Євген НАХЛІК

Український літературознавець,

доктор філологічних наук, професор,

директор Інституту Івана Франка НАН України

 

Надзвичайно широка тема «Юліуш Словацький і Україна» багатоаспектна – вона складається з кількох вужчих (хоча по-своєму теж досить широких) тем: біографія письменника, пов’язана з Україною; образ України і загалом український субстрат у творчості Юліуша Словацького; рецепція її в Україні (переклади, вплив на українських письменників, літературознавче осмислення); порівняльно-типологічний аспект (літературні подібності й відмінності). На кожну з цих тем існує наукова література. Найґрунтовніше опрацьо­вано перші дві, найслабше - останню.

Дослідницьку основу другої теми заклали дві фундаментальні, досі неперевершені синтетичні монографії - «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» Євгена Рихліка (1929) та «Ukraina w poezji Słowackiego» Адріяна Чермінського (1930). Особливо слід відзначити першу з них,                  аналітично-синтетичну, витриману в суто науковому стилі, бо друга не позбавлена емоційних оцінок та інтерпретаційної ідеалізації, публіцистичної патетики. Зображення України у творчості Словацького висвітлюється також у статтях та окремих місцях у книжках В. Масляка, В. Щурата, С. Туровського, Олени Пчілки, М. Мочульського, М. Рильського, М. Яньон і М. Жмігродської, С. Маковського, А. Ковальчикової, М. Квапішевського, Г. Грабовича, Р. Радишевського, Е. Кісьляк, С. Козака, М. Юрковського, А. Фаб’яновського, Д. Павличка, С. Шевченка та ін.

Спробуймо підсумувати результати довголітніх досліджень. Сьогодні це можна зробити в новій і, як ніколи досі, надзвичайно сприятливій політичній ситуації- існування незалежної Української держави, з перспективи якої і варто приглянутись до зображення України у творчості Словацького і трактування цього зображення в польському й українському літературознавстві, не забуваючи при цьому про науковий принцип історизму.

Український субстрат у віршах, поемах і драмах Словацького займає надзвичайно вагоме місце. Специфічно українські реалії - ландшафтні, фольклорно-етнографічні, мовні, історичні - творять у них колоритний романтичний образ України, в якому можна виокре­мити кілька рівнів: щодо сфери зображення - пейзажний, фольклорно-етнографічний, особистісно-психологічний, суспільно-політичний, релігійний; щодо літературних родів -ліричний, епічний і драматичний.

Яка ж суть і функції цього образу?

Передовсім - про його джерела. Ними стали:

- безпосередні враження поета від перебування в Україні - на Волині (у Кременці та селі Верхівка - в 1809-1811, 1814-1817 pp., на вакаціях у 1818-му, 1826-1828 pp., кілька місяців 1830 року), під час подорожі 1827 року по Поділлю, до Тульчина, Умані й Одеси;

- український фольклор - у живому побутуванні та збірках і статтях 3. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, В. Залеського, Ж. Паулі;

- творчість «української школи» в польському романтизмі (А. Мальчевського, Ю.-Б. Залеського, С. Гощинського, М. Чайковського, М. Грабовського та ін.);

- деякі історичні пам ’ятки, мемуари та дослідження (Гійома Jle Васера де Боплана, Яна-Хризостома Пасека, Самуїла Грондського, Павла Младановича, Яна Ліппомана, Вацлава Потоцького, Миколи Ка­рамзіна та ін.), окремі літературні твори західноєвропейських письменників (Вольтера, Байрона, Гюго).

У своїй творчості Словацький змалював панорамний образ Укра­їни, який охоплює характерні реалії з її географії, етнографії та історії. Саме слово «Україна» вжито в його поезії, за спостереженням Євгена Рихліка, у двох значеннях: ширшому-для позначення українських земель від Лівобережної України до Східної Галичини включно (в такому розумінні Україна для автора «Срібного сну Саломеї» - це «вся українська людність») - і у вужчому, традиційному - для позначення лише Наддніпрянщини. Від себе додам, що в поняття України Словацький був схильний уміщати також і польський етнічний контингент, що жив в Україні.

Впадає в око, що для позначення власне українських національних реалій у «Беньовському» не раз вжито терміни «Русь», «руський»: так, українську мову автор називає «руською мовою», а Беньовський, допускаючи, що в жилах Вернигори тече впереміш з українською польська кров, каже: «Але ж у тобі мусить бути / Також наша шляхетська кров - з руською кров’ю / Змішана». Україну в такому розумінні - як українсько-польський край - Словацький вважав своєю батьківщиною і сприймав її амбівалентно: «Я, що маю також край, повен квітучих лук, / Вітчизну, яка тече кров’ю і молоком».

Показово також, що у «Срібному сні Саломеї» польську «княжну з острога» Реґіментар називає «українкою» - певно, з огляду на те, що вона походить з русько-українського, але вже давно спольщеного княжого роду Вишневецьких; той-таки Реґіментар називає своїх попередників - польських реґіментарів на Наддніпрян­щині й Поділлі «давніми реґіментарями українськими та подільськими» і додає: «Час показати, що ми польські / Володарі цієї країни».

Тож, на мій погляд, поняття «Україна» і «український» у текстах Словацького позначають не тільки автентичну українську (в сьогод­нішньому розумінні) субстанцію, а й гетерогенну (русько-польську) етнічну спільноту, що проживає на спільній землі. У такому варіанті «Україна» функціонує у «Беньовському» та «Срібному сні Саломеї» як емблема специфічного єдиного краю, населення якого етнічно неоднорідне - руське і польське. Хоча своїм рідним краєм Словацький вважав Волинь з незабутніми Кременцем та Іквою («щасливий край молодости»), усе-таки з усіх українських земель у його творах найчас­тіше фігурує Поділля, яке він знав найкраще. Невеличку річку Ікву Словацький зробив символом не тільки рідного краю, Кременеччини, а й власної поезії і своє поетичне змагання з Міцкевичем подавав як суперечку між Іквою та Німаном.

