Наталія ЄРЖИКІВСЬКА

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України,

м. Київ 

Поет-емігрант Євген Маланюк у листі до проза­їка Уласа Самчука, датованого початком 1942 p., скаржив­ся: “Почав було поему “П’ята симфонія”, але не можу далі. Немає на те нервів...”¹ Цей твір, розпочатий під час Другої світової війни у Варшаві, був завершений у 1951 p., вий­шов окремим виданням на початку 1954 р. у Філадельфії (США). У квітні цього ж року паризька газета “Українське слово” вмістила схвальний відгук Олега Штуль-Ждановича “Постріл серед ночі”, в якій автор писав: “Тема поеми - ви­хід з оточення під Дубно та Бродами. Вихід, що став стартом переможного походу на Київ, Одесу 1919 р. ... Наче на філь­мовій стрічці, пробігають в поемі постаті, гострим кадром вирисовується ситуація, а в ній герої... Головне в ній – драма­тична напруга, драматичний малюнок подій...”² [с. 44- 45].

Епіграфом до тексту були слова Л. ван-Бетховена на партитурі названої симфонії: “Так стукає доля у двері”. До­робок письменника дає право говорити про екзистенційне ро­зуміння Маланюком “феномена серця” не лише як свого, а як серця своєї доби, аналізуючи той час із притаманною поетові “логікою серця” (Б. Паскаль). “ ...Так стукає судьба у браму серця / І треба вміть почути віщий стук...”³ [с. 390] – цим кордоцентричним ритмом починається поема “П’ята симфонія”. Багатозначний і складний символ життєвого шляху людини, народу, держави, всього людства, що спирається на старі міфопоетичні мотиви – образ Долі (Судьби) – постійно присут­ній у творах поетів-емігрантів, постаючи в бінарних опози­ціях “буття – небуття”, “добро – зло”. Парними або злитими співіснують душа і серце, котрим властиве передчуття “віщо­го стукоту”, адже кажуть: “серце чує, а душа бачить, а думки болять”. Отже, серцю і душі надані зір і слух. Бетховенську фразу Маланюк підніс до своєї “брами серця”, а відтак вона перейняла емоційний темпоритм поета і пульс доби, ожила “серця променем ярим”. Ця, так би мовити сердечна метафо­ра, сповнена вогненного служіння національній ідеї.

JI. Куценко у статті “Два поетичні прозріння Є. Маланюка: історія віршів “Напередодні” та “Побачення” з ясовує, що через Тернопільщину не раз пролягав шлях прапорщика Маланюка в Першій світовій війні і поручни­ка Маланюка у змаганнях за державність України⁴. З цим краєм у 1919 - 1920 pp. переплетені найтрагічніші епізоди з історії української армії і біографії письменника – пораз­ка, еміграція, сором переможених ... А в 30-х роках, уже будучи емігрантом у Польщі, Маланюк неодноразово відпо­чивав у Заліщиках, бував у маєтку Іванни Федорович (Дарії Віконської), приїздив 1936 р. до Крем’янця. В уяві оживали події громадянської війни, збуджуючи переживання, сердеч­ний біль, ставали предметом осмислення у творах.

Одним із таких творів і є “П’ята симфонія”. Поема складається з восьми частин, об’єднаних, сказати б, рухомим ритмом фронтових подій кінця травня – початку черв­ня 1919 р. Триває боротьба за національну державність, відповідальність покладено на плечі командувача Армією УНР Василя Тютюнника. Полишивши Тернопіль, генерал їде до Крем’янця, у розташування Волинської та Запорізької дивізій. Дорога має свій зміст – тут “що не миля, то стопа історії” [3, с. 393]: вона пролягає повз “несказанне ви­диво Почаєва”, а ген за обріями – “Берестечко волиняк заорює І ніяк не може заорать” [3, с. 393]. Поминувши Зба­раж, отаман прибув до розташування тимчасового постою Армії УНР. Прорвати оборону ворога, бо “місто може стати мішком нам” [3, с. 396], зберегти армію – так визнача­ється чільне завдання. У підготовці до майбутніх баталій минув день. Надійшла ніч, ховаючи невідомість наступного дня. А ранком – знову бій і “гармати гратимуть, / Раз-по-раз / Симфонію, а не пісню / Скреготатиме крицеве скерцо – / Вогонь! Вогонь! / І гук / Буде стукотом судьби у серце. /1 всі зрозуміють той стук” [3, с. 399].

