акварельному та олійному живописі, значне місце у своїй творчості відводила Кременцю та Словацькому.                                                

 На портреті молодий поет із пломенистим поглядом великих виразних очей, кучерявим волоссям, невеличкими вусиками, зображений в обрамленні квітучих червоних мальв. Загальний настрій картини позитивний, оптимістичний. Улюблені квіти, якими Юліуш хотів обсадити свій омріяний білий будиночок у Кременці, підсилюють його.                                                          

Відомі також інші портретні зображення Словацького, виконані художницею: маленький Юлек у конваліях з романтично-поетичною назвою «Нехай дитина про майбутнє мріє…», пастельний портрет поета із великим відкладним коміром, на вилогах якого обриси гори Бони (схожий на двовзори). Також А. Мацега малювала батьків Юліуша, родинний будинок, куточки Кременця, повязанііз постаттю великого романтика.

5.Іван Гарасевич (1914-1977) – народився у Кременці, навчався у Львівському художньому училищі, з 1951 р. – член Товариства художників м. Тернополя, учасник районних, обласних, республіканських виставок. Сам художник і поет, Іван Гарасевич був великим симпатиком творчості Юліуша Словацького, перекладав його твори, присвячував постаті знаменитого земляка художні роботи.                 

«Портрет Словацького». Папір, акварель, 19,5х25,5. На портреті – поет сидить за столом біля відчиненого вікна, тримаючи в руках лист (ця деталь часто зустрічається і на роботах інших митців). Вираз обличчя задуманий, погляд спрямований вдаль. На столі букет троянд, чорнильниця з пером, том віршів Байрона, відкритий конверт. Вітер крізь вікно гойдає білу фіранку. На задньому плані картини - вид гори Бони і невиразний жіночий портрет. Логічно припустити, що Словацький зображений у еміграції, – тому лист, конверт, Бона та портрет матері невипадкові.

6.Цікавою в групі експонатів «Мистецтво» є виставка «Юліуш Словацький «Беньовський» – 13 полотнищ розміром 340 х 160 см. кожне, закріплених на горизонтальних держаках. Виставка була присвячена 190-річчю з дня народження і 150-річчю смерті поета. Виготовлена у Варшаві, вона демонструвалась у квітні-серпні 1999 р. у Музеї літератури ім. Адама Міцкевича, а у вересні того ж року – у Кременецькому педагогічному коледжі. На кожному із планшетів – цитати із поеми Словацького «Беньовський» та ілюстрації, нанесені на полотно акриловою фарбою. На кількох із них – портретні зображення автора безсмертного твору, серед них: репродукція картини художника П. Стахевича «Йди понад струмені» (із зображенням Юліуша Словацького, що сидить під калиновим кущем); зображення поета поряд із Музою, що грає на арфі; Юліуш Словацький у фесці та інші.

7.Портрет Юліуша Словацького зі шпону, оригінал, 85х65, 2003 р. Автор – Хенрик Шпєх – екскурсовод з Дольного Сьльонску, м. Швєбодзіце. Портрет виконаний за взірцем гравюри на сталі Джеймса Хопвуда спеціально як подарунок для літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці (про це зазначив сам автор на звороті). В роботі використаний шпон із різних порід дерева: бук, липа, вільха, червоне дерево, дуб канадський та ін.; поверхня покрита лаком. Ромбики контрастних кольорів, якими викладене тло портрету, дають враження обємності. В нижній частині напис: Юліуш Словацький – JuliuszSłowacki та дати життя поета: 1809 – 1849. Портрет оправлений у дубову раму. Подарований в честь 200-річчя з дня народження Юліуша Словацького у 2009 році. Ця аматорська робота, мабуть, матиме чимало зауважень від спеціалістів, але насправді вона заслуговує не на критику, а на захват, бо свідчить про велику любов і повагу до польського поета-романтика і його творчості.

8.Графічні портрети Юліуша Словацького авторства Євгена Удіна, Терези Світлицької, Валерія Бортякова, Іванни Передерій, Євгенії Чернявської.       

                 

 Євген Удін (народився11 квітня1937р. уДонецьку) —український графік, громадський діяч, педагог.Заслужений художник України, член НСЖУ та НСХУ. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (ниніУкраїнська академія друкарства) за спеціальністю книжкова графіка.Від 1961 року проживає в містіТернопіль, працює в друкованій,станковій,книжковій,плакатній,прикладній графіцітаекслібрисі.

Проілюстрував та оформив понад 120 книг для видавництв Українита колишніх союзних республік.              

  У 2009 році на честь 200-річчю з дня народження Юліуша Словацького Євген Удінстворив цикл графічних робіт «Великий Кременчанин», виконаних гелевою ручкою та кольоровими олівцями. У фондах музею представлені пять  графік із найвідомішими зображеннями Юліуша Словацького, які талановитий художник вдало вписав у власну авторську канву.

–Фрагмент памятника поетові у Кременецькому костелі, вписаний в медальйон, тлом служить загальний вид Кременця з горою Боною, комплексом ліцейних споруд, храмами, густою забудовою центральної частини міста; на стрічках, що розвіваються по обидва боки медальйону – напис: tam, podokiem pamęci piękne rodzinne miasto.                         

     – ЮліушСловацький у фесці, на стрічках назви міст, куди його закидала емігрантська доля: Париж, Рим, Женева; фоном служить колаж зображень куточків цих міст.                                                                                        В центрі –медальйон із портретом Юліуша, внизу два пам’ятники: на Монмартрі та Вавелі і дати коло кожного відповідно – 1849(дата смерті у Парижі) та 1927(дата перепоховання у крипті Краківського Вавелю), на другому плані, немов пам’ятники творчої спадщини, – книги: Ода до вольності, Гімн, Кулик поляків, Кордіан, Ангеллі…                                                                                   

    – Медальйон із портретом поета за зразком Владислава Олещинського.       

 –Портретне зображення маленького Юлека в оточенні батьків на фоні родинного будинку.                                                                                            

 Тереза Світлицька– народилась 6.01. 1961р. у м. Львів, за національністю полька. Безумовно, добре була ознайомлена із творчістю поета-романтика і у 1988 році дипломною роботою художниці стала серія графік «Юліуш Словацький і Кременець»:

Малюнок графічний «Zadrzy Ci nieraz serce, miła Matko moja». На передньому плані – маленький Юлек у задумі та із сумом в очах; далі – його мати сидить за роялем, на якому підсвічник із запаленою свічкою. На задньому плані – абстрактна композиція, в центрі якої розрізняються контури родинного будинку Словацьких.

Малюнок графічний «Wciemnościachpostaćmistoimatczyna». На передньому плані Юліуш, за ним – постать матері, що читає листа. На задньому –крізь камяну арку видніється гора Бона та комплекс споруд Кременецького ліцею.