У творчості Словацького образ України, за спостереженнями Євгена Рихліка, оформився як поетичний символ смутку - ледь чи не кожному предметові, пов’язаному з Україною, надано епітет «сумний»: «сумні степи», «само небо сумне» («Українська дума»), «сумні думки», «сумна мова, як степова пісня» («Беньовський»).

Найхарактернішою, навіть майже неодмінною ознакою україн­ського пейзажу у творчості Словацького є степ, причому останній настільки злився з візією України в уяві поета, що ці поняття - Україна і степ - для нього майже тотожні. Україна - це «земля степів»; більшість предметів, пов’язаних з Україною, мають епітет «степовий»: «сумна степова пісня», «степова дума», «степова ліра», «степові вітри», «степова давнина», «степова могила», козак - «син степів», нарешті, «Україна степова». Реалістично й символічно, з містичним відтінком поет малює схід і захід сонця в степу. Крім степового, інший типовий український пейзаж у Словацького - це ставок з тополями навколо нього і ясним місяцем угорі. Його творчість репрезентує тільки погідні українські пейзажі (без грози, хуртовини тощо), але при цьому вони оповиті містичним сумом.

З історичного ж погляду Аліна Ковальчикова побачила у Словаць­кого поза «спокійним степом», поза «споглядальним степовим пейза­жем» також інакший степ - «повен контрастів поміж “гладкою, тихою” землею і традицією, що пульсує життям. Традицією “воєнних часів”, гайдамацької різанини і Барської конфедерації» - степ, який «скріплює історію давню і теперішню, вивільнює людські пристрасті - і душевну тугу».

Як підсумовує Люція Ґінкова, образи українських степів у творах Словацького серед подібних образів у польській літературі «значеннєво найбагатші і художньо найдосконаліші», вони надзвичайно своєрідні: від степу, повного життя, у «Змії» до степу, витриманого в тональності смерті, але вже з пам’яттю про минуле, у «Вацлаві», від «червоного степу» як образу й символу грози і трагізму історії у «Срібному сні Саломеї» до пейзажу туги і містичного переживання, досвіду безпо­середнього контакту з Богом у «Беньовському».

В уяві Словацького, давня Україна - це країна степової героїки, кривавих національних змагань і соціальної боротьби; сучасна ж - це вже «земля могил», «земля курганів», у яких спить «Дух якоїсь старої матері України», сплять «Гетьманська душа і гетьманські діяння», «Степова давнина» («Беньовський»). Для Словацького це не тільки власне українські, а й польські могили, тому «ця синя і повна давніх могил Україна» («Беньовський») в його очах - це й польська історія, а «духові муки українського духу», якими так рясніє старовина, - це муки й польсько-шляхетського духу (у похованих у тих могилах «силах» «давньої шляхти» - треба гадати, й української, і польської - «лежало ціле народне життя»).

Могили й хрести в поезії Словацького - це не тільки неодмінний елемент українського степового краєвиду (у такій, наприклад, комбі­нації: хрест на могилі, а на хресті сокіл, ворон тощо), а й, як слушно зауважив Євген Рихлік, специфічні коди історичних та естетичних рефлексій автора. Оскільки під степовими могилами поховано не тільки козацько-гетьманський дух, а й дух загиблої Польщі, то й містичний культ українсько-польських могил у творчості Словацького мав навіяти його співвітчизникам думку про те, що майбутнє відродження Польщі можливе лише за умови відродження давнього національного духу. Його таємничий голос з могил здатні почути, зрозуміти й передати наступним поколінням тільки кобзарі-лірники (як-от Вернигора) та поети (автор «Беньовського» мав на увазі передусім самого себе); беручи з могил свою творчу силу й наснагу, вони покликані пробудити народ до визвольних змагань.

Неодмінною ознакою поетичного образу України в творчості Словацького є українські квіти, зокрема подільські, з яких деякі набувають символічного значення. Декотрі з рослин - будяк, бур’ян, калина, мальва, незабудка, шипшина - відбивають, як і в поетів «української школи», специфічно український колорит. За спосте­реженнями Євгена Рихліка, вийняткове місце в стилістичній ботаніці Словацького посідає шипшина (roza polna) - з Україною в авторській уяві вона зв’язана так міцно, що брак її символізує кінець України: «Ох! України не буде! / Бо її ці люди на мечах рознесуть. / Ох! Квіток шипшини з ясною росою / Забракне, бо їх ці люди роздарують коханим» («Срібний сон Саломеї»).

Заслуговує на увагу цікаве спостереження Чеслава Мілоша: відзначивши, що ніде Україна в зображенні Словацького не є «так повна життям, як у “Беньовському”», він додав, що в цьому творі «в категоріях барви вона блакитна, золота, циноброва; у кожному разі, це домінантні відтінки». Це ще одне подиву гідне свідчення геніальної інтуїції Словацького, яка в цьому випадку дала йому змогу проникливо відчути і передати майбутні символічні барви українського народу (нагадаю, що синьо-жовті кольори національного прапора визначила Головна Руська Рада у Львові щойно 1848 року).

Треба також відзначити, що в «Беньовському» автор свідомо опоетизував такий важливий в українській символіці образ, як «архан­гел Михаїл, патрон України».