Ось така фабула поеми. Частини перша, друга, тре­тя, сьома і восьма мають назви: “І. Тернопіль, 31 трав­ня 1919”, “II. Автом”, “III. У Запорожців”, “VII. Ноктюрн”, “VIII. Tertia vigilia”. Частини четверта, п’ята і шоста названі “Крем’янець. Це конкретизує місце подій, веде читача до древнього міста, понівеченого “війни клекотінням, і хмара­ми пожеж”. Повторенням назви підсилюється трагічність ситуації, в якій опинилася українська армія у червні 1919 року. Лише коли опустилася ніч, “вулички Крем’янця, які бачили багато-багато”, відпочивають од денної “повені па­ніки”: “І ніч урочиста, як свято, / Ніч червнева осяяла всесвіт без меж, / Землю й небо молитвою тиші з’єднала...” [ 3, с. 398].

Помітно, що гра, яку веде поет зі словами й сюже­том, наближає поему до жанру кіносценарію. Цікаво про­писана панорама, вершиною якої є гора Бона. Цей пейзаж згадується у третій, четвертій, п’ятій, шостій і сьомій час­тинах поеми. Приміром, третю частину “III. У Запорожців” завершує картина заходу сонця, світлотіні якого на руїнах замку творять ілюзію корони, нагадуючи тим самим часи польської королеви Бони (з дому Сфорца) XVI ст.: “ ... І вже плями / Низького заходу пливли тихцем, / Й на тлі, що сяв, мов золота запона, / Вершина Бона черню й багрецем / Різь­билась, як надщерблена корона” [3, с. 395].

Сьома частина відрізняється акцентуацією на вну­трішніх переживаннях ліричного героя, відтворенням його настрою. Цьому служить і зображення зоряного неба, нічно­го міста, згадки про мистецькі уподобання (музику Бетховена, пані Словацьку, її сина-поета). Ймовірно, спогадами про далеку молитовну тишу червневої ночі у Кременці 191^і) p., яка назавжди вселилася в пам’ять поета-емігранта, дик­тувалися рядки: “Під розсипом зор перлистих / Виситься Бона над містом, / Над тихою річкою вулиці, / Де домик до домика тулиться... /І місто – таємна влоговина / Де – чуєш? – хтось грає Бетховена...” [З, с. 399]

Сьому частину поеми “VII. Ноктюрн” названо як му­зичну ліричну п'єсу, навіяну нічними настроями. Епіграфом до неї автор узяв слова своєї сучасниці, ім’я прізвище якої не пригадує, поетеси-варшав’янки: “Drzy Ukraina bodiakieni / Pod kotujrym zodjakiem / Panna Wagi podnosi...” [3, c. 399],

Епіграфування є важливою прикметою творів Є. Маланюка. Епіграфи виявляють інтерес, добру обізнаність поета з літературою, зокрема польською.

