Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ

 

У світовій літературі є чимало випадків, коли митець за життя не був повністю збаг­ненний і пізнаний або ж був несправедливо принижений. І лише після смерті здобував визнання, читацьку аудиторію та й світову славу. Саме такою є доля Юліуша Словаць­кого. За життя поета його твори були недо­оцінені, не раз навіть фальсифікувалися. Сам митець постійно зазнавав мстивих на­клепів з табору аристократів. Але відразу після смерті здобув повагу не лише польського народу. Створена ним традиція звер­нення до високої ідейності, тематичного роз­маїття, багатства думок, розробка нових сюжетів та жанрів, наповнення слова чудо­дійною енергією і неповторним тембром звучання — сприяли посиленню соціально-естетичного впливу на свідомість наступних поколінь. Однак творча спадщина митця сприймалась та інтерпретувалась в різні пе­ріоди історичного поступу неоднаково. Го­ловне те, що його творчість не залишала чи­тачів байдужими, була живлющим джерелом, привертала увагу до суспільних та літературних проблем. Це підтверджує також освоєння спадщини Ю. Словацького українською літературою навіть при побіжному погляді на проблему.

На Україні, яку Словацький називав «давньою батьківщиною», його твори набули нового життя в перше десятиліття після його «відкриття» (1860—1866) польським вченим Антонієм Малецьким. Хоча не можна сказати, що ім’я митця ще за життя не було відоме українському читачеві. Окремі твори в оригіналі читалися на Галичині й Волині, про що свідчить, зокрема, судова справа Конарського та Саломеї Бекю з 1838 року. Читач мав змогу познайомитися із Словацьким з російських перекладів та критичних статей, вміщених у періодиці. Перший російський відгук про нього відноситься до 1835 року, коли П. П. Дубровський в оглядово-інформаційній статті «Новейшая поэзия у поляков» стисло розповів про життя й окремі твори поета, а також видав власні прозові переклади його поеми «Араб» та другої строфи «Сповідь монаха» з поеми «Монах». Дослідник підкреслив, що твори автора «сповнені чарівної поезії», а його «могутній та розкішний» вірш порівняв із віршем А. Міцкевича. Таке зіставлення поезії Словацького і Міцкевича сприяло популяризації його творів в Росії, де старший побратим під час свого перебування прогресивною громадськістю був увінча­ний «лавровим вінком поета свободи».

Ю. Словацький виступив у другій фазі розвитку польського романтизму, коли інтерес до цього напряму вже дещо пригасав, а відтінений авторитетом А. Міцкевича, мав ніби менше підстав прислужитись як рідно­му письменству, так і літературі його «дру­гої батьківщини». Проте читач неодмінно побачить спільні типологічні риси, наявні в творчості Словацького й українських письменників одного з ним покоління: за­хоплення історією та народною творчістю, особливу вагу в якій мала романтично-фольклорна символіка. Чимало ідентичних художніх розв’язань знаходимо в творах українських романтиків — Є. Гребінки (по­ема «Курган», «Український бард», поема «Богдан»), М. Костомарова (трагедія «Сава Чалий» та «Переяславська ніч») і інших.

Співзвучні твори Ю. Словацького й Т. Шевченка, особливо коли обидва автори славили «коси українських гайдамаків» («Гайдамаки» Т. Шевченка; «Сон срібний Саломеї», «Три псалми», «Беньовський» Ю. Словацького), коли звертались до істо­ричного минулого українського народу («Іван Підкова», «Гамалія» Т. Шевченка; «Змій» Ю. Словацького), надсилали по­слання рідним народам («І мертвим, і жи­вим...» Т. Шевченка; «Гробниця Агамемнона» Ю. Словацького), висловлювали ідею розправи з царизмом («Великий льох» Т. Шевченка; «Поема Пяста Дантишка» Ю. Словацького). У віршах «Заповіт» Т. Шевченка і «Мій заповіт» Ю. Словаць­кого думки про власну смерть не приводять до песимістичних узагальнень, а висловлю­ється оптимістичне сподівання про те, що їх поезія послужить людям в боротьбі за революційне оновлення (Шевченко), підсилить надії на краще життя (Словацький). Обидва твори пройняті високими патріотичними почуттями.