* * *

Найважливіше для зрозуміння ідеологічного підходу Словацького до зображення України - з’ясувати, як він розумів українців: як народ зі своїми самодостатніми національними інтересами і прагненнями, невід’ємним природнім та історичним правом на їх задоволення, чи як підпору для виборення незалежности Польщі? Як мету чи як засіб? Яким сенсом наділені українці у Словацького - самодостатнім чи підрядним? Яку Україну мав на увазі поет, коли у «Вацлаві» висловив надію на те, що «Україна колись воскресне» - українську чи польсько-українську?

Як показав Євген Рихлік, хоча концепція України у Словацького ідеологічно набагато складніша й глибша, ніж в інших польських романтиків, усе-таки в осмисленні стосунків Польщі з Україною він загалом близький до поетів «української школи», які, за формулюванням Міхала Чайковського, ставили питання просто: «Braterskoścą Polaków spolszczyć Kozaków» («Братерством поляків ополячити козаків»). Як представника найкращих, шляхетних верств козацтва Словацький змалював козацького старшину Саву Цалинського, котрий, вірно служачи Польщі, яку вважає своєю Вітчизною, «хотів <...> мечем вирубатись на пана» («Беньовський» ); постановив собі «вигнати з себе хлопську душу» («Срібний сон Саломеї»), позбутися «православної віри» і навіть присягнувся, що «польське лицарство вижене козацьку кров» з українців.

Часом Сава як національно маргінальна особистість (у «Срібному сні Саломеї» на позір - сполячений козак, а насправді - покозачений польський шляхтич) палає лютою ненавистю до «різунів» - селян, які в ході повстання проти польсько-шляхетського гніту скотилися на кривавий шлях макабричних розбоїв: «<...> те, що соромить мене /В мені, моя козацька кров, / Випливе сотнею струменів <...>», «<...> українки заплачуть <...>: / Бо я буду як меч кари <...>, / Орлиця напів-роздерта, / 3 двома серцями і дзьобами; / Людина з троїстої особи - з ляха, з козака і з чорта» («Срібний сон Саломеї»). Його стримує навіть реґіментар Стемповський, прооб­разом якого став Юзеф Стемпковський, відомий жорстокою карою, завданою гайдамакам: «Вгамуйся, пане, в запалі, / Бо за такі слова судять / Суворо в Божому трибуналі; / А ці твої - вражають янголів». Усе ж, на думку деяких дослідників, шлюб козака Сави і княжни Вишневецької, котра бачить у ньому «українського лицаря», символізує у «Срібному сні Саломеї» єднання найкращих (в авторській уяві) сил українського козацтва з польською шляхтою.

Так само Вернигору з його місією примирення і злуки українців з поляками Словацький розглядає в «Беньовському» передусім під кутом зору польських національних інтересів, припускаючи, що «коли б своїм понурим обличчям не лякав шляхти, то з його ідеї, може б, за тих часів розцвіла нова Польща - свята, духова, якої хочемо сьогодні...».

Якщо у «Вацлаві» Словацький, ідучи за духом українських пере­казів, усе ж надав своєму трактуванню Вернигори мотив пропольський, то в «Беньовському», силкуючись верифікувати (перевірити на ймовірність, перспективність) польську легенду про пропольського Вернигору - символ українсько-польського братання, - він урешті-решт поставив свого героя - народного, козацького віщуна-ворожбита - у складне становище неминучого однозначного вибору між матір’ю-Україною і «вітчизною ляхів»: об’єднувальна програма Вернигори ставала щораз важчою для реалізації, породжувала його внутрішнє роздвоєння і конфлікт з рідним українським людом (зосібна, коліями, які готувалися до війни зі шляхтою). За спостереженнями Станіслава Маковського, оригінальність автора «Беньовського» в зображенні Вернигори полягає в тому, що поет, на відміну від своїх попередників, послуговувався насамперед українськими фольклор­ними матеріалами про цього лірника, які суперечили польській апокри­фічній і тодішній літературній версіям про нього. Завдяки цьому названий образ у поемі розбудовано згідно з народними уявленнями. Автор дедалі виразніше робив з Вернигори репрезентанта козацько- народних традицій та інтересів, силкуючись, щоправда, погодити їх з польською справою. Унаслідок цього поема (незакінчена) чимдалі відчутніше суґестіювала почуття трагізму, що випливало з такої політичної ідеї як нездійсненної, утопічної.

До образу Вернигори Словацький ще раз повернувся у драмі «Срібний сон Саломеї», іпостасувавши його на тлі Коліївщини вже не як чарівника чи ворожбита, а як народного співця-пророка, ідеолога і навіть політика - і знов-таки свідомого репрезентанта українського народу, його суспільно-політичних ідеалів і сподівань, ідейного спадко­ємця і стража героїчних традицій козаччини. Соціально-національна подвійність постаті тут усунута повністю - Вернигора змагає за відродження гетьманської України, а в ситуації кривавої розправи шляхти з повстанцями й остаточного розбрату Польщі з Україною перестає почувати себе стосовно шляхти «людиною братньою». Від апологета польських історичних діянь і хранителя польської націо­нальної давнини (поема «Вацлав», 1838) до ідеолога українського народу (драма «Срібний сон Саломеї», 1843) - таку еволюцію пройшло зображення Вернигори у творчості Словацького. Ця оригінальна, одна з найцікавіших у польській літературі інтерпретація Вернигори, що її здійснив зрілий Словацький, залишилася одинокою в річищі поль­ського романтизму.

