UkrainianPolishRussian

Публікації

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА МОВОЮ НОВИХ ВИДАНЬ.

Друк PDF

Оксана ЗУБ  

Безперечно, немає в Україні іншого поета, крім Шевченка, про якого написано стільки книг, статей, наукових праць. Його твори всебічно проаналізовані поколіннями дослідників, за їх мотивами знято сотні фільмів та поставлено тисячі вистав. Шевченкіана невичерпна, а постать і творчість Кобзаря й надалі залишаються актуальними для наших сучасників – від юного школяра до сивочолого академіка, бо неосяжними є його геніальність думки, пророцтво ідей.shevchenko

       Загальновідомим для наших краян є факт, що восени 1846 року Тарас Шевченко, працюючи в складі Археографічної комісії, побував у Кременці, Почаєві, Вишнівці. Свідченням того візиту став виданий у Кременці, в друкарні братів Юзефовичів, «Малий Кобзар» (1922 р.), упорядкований професором Василем Бідновим – кременчанином, колишнім членом Центральної Ради. 

Наша ж розповідь – про своєрідне літературне повернення Поета в наш край мовою нових видань, що не так давно стали надбанням обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького. Саме – повернення Шевченка вже з новим переосмисленням його потужної постаті нашими сучасниками. Тими, котрі, переживаючи реальні події нинішніх днів, звертають увагу кожного з нас на невмиручість слова Тараса.
Цінним поповненням фондів музею є польськомовний «Kobziaż». Упорядкований Романом Лубківським (1941-2015) – почесним громадянином Кременця, відомим українським письменником і перекладачем, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, він вийшов друком у львівському видавництві «Світ» напередодні 200-річчя від дня народження Поета у 2013 році. Презентація відбулася в Кременці, у музеї Словацького, під час одного з традиційних «Діалогів двох культур», з участю видатних науковців, літераторів, митців з України та Польщі, Білорусії, Великобританії, Франції, Греції, Молдови.
  Видання вміщає 200 поетичних шедеврів в перекладах двадцятьох видатних польських та українських письменників і літераторів і є найповнішим зібранням найкращих перекладів, здійснених протягом останніх 150 років. Розпочинають книгу поезії, що входили до першого «Кобзаря» (1840 р.), далі – вірші впорядковані за хронологічним принципом. У вступній статті Роман Лубківський підкреслює зростання інтересу польських читачів до постаті українського поета-пророка, та все глибше усвідомлення поляками історичного зв’язку з долею і творчістю Шевченка, найбільшим прагненням якого була незалежність.
  Авторами поетичних перекладів, що увійшли до книги, є відомі в Україні літератори: Богдан Лепкий (1872-1941) – поет, прозаїк, літературознавець, критик, видавець, редактор кількох видань творів Тараса Шевченка, професор Ягелонського університету в Кракові, якого називають «послом української культури» в Польщі; Чеслав Ястженбєц-Козловський (1894-1956) – уродженець Кременця, якому належать 38 прекрасних перекладів поезій Кобзаря, опублікованих раніше в збірках вибраних творів у Вроцлаві та Варшаві в 1936, 1955, 1974 роках; Мечислав Яструн (1903-1983) – з Тернопільщини, родом із села Королівка Борщівського району – поет, есеїст, літературний критик, освітянин, редактор одного з польських журналів, між іншим, автор літературознавчих біографій Юліуша Словацького та Адама Міцкевича; Остап Лапський (1926-2012) – професійний перекладач, поет і публіцист, професор україністики Варшавського університету (1957–1980), автор статей «Шевченко в польській літературній критиці» та ін., лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка (2007). Особливо хочеться виділити постать Петра Куприся (1933-2002), який народився на Холмщині, пізніше жив на Волині, а потім знову повернувся з батьками в 1957 році над Буг, до рідних Костомолотів, в Польщу. Тут навчався в ліцеї, в Ягеллонському університеті, працював у школі, в академії. Польський і, водночас, український поет, писав мовами двох народі, між якими жив. Перекладав українських класиків – Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Українку та сучасних поетів. Та найвартіснішою справою його життя став повний переклад «Кобзаря» польською мовою – вперше в історії літератури. Цій праці шевченкознавець присвятив 17 років, що дало змогу полякам «відчути неповторність української культури через творчість Тараса Шевченка, а його феномен – ритміку і динаміку, звучання, дихання … через польську мову».