Є. Маланюка цікавила творча лабораторія польсько­го поета, а її неможливо уявити поза листуванням із матір’ю – Соломією Бекю⁵, без врахування вагомої ролі патріотичних творів, написаних в еміграції, текстів з українськими моти­вами. Так, у заключному фрагменті “VII. Ноктюрна” Є. Маланюка знаходимо ремінісценції з віршів Ю. Словацького “Мати до сина” та “Якщо ти будеш у моїй країні...”. Зверта­ючись до душі, поет вірить, що вона колись буде “хоч з про­меня повернута до тіла” [5, с. 3]. Автора “П’ятої симфонії^-”, ймовірно, привертала ця поезія темою відродження воле­любних ідей “крізь віки”, завдяки месіанській енергії поетич­ного слова, що втілиться в наступному поколінні. До такого висновку схиляє і його узагальнення стосовно своїх українських емігрантів-однодумців, поетів- “пражан”: “Віки запалі в сиву муть, / Що відродились в нашій крові, / Вернулись знов / Воскресли знов, / Втілились в пізнім поколінні / Й тривають нами...” [З, с. 310]. Завдяки процитованим рядкам з поезії Є. Маланюка “Стара винарня” (6.1.1931), персонажами якого є емігрант Пилип Орлик та його побратими, глибше розкрива­ється філософський зміст сьомого вірша поеми “Ноктюрн”. Музична назва поезії, згадування Когось, хто грає Бетховена, створює тло, на якому введений в текст образ матері поета-романтика. Мелодія ніби ховає рани війни, відновлює колишню принадну чарівність міста; звуки музики наверта­ють автора до роздумів про безкінечність Всесвіту, швидко­плинність життя:

 

То пані Словацька, може,

Про мертвого сина ворожить

В сонаті місячнім сяєві.

Можливо. І сам тут блукає він,

Шукаючи Батьківщини.

І лине музика... лине...

Зливаючись з тишею, горами

Й міжзоряними просторами

                           [3, с. 399]

 

Доречно нагадати, що 1819 р., залишаючи Крем’янець, Ю. Словацький написав вірш “Мати до сина”, де є такі рядки: “Сину! Йдеш ти в життя, в ті далекі дороги, / Де тебе берегти я не матиму змоги. / Нас лишивши, в чужому блукатимеш краї, / Де незнані серця і незнані звичаї...”⁶ (Пер. В. Швеця) [5, с. 3]. Звідусіль, куди простягалися емігрантські шляхи Словацько­го йшли листи, сповнені любові до рідних місць, до матері, яку він називав своєю “десятою музою”⁷ [с. 20]. На думку М. Рильського, “можливо ні в кого з великих художників не збе­режений і не відбитий у творчості край дитячих літ з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Ю. Словацького” [7, с. 14]. Чи ж не така любов спалювала й серце Є. Маланюка? Мріями про отчий дім, згадками про матір, яка рано пішла з життя, сповнені його вірші, зокрема, “Липень”, що увійшов до збірки “Перстень Полікрата” (Львів, 1939).

Звукові образи-символи, лексика, яку Є. Маланюк узяв із сфери музики, все це надає “П’ятій симфонії” осо­бливої емоційності, драматизму, вказує на високу поетичну майстерність. Образи-символи матерів – ще один модус емі­граційної поезії, який потребує окремого дослідження. Пра­цюючи над поемою, осібно над її сьомою частиною, датова­ною “1942 -1944 рр.”, Є. Маланюк згадував рідну Україну, над якою знову війна занесла нещадний меч, і виворожував їй своїми словами, поезією Ю. Словацького і музикою Й.-В. Бетховена силу Духу, кращу Долю, Свободу.

На чужині, ніби з далеких туманних обріїв, пам’ять являє поетові дорогі обличчя рідних і друзів, нагадує про давніші зацікавлення й пристрасті. Невипадково в останній книжці “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972) з’являється роз­діл із символічною назвою “Парастас”. Відкриває його трип­тих “Без присвяти”. Поштовхом до написання стали твори О. Мандельштама і Ю. Словацького, на що вказує сам автор після заключних строф поезій. Зверну увагу на другий вірш триптиха “II. Ні зела, ні потічка, ні леготу”. Поезія має те ж саме наповнення, про яке говорилося вище, значущість і силу пророчого слова: “... Ні, хай буду ротом чорної / Виклятої, але Батьківщини. / Хай неораної, але завжди орної, / Хай у вінку кривавої тернини! 16.ХІ.1965 ( Над віршами О. Мандельштама)” [3, с. 590].

Останній вірш цього триптиха “III. Механіка. Мате­рія. ’’Леміти” цікавий для нас своїм заключним фрагментом:

... простір, і понтінський вітер,

І запах верб, і ніч Велико-Дня,

І вічність неба, і порив летіти

В святу блакить, в блакитний грім огня!