Коліївщина не була найвигіднішим історичним матеріалом для найадекватнішого відображення визвольних змагань українського народу, його боротьби за власну державність, але давала змогу вира­зити найвищий - як на часи Словацького - вияв українсько-польських історичних конфліктів. В умовах Коліївщини вони набрали характеру насамперед шляхетсько-селянського антагонізму. Тож і Словацький у «Беньовському» та «Срібному сні Саломеї» редукував проблему багатовікових політичних стосунків Польщі з Україною до проблеми переважно соціальних стосунків між польською шляхтою та україн­ським селянством і причини козацько-селянських повстань шукав у феодальному гніті - зловживаннях шляхти, її утисках простолюду. Семенко, попович і дворовий козак, погрожує «шляхті» Грущинському помстою за класові кривди: «<...> згадає він у пурпурі <...>, / Як колись бив мене у степу, / Шукаючи скарбів у курганах. / Старий дід! Жалю­гідний скнара! / Бувало, обдирає селян і поре нагаєм плечі, / А золото в шкатулці ховає...» («Срібний сон Саломеї»). Та при цьому з поля зору поета не випадали й національні суперечності. Так, прагнення Семенка від’єднати країну від королівської Польщі (він мріє про гетьманську булаву, про той час, коли «Підніме Україну /І розмежує її з королем») автор «Срібного сну Саломеї» мотивував не тільки соціальним невдоволенням, а й національною свідомістю героя (ватажок гайдамаків почував себе приниженим не просто як «дворовий козак», а й як «лядський слуга»). Крім того, Семенко наділений національно-історичною па­м’яттю - він живе спогадами про козацько-гетьманські національно-державницькі традиції та своє гетьманське призначення («Був я колись вихований / На гетьмана - не на хлопа»). Життєвий прототип Семенка - Тименко, маловідомий ватажок селянсько-козацького бунту 1769 року, навряд чи мав такі далекосяжні наміри.

У «Срібному сні Саломеї» селянсько-гайдамацьке повстання подано не тільки як руйнівну стихію, а й як народно- (і при тому національно-) визвольний рух. «Ідеолог Коліївщини Семенко в Словаць­кого не є просто розбишака: він ставить перед Коліївщиною серйозну і велику мету - визволення й самостійність України». Зробивши Семенка носієм національно-державницьких традицій та ідеалів, Словацький, як ніхто з письменників «української школи», здійснив важливий крок до усвідомлення того, що український народ жадав не польсько-шляхетської ласки і навіть не українсько-польської рівно­правної єдності, а національної незалежності, самостійного політичного, економічного, культурного та релігійного життя. У цілому ж українську стихію у «Срібному сні Саломеї» роздирають протилежні тенденції - від національної незалежності (гайдамаки на чолі з Семенком-Тименком) і до асиміляції з польською шляхтою (Сава Цалинський), між ними виявляє себе солідаристична тенденція до українсько-польської згоди та єдності (Вернигора), якій автор симпатизує найбільше.

У зображенні Коліївщини Словацький виявив більше співчуття до гноблених і покараних гайдамаків і поваги до високих виявів їхнього людського духу, ніж поетизації їхніх національно-визвольних прагнень і визнання їх самоцінними; то більше не вважав їх перспективними (хоча на кривавій історії стихійного гайдамацького повстання це важко було зробити - звернення письменників до змалювання Коліївщини радше провокувало в літературі дискредитацію українських визвольних змагань). Як відзначив Андріян Чермінський, «ставлення Словацького до українського народу було наскрізь демократичне, не видно шовіні­стичного трактування селянина-бурлака»; «Словацький дав синтез окраїнного [kresowego] життя і краєвиду України» таким чином, що виразив «стогін народу, який віддавна зриває накладені на нього кайдани»: у «Срібному сні Саломеї» «негативних персонажів більше є серед поляків - українці більш позитивно схарактеризовані: навіть Семенка, який між ними є, безперечно, найтемнішою плямою, [автор] реабілітує у цілому». «Звичайний бунт перетворюється на розпачливу самооборонну боротьбу українського селянства проти чужого шляхет­ського, польського завоювання». У «Срібному сні Саломеї» автор «не знає, чиїй перемозі , сприяти, бачить несправедливість і жорстокість обох сторін. Проливає сльози над українським плем’ям, що гине, а водночас показово карає бунт».

Захоплений ставленням Словацького до України («Поляк і патріот, він, одначе, зумів зрозуміти і навіть відчути долю іншого, уярмленого народу»), Андріян Чермінський перебільшував, заявляючи, що від «Думи про Вацлава Жевуського» «починався процес українізації душі Словацького», а в останньому періоді його творчості «зукраїнізувалася поезія, зукраїнізувалися його відчуття і розуміння», «у “Срібному сні” він виступає вже як речник України, котра гине. На селянський бунт дивився з української позиції, а за обопільні звірства справедливо поклав відповідальність на обидві сторони. Як резонно наголосив Євген Рихлік, «в основі ідеології українізму Словацького» лежала польська національна ідея - поет «намагався довести єдність поль­сько-українських інтересів, сподіваючись при її допомозі відновити польську державність». Натомість мав рацію Андріян Чермінський тоді, коли твердив, що Словацький «як, з одного боку, не ставав на захист українського народу, так, з другого, принаймні не ідеалізував шляхти, яка кров’ю гасить селянський бунт у “Срібному сні Саломеї”. Утім, навіть видко якусь симпатію до тих “різунів” ».

Звернім увагу на прикметним чином різну перцепцію образу України, що його змалював Словацький, у польського й українського дослідників: першому здавалося, що поет навіть українізувався у своїх симпатіях до українського простолюду, другий, маючи змогу порівняти підхід Словацького з ідеологією українського романтизму, бачив, що польський романтик у тих симпатіях не виходив за межі польської національної ідеї (що, зрештою, природно для романтичного мислення з його етноцентризмом).

