Natalia JERZYKIWŚKA

Instytut Literatury im. Tarasa Szewczenki NAN Ukrainy, Kijów

Поет-емігрант Євген Маланюк у листі до проза­їка Уласа Самчука, датованого початком 1942 p., скаржив­ся: “Почав було поему “П’ята симфонія”, але не можу далі. Немає на те нервів...”¹ Цей твір, розпочатий під час Другої світової війни у Варшаві, був завершений у 1951 p., вий­шов окремим виданням на початку 1954 р. у Філадельфії (США). У квітні цього ж року паризька газета “Українське слово” вмістила схвальний відгук Олега Штуль-Ждановича “Постріл серед ночі”, в якій автор писав: “Тема поеми - ви­хід з оточення під Дубно та Бродами. Вихід, що став стартом переможного походу на Київ, Одесу 1919 р. ... Наче на філь­мовій стрічці, пробігають в поемі постаті, гострим кадром вирисовується ситуація, а в ній герої... Головне в ній – драма­тична напруга, драматичний малюнок подій...”² [с. 44- 45].

Епіграфом до тексту були слова Л. ван-Бетховена на партитурі названої симфонії: “Так стукає доля у двері”. До­робок письменника дає право говорити про екзистенційне ро­зуміння Маланюком “феномена серця” не лише як свого, а як серця своєї доби, аналізуючи той час із притаманною поетові “логікою серця” (Б. Паскаль). “ ...Так стукає судьба у браму серця / І треба вміть почути віщий стук...”³ [с. 390] – цим кордоцентричним ритмом починається поема “П’ята симфонія”. Багатозначний і складний символ життєвого шляху людини, народу, держави, всього людства, що спирається на старі міфопоетичні мотиви – образ Долі (Судьби) – постійно присут­ній у творах поетів-емігрантів, постаючи в бінарних опози­ціях “буття – небуття”, “добро – зло”. Парними або злитими співіснують душа і серце, котрим властиве передчуття “віщо­го стукоту”, адже кажуть: “серце чує, а душа бачить, а думки болять”. Отже, серцю і душі надані зір і слух. Бетховенську фразу Маланюк підніс до своєї “брами серця”, а відтак вона перейняла емоційний темпоритм поета і пульс доби, ожила “серця променем ярим”. Ця, так би мовити сердечна метафо­ра, сповнена вогненного служіння національній ідеї.

JI. Куценко у статті “Два поетичні прозріння Є. Маланюка: історія віршів “Напередодні” та “Побачення” з ясовує, що через Тернопільщину не раз пролягав шлях прапорщика Маланюка в Першій світовій війні і поручни­ка Маланюка у змаганнях за державність України⁴. З цим краєм у 1919 - 1920 pp. переплетені найтрагічніші епізоди з історії української армії і біографії письменника – пораз­ка, еміграція, сором переможених ... А в 30-х роках, уже будучи емігрантом у Польщі, Маланюк неодноразово відпо­чивав у Заліщиках, бував у маєтку Іванни Федорович (Дарії Віконської), приїздив 1936 р. до Крем’янця. В уяві оживали події громадянської війни, збуджуючи переживання, сердеч­ний біль, ставали предметом осмислення у творах.

Одним із таких творів і є “П’ята симфонія”. Поема складається з восьми частин, об’єднаних, сказати б, рухомим ритмом фронтових подій кінця травня – початку черв­ня 1919 р. Триває боротьба за національну державність, відповідальність покладено на плечі командувача Армією УНР Василя Тютюнника. Полишивши Тернопіль, генерал їде до Крем’янця, у розташування Волинської та Запорізької дивізій. Дорога має свій зміст – тут “що не миля, то стопа історії” [3, с. 393]: вона пролягає повз “несказанне ви­диво Почаєва”, а ген за обріями – “Берестечко волиняк заорює І ніяк не може заорать” [3, с. 393]. Поминувши Зба­раж, отаман прибув до розташування тимчасового постою Армії УНР. Прорвати оборону ворога, бо “місто може стати мішком нам” [3, с. 396], зберегти армію – так визнача­ється чільне завдання. У підготовці до майбутніх баталій минув день. Надійшла ніч, ховаючи невідомість наступного дня. А ранком – знову бій і “гармати гратимуть, / Раз-по-раз / Симфонію, а не пісню / Скреготатиме крицеве скерцо – / Вогонь! Вогонь! / І гук / Буде стукотом судьби у серце. /1 всі зрозуміють той стук” [3, с. 399].