  З перекладами українських авторів переплітаються тлумачення польських дослідників та перекладачів, вклад у світову Шевченкіану яких досить вагомий. Твори Шевченка почали перекладати в Польщі ще за його життя, в 40-их роках ХІХ ст., оскільки саме тоді встановлюються його зв’язки з поляками й польською культурою. Та найпереконливішим доказом цієї дружби став "Ілюстрований Кобзар" (1844), виданий польською абеткою.
  До книги під редакцією Романа Лубківського ввійшли переклади поезій Кобзаря, виконані найавторитетнішими письменниками Польщі: Ярославом Івашкевичем (1894-1984) (родом із Вінничини) – видатним польським поетом, прозаїком, публіцистом, доля і творчість якого переплетена з Кременцем і постаттю Словацького, з українськими поетами – Миколою Бажаном, Максимом Рильським, Дмитром Павличком. Почесне місце в цьому ряду займає Леонард Совінський – один із перших перекладачів і дослідників творчості Кобзаря. Син польського шляхтича та української селянки, родом зі Східного Поділля, випускник Київського університету, він є автором драми «Na Ukrainie» (про події Січневого повстання), монографій «Studja nad ukraińską literaturą dzisiejszą», «Taras Szewczenko» та інших літературознавчих праць.
  Представлені в збірнику й переклади інших авторів: Юзефа Лободовського, визнаного в Україні як такого, хто єднає польську та українську літератури, автора знаменитого вірша «Слава Україні»; Єжи Єнджеєвича – польського письменника, теж пов’язаного з Кременцем, літературного критика, перекладача творів Івана Драча, Михайла Коцюбинського, Максима Рильського, Ліни Костенко, автора відомої автобіографічної повісті про Шевченка «Українські ночі або родовід генія», Леона Пастернака – автора одного з найкращих перекладів «Заповіту»...
Тема про творчість українського генія необ’ємна. Однак, скільки б не народжувалося книг, радієш кожному новому дітищу про нього, що стає важливою часткою музейних фондів. Багатотомник «Шевченківської енциклопедії» (2012-2014), виданий Національною академією наук України на основі матеріалів із фондів Національного музею Тараса Шевченка та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, одне із них. Цей унікальний проект із передмовою Івана Дзюби, зреалізований колективом науковців під керівництвом академіка Миколи Жулинського, вніс свіжі «відомості про життя, творчість і особистість Кобзаря, його епоху та оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумував понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві».
Цінним експонатом фондової колекції є також енциклопедія «Тарас Шевченко у пам’яті поколінь» (2014), видана з ініціативи членів національної Спілки журналістів Тернопільської області українською та англійською мовами.
Поверненням до шевченківської тематики стали наукові дослідження і наших музейників, поміщені у збірниках «Діалог двох культур», виданих в останні роки. Серед них – Тамари Сеніної: «Розвідка про перебування Тараса Шевченка на хуторі Вірля» і «Тарас Шевченко – дорогами нашого краю».
  Проходять століття, а Тарас Шевченко знову і знову повертається у свідомість українців. Нині його Слово адресоване українським воїнам, які відстоюють свою державу на Сході України. «Кобзар», виданий у 2015 році під патронатом Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, за упорядкування шевченкознавця Сергія Гальченка, викликає дуже сильні емоції, як тільки береш його до рук. Невеликого розміру, в обкладинці кольору маскувального вбрання військовослужбовців, цей «Кобзар» нагадує Шевченкову «захалявну книжечку». Тут – поезії, пересипані афоризмами з віршів Поета, в яких найповніше виражена любов до волелюбного українського народу, котрий боровся за право жити у власній незалежній державі. Епіграфом до «військового» «Кобзаря» стали пророчі слова Шевченка: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Вони по-особливому звучать в наші дні. Процитовані в січні 2014 року на Майдані Незалежності молодим вірменином із Дніпропетровщини Сергієм Нігояном, ці рядки набули ще сильнішого змісту. Шевченкове слово супроводжує нині наших захисників на передовій. І додає сили! Додає віри в перемогу!