Згідно з найновішими дослідженнями, Словацький у «Срібному сні Саломеї» прихильно зображає душевні якості й духові позитиви гайдамаків («Простий Семенко у своєму почутті до Салюсі більш поштивий, ніж боягузливий реґіментарський син - і горду гідність зберігає до кінця. <...> Огидні різуни, а духа виявляють великого»), ба більше - надає їхньому повстанню і страті їх через тортури вищого, метафізично-містичного сенсу відповідно до своєї релігійно-історіософської концепції, згідно з якою, за словами Марека Квапішевського, «неминучий поступ історії реалізується через криваві катаклізми і потрясіння (у тому числі суспільні), бо тільки шляхом мук, страждання і смерти духи можуть знищити стару “форму” і здобути шанс переходу до щораз досконаліших утілень». За такого підходу, «функцію Семенка в містичному порядку драми виявляє його мученицька смерть - це є спасенне очищення, освячене аналогією до жертви Христа, акт спокути, який уможливлює “піднесення” в ієрархії духів».

Повстале і покаране за свій кривавий бунт українське селянство у «Срібному сні Саломеї» виступає і в ролі функціонального засобу для виконання Божої волі та досягнення Божої мети (спасіння людини через муки й терпіння), і в ролі суб’єкта, який сам урешті-решт заслуговує спасіння. З одного боку, українсько-селянський елемент підпорядкований польсько-шляхетському - слугує ферментом для його очищення від гріхів і відродження через смерть (гайдамаки допомагають шляхті виявити її моральні вади і позбутися їх). Такою допоміжною є, зокрема, роль Семенка - виконавши її, він гине. З іншого ж боку, його загибель у муках відкриває йому дорогу до небесного спасіння. Як повстанці й різуни, гайдамаки - засіб у «Божій руці»; як покарані й замучені за свої злодіяння, вони жертви, гідні спасіння. Покара перетворює їх із засобу на мету в Божому задумі історичного розвитку людства. «А тому якщо Словацький апотезує поняття мученицької жертви, - слушно зазначає Аліна Ковальчикова, - то українські селяни двічі добре заслужили майбутнє: передовсім тим, що це вони вирвали шляхту з домашнього затишку, з духового лінування, змусили її до страшної жертви і відплати; але також і тому, що вони самі складають жертву щонайменше однаково криваву, а отже, й вони самостійно ступили на шлях удосконалення, силою власної заслуги наближаючись до Бога».

В обох випадках - і як засіб, і як мета - гайдамаки не усвідом­люють своєї провіденційної ролі. Як підкреслює Ельжбета Кісьляк, «селянство є сліпим знаряддям Бога, тому після святої різанини тих, хто уцілів, спіткала кривава кара». Так, без відома гайдамаків, відбувається їх «особливе олюднення через кров і муки».

Подібну роль у «Срібному сні Саломеї» відведено й польській шляхті, яка щодо українських селян, зі свого боку, теж виконує визначену Божим Провидінням підрядну функцію, а саме - карателя, перетворюючи їх із лютих месників на жертв і мучеників. «Селяни під проводом козаків і польська шляхта виконують, отже, тут щодо себе лише функцію екзекуторів, якими керує світ духу, що виявляє себе різними знаменнями, - слушно зазначає Станіслав Маковський. - Мучачи і нищачи навзаєм свої тіла, вони вдосконалюють і розокремлюють духи, що в них працюють».

Чи настане за загибеллю України її майбутнє відродження - згідно з історіософською концепцією Словацького, побудованою на християн­ській ідеї воскресіння? Таємнича «дума» «степового Вернигори», який пророкує, що повернеться і приведе з собою «і лицарів, і гетьманів», дає таку надію. Але якої України варто сподіватися? Само­стійної? Польської? Чи радше у конфедеративній злуці з демокра­тичною Польщею, як припускав Михайло Мочульський, твердячи, що Словацький, не тратячи надій на відродження України, уявляв її собі в майбутньому «гетьманською й, певне, в союзі з Польщею»? Драма залишає це питання відкритим, так само, як і питання про майбутню долю Польщі, на яке Вернигора безсилий дати відповідь. На думку Станіслава Маковського, «Словацький так конструював у драмі перебіг подій, щоб показати, що винищений український люд і вимираюча шляхта колись відродяться - але вже як два своєрідні і - подібно, як у Шевченка, - “роз’єднані” народи, як дві своєрідні піраміди духів». Одначе впадає в око, що Вернигора, відмовившись залишитися при шляхті як «людина братня» і відходячи до степових могил, усе ж «кленучими вустами» не прокляв «ляхів», - чи не тому, що сподівався на майбутнє українсько-польське порозуміння і згоду? Адже цей стилізований у дусі українських народних легенд «лицар-невмирака» має слушного часу повернутися і старовинною піснею розбудити до нового життя не тільки націо­нальний дух українців, а й похованого в гробі упиря шляхетської Польщі.

Досі ніхто з тих українських дослідників, хто писав про образ України у творчості Словацького, не оцінив так захоплено, вдумливо й високо ставлення польського поета до України, як Дмитро Павличко у статті «Український патріотизм Юліуша Словацького». Порівнявши в цій розвідці зображення Коліївщини у «Срібному сні Саломеї» та Шевченкових «Гайдамаках», Дмитро Павличко жодною мірою не робить із повстанців героїв, а вказує на есхатологічний характер зображення українсько-польської різанини в обох поетів і наголошує на потребі й українцям, і полякам винести повчальний історичний урок із цієї кривавої трагедії обох народів, у якій завинили й польська шляхта, і гайдамаки. На переконання Дмитра Павличка, цей урок повинен полягати не у виправданні й уславленні різунів, а в усвідомленні того, що треба шукати шляхів до українсько-польського порозуміння. Врешті-решт Дмитро Павличко приєднується до «найправдивішого голосу Словацького в п’єсі», тобто до суджень старого лірника Вернигори, «проповідника і пророка українсько-польського примирення і поєднання», який «добачає страшну загрозу, що йде від тієї різанини і для України, і для Польщі», а тому «трактує українсько-польську різанину як злочин усіх її учасників». Так мудрий сучасний поет демонструє розважливий, перспективний підхід до осмислення спільної українсько-польської історії та її відображення в художній літературі.