25. Х.1965.

(Boze kto сіє піе widzial w Ukrainy blekitnvch polach! -

                                         Ю. Словацький ) [3, c. 590]

 

Він навіяний “Беньовським” Ю. Словацького, на що вказує, як бачимо, своєрідна примітка-цитата, яка відсилає нас до художнього полотна цієї поеми. Роздумам про мину­ле України, її божественну природну красу наповнені тек­сти п’ятої пісні, яку польський поет зачинає зверненням до Господа: “О боже! Хто не чув тебе в полях / Блакитної моєї України, / Коли душа, неначе вільний птах, / Із буйним вітром над землею лине”⁸ [с. 376]. Так у перекладі М. Рильського виглядають ось ці рядки авторського оригіналу: “Boze! Kto Ciedie nie czyl w Ukrainy / Blieldtnych polach....”⁹ [c. 352]. Зауважу, що Рильський дієслово “czyl”, яке перекладається як “відчував”, залишає незмінним (“czyl” = “чув”), зберіга­ючи колорит мови і глибинне значення цього дієслова. Ремі­нісценції Є. Маланюка зі Словацького завершують триптих “Без присвяти”, підсилюють мотиви повернення, бодай на крилах мрій, до рідної землі.

М. Бажан у статті “Спогади про Крем’янець” наголошує про те, що від перших поезій, таких, як “Українська дума”, від поеми “Змій” аж до епосу “Беньовський”, до тривожного й буряного “Срібного сну Саломеї”, у листах до матері, крізь всі етапи творчості Словацького проходить тема України¹⁰ [с. 257]. Ще О. Пчілка, потім Є. Рихлик, М. Мочульський, а в наш час Г. Вервес, С. Левінська, Л. Софронова, Р. Радишевський, Дж. Грабович зауважували, що Ю. Словацький знав український фольклор, шанував українську народну пісню, цікавився міфами і легендами. Не випадково у драмі “Срібний сон Саломеї” (дія відбувається в часи селянської війни й гайдамацького руху Коліївщини) з’являється вкри­тий містичним серпанком образ кобзаря Вернигори. Пророк

запитує: “Чули Ви, як з курганів / Добув я степову ліру?...” ( “Slyszeli wy, jk z kurganow / Dobyl ja stepowej liry ?”)^п. У поезії Є. Маланюка “Внизу землі людська короста...”, що ввійшов до збірки “Стилет і стилос”, ліричному героєві вчувається “солодкий запах” рідної землі, “дзвін козацької балади / Під степового вітру спів”, сниться “краса степів” [З, с. 34]. Так синтезом кількох відчуттів, тобто засобами синестезії, митець досягає “кольорового слуху” й “слухово­го кольору”. Подібний прийом підсилюється сповідальними інтонаціями і сприяє довірливій розмові з читачем.

Варта окремої уваги поетика фольклоризму в Ю. Словацького та Є.Маланюка, адже міфологічні уявлення українського народу, сюжети й образи, засвоєні з дитин­ства, живили художню фантазію митців, які перебували на чужині. У їхніх творах є чимало українських фольклор­них образів-символів: чорні круки, тополя, козак, відьма тощо. Образи степу й України як майже тотожні доміну­ють у творчій палітрі Є.Маланюка. Україна і волелюбний степ майже тотожні й для Ю. Словацького. Польський поет відчуває, що йому: “Дух якийсь старої матері Украї­ни, що не хоче заснути, увесь час нагадує про себе...”¹² [с. 50]. Торкаючись історичного минулого української зем­лі, обидва поети наголошують на могутній силі її Духу. Сповнене захвату звернення Маланюка до вітчизни: “І так розіп’ята - віки, / Вогонь буття не загасила. / Невичерпальний дух який! / Яка непереможна сила...” [З, с. 153]. Воднораз поет часто говорив з батьківщиною, оскаржую­чи українські історичні поразки, ніби кидав їй в обличчя гнівні інвективи. Коли один з польських юнаків запитав його: чому такі суворі фрази стосовно рідної країни, – він, як аргумент в свою користь, “згадав про Словацького («Grob Agamemnona»)”¹³ [с. 72], тобто йшлося про ури­вок “Гроб Агамемнона” з поеми “Подорож на Схід” (1836 - 1839). В шести останніх строфах цієї глави польський поет перериває свою “грецьку подорож” (такий підзаголо­вок має поема), залишає Фермопіли, звертаючись до рід­ної Польщі, яка “пішла чужинцям, всім на сміх і подив...”. Тут же, озвучує біди, які стають на перешкоді в подоланні шляху до незалежності, вважаючи, що “Всі винні, всі, – я винен більш за всіх” [13, с. 258]. Підкреслю, що у твор­чій спадщині Ю.Словацького і Є.Маланюка спостерігає­мо засудження всього того, що заважало “воскресінню із мертвих” дорогих їхньому серцю батьківщин, котре си­лою катарсису збуджувало читачів, змушувало задумува­тися над проблемами поразок і перемог, вивищувало віру в майбутнє своїх народів.