 


 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВИХ ВИДАНЬ ТВОРІВ Т. ШЕВЧЕНКА

1

Головний зберігач фондів Оксана ЗУБ презентує у Кременецькому краєзнавчому музеї нові видання та переклади творів Тараса Шевченка, що надійшли у фонди музею Юліуша Словацького.

 


 

Стаття із газети "День"

Друк PDF

11

 


 

У ВОЛИНСЬКОМУ КРЕМЕНЦІ УКРАЇНЦІ З ПОЛЯКАМИ «ЗВОДИЛИ» ДУХОВНУ «ВЕЖУ»

Друк PDF

Ростислав ЛЕНЧУК,

журналіст, м. Кременець, член НСЖУ

Пам’ять сприятиме українсько-польському спільному порозумінню в майбутньому, — дійшли згоди українські й польські представники влад, дипломати обох держав, інтелектуали двох країн – науковці, письменники, поети, літературознавці, перекладачі, митці, краєзнавці, журналісти     

07

Уже втринадцятe (!) поспіль, у ці вересневі дні, древньоруський, український Кременець зустрів та прийняв у свої гостинні обійми високоповажних гостей iз усієї України та Республіки Польща, письменників і літературознавців, музейників та краєзнавців, культурологів і мистецтвознавців на черговий інтелектуальний форум – Міжнародну конференцію «Діалог двох культур».

 

Урочистим заходам, котрі відбулися нещодавно, аж ніяк не перешкодив рясний осінній дощ, котрий то періщив, то вщухав… Як і щорічно, десятки яскравих творчих постатей, зацікавлених у позитивному, плідному розвої польсько-українських взаємин у єдиній європейській сім’ї народів, спершу зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, що височіє в самому серці крем’яного міста, де поклали букети й кошики з квітами українському Генієві, Національному Пророкові.

Потім уся велелюдна делегація вирушила на місцеве Туницьке кладовище, де уклінно вшанувала пам’ять Саломеї Словацької-Бекю, матері польсько-українського поета-романтика Юліуша Словацького. Також традиційно відбулося урочисте, молитовне Богослужіння — літургія в парафіяльному римо-католицькому костелі Святого Станіслава.

 Під час відкриття цьогорічної конференції було виголошено чимало теплих слів і наполегливих рекомендацій. побажань щодо неодмінного, неминучого українсько-польського поєднання, примирення. Традиційно цей захід збирає представників інтелігенції та інтелектуалів двох держав, аби будувати спільний діалог культур, поезії та музики. Відтак ця відверта розмова між нашими народами є конструктивною основою побудови нових дружніх стосунків між Україною та Польщею.

Детальніше...

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ «СЛОВО ПРО КРЕМЕНЕЦЬ» У МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ,

науковий працівник музею Юліуша Словацького

      Нещодавно у музеї Юліуша Словацького відбулася презентація  виданого Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка (відповідальний редактор – ректор А. М. Ломакович)  збірника «Слово про Кременець». Цей 460-сторінковий том містить фольклорні, поетичні твори та уривки прозових, які наближають нам топографічні, соціальні та побутові реалії давнього Кременця. Оскільки культурне обличчя Міста творили представники різних національностей, поряд із українськими, тут уміщені твори російськомовних та польськомовних письменників. Звичайно ж, тут представлені і твори Юліуша Словацького, присвячені рідному місту. 