 

                                   ** *

 

За спостереженням Андріяна Чермінського, «поняття України» в поезії Словацького пройшло еволюцію: першого періоду творчости («Українська дума», «Міндове», «Змій») «Україна є для нього експлу­атаційним тереном тем і поетичної декорації»; другого («Дума про Вацлава Жевуського», «Мазепа», «Вацлав») - Україна стала для поета «рідним краєм спогадів, мірилом краси і призмою візій»; третього («Беньовський», «Срібний сон Саломеї», «Завіша Чорний») - «офор­милася натомість у живе тіло організму, брутально стоптане шля­хетським бунтом» (тобто Барською конфедерацією), з’явилася «в метафізичному спогляданні курганів». На схилку свого недовгого життя поет опрацьовував українські теми щораз більше, і то такою значною мірою, що Андріян Чермінський визнав: «Історія України стала для Словацького ближчою, ніж польська, а принаймні однаково близькою; у кожнім разі, він більше займається нею і набагато більше віддзеркалює її в своїй поезії. До чисто польських тем вдається дуже рідко, переважно звертається на схід, до тих руських земель <...>».

У цьому поетичному зверненні до тем з української історії (аж до історії Київської Руси в епопеї «Король-Дух») Словацький, природно, виступав передусім як польський патріот - його «українізм» був під­порядкований ідеї національного відродження Польщі як незалежної демократичної держави.

Уважно приглянувшись до «українізованих» поем і драм Сло­вацького, українські літературознавці дійшли висновку, що «в них український світ вийшов скривлений»; що Україна в поезії Словаць­кого «у великій мірі вифантазувана, нереальна». За спостереженням Станіслава Шевченка, зачарований легендами й переказами про запорозьких козаків, Словацький у ранній поемі «Змій» створив образ таємничого гетьмана Змія, котрий володіє незвичайною, хоча зловорожою силою, і, щоб стати самовладним тираном, буває неймо­вірно жорстоким, не цурається підступів. Поетична історія такого вигаданого гетьмана (на кшталт байронічних романтичних героїв) відбиває авторські фантазії й навіть частково не передає історичних діянь козаччини. Пояснення такому підходові Словацького знахо­дили в природі його художнього мислення, схильного не так до відтворення, як до перетворення дійсності, до символізації зображу­ваного.

У творчості Словацького Григорій Грабович убачає «завер­шення і найвище втілення» козакофільства «української школи в польській літературі», причому козакофільства як «тематично найпрямішого і психологічно найпростішого вияву образу України». За спостереженнями цього дослідника, «українська тема у Словацького охоплює і переплавляє основні її жанри й етапи: від екзотики й таки доволі наївного українофільства і навіть козакофільства у його ранній “Жмії” до понуро-байронічного “Вацлава” <...>, до епічності “Беньов- ського” і, врешті, до міфічного шифрування в “Сні срібному Саломеї” і містицизму пізніших, незакінчених пісень того самого “Беньовського”».

Заслугою Григорія Грабовича є те, що він з успіхом застосував міфологічний підхід до пояснення образу України у творчості Сло­вацького, передусім у «Срібнім сні Саломеї». Дослідник переконливо показав, що Україна для Словацького є «глибинно пороговим, перехід­ним явищем», вона існує в поетовій уяві «між світом цивілізації і чистої (втім, часом моторошної) природи». Зображення України як «країни крайніх емоцій, де екстреми схрещуються, країни, що купається в молоці й меді - і спливає кров’ю», нагнітання «атмосфери прирече­ності», втручання сил зла обумовлено тим, що суттю цього зображення є «саме структура пороговості <.. .>, де одне мусить померти, щоб друге могло народитися. І те, і те - з великим опором і болем». Так Словацький творить «міф про смерть України, про відмирання того старого, ідилічного, якоюсь мірою інфантильного ладу, який козакофіли так щиро і наївно воскрешали»; до цього додається «екзорцизм Словацького, самоочищення від обсесії Україною, що є його особистим варіантом інфантилізму».

Образ України у творчості Словацького Григорій Грабович розу­міє як міфічний, символічний і містичний: «У “Беньовському” <...>, а передусім у “Срібному сні Саломеї” <...> постає міф про смерть України у спільно пролитій крові Коліївщини та її придушення, міф смерти “Срібної України” з її ідеальною, як уві сні, козацько-шляхет­ською приязню і народження двох нових, окремих формацій - поль­ської та української. Символічна структура “Сну” <...> дотикається (подібно як у містичному зображенні України у Гоголя і Шевченка) також сфери індивідуального, внутрішнього очищення. Бунт і страж­дання, випробувані тут, мали в містичних концепціях Словацького глибинний, удосконалювальний сенс: мучеництво на зразок Христа наближало до перетворення, до фінальних мет людства».