Малюнок графічний «Staryposępnyzamek, ktoryczołemtrzyma...». На передньому плані постать поета у широкому чорному плащі. На задньому – фрагмент замкової стіни із вікном, крізь яке видно лицаря-вершника. Праворуч – зображення лицаря, що з’являється немовби в уяві поета.

Малюнок графічний «Leczzaklinam,niech zywi nie tracąnadziei». На малюнку – памятник Словацькому скульптора Вацлава Шимановського, який встановлений в костелі св. Станіслава м. Кременця у 1909 році в 100-ту річницю з дня народження поета.                                                                   

 Валерій Бортяков – народився 1941 р. в м. Красноярську, закінчив Львівське художнє училище і поліграфічний інститут (спеціалізація: книжкова графіка). Серія графічних малюнків «Кременець Юліуша Словацького», присвячена 190-річниці з дня народження поета, 1999 рік. На кожному – контурні графічні профілі Юліуша Словацького:

Фрагмент сучасної вулиці Словацького, праворуч – мур, що обрамляє ботанічний сад, ліворуч – фасад будинку на розі вулиць Ліцейної і Словацького, в якому колись зупинявся М. Коцюбинський. В лівому нижньому кутку –екслібрис художника у вигляді латинських букв В та Б, що є першими буквами його імені і прізвища.

Внутрішній дворикдавнього Кременецького ліцею.

Фрагмент родинного будинку та садиби Словацьких. На задньому плані – гора Бона.

Частина вулиці Словацького,праворуч – мур, що обрамлює Ботанічний сад, ліворуч – ріг будинку.

Центральний вхід до Кременецького ліцею (вид із сучасної вулиці Ліцейної).

Фасад Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври, попереду – силуети трьох монашок, ліворуч– фрагмент балюстради.

Вид на гору Бону з рогу вулиць Козубського та Ліцейної.                        

Іванна Передерій – дочка Анни Мацеги, народилась у Кременці 1975 року, проживає у м. Івано-Франківськ.

Малюнок графічний, оригінал, папір, олівець –портрет Юліуша Словацького, профіль (за зразком медальйону Владислава Олещинського). В правому нижньому кутку – дарчий напис авторки: «Кременецкому музею – Иванна Передерий, июнь 1986 год, 11 лет.».

Портрет графічний малого семирічногоЮлека, олівець, папір; у лівому нижньому кутку – особистий підпис авторки і дата – 1989 рік.                                                                  

   Євгенія Чернявська– кременчанка, музейник, багато років пропрацювала завідуючою бібліотеки Кременецького краєзнавчого музею; малювала прекрасні графіки, присвячені Великому Кременчанину і його рідному місту. Представлена графіка (папір, туш, перо) – профіль Словацького(у верхній частині аркуша), у нижній – зображення родинного будинку і «кілька беріз тремтливих». Профіль став логотипом міської бібліотеки імені Юліуша Словацького у Кременці.

9.Вимпел, виготовлений студентами Кременецького педагогічного коледжу і подарований Товариству відродження польської культури ім. Юліуша Словацького у Кременціз нагоди десятиріччя діяльності. На біло-червоному фоні у правому верхньому кутку – вишитий гладдю чорними нитками портрет Словацького (за зразком графіки Євгенії Чернявської), обрамлений в овал із рослинного орнаменту, внизу – розгорнута книга, чорнильниця та перо (вишиті контурні зображення).

10.Портрет Словацького вишитий хрестиком на полотні. Робота оправлена в деревяну рамку коричневого кольору та скло. Автор – Ірина Сирчук – народилась 07.04.1925 р., працювала вчителем фізики та математики.                                    

 Як бачимо, авторами вище представлених робіт із портретними зображеннями Юліуша Словацького є і знані митці, і аматори, – поляки і українці, люди різного соціального статусу і віросповідання, але об’єднує їх велика любов і глибока пошана до постаті Пророка польського народу, «молочного сина України», співця свободи, уродженця Кременця.

 

Summary

 The article contains information about exhibits of portraitof Juliusz Slowacki, which are kept in the literary-memorial museum of the poet in Kremenets.
Performed by well-known artists and amateurs in various techniques, with the use of various materials, they undoubtedly show a great love and deep respect for the figure of the Prophet of the Polish nation, the "milk son of Ukraine", the freedom singer, the native of Kremenets.

Biography

    Oksana Zub was born on October 11th 1963,in Pochaiv, Kremenets district, Ternopil region. In 1984 she graduated the Faculty of Philology of the Kamyanets-Podilsky State Pedagogical Institute, named of Zatonski (known today as Ivan Ogienko National University). She used to work as a teacher of Russian language and literature at the Kremenets Vocational School, teacher-organizer and teacher of the foundations of ethics and aesthetics at the gymnasium, teacher of foreign literature as well as Ukrainian and global culture at the Pedagogical College named of Shevchenko. Since 2003 she is still working in the literary-memorial museum of Juliusz Slowacki as a chief custodian of the exhibition.

 


 

 

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА ЯК ОКРЕМА ФОРМА НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ВОЛИНІ - 2020

Друк PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ

Феномен української писанки, яка нині переживає черговий пік популярності, віддавна був об’єктом вивчення етнографів та мистецтвознавців.

Так, в 30-х роках минулого століття, у Речі Посполитій, до якої належала і Волинь, почала набирати популярності ідея охорони регіональних цінностей. Великий вплив у популяризації народного мистецтва регіону мав славнозвісний Кременецький Ліцей. Попри його полонізаторську місію, цей комплекс навчальних закладів був рушійною силою розвитку шкільництва і мистецтва Волині.Комплексний підхід до вивчення народного мистецтва спостерігався особливо на прикладі т.зв. ОgniskaWakacyjnego для вчителів малювання. Це- курси підвищення кваліфікації для вчителів з усієї Польщі, що діяли в літній період на базі Ліцею.

Слухачі «Ogniskawakacyjnego” що приїздили із різних регіонів Волині, мали підготувати реферати на тему народного мистецтва, характерного для їх місцевості. Виділялися головні галузі народного мистецтва: 1. Вишивка та мереживо. 2. Вироби із соломи.3. Різьба по дереву. 4. Витинанки. 5. Писанкарство. 6.Ткацтво. 7. Обрядовість (народні методи лікування). 8. Кераміка.

