UkrainianPolishRussian

Публикации

ПАМ’ЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМ У КРЕМЕНЦІ…

Печать PDF

(До 30-річчя Дня незалежності України)

Початок 2021 року, будучи наповненим спогадами про чисельну кількість історичних подій в Україні, мимоволі повертає і нас, небайдужих до долі Кременця, в його минуле. І ми знову співставляємо сьогоднішнє життя з подіями буремних днів за відвоювання її незалежності в різні часи. Безкінечні бої, сутички, поразки, перемоги і знову надії у світле майбутнє... Так було століттями. З далеких років минувшини справжні герої стражденної держави скрізь залишали свої незгладимі сліди. По всій українській землі їм насипали кургани-могили, встановлювали пам’ятники. І було б дивним, якби Кременець був у цій історії винятком...

ПАМЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМНа Монастирському кладовищі міста вимальовується один із них – скромний монумент, на який не звернути уваги неможливо. Він притягує до себе словами: «Зупинись. Тут спочивають 34 січові стрільці, які загинули в бою за Україну в 1919 році. Пам’ятаймо своїх героїв!» Чимало років для нових поколінь його поява тут була окутана таємницею. І тільки на зорі становлення української Незалежності очевидці тих подій, ініціатори спорудження пам’ятника змогли оповісти нам про його історію.

ДияконЦеркви Воздвиження Чесного Хреста  пан Чорнобров під час нашої зустрічі розповів про зіткнення січових стрільців із більшовиками, що в травні 1919 року відбулося в центрі Кременця на його очах. Галина Борисівна Шубська, одна з найактивніших просвітянок міста 30-40-их років, яку вдалося розшукати тільки в 1998 році (на той час проживала в м. Снятині Івано-Франківської області), описала в своєму листі дальшу долю учасників цього бою. Тиф, який підірвав здоров’я багатьох бійців, змусив їх надовго затриматися в міській лікарні. Здавалося – тільки до одужання, а залишилися в Кременці назавжди.

Пані Галина писала: «Я не знаю точнопро травневі події 1919 року, що відбулися в Кременці, як також і про дату смерті наших героїв. Проте, мені достовірно відомо, що Січові Стрільці, поховані на Монастирському цвинтарі, були хворими на тиф, який в 1919 році прогресував у нашій Армії. Вони якийсь час перебували в лікарні у Кременці (де вона розміщалася мені не відомо). Коли більшовики в черговий раз увірвалися в місто, то розстріляли усіх,охоплених тифозною гарячкою, українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Його прізвище було, здається, таким (можливо помиляюся). Після того, як ворога з Кременця прогнали, громадськість улаштувала похорони. Присутньою на них була якась жінка (говорили, що вона –Â  із села Верби). Її син також знаходився в госпіталі і став жертвою цієї трагічної розправи. Дуже плакала і просила, щоб показали його могилку. Аби її заспокоїти, вказали на одну з могил, на якій мати поставила маленького дерев’яного хреста і посадила вишню. Всіх могил було 37, а вище – ще одна спільна, велика. Саме на ній встановили  великого дерев’яного хреста та огорожу. Коли в 1930 роціÂ  Ігор Шубський і Степан Пшеничний заснували в Кременці нелегальний Пласт, ми, пластуни, взяли опіку над цими могилами. Їх упорядковували, плели вінки і гірлянди, якими прикрашали місця захоронень. Завжди був терновий вінок, у нього восени вплітали китиці червоної калини і синьо-жовті стрічки.

Читать полностью

ОСТАННЄ РІЗДВО ЮЛІУША

Печать PDF

Людмила ОХОЦЬКА

Відомий син Кременецької землі, поляк за походженням, великий поет-пророк епохи Романтизму – Юліуш Словацький – відмірював свої земні кроки несповна 40 років. На протязі короткого життя Словацький побував у багатьох країнах Європи та Близького Сходу; написав 13 драм, біля 20 поем, сотні віршів і листів та одну повість; створив власну цілісну філософську систему; увійшов до списку найбільших містиків польської поезії.144977325 833527193879515_4147697476029272037_o

Народитися поету випало на початку 19 століття, у часи, коли бурхливо перекроювалася мапа Європи, з’являлися нові літературні і філософські течії. Дитинство і юність Юліуша пов’язані із родинним Кременецем та Вільно – містами, що на той час лежали в межах однієї держави – царської Росії. Квитком у становлення Словацького, як незалежної особистості і як поета, стала Варшава, центр Польського Королівства. Саме тут, відоме в історії повстання поляків проти царського гніту під назвою листопадове і участь молодого Юліуша у ньому принесли ще невідомому тоді поету першу славу і, як не прикро, неможливість подальшого перебування не лише у Варшаві чи Вільно, а й у рідному Кременці, де залишилися мама, дідусь і бабуся. Оскільки повстання потерпіло поразку, то, зрозуміло, що повстанці на чолі з Тимчасовим Урядом змушені були втікати з Варшави та шукати захисту в інших європейських країнах. Серед них був і молодий Словацький, який, осівши в Парижі, надіявся на швидку зустріч із рідним містом, його околицями, із мамою, Саломеєю Словацькою-Бекю, з котрою завжди був дуже близьким, котру називав своєю десятою музою, світлом, що веде через темний тунель його життя. Проте, з часом поет зрозумів, що доля повстанця тісно пов’язана із самотністю, розлукою розміром у пів життя (18 років), допитами матері у Кременці відповідними органами. Самотність Юліуша Словацького була по-особливому гіркою і дошкульною, адже, він, націлившись на найвищу сходинку літературного Парнасу, намагався її розділити із Адамом Міцкевичем – літературним богом вигнанців, котрі осіли в Парижі. А той, хто «посягав» на бога, мав бути відіпхнутий, розтоптаний, тричі проклятий і навіть викликаний на дуель. Стержнем, який дозволив Словацькому вистояти, не піддатися, опустивши руки, були віршовані рядки, котрими жив; постійне листування з мамою; пригода з Богом, яка викристалізувалася у власну філософську генезійну систему, а ще … спогади з дитинства, того стабільно безпечного світу, заповненого по вінця безмежною любов’ю батьків, насиченого різноманіттям подій і персонажів.

Читать полностью

ПОСТАТЬ ДИТИНИ В РОМАНТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Печать PDF

Людмила ОХОЦЬКА

imagesВперше на дитину як на дитину, а не лише тінь дорослої людини, чи її мініатюру, поглянув у своєму педагогічному романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо. Саме під впливом «Еміля» виховання у II пол. XVIII ст. стає однією із головних тем розмов не тільки французьких салонів, але й будинків знаті багатьох країн.

Байдужість до дитини, відсутність почуттів, пов’язаних з дитинством, певна анонімність дитини у суспільстві, де цінністю була зрілість – це відношення до дитини, яке тривало у суспільствах впродовж багатьох століть, і яке починає змінюватися в другій половині XVIII століття. Досконало ілюструє ці зміни міщанська драма, в якій популярними стають портрети дітей і сценки з дитиною в центрі композиції. Завдяки Руссо, (який, до речі, жодного твору для дітей не написав), нове відношення до дитини увійде й до творів виразно особистого характеру, якими є автобіографія.

До XVIII ст. в польській літературі дитина і дитинство не відігравали якоїсь значної ролі. Ставлення до дитини було як до постаті мало важливої, яку можливо було оспівувати хіба що у колискових.

Для романтичної польської літератури раннього періоду (поч. XIX ст.) характерні епізодичні згадки про дитину в сюжетах творів. Ці згадки з’являлися у вигляді коротких спогадів про дитинство або у сцені, що представляє героя, який спілкується з дитиною. («Конрад Валленрод», «Дзяди» А. Міцкевича, IV ч., «Марія» А. Мальчевського, женевська проза Красінського).

Дещо схоже виглядає ситуація в українській літературі, де у давній її період практично відсутній інтерес до дитини, її світу. Образи дітей представлено схематично, переважно як об’єкти виховання. Проблеми дитини, її світогляд, побут зацікавлюють представників прози нової української літератури кінця XIX ст. (І. Нечуй-Левицький "Вітрогон", "Невинна", І. Франко "Малий Мирон", "Грицева шкільна наука", Панас Мирний "Морозенко", цикл "Як ведеться, так і живеться", Б. Грінченко "Украла", "Кавуни", "Олеся», М. Коцюбинський "Ялинка", "Харитя", "Маленький грішник", "Подарунок на іменини"). Уваги заслуговує роман-хроніка «Люборацькі» Анатоля Свидницького, творця першого українського соціально-психологічного роману, в центрі сюжетної лінії якого доля чотирьох дітей сільського священника.

Перш, ніж займатися описом дитини у романтичній літературі, варто пригадати, яким був західноєвропейський романтичний герой-дорослий. Зазвичай, це самотній індивідуаліст, бунтівник і революціонер, людина нескорена й пристрасна, яка діє в надзвичайних обставинах, змінюючи себе і життя навколо. Найбільші із романтичних індивідуалістів тривають у пошуках контакту з природою і відчувають таємничі зв’язки своїх душ із Всесвітом. Думки романтичного героя проникнуті «біллю світу», тому в глибині душі він прагне такого існування, яке б погасило усі дисонанси та дозволило йому жити в згоді із собою і буттям.

Кожна із літератур, охоплена романтичним ідейним рухом та відповідною філософією, наділяла свого романтичного героя, окрім загальних рис, рисами національними. Так, польський романтик був, в першу чергу, трагічним. Способом його існування і метафізичною участю був бунт проти негармонійності світу, який супроводжувався усвідомленням обов’язкового, сталого конфлікту поміж особистістю і світом. Страждання романтичного героя були доказом його людської, чутливої, свідомої і активної кондиції. На безлад і хаос відповідав нещасливою свідомістю, проте, нізащо в світі не зміг би відмовитись від самопізнання. Прагнув жити свідомо, а свідомо означало – трагічно.

Читать полностью

В ТЕНИ ГЕНИАЛЬНОГО СЫНА

Печать PDF

Елена Гаськевич,

научный сотрудник музея Ю. Словацкого

Традиционно, почти все исследователи жизненного пути Юлиуша Словацкого концентрируют внимание на фигуре матери поэта - Саломеи Словацкой-Бекю. И действительно, ни один поэт так не соединил свое имя с именем матери, как Словацкий. Воспитанный почти исключительно под ее опекой, он до смерти сохранил к матери благодарность и уважительное отношение. Отца Юлиуш потерял в раннем детстве, поэтому его влияние на формирование личности поэта кажется, на первый взгляд, незначительным. Но на самом деле невидимое присутствие отца сопровождало Юлиуша в течении всей жизни, находя различные духовные и материальные проявления. Эвзебиуш Томаш Словацкий, будущий отец автора Короля Духа, родился в Подгорцах 15 декабря 1772 (по одной из версий), в семье бедного шляхтича. Его отец, Якуб, служил в канцелярии Вацлава Жевуского, обладателя Подгорецого замка. Имея хорошие декламаторские способности, он был, также, актером в частном театре Жевуских. Впоследствии, из-за конфликта с могущественным работодателем, Словацкие переехали в окрестности Дубна, где Якуб стал управляющим имениями Доминика Чацкого. Новый хозяин благоволил семье

Словацких, но в 1789 году глава семейства, Якуб, умирает от туберкулеза. С тех пор Евзебиуш мог рассчитывать только на себя. В 1781 году он начал обучение в Кременце, в средней школе, где обнаружил незаурядные способности, получив серебряную а затем и золотую медали. Из-за бедности, талантливый юноша не смог осуществить свою мечту - продолжать учебу в университете. С помощью друзей он получил патент землемера в и работал по специальности долгих 8 лет. Работа его не удовлетворяла. Очень способный, впечатлительный, влюбленный в   красоту, он чувствовал себя, следуя меткому определению одного из исследователей, «как Пегас в ярме». Так что, когда один из богатейших людей округа Юзеф Понятовский предложил ему заняться воспитанием его детей, Евзебиуш охотно согласился. В имении Понятовских Словацкий активно занялся самообразованием, чему служила богатая библиотека его работодателя. Там он познакомился с произведениями писателей-классиков, в частности римских и французских. Евзебиуш свободно владел французским и латынью, переводил литературные произведения. Удачный перевод «Генриада» Вольтера так понравился многочисленным друзьям начинающего литератора, что они, без его согласия, опубликовали произведение в 1803 году в Варшаве. Это была очень удачная идея. В то время Тадеуш Чацкий занимался организацией своего знаменитого учебного заведения - Волынской гимназии, более известной в истории как Кременецкий лицей. Книга попала ему в руки, Чацкий вспомнил талантливого юношу, сына управляющего имениями своего брата, и пригласил его на кафедру польского языка и литературы.

Кременец, безусловно, сыграл особую, переломную роль в жизни Евзебиуш Словацкого. Здесь он сформировался как педагог и ученый. Встретил свою любовь и женился, здесь у него появился первый собственный дом, здесь родился его единственный сын Во время работы в Кременце Евзебиуш Словацкий постоянно занимался самообразованием, становясь важной фигурой в научной среде. В 1809 году он выиграл конкурс на замещение должности преподавателя польской литературы Виленского университета (Вильнюс) и 28 сентября он уже читал там свою первую лекцию. Это был классический пример, как провинциальный Кременец проигрывал в «неравной битве» с Вильном. Не один преподаватель, соблазненный прелестями большого города и повышеннной зарплатой, выезжал, несмотря на титанические усилия основателя кременецкой школы Тадеуша Чацкого. Не стоит упрекать за это Евзебиуша. По натуре амбициозный и способный, в университете он имел лучшие возможности для самореализации.