 

                                               * * *

 

Ставлення до православ’ я. Словацький не ототожнював православ ’я вийнятково з Росією, але все ж воно було для нього передовсім «греко-російською вірою», злитою з царизмом, а це істотно вплинуло на його відчуження від греко-християнського віросповідання. Крім того, упереджене ставлення Словацького до православ’я зумовлене поетовим чисто психологічним несприйнятгям східного обряду як незвичного, дивовижного, незрозумілого і чужого. (І в цьому немає нічого дивного. Подібним чином православний Пантелеймон Куліш, родом з Лівобережної України, не сприйняв у церкві святого Юра у Львові навіть греко-католицького богослужіння, що не надто різниться од візантійського.) Тому-то Словацький «відчув величезну і непереборну, наче прірвою відділену, чужість православ’я», як зазначає Ельжбета Кісьляк, яка спеціально досліджувала це питання і на спостереження якої я далі спираюсь.

Якщо в «Змії» східний обряд виконує функцію історичного екзо­тизму, то в зображенні Коліївщини православ’я фігурує як чинник, що загострює національні та соціальні конфлікти. У «Срібному сні Саломеї» попи підбурюють селян до бунту проти шляхти - шляхтич Грущинський письмово доповідає реґіментареві Стемповському: «хлопство є <...> / Криваве, шалене <...>, / Попами ошукане, / Годоване в церквах проскурою / Серед крови, убивств <.. .>». У «Беньовському» інспірацію та сакралізацію гайдамацького повстання православними попами - «зловісний обряд» освячення ножів у зруйнованій церкві - «Словацький пробував перетворити в чорну месу на славу сатани». Та вже у «Срібному сні Саломеї» така церемонія в церкві (Реґіментар: «Люд наш увесь довкола / Збунто­ваний... мій піп став на чолі. / Вчора ножі святили в костелі») більше відповідає справжньому священному обрядові причастя, ніж сатанинським ритуалам. Неминуче в ході повстання кровопролиття має стати, в розумінні автора-християнина, не так засобом до здобуття жаданої волі, як своєрідною Голгофою, християн­ською офірою задля пробудження, очищення і спасіння людських душ. Цей містичний бік зображеного сакрального дійства освячення ножів (Сава: «Ножів, що в ім’я Боже / Освячені серед розруху») радянське літературознавство зазвичай критикувало, не завдаючи собі труду зрозуміти його глибокий філософський смисл. За словами ж Ельжбети Кісьляк, цей смисл полягає у тому, що «кров розіп’ятого Христа протегує над різаниною, у якій проливається море крови. Мука підданого тортурам тіла відкриває дорогу до змін, що ведуть до спасіння, будить, очищає і підносить душі. Свята мета робить справе­дливою необхідність смерти <...>», відтак «напозір чортівська “заві­рюха крови” виявляється врешті-решт санкціонованою Богом; це Бог визначає її страшний час. Гайдамаччина служить за вавилонський вогненний знак для польської шляхти».

Сакральна аура, надана кривавим сконам у «Срібному сні Сало­меї», одухотворює демонізм православ’я. Ба більше, панорамне бачення історичного процесу привело Словацького до визнання зреш­тою божественної сутності православ’я, до якого він назагал ставився упереджено. Саломея не погоджується з провокативним порівнянням попів з «чортами»: «Ні, Семенко, кожна віра / Провадить людей до Бога». Таким чином, православ’я перетворюється, як зазначає Ельжбета Кісьляк, «у віру, що веде до спасіння, зберігає іскру Духа й очищається від своїх демонічних пут».

Це поетове визнання усе ж не зняло його відчуження ні від східного обряду, ні від православної церкви: Словацький відокремлював релігійну віру від здегенерованої інституції церкви, що її, на його переконання, висловлене, зокрема, у «Розмові з матір’ю Макриною Мечиславською», ніщо не очистить і не реабілітує. За Словацьким, православна церква - то церква просто-таки вампірична, застигла в смерті й така, що прикликає смерть; атмосфера смерти окутує православ’я (Сало­мея: «де піп, там і труна»). У поетових описах церква майже завжди прилягає до цвинтаря (пейзаж із церквою та цвинтарем). У «Розмові з матір’ю Макриною» православна церква відслонює «свою вампіричну сутність»; у «Яні Білецькому» її смертельна аура є «настро­єво-сентиментальною», а у «Змії» - «френетичною» (несамовитою).

На переконання автора епопеї «Король-Дух» (за спостереженням Ельжбети Кісьляк), «православ’я виділяє згубні флюїди»; «використо­вуване для осідлання духу, воно є релігією амбівалентною, величезних марень і потворного самообмеження, самоупокорення, фанатичної покори, благального стогону і тривоги, яка відвертає дух од розбудови Божих Справ». Рівночасно поет був захоплений естетичною красою православ’я, і власне ця краса для Словацького засвідчувала «дихання Духа й існування Бога у православній церкві».

Отже, особисте сприйняття «руської церкви» у Словацького було неоднозначним, амбівалентним, відповідно до її, як йому здавалося, «несамовитої двоїстости». Його вабила її належність до християнства, чарувала її естетична краса, проте відштовхувала незвична обрядо­вість і відлякувала демонічна - в його очах - вампіричність.