Ми не маємо жодних фактів, які б засвід­чили особисте знайомство цих людей, взає­мовпливи в творчості. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.

Наблизити інонаціонального митця до рідного письменства, зробити його доступним широкому загалу можна, в першу чергу, таким важливим засобом взаємозбагачення літератур, як переклад. Це й здійснив перший перекладач творчості Ю. Словацького на українську мову І. Верхратський.

Проте йому належать лише переклади «Батька зачумлених» (1876) та «В Швейцарії» (надрукований 1880 року в журналі «Денниця», № 19—24), які «нині мають значення хіба що історичне». Але в кінці XIX — на початку XX ст. ці дві поеми привернули чи не найбільшу увагу українських письменників.

Переклад поеми «В Швейцарії» здійснений 1890 року В. Кольбою. Трохи пізніше в «Ділі» (1897) переклад «Батька зачумле­них» надрукував В. Щурат. На початку століття С. Твердохліб надрукував уривки поем «В Швейцарії» (1907) та «Батько зачумлених» (1908). Звичайно, порівняно з першою спробою Верхратського, перелічені переклади були певним кроком уперед у від­творенні змісту та форми оригіналів. Симп­томатично, що саме цього часу згадані пое­ми неодноразово перекладались і на росій­ську мову.

Перші справді критичні оцінки творчості Ю. Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х роках XIX ст. зацікавився польським ро­мантиком. Надто важливими є дві статті критика, написані польською мовою, з при­воду шеститомного видання творів Ю. Словацького у Львові (1894), підготовленого Г. Бігеляйзеном. У рецензії «Нове видання творів Словацького» Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо ана­лізуючи твори, які «після смерті Словаць­кого викликали такий ентузіазм, що їх ці­нували вище від творів Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю. Словацького гаряче спри­ймалася читачами, бо закликала народ до боротьби». Не менше слушних думок ви­словив Каменяр у наступній статті «Юліуш Словацький і його твори» («Туdzień» — до­даток до газети «Кигjег Lwowskі», 1895, № 8, 9, 11). Франко схвально оцінив видан­ня Г. Бігеляйзена, а разом з тим значно до­повнив аналіз окремих творів Словацького.

Глибоке осмислення творчості польсько­го романтика та пристрасне ставлення Франка до нього позначилося на його власних естетичних пошуках, що виявилося в прямих ремінісценціях, в продовженні якихось мотивів і т. д. Це бачимо, скажімо, при зіставленні трагедії «Лілля Венеда» Словацького і повісті «Лель і Полель» Франка. Звичайно, йдеться не про наслідування свого попередника, а лише про продовження прогресивних ідей його творів, наповнення їх революційним пафосом, як це найбільш виразно засвідчує зіставлення «Відповіді на «Три псалми» Ю. Словацького та «Гімну» І. Франка. Коли письменники-модерністи кінця XIX — початку XX ст. намагалися виставити Ю. Словацького за свого предтечу, Леся Українка в статті «Заметки о новейшей польской литературе» (1900), спираючись на творчість польського романтика, критикувала їх «метафізичний натуралізм, або декадентизм», а також «модернізм» і протиставила цим течіям «гріхи реалізму» польських романтиків, тобто «Пана Тадеуша» А. Міцкевича і «Батька зачумлених» Ю. Словацького. Леся Українка надіслала до петербурзького журналу «Жизнь» переклад з польської на російську (підписаний криптонімом «М. К.», можливо, це Михайло Кривинюк — Р. Р.) «небольшой, но очень типичной вещи Ст. Пшибишевского, шефа краковской «модерны», «Памяти Юлия Словацкого» з власноручними правками та примітками, де піддала нещадній критиці модернізм. Переклад не був надру­кований, оскільки журнал закрили в травні 1901 року, але примітка до перекладу вар­та уваги і свідчить про глибоке розуміння українською письменницею історико-філософської суті найскладнішого твору Сло­вацького— поеми «Король-Дух».

