UkrainianPolishRussian

РОДИННИЙ КРЕМЕНЕЦЬ. УКРАЇНА І КОЗАКИ В ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

 Станіслав ШЕВЧЕНКО

м. Київ

 

d181d182d0b0d0bdd196d181d0bbd0b0d0b2-d188d0b5d0b2d187d0b5d0bdd0bad0beЯ мав можливість порівняти сучасний Кременець до того, з часів Юліуша Словацького, який він змалював у своїй поезії, – ще 1994 року, коли мене запросили на свят­кування 185-ї річниці від дня народження великого поль­ського романтика у його родинне місто. Ювілейне зібрання відбувалось під головуванням ксьондза Чеслава Щерби. Тоді я побачив цікаву виставку іконографічних матеріалів, чи не першу від 1939 року, коли з ініціативи мешканців Кременця був проголошений Рік Словацького. Але почалася ІІ Світо­ва війна і заплановане на 4 вересня відкриття виставки, за участю представників влади, не відбулося, хоча на аркушах польської поезії запис події залишився – маю на увазі твір Станіслава Балінського «Прощання з Кременцем»:

(...)

– Де ми, де? - У Кременці – Коли ж ? – У цьому літі.

А хто вона? – Не бачиш хіба очей блискучих?

То Саля, що не любить марноти в цьому світі,

Спішить кудись від нього по клавішах пливучих.

А хто цей хлопець? – син її, молодий Словацький -

В сорочці оксамитовій, блідий, а де ж рум’янець?

Смичок в руках тримав і радісним здавався –

До Кременця вернувся він, колишній вигнанець...

                                                     ( Переклад С. Ш.)

 

На виставці, яку я оглядав у Кременці 1994 року, були представлені до того часу невідомі документи, в тому числі і ті, що свідчили про перенесення останків поета до Вавелю в 1927 році. Найбільше матеріалів було пов’язано з кременецьким періодом життя поета. Відбулась наукова конференція, у якій активну участь взяли члени місцевого Товариства польської культури імені Ю. Словацького. На зустріч прибули також члени Федерації польських органі­зацій в Україні і Спілки поляків України. Відвідали свято представники Посольства Польщі в Україні, відомі вчені, письменники, журналісти. Головне дійство відбулося біля будинку, де поет провів щасливе дитинство, тобто на ни­нішньому подвір’ї Музею. У листі з Женеви поет писав:

«Мамо моя, колись наш будиночок, білий наче сніг, з зеленими ві­конницями, з червоним дахом - обсадимо різнокольоровими маль­вами. За ним ростиме кілька ялин і кілька тремтячих берізок... І стежки будуть посипані жовтим піском, і ластівки гніздитимуть­ся під дахом. О, яке б це було щастя!»

Хоч зовнішній вигляд будинку нині дещо інший, ніж бачив у своїх мріях Юліуш Словацький, але те, що в ньому нині музей поета – великий успіх усіх тих, що докла­ли до цього багато зусиль, зокрема, працівників Варшавського музею літератури (п. Йоланти Поль), літератур­ного відділу Кременецького краєзнавчого музею, директора музею Юліуша Словацького Тамари Сеніної та ін.

                                               * * *

Ми розуміємо, що Кременець – це не тільки будинки, які пам’ятають часи поета ( окрім згаданого подвір’я, ще забудова славетного Кременецького ліцею з костьолом), але також і пейзаж, який по-особливому впливав на уяву і вразливість автора «Години роздумів» з перших років жит­тя. Звичайно ж. це, насамперед, Замкова гора з історичними руїнами, що дивом збереглися до нині.

Досить лиш на неї подивитись, як погляд магнетич­но притягують пощерблені мури, що ніби короною вінча­ють вершину гори, і це зображено на дитячому малюн­ку Ю. Словацького. Об ті мури розбився натиск татаро- монгольських орд. 1536 року Зигізмунд Старий подарував замок королеві Боні. Відтоді гору почали називати її іме­нем.

Одначе кам’яна фортеця не вистояла під ударами війська запорозького Богдана Хмельницького – полковник Максим Кривоніс із своїми козаками назавжди перетворив замок у руїни.

У квітні 1834 року Юліуш Словацький писав до ма­тері з Женеви:

«Кохана мамо! Як мені сумно, що не можу уявити собі твого ново­го помешкання. Не знаю навіть на якій воно лежить вулиці – чи там, де жив Бопре, коли я ще був у Кременці? Чи з твоїх вікон завжди видно Замкову гору – ту гору, до якої не раз долучав слова Синкевича, що вона преслідує людей , як сумління. Повідав він це про гору Мон Блан і правдиво повідав, але таке силуване порівнян­ня є лише влучним виразом і не має в собі нічого красивого. Гору Мон Блан бачу щодня із своїх вікон».

Дивне це признання поета, герой якого власне на Мон Блані виголосив свій чудовий монолог. А сам поет, оглядаючи найвищу гору Європи кожного дня, сумував за «своєю» Замковою горою, яка біля альпійської вершини мо­гла здатись лише маленьким горбиком.

А той вищезгаданий образ про сумління, яке пере­слідує людину, трансформований поетом і в одному з ві­ршів , який так і називається «Сумління». Але це вже не гора, а покинута жінка сягає втікача місячною доріжкою, котру, начебто, сама прослала.

Отже, Словацький сумував за всім, що нагадувало йому родинний дім і його атмосферу. В іншому листі до ма­тері поет розчулено пише після прочитання творів Яна і Пе­тра Кохановських:

«Справжньою розкішшю для мене є обидва Кохановські. Щодня читаю їхні твори. Яким щасливим був Ян Кохановський у своїй хаті разом з жінкою та дітьми... Під високою липою Чорнолісся , після обіду, він засинав і чудові вірші написав до тієї липи. По-доброму заздрю йому, що був біля хати, липи, дітей, дружини і часу щасливому, в якому він жив».

                                            

                                                     * * *

Не доводилося мені досі дивитись з вікна на Мон Блан і взагалі на Альпи. Але не раз вдивлявся в Замкову гору – «домашню», так би мовити, гору Юліуша Словацького – в сутінках, коли з рожевим відсвітом хмар, у променях при­західного сонця, забарвлюються руїни в якусь фантастичну будову дивної краси, якусь досконалу архітектурну споруду. Подумав, що той образ міг би бути метафорою творчості ве­ликого поета-романтика, особливо поеми, пов’язаної з Кре­менцем і Замковою горою – «Години роздумів»:

...Під оком пам’яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає,  

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами.

По вуличках згори, як стихнуть заметілі,

Там ручаї летять, увільнені льодами:

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди:

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...

                           (Переклад Дмитра Павличка)

 

Коли я вперше прибув до Кременця – знав творчість Словацького лише з вибраних творів чи їх фрагментів і не дуже звертав увагу на унікальну біографію поета.. Але той пейзаж залишив таке враження, ніби я дістався до глибин­них в джерел незвичайної поезії одного з найбільших роман­тиків із самобутньою уявою, системою метафор, вражаючою художньою майстерністю. Зрозумів десь прочитану фразу, що поезія Словацького – це форми і реалістичні, і поетичні водночас. Все це виростало із світу дитинства, він ті образи носив «під оком пам’яті».

Автор, який у кременецьких роках снив «сном всьо­го життя», у зрілій творчості поєднав природу та історію, переживання особисті і всього суспільства, повір’я, легенди, перекази і реальні події.

Пейзаж та історія землі Юліуша Словацького – це та­кож пейзаж та історія України. Серед ранніх творів поета – з українською тематикою чи не найбільше пов’язана поема «Змій», яку сам автор назвав «віршованою повістю в шести піснях, написаною за українськими переказами». Цей твір є тим більше цікавим, що дуже відрізняється як від творів українських, так і польських того періоду. Його героєм є «один з перших і найдавніших героїв Запорожжя». Автор так неочікувано подав автохарактеристику бувалого гетьмана, що водив козаків у військові походи: (...)

 

Це ж ради неї я так завинив,

Зрадником став, відступив від пророка,

Зовсім обличчя для світу змінив,

Хоч була в серці і рана глибока.

Гетьман я й ворог дружині своїй.

Як нападали на край цей татари, 

Ніс власним селам я смерть і пожари,

Одяг мурзи одягнувши новий.

(...)

Та ось вже блідне, уже догоря

Гетьмана Змія зрадлива зоря;

Раз в мені образ розпався святий,

Викриють скоро – і кара готова...»

І громове прокотилося слово:

«Буде хай проклят навік гетьман Змій!» (...)

                     (переклад В. Струтинського)

 

У цьому своєму монолозі герой поеми говорить, що, нібито, він це все робив ради кохання до Зулеми. Але це не звучить переконливо і обумовлено. Можливо він був яничаром? Але про це також нічого не говориться у творі. Можна припускати, що кимось схожим на Валенрода, але відрізняється від нього темною злочинною силою.

Це перша, але не єдина проблема коли йдеться про сприйнят­тя поеми українським читачем, для якого козацька історія овіяна не лише аурою романтизму але і лицарських чеснот. Козаки сьогодні і вчора для багатьох свідомих українців – це ніби живе втілення подиху свободи, честі, мужності у праг­ненні до державної незалежності. Хоча і часто траплялося, що чергові претенденти на гетьманство жорстоко бороли­ся між собою за владу, але ж не ціною свідомого нищення власного люду?! Але тут за владу гетьману навіть не треба було боротись – він її вже мав. Неможливо у всіх козацьких діяннях віднайти постать гетьмана, який був би праобразом героя поеми «Змій». Можливо поет виткав цей образ із своєї уяви – образ гранично патологічний, здегенерований жор­стокими війнами часів середньовіччя.

Одначе, навіть таке пояснення не змогло б переконати українського читача сприйняти цю трактовку Ю. Словаць­ким образу запорозького козацького гетьмана. І гетьман у поемі не є казковим пер­сонажем, як русалка, що чекає на нові й нові жертви. Крім того, незважаючи на романтичну ауру, в поемі переважають реальні ситуації, події, грунтовно-описово поет показав місця подій і тамтешні пейзажі.

Вочевидь, працюючи над поемою, Словацький уважно вивчав матеріали, які дотичні до запорозької історії,зокрема, описи французького інженера Боплана, що особливо прогля­дається в змалюванні морського походу козаків, турецького берега Анатолії, Босфору, Синопа, Царгорода, Очакова, Чор­ного моря. Правдоподібно показаний турецький гарем, бій чайок з галерами.

Постать гетьмана Змія є непересічною, але, водночас, тем­ною, ворожою силою.

Мабуть Ю. Словацький, приступивши до праці над по­емою, не мав ще достатнього життєвого досвіду і знань про справжню історію України, щоб підняти таку тему. Не спро­мігся узгодити і художньо-досконало розвинути ті реалії, які були точками відліку поеми, але, здається, і не ставив перед собою такого завдання. Його рання творчість була відбитком марень вразливого юнацького серця і читацьких студіювань. Тут варто навести думку найвидатнішого знавця його творчого доробку Юліуша Кляйнера: « ...відчував те, що читав – як дійсність, а дійсність сприймав – як літера­туру. Створив собі фікцію ідеального життя і мав жаль до дійсності тому що вона не відповідала його ідеалу».

Історія таємничого гетьмана Змія не могла стати хоча б часткою діянь України. Автора зачарували легенди, перека­зи і вигадки про козацтво, як авантюрну, сміливуі нещадну спільноту степовиків, що гніздились за порогами Дніпра, біля заплав, носились степами на конях і по Чорному морю на чайках. Такі картини поет з великим талантом змалював на сторінках поеми. Своїй оповіді, згідно з духом епохи, по­вній таємничих недомовленостей, надав шаленого темпу, що схожий на «калейдоскоп» кадрів сучасних кінофільмів. Заданий на початку ритм зумів утримати до кінця, але те обійшлося йому великою ціною, бо віртуозність поетичних строф, значною мірою, затулила йому справжній світ героїв і подій. Читач, ошелешений таким шаленим темпом поеми і красою поетичної оповіді згодом починає розуміти, що замало лишається у свідомості з тієї круговерті мальовни­чих образів, сцен і подій. У певних місцях читач може навіть дещо нудьгувати.

Важко в ранніх творах поета знайти багато реалій землі, яка його народила. Але пізніше, з віддаленості просторової і часової, коли він дозрів як особистість і митець, коли засуму­вав за тим, що назавжди втратив – повернувся до української тематики в строфах великої краси, які назавжди лишились у польській літературі й до нині зворушують польських та українських читачів, як ця октава з поеми «Беньовський»:

(...)

Боже! - відчутний такий в України

Блакитних полях, де журливо душі,

Коли пролітає через рівнини,

З гімнами вітру, крізь спеку, дощі –

Пил там, з татарською кров’ю, від глини;

В попелі золото сонячне плине,

Губиться, в небо злітаючи, дивне,

Оком кривавим на чорнім щиті....

(...)

                               ( Переклад С. Ш.)

 


oformlennj