На заняттях OgniskaWakacyjnego писанкарство виділялося як окремий вид мистецтва. Писанкарство, хоч і не так розвинуте як на Гуцульщині, але теж глибоко вкорінене у волинській народній традиції. На прикладі опису цієї традиції в гміні Старий Олексинець, Кременецького повіту, довідуємося, що для цього регіону характерними були геометричні орнаменти, мотиви небесних тіл, рідше – рослинні та анімалістичні, а також візерунки, що відображали побут господарів, сакральні знаки і зображення. Домінували тут писанки чотирьохколірні: біло-вишнево-зелено-чорні. Традиційно писанки робили в Страстний Четвер, хоча подекуди, в околицях Кременця,також і на святого Георгія. Загалом писанкарський період тривав аж до Зелених Свят. Тут писанки служили подарунками закоханим. Дівчина подавала хлопцеві у хусточці, власноруч вишитій, пару писанок, а він їх викупляв. Оскільки писанка є символом Воскресіння, їй притаманна сила очищення, здатність вигонити злих духів. Барва і візерунки можуть підсилювати ці властивості. Тому, у мистецтві писанкарства присутні містичні мотиви. Напр. виготовлення писачка із старого металевого окладу ікони.

 


 

 

Поповнення музейних фондів. Юліуш Словацький у філателії та філокартії Валерія Матвєєва.

Друк PDF

Олена ВЕРЕЩАК,

Поповнення музейних фондів.

Юліуш Словацький у філателії та філокартії

Валерія Матвєєва.

 Експонати, котрі описую, цікаве поповнення фондів нашого музею. Вони – про Юліуша Словацького, нашого земляка, життєва біографія якого у хронологічній послідовності відтворена в філателії та філокартії колекціонера з Тернополя Валерія Матвєєва. Колекція (в копіях), передана ним у музей, налічує 160 аркушів. Усі вони підписані власником та посортовані відповідно до часу і держав, які відвідував поет, і поділені на розділи.

Марки та листівки, зібрані Валерієм Костянтиновичем чи не з усього світу, представляють міста і країни його проживання і подорожей: у Кременці, Вільно, Варшаві, Дрездені, Лондоні, Парижі, Римі, Неаполі, Флоренції, Єрусалимі. Серед них ті, що видавалися в Польщі, Литві, Франції, Швейцарії, Греції, Італії, Єгипті, Лівії, Палестині, в Ізраїлі… Бував Юліуш і в Одесі, тому в колекції є листівки із пам’ятником Дюку де Рішельє і сходами Михайлівського бульвару. 

Колекція допомагає наочно побачити ці місця. Чимало своїх творів Юліуш Словацький написав під враженнями від цих подорожей. Описувати такі експонати – цікаво та захопливо. Усі вони вражають різноманітністю. Серед марок та листівок є і присвячені Гуго Коллонтаю, одному із засновників Кременецького ліцею. 3 квітня 2017 року, коли філателія та філокартія Валерія Матвеєва демонструвалася на виставці в нашому закладі (вперше в Кременці), їх обсяг складав: 725 марок, 135 листівок, 44 конверти, 5 гравюр, 2 ескізи, 1 календар. У 2015 році ця ж виставка була високо оцінена в одному із найстаріших міст Сілезії — Нисі (Польща). 


      

  Валерій Костянтинович Матвєєв – в минулому військовик, громадсько-культурний діяч, почесний філателіст України (1998), нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3 ст. (2000), «За мужність» 3 ст. (2001), дипломом та посрібленою Медаллю 7-ї  національної виставки філателістів України (у Дніпропетровську), нагородами Президента України та інших  держав. У 1961 році закінчив військово-технічне училище в Ульяновську, в 1975 році   – Тернопільський фінансово-економічний інститут. В 1958-1986 роках перебував на військовій службі. Учасник бойових дій в Афганістані. Нині – полковник у відставці, голова обласної організації воїнів-інтернаціоналістів – «кубинців». Від 1994 року голова правління Тернопільської обласної організації філателістів. У колекції Матвєєва – конверти і марки з 50 спец-погашеннями  (1994 – 2004) на честь видатних земляків  – політичних діячів, літераторів, акторів, художників.

       Валерій Костянтинович – неодноразовий учасник філателістичних виставок в Тернополі, та інших містах України. У 2017 році в Ужгороді, під час 15-ої Національної філателістичної виставки удостоївся нагороди: позолоченої медалі за марку «Юліуш Словацький (1809-1846)». За це і хочеться висловити йому, знаному філателісту в Україні та за її межами, нашу велику вдячність.

 


 

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ В МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

Друк PDF

21 березня цього року музей Юліуша Словацького знову гостинно відкрив двері усім шанувальникам поетичного слова. Когорта наукових працівників закладу, які уже давно натхненні музою поезії, вплітали у сьогоднішні виступи нові молоді паростки, від чого творчий вечір набирав особливої чинності.

Студенти Кременецького медичного коледжу ім. Арсена Річинського разом із викладачем української мови та культурології Тетяною Яківною Яворською стали і глядачами, і учасниками дійства. Куликова Валентина, Фасолько Юлія, Андросюк Владислав, Пасека Галина, Яворська Соломія, Савчук Соломія, Паливода Аліна свої почуття, емоції, болі, захоплення та розчарування висловлювали за допомогою перших рим. Уже досить відомий у певних колах кременецький поет, бард, художник Роман Левандовський знову вразив усіх своєю поетичною замальовкою в стилі хоррору про Катрусю, а також декламуванням віршів із нещодавньої збірки «Синема». Ну і, звісно, студенти з захопленням слухали пісні молодого митця у супроводі гітари класичної та маленької гавайської «укулеле». Доповнював товариша його давній друг по студентських роках Ігор Дідук, який теж практикується у написанні поетичних творів у стилі «реп», звукового запису їх під відомі і не зовсім музичні «мінусовки».

Своїми ліричними поетичними творами та передумовами написання поезії поділилась із присутніми Наталя Кучер, яка з дитинства займається цією творчістю, як і живописом. Зворушливу авторську пісню виконувала під гітару Наталя Бранцевич, а у супроводі фортепіано на слова Леоніда Халкіді звучала у її виконанні романтична пісня про птаха. Взірцем зрілої поезії слугували поетичні доробки директорки музею Тамари Григорівни Сеніної. Про цікаві моменти із життя відомих поетів Дмитра Павличка, Романа Лубківського розповів присутнім професор філології гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Олег Васильович Василишин, який, як завжди, прийшов до аудиторії із цілою низкою цікавих книг, до перегляду яких щиро запрошував студентство. А ще закликав: якщо вже писати вірші, то - грамотно, дотримуючись сталих канонів теорії літератури. Лише тоді вони займуть достойне місце і будуть затребувані читачем.

Так, звісно, без поезії можна обійтись, бо сучасне швидкісне життя – цілковита проза. Але, ніщо крім неї, нам не подарує приємних хвилин зворушення, самоутвердження, відчуття тотожності автору «о, та цей вірш точно про мене!» Тому усім небайдужим романтикам бажаємо натхнення, повного проникнення у сферу поезії, гострого пера і «з роси й води»!

 

Науковий співробітник музею Наталя Перескокова.