Виленский этап жизни Евзебиуш был чрезвычайно плодотворным. Кроме преподавательской деятельности, в 1811 году он стал редактором журнала «Виленский курьер», писал научные работы, делал переводы с иностранных языков. Избыток труда подорвал его слабое здоровье. Но он был «трудоголик», не считался с предостережениями родных и друзей, а, преследуемый предчувствием скорой смерти, «спешил жить» и становился все более работоспособным. Кроме желания самореализации, Евзебиуш боялся оставить жену и детей без средств существования. Больше всего он заботился, чтобы сын не повторил его судьбу и имел возможность получить хорошее образование. Вскоре у профессора появился новый ученик - 5 летний Юлик, будущий автор Короля Духа, которого отец учил читать и писать. К сожалению, уроки не длились долго. Наследственная болезнь рода Словацких - туберкулез - прогрессировала. Зная, что дни его сочтены, профессор написал для сына свой Дневник, который, к сожалению, не сохранился. . Умер Евзебиуш Словацкий 10 ноября 1814 в Вильно. Вдова поставила ему красивый памятник. Юлиуш писал: «надгробие моего отца самое красивое на кладбище Росса».

4 - томное собрание сочинений Евзебиуша Словацкого выдано в 1926-27 годах в Вильно. Это - исторические литературно-критические работы, а также исторические трагедии собственного авторства. Юлиуш Словацкий интересовался литературным наследием отца, его первые литературные опыты перекликаются с трагедиями Словацкого-старшего.

Фигура отца была незримо присутствует в жизни поэта гения. А еще - представьте себе, как тогда ценился труд преподавателя,– Евзебиуш Словацкий, даже не имея диплома о высшем образовании, прожив всего 43 года, собрал денежные средства, которых хватило сыну на всю жизнь.

_____________________________________________________________________________

ІСААК СТЕРН – СКРИПАЛЬ ХХ СТОЛІТТЯ…

Печать PDF

Тамара СЕНІНА

Директор музею Юліуша Словацького

(До 100-річчя з дня народження великого Кременчанина)

downloadІсаак Стерн – один із геніїв, якому судилося народитися в Кременці, на землі, що колись, увібравши в себе життєдайні води Сарматського моря, отримала в спадок сприятливий клімат, розкішну й невибагливу природу, особливу енергетику для рясного сходження талантів. Тож і не дивно, що через 100 років душі Стерна знову судилося відвідати цю землю. Прилетіти, щоб нагадати усім про себе. Про те, що живучи в цьому світі, він виконував одну з найблагородніших місій – дарував людству музику. З такою силою, з такою відданістю, що, перетворивши її на універсальну мову спілкування, лікував присутніх мистецтвом звуків. Кременчанин Ісаак Стерн – Скрипаль ХХ століття!

Народився Ісаак Стерн 21 липня 1920 року, в день, коли в Кременці і навколо нього, вгамувалися політичні баталії. Того ж дня в місті почав діяти більшовицький ревком. Через Кременець відступали війська Директорії УНР, услід за ними йшли розгромлені білополяки. Та не минуло й десяти місяців як Кременець, за умовами Ризького мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року, в числі інших міст та сіл Західної України перейшов на двадцять років у залежність польських властей.1

Очевидно, такі обставини, нестабільність у краї заставили подружжя Стернів замислитися над майбутнім. Батько Ісаака Соломон, родом із Києва, вніс деякі поправки до свого польського паспорта й до візи у Бразилію (Ріо-де- Жанейро). В документах зазначив, що його постійне місце проживання – Кременець, а по професії художник-живописець, дар, що насправді розвинувся в Кременці. Був він вихідцем із знатної родини, яка тут проживала віддавна. В травні 1921 року, разом із дружиною Кларою (корінною кременчанкою), десятимісячним Ісааком, покинули Кременець. Після багатомісячного подолання шляху через Сибір і Тихий океан вони перетнули кордон Америки і прибули в Сан-Франціско, де жив Кларин старший брат. Він емігрував сюди кількома роками раніше. Тут і залишилися. В 1928 році, в Америці, народилася їхня донька Єва. Більше Стерни ніколи не поверталися в родинне місто. В затишку Кременецьких гір залишилися їхні батьки, рідня і коріння щонайменше двох поколінь їхнього родоводу. Зі слів корінної кременчанки Естер Мойсеївни Касплєр (1919-2003), місцем помешкання когось із Стернів до Другої світової війни був один із будинків на теперішній вулиці Коцюбинського, поблизу військового комісаріату. Даний факт став мені відомий ще з дев’яностих років минулого століття, коли в пошуках інформації з історії життя євреїв на Кременеччині, я при кожній нагоді цікавилась і цією родиною.

2Щоб прогодувати сім’ю в еміграції, Соломон на прохання знайомих та інших жителів Сан-Франціско, розфарбовував у їхніх квартирах стіни, стелі… Коли ж брат Клари подарував їм стареньке піаніно, він підігравав на ньому дружині. Клара продовжувала співати і, водночас, навчати сина музичної грамоти. За тиждень до появи Ісаака на світ, вона одержала почесну стипендію для навчання співу в Санкт-Петербурзькій консерваторії, ректором якої був уже відомий на той час композитор Олександр Глазунов. У нього якийсь час брала уроки музики. Мала прекрасне сопрано, мріяла про кар’єру співачки… А потяг сина до музики був очевидним, він оволодів фортепіано в шестирічному віці. У вісім років хлопчик із хвилюванням взяв у руки скрипку, з якою не розлучався вже до кінця життя. Її подарувала йому меценатка місіс Люті Голдштейн. Перші уроки гри на скрипці давав йому Роберт Поляцк, потім – Наорн Бліндер, концертмейстер симфонічного оркестру Сан-Франціско. Ази музичної освіти засвоїв досить швидко. Та, оскільки Стерни не були достатньо спроможними далі навчати своїх дітей у престижних закладах, Люті Голдштейн забезпечила дванадцятирічному Ісааку ще й навчання на цілий рік у Нью-Йорку. Сюди Клара поїхала разом із сином.

Ісаак дуже рано закінчив школу, коледж, університет, консерваторію. Його перший концертний дебют на скрипці відбувся в 1933 році, коли виповнилось тринадцять років, другий – у шістнадцятирічному віці. Тоді Ісаак дав сольний оркестровий концерт для скрипки Брамса, який транслювався по національному радіомовленню. Для такого дебюту Люті Голдштейн подарувала своєму підопічному першу «справжню» скрипку видатного майстра Джіованні Батіста Гваданіні. Інструмент був дорогої вартості і на той час коштував великі гроші – сім з половиною тисячі доларів. У 1937 році, виступав у Нью-Йорку, в 1943 році – в Карнегі Холі, який вважають одним із найпрестижніших місць у світі для виконання класичної музики. Завойовані Ісааком перемоги в ранньому віці, вже не відпускали його до кінця життя. Давав концерти в Техасі, Каліфорнії, Гонконгу, Канаді, Гавані, Новій Зеландії, Франції, Італії… З ними об’їздив майже всі країни світу і, як завжди, нерозлучним був зі скрипкою Гваданіні.

Повернувшись у Сан-Франціско, Ісаак до сімнадцяти років займався в талановитого скрипаля Наума Блайндера, родом із Одеси, який сформував його як музиканта. Він став справжнім музикантом-віртуозом. А, коли йому виповнилось двадцять чотири роки, відомий музичний критик Віржил Томсон сказав «Ісаак Стерн – по праву один із світових майстрів-музикантів».3

Понад п’ятдесят років наш земляк виступав на найпрестижніших сценах світу, був одним із найбільш записуваних артистів нашої епохи. Дав концерти в 1500 малих містах, по два-три концерти в день. Мав більше 100 записів, понад 200 робіт 63 композиторів. Він був першим, хто виконав твори для скрипки Бернштейна, Ротберга, Шумана, Пандерескі та інших. Наповнював земне життя мелодіями Баха, Бетховена, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Шуберта, Чайковського, Гварнері… Нагород, як і перемог, у видатного кременчанина об’ємом газетної статті не охопити. Так само як і не можливо розповісти всього про його перенасичене цікавими фактами життя. Як скрипаль, знімався в багатьох фільмах. Єврей за походженням, Ісаак був активним прибічником ідеї незалежної єврейської держави. Від 1949 року Стерн часто виступав в Ізраїлі й надавав підтримку музикантам-емігрантам єврейського походження, а також – пораненим на війні.

В Нью-Йорку, родина Стернів почула про початок Другої світової війни. Те, про що дізналися пізніше, було приголомшливим. У Кременці загинула вся їхня рідня: родичі з батькової сторони, котрі в свій час переїхали сюди з Києва, і материні. У своїй книзі «Мої перші 79 років» Ісаак Стерн залишив запис: «Євреї в Кременці були зібрані в групи і заживо спалені. Ніхто з родичів мами і батька не залишився в живих»…

Та гастролі продовжувались. І він, в супроводі піаніста, вирішив поїхати в Україну. З 17 по 20 травня 1956 року і з 26 по 28 квітня 1960 року Ісаак Стерн виступав у Києві. Це були одні з найбільш пам’ятних концертів. Як згадував пізніше сам скрипаль, концерти, що відбувалися в приміщенні Київського оперного театру ім. Шевченка, в Колонному залі філармонії ім. Лисенка, в Жовтневому Палаці культури (в кількості 2000 місць), збирали до себе стільки народу, що не залишалося жодного вільного місця, усі двері залів були відчинені навстіж і музика виливалась на вулицю. Саме тоді ні він, ні Ніна Тимофіївна Сафонова-Духновська, ведуча концертів класичної музики, донька видатного українського художника Миколи Сафонова (викладача Кременецького комерційного училища), не знали, що на столичній сцені їх обох об’єднував Кременець. На початку 2003 року мені пощастило поспілкуватися з Ніною Тимофіївною, оскільки була знайомою з нею віддавна. Подзвонила їй у Будинок актора, що знаходиться в Пущі Водиці, під Києвом. У пам’яті дев’яносторічної артистки, яка за все своє життя провела понад 4000 концертів, все ж зафіксувався сольний концерт американського скрипаля. Її спогади про тодішні гастролі Ісаака Стерна були майже тотожними з тими, які він виклав згодом у своїй книзі. Ніна Тимофіївна згадувала, як під час його виступу в приміщенні Жовтневого Палацу культури несподівано лопнули труби і як робітники непомітно для всіх ліквідовували всі ті недоліки. Пам’ятала й про те як Стерн захворів простудою і як турботливо виходжували його київські лікарі… Надворі в ці дні стояла весняна прохолода. Після Києва Стерн побував у Москві, Баку, Єревані, Тифлісі. А потім знову через кілька років відвідав Київ.

Щодо особистого життя – був тричі одруженим. Від другого шлюбу, який був найміцнішим і тривав сорок п’ять років, народилося троє дітей: дочка Шіра, два сини – Міхаел і Девід. Вони ж подарували Стерну чотирьох онуків.

Помер Ісаак Стерн 22 вересня 2001 році, залишивши свої концерти в записах. Слухати його скрипку – це наповнення душі радістю й особливим піднесенням. Тому що це – класика… Класика, що пройшла крізь душу великого Кременчанина, якій суджено жити довго і далі розливатися по всьому світу з його рук…

___________________________________________________________________________________

«Мій заповіт»

Печать PDF

Людмила ОХОЦЬКА

… ЯК ДУХОМ СТАНУ – Я ДО НИХ ПРИЛИНУ…

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,

Хто благородний – рідним був мені;

Тепер вас кидаю, рошу сльозами

Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться

По лірі, ні по імені моїм.

Ім'я моє пройшло, як блискавиця,

І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі,

Що я вітчизні молодість оддав,

Був корабель в бою – я при вітрилі,

Пішов на дно – і я з ним потопав.

Колись, про долю батьківського краю

Задумавшись, сучасник скаже мій,

Що духа плащ не вижебраний мною –

Він витканий у славі родовій.

Хай друзів гурт, як ніч впаде безкрила,

Поета серце спалить на вогні

І тій дадуть, яка його родила,

Це ваша доля, матері земні…

Хай друзі з келихами в ту годину

Мене в речах згадають негучних.

Як духом стану – я до них прилину,

А Бог не пустить – не прийду до них…

Юліуш Словацький «Мій заповіт»

(Переклад Максима Рильського)

Цьогоріч перший листопадовий поранок видався туманно-вологим, оповитим густим димом, що його пронизливий осінній вітер видмухував із коминів затишних, ще сонних, кременецьких осель. Католицька громада міста збиралася на північному схилі Воловиці – на понад столітньому Польському кладовищі, поволі заповнюючи простір біля склепу-каплички родини Мочульських. Тут, традиційно, як і завжди у День Усіх Святих, відбулася свята меса. Богослужіння торжества провів ксьондз-настоятель кременецького католицького костьолу Святого Станіслава отець Лукаш Грохля. Для римо-католиків 1 листопада – одне із найвищих за церковним рангом свято, що неодмінно асоціюється із кладовищем, запаленими лампадками, літургічним співом та, найголовніше, молитвами. Молитвами не лише за канонізованих і неканонізованих святих, а й за своїх найближчих, родичів та друзів.