Незгасний інтерес Лесі Українки до спад­щини Ю. Словацького, духовна близькість митців, звернення до одних і тих же тем та образів, спільність художніх смаків приве­ли до того, що українська письменниця ви­ступила до певної міри спадкоємницею тра­дицій польського романтика. Художні пара­лелі і споріднені мотиви найбільш яскраво відбились при зверненні до близьких фоль­клорних джерел, як це маємо в «Балладині» та «Лісовій пісні», до міфу й античних образів («Лілля Венеда» та «Кассандра»), в опрацюванні єгипетської теми («Подорож до святої землі з Неаполя», «Подорож на Схід», цикл «Весна в Єгипті», «Ра-Менеїс» та інших, «Батько зачумлених» та «Ніобея»). Звертаючись до мистецького світу Ю. Словацького, Леся Українка знаходи­ла підтвердження своїм художнім пошукам і концепціям.

На початку XX ст. особливо посилився інтерес до творчості Ю. Словацького у зв’язку з століттям від дня його народжен­ня. З’явилися популяризаторські статті й наукові праці, нові переклади творів авто­ра «Балладини». Однією із таких розвідок була стаття «Ю. Словацький в українськім письменстві і перекладі» (Львів, 1909). На­лежала вона В. Щурату, який в ту пору у згоді з декадентською модою вбачав у Ю. Словацькому «батька польського модер­нізму». В. Щурат торкається питання зв’яз­ків Ю. Словацького і української літератури і знаходить лише один їх вияв: між поемами «Король-Дух» і «Маруся Богуславка» П. Куліша. Автор статті не помітив більш очевидних ремінісценцій, аналогій у творах хоч би тих українських письменників, доробок яких він аналізував. Так, у цик­лі віршів С. Твердохліба «Із гір» збірки «В свічаді плеса» (1908) епіграф взято з поеми Ю. Словацького «В Швейцарії», а один із віршів — «Як тужить трембіта» — присвячений саме Ю. Словацькому. Він обійшов мовчанкою багато в чому подібний погляд на Коліївщину, розповідь про яку можна віднайти в творчості Ю. Словацького та М. Старицького (роман «Последние орлы» (1901), історична драма «Обороті Буші» (1898), драма «Богдан Хмельницький» (1887, 1896), незавершена історична драма «Владислав IV» (1904). Окремим поезіям Словацького і Старицького притаманні агітаційний, закличний пафос, прагнення у важкі для українського і польського народів дні прислужитися поетичним словом. Тут наявні навіть аналогії в засобах вираження однакової тематики, як це спостерігаємо у віршах «До України» М. Старицького та «Гробниці Агамемнона» Ю. Словацького. Старицького захоплювали твори польського романтика, сповнені революційної пристрасті і заклику до боротьби.

В. Щурат звернув увагу на те, що М. Старицький «переклав, а радше переспівав дві його поеми національно-політичного значення», тобто вірші «Кулик» та «Гімн». Дослідник зробив спробу докладно проана­лізувати переклади віршів Словацького, які здійснили І. Верхратський, В. Кольба, С. Твердохліб, М. Старицький. До речі, його стаття мала бути вступом до власних пере­кладів Словацького — вірша «Мій заповіт» та поеми «Батько зачумлених», яка в пере­кладі мала назву «Чума в Ель-Аріш». У сво­їй праці В. Щурат також повідомив, що до ювілею Словацького переклад поеми «Ангеллі» здійснив П. Стебницький, який у вступі до перекладу дуже високо оцінив твір польського поета і зазначив, що він «має нахил до ідей всесвітнього соціального ре­волюціонізму, що не відповідав світогляду тодішньої польської інтелігенції, найбіль­ше перейнятої традиціями історичної Поль­щі».

Дещо іншого плану була стаття Ю. Бу­ряна «Юліуш Словацький», написана під враженням гучного святкування століття з дня народження поета на Україні. Однак у ній виразно відчутне прагнення автора зро­бити з Ю. Словацького предтечу модерні­стів.

Ще ширші популяризаторські завдання ставила О. Пчілка в своїй брошурі «Юліуш Словацький, його життя, творчість і зразки творів», яка вийшла відразу після вшану­вання пам’яті поета. Українська письменни­ця подала в найзагальніших рисах Слова­цького «яко чоловіка і поета» і протистави­ла його творчість «поезії декадентського упадку», бо він був «оборонцем народу, а «про шляхту польську сміливо висловив­ся, що вона втратила свою гідність і стала нікчемною». Тут же подано переклади тво­рів Ю. Словацького, які їй «здаються найкращими»: «В альбом Софії Бобрової», уривок «Якщо ти будеш у моїй країні», «Стокротки», «Розстання», уривок першої дії трагедії «Лілля Венеда» і разом з Ф. Петруненком «Гімн» («Смутно так, боже»).