ТАДЕУШ ЧАЦЬКИЙ

Друк PDF

 

      У лютому минає 206 річниця смерті Тадеуша Чацького. Створенний ним небувалий в історії освіти навчальний заклад, а радше – комплекс закладів під назвою Волинська Гімназія, продовжив і розвинув освітні традиції Кременця. Завдяки Волинській Гімназії, згодом реорганізованої у Волинській Ліцей за Кременцем закріпилася горда назва «Волинських Афін» і провінційне містечко на роки стало центром культурного та наукового життя регіону.

       Тадеуш Чацький народився 28 серпня 1765 року у Порицьку. Освітній діяч, історик, економіст, нумізмат, бібліофіл, педагог, юрист, член Комісії національної освіти.  

На початку 80-х років 18 століття Т. Чацький опинився у Варшаві, де розпочав бурхливу і різнорідну діяльність, яка не увінчалася особливим успіхом через складну політичну ситуацію. Був практикантом в столичному суді, впорядковував королівський архів, очолював геологічно-шахтарську комісію, метою якої було виявлення нових родовищ солі у Польщі, заснував у Одесі Товариство вітрильного спорту. Є автором понад 50 наукових праць, переважно компілятивного характеру. Відома його праця «Про назву України та витоки козацтва» (1801 р), де Тадеуш Чацький запропонував теорію про походження українців від легендарного племені укрів. Теорію цю він, не зміг підтвердити науково. Чацький був автором проектів розвитку економіки Польщі через розвиток торгівлі та ремесел і виступав за скасування обмежень для євреїв. Те, що діяльність його була мало плідною, Чацького особливо не бентежило. Він писав:«Хто робить крок до доброго, вже має заслугу, бо торує шлях для послідовників, бо показав приклад». Темою пліток та анекдотів були поганий зір та неуважність Чацького. Одного разу він постав перед польським королем у спідній білизні та з орденською стрічкою через плече.

             В 1803 р., ставши інспектором шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній, Тадеуш Чацький з головою поринув у вирішення проблем шкільництва. За деякими джерелами, за час його праці, число шкіл на теренах ввірених йому губерній зросла у 100 разів. Нині, коли виші існують мало не в кожному,навіть маленькому місті, важко збагнути, що на величезних просторах, що обіймали майже всю сучасну Україну, Білорусь і Литву, був лише один університет у Вільні (Вільнюс). З його керівництвом і треба було узгоджувати глобальні зміни на педагогічній мапі. Мрією Тадеуша Чацького було заснування на підпорядкованих йому теренах світської школи (або й шкіл) університетського рівня, де б наука поєднувалася із практикою, де б навчали, таких потрібних тоді агрономів, механіків, ветеринарів, акушерів. Усвідомлюючи потребу жіночої освіти, Чацький планував пансіон для дівчат а також, прагнув дати доступ до навчання молоді із бідних верств населення, слушно вважаючи, що власне вони могли б принести користь суспільству, бо мусили працювати і віддавати свої знання. Вибір місця впав на Кременець, а співавтором проекту був відомий суспільний діяч Гуго Коллонтай. Ціною неймовірних зусиль у Кременці було створено унікальний навчальний заклад, який не мав аналогів у Європі. Гіперактивність Чацького стала у пригоді при зборі коштів на матеріальну базу закладу. Він умів достукатися до сердець і кишень багатих громадян, та й власних коштів не шкодував. Останні 8 років свого життя він повністю присвятив себе Кременцю, намагаючись підняти школу до найвижчого рівня. З цією метою створив прекрасну матеріальну базу, якою міг би пишатися і університет, багату бібліотеку, прекрасний ботанічний сад, та запросив до Кременця найкращих педагогів. Одним із них став батько Великого Кременчанина Юліуша Словацького – Евзебіуш Словацький, який із 1806 по 1811 рік викладав тут риторику (красномовство). В 1809 році у Волинській Гімназії навчалося вже 693 учні. Наявність такого закладу суттєво впливало і на «обличчя» міста. Чацький виношував плани облаштування Кременця – створення системи криниць та брукування вулиць. Діяльність Чацького активізувала як прихильників його   так і ворогів. На нього писали скарги, йому заздрили, зводили наклепи, що стало причиною неодноразових інспекцій та комісій. «Кусають мене звідусіль. Я терплю, бо благо краю вимагає цієї жертви». Звісно, кременецький проект не був ідеальним. Можна закинути суб’єктивізм , неоптимальний підбір предметів, часто програму змінювали «під викладача», деяку «розтягнутість» курсів, а навчальний день, коли учень був зайнятий від 6 ранку до 9 вечора, тепер би шокував кожного педагога. Та все ж атмосфера Кременця, атмосфера Волинських Афін породила цілу плеяду непересічних поетів, інженерів, науковців, суспільних діячів, які становили інтелектуальну еліту не лише Волині а й цілого регіону.

      Виснажений нервово і фізично, Тадеуш Чацький несподівано помер 8 лютого 1813 року в Дубно. Похований у рідному Порицьку, а серце його спочило в ліцейному костелі.  Кременецькі старожили ще памятають таблицю над дверима колонного залу ліцейної бібліотеки із євангельським текстом латиною «Де скарб твій там і серце твоє».


 Науковий співробітник - Олена Гаськевич


 

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА МОВОЮ НОВИХ ВИДАНЬ.

Друк PDF

Оксана ЗУБ  

Безперечно, немає в Україні іншого поета, крім Шевченка, про якого написано стільки книг, статей, наукових праць. Його твори всебічно проаналізовані поколіннями дослідників, за їх мотивами знято сотні фільмів та поставлено тисячі вистав. Шевченкіана невичерпна, а постать і творчість Кобзаря й надалі залишаються актуальними для наших сучасників – від юного школяра до сивочолого академіка, бо неосяжними є його геніальність думки, пророцтво ідей.shevchenko

       Загальновідомим для наших краян є факт, що восени 1846 року Тарас Шевченко, працюючи в складі Археографічної комісії, побував у Кременці, Почаєві, Вишнівці. Свідченням того візиту став виданий у Кременці, в друкарні братів Юзефовичів, «Малий Кобзар» (1922 р.), упорядкований професором Василем Бідновим – кременчанином, колишнім членом Центральної Ради. 