  

     Презентацію вела директор музею Тамара Сеніна, яка є одним із упорядників видавництва. Присутні на презентації автори, чиї твори увійшли до збірника, довірливо ділилися із присутніми сокровенним- свої твори читала Неоніла Крем’янчанка, авторка відомої збірки легенд «Орлине гніздо». Далі – поетичне слово В’ячеслава Майорова, Наталії Перескокової,  Юрія та Романа Левандовських, Олега Домбровського, Ніни Казьмірук, Юлії Тарнобір, Тамари Сеніної перепліталося зі співом кобзаря  Василя Жданкіна та  Володимира Дзюми. Науковий працівник музею Олена Гаськевич ознайомила із найвідомішими російсько- та польськомовними майстрами слова, що включені у презентоване видання.  Про Кременець, як джерело свого натхнення захоплено говорили і майстри пензля – заслужений художник України Євген Удін  (м.Тернопіль)  та Богдан Романюк із Кременця. Підводячи підсумок зустрічі, заступник  голови Кременецької районної  ради Валерій Левченко відмітив, що це унікальне видання, прекрасне як з точки зору рівня видавництва так і своєю наповненістю, варте широкого ознайомлення та популяризації серед кременчан та гостей міста. 

 


МОЩІ БЛАЖЕННОГО ПАПИ ІВАНА ПАВЛА ІІ НАЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ В КРЕМЕНЦІ

Друк PDF

 

 

Тамара СЕНІНА 

 

IMGP058812червня 2013 року Кременець пережив ще одну хвилюючу подію у своїй історії. Парафія римо-католицького костьолу  Св. Станіслава Єпископа і Мученика отримала реліквіарій – мощі першого ступеня — волосся Блаженного Папи Івана Павла ІІ (1920-2005 рр.).  

Церемонія внесення мощей відбулася з участю одинадцяти священиків Тернопільського деканату РКЦ, отця Йосипа греко-католицької церкви, що в Кременці. Прекрасним доповненням до усіх дійств, стало читання дітьми поезій, звучання духовного співу під звуки органа у виконанні хорового колективу «Кременецькі барви» та молодіжного ансамблю, що діють при костьолі і польському Товаристві ім. Юліуша Словацького. Присутніми були парафіяни, кременчани, жителі навколишніх сіл району, Шумська та інші шанувальники його Святості.

Розпочалися урочистості Літургією, яку теж відправив Митрополит Мечислав Мокшицький. Виголошена ним проповідь, була переповнена спогадами про Блаженного Папу Івана Павла ІІ, якому він служив самовіддано не один рік. Текст виступу звучав українською мовою і був доступним для всіх католиків та православних присутніх у храмі. Митрополит подякував духовенству та вірним інших парафій і конфесій за участь у спільному вшануванні мощей духовного пастира. Слова вдячності прозвучали і з уст ксьондза Кременецького римо-католицького костьолу Св. Станіслава Владислава Іващака. Важливим моментом його проповіді стало пояснення того, що Римо-католицький костьол Св. Станіслава не випадково став єдиною парафією в Тернопільському деканаті, де судилося знайти місце для зберігання мощей однієї з найвидатніших постатей у світі, мирське ім’я якої – Кароль Войтила.

Адже, від часу спорудження (1842-1857), костьол, пройшовши через всілякі режими та політичні утиски, залишився не ушкодженим і не закритим. Ще донедавна був єдиним діючим римо-католицьким храмом у місті та навколишньому регіоні. У костьолі знаходиться памятник кременчанину, геніальному польському поету Юліушу Словацькому (авторства Вацлава Шимановського), виготовлений у Парижі і перевезений до Кременця у 1909 році з нагоди 100-річчя від дня його народження. То ж імя Поета чи найбільше і повязане з особою Кароля Войтили. Саме Юліуш Словацький за рік до своєї смерті, у 1848 році, передбачив його прихід на престол словянського Папи. Про це він пише у вірші «Довкола розбрат, і Бог бє нині…»:

 

Довкола розбрат, і Бог б’є нині в могутній дзвін.

Це трон для папи, для слов’янина готує він.

Як італієць,— той утікати не стане в тінь.

Як Бог, він буде й де меч ступати, бо світ  це тлінь

 

Кароля Войтилу, поляка, було обрано Папою Римським 16 жовтня 1978 року на засіданні конклаву в Римі, чим порушено   вікову традицію обрання на папський престол пап-італійців. Іван Павло ІІ став першим понтифіком-слов’янином від 1523 року не італійського походження.  Ця постать у білому, оперта на вишуканий посох, стала символом добра, найбільшим моральним авторитетом, совістю світу, який нестримно мчав удалину… Жоден із Римських Пап не мав таких можливостей наближення до людей як він.