У перекладах О. Пчілки ці твори чи­таються легко, хоч і не позбавлені окре­мих пропусків, відступів і намагання спро­стити «принади» оригіналу, який «збудова­ний буйною, розкішною фантазією, розцві­чений барвистим словом». Український читач вперше міг познайомитись з драматур­гією польського поета з перекладу О. Пчіл­ки фрагменту «Ліллі Венеди». У 1913 році український театр М. Садовського поставив на київській сцені драму «Мазепа». Пере­клад, як припускають дослідники, міг нале­жати комусь із акторів чи режисерів теат­ру. Не виключаємо, що перекладачем «Ма­зепи» могла бути Софія Тобілевич, яка за рік до того переклала з польської білим віршем популярну в свій час драму «Зача­роване коло» Л. Риделя.

Як бачимо, засвоєння спадщини Ю. Сло­вацького йшло різними шляхами. Щоправда, український читач із тих нечисленних перекладів та літературно-критичних статей ще не міг осягнути вповні ідейно-естетичного багатства творчості польського романтика. Більші здобутки на цій ниві ма­ємо уже в післяжовтневу епоху.

Тоді ж українські митці в першу чергу звернули увагу на українську тематику в творах Словацького. Твір «Мазепа» у 1926 році вийшов у перекладі М. Зерова. Він же написав до книжечки передмову.

Дослідник Є. Рихлік у спеціальній праці «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» (Ніжин, 1929) наводить чимало фак­тів оспівування Словацьким рідного Кременця, річки Ікви, української природи і людей, підкреслює, що він «із Ікви зробив поетичний символ рідного краю, як Міцкевич з Нємана». Проте окремі цікаві поло­ження праці Є. Рихліка не підтверджені конкретним аналізом, як це зроблено ним у статті «Сава Чалий і Сава Целінський у польській літературі», де простежені «польські поетичні варіації на один з ле­гендарно-історичних українських мотивів».

Висвітленню Ю. Словацьким у драмі «Срібний сон Саломеї» та поемі «Беньовський» гайдамацького руху (чи подій Колі­ївщини) в порівнянні з «Гайдамаками» Т. Шевченка та «Канівським замком» С. Гощинського присвятив своє досліджен­ня «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» М. Мочульський. Розглянувши образи Семенка, Вернигори, Целінського, які мали відношення до Коліївщини, автор статті зробив ряд виснов­ків про оригінальність творів, їх ідейно- художнє значення. «Щодо ідеології Гощинський, Словацький і Шевченко розкри­ли в своїх творах криваву рану стосунків польської шляхти до українського народу, зосібна до селян загалом».

Новий етап в ознайомленні українського читача з творчістю Ю. Словацького настав після Великої Вітчизняної війни, коли сві­жим змістом наповнились радянсько-поль­ські взаємини в галузі політики, економіки та культури, великого розмаху набрала перекладацька справа. Нині з позицій мар­ксистсько-ленінської методології висвітлю­ється спадщина великих митців, відбуває­ться активна взаємодія культур. Саме на це звернув увагу П. Нестеровський у пі­слямові до одного з перших повоєнних пе­рекладів драми «Марія Стюарт» (переклад М. Зісмана), який вийшов 1947 року. Твор­чість митця почала широко досліджуватись, перекладатись й популяризуватися у різ­них куточках Радянського Союзу силами відомих літературознавців, театрознавців, фольклористів, філософів, істориків тощо.

Перша книжка вибраних творів Ю. Сло­вацького вийшла в 1952 році. До неї вві­йшло 28 ліричних творів в перекладі відо­мих українських поетів і перекладачів: М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, Л. Первомайського та інших. Сюди увійшли також три поеми «Ян Білецький»                           (О. Новицький), «Батько зачумлених» (М. Терещенко), «У Швейцарії» (М. Рильський). Тут же надруковано трагедію «Лілля Венеда» в перекладі Б. Тена, який через три роки видав окремою книжкою драму-казку «Балладина».