Наша ж розповідь – про своєрідне літературне повернення Поета в наш край мовою нових видань, що не так давно стали надбанням обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького. Саме – повернення Шевченка вже з новим переосмисленням його потужної постаті нашими сучасниками. Тими, котрі, переживаючи реальні події нинішніх днів, звертають увагу кожного з нас на невмиручість слова Тараса.
Цінним поповненням фондів музею є польськомовний «Kobziaż». Упорядкований Романом Лубківським (1941-2015) – почесним громадянином Кременця, відомим українським письменником і перекладачем, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, він вийшов друком у львівському видавництві «Світ» напередодні 200-річчя від дня народження Поета у 2013 році. Презентація відбулася в Кременці, у музеї Словацького, під час одного з традиційних «Діалогів двох культур», з участю видатних науковців, літераторів, митців з України та Польщі, Білорусії, Великобританії, Франції, Греції, Молдови.
  Видання вміщає 200 поетичних шедеврів в перекладах двадцятьох видатних польських та українських письменників і літераторів і є найповнішим зібранням найкращих перекладів, здійснених протягом останніх 150 років. Розпочинають книгу поезії, що входили до першого «Кобзаря» (1840 р.), далі – вірші впорядковані за хронологічним принципом. У вступній статті Роман Лубківський підкреслює зростання інтересу польських читачів до постаті українського поета-пророка, та все глибше усвідомлення поляками історичного зв’язку з долею і творчістю Шевченка, найбільшим прагненням якого була незалежність.
  Авторами поетичних перекладів, що увійшли до книги, є відомі в Україні літератори: Богдан Лепкий (1872-1941) – поет, прозаїк, літературознавець, критик, видавець, редактор кількох видань творів Тараса Шевченка, професор Ягелонського університету в Кракові, якого називають «послом української культури» в Польщі; Чеслав Ястженбєц-Козловський (1894-1956) – уродженець Кременця, якому належать 38 прекрасних перекладів поезій Кобзаря, опублікованих раніше в збірках вибраних творів у Вроцлаві та Варшаві в 1936, 1955, 1974 роках; Мечислав Яструн (1903-1983) – з Тернопільщини, родом із села Королівка Борщівського району – поет, есеїст, літературний критик, освітянин, редактор одного з польських журналів, між іншим, автор літературознавчих біографій Юліуша Словацького та Адама Міцкевича; Остап Лапський (1926-2012) – професійний перекладач, поет і публіцист, професор україністики Варшавського університету (1957–1980), автор статей «Шевченко в польській літературній критиці» та ін., лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка (2007). Особливо хочеться виділити постать Петра Куприся (1933-2002), який народився на Холмщині, пізніше жив на Волині, а потім знову повернувся з батьками в 1957 році над Буг, до рідних Костомолотів, в Польщу. Тут навчався в ліцеї, в Ягеллонському університеті, працював у школі, в академії. Польський і, водночас, український поет, писав мовами двох народі, між якими жив. Перекладав українських класиків – Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Українку та сучасних поетів. Та найвартіснішою справою його життя став повний переклад «Кобзаря» польською мовою – вперше в історії літератури. Цій праці шевченкознавець присвятив 17 років, що дало змогу полякам «відчути неповторність української культури через творчість Тараса Шевченка, а його феномен – ритміку і динаміку, звучання, дихання … через польську мову».
  З перекладами українських авторів переплітаються тлумачення польських дослідників та перекладачів, вклад у світову Шевченкіану яких досить вагомий. Твори Шевченка почали перекладати в Польщі ще за його життя, в 40-их роках ХІХ ст., оскільки саме тоді встановлюються його зв’язки з поляками й польською культурою. Та найпереконливішим доказом цієї дружби став "Ілюстрований Кобзар" (1844), виданий польською абеткою.
  До книги під редакцією Романа Лубківського ввійшли переклади поезій Кобзаря, виконані найавторитетнішими письменниками Польщі: Ярославом Івашкевичем (1894-1984) (родом із Вінничини) – видатним польським поетом, прозаїком, публіцистом, доля і творчість якого переплетена з Кременцем і постаттю Словацького, з українськими поетами – Миколою Бажаном, Максимом Рильським, Дмитром Павличком. Почесне місце в цьому ряду займає Леонард Совінський – один із перших перекладачів і дослідників творчості Кобзаря. Син польського шляхтича та української селянки, родом зі Східного Поділля, випускник Київського університету, він є автором драми «Na Ukrainie» (про події Січневого повстання), монографій «Studja nad ukraińską literaturą dzisiejszą», «Taras Szewczenko» та інших літературознавчих праць.
  Представлені в збірнику й переклади інших авторів: Юзефа Лободовського, визнаного в Україні як такого, хто єднає польську та українську літератури, автора знаменитого вірша «Слава Україні»; Єжи Єнджеєвича – польського письменника, теж пов’язаного з Кременцем, літературного критика, перекладача творів Івана Драча, Михайла Коцюбинського, Максима Рильського, Ліни Костенко, автора відомої автобіографічної повісті про Шевченка «Українські ночі або родовід генія», Леона Пастернака – автора одного з найкращих перекладів «Заповіту»...
Тема про творчість українського генія необ’ємна. Однак, скільки б не народжувалося книг, радієш кожному новому дітищу про нього, що стає важливою часткою музейних фондів. Багатотомник «Шевченківської енциклопедії» (2012-2014), виданий Національною академією наук України на основі матеріалів із фондів Національного музею Тараса Шевченка та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, одне із них. Цей унікальний проект із передмовою Івана Дзюби, зреалізований колективом науковців під керівництвом академіка Миколи Жулинського, вніс свіжі «відомості про життя, творчість і особистість Кобзаря, його епоху та оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумував понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві».
Цінним експонатом фондової колекції є також енциклопедія «Тарас Шевченко у пам’яті поколінь» (2014), видана з ініціативи членів національної Спілки журналістів Тернопільської області українською та англійською мовами.
Поверненням до шевченківської тематики стали наукові дослідження і наших музейників, поміщені у збірниках «Діалог двох культур», виданих в останні роки. Серед них – Тамари Сеніної: «Розвідка про перебування Тараса Шевченка на хуторі Вірля» і «Тарас Шевченко – дорогами нашого краю».
  Проходять століття, а Тарас Шевченко знову і знову повертається у свідомість українців. Нині його Слово адресоване українським воїнам, які відстоюють свою державу на Сході України. «Кобзар», виданий у 2015 році під патронатом Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, за упорядкування шевченкознавця Сергія Гальченка, викликає дуже сильні емоції, як тільки береш його до рук. Невеликого розміру, в обкладинці кольору маскувального вбрання військовослужбовців, цей «Кобзар» нагадує Шевченкову «захалявну книжечку». Тут – поезії, пересипані афоризмами з віршів Поета, в яких найповніше виражена любов до волелюбного українського народу, котрий боровся за право жити у власній незалежній державі. Епіграфом до «військового» «Кобзаря» стали пророчі слова Шевченка: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Вони по-особливому звучать в наші дні. Процитовані в січні 2014 року на Майдані Незалежності молодим вірменином із Дніпропетровщини Сергієм Нігояном, ці рядки набули ще сильнішого змісту. Шевченкове слово супроводжує нині наших захисників на передовій. І додає сили! Додає віри в перемогу!