То ж після урочистого завершення Літургії відбулося урочисте перенесення мощей у відведене для них місце. Відтепер реліквіарій із мощами Блаженного буде розміщений у нижній частині північної вежі римо-католицького костьолу Св. Станіслава, на вівтарі,  під його портретом, виконаним польським художником Вєславом Пєхувкою із Олєшніци і матиме назву каплиці Блаженного Папи Івана Павла ІІ. Мощі залишаться тут назавжди і стануть ще однією святинею храму, до якого двері завжди і для всіх будуть відчинені. До цього дня найбільшою святинею костьолу вважали реліквії св. Феліціана, привезені у Кременець з Риму в середині ХVIII століття. 

«Будучи людиною нового часу, Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло ІІ) використовував усе, що дала нам техніка ХХ-ХХІ століть.  Мобільний зв’язок і супутникове телебачення… Вони були для нього носіями молитов із храмів усієї земної кулі. Телевізійні новини стали відлунням Євангелія, преса, навіть найбільш недоброзичлива до Папи, почала проповідувати Благу Вість. Уже сама поява Івана Павла ІІ віщувала успіх, розтулялися затиснуті в кулак долоні, вороги починали помічати безглуздість того, що роблять. Це відчули на собі всі країни світу. Ця скромна людина розгублено відсмикувала руку, якою вітала натовп, коли її цілували старці й жінки, діти і, навіть, духовні чини Церкви…» (Даріуш Томаш Лєбьода). Кароль Войтила писав прекрасні поезії. Їх чисельну кількість переклав відомий український поет Станіслав Шевченко, який не раз приїжджав до Кременця.

Папа Іван Павло ІІ — перший понтифік, який умів вибачатися. Підрахували, що з моменту обрання Римським Папою Іоанн Павло II вибачався з різних причин приблизно 100 разів. Найперше вибачився перед італійцями за погане володіння їхньою мовою. Перед китайцями вибачався за допущені католицькою церквою помилки часів колоніалізму. Вибачався перед індіанцями та африканцями. Перед юдеями за антисемітизм церкви. У 1992 році публічно вибачався перед покійними Галілео Галілеєм, Джордано Бруно, Савонаролою, Яном Гусом, Мартіном Лютером. У зверненні до жінок щиро каявся у співучасті церкви у їх пригніченні, приніс вибачення за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар'єрі і у всьому, що стосується демократичних прав і обов'язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив пробачення за зло, вчинене «братам з інших конфесій». У Києві, відразу ж по приїзді в аеропорт, визнав провину за «помилки, довершені католицькою церквою у далекому і недавньому минулому…». Молився і думав про всіх людей, проникав думками в таємниці існування. Приймав без винятку усіх бажаючих і уділяв їм своє Благословення. Серед таких були під час особистої аудієнції з ним і наші кременчани – парафіяни костьолу св. Станіслава Марія та Антоній Камінські – подружжя, що виховало десятьох дітей…

То ж немає нічого дивного в тому, що і прощання з Папою римським Іваном Павлом II та його похорон у квітні 2005 року стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства… Тіло Івана Павла II було перенесено в грот базиліки (собору) святого Петра. Похований поряд із мощами святого апостола Петра, в капелі Матері Божої.

Людина, пастир, поет, актор… Його реліквії розносяться у найважливіші місця по всьому світі. Відтепер зрозуміло, чому винятком став і наш Кременець…

 

 


ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ - ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ПОЛІЦІЇ ОХОРОНИ (ФОТО)

Друк PDF

1477399166912783001477399166Ставлення до історико-культурної спадщини є віддзеркаленням нашої культури, цивілізованості нації. Але з кожним роком проблеми її збереження набувають все більшого значення. Свідченням того є значні посягання, розкрадання, нищення історико-культурних здобутків Тернопільщини.

Близько десяти визначних пам'яток історії та мистецтва знаходяться під наглядом Управління поліції охорони в Тернопільській області. Серед них: музей «Словацького», Художній та краєзнавчий музеї, Кременецький ботанічний сад, Кременецький замок на горі Бона, Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник,Святоуспенська Почаївська Лавра.