Після меси парафіяни рушили хресною ходою до відновленої фігури-хреста, який знаходиться на пагорбі, у тзв. новій частині кладовища. Чим вище підіймалася процесія, тим ближчими до сірого, затягнутого щільними хмарами неба ставали молитви за священників; за загиблих та помордованих на війнах, зокрема і на теперішній війні на Сході України; за наших предків, родичів, друзів; за усіх померлих загалом, адже далеко не до усіх могил на старовинному кладовищі, яке займає близько 1,5 га площі із майже 2500 поховань (з них збереглося приблизно 900), могли прийти рідні для вшанування пам'яті померлих.

Коли я зашкарублими від холоду пальцями запалила лампадки на могилах свого тата і прапредків, здалося, що маленькі миготливі вогники, чудернацько витанцьовуючи, поволі розсіюють залишки вранішнього туману, зігрівають. Пригадалося, як колись зі мною, малою, тато приходив на це ж місце, щоб прибрати могили дідуся і бабусі. Приголомшило мене тоді кладовище, а особливо височенні берези, такі зосереджені, тихо-спокійні, які навіть не ворушили віттям, проте, відчувалося, стиха перемовлялися про все, що побачили отут і тепер виступали в ролі берегинь спокою, тиші та пам'яті про душі тут спочилих. Почуття часу тоді зовсім зникло, а на його місці з'явилося зовсім інше – вражаюче абсолютне безголосся, всеосяжне, із затертими початком та кінцем. Признаюся, що більше ніколи на жодному кладовищі не доводилося мені відчувати таку містичність, таку тонку грань, що розділяє нас із засвітами, куди зникають душі померлих. До речі, ще на початку минулого століття серед людей існувало вірування, що 1 листопада померлі душі обов’язково відвідують свої домівки, перебуваючи у печах, тому розпалювати піч чи щось пекти у ній у цей день заборонялося.

Хоча День Усіх Святих вважається радісним святом зустрічі із тими, кого з нами нема, ми, працівники музею Юліуша Словацького, із сумом промовляли слова молитви біля могил двох наших колег по роботі, які до болю передчасно відійшли. Звичайно, що не могли ми й не помолитися за нашого патрона, нашого геніального земляка, всесвітньо відомого польського поета-романтика Юліуша Словацького. Знаємо, що Словацький помер в 1849 році у чужому для нього Парижі. Згодом його прах було урочисто перенесено з французького кладовища Монмартр до Польщі, у Краків, де він і знаходиться у саркофазі на Вавелі. Проте, останні роки свого життя, починаючи від 1845, коли поет у листопаді зрозумів, що серйозно захворів на сухоти, і аж до смерті – Словацький мріяв повернутися у свій рідний Кременець, хотів спочити на Туницькому кладовищі (Католицького ще не було) біля дідуся і бабусі Янушевських. Поет сумував за містом свого дитинства. Він знав про його магічну силу. Зрештою, і сам Юліуш, пройшовши шлях романтичного поета-лірика, поета-патріота, стає поетом-містиком. Особливо актуальною для Словацького-містика була його «розмова з Богом». Так поет називав найважливіший, на його думку, хоч і невеликий за обсягом, твір свого життя – «Генеза з Духа», який Словацький написав, відпочиваючи у Верхній Нормандії, у Дьєпп, на морі. Сидячи в місцевому костьолі чи ночами на скелях, романтик згадував, як тонув в думках про Бога, як невпинно працював над собою, над своїм духом, який відчував біль усього світу, але допомогти йому, цьому світові, ще не міг. Як згадує близький друг Юліуша, Зигмунт Фелінський, - Словацький-містик багато роздумував про роль поета для цілого світу, про людське призначення, стосунки душі з невідомими світами, про місію окремих людей і народів. В певному сенсі джерелом імагінацій генія можна назвати Кременець, адже в останні роки життя його часто відвідували напрочуд містичні сни – здебільшого речі, околиці і особи, пов’язані із Кременцем, приходили до Словацького у дивному світлі, незвичному ракурсі та несподіваних проявах. Кременець завжди був периферійним, невеликим містечком з таємничою енергетикою, зі своєю багатогранною полікультурністю, з магічною силою, котра притягувала і притягує надалі. Пам'ятаємо, що магію цю підсилили теж думки і вчинки наших великих земляків. Віримо, що їх життя, так само як життя усіх наших предків, їх зусилля, не щезли, не пройшли безслідно, а, як пообіцяв Юліуш Словацький в останніх рядках свого поетичного заповіту:

… Проте фатальна сила буде жити,

Якою я чоло своє повив,

І вас гнітити буде, щоб зробити

З вас ангелів – із хліба з'їдачів.

_____________________________________________________________________________________

ХОЛОКОСТ В КРЕМЕНЦЕ

Печать PDF

2.10. 2020

Taмара Сенина

ХОЛОКОСТ В КРЕМЕНЦЕ

(статья на украинском языке)


.

Печать PDF

АЛЕКСАНДРИЯ – ОДИН ИЗ КРУПНЕЙШИХ ДЕНДРОПАРКОВ ЕВРОПЫ (впечатления от поездки) 10.07.2020

Александрия — бывшая резиденция графов Браницких, названная в честь жены Францишка Ксаверия Браницкого _–Александры Браницкой- Энгельгарт. Ныне – дендропаркв г. Белая Церковь Киевскойобласти Украины.

107220299 688671948365041_1136073922555902419_n


.

Печать PDF
Елена ГАСЬКЕВИЧ 
АЛЕКСАНДР МАРЧЕНКО - НЕИЗМЕННЫЙ ПРИЯТЕЛЬ МУЗЕЯ
  ЮЛИУША СЛОВАЦКОГО

.

Печать PDF
Оксана ЗУБ
КРАСОЧНЫЙ МИР ТАЛАНТА ТАТЬЯНЫ БАЛБУС
 
   
Творческое сотрудничество и дружеские отношения коллектива музея Юлиуша Словацкого с Татьяной Балбус завязались еще в начале деятельности нашего учреждения. Это - талантливая художница, мастер декоративно-прикладного искусства, прекрасный педагог, замечательный человек и, наконец, красивая женщина. Трудно сейчас перечислить вернисажи, представленные ею в музейном выставочном зале! А сколько всего их было у художницы - и персональных и коллективных - в других локациях Кременца, Тернополя, Вишневца, Збаража, Харькова, Киева, Острога, Перемышля, Кракова, Варшавы ... Так же во многих городах Украины и мира "прописались" и ее работы.
К рисованию Татьяна пристрастилась детства. По ее словам, эта любовь передалась на генетическом уровне - от отца и дяди. Воспитанная в творческой интеллигентной семье, начальное художественное образование получала в Тернопольской художественной школе. Далее, как будто ступеньки к успеху, были: обучение в Киевском художественно-промышленном техникуме, работа художником-оформителем в Бердянске, получение образования во Львовском государственном институте прикладного и декоративного искусства и снова годы работы - на должности художника по тканям Черкасского шелкового комбината. Как видим, свой дар от Бога она настойчиво развивала и шлифовала.
После переезда в Кременец начинается новая жизненная страница - она становится педагогом: сначала преподавателем изобразительного искусства Кременецкого ПТУ № 6 (ныне - технический лицей), а впоследствии - Кременецкого педагогического колледжа им. Т. Г. Шевченко, сейчас это Кременецкая областная гуманитарно-педагогическая академия, где Татьяна Анатольевна занимает должность доцента кафедры художественных дисциплин и методик их преподавания. По интересному стечению обстоятельств судьба привела ее в тот же вуз, где получали педагогическое филологическое образование ее родители (тогда, в 50-ых, это был Учительский институт). Кроме того, видеть прекрасное в окружающем мире и отображать его художественными средствами она учит младших школьников в Кременецкий школе искусств им. М. Вериковского. Бурной творческой энергии художницы можно только по-доброму позавидовать! Как и мечтала с юных лет, она активно и успешно! занимается творчеством, удачно сочетая его с педагогической деятельностью. Художественный стиль Татьяны неповторимый и оригинальный, творческий почерк хорошо узнаваем среди ценителей, а работы отмечаются плавностью линий, ярким сочным разнообразием и позитивом.
Умелым рукам Татьяны Балбус "подчинились" множество различных техник, она экспериментирует с материалами и средствами: масло, гуашь, акварель, акрил, аппликация, графика, коллаж, ткачество, вышивка, роспись, текстильная писанка и прочее. Но самое главное - все ее работы интересные, светлые, теплые, добрые, женственные и, несомненно, - отражают внутреннее естество автора. По собственному признанию художницы, она не любит мрачных тонов - ни в творчестве, ни в жизни, поэтому предпочитает изображать цветы и цветочные композиции. Она сама называет эти картины портретами-образами, которые ассоциируются у художницы с определенным событием, человеком, иногда - настроением и даже ароматом.
Часто рисует с натуры, но предпочитает создавать воображаемые образы, фантазировать, стилизуя реальные формы, словно обрамляя обычный, казалось бы, цветок мистической аурой. Это ее собственная авторская техника. Во многих картинах нашей талантливой землячки присутствуют элементы народного художественного творчества, колорит национального искусства: она создает художественные композиции со стилистическими изображениями писанок, сказочных птиц и зверей, чудесных цветов, геометрических орнаментов ... В творчестве Татьяны Балбус есть диптихи, триптихи, тематические серии.
Необычайной популярностью у поклонников пользуются разнообразные сувенирные изделия мастерицы. Она расписывает блюда, декорирует нитками и оракалом (цветная самоклеящаяся пленка) бутылки, кувшины, вазы, кружки, изготавливает так называемые писанки-нитянки, украшает орнаментами шкатулки. А какие красочные и яркие у нее платки, наволочки, сумки и даже платья, принтованные авторскими рисунками! Как и каждая женщина, Татьяна любит украшения. И собственноручно создает очень интересную бижутерию - колье, подвески, серьги, используя природные материалы: керамику, натуральный камень, льняные и шерстяные нити, ленты.
Энергичная и целеустремленная, позитивная и оптимистичная, эта женщина сумела объединить вокруг себя коллег-единомышленников. Еще в 2003 году она инициировала создание женской художественной группы "Палитра". Тогда в нее вошли пять художниц, сейчас она насчитывает уже 12 участниц. Творческая деятельность группы активизировала культурную жизнь Кременца: художницы постоянно организуют выставки своих картин, учавствуют в художественных пленэрах, ярмарках, фестивалях, конкурсах, показах, являются настоящим украшением ежегодных Дней города и традиционного литературно-художественного форума "Диалог двух культур", который организует и проводит музей Юлиуша Словацкого. Художницы охотно откликаются на предложения районной и областной власти представить свои творческие достижения на многочисленных мероприятиях разных уровней. Татьяна Анатольевна - многолетний бессменный руководитель этого творческого коллектива и настоящий его "локомотив". А еще она - основательница и руководительница студенческого художественного объединения "Вдохновение" и детской группы юных ценителей кисти "Радуга". Именно благодаря ее активности и настойчивости город и регион получили возможность познакомиться с творчеством начинающих художников края. Студенческие и детские художественные вернисажи неоднократно демонстрировались в нашем музее, благодаря чему кременчанам открылись новые имена. В музейных фондах ныне хранится немало работ Татьяны Балбус и ее воспитанников. Художественные достижения и выставочная активность Татьяны Балбус высоко оценены государством - в августе 2017 она получила почетное звание - Заслуженный мастер народного творчества Украины. Художница также является членом Национального союза мастеров народного искусства Украины, награждена многочисленными грамотами, благодарностями и дипломами, ее работы вошли в каталоги престижных выставок в Украине и за рубежом.
В семейной жизни - Татьяна в кругу единомышленников. Все ее родные - творческие люди. Муж Иван, по специальности тоже художник (в свое время они учились в одном вузе), известный горожанам как музыкант-исполнитель. Дети - сын Александр и дочь Юлия тоже выбрали творческие профессии. Александр Балбус, который сейчас живет в Чикаго, - известный композитор, музыкант, автор-исполнитель, аранжировщик, звукорежиссер и музыкальный продюсер, создатель студии звукозаписи и старт-ап проекта "Vera Music", владелец URC Radio. Эти грани своей профессии называет многочисленными мазками одной картины. В свое время он работал со многими звездами украинской и российской эстрады: Ириной Билык, Ольгой Поляковой, Гайтаной, Виталием Козловским, Златой Огневич, Катей Бужинской, Dzidzio, Александром Серовым, Таисией Повалий, Александром Малининым ... Недавно стал членом (один только из трех украинцев ) американской национальной академии искусства и науки звукозаписи "Грэмми", которая ежегодно вручает одноименную премию. За рубежом Александр позиционирует себя как украинский композитор и пропагандирует украинскую музыку в США и Европе, выступает ведущим различных концертов и музыкальных шоу. Дочь Юлия - выпускница Киевского национального университета культуры и искусств по специальности "дизайнер одежды", проживает в столице, обладает собственной творческой мастерской, где реализует свои художественные идеи.
Любящая жена с 35-летним супружеским стажем, мама, бабушка, хозяйка дома, Татьяна не лишена обычных житейских забот. Поэтому и заслуживает уважения ее творческая работа, неисчерпаемая фантазия, море интересных идей, новых замыслов, которые она настойчиво и с неизменной улыбкой на устах воплощает в жизнь! Так держать!