 


 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВИХ ВИДАНЬ ТВОРІВ Т. ШЕВЧЕНКА

1

Головний зберігач фондів Оксана ЗУБ презентує у Кременецькому краєзнавчому музеї нові видання та переклади творів Тараса Шевченка, що надійшли у фонди музею Юліуша Словацького.

 


 

Стаття із газети "День"

Друк PDF

11

 


 

У ВОЛИНСЬКОМУ КРЕМЕНЦІ УКРАЇНЦІ З ПОЛЯКАМИ «ЗВОДИЛИ» ДУХОВНУ «ВЕЖУ»

Друк PDF

Ростислав ЛЕНЧУК,

журналіст, м. Кременець, член НСЖУ

Пам’ять сприятиме українсько-польському спільному порозумінню в майбутньому, — дійшли згоди українські й польські представники влад, дипломати обох держав, інтелектуали двох країн – науковці, письменники, поети, літературознавці, перекладачі, митці, краєзнавці, журналісти     

07

Уже втринадцятe (!) поспіль, у ці вересневі дні, древньоруський, український Кременець зустрів та прийняв у свої гостинні обійми високоповажних гостей iз усієї України та Республіки Польща, письменників і літературознавців, музейників та краєзнавців, культурологів і мистецтвознавців на черговий інтелектуальний форум – Міжнародну конференцію «Діалог двох культур».

 

Урочистим заходам, котрі відбулися нещодавно, аж ніяк не перешкодив рясний осінній дощ, котрий то періщив, то вщухав… Як і щорічно, десятки яскравих творчих постатей, зацікавлених у позитивному, плідному розвої польсько-українських взаємин у єдиній європейській сім’ї народів, спершу зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, що височіє в самому серці крем’яного міста, де поклали букети й кошики з квітами українському Генієві, Національному Пророкові.

Потім уся велелюдна делегація вирушила на місцеве Туницьке кладовище, де уклінно вшанувала пам’ять Саломеї Словацької-Бекю, матері польсько-українського поета-романтика Юліуша Словацького. Також традиційно відбулося урочисте, молитовне Богослужіння — літургія в парафіяльному римо-католицькому костелі Святого Станіслава.

 Під час відкриття цьогорічної конференції було виголошено чимало теплих слів і наполегливих рекомендацій. побажань щодо неодмінного, неминучого українсько-польського поєднання, примирення. Традиційно цей захід збирає представників інтелігенції та інтелектуалів двох держав, аби будувати спільний діалог культур, поезії та музики. Відтак ця відверта розмова між нашими народами є конструктивною основою побудови нових дружніх стосунків між Україною та Польщею.

Детальніше...

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ «СЛОВО ПРО КРЕМЕНЕЦЬ» У МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ,

науковий працівник музею Юліуша Словацького

      Нещодавно у музеї Юліуша Словацького відбулася презентація  виданого Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка (відповідальний редактор – ректор А. М. Ломакович)  збірника «Слово про Кременець». Цей 460-сторінковий том містить фольклорні, поетичні твори та уривки прозових, які наближають нам топографічні, соціальні та побутові реалії давнього Кременця. Оскільки культурне обличчя Міста творили представники різних національностей, поряд із українськими, тут уміщені твори російськомовних та польськомовних письменників. Звичайно ж, тут представлені і твори Юліуша Словацького, присвячені рідному місту. 

  

     Презентацію вела директор музею Тамара Сеніна, яка є одним із упорядників видавництва. Присутні на презентації автори, чиї твори увійшли до збірника, довірливо ділилися із присутніми сокровенним- свої твори читала Неоніла Крем’янчанка, авторка відомої збірки легенд «Орлине гніздо». Далі – поетичне слово В’ячеслава Майорова, Наталії Перескокової,  Юрія та Романа Левандовських, Олега Домбровського, Ніни Казьмірук, Юлії Тарнобір, Тамари Сеніної перепліталося зі співом кобзаря  Василя Жданкіна та  Володимира Дзюми. Науковий працівник музею Олена Гаськевич ознайомила із найвідомішими російсько- та польськомовними майстрами слова, що включені у презентоване видання.  Про Кременець, як джерело свого натхнення захоплено говорили і майстри пензля – заслужений художник України Євген Удін  (м.Тернопіль)  та Богдан Романюк із Кременця. Підводячи підсумок зустрічі, заступник  голови Кременецької районної  ради Валерій Левченко відмітив, що це унікальне видання, прекрасне як з точки зору рівня видавництва так і своєю наповненістю, варте широкого ознайомлення та популяризації серед кременчан та гостей міста. 

 


МОЩІ БЛАЖЕННОГО ПАПИ ІВАНА ПАВЛА ІІ НАЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ В КРЕМЕНЦІ

Друк PDF

 

 

Тамара СЕНІНА 

 

IMGP058812червня 2013 року Кременець пережив ще одну хвилюючу подію у своїй історії. Парафія римо-католицького костьолу  Св. Станіслава Єпископа і Мученика отримала реліквіарій – мощі першого ступеня — волосся Блаженного Папи Івана Павла ІІ (1920-2005 рр.).  

Церемонія внесення мощей відбулася з участю одинадцяти священиків Тернопільського деканату РКЦ, отця Йосипа греко-католицької церкви, що в Кременці. Прекрасним доповненням до усіх дійств, стало читання дітьми поезій, звучання духовного співу під звуки органа у виконанні хорового колективу «Кременецькі барви» та молодіжного ансамблю, що діють при костьолі і польському Товаристві ім. Юліуша Словацького. Присутніми були парафіяни, кременчани, жителі навколишніх сіл району, Шумська та інші шанувальники його Святості.

Розпочалися урочистості Літургією, яку теж відправив Митрополит Мечислав Мокшицький. Виголошена ним проповідь, була переповнена спогадами про Блаженного Папу Івана Павла ІІ, якому він служив самовіддано не один рік. Текст виступу звучав українською мовою і був доступним для всіх католиків та православних присутніх у храмі. Митрополит подякував духовенству та вірним інших парафій і конфесій за участь у спільному вшануванні мощей духовного пастира. Слова вдячності прозвучали і з уст ксьондза Кременецького римо-католицького костьолу Св. Станіслава Владислава Іващака. Важливим моментом його проповіді стало пояснення того, що Римо-католицький костьол Св. Станіслава не випадково став єдиною парафією в Тернопільському деканаті, де судилося знайти місце для зберігання мощей однієї з найвидатніших постатей у світі, мирське ім’я якої – Кароль Войтила.