Отже, до особистості цього поета, до його творчос­ті Є. Маланюк звертався протягом усього свого життя. Ще коли в перші роки еміграції з особливою прискіпливістю з'ясовувалися причини поразки у громадянській війні, по­ставало болюче питання: “Чому довелося покинути Батьків­щину?”. “Тоді, згадує Маланюк у статті “Дмитро Донцов: До 75-ліття” (1958), шукаючи відповіді, вони, воїни УНА, інтерновані в польських таборах (Ланцут, Каліш, Щипюрно), звернулися до постаті 1. Мазепи і “влаштували йому мистецьку три/spanserifіfont-size: 14pt; font-family: ; color: black;зну з Байроном, Лістом, Словацьким”¹⁴ [с. 374]. Імпонував своєю закличністю і вірш польського поета “Пророцтво”:

[…]

Еміграція засвітиться промінням

І про паспорт Богові напише.

І підведеться гідно, й сильних потривожить

І відкине подихом безбожне...

                       (Пер. С. Шевченка ) [6, с. 133]

 

Цікаві “вільні теоретизування” є і в статті Є. Маланю­ка “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951). Письменник до­пускає, що “правобережно-пошляхетська ’’польськість” Риль­ського могла б піти традиційним шляхом ” української школи польської літератури” і може довела б його до великого, либонь недовершеного, але й ніде ніким, в певнім сенсі, не переверше­ного, єдиного в своїм роді кременчанина, Юлія Словацького... Мовляв, ’’доспівати” ним ’’недоспіване”, доформувати недоформоване, втілити те, що залишилося у того примарами, при­видами, натяками... але як же органічно зв’язаними з нашою батьківщиною, з самим духом її землі”¹⁵ [ с. 306].

Є. Маланюк пропонує дослідникам творчості М. Рильського знайти відповідь на питання “чому так дивно-осторонь оминув Рильський скомплікованого в кожнім слові своїм яскраво-ліричного, дещо туманного, дещо екстатич­ного, завжди ’’серафічного” Словацького, сина все ж таки, української землі”. Автор сам відповідає на поставлене запи­тання: “Рильський волів ’’конкретнішого”, повнокровнішо­го, ’’здоровішого” і по-північному ’’епічного” співця ’’Литви, ойчизни моєй”” [131, 308]. Себто А. Міцкевича. Зауважи­мо, що стаття поета-емігранта була написана 1951 року. Не відомо, чи знав її Рильський, але саме початком 50-х років датовані його переклади творів Ю. Словацького. Залишаєть­ся невідомим і питання чи був знайомий Є. Маланюк з дво­томним виданням “Ю. Словацький. Вибрані твори” (1959) під редакцією М. Рильського. Напевне знав, але письмових свідчень, на жаль, ми не зустрічали.