 
   

.

Печать PDF

Наталья ЮРЬЕВА

                                             ХУДОЖНИЦА НАТАЛЬЯ ГРИНЧАК

Демонстрация живописных работ – особенная, волнующая страница выставочной жизни нашего музея, который неоднократно знакомил кременчан с творческими работами известных художников, а также давал «путевку в жизнь» новичкам. 

Сегодня хочу пригласить вас в чарующий цветочно-натюрмортный и садово-лесной пейзажный мир молодой художницы Наталии Гринчак. Первая ее персональная выставка состоялась в 2013 году, именно в нашем музее. И, хотя в течении последующих 7 лет, были и вернисажи и выставки и пленэры, именно эту первую выставку Наталья вспоминает с особым трепетом. К тому времени главными ее достижением была шестерка очаровательных ребятишек. Наталья – многодетная мама с большим педагогическим опытом. Но, если человек талантлив – рано или поздно он должен выплеснуться, несмотря на бытовую занятость. Наталья играет на гитаре, прочувственно поет христианские песни, и с детства дружит с кистями и красками. Будучи ученицей 6 класса Наталья записалась на уроки рисования в творческую студию под руководством Ярослава Ивановича Дзюбы. Именно там я с ней и познакомилась. Додам несколько фотографий той поры, может быть кто-то себя узнает. Позже Наталья окончила Радивиловскоехудожественное училище. Сегодня из-под ее кистей рождаются нежные цветы, раскрываются чудные пейзажи, где, со знанием природы и любовью, прописан каждый цветочек. Еще одно увлечение Натальи – изготовление натурального художественного мыла. Это – мини-шедевры из натуральных ароматных ингредиентов, так полезных для нашего тела, настоящие картины, которыми хочется любоваться. Свое неординарное виденье мира Наталья Гринчакс радостью демонстрирует людям, ведь, как известно, талант в землю зарывать нельзя. Мы благодарны ей за прекрасные картины, желаем вдохновения, здоровья и процветания ее семье. Надеюсь, что в этом сезоне художница порадует нас новыми работами, которые с неизменной радостью будут восприняты посетителями нашего музея.

  

 


 

.

Печать PDF

Елена ГАСЬКЕВИЧ

Фото- Валентина ТОМЧУК

МИР РАСТЕНИЙ В ТВОРЧЕСТВЕ СЛОВАЦКОГО

  

Не удивительно, что литературное и эпистолярное наследие Юлиуша Словацкого так богато насыщено дендролого-флористическими терминами, поскольку он родился и возрастал среди прекрасной разнообразной природы. В творчестве поэта встречается 127 наименований разных растений и деревьев, а также общие названия как то: лес, луг, цветок, степь, бурьян. Фотографии, запечатленные Валентиной Томчук и помогут приблизить зрителю красоту природы, которая стала одним из источником вдохновения великого поэта. [...]

                  


 

 

 

 

 

.

Печать PDF

 

Елена Гаськевич

ПАМЯТИ КОБЗАРЯ ВАСИЛИЯ ЖДАНКИНА

 

23 мая - день рождения Василия Жданкина,– певца, поэта, бандуриста. Художник родился в 1958 году в станице Гурмай на Кубани. С 1960 года проживал в с. Белокриница Кременецкого района. Учился в  сельскохозяйственной академии (Киев), Львовской консерватории, закончил дирижерский факультет Ровенского института культуры, где создал квартет «Птица». Пел в Волынском народном хоре, Почаевской лавре, Тернопольской областной филармонии, Ровенской областной филармонии, 1988-1990 - в театре-студии «Не горюй!» (г.Львов), был участником «Общества Льва».

В 1989 году получил Гран-при на первом фестивале «Червона Рута» (1989) в городе Черновцах. Тогда же, на заключительном концерте, он, после многих лет запрета, исполнил «Ще не вмерла Украина».

Слова гимна звучали из его уст органично и убедительно. Это был момент триумфа, начало всенародной славы и карьеры на большой сцене, которую он, впоследствии, собственной волей прервал.

С 1990 года Василий концертирует как кобзарь. Гастролировал в 20 странах мира. Пел на больших сценах, таких как Гранд-опера.Василий – личностьмощная, сложная,противоречивая и многогранная. Сухие биографические строки не могутее охватить. 

Он был настояним Человеком, настоящим Патриотом и настоящим Христианином. Многие из его поступков сложно осмыслить и принять.

На пике успеха, в конце 90-х, он прервал свою концертную деятельность, покинул Львов,гдеего знали и любили, и переехал в провинциональный Кременец, «исцеляться от славы». Это была тяжелая и драматическая борьба с самим собой, борьба за собственную душу.

Сказано в Евангелии: «Какая польза человеку если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою?».

Верим, что из этого горнила он вышел победителем. Все жизненные тяготы разделяла с ним его семъя – жена Ирина и дочери – Христина и Настя.

И это воистину настояний подвиг любви. Легко ли отказаться от комфортних условий быта, привычного укладажизни и материально годостатка? И если Василий шел на это,желая душевного обновления, то близкие – лиш ради него. Василий Жданкин был хорошим мужем, любящим отцом, а впоследствии и прекрасным дедушкой.

После трехлетнего перерыва Василий вновь продолжил концертную деятельность, но уже в иномформате. Его не заботила карьера и успех. Случалось ему отказываться от участия в престижних и прибыльных концертах, если идея мероптия шла вразрез с его принципами. Это не прибавляло Жданкину симпатий организаторов подобных мероприятий, и не способствовало популярности. Зато,Василий охотно посещал с концертами и колядками тюрьмы, интернаты, дома престарелых и тому подобне «местаскорби», без прессы и фотокамер, просто по велению души.

Еще один дар от Бога – умение поддержать в тяжелую минуту. Василий умел найти слова, чтобы в простой беседе утешить друга в тяжелом горе. Он вдруг появлялся, прихватив с собой кобзу, лечил словом в непринужденном разговоре,  мог спеть, а потом пропадал на долгие месяцы.

Не проповедуя и не говоря прямо о Боге,он мог утвердить собеседника в вере, вселить надежду, поддержать. Ему характерно было искрометное чувство юмора, детская вера в чудо. И правда, чудеса с ним не раз случались.

Неоднократно проникновенный баритон Василия Жданкинаукрашал «Диалог двух культур» в музее Юлиуша Словацкого. Его выступления с нетерпением ждали многочисленные гости из Польши и Украины. Магия его голоса никого не оставляла равнодушным.

В песнях Василия– сила, нежность, ранимость. Помимо словпесни – потоки сполненной драматизма невербальной информации, истекающий прямо из сердца поета, касался  струн души каждого слушателя. Неожиданно быстро завершил Василий Жданкин свою земную миссию.

2 сентября 2019 года он погиб в драматически-нелепом ДТП. Верится, чтоего голос будет звучать вечно в ангельскомхоре, ведьпение - этоединственный вид искусства, которыйможно «захватить с собой» на Небеса.

Тамара СЕНІНА

ВАСИЛЮ ЖДАНКІНУ…

Фоногранний запис на диск… 

А баритон глибинний

Винуртовує звідти зблиск

Балад і дум, старовинних –

             Останній концерт для колег.

             Смуток звучить безмірний…

             В будинку культури ковчег

             Вбрався у квіти осінні.

 

А в нім – легендарний кобзар

Байдужий до сліз прощальних.

Уже не співак й не бунтар,

Душа – у думках захмарних.          

 

У храмах стоїть печаль…

Над Кременцем туга в’ється:

Чи буде такий ще кобзар

У кому «рілля» озветься?

 

«Ізорана чорна рілля»…

І… «дівчина з горіха зерня»,

Якому рідна земля

Милою буде і в терні?

 

             Щоб так як і він пішов,

             Звільнивши під зсувом лавини,

             Могутністю кобзи з оков

             Ув’язнений гімн України…

м. Кременець, 2019 р.

    

		
			
		
	

.

Печать PDF
ЕЛЕНА ГАСЬКЕВИЧ

 УКРАИНСКАЯ ПРЕССА КРЕМЕНЦА В 20-30-х ГОДАХ ХХ ст.

 

 

 

 

 

В период  между двумя мировыми войнами  региональная пресса Волыни переживала безусловный расцвет. Это касалось разных этнических групп.  Хотя, польскоязычные газеты имели особенные преференции, но в то же время в Кременце появились также украинские и  еврейские газеты и журналы. Детально эволюцию украинской прессы исследовал Аркадий Животко, в прошлом активный деятель кременецкой «Просвиты». В период между войнами в Кременце издавалась газета украинской кооперации «Зоря кращого» (1921-23 гг).  Своеобразнай издательским центром стал существующий в Кременце Богоявленский монастырь . Тут издавался «Український Православний календар», двухнедельник «Церква і нарід», «Міссіонерські бесіди Волинської Єпархії».  Издавались в Кременце также газеты протестантской общины пятидесятников «Будівничий Церкви Божої» и «Евангельский голос».  Особое место в украинской прессе занимали самиздатские рукописные газеты национально-патриотического направления, ориентированные, в основном, на молодежь. Это «Проліски», «Хвиля», «Перші кроки», «Віра», «Родинне гніздечко».

                                  



 


 

.

Печать PDF

Тамара Сенина

      МАРГАРИТА ГЕЦЕВИЧ – ИМЯ В НАУЧНЫХ КРУГАХ УКРАИНЫ И ПОЛЬШИ

9 мая нашей коллеге Маргарите ГЕЦЕВИЧ исполнилось бы 82 года. Пять лет тому назад она отошла в мир иной. Талантливый ученый, музейщик, публицист, переводчица и поэтесса, чье имя известно в научных кругах Украины и Польши. 

 

          

Для многих эта утрата чувствительна. Не хватает ее и в Кременце, где она прожила всю свою жизнь и посвятила городу большое количество статей и публикаций, открыла много интересных имен. Некоторые здесь родились и жили, другие мимолетным посещением оставили для Кременца существенный след.

 

Общение с Маргаритой обогащало душу. Она была настоящей христианкой– мудрой, глубоко духовной, непоколебимой на пути к Богу. […..]

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

.

Печать PDF

НЕМАТЕРИАЛЬНОЕ КУЛЬТУРНОЕ НАСЛЕДИЕ ВОЛЫНИ

(Ведовство, народныеметодылечения и т.п.)

Обрядность–этоотдельноенаправление нематеріального культурного наследия, столь же ценное, как иматериальное: писанкарство, вышивка, лозоплетение и т.п.

 

Народныеобычаи, ведовство, народне методылечениянесут в себе информацию о мировоззрении наших предков, ихкосмогонии, и верованиях.

 

 

 

5.05.2020


 

.

Печать PDF

 НОВЫЕ ФОТОГРАФИИ Г. ГЕРМАНОВИЧА В ФОНДАХ МУЗЕЯ

Особое место в создании иконографии нашего города занимает фигура всемирно известного фотохудожника Генрика Германовича. 

  В 20-х годах прошлого столетия он прибыл из Вильна (Вильнюса) в качестве инструктора фотоателье при Кременецком лицее. Кроме творческих работ в ателье печатались также фотооткрытки и личные фотографии, которые в последствии разошлись по всему свету. Возможно поэтому имя Генрика Германовича особенно известно и дорого кременчанам.

Во времена войны в 1939-1943 гг. Германович продолжал работу в фотоателье «Искусство». Он фиксировал, м. пр. геологические исследования, которые велись сотрудниками музея Земли Кременецкой, работал фото-инструктором. Фашисты имели обыкновение документировать свои злодеяния, а негативы приносили для проявки в фотоателье. Германович, понимая, какую ценность будут иметь эти фотодокументы, тайно, рискуя жизнью, делал их копии. Так зафиксированы были расстрелы местной интеллигенции, истребление евреев, пожар гетто.  После долгих скитаний Германовичи поселились в Кракове.

Слова о том что Генрик Германович был фотохудожником мирового уровня –вовсе не преувеличение. Ведь в Энциклопедии мировой фотографии, изданной в Швейцарии к стопятидесятилетию фотографии, его творчеству отведено значительное место. За свою долгую творческую жизнь он был участником 60 общепольских и 40 зарубежных выставок, стал автором 25 художественных фотоальбомов. Германович стал сооснователем Союза фотохудожников Польши, почетным членом Клуба датских фотографов, сотрудничал с ведущими польскими журналами, работал на киностудии образовательных фильмов. Признанием его деятельности стали многочисленные государственные награды.

Работы, пополнившие фонды нашего музея – это: портрет старика, портрет священника, Почаевская лавра весной. Особенно хорош портрет пожилой женщины в темном плаще, сидящей на лавке на фоне неоштукатуреной стены, рядом пустой подойник. Вся фигура исполнена внутреннего благородства в своей сдержанности и затаенной боли. Важным приобретением стал также фотоальбом «Кременец, какого уже нет».