- Охорона забезпечується цілодобово спеціально підготовленими, озброєними працівниками поліції охорони. На об’єктах встановлені кнопки термінового виклику поліції, засоби сигналізації, які забезпечують миттєве реагування нарядами груп реагування у разі протиправних посягань, - запевнив заступник начальника Управління поліції охорони в Тернопільській області Роман Лихота.

1477399166771519001477399166Пишаються своїми надбаннями та експонатами, а також переживають за їхню цілісність працівники музею Юліуша Словацького. За словами Тамари Сеніної, директор Кременецького закладу, дякуючи охороні професіоналів, жодних посягань не було. Кілька разів спрацьовувала сигналізація, але група бійців приїжджала завжди вчасно.

- Дякуючи Управлінню поліції охорони, ми завжди спокійні і ночі наші проходять в спокої. Якщо музей через наші причини не працює, то охоронці завжди знаходяться біля музею. Ми знаємо і впевнені, що наш музей в надійних руках.

Пишаються мешканці Тернопілля своїм Кременецьким замком, що на горі Бона. Він збудований ще в 13 столітті та знаходиться на висоті чотирьохсот метрів над рівнем моря. До наших днів збереглися двоярусна надбрамна вежа з аркою, бічні оборонні мури, частково палац і вежа над ним, що є великою цінністю для Тернопільського краю. Уже кілька років поспіль працівники управління поліції охорони стежать за порядком у цьому історичному місці.

- На даний об'єкт приїжджають люди напідпитку, вчиняють тут розбірки і розводять багаття. Наша задача, щоб такі люди не заїжджали на об'єкт і не порушували цілісності даного історичного об'єкту,- каже поліцейський батальйону управління поліції охорони в Тернопільській області Андрій Моронжук.

1477399167037930001477399167Групи затримання Управління поліції охорони неодноразово виїжджали на виклики, адже раритетні експонати, витвори мистецтва та пам’ятки історії ваблять любителів швидкого збагачення. Проте втекти з награбованим ще не вдавалось нікому. Тому замовники послуг управління поліції охорони з впевненістю можуть сказати, що історичні та культурні здобутки Тернопільщини перебувають під надійним захистом.

Управління поліції охорони
в Тернопільській області


Інформація із сайту Національної поліції України

https://www.guard.np.gov.ua/novini/viznachni-mistsja-ternopilschini-pid-pilnim-nagljadom-politsiji-ohoroni-foto


 

З КРЕМЕНЦЕМ У СЕРЦІ.

Друк PDF

Германович. До 100-річчя від дня народження

Олена Гаськевич 

Науковий працівник музею 

Юліуша Словацького

 

      З плином часу обличчя нашого Кременця постійно змінюється. Де й поділися зворушливі дерев’яні будиночки, взірець  архітектури 18 століття, поменшало й чепурних  шляхетських двориків з неодмінними колоннами й широкими сходами, що були окрасою  міста, потрохи  стирається у пам’яті й первісний вигляд нашої центральної вулиці, обрамленої старими каштанами, яка лише у нас могла називатися Широкою. Давній образ рідного міста зберігся лише завдяки мистецтву фотографії. Тут Кременцю  особливо поталанило. Його принади у 20-30 роки минулого століття пристрасно фіксували такі відомі майстри об’єктиву як Станіслав Схейбал, Людвік Гроновський чи Мусій Скакальський. Особливе місце у творенні іконографії Кременця займає постать всесвітньовідомого фотомитця Генрика Германовича. Учень «батька польської фотографії«  Яна Булгака, він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо  тому ім’я  Генрика  Германовича  чи не  найбільш  відоме кременчанам. Хоча молодий фотограф мав уже певні надбання (1-а нагорода «Мистецьких відомостей» (Познань)  публікації у Парижі та позитивні відгуки паризької преси), власне у Кременці Германович сформувався як самостійний митець та педагог, який із запалом передавав свої знання молоді та навчав її пізнавати і фіксувати  красу навколишнього світу.