Ось така фабула поеми. Частини перша, друга, тре­тя, сьома і восьма мають назви: “І. Тернопіль, 31 трав­ня 1919”, “II. Автом”, “III. У Запорожців”, “VII. Ноктюрн”, “VIII. Tertiavigilia”. Частини четверта, п’ята і шоста названі “Крем’янець. Це конкретизує місце подій, веде читача до древнього міста, понівеченого “війни клекотінням, і хмара­ми пожеж”. Повторенням назви підсилюється трагічність ситуації, в якій опинилася українська армія у червні 1919 року. Лише коли опустилася ніч, “вулички Крем’янця, які бачили багато-багато”, відпочивають од денної “повені па­ніки”: “І ніч урочиста, як свято, / Ніч червнева осяяла всесвіт без меж, / Землю й небо молитвою тиші з’єднала...” [ 3, с. 398].

Помітно, що гра, яку веде поет зі словами й сюже­том, наближає поему до жанру кіносценарію. Цікаво про­писана панорама, вершиною якої є гора Бона. Цей пейзаж згадується у третій, четвертій, п’ятій, шостій і сьомій час­тинах поеми. Приміром, третю частину “III. У Запорожців” завершує картина заходу сонця, світлотіні якого на руїнах замку творять ілюзію корони, нагадуючи тим самим часи польської королеви Бони (з дому Сфорца) XVI ст.: “ ... І вже плями / Низького заходу пливли тихцем, / Й на тлі, що сяв, мов золота запона, / Вершина Бона черню й багрецем / Різь­билась, як надщерблена корона” [3, с. 395].

Сьома частина відрізняється акцентуацією на вну­трішніх переживаннях ліричного героя, відтворенням його настрою. Цьому служить і зображення зоряного неба, нічно­го міста, згадки про мистецькі уподобання (музику Бетховена, пані Словацьку, її сина-поета). Ймовірно, спогадами про далеку молитовну тишу червневої ночі у Кременці 191^і) p., яка назавжди вселилася в пам’ять поета-емігранта, дик­тувалися рядки: “Під розсипом зор перлистих / Виситься Бона над містом, / Над тихою річкою вулиці, / Де домик до домика тулиться... /І місто – таємна влоговина / Де – чуєш? – хтось грає Бетховена...” [З, с. 399]

Сьому частину поеми “VII. Ноктюрн” названо як му­зичну ліричну п'єсу, навіяну нічними настроями. Епіграфом до неї автор узяв слова своєї сучасниці, ім’я прізвище якої не пригадує, поетеси-варшав’янки: “DrzyUkrainabodiakieni/ Podkotujrymzodjakiem/ PannaWagipodnosi...” [3, c. 399],

Епіграфування є важливою прикметою творів Є. Маланюка. Епіграфи виявляють інтерес, добру обізнаність поета з літературою, зокрема польською.

Є. Маланюка цікавила творча лабораторія польсько­го поета, а її неможливо уявити поза листуванням із матір’ю – Соломією Бекю⁵, без врахування вагомої ролі патріотичних творів, написаних в еміграції, текстів з українськими моти­вами. Так, у заключному фрагменті “VII. Ноктюрна” Є. Маланюка знаходимо ремінісценції з віршів Ю. Словацького “Мати до сина” та “Якщо ти будеш у моїй країні...”. Зверта­ючись до душі, поет вірить, що вона колись буде “хоч з про­меня повернута до тіла” [5, с. 3]. Автора “П’ятої симфонії^-”, ймовірно, привертала ця поезія темою відродження воле­любних ідей “крізь віки”, завдяки месіанській енергії поетич­ного слова, що втілиться в наступному поколінні. До такого висновку схиляє і його узагальнення стосовно своїх українських емігрантів-однодумців, поетів- “пражан”: “Віки запалі в сиву муть, / Що відродились в нашій крові, / Вернулись знов / Воскресли знов, / Втілились в пізнім поколінні / Й тривають нами...” [З, с. 310]. Завдяки процитованим рядкам з поезії Є. Маланюка “Стара винарня” (6.1.1931), персонажами якого є емігрант Пилип Орлик та його побратими, глибше розкрива­ється філософський зміст сьомого вірша поеми “Ноктюрн”. Музична назва поезії, згадування Когось, хто грає Бетховена, створює тло, на якому введений в текст образ матері поета-романтика. Мелодія ніби ховає рани війни, відновлює колишню принадну чарівність міста; звуки музики наверта­ють автора до роздумів про безкінечність Всесвіту, швидко­плинність життя:

То пані Словацька, може,

Про мертвого сина ворожить

В сонаті місячнім сяєві.

Можливо. І сам тут блукає він,

Шукаючи Батьківщини.

І лине музика... лине...