Музей поддерживает контакт с родственниками фотохудожника. Планируется расширенная персональная выставка работ Г. Германович


 Е. Гаськевич, 30.04.2020


.

Печать PDF

Областной литературно-мемориальный музей Юлиуша Словацкого является мощным творческим центром нашего города, соответственно, тесно сотрудничает с талантливыми людьми, студенческой и школьной молодежью.

 

 

 

Уже давно известно в широких кругах имя разносторонне одаренного молодого человека Романа Левандовского, который еще со студенческих лет восхищает многочисленных слушателей своим творчеством – стихами, песнями, художественными полотнами, актерским талантом. Кстати, он был одним из первых, кому удалось воплотить образ ЮлиушаСловацкого в его родной усадьбе, выступая в Салоне Саломеи. Он же, как юный художник, участвовал в первом украинско-польском художественном пленере во время «Диалога двух культур-2005». В этот раз хочу познакомить вас с довольно интересной серией его графики «По следам Короля-Духа», посвященной объектам, связанным с нашим прославленным земляком.

 Наталья Юрьева


 

.

Печать PDF

Польский поэт Францишек Хабер - участник "Диалога двух культур - 2019"  Знакомьтесь: "Величайший поэт среди капитанов, величайший поэт среди поэтов"   

   Именно так чаще всего называют друзья и близкие знакомые эту неординарную личность. Францишек Хабер соединил в своей жизни две страсти: поэзию и морское дело. Эти две стихии ведут его по житейских волнах и являются определяющими для творчества. 

.

Печать PDF

ОТГОЛОСКИ КРЕМЕНЕЦКИХ ПЛЕНЕРОВ
Фонды музея пополнились несколькими новыми художественными работами. Это –
натюрморты, гуаш, бумага, 20-30 годы ХХ ст. Автор неизвестен.

 Эти работы – отголосок межвоенного периода, когда Кременец был центром культурной жизни не только региона, но и всей Польщи, в составе которой находилась тогда Волынь. В Кременце проходили художественные пленеры, курсы повышения квалификации для учителей рисования. 

Для приезжих художников создавались комфортные условия для творчества, а они взамен,
оставляли в Кременце несколько своих работ, которые, к сожалению, не сохранились
единым фондом, а «разбрелись» по миру.

Е. Гаськевич, 22.04.2020

 


 

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Печать PDF

Оксана ЗУБ

обласний літературно-меморіальний                         

музей Юліуша Словацького


ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня

смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Без сумніву, кожен із відвідувачів нашого музею звертає увагу на портрети, розміщені в його експозиційних залах. Портретні зображення самого Юліуша, його родини, друзів і знайомих, відомих людей того часу – це особливість музейної експозиції, покликаної не тільки відтворити дух епохи, а й передати незриму присутність господарів цього шляхетного дому.

Проходячи залами від Кременця до Парижа, ніби життєвими і творчими дорогами Поета, ми вдивляємось в його обличчя:маленький хлопчик у зворушливому образі Амурчика, юнак-студент, молодий емігрант, засмаглий стрункий чоловік в арабському бурнусі біля пірамід, 39-річний поет із загостреними рисами і печаттю приреченості на останньому прижиттєвому портреті Юзефа Куровського…Ніби відображені в багаточисельних дзеркалах, у різному віці, в певних життєвих обставинах, – вони виражають нюанси експресії, немовби розповідаючи про нелегку Юліушевудолю.                                               

  Портрети Юліуша Словацького, представлені в постійно діючій експозиції «Година думки», не є власністю музею – вони, як і інші предмети, передані Міністерством культури Польщі за депозитною угодою на 20-річне користування. Проте за роки діяльності закладу у фондах зібрані численні експонати із портретними зображеннями поета, виконані різною технікою і в різних жанрах: олійний живопис, акварель, графіка, пастель; є скульптурні роботи, карбування на металі, вишивки, навіть портрет зі шпону, а також марки, листівки, банкноти. В цій статті зосередимося лише на деяких з них.

1.Портрет Юліуша Словацького. Оригінал. Полотно, олія, 163х63, 1981 рік.Автор – Анджей Рисяк – відомий польський художник, випускник Варшавської академії мистецтв (1981), Брюссельської Королівської академії мистецтв (1987), факультету історії мистецтва Католицького університету в Лувенла-Нев (Бельгія, 1990). Проживає у Варшаві, автор численних художніх виставок на різних континентах.

Представлений портрет став дипломною роботою митця в Майстерні техніки стінного живопису проф. Ришарда Войчеховського. Був подарований автором, почесним гостем міжнародного форуму «Діалог двох культур» у 2012 році.                                                                                                                                             

Юліуш Словацький зображений у світлій блузі та широкому довгому плащі червоно-коричневого кольору. Зі слів художника, використання в картині обмеженої гами кольорів невипадкове – до цього рішення його привела біографія поета, а також малюнки з подорожі на Близький Схід (зокрема, до Єрусалиму) і Єгипту, поміщені в дорожньому альбомі (який разом з іншими документами, як відомо, нині знаходиться в Московському архіві). Постать поета одягнена в тогу деміурга (з грецької «майстер, ремісник». У  міфології народів світу та багатьох філософських вченнях термін вживається для позначення творця всього сущого, всесвіту загалом, а також для позначення творчої сили автора).   Монохромний портрет (за твердженням автора) представляє «увязнену»в пропорції ¾ постать поета, повернуту впівоберта вліво.В правій руці Словацький тримає перо – символ поезії, в лівій – скіпетр, верхньою частиною якого є колос. Такий символізм теж не випадковий – він має безпосередній стосунок до «Гімну» («Смутно мені, Боже»), в якому автор порівнює себе із пустим колосом, ховаючи перед чужими власний біль, однак висловлює готовність відкрити своє серце Богу. Анджей Рисяк, натомість, малює колос-скіпетр, повний зерна, немовби підкреслюючи«урожайність» творчого доробку поета. Скіпетр увінчаний розп'яттям, повернутим до поета. Ми бачимо лише терни коронованої терновим вінком голови та розкинуті у формі хреста руки. Очевидно, що дані деталі асоціюються із пророцтвом генія про Папу Римського-словянина.

2.Ще один оригінальний олійний портрет Великого Кременчанина, виконаний на полотні,теж був подарований музею автором – тернополянином Миколою Пазізіним у 2010 році. Микола Пазізін народився 24 травня 1949 р. в м. Еліста (Калмикія, РФ), закінчив художньо-графічний факультет Кубанського університету, член НСХУ, заслужений художник України, учасник численних міжнародних пленерів і виставок. Проживає у м. Тернопіль. Погрудний портрет виконаний за гравюрою Джеймса Хопвуда, виготовленою згідно малюнка Юзефа Куровського. До слова, це найбільш знаний і найчастіше використовуваний митцями зразок.Поет зображений у білій блузі з великим відкладним коміром(за модою, продиктованою Байроном), голова впівоберта вліво. Тло картини світле. Оправлена в деревяну раму бежевого кольору. На звороті дарчий напис для музею Ю. Словацького, датований 25.02.2010 р.

3.Картина, на якій зображені Зигмунт Щенсни Фелінський та Юліуш Словацький. Автор – Ян Хшонщ (1944-2012). Полотно синтетичне, друк компютерний кольоровий, 77х 88, в рамі. Подарували монахині ордену сестер-францисканокродини Марії під час паломництва слідами З. Щ. Фелінського у 2017 році. Архієпископ (зліва) та поет (справа) зображені сидячими за круглим столом, на якому книги та папери. Юліуш Словацький читає лист, тримаючи його в правій руці; ліва вільно лежить на столі. ЗигмунтФелінський сидить впівоберта, дивлячись на нього, поклавши зчеплені в замок руки на столі. На задньому плані – книжкова шафа, годинник, два підсвічники.

4.Картина «Юліуш у мальвах», папір, пастель, 50х40, 1989 рік. Автор – Анна Мацега (1948-2005), кременчанка, членкиня жіночого художнього гурту «Палітра» з 2003 року (з моменту його заснування), учасниця численних виставок в Україні та за кордоном, міжнародних пленерів, фестивалів, конкурсів. Переважаючі мотиви творчості – квіти, пейзажі, портрети. Художниця працювала в основному в пастельній техніці, акварельному та олійному живописі, значне місце у своїй творчості відводила Кременцю та Словацькому.                                                

 На портреті молодий поет із пломенистим поглядом великих виразних очей, кучерявим волоссям, невеличкими вусиками, зображений в обрамленні квітучих червоних мальв. Загальний настрій картини позитивний, оптимістичний. Улюблені квіти, якими Юліуш хотів обсадити свій омріяний білий будиночок у Кременці, підсилюють його.                                                          

Відомі також інші портретні зображення Словацького, виконані художницею: маленький Юлек у конваліях з романтично-поетичною назвою «Нехай дитина про майбутнє мріє…», пастельний портрет поета із великим відкладним коміром, на вилогах якого обриси гори Бони (схожий на двовзори). Також А. Мацега малювала батьків Юліуша, родинний будинок, куточки Кременця, повязанііз постаттю великого романтика.

5.Іван Гарасевич (1914-1977) – народився у Кременці, навчався у Львівському художньому училищі, з 1951 р. – член Товариства художників м. Тернополя, учасник районних, обласних, республіканських виставок. Сам художник і поет, Іван Гарасевич був великим симпатиком творчості Юліуша Словацького, перекладав його твори, присвячував постаті знаменитого земляка художні роботи.                 

«Портрет Словацького». Папір, акварель, 19,5х25,5. На портреті – поет сидить за столом біля відчиненого вікна, тримаючи в руках лист (ця деталь часто зустрічається і на роботах інших митців). Вираз обличчя задуманий, погляд спрямований вдаль. На столі букет троянд, чорнильниця з пером, том віршів Байрона, відкритий конверт. Вітер крізь вікно гойдає білу фіранку. На задньому плані картини - вид гори Бони і невиразний жіночий портрет. Логічно припустити, що Словацький зображений у еміграції, – тому лист, конверт, Бона та портрет матері невипадкові.

6.Цікавою в групі експонатів «Мистецтво» є виставка «Юліуш Словацький «Беньовський» – 13 полотнищ розміром 340 х 160 см. кожне, закріплених на горизонтальних держаках. Виставка була присвячена 190-річчю з дня народження і 150-річчю смерті поета. Виготовлена у Варшаві, вона демонструвалась у квітні-серпні 1999 р. у Музеї літератури ім. Адама Міцкевича, а у вересні того ж року – у Кременецькому педагогічному коледжі. На кожному із планшетів – цитати із поеми Словацького «Беньовський» та ілюстрації, нанесені на полотно акриловою фарбою. На кількох із них – портретні зображення автора безсмертного твору, серед них: репродукція картини художника П. Стахевича «Йди понад струмені» (із зображенням Юліуша Словацького, що сидить під калиновим кущем); зображення поета поряд із Музою, що грає на арфі; Юліуш Словацький у фесці та інші.

7.Портрет Юліуша Словацького зі шпону, оригінал, 85х65, 2003 р. Автор – Хенрик Шпєх – екскурсовод з Дольного Сьльонску, м. Швєбодзіце. Портрет виконаний за взірцем гравюри на сталі Джеймса Хопвуда спеціально як подарунок для літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці (про це зазначив сам автор на звороті). В роботі використаний шпон із різних порід дерева: бук, липа, вільха, червоне дерево, дуб канадський та ін.; поверхня покрита лаком. Ромбики контрастних кольорів, якими викладене тло портрету, дають враження обємності. В нижній частині напис: Юліуш Словацький – JuliuszSłowacki та дати життя поета: 1809 – 1849. Портрет оправлений у дубову раму. Подарований в честь 200-річчя з дня народження Юліуша Словацького у 2009 році. Ця аматорська робота, мабуть, матиме чимало зауважень від спеціалістів, але насправді вона заслуговує не на критику, а на захват, бо свідчить про велику любов і повагу до польського поета-романтика і його творчості.

8.Графічні портрети Юліуша Словацького авторства Євгена Удіна, Терези Світлицької, Валерія Бортякова, Іванни Передерій, Євгенії Чернявської.       

                 

 Євген Удін (народився11 квітня1937р. уДонецьку) —український графік, громадський діяч, педагог.Заслужений художник України, член НСЖУ та НСХУ. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (ниніУкраїнська академія друкарства) за спеціальністю книжкова графіка.Від 1961 року проживає в містіТернопіль, працює в друкованій,станковій,книжковій,плакатній,прикладній графіцітаекслібрисі.

Проілюстрував та оформив понад 120 книг для видавництв Українита колишніх союзних республік.              

  У 2009 році на честь 200-річчю з дня народження Юліуша Словацького Євген Удінстворив цикл графічних робіт «Великий Кременчанин», виконаних гелевою ручкою та кольоровими олівцями. У фондах музею представлені пять  графік із найвідомішими зображеннями Юліуша Словацького, які талановитий художник вдало вписав у власну авторську канву.

–Фрагмент памятника поетові у Кременецькому костелі, вписаний в медальйон, тлом служить загальний вид Кременця з горою Боною, комплексом ліцейних споруд, храмами, густою забудовою центральної частини міста; на стрічках, що розвіваються по обидва боки медальйону – напис: tam, podokiem pamęci piękne rodzinne miasto.                         