У “Нарисах з історії нашої культури” (1954), характеризу­ючи культуру України XVIII ст., Є. Маланюк торкається “романтичного” явища – так званої української школи в польській літературі, пов’язаного зі славним у свій час лі­цеєм у Кременці. Окреслюючи в невеликому абзаці її пред­ставників, він так само високо оцінює пошану до укра­їнської землі автора вірша “Якщо ти будеш в моїй країні”, наголошує, що “українськими елементами в творах такого геніального поета, як Юлій Словацький ( у драмі “Мазепа”, у поемі “Беньовський” чи в драмі “Срібний сон Саломеї”), не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія на­шої літератури” [14, с. 60].

Розглянувши полісемію голосів поетів-емігрантів образи і мотиви, які є спільними чи близькими в їхніх ху­дожніх текстах, вкажу насамперед те, що їх об’єднує: 1) мі­сія поета стосовно ідеї визволення поневоленої вітчизни, ба­жання скинути кайдани імперської Росії; спогади, мрії про повернення й погляд здалеку, з чужини, на історію рідного краю; віра в її майбутнє: “О нещаслива! О скута й злиденна / Вітчизно моя, я до тебе в журбі / Ще раз відкрию хрещаті рамена, / Спокійний, бо знаю, що маєш / Житнєє сонце...” (Переклад Д. Павличко) [6, с. 147]. Отже, високе Слово, теми і мотиви поетичних текстів Ю. Словацького і Є. Маланюка, продиктовані долею вигнанців, ностальгією, надією на повернення. Тому то їхні книжки – це схвильований поетичний коментар доби, пристрасне болюче шукання дороги до сво­боди, означеної великою любов’ю до рідної землі.

 

Література:

 

1. ¹ Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”. - К.: Либідь, 1992. - С. 104-105.
2. ² Штуль-Жданович О. Ціною крови. - Київ - Нью-Йорк - Торонто: Вид- во О.Теліги, 1997. - 591 с.
3. ³ Маланюк Є. Поезії / Упоряд. Т. Салига, примітки М. Старовойта. - Л.: УПІ ім. І.Федорова, 1992. - 686 с. Поезії автора цитуються за цим ви­данням.
4. ⁴ Куценко Л. Два поетичні прозріння Є.Маланюка: історія віршів “Напе­редодні” і “Побачення” // Слово і час. - 1997. № 7. - С. 39 41.
5. ⁵ Див.: Словацький Ю. Листи до матері (Вибрані з кременецькими моти­вами) / Пер. з пол. М.Гецевич; вст. ст. Т. Сеніною. Тернопіль: Терно-граф, 2009. - 248 с.
6. ⁶ Словацький Ю. Поезії / Упоряд. Р. Радишевський. К., 1999,- 142 с.
7. ⁷ Slowacki J. Dumka Ukrainska / Словацьки й Ю. Українська дума / Упоряд. В. Звенігородський.-Л.: Каменяр, 1993.-С. 14 20.
8. ⁸ Словацький Ю. Вибрані твори: В 2-х т. / Рсд. М. Рильський. - Т. 1. К., 1959.-445 с.
9. ⁹ Slowacki J. Utwory. Wybrane: W 61. - Wroclaw, 1969. T. IV.: Beniowski... -S. 352.
10. ¹⁰ Бажан M. Спогади про Кременець // Бажай М. Твори: В 4-х т. - К.: Дні­про, 1985.-С. 256-271.
11. ¹¹ Slowacki J. Dziela. Wubrane: W VI t. - Warsawa, 1983. T. V.: Sen srebny Salomei ... - S. 224.
12. ¹² Вервес Г. Україна у творчості Ю.Словацького // Польська література та Україна. - К„ 1985. - С. 33 - 50.
13. ¹³ Маланюк Є. Нотатки (1936 - 1968) / Біограф, нарис, вступні статті, під­готовка та упоряд. текстів Л. Куценка. - К.: Темпера, 2008.с.
14. ¹⁴ Маланюк Книга спостережень. Проза. - Торонто: Гомін України, 1966. - Т. II. - 479 с.
15. ¹⁵ Маланюк Є. Книга спостережень. Проза Торонто: Гомін України, 1962.-Т. І.-526 с.

 

---