 

                                                  

                                               * * *

Констатуючи неприхильне ставлення Словацького до право­славної церкви, не забуваймо, що поет був також критично настроєний і до сучасного йому Ватикану, вважаючи, що й католицька церква далека від досконалості, бо папізм, вирісши з первісної апостольської республіки, поступово упокорив дух християнізму культовими обря­дами; Рим наклав на християнство камінні форми, які взяли гору над його духом і зробили з нього церковну фігуру, неспроможну благотворно впливати на істинну євангелізацію світу. Тож, відповідно до ідей своєї генезійської філософії історії (про транснаціональну міграцію духів, закономірне оновлення поступу людства через занепад «старих» народів і активізацію «молодих»), геніальний поет прозирливо пророкував появу на апостольському престолі «слов’янського Папи», який буде «народам брат» («Więc oto idzie- Papiez słowiański, / Ludowy brat...»), - свіжий слов’янський первень мав би стати назрілою заміною представникам застарілої романської раси в ролі духовного провідника (вірш «Pośród niesnasków - Pan Bóg uderza...», 1848):

Pośród niesnaskow - Pan Bog uderza

W ogromny dzwon,

Dla Słowianskiego oto Papieża

Otwarty tron.

Ten przed mieczami tak nie uciecze

Jako ten Włoch,

On smiało jak Bóg pójdzie na miecze;

Świat mu - to proch.

Станіслав Маковський, якому належить це цікаве спостереження, звернув увагу також на те, що пізній Словацький на основі своєї ідеї про старіння етнічних спільнот і міграцію духів од перестарілих народів, які нібито вичерпували свої творчі потенції лідера християн­ської цивілізації, до народів молодих, здатних на таку провідну роль, вибудував своєрідну історичну стратифікацію європейських народів, поділивши їх на «Латинсько-романську трійцю» (Франція, Іспанія з Португалією, Італія), «Північну трійцю» (Німеччина, Англія, Сканди­навія) і «Східну слов’янську трійцю» (Росія, Польща, південні «греко-слов’яни»). На поетове переконання, роль історичного провідництва, яка випала свого часу найстарішій першій спільноті, а відтак досить старій другій, у їхньому виконанні вже наближалася до свого законо­мірного завершення і мала перейти від них до порівняно пізнішої слов’янської раси, залишеної Богом на майбутнє, - до старих духом, але наймолодших в історії слов’ян. Тому-то Польщі, покликаній перебрати на себе провідну роль серед слов’янських і загалом європей­ських народів і навіть виконати щодо них своє месіанське призначення нового Христа, треба орієнтуватися не на наслідування перестарілих народів Західної (германо-романської) Європи, і не тільки на відро­дження своєї державности, а й на освоєння найдосконаліших найстарі­ших «духів» слов’ян, передусім східних (наприклад, духу псковсько-новгородських республіканських традицій). Як несподіване прозріння, довгий час упереджений до греко-візантійщини, Словацький у «Що­деннику з 1847-1849 років» занотував такий висновок: «Латинський елемент згубив нас - треба обов’язково мати основою грецький світ». Можливо, це культурне переорієнтування Словацького спричи­нила, зокрема, його уявна антитеза імперського Риму і республікан­ської Греції (характерна, до речі, і для українських романтиків, особливо раннього-1840—1860-х pp. - Пантелеймона Куліша), але все ж воно мало ширше значення і стосувалося до усього греко-християнського, а отже, і православного світу. Звідси не тільки своєрідний генезійський слов’янізм пізнього Словацького, а й його велика увага до давньо­руської історії, до Київської держави («Король-Дух»).

З іншого боку, Словацький наголошував на тому, що польський дух повинен засвоїти найдосконаліші слов’янські духи і звести нанівець шкідливий вплив чужих йому нижчих духів, повинен зберегти свою національну самобутність. Хоча закоханий в українську народну пісню Словацький був найяскравішим репрезентантом козакофільства в «українській школі» і найприхильнішим до України польським романти­ком, усе ж у тогочасній польській ментальності й літературі він угледів засилля руського культурного субстрату («направду, половина народу вже підкорена тими духами... у французьких або руських тонах кохається»), а в популярності української народнопісенної традиції серед польських літературно-мистецьких і шляхетських кіл убачав навіть загрозу для розвитку високого, істинно польського національного духу («О, як же страшний той елемент пісні, яка від Дніпра віє <...> і поволі призводить до занепаду наші давні й високі народні колони...»). Але при цьому поет усе-таки радив не відкидати зовсім українських тонів, а лише асимілювати їх, переробити на польські (у «Записнику» [«Raptularz»]: «Різні отрути і тони не наші. Українщина в поезії. - Влити треба в себе руський люд»).

У зв’язку з такою позицією Словацького Ельжбета Кісьляк веде мову про полоноцентризм автора «Короля-Духа», який у прикметний спосіб змирився з сумною перспективою неминучої, як вважав, загибелі України - гадаючи, що вона «правдоподібно повинна стати частиною Польщі, приєднатися до її місії».

Отже, у своїй концепції польського народу як наймолодшої спіль­ноти найстарших, найдосконаліших духів пізній Словацький відводив українцям роль етнічного субстрату, призначеного для асиміляції у такий спосіб, що його найкращі духи мають бути засвоєні поляками, а гірші - переплавлені й ушляхетнені.

Тож до вищенаведеної тези Чеслава Мілоша про те, що Словаць­кий захоплювався Україною, мусимо з необхідністю додати, що це було захоплення з польського, а врешті - навіть полоноцентричного погляду. Незважаючи на великі симпатії до України, польський поет-романтик розглядав її урешті-решт крізь призму розвитку польського національного духу і виконання ним свого месіанського покликання. Такий етноцентричний підхід, зрештою, був характерний і природний для романтичного мислення і світобачення.

Словацький найбільше з-поміж польських романтиків оддав належне українському народові - і віддав рівно настільки, наскільки дали йому змогу це зробити його національні почуття і переконання, безпосередня обізнаність з Україною (Волинню та Поділлям), знання української історії, тогочасний стан українського визвольного руху, який у 1840-х pp. тільки-но відроджувався після втрати автономної козацької держави (Гетьманщини) і про який поет на еміграції навряд чи щось чув.

---