Найповнішим українським виданням спадщини Ю. Словацького став двотомник «Вибрані твори» (1959). Сюди ввійшли із попереднього видання майже всі твори (окрім драми «Лілля Венеда»), а також лі­рика і публікувалися українською мовою поеми «Змій» (В. Струтинський), «Беньовський» (М. Рильський та Є. Дроб’язко), драма «Фантазій» (М. Бажан).

У рік святкування 160-річчя від дня на­родження Ю. Словацького в серії «Перли­ни світової лірики» вийшла в світ збірка «Поезії» (К., «Дніпро», 1969). Тут вміщено ряд нових перекладів, здійснених відомими майстрами художнього слова.

Перші два видання вибраних творів поль­ського поета здійснювались під загальною редакцією М. Рильського. Зрозуміло, що подолати складності, закладені в оригіна­лах Словацького, вдалося не всім. Істинно майстерним рівнем позначені переклади творів, здійснені Рильським, Бажаном, Терещенком, Павличком, Драчем, Лубківським, Теном, Коротичем.

Після виходу двотомника Словацького «Вибрані твори» відомий польський письменник, лауреат Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Ярослав Івашкевич, високо оцінивши загалом видан­ня, висловив своє захоплення перекладами М. Рильського «Беньовського» та М. Бажа­на «Фантазій».

Таким чином, український читач мав змо­гу познайомитись із основними творами Сло­вацького в майстерних перекладах, проте його багатобарвний поетичний світ постав би ще виразніше, коли б вичерпно була представлена лірика. Ще зовсім не перекла­далися українською мовою його прозові твори і щоденник, повна чарів епістолярна спадщина. Не відтворені досі ранні поеми «Лямбро», «Година роздумів», пізніші — «Ангеллі», «Розповідь Пяста Дантишика герба Леліва», «Подорож із Неаполя по свя­тих місцях», а також драми «Кордіан», «Горштинський», «Срібний сон Саломеї».

Поряд із перекладами активно йшло ос­воєння спадщини Словацького радянськими літературознавцями. Назвемо післямову П. Нестеровського до «Марії Стюарт», передмову до «Мазепи» М. Зерова, передмо­ви до обох видань вибраних творів (1952, 1959), до драми «Балладина» (1955) та «Поезії» (1969), грунтовні вступні статті написав Г. Д. Вервес. Крім цих літературно-критичних праць, вже в 50-х роках були захищені кандидатські дисертації В. Мартиновим та С. Левінською, присвячені важ­ливим проблемам драматургії письменника.

Великий інтерес до творчості Ю. Словаць­кого виявили українські літературознавці під час святкування 150-річчя від дня наро­дження поета-романтика, що відзначалося згідно з постановою Всесвітньої Ради Миру.

На ювілейну дату відгукнулась як всесоюз­на, так і республіканська преса статтями та популярними замітками С. Левінської, О. Новицького, М. Гнатюка, Ф. Погребенника, Л. Дмитерка та інших. На батьківщи­ні поета, в місті Кременці, на Тернопільщи­ні 5—7 вересня 1959 року працювала виїзна наукова сесія, скликана за ініціативою Ук­раїнського комітету славістів при Президії АН УРСР, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Інституту су­спільних наук АН УРСР та Кременецького педінституту. Матеріали конференції були надруковані в збірнику «Міжслов’янські лі­тературні взаємини» (1961, вип. 2) та періо­дичній пресі. Про вияв шани до великого польського патріота-інтернаціоналіста, реч­ника революційно-визвольних ідеалів та передвісника братерства народів свідчать та­кож матеріали міжнародного симпозіуму «Польська література в братніх взаєминах з літературами народів СРСР», присвячено­го 160-річчю з дня народження Ю. Словацького. В Кременці було відкрито пам’ятник і меморіальну дошку.