Адже, від часу спорудження (1842-1857), костьол, пройшовши через всілякі режими та політичні утиски, залишився не ушкодженим і не закритим. Ще донедавна був єдиним діючим римо-католицьким храмом у місті та навколишньому регіоні. У костьолі знаходиться памятник кременчанину, геніальному польському поету Юліушу Словацькому (авторства Вацлава Шимановського), виготовлений у Парижі і перевезений до Кременця у 1909 році з нагоди 100-річчя від дня його народження. То ж імя Поета чи найбільше і повязане з особою Кароля Войтили. Саме Юліуш Словацький за рік до своєї смерті, у 1848 році, передбачив його прихід на престол словянського Папи. Про це він пише у вірші «Довкола розбрат, і Бог бє нині…»:

 

Довкола розбрат, і Бог б’є нині в могутній дзвін.

Це трон для папи, для слов’янина готує він.

Як італієць,— той утікати не стане в тінь.

Як Бог, він буде й де меч ступати, бо світ  це тлінь

 

Кароля Войтилу, поляка, було обрано Папою Римським 16 жовтня 1978 року на засіданні конклаву в Римі, чим порушено   вікову традицію обрання на папський престол пап-італійців. Іван Павло ІІ став першим понтифіком-слов’янином від 1523 року не італійського походження.  Ця постать у білому, оперта на вишуканий посох, стала символом добра, найбільшим моральним авторитетом, совістю світу, який нестримно мчав удалину… Жоден із Римських Пап не мав таких можливостей наближення до людей як він.

То ж після урочистого завершення Літургії відбулося урочисте перенесення мощей у відведене для них місце. Відтепер реліквіарій із мощами Блаженного буде розміщений у нижній частині північної вежі римо-католицького костьолу Св. Станіслава, на вівтарі,  під його портретом, виконаним польським художником Вєславом Пєхувкою із Олєшніци і матиме назву каплиці Блаженного Папи Івана Павла ІІ. Мощі залишаться тут назавжди і стануть ще однією святинею храму, до якого двері завжди і для всіх будуть відчинені. До цього дня найбільшою святинею костьолу вважали реліквії св. Феліціана, привезені у Кременець з Риму в середині ХVIII століття. 

«Будучи людиною нового часу, Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло ІІ) використовував усе, що дала нам техніка ХХ-ХХІ століть.  Мобільний зв’язок і супутникове телебачення… Вони були для нього носіями молитов із храмів усієї земної кулі. Телевізійні новини стали відлунням Євангелія, преса, навіть найбільш недоброзичлива до Папи, почала проповідувати Благу Вість. Уже сама поява Івана Павла ІІ віщувала успіх, розтулялися затиснуті в кулак долоні, вороги починали помічати безглуздість того, що роблять. Це відчули на собі всі країни світу. Ця скромна людина розгублено відсмикувала руку, якою вітала натовп, коли її цілували старці й жінки, діти і, навіть, духовні чини Церкви…» (Даріуш Томаш Лєбьода). Кароль Войтила писав прекрасні поезії. Їх чисельну кількість переклав відомий український поет Станіслав Шевченко, який не раз приїжджав до Кременця.

Папа Іван Павло ІІ — перший понтифік, який умів вибачатися. Підрахували, що з моменту обрання Римським Папою Іоанн Павло II вибачався з різних причин приблизно 100 разів. Найперше вибачився перед італійцями за погане володіння їхньою мовою. Перед китайцями вибачався за допущені католицькою церквою помилки часів колоніалізму. Вибачався перед індіанцями та африканцями. Перед юдеями за антисемітизм церкви. У 1992 році публічно вибачався перед покійними Галілео Галілеєм, Джордано Бруно, Савонаролою, Яном Гусом, Мартіном Лютером. У зверненні до жінок щиро каявся у співучасті церкви у їх пригніченні, приніс вибачення за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар'єрі і у всьому, що стосується демократичних прав і обов'язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив пробачення за зло, вчинене «братам з інших конфесій». У Києві, відразу ж по приїзді в аеропорт, визнав провину за «помилки, довершені католицькою церквою у далекому і недавньому минулому…». Молився і думав про всіх людей, проникав думками в таємниці існування. Приймав без винятку усіх бажаючих і уділяв їм своє Благословення. Серед таких були під час особистої аудієнції з ним і наші кременчани – парафіяни костьолу св. Станіслава Марія та Антоній Камінські – подружжя, що виховало десятьох дітей…

То ж немає нічого дивного в тому, що і прощання з Папою римським Іваном Павлом II та його похорон у квітні 2005 року стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства… Тіло Івана Павла II було перенесено в грот базиліки (собору) святого Петра. Похований поряд із мощами святого апостола Петра, в капелі Матері Божої.

Людина, пастир, поет, актор… Його реліквії розносяться у найважливіші місця по всьому світі. Відтепер зрозуміло, чому винятком став і наш Кременець…

 

 


ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ - ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ПОЛІЦІЇ ОХОРОНИ (ФОТО)

Друк PDF

1477399166912783001477399166Ставлення до історико-культурної спадщини є віддзеркаленням нашої культури, цивілізованості нації. Але з кожним роком проблеми її збереження набувають все більшого значення. Свідченням того є значні посягання, розкрадання, нищення історико-культурних здобутків Тернопільщини.

Близько десяти визначних пам'яток історії та мистецтва знаходяться під наглядом Управління поліції охорони в Тернопільській області. Серед них: музей «Словацького», Художній та краєзнавчий музеї, Кременецький ботанічний сад, Кременецький замок на горі Бона, Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник,Святоуспенська Почаївська Лавра.

- Охорона забезпечується цілодобово спеціально підготовленими, озброєними працівниками поліції охорони. На об’єктах встановлені кнопки термінового виклику поліції, засоби сигналізації, які забезпечують миттєве реагування нарядами груп реагування у разі протиправних посягань, - запевнив заступник начальника Управління поліції охорони в Тернопільській області Роман Лихота.

1477399166771519001477399166Пишаються своїми надбаннями та експонатами, а також переживають за їхню цілісність працівники музею Юліуша Словацького. За словами Тамари Сеніної, директор Кременецького закладу, дякуючи охороні професіоналів, жодних посягань не було. Кілька разів спрацьовувала сигналізація, але група бійців приїжджала завжди вчасно.

- Дякуючи Управлінню поліції охорони, ми завжди спокійні і ночі наші проходять в спокої. Якщо музей через наші причини не працює, то охоронці завжди знаходяться біля музею. Ми знаємо і впевнені, що наш музей в надійних руках.

Пишаються мешканці Тернопілля своїм Кременецьким замком, що на горі Бона. Він збудований ще в 13 столітті та знаходиться на висоті чотирьохсот метрів над рівнем моря. До наших днів збереглися двоярусна надбрамна вежа з аркою, бічні оборонні мури, частково палац і вежа над ним, що є великою цінністю для Тернопільського краю. Уже кілька років поспіль працівники управління поліції охорони стежать за порядком у цьому історичному місці.