     – ЮліушСловацький у фесці, на стрічках назви міст, куди його закидала емігрантська доля: Париж, Рим, Женева; фоном служить колаж зображень куточків цих міст.                                                                                        В центрі –медальйон із портретом Юліуша, внизу два пам’ятники: на Монмартрі та Вавелі і дати коло кожного відповідно – 1849(дата смерті у Парижі) та 1927(дата перепоховання у крипті Краківського Вавелю), на другому плані, немов пам’ятники творчої спадщини, – книги: Ода до вольності, Гімн, Кулик поляків, Кордіан, Ангеллі…                                                                                   

    – Медальйон із портретом поета за зразком Владислава Олещинського.       

 –Портретне зображення маленького Юлека в оточенні батьків на фоні родинного будинку.                                                                                            

 Тереза Світлицька– народилась 6.01. 1961р. у м. Львів, за національністю полька. Безумовно, добре була ознайомлена із творчістю поета-романтика і у 1988 році дипломною роботою художниці стала серія графік «Юліуш Словацький і Кременець»:

Малюнок графічний «Zadrzy Ci nieraz serce, miła Matko moja». На передньому плані – маленький Юлек у задумі та із сумом в очах; далі – його мати сидить за роялем, на якому підсвічник із запаленою свічкою. На задньому плані – абстрактна композиція, в центрі якої розрізняються контури родинного будинку Словацьких.

Малюнок графічний «Wciemnościachpostaćmistoimatczyna». На передньому плані Юліуш, за ним – постать матері, що читає листа. На задньому –крізь камяну арку видніється гора Бона та комплекс споруд Кременецького ліцею.

Малюнок графічний «Staryposępnyzamek, ktoryczołemtrzyma...». На передньому плані постать поета у широкому чорному плащі. На задньому – фрагмент замкової стіни із вікном, крізь яке видно лицаря-вершника. Праворуч – зображення лицаря, що з’являється немовби в уяві поета.

Малюнок графічний «Leczzaklinam,niech zywi nie tracąnadziei». На малюнку – памятник Словацькому скульптора Вацлава Шимановського, який встановлений в костелі св. Станіслава м. Кременця у 1909 році в 100-ту річницю з дня народження поета.                                                                   

 Валерій Бортяков – народився 1941 р. в м. Красноярську, закінчив Львівське художнє училище і поліграфічний інститут (спеціалізація: книжкова графіка). Серія графічних малюнків «Кременець Юліуша Словацького», присвячена 190-річниці з дня народження поета, 1999 рік. На кожному – контурні графічні профілі Юліуша Словацького:

Фрагмент сучасної вулиці Словацького, праворуч – мур, що обрамляє ботанічний сад, ліворуч – фасад будинку на розі вулиць Ліцейної і Словацького, в якому колись зупинявся М. Коцюбинський. В лівому нижньому кутку –екслібрис художника у вигляді латинських букв В та Б, що є першими буквами його імені і прізвища.

Внутрішній дворикдавнього Кременецького ліцею.

Фрагмент родинного будинку та садиби Словацьких. На задньому плані – гора Бона.

Частина вулиці Словацького,праворуч – мур, що обрамлює Ботанічний сад, ліворуч – ріг будинку.

Центральний вхід до Кременецького ліцею (вид із сучасної вулиці Ліцейної).

Фасад Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври, попереду – силуети трьох монашок, ліворуч– фрагмент балюстради.

Вид на гору Бону з рогу вулиць Козубського та Ліцейної.                        

Іванна Передерій – дочка Анни Мацеги, народилась у Кременці 1975 року, проживає у м. Івано-Франківськ.

Малюнок графічний, оригінал, папір, олівець –портрет Юліуша Словацького, профіль (за зразком медальйону Владислава Олещинського). В правому нижньому кутку – дарчий напис авторки: «Кременецкому музею – Иванна Передерий, июнь 1986 год, 11 лет.».

Портрет графічний малого семирічногоЮлека, олівець, папір; у лівому нижньому кутку – особистий підпис авторки і дата – 1989 рік.                                                                  

   Євгенія Чернявська– кременчанка, музейник, багато років пропрацювала завідуючою бібліотеки Кременецького краєзнавчого музею; малювала прекрасні графіки, присвячені Великому Кременчанину і його рідному місту. Представлена графіка (папір, туш, перо) – профіль Словацького(у верхній частині аркуша), у нижній – зображення родинного будинку і «кілька беріз тремтливих». Профіль став логотипом міської бібліотеки імені Юліуша Словацького у Кременці.

9.Вимпел, виготовлений студентами Кременецького педагогічного коледжу і подарований Товариству відродження польської культури ім. Юліуша Словацького у Кременціз нагоди десятиріччя діяльності. На біло-червоному фоні у правому верхньому кутку – вишитий гладдю чорними нитками портрет Словацького (за зразком графіки Євгенії Чернявської), обрамлений в овал із рослинного орнаменту, внизу – розгорнута книга, чорнильниця та перо (вишиті контурні зображення).

10.Портрет Словацького вишитий хрестиком на полотні. Робота оправлена в деревяну рамку коричневого кольору та скло. Автор – Ірина Сирчук – народилась 07.04.1925 р., працювала вчителем фізики та математики.                                    

 Як бачимо, авторами вище представлених робіт із портретними зображеннями Юліуша Словацького є і знані митці, і аматори, – поляки і українці, люди різного соціального статусу і віросповідання, але об’єднує їх велика любов і глибока пошана до постаті Пророка польського народу, «молочного сина України», співця свободи, уродженця Кременця.

 

Summary

 The article contains information about exhibits of portraitof Juliusz Slowacki, which are kept in the literary-memorial museum of the poet in Kremenets.
Performed by well-known artists and amateurs in various techniques, with the use of various materials, they undoubtedly show a great love and deep respect for the figure of the Prophet of the Polish nation, the "milk son of Ukraine", the freedom singer, the native of Kremenets.

Biography

    Oksana Zub was born on October 11th 1963,in Pochaiv, Kremenets district, Ternopil region. In 1984 she graduated the Faculty of Philology of the Kamyanets-Podilsky State Pedagogical Institute, named of Zatonski (known today as Ivan Ogienko National University). She used to work as a teacher of Russian language and literature at the Kremenets Vocational School, teacher-organizer and teacher of the foundations of ethics and aesthetics at the gymnasium, teacher of foreign literature as well as Ukrainian and global culture at the Pedagogical College named of Shevchenko. Since 2003 she is still working in the literary-memorial museum of Juliusz Slowacki as a chief custodian of the exhibition.

 


 

 

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА ЯК ОКРЕМА ФОРМА НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ВОЛИНІ - 2020

Печать PDF

Олена ГАСЬКЕВИЧ

Феномен української писанки, яка нині переживає черговий пік популярності, віддавна був об’єктом вивчення етнографів та мистецтвознавців.

Так, в 30-х роках минулого століття, у Речі Посполитій, до якої належала і Волинь, почала набирати популярності ідея охорони регіональних цінностей. Великий вплив у популяризації народного мистецтва регіону мав славнозвісний Кременецький Ліцей. Попри його полонізаторську місію, цей комплекс навчальних закладів був рушійною силою розвитку шкільництва і мистецтва Волині.Комплексний підхід до вивчення народного мистецтва спостерігався особливо на прикладі т.зв. ОgniskaWakacyjnego для вчителів малювання. Це- курси підвищення кваліфікації для вчителів з усієї Польщі, що діяли в літній період на базі Ліцею.

Слухачі «Ogniskawakacyjnego” що приїздили із різних регіонів Волині, мали підготувати реферати на тему народного мистецтва, характерного для їх місцевості. Виділялися головні галузі народного мистецтва: 1. Вишивка та мереживо. 2. Вироби із соломи.3. Різьба по дереву. 4. Витинанки. 5. Писанкарство. 6.Ткацтво. 7. Обрядовість (народні методи лікування). 8. Кераміка.

На заняттях OgniskaWakacyjnego писанкарство виділялося як окремий вид мистецтва. Писанкарство, хоч і не так розвинуте як на Гуцульщині, але теж глибоко вкорінене у волинській народній традиції. На прикладі опису цієї традиції в гміні Старий Олексинець, Кременецького повіту, довідуємося, що для цього регіону характерними були геометричні орнаменти, мотиви небесних тіл, рідше – рослинні та анімалістичні, а також візерунки, що відображали побут господарів, сакральні знаки і зображення. Домінували тут писанки чотирьохколірні: біло-вишнево-зелено-чорні. Традиційно писанки робили в Страстний Четвер, хоча подекуди, в околицях Кременця,також і на святого Георгія. Загалом писанкарський період тривав аж до Зелених Свят. Тут писанки служили подарунками закоханим. Дівчина подавала хлопцеві у хусточці, власноруч вишитій, пару писанок, а він їх викупляв. Оскільки писанка є символом Воскресіння, їй притаманна сила очищення, здатність вигонити злих духів. Барва і візерунки можуть підсилювати ці властивості. Тому, у мистецтві писанкарства присутні містичні мотиви. Напр. виготовлення писачка із старого металевого окладу ікони.

 


 

 

Поповнення музейних фондів. Юліуш Словацький у філателії та філокартії Валерія Матвєєва.

Печать PDF

Олена ВЕРЕЩАК,

Поповнення музейних фондів.

Юліуш Словацький у філателії та філокартії

Валерія Матвєєва.

 Експонати, котрі описую, цікаве поповнення фондів нашого музею. Вони – про Юліуша Словацького, нашого земляка, життєва біографія якого у хронологічній послідовності відтворена в філателії та філокартії колекціонера з Тернополя Валерія Матвєєва. Колекція (в копіях), передана ним у музей, налічує 160 аркушів. Усі вони підписані власником та посортовані відповідно до часу і держав, які відвідував поет, і поділені на розділи.

Марки та листівки, зібрані Валерієм Костянтиновичем чи не з усього світу, представляють міста і країни його проживання і подорожей: у Кременці, Вільно, Варшаві, Дрездені, Лондоні, Парижі, Римі, Неаполі, Флоренції, Єрусалимі. Серед них ті, що видавалися в Польщі, Литві, Франції, Швейцарії, Греції, Італії, Єгипті, Лівії, Палестині, в Ізраїлі… Бував Юліуш і в Одесі, тому в колекції є листівки із пам’ятником Дюку де Рішельє і сходами Михайлівського бульвару. 

Колекція допомагає наочно побачити ці місця. Чимало своїх творів Юліуш Словацький написав під враженнями від цих подорожей. Описувати такі експонати – цікаво та захопливо. Усі вони вражають різноманітністю. Серед марок та листівок є і присвячені Гуго Коллонтаю, одному із засновників Кременецького ліцею. 3 квітня 2017 року, коли філателія та філокартія Валерія Матвеєва демонструвалася на виставці в нашому закладі (вперше в Кременці), їх обсяг складав: 725 марок, 135 листівок, 44 конверти, 5 гравюр, 2 ескізи, 1 календар. У 2015 році ця ж виставка була високо оцінена в одному із найстаріших міст Сілезії — Нисі (Польща). 


      

  Валерій Костянтинович Матвєєв – в минулому військовик, громадсько-культурний діяч, почесний філателіст України (1998), нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3 ст. (2000), «За мужність» 3 ст. (2001), дипломом та посрібленою Медаллю 7-ї  національної виставки філателістів України (у Дніпропетровську), нагородами Президента України та інших  держав. У 1961 році закінчив військово-технічне училище в Ульяновську, в 1975 році   – Тернопільський фінансово-економічний інститут. В 1958-1986 роках перебував на військовій службі. Учасник бойових дій в Афганістані. Нині – полковник у відставці, голова обласної організації воїнів-інтернаціоналістів – «кубинців». Від 1994 року голова правління Тернопільської обласної організації філателістів. У колекції Матвєєва – конверти і марки з 50 спец-погашеннями  (1994 – 2004) на честь видатних земляків  – політичних діячів, літераторів, акторів, художників.

       Валерій Костянтинович – неодноразовий учасник філателістичних виставок в Тернополі, та інших містах України. У 2017 році в Ужгороді, під час 15-ої Національної філателістичної виставки удостоївся нагороди: позолоченої медалі за марку «Юліуш Словацький (1809-1846)». За це і хочеться висловити йому, знаному філателісту в Україні та за її межами, нашу велику вдячність.

 


 

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ В МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

Печать PDF

21 березня цього року музей Юліуша Словацького знову гостинно відкрив двері усім шанувальникам поетичного слова. Когорта наукових працівників закладу, які уже давно натхненні музою поезії, вплітали у сьогоднішні виступи нові молоді паростки, від чого творчий вечір набирав особливої чинності.

Студенти Кременецького медичного коледжу ім. Арсена Річинського разом із викладачем української мови та культурології Тетяною Яківною Яворською стали і глядачами, і учасниками дійства. Куликова Валентина, Фасолько Юлія, Андросюк Владислав, Пасека Галина, Яворська Соломія, Савчук Соломія, Паливода Аліна свої почуття, емоції, болі, захоплення та розчарування висловлювали за допомогою перших рим. Уже досить відомий у певних колах кременецький поет, бард, художник Роман Левандовський знову вразив усіх своєю поетичною замальовкою в стилі хоррору про Катрусю, а також декламуванням віршів із нещодавньої збірки «Синема». Ну і, звісно, студенти з захопленням слухали пісні молодого митця у супроводі гітари класичної та маленької гавайської «укулеле». Доповнював товариша його давній друг по студентських роках Ігор Дідук, який теж практикується у написанні поетичних творів у стилі «реп», звукового запису їх під відомі і не зовсім музичні «мінусовки».