     Про дальший життєвий і творчий шлях батька розповідають дочки фотографа: « Зрісши серед чудового пейзажу Вільна, Германович закохався у  чарівний і багатий краєвид Кременця, присвятивши йому найкращі фотографії зі свого доробку. Захоплений містом і прекрасним волинським пейзажем, він інтенсивно фотографував. Роботи, створені в цей період, відображають неповторну  красу міста й околиць.  Створюються художні фотографії з  вишуканою композицією, насичені приглушеним світлом, що передають незабутню атмосферу тих років. Германович також документує події з життя міста, а особливо діяльність Кременецького Ліцею (м.ін. з’їзд засновників Волинського наукового інституту у 1938 р). Він готує ілюстративний матеріал до запланованого видавництва про Волинь, який  зник під час воєнного лихоліття. Під час пожежі у Вільні гине, посланий на рецензію  Булгаку, текст з фотографіями волинських краєвидів, виконаних в стилі імпресіонізму. У 1938 році Германович отримав срібну медаль на 1 Польській виставці вітчизняної фотографії у  Варшаві. У наступному році за власний кошт він видав альбом « Чудове  рідне місто Юліуша Словацького – вибране з листів і поезії», тепер - бібліофільський раритет. Виконані і власноруч вклеєні автором фотографії Кременця доповнювалися фрагментами з віршів і листів великого поета, вибрані Емілією Корнашевською – майбутньою дружиною фотографа. У своїх спогадах він писав: »Тут вперше здійснилася моя тиха мрія про поєднання поетичного опису із фотографічним описом  однієї теми». В тому ж році з’являється альбом під ред. К. Грошинського «Місто великої туги», де міститься багато робіт Германовича. 29 вересня 1939 року Германович одружився з Емілією Корнашевською, вірною і відданою супутницею життя. Вихованка Кременецького ліцею, вона згодом працювала у ліцейній бібліотеці. Спільно подружжя прожило 50 років. Кохана дружина, з першого фото (відомий її портрет «Жінка з закритими очами» 1937 р.) вона підтримувала всі його мистецькі починання, супроводжувала у мандрівках під час підготовки чергових альбомів, була першим рецензентом текстів і першим одержувачем видавничих макетів. В кожній ситуації вони могли  покладатися одне на одного. Дружина організовувала побут митця,  була берегинею сімейного вогнища. Померла 5 січня 2004 р. 

        Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво» під керівництвом  Станіслава Схейбала. Він документував м.ін. геологічні дослідження і археологічні розкопки, що велись працівниками музею Землі кременецької, працював фотоінструктором, зафіксував жахливу картину палаючого гетта. Митців, що в ті тяжкі хвилини знаходилися у Кременці поєднувала дружба і взаємодопомога. Дружні стосунки, що зав’язалися у цьому місті тривали протягом довгих років. У вересні 1943 р. Г. Германович з дружиною та півторарічною донечкою Анною покинула місто і після довгих поневірянь, через Перемишель, Щитно – осіли  у Кракові. На жаль, лише невелика частина фотографічного архіву збереглася. Більшість схованих у Кременці негативів пропала. Генрик Германович писав: « У Вільні я мріяв,  формував в уяві, у Кременці перевіряв, надавав форми, у Кракові зміцнився я сам і мої можливості». 

     Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках  та 40 за кордоном, є автором 25  альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки. 

     Я мала приємність познайомитися із цією непересічною особистістю, тому що Германович підтримував дружні стосунки із нашою родиною. Це і була, власне, одна із тих приязней, які  митець зав’язав у Кременці в молоді роки. Мій дядя, тоді молодий художник Ігор Гаськевич, був ретушером у фотоательє Германовича. Кременець – це місто, з яким фотомитець не поривав зв’язку. Сюди він повертався думкою, а коли це стало можливо і особисто. І це не дивно. З Кременцем його єднали творчі злети та особисті переживання.  Тут він сформувався як самостійний митець, тут одружився, а на Кременецькому католицькому цвинтарі – могили двох його дітей-близнят. Неможливо було забути пережите тут у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.    

     Генрик Германович помер у Кракові 31 травня 1992 року. У цьому році минає сота річниця від дня його народження та двадцята – від дня смерті.