Найбільш помітним дослідженням в ра­дянському літературознавстві, де йдеться про зв’язки Ю. Словацького з українською літературою, є праця Г. Д. Вервеса «Юліуш Словацький і Україна». Поставлене завдан­ня Г. Д. Вервес розв’язує в трьох розділах книги: «Революційний поет-патріот», «Там, де плине срібна Іква» та «Словацький в українських перекладах». Дослідник вичерп­но оглянув твори від «Української думи» до «Срібного сну Саломеї» на тлі поезії представників «української школи», вказав на те, що в окремих творах поета «бринять реалістичні струни», відзначив новаторські риси його творчості, зробив перший мас­штабний аналіз-оцінку українських пере­кладів, підкресливши при цьому художню своєрідність його стилю і манери.

У 1973 році на Україні з’явилася і перша в Радянському Союзі монографія про творчість Ю. Словацького, яка належить перу С. Левінської. Авторка докладніше від попередніх дослідників розглядає життєвий і творчий шлях поета, вказує на зв’язки Словацького з російською літературою, аналі­зує його зрілі драматичні твори та поеми. Книжку С. Левінської про великого поль­ського поета-романтика можна вважати значним досягненням українського радян­ського літературознавства.

Українські радянські науковці висвітлю­ють також питання світогляду письменни­ка, зокрема, про це йдеться в кандидатській дисертації О. І. Краглик «Суспільно-полі­тичні і філософські погляди Ю. Словацько­го».

О. Краглик торкнулася критики пое­том Ватікану, клерикалізму як душителя національно-визвольної боротьби народів. Цим проблемам присвячене окреме дослідження І. Глинського «Юліуш Словацький у боротьбі проти Ватікану та католицизму». Окремо слід сказати про сприйняття спад­щини Ю. Словацького відомими україн­ськими поетами, що виступали з перекла­дами та критичними статтями про польського поета. Оцінки М. Рильського, Л. Дмитерка, М. Бажана, Д. Павличка позначені любов’ю і глибоким проникненням в склад­ний поетичний світ митця.

Великий знавець польської літератури М. Рильський у своїй статті «Полум’яний геній» поставив Ю. Словацького поруч з А. Міцкевичем: «Вони робили одну спільну справу, адже вони — серед самих різнома­нітних емігрантських течій — боролись не тільки за Польщу, а за польський народ в самому вищому і прекрасному значенні сло­ва. Адже й шлях у них був один: шлях ре­волюції».

У статті Д. Павличка «Титан польського і світового письменства» читаємо: «Він жив так мало — всього 40 років! — у таких ви­нятково несприятливих обставина; color: black; letter-spacing: 0.5pt;margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text; color: black; lserif, etter-spacing: 0.5pt;-indent: 42.55pt; line-height: normal;х для твор­чості, що, здається, тільки невсипущістю генія можна пояснити веp style=; color: black; letter-spacing: 0.5pt;лич, титанічний у національному і загальнолюдському розу­мінні набуток його слова».

Муза великого польського романтика в радянський час стала надзвичайно популярною на Україні. З особливою шаною й увагою радянський народ ставиться до тих місць і пам’яток, що безпосередньо пов’яза­ні з Ю. Словацьким, йому відкрито пам’ятники, меморіальні дошки, музейні кімнати, його ім’я носять бібліотеки і вулиці. Трива­ють нові пошуки архівних матеріалів, по­в’язаних із спадщиною поета, близького і рідного українському народові.

Громадськість України широко відзначи­ла 175-річницю від дня народження Ю. Словацького. В Кременці, Тернополі, Києві пройшли урочисті літературні вечори. Нові переклади творів поета здійснили Д. Павличко, В. Лучук.

В перекладі І. Глинського вийшли фраг­менти пісень поеми «Беньовський» (видав­ництво «Таврія», 1984), в якій розповідає­ться про так звані кримські пригоди героя.

Творчість Ю. Словацького продовжує ви­кликати живий інтерес у радянських науковців, письменників, перекладачів, мисте­цтвознавців, адже, як слушно зауважив М. Бажан, його поезія «має широке міжна­родне значення, всесвітню славу й поша­ну. Перекладена багатьма мовами, зокре­ма мовами радянських народів, вона стала невід’ємною частиною світової духовної спадщини, яку так бережуть і пильнують од новітнього варварства люди соціалістич­ного суспільства».

Дорогоцінні скарби поезії Ю. Словацько­го з часом дедалі повніше відкриваються нашому народові, і ми змогли переконати­ся, що й стосовно до України він мав право сказати: «По смерті я лишусь серед живих»

---