Своїми ліричними поетичними творами та передумовами написання поезії поділилась із присутніми Наталя Кучер, яка з дитинства займається цією творчістю, як і живописом. Зворушливу авторську пісню виконувала під гітару Наталя Бранцевич, а у супроводі фортепіано на слова Леоніда Халкіді звучала у її виконанні романтична пісня про птаха. Взірцем зрілої поезії слугували поетичні доробки директорки музею Тамари Григорівни Сеніної. Про цікаві моменти із життя відомих поетів Дмитра Павличка, Романа Лубківського розповів присутнім професор філології гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Олег Васильович Василишин, який, як завжди, прийшов до аудиторії із цілою низкою цікавих книг, до перегляду яких щиро запрошував студентство. А ще закликав: якщо вже писати вірші, то - грамотно, дотримуючись сталих канонів теорії літератури. Лише тоді вони займуть достойне місце і будуть затребувані читачем.

Так, звісно, без поезії можна обійтись, бо сучасне швидкісне життя – цілковита проза. Але, ніщо крім неї, нам не подарує приємних хвилин зворушення, самоутвердження, відчуття тотожності автору «о, та цей вірш точно про мене!» Тому усім небайдужим романтикам бажаємо натхнення, повного проникнення у сферу поезії, гострого пера і «з роси й води»!

 

Науковий співробітник музею Наталя Перескокова.


.

Печать PDF

Тадеуш Чацкий

В феврале отмечается 206 годовщина смерти Тадеуша Чацкого.

Созданное им небывалое в истории образования учебное заведение, а точнее - комплекс заведений под названием Волынская гимназия, продолжил и развил образовательные традиции Кременца. Благодаря Волынской Гимназии, впоследствии реорганизованной в Волынской Лицей ,за Кременцом закрепилась гордое название «Волынских Афин» и провинциальный городок на годы стал центром культурной и научной жизни региона.

  

       

ВОЗВРАЩЕНИЕ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА ЯЗЫКЕ НОВЫХ ИЗДАНИЙ.

Печать PDF

Оксана ЗУБ  

 Зав.фондами музея

Бесспорно, нет в Украине другого поэта, кроме Шевченко, о котором написано столько книг, статей, научных трудов. Его произведения всесторонне проанализированы поколениями исследователей, по их мотивам снято сотни фильмов и поставлено тысячи  спектаклей.  Шевченкиана  неисчерпаема, а фигура и творчество Кобзаря и в дальнейшем остаются актуальными для наших современников - от юного школьника до седовласого академика, так как необъятны его гениальность мысли, пророчество идей.


shevchenko

       

Общеизвестен для наших земляков факт, что осенью  1846 года Тарас Шевченко, работая в составе Археографической комиссии, побывал в Кременце, Почаеве, Вишневце. Свидетельством его визита стал, вышедший в Кременце, в типографии братьев Юзефович, «Малый Кобзарь» (1922 г.), упорядоченный профессором Василием Бидновым - кременчанином, бывшим членом Центральной Рады.

Наша же рассказ - о своеобразном литературном возвращении Поэта в наш край на языке новых изданий, не так давно ставших достоянием областного литературно-мемориального музея Юлиуша Словацкого. Именно - возвращение Шевченко уже с новым переосмыслением его мощной фигуры нашими современниками. Теми, которые, переживая реальные события нынешних дней, обращают внимание каждого из нас на живоностность слова Тараса. Ценным пополнением фондов музея  стал польскоязычный «Kobziaż».

Упорядоченный Романом Лубкивским (1941-2015) - почетным гражданином Кременца, известным украинским писателем и переводчиком, лауреатом Государственной премии имени Тараса Шевченко, он вышел во львовском издательстве «Мир» накануне 200-летия со дня рождения Поэта, в 2013 году. Презентация состоялась в Кременце, в музее Словацкого, во время одного из традиционных «Диалогов двух культур», с участием выдающихся ученых, литераторов, художников из Украины и Польши, Белоруссии, Великобритании, Франции, Греции, Молдовы.[... ]


 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВИХ ВИДАНЬ ТВОРІВ Т. ШЕВЧЕНКА

1

Головний зберігач фондів Оксана ЗУБ презентує у Кременецькому краєзнавчому музеї нові видання та переклади творів Тараса Шевченка, що надійшли у фонди музею Юліуша Словацького.

 


 

Статья из газеты "День"

Печать PDF

11

 


 

В ВОЛЫНСКОМ КРЕМЕНЦЕ УКРАИНЦЫ С ПОЛЯКАМИ «ВОЗВОДИЛИ» ДУХОВНУЮ «БАШНЮ»

Печать PDF

Ростислав ЛЕНЧУК,

журналіст, м. Кременець, член НСЖУ

Пам’ять сприятиме українсько-польському спільному порозумінню в майбутньому, — дійшли згоди українські й польські представники влад, дипломати обох держав, інтелектуали двох країн – науковці, письменники, поети, літературознавці, перекладачі, митці, краєзнавці, журналісти     

07

Уже втринадцятe (!) поспіль, у ці вересневі дні, древньоруський, український Кременець зустрів та прийняв у свої гостинні обійми високоповажних гостей iз усієї України та Республіки Польща, письменників і літературознавців, музейників та краєзнавців, культурологів і мистецтвознавців на черговий інтелектуальний форум – Міжнародну конференцію «Діалог двох культур».

 

Урочистим заходам, котрі відбулися нещодавно, аж ніяк не перешкодив рясний осінній дощ, котрий то періщив, то вщухав… Як і щорічно, десятки яскравих творчих постатей, зацікавлених у позитивному, плідному розвої польсько-українських взаємин у єдиній європейській сім’ї народів, спершу зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, що височіє в самому серці крем’яного міста, де поклали букети й кошики з квітами українському Генієві, Національному Пророкові.

 

Потім уся велелюдна делегація вирушила на місцеве Туницьке кладовище, де уклінно вшанувала пам’ять Саломеї Словацької-Бекю, матері польсько-українського поета-романтика Юліуша Словацького. Також традиційно відбулося урочисте, молитовне Богослужіння — літургія в парафіяльному римо-католицькому костелі Святого Станіслава.

 

Під час відкриття цьогорічної конференції було виголошено чимало теплих слів і наполегливих рекомендацій. побажань щодо неодмінного, неминучого українсько-польського поєднання, примирення. Традиційно цей захід збирає представників інтелігенції та інтелектуалів двох держав, аби будувати спільний діалог культур, поезії та музики. Відтак ця відверта розмова між нашими народами є конструктивною основою побудови нових дружніх стосунків між Україною та Польщею.

 

Урочисте відкриття Форуму відбулося на подвір’ї Музею під акомпанемент дощу, біля пам’ятника Юліушеві Словацькому. Учасників і гостей свята щиро привітали заступник голови Тернопільської обласної ради Любомир Крупа, заступник голови Кременецької райдержадміністрації Вячеслав Онишкевич, голова Кременецької районної ради Володимир Стефанський, голова Кременецької міської ради Олексій Ковальчук.

 

До присутніх також звернулися директор Музею Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставіску (Польща) Маріуш Ольбромський, професор, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ) Микола Жулинський, професор Університету Марії Склодовскі-К’юрі в Любліні (Польща) Людмила Сірук, видатний український письменник, «живий» класик Дмитро Павличко (м. Київ) і директорка Кременецького літературно-меморіального музею Юліуша Словацького Тамара Сеніна.

 

Зокрема, Почесний громадянин Кременця, визначний український письменник та перекладач, екс-Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Польща (1999-2002 рр.) Дмитро Павличко наголосив на величезній ролі уродженця справіку українського, руського Кременця, постаті поета-класика Юліуша Словацького в непростій історії двох народів-сусідів, заради їх єднання на сучасній, спільній проєвропейській основі.

 

Від польської сторони промову на початку конференції виголосив політик, історик, дисидент, засновник і лідер Конфедерації незалежної Польщі Лешек Мочульський. «Брати можуть сваритися, можуть всадити ножа один одному, але вони зуміють знайти спільну мову й помиряться. В нас зараз немає взаємних образ, хоч і по-різному ми дивимося на певні справи», – наголосив багаторічний борець із окупаційним комуністичним режимом.

 

Радник посольства Польщі в Україні Емілія Ясюк мовила про спільну пам’ять польського й українського народів: «Ця пам’ять повинна сприяти нашому спільному порозумінню в майбутньому».

 

Одне слово, представники місцевої обласної та районної й міської влади, української та польської інтелігенції з Києва, Львова, Острога, Луцька, Любліна, Кракова, Варшави і багатьох інших міст закликали лідерів обох народів активно популяризувати польсько-український діалог.

 

Також гості форуму відвідали концерт музичних творів періоду романтизму.

 

Безпосередньо ж виступи, обговорення, «круглі столи» відбувалися в приміщенні Кременецького обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького, у великій залі Саломеї.

 

Відкрила форум, а точніше, його інавгураційні виступи з української й польської сторін, директорка Музею Тамара Сеніна. Наснажені урочистим відкриттям заходу, його учасники виголошували доповіді, презентували нові книжки.

 

Зокрема видатний український письменник і поет Дмитро Павличко представив нещодавно видану в Україні книгу під назвою «Вежа», укладену із його власних перекладів однієї сотні віршів класика польської літератури Ярослава Івашкевича українською мовою, та закликав польських друзів-літераторів через рік презентувати у Кременці вже їх власне подібне видання перекладів із української польською мовою. Д. Павличко вкотре переконливо, як блискучий оратор-трибун, котрий ретельно і всебічно вивчає природу трагічних переломних подій в історії людства та зокрема у надскладних взаєминах, міжетнічних конфліктах українського та польського народів у попередні віки, в добу середньовіччя, європейського Відродження, Просвітництва, в періоди національно-визвольної війни українців 1648-1654 рр., Коліївщини-Гайдамаччини й аж до ХХ та ХХІ століть.

 

Феномен Дмитра Павличка, як наголосили літературознавці, охоплює десятиліття в історії української нації й літератури. Поет і мислитель, громадський та політичний діяч, який чітко ідентифікує себе з козаком, гайдамакою і воїном УПА. У цьому суть світогляду та самої постаті митця, який згадав у Кременці про оті «криваві гайдамацькі сорочки» в поезії польського поета Ярослава Івашкевича… Окрему увагу звернув Д. Павличко на творчість останнього, поділившись й авторською розвідкою “Україна в поезії Ярослава Івашкевича”. Це блискуча історія ознайомлення Павличка з його поезією.  «Коли я вперше прочитав вірші Я. Івашкевича, — з гумором мовив поет під час свого виступу, — то і вжахнувся, й зрадів водночас, сказавши собі: «йолкі-зєльониє»… Та я ж так само можу писати…»

 

У новій книзі Д. Павличка «Вежа» представлено велику добірку, сто віршів польського автора в його україномовному перекладі. Павличко детально дослідив й історію стосунків Ярослава Івашкевича й Євгена Маланюка, віднайшов найважливіший твір першого про Україну — “Вежі”. По суті, присутні науковці й літературознавці із двох країн почули глибокий аналіз-відчуття поета поетом. Вони споріднені, їх єднають ідеї Волі, Європа та Україна. Сам Павличко давно мріяв видати твори Івашкевича окремо книгою — паралельно оригінали й власні переклади. Він переконаний, що Я. Івашкевич — не лише польський, але й український поет: “Його об’єднувальна наша народи скорбота триваліша за політичні заклики до єдності. Душею він світив у свої рідні сторони, але не тільки перед смертю, а все своє життя…” У книзі вміщено переклади творів поляка різних років, починаючи від 1919-го та завершуючи 1980 роком, зокрема твором “Вежі”.

 

Дмитро Павличко — незламний борець за українську ідею, західник із характерним вільнолюбством та незалежністю. Нова книжка автора як його духовна «Вежа», не лише вкотре доводить це, але й відкриває нові грані у феномені митця, перекладача, те, що було викликане та принесене новою добою, зокрема тим січневим громом, котрий прогримів під час Революції гідності, розбудив українську свідомість і підняв нашу споконвіку європейську націю на нову боротьбу зі своїм споконвічним загарбником — Російською імперією.

 

Свій свіжий відгук, оправлений у розкішне, образне українське поетично-публіцистичне слово, рецензію на згадане вище видання Д. Павличка, дуже актуальне у світлі необхідності налагодження українсько-польських міждержавних, міжнаціональних відносин, книгу, викладену із глибоко-філософським підтекстом, історико-культурному й високоінтелектуальному, поетично-метафоричному та геополітичному ключі, виголосив блискучий майстер книжності й словесності, відомий український критик і літературознавець, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Григорій Штонь.

 

Микола Жулинський, академік НАН України (м. Київ), професор, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, як завжди виважено й, водночас, потужно-інтелектуально виступив із цікавою доповіддю «Володимир Винниченко: пошуки європейських ключів для розгадування психодрами душі людської.