Зливаючись з тишею, горами

Й міжзоряними просторами

                           [3, с. 399]

Доречно нагадати, що 1819 р., залишаючи Крем’янець, Ю. Словацький написав вірш “Мати до сина”, де є такі рядки: “Сину! Йдеш ти в життя, в ті далекі дороги, / Де тебе берегти я не матиму змоги. / Нас лишивши, в чужому блукатимеш краї, / Де незнані серця і незнані звичаї...”⁶ (Пер. В. Швеця) [5, с. 3]. Звідусіль, куди простягалися емігрантські шляхи Словацько­го йшли листи, сповнені любові до рідних місць, до матері, яку він називав своєю “десятою музою”⁷ [с. 20]. На думку М. Рильського, “можливо ні в кого з великих художників не збе­режений і не відбитий у творчості край дитячих літ з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Ю. Словацького” [7, с. 14]. Чи ж не така любов спалювала й серце Є. Маланюка? Мріями про отчий дім, згадками про матір, яка рано пішла з життя, сповнені його вірші, зокрема, “Липень”, що увійшов до збірки “Перстень Полікрата” (Львів, 1939).

Звукові образи-символи, лексика, яку Є. Маланюк узяв із сфери музики, все це надає “П’ятій симфонії” осо­бливої емоційності, драматизму, вказує на високу поетичну майстерність. Образи-символи матерів – ще один модус емі­граційної поезії, який потребує окремого дослідження. Пра­цюючи над поемою, осібно над її сьомою частиною, датова­ною “1942 -1944 рр.”, Є. Маланюк згадував рідну Україну, над якою знову війна занесла нещадний меч, і виворожував їй своїми словами, поезією Ю. Словацького і музикою Й.-В. Бетховена силу Духу, кращу Долю, Свободу.

На чужині, ніби з далеких туманних обріїв, пам’ять являє поетові дорогі обличчя рідних і друзів, нагадує про давніші зацікавлення й пристрасті. Невипадково в останній книжці “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972) з’являється роз­діл із символічною назвою “Парастас”. Відкриває його трип­тих “Без присвяти”. Поштовхом до написання стали твори О. Мандельштама і Ю. Словацького, на що вказує сам автор після заключних строф поезій. Зверну увагу на другий вірш триптиха “II. Ні зела, ні потічка, ні леготу”. Поезія має те ж саме наповнення, про яке говорилося вище, значущість і силу пророчого слова: “... Ні, хай буду ротом чорної / Виклятої, але Батьківщини. / Хай неораної, але завжди орної, / Хай у вінку кривавої тернини! 16.ХІ.1965 ( Над віршами О. Мандельштама)” [3, с. 590].

Останній вірш цього триптиха “III. Механіка. Мате­рія. ’’Леміти” цікавий для нас своїм заключним фрагментом:

... простір, і понтінський вітер,

І запах верб, і ніч Велико-Дня,

І вічність неба, і порив летіти

В святу блакить, в блакитний грім огня!

25. Х.1965.

(Boze kto сіє піе widzial w Ukrainy blekitnvch polach! -

                                         Ю. Словацький ) [3, c. 590]

Він навіяний “Беньовським” Ю. Словацького, на що вказує, як бачимо, своєрідна примітка-цитата, яка відсилає нас до художнього полотна цієї поеми. Роздумам про мину­ле України, її божественну природну красу наповнені тек­сти п’ятої пісні, яку польський поет зачинає зверненням до Господа: “О боже! Хто не чув тебе в полях / Блакитної моєї України, / Коли душа, неначе вільний птах, / Із буйним вітром над землею лине”⁸ [с. 376]. Так у перекладі М. Рильського виглядають ось ці рядки авторського оригіналу: “Boze! KtoCiedienieczylwUkrainy/ Blieldtnychpolach....”⁹ [c. 352]. Зауважу, що Рильський дієслово “czyl”, яке перекладається як “відчував”, залишає незмінним (“czyl” = “чув”), зберіга­ючи колорит мови і глибинне значення цього дієслова. Ремі­нісценції Є. Маланюка зі Словацького завершують триптих “Без присвяти”, підсилюють мотиви повернення, бодай на крилах мрій, до рідної землі.

М. Бажан у статті “Спогади про Крем’янець” наголошує про те, що від перших поезій, таких, як “Українська дума”, від поеми “Змій” аж до епосу “Беньовський”, до тривожного й буряного “Срібного сну Саломеї”, у листах до матері, крізь всі етапи творчості Словацького проходить тема України¹⁰ [с. 257]. Ще О. Пчілка, потім Є. Рихлик, М. Мочульський, а в наш час Г. Вервес, С. Левінська, Л. Софронова, Р. Радишевський, Дж. Грабович зауважували, що Ю. Словацький знав український фольклор, шанував українську народну пