(До 80-річчя розстрілів)

Тамара СЕНІНА

                                   

Як у Києві – Бабин Яр, так і в Кременці – Пісковий Яр та Якутський Тир вважаються трагічними місцями, зоною розстрілів і масових поховань відшаленілої Другої світової війни. Проходячи, чи проїжджаючи повз них, стає моторошно… Тут відлунням вривається в душу несамовитий людський крик, лемент, ридання, від яких хочеться чимдуж тікати. А ти зупиняєшся, вони б`ють набатом у самісіньке серце…

Так, це – два кременецьких некрополі, що стали місцями вічного спочинку для більш, ніж сімнадцяти тисяч тодішніх жителів міста та з наближених до нього населених об’єктів: українців, євреїв, поляків, чехів, ромів, білорусів, вірменів, інших національних та соціальних груп, яких німецькі окупанти, вважаючи ворогами, або ж просто зайвими, розстріляли протягом 1941-1942 років. На відміну від Києва, де погром населення почався 27-28 вересня, подібна екзекуція в Кременці відбулася на два місяці раніше, майже відразу після вторгнення в місто (2 липня 1941-го року) німецьких військ 6-ї армії і 1-ї танкової частини. Встановлюючи «новий порядок» в Європі, гітлерівці посіяли страх на Кременеччині, розтягнувши його на 990 чорних днів окупації.

Про їхні злочинні дії я вже не раз писала. Нині ж, з нагоди 80-ї річниці розстрілів кременецької інтелігенції в Пісковому яру під Хрестовою горою, хочу вкотре згадати імена деяких із двох з половиною тисяч кременчан, які, пройшовши крізь тортури німецького гебітскомісаріату, залишилися тут спочивати навічно, оприлюднити кілька епізодів з їх історії за мить до смерті…

А це – подружжя лікарів Рощинських, Юрій Черкавський, сотник УНР Гарячий, Віра Лебедівська, бухгалтер Йосип Жиглевич, Семен Радіонович Макух, сотник УНР Гарячий, Віра Лебедівська, Анатолій Матвійович Василевський, Никифор Мамонтович Лівчина, заступник директора (нині середньої школи № 4) Григорій Козачок, Костянтин Желтуцький, Макуха, Обезюк, Афанасій Вальчук, Теслюк, Шпага, Іван Котов, працівник залізниці Павло Носков, Віктор Смех, Микола Чоботаров, Іван Котов, Соловей Братасюк, Станіслав Павловський, Юзеф і Антоній Мальчевський, перший директор краєзнавчого музею Францішек Мончак, кандидат наук Здіслав Опольський, інші працівники Кременецького ліцею: Яна Копчинська, Яніна Понятовська, Гелена Паливодзянка, Ян Торгонський, Людвік Завальніцький, Болеслав Млодзянко, Пьотр Мочульський, Болеслав Соколовський. Разом із ними – керівник одного з молодіжних товариств Стефан Гурецький з дружиною і донькою, вихованцями школи Іриною і Чеславом Гурецькими, працівники адміністрації: Болеслав Молодзянко, Пьотр Мокульський, Дзиковський, вчителі Ванда Антоневич, Давид Лерер з дружиною, Костянтин Ейсмунд, лікарі Гойзберг і Вайлєр, вчитель математики Байтлер, адвокати: Едмунд Жеромський і Стефан Горецький, службовець банку Францішек Дорочинський, селянка Ганна Никончук, отець Яків (Юхновський) із Молотькова, медсестра лікарні Качанівська, службовець Петро Яловський, студенти: Ірена та Чеслав Горецькі і багато-багато інших українців, поляків, євреїв, чехів, ромів…

Сюди привозили різних людей. Чимало – з Кременецької тюрми. Одними з перших розстріляли знаних у місті лікарів – подружжя Галину та Петра Рощинських. Очевидці розповідали: коли їх гнали до Піскового Яру, Рощинський несподівано накинувся на німця, силою звалив на землю і, вирвавши з рук конвоїра автомат, націлив на нього. На жаль, не володіючи німецькою зброєю, він згаяв час. Біля нього появилися гестапівці, які тут же його і вбили. Падав із затиснутим у руках автоматом…

Жертвою Піскового Яру став і Семен Фурсик, хлопець із Дубенської Рогатки, про якого ходили легенди. Музикант, у руках якого оживав баян і все – довкола. Чорний, із бородою, подібний до цигана, міцний, кремезний, мускулистий. До нього зверталися всі, коли комусь потрібна була його фізична сила, коли не справлялися навіть коні, запряжені в підводи з горою каменю. З ним не могли зрівнятися навіть найсильніші польські важкоатлети, які для показових виступів приїжджали на змагання в місто. Коли ж опинився у Кременецькій в’язниці, його прикували до стіни залізними ланцюгами. Та він знову і знову виривався і тими ж ланцюгами бив німецьку охорону. За непокору розстріляли на місці і відвезли під Хрестову…

Жертвами Піскового Яру стали професори ліцею: Францішек Мончак і Здіслав Опольський – директор і науковець першого в місті Музею Землі Кременецької ім. Віллібальда Бессера. Кажуть, що пан Здіслав за мить до розстрілу раптом попросив фашиста: коли тікатиме – стріляти йому в спину. Мабуть з думками – загинути у вічному русі життя, під голубим небом, між соснами. Його послухали…

А пан Вавжищак… Його передсмертний лист, написаний доньці в камері смертників гебітскомісаріату (нині оновленого приміщення Центру дитячої творчості)… Якось після відвідин Кременця в 1987 році, пані Еліза Вуйтович, його донька, написала тодішньому директору краєзнавчого музею Володимиру Бернацькому: «Виконую свою обіцянку і висилаю документи, які вдалося мені роздобути. Список осіб, замордованих гітлерівцями в липні 1941 року під горою Хрестовою, неповний. Час, що біжить, робить своє. Одночасно висилаю лист мого батька, написаний на метриці і переданий моїй мамі в підкладці шапки зичливою людиною вже після його екзекуції…». Лист Вавжищака був обірваний на півслові. «Елізко, скарбку мій, дорога дочко, пишу тобі кілька слів, правдоподібно за пару годин перед смертю. Скарбку, пам’ятай, що мертвих належить залишити в спокої, а живі нехай живуть, і ви любіться і жийте щасливо. Я спокійний. Написав би багато, але не можна. Буду вмирати з думкою про вас, як найдорожчих. Поздоров усю родину. Обнімаю і цілую вас. Ваш татусь. Елізко кохана! Татусь просить, слухайся маму і будь їй потіхою та опорою, а мамуся нехай… Цілує тебе татусь»…

Після розстрілу в 1941 році 2500 тисяч представників кременецької інтелігенції в Пісковому Яру, а також – повного знищення євреїв (понад 15 тисяч) в 1942 році в урочищі так званого Якутського Тиру, після спалення єврейського гетто в центрі міста, осиротілий і збіднілий на людей та архітектурні споруди й дрібніші забудови, Кременець пережив потрясіння. Під час роботи членів розслідувальної комісії ЦДАЖР СРСР, які працювали в урочищах розстрілів з 1 по 5 липня 1944 року, сюди сходились люди. Декого з ексгумованих жертв можна було впізнати, але забрати на перепоховання було не можливим… Трупний запах людських тіл, що розкладався, не давав змоги підходити ближче… Сполотнів Роман Кравченко-Бережний (автор щоденника, що фігурував на Нюрнберзькому процесі), коли побачив тіло своєї вчительки Ірми Оскарівни Кляйнфельд…

Проходили роки. Здавалося б, із часом усе пішло в забуття, та історія зберегла в пам’яті добрі вчинки наших українців, кременчан щодо полегшення долі євреїв в ті роки. Кременчанка Людмила Янчук-Данилюк пригадує з розповіді своєї бабусі, Ляшук Єлизавети Григорівни із Млиновець, 1885 року народження, як німці гнали під конвоєм євреїв для видобування торфу на торфовищах. Пригадувала як вона, умудрялася передавати їм хліб та інші харчі. Пальто, котре якось кинула їй із натовпу єврейка, і Ліза повісила його в комору, їй довго нагадувало ці епізоди. Та коли й сама опинилася в скруті, вирішила пошити з нього бурки. Почала пороти, а там – золотий браслет! Згодом, коли стало жити ще важче, занесла його годинниковому майстру. Здала, щоб купити хліб… Свою відчайдушність зберегла до кінця життя. Разом із чоловіком, синами була засуджена за участь у визвольних змаганнях УПА, відбувала покарання на Уралі.

Подібну історію пережила і кругла сирота Ніна Носкова. Якось за хліб, яблука, вишні та інше, що вдавалося їй пропхати в гетто крізь огорожу висотою в два метри, її подруга Гітля Гандель, в супротив заперечень Ніни, віддала їй нові босоніжки… Через день-другий Гітля розділила долю свого народу – німці розстріляли її в урочищі Якутського Тиру. В житті Ніни такий епізод не був одиноким…

Майже всю окупацію переховував юну єврейку Розалію Іван Биковський, рідний брат пані Марії, подруги Лесі Українки. Так склалася їхня доля, що після визволення Кременця вони вже не розлучилися. Одружилися і було в них щасливе подружнє життя, котре Іван збагачував присвяченими їй віршами… У своїх публікаціях я не раз згадувала сім`ю Гнатюків, яка в роки окупації стала надійним притулком для багатьох євреїв. Серед них – і для Нехами Канер, котрій пощастило втекти з Кременецької тюрми, та – для Давида Білогуза, між якими в цьому сховищі спалахнули взаємні почуття. Після визволення Кременця Давид пішов на війну.. Звідти на прізвище Гнатюка надсилав їй фронтові трикутники. Однак бути разом не судилося. Загинув смертю хоробрих… Його листи з рук Ірини Михайлівни Вериківської, її племінниці і доньки відомого українського композитора, я залишила в краєзнавчому музеї.      

Наші земляки як уміли та могли рятували життя євреям. На хуторі Кімнатецька Зелена сім`я Олександра Білобородова всю війну переховувала молоду Руфу з п`ятирічним синочком Берком (Пилипком). Недалекі від них сусіди Ляховичі, що проживали на хуторі Комаровецька Зелена оберігали від німців сім`ю з Радивилова із двома синами. Вони вижили завдяки криївці, з якої вдень виходили і зі страхом та обережністю перебували в хаті, а вночі знову занурювались у неї в чеканні світанку. Після війни повернулися на попереднє місце проживання в Радивилів, де чоловік працював мельником.

У 2017 році до Кременця з Ізраїлю приїжджала пані Батья, щоб віддячити подружжю Олені та Серафиму Казновецьким (священику Кременецького монастиря) чи їх дітям та внукам за надання ними притулку в роки окупації її бабці та діду Бродським. На жаль, нікого з Казновецьких уже не застала. В 1956 році вони виїхали в Росію. Протягом трьохденних пошуків, мені вдалося віднайти лише їхній власний будинок який і досі стоїть на Туниках посеред дерев і кущів самотнім, але добротним, із мансардою. Колись його продали. Нині ж єдиними господарями цього дому були: вітер, який закривав, то відкривав перед нами двері і вікна, і, очевидно, – бомжі, судячи з пошарпаного дивану, розкиданих фляшок з-під пива та засохлого хліба… Пані Батья ходила з кімнати в кімнату, притуляючись до кожної стіни. Потім оглянула хлів надворі. Погладила перекошені двері, промовивши: «Тут вони ховались… Звідси їх забрали на розстріл…». Ще трохи постояла біля них і зі сльозами, що текли по обличчю, попрямувала до машини, відтак – до Львова в аеропорт…