 

Згодом у розширеному форматі доповідачів відбулася науково-літературна конференція на тему «Романтизм польський та український»…

 

Конференція першого етапу п’ятиденного (!) за своєю тривалістю форуму засвідчила, що в наше складне сьогодення українці й поляки не побоюються порушувати тяжкі та суперечливі теми спільної історії, попри новочасні підступні спроби-хитросплетіння північного азійсько-ординського звіра посварити й роз’єднати дві нації-сусідки.

 

СпільнІ історії Польщі та України, без сумніву, були складними й суперечливими. Проте такі міжнародні гуманітарні, гуманістичні, об’єднувальні заходи, як «Діалог двох культур», приносять свої позитивні результати та дають гарні інтелектуальні, видавничі плоди задля пожвавлення нашої нинішньої культурної, наукової й політичної дружби.

 

Усі шановані гості – як із українського, так і з польського боку, – віддали належне та склали щирі слова вдячності організаторам форуму…

 


Читать полностью

ПРЕЗЕНТАЦИЯ ИЗДАНИЯ «СЛОВО О КРЕМЕНЦЕ» В МУЗЕЕ Юлиуша Словацкого

Печать PDF

Елена ГАСЬКЕВИЧ,

научный сотрудник музея Юлиуша Словацкого      

        Недавно в музее Юлиуша Словацкого состоялась презентация изданного Кременецким гуманитарно-педагогическим институтом им. Тараса Шевченко (ответственный редактор - ректор А. Н. Ломакович) сборника «Слово о Кременце». Этот 460-страничный том содержит фольклорные, поэтические произведения и отрывки прозаических, которыезнакомят нас  с топографическими, социальными и бытовыми реалиями древнего Кременца. Поскольку культурный облик города творили представители разных национальностей, наряду с украинским, здесь помещены произведения русскоязычных и польскоязычных писателей. Конечно же, здесь представлены и произведения Юлиуша Словацкого, посвященные родному городу.

 

  

     


Мощи блаженного Папы Иоанна Павла II навсегда останутся в Кременце

Печать PDF

 

IMGP0588

 

 

 


ИНФОРМАЦИЯ ИЗ САЙТА НАЦИОНАЛЬНОЙ ПОЛИЦИИ УКРАИНЫ

Печать PDF

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ -

ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ПОЛІЦІЇ ОХОРОНИ (ФОТО)


1477399166912783001477399166

Ставлення до історико-культурної спадщини є віддзеркаленням нашої культури, цивілізованості нації. Але з кожним роком проблеми її збереження набувають все більшого значення. Свідченням того є значні посягання, розкрадання, нищення історико-культурних здобутків Тернопільщини.

Близько десяти визначних пам'яток історії та мистецтва знаходяться під наглядом Управління поліції охорони в Тернопільській області. Серед них: музей «Словацького», Художній та краєзнавчий музеї, Кременецький ботанічний сад, Кременецький замок на горі Бона, Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник,Святоуспенська Почаївська Лавра.

- Охорона забезпечується цілодобово спеціально підготовленими, озброєними працівниками поліції охорони. На об’єктах встановлені кнопки термінового виклику поліції, засоби сигналізації, які забезпечують миттєве реагування нарядами груп реагування у разі протиправних посягань, - запевнив заступник начальника Управління поліції охорони в Тернопільській області Роман Лихота.

1477399166771519001477399166Пишаються своїми надбаннями та експонатами, а також переживають за їхню цілісність працівники музею Юліуша Словацького. За словами Тамари Сеніної, директор Кременецького закладу, дякуючи охороні професіоналів, жодних посягань не було. Кілька разів спрацьовувала сигналізація, але група бійців приїжджала завжди вчасно.

- Дякуючи Управлінню поліції охорони, ми завжди спокійні і ночі наші проходять в спокої. Якщо музей через наші причини не працює, то охоронці завжди знаходяться біля музею. Ми знаємо і впевнені, що наш музей в надійних руках.

Пишаються мешканці Тернопілля своїм Кременецьким замком, що на горі Бона. Він збудований ще в 13 столітті та знаходиться на висоті чотирьохсот метрів над рівнем моря. До наших днів збереглися двоярусна надбрамна вежа з аркою, бічні оборонні мури, частково палац і вежа над ним, що є великою цінністю для Тернопільського краю. Уже кілька років поспіль працівники управління поліції охорони стежать за порядком у цьому історичному місці.

- На даний об'єкт приїжджають люди напідпитку, вчиняють тут розбірки і розводять багаття. Наша задача, щоб такі люди не заїжджали на об'єкт і не порушували цілісності даного історичного об'єкту,- каже поліцейський батальйону управління поліції охорони в Тернопільській області Андрій Моронжук.

1477399167037930001477399167Групи затримання Управління поліції охорони неодноразово виїжджали на виклики, адже раритетні експонати, витвори мистецтва та пам’ятки історії ваблять любителів швидкого збагачення. Проте втекти з награбованим ще не вдавалось нікому. Тому замовники послуг управління поліції охорони з впевненістю можуть сказати, що історичні та культурні здобутки Тернопільщини перебувають під надійним захистом.

Управління поліції охорони
в Тернопільській області


Информация с сайта Национальной полиции Украины

https://www.guard.np.gov.ua/novini/viznachni-mistsja-ternopilschini-pid-pilnim-nagljadom-politsiji-ohoroni-foto

 


 

C КРЕМЕНЦЕМ В СЕРДЦЕ. ГЕРМАНОВИЧ

Печать PDF

Елена Гаськевич

научный сотрудник музея Юлиуша Словацкого в Кременце

( к столетию со дня рождения)

     Кременец, этот необыкновенно живописный  городок на юге Волыни, известен своей  богатой историей,  культурными и образовательными традициями, многочисленными памятниками старины. Один из пиков его расцвета приходится на 20-30 годы  прошлого столетия, когда после Рижского договора Волынь находилась в составе Польши. Тогда-то Кременец из провинциального городка превратился в культурный центр целого региона, в основном благодаря особенной интеллектуальной атмосфере Кременецкого лицея. Это известное на всю Польшу элитное учебное заведение, вошедшее в историю образования как «Волынские Афины» задавало тон всему городу.  Кременец стал необыкновенно популярным среди художников и фотографов. Полуистершийся из памяти старинный образ любимого города удалось  донести до наших дней именно благодаря искусству фотографии. Тут Кременцу особенно повезло. Его красоты страстно запечатлевали объективы таких известных мастеров как Станислав Шейбал, Людвик Гроновский и Генрик Германович. Особое место в создании иконографии нашего города занимает фигура всемирно известного фотохудожника Генрика Германовича. Ученик «отца польськой фотографии» профессора Яна Булгака, он прибыл из Вильна (Вильнюса)  в качестве инструктора фотоателье при Кременецком лицее. Кроме творческих работ в ателье печатались также фотооткрытки и личные фотографии, которые в последствии разошлись по всему свету. Возможно поэтому имя Генрика Германовича особенно известно и дорого кременчанам. Молодой художник поддался магии этого маленького городка, затерявшегося средь гор и лесов.       Кременец  стал его первой любовью – романтической и неповторимой. Хотя Германович к тому времени уже достиг определенных успехов ( 1 премия  Wiadomości Artystycznych (Познань), публикации в Париже и одобрительные отзывы в парижской прессе), именно в Кременце он сформировался как самостоятельный фотохудожник и педагог, увлеченно передавая свои знания молодежи, учил познавать и фиксировать красоту окружающего мира. Тут он познакомился со своей будущей женой Эмилией Корнашевской. Ее портрет «Женщина с закрытыми глазами» 1937 г.  удостоен серебряной медали на 1 Польской выставке отечественной фотографии. Наиболее плодотворными были 1937-139 годы. Германович страстно запечатлевал пейзажи, архитектуру, лица, как-бы предчувтвуя, что вскоре все это уйдет в небытие. Часто он с бродил с фотоаппаратом по околицах Кременца и живописных уголках Волыни, благодаря чему удалось «спасти от забвения» уникальную деревянную архитектуру Кременца,  живописные развалины замка в Бучаче, колоритные народные убранства. В  1939 году в рамках подгоговки  к 130 годовщине великого польского поэта-романтика Юлиуша Словацкого, родившегося в Кременце, Генрик Германович  за собственные деньги издал альбом, посвященный поэту, где чудные фотографические пейзажи  гармонически дополняли фрагменты стихов и писем Словацкого, выбранные Емилией Корнашевской. Листая пожелтевшие страницы этого библиофильского раритета ближе и понятнее становится внутренний мир  Словацкого: таинственная гора Королевы Боны, гордо несущая над городом свое, увенчанное короной замка, чело, белоснежные башни Лицея, крутые улочки старого города, густо застроенные деревянными домиками со множеством столбиков, колонн, крылечек, лесенок, переходов – настоящие картинки 19 века. В то же время Германович совместно со Станиславом Шейбалом готовит очередной альбом о Кременце «Город великой тоски». В то время увлечение рисованием  приобрело в Кременце почти массовый характер. Многие начинающие художники обращались к пану Генрику за советом.  Очень тактично он всегда умел поддержать, подсказать, посоветовать, а иногда совсем уж безнадежного «художника» мог излечить от «малярии» (от слова маляр), искренне посоветовав ему заняться каким ни будь менее творческим, но более полезным для него и общества делом. Во времена войны в 1939-1943 гг. Германович продолжал работу в фотоателье «Искусство». Он фиксировал, м. пр. геологические исследования, которые велись сотрудниками музея Земли Кременецкой, работал фото-инструктором. Фашисты имели обыкновение документировать свои злодеяния, а негативы приносили для проявки в фотоателье. Германович, понимая, какую ценность будут иметь эти фотодокументы, тайно, рискуя жизнью, делал их копии. Так зафиксированы были расстрелы местной интеллигенции, истребление евреев, пожар гетта.   В 1943 году, когда пребывание поляков на территории Волыни стало  крайне опасным, семья Германовичей должна была покинуть Кременец. Перед отъездом он спрятал фотографии и негативы под полом своей мастерской и на колокольне Николаевского собора. К сожалению, лишь немногие из них сохранились в личном архиве фотохудожника. Часть очутилась в руках случайных коллекционеров и скупщиков старины, остальные – бесследно исчезли.  После долгих скитаний Германовичи поселились в Кракове.  Но Кременец – это город, с которым художник никогда не порывал связи.  Сюда он возвращался мысленно, а когда это стало возможно, то и лично. Это и не удивительно. Ведь с Кременцем его связывали и творческие успехи и личные переживания – здесь он провел самые счастливые годы юности, сформировался как творческая личность, здесь женился, а на кременецком католическом кладбище – могилки двоих его детей-близнецов.  В сущности, он как бы и не покидал Кременца никогда. Ведь здесь осталось много его высокохудожественных работ, которые сформировали эстетические вкусы не одного кременчанина, угнетенного окружающей серой соцреалистической действительностью. Мне посчастливилось лично познакомиться с этим удивительным человеком, так еще до войны он был дружен с родственниками моего отца -  мой дядя, совсем еще молодой художник Игорь Гаськевич был некогда ретушером в фотоателье у Германовича. Немного мог запомнить шестилетний ребенок  из короткой встречи, но  авторские фотографии Германовича, украшавшие стены нашего скромного жилища, открыли для меня мир гармонии, дали незабываемые эстетические переживания. Работы тех лет  характеризуются изысканной композицией, насыщены приглушенным светом, в них – непростая простота и строгая ясность, благородство и совершенная гармония. «Германович – или простота» - сказано о нем в варшавской прессе. Простота в смысле совершенство. Фотографии Германовича подчас красивее чем отображаемая в них действительность, но автор вовсе не приукрашивает их, просто ему всегда удавалось ухватить фрагмент, который наиболее емко передает целое. Вот – Лицейский костел на рассвете. Новый день рождается на крестах святыни. Туманный, несмелый свет раннего утра концентрируется на башнях, постепенно побеждает ночной мрак, притаившийся еще внизу, таинственно прикрывающий фрагмент балюстрады. Минута,  исполненная тишины, трепета и удивительного спокойствия. А вот – фотопортрет моей бабушки, сделанный, когда ее сын был в немецком плену. Женщина в темном плаще, сидящая на лавке на фоне неоштукатуреной стены, рядом пустой подойник. Вся фигура исполнена внутреннего благородства в своей сдержанности и затаенной боли.

    После войны Генрик Германович жил в Кракове. Изменилась  окружающая действительность, эволюционировал и стиль фотохудожника. Его послевоенные работы стали более динамичными, экспрессивными, синтетичными, хотя и не без налета романтизма. Слова о том что Генрик Германович был фотохудожником мирового уровня –вовсе не преувеличение. Ведь в Энциклопедии мировой фотографии, изданной в Швейцарии к  стопятидесятилетию фотографии, его творчеству отведено значительное место. За свою долгую творческую жизнь он был участником  60 общепольских и  40 зарубежных выставок, стал автором 25 художественных фотоальбомов. Германович стал сооснователем Союза фотохудожников Польши, почетным членом Клуба датских фотографов, сотрудничал с ведущими польскими журналами, работал на киностудии образовательных фильмов. Признанием его деятельности стали многочисленные государственные награды. Генрик Германович умер в Кракове 31 мая 1992 года. В 2012 году ему исполнилось бы сто лет.