- На даний об'єкт приїжджають люди напідпитку, вчиняють тут розбірки і розводять багаття. Наша задача, щоб такі люди не заїжджали на об'єкт і не порушували цілісності даного історичного об'єкту,- каже поліцейський батальйону управління поліції охорони в Тернопільській області Андрій Моронжук.

1477399167037930001477399167Групи затримання Управління поліції охорони неодноразово виїжджали на виклики, адже раритетні експонати, витвори мистецтва та пам’ятки історії ваблять любителів швидкого збагачення. Проте втекти з награбованим ще не вдавалось нікому. Тому замовники послуг управління поліції охорони з впевненістю можуть сказати, що історичні та культурні здобутки Тернопільщини перебувають під надійним захистом.

Управління поліції охорони
в Тернопільській області


Інформація із сайту Національної поліції України

https://www.guard.np.gov.ua/novini/viznachni-mistsja-ternopilschini-pid-pilnim-nagljadom-politsiji-ohoroni-foto


 

З КРЕМЕНЦЕМ У СЕРЦІ.

Друк PDF

Германович. До 100-річчя від дня народження

Олена Гаськевич 

Науковий працівник музею 

Юліуша Словацького

 

      З плином часу обличчя нашого Кременця постійно змінюється. Де й поділися зворушливі дерев’яні будиночки, взірець  архітектури 18 століття, поменшало й чепурних  шляхетських двориків з неодмінними колоннами й широкими сходами, що були окрасою  міста, потрохи  стирається у пам’яті й первісний вигляд нашої центральної вулиці, обрамленої старими каштанами, яка лише у нас могла називатися Широкою. Давній образ рідного міста зберігся лише завдяки мистецтву фотографії. Тут Кременцю  особливо поталанило. Його принади у 20-30 роки минулого століття пристрасно фіксували такі відомі майстри об’єктиву як Станіслав Схейбал, Людвік Гроновський чи Мусій Скакальський. Особливе місце у творенні іконографії Кременця займає постать всесвітньовідомого фотомитця Генрика Германовича. Учень «батька польської фотографії«  Яна Булгака, він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо  тому ім’я  Генрика  Германовича  чи не  найбільш  відоме кременчанам. Хоча молодий фотограф мав уже певні надбання (1-а нагорода «Мистецьких відомостей» (Познань)  публікації у Парижі та позитивні відгуки паризької преси), власне у Кременці Германович сформувався як самостійний митець та педагог, який із запалом передавав свої знання молоді та навчав її пізнавати і фіксувати  красу навколишнього світу.

     Про дальший життєвий і творчий шлях батька розповідають дочки фотографа: « Зрісши серед чудового пейзажу Вільна, Германович закохався у  чарівний і багатий краєвид Кременця, присвятивши йому найкращі фотографії зі свого доробку. Захоплений містом і прекрасним волинським пейзажем, він інтенсивно фотографував. Роботи, створені в цей період, відображають неповторну  красу міста й околиць.  Створюються художні фотографії з  вишуканою композицією, насичені приглушеним світлом, що передають незабутню атмосферу тих років. Германович також документує події з життя міста, а особливо діяльність Кременецького Ліцею (м.ін. з’їзд засновників Волинського наукового інституту у 1938 р). Він готує ілюстративний матеріал до запланованого видавництва про Волинь, який  зник під час воєнного лихоліття. Під час пожежі у Вільні гине, посланий на рецензію  Булгаку, текст з фотографіями волинських краєвидів, виконаних в стилі імпресіонізму. У 1938 році Германович отримав срібну медаль на 1 Польській виставці вітчизняної фотографії у  Варшаві. У наступному році за власний кошт він видав альбом « Чудове  рідне місто Юліуша Словацького – вибране з листів і поезії», тепер - бібліофільський раритет. Виконані і власноруч вклеєні автором фотографії Кременця доповнювалися фрагментами з віршів і листів великого поета, вибрані Емілією Корнашевською – майбутньою дружиною фотографа. У своїх спогадах він писав: »Тут вперше здійснилася моя тиха мрія про поєднання поетичного опису із фотографічним описом  однієї теми». В тому ж році з’являється альбом під ред. К. Грошинського «Місто великої туги», де міститься багато робіт Германовича. 29 вересня 1939 року Германович одружився з Емілією Корнашевською, вірною і відданою супутницею життя. Вихованка Кременецького ліцею, вона згодом працювала у ліцейній бібліотеці. Спільно подружжя прожило 50 років. Кохана дружина, з першого фото (відомий її портрет «Жінка з закритими очами» 1937 р.) вона підтримувала всі його мистецькі починання, супроводжувала у мандрівках під час підготовки чергових альбомів, була першим рецензентом текстів і першим одержувачем видавничих макетів. В кожній ситуації вони могли  покладатися одне на одного. Дружина організовувала побут митця,  була берегинею сімейного вогнища. Померла 5 січня 2004 р. 

        Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво» під керівництвом  Станіслава Схейбала. Він документував м.ін. геологічні дослідження і археологічні розкопки, що велись працівниками музею Землі кременецької, працював фотоінструктором, зафіксував жахливу картину палаючого гетта. Митців, що в ті тяжкі хвилини знаходилися у Кременці поєднувала дружба і взаємодопомога. Дружні стосунки, що зав’язалися у цьому місті тривали протягом довгих років. У вересні 1943 р. Г. Германович з дружиною та півторарічною донечкою Анною покинула місто і після довгих поневірянь, через Перемишель, Щитно – осіли  у Кракові. На жаль, лише невелика частина фотографічного архіву збереглася. Більшість схованих у Кременці негативів пропала. Генрик Германович писав: « У Вільні я мріяв,  формував в уяві, у Кременці перевіряв, надавав форми, у Кракові зміцнився я сам і мої можливості». 

     Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках  та 40 за кордоном, є автором 25  альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки. 

     Я мала приємність познайомитися із цією непересічною особистістю, тому що Германович підтримував дружні стосунки із нашою родиною. Це і була, власне, одна із тих приязней, які  митець зав’язав у Кременці в молоді роки. Мій дядя, тоді молодий художник Ігор Гаськевич, був ретушером у фотоательє Германовича. Кременець – це місто, з яким фотомитець не поривав зв’язку. Сюди він повертався думкою, а коли це стало можливо і особисто. І це не дивно. З Кременцем його єднали творчі злети та особисті переживання.  Тут він сформувався як самостійний митець, тут одружився, а на Кременецькому католицькому цвинтарі – могили двох його дітей-близнят. Неможливо було забути пережите тут у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.    

     Генрик Германович помер у Кракові 31 травня 1992 року. У цьому році минає сота річниця від дня його народження та двадцята – від дня смерті.