Проявляючи людяність у часи жорстокості 1941-1944 років, не один із наших земляків міг би поповнити Алею «Праведників Світу» в Єрусалимі. Почесного звання «Праведників Світу» були удостоєні кременчани: Марія та Леонід Ковальчуки, чиї імена за врятовані життя євреїв вигравірувані на Стіні Пошани. Обох давно вже немає, а Почесні грамоти і медаль, передані Інститутом Яд-Вашем у Єрусалимі, датовані 15 грудня 1996 року, засвідчують їх жертовний героїзм заради спасіння життя шістнадцятирічного Люсіка Гінзбурга, який втік із Шумського гетто, юній красуні Шифрі з Березовиці і ще декільком євреям. Проживало подружжя на вулиці Дубенська, 176, де й померли. За присвоєння для них цього звання клопотався кременчанин, учасник бойових дій, ветеран війни і праці Касплєр Хаїм Карпелевич.

Окремої розповіді про надзвичайну гуманність в роки окупації заслуговує багатодітна сім’я Кухаревичів із Почаєва. Коли в Дубно німці створили гетто, Федір Кухаревич, який проживав там із сім’єю, запропонував знайомій Раїсі Мантвер із шестимісячною донечкою Зіфою тікати в Почаїв. Добиралася попутними підводами. Брат Федора Паїсій з дружиною Таїсією, маючи й самі трьох неповнолітніх дітей, прийняли їх як рідних. З перших днів, а це було в жовтні чи в листопаді, Таїсія з Раєю, на якій відтепер був хрестик, ходили до Лаври. Коли ж і в Почаєві організували гетто, Раїса, не зважаючи ні на які вмовляння молодої пари, вирішила їх залишити. Зробила це непомітно в лютому. Вийшла з дому нібито в справах, і не повернулась. Пішла, очевидно, з думками, щоб не наражати родину, яка прихистила її з дитиною, на смерть. Адже за наданий притулок євреїям, фашисти розстріляли по сусідству всю сім’ю Колобових. Таїсія шукала Раю, розпитувала в людей по ту сторону гетто. Не знаходила. Тим часом, маленька Зіфа (Зіна) з чорним і дуже кучерявим волоссячком, підростала. Вона стала четвертою рідною дитиною в цій сім’ї. Раїса, яка всю окупацію переховувалась на хуторах, появилася на порозі їхнього дому весною 1944 року. В Кухаревичів була доти, поки Зіфа не назвала її мамою. Згодом, разом із чоловіком виїхала в Польщу. Потім – в Ізраїль. Вдячність сім’ї Кухаревичів зберегла на все життя. Такі ж почуття привила і своїм дітям – Зіфі та Арнону, який народився в 1945 році. А це – безперервні, дружні розмови по телефону, зустрічі з ними Арнона та його дружини і дітей у Почаєві. 13 років тому внучка Кухаревичів, нині вчителька Почаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Наталя Федорівна, гостювала в сім’ї Мантверів. Будучи вдячними за врятовані життя, Раїса Аронівна та її донька Зіфа звернулися в Інститут Яд Вашем в Єрусалимі про присвоєння родині Кухаревичів Почесного звання «Праведників Світу». Такий наказ, із Почесними грамотами та медалями, був виданий Паїсію Володимировичу Кухаревичу, Таїсії Варфоломіївні Кухаревич і Федору Володимировичу Кухаревичу 6 квітня 1997 року… Раїса Аронівна померла у 2006 році, коли їй виповнилось 92 роки. Нагорода «Праведника Світу» збіглася місяцем і роками з реабілітацією Пасія Володимировича (16.06.1997 р.), який 10 січня 1945 року був засуджений за зв’язок з ОУН Почаївським РВ НКДБ і відбував покарання до 29 квітня 1954 року.

Давно відшуміли трагічні події Другої світової війни. Доля – за долею, роки – за роками…. Життя – за життям… Від тих трагічних часів віддалилося вже восьмидесяте літо, осінь, а пам’ять про людську доброту не стирається. Вона – вічно жива, як і сама Любов…

_____________________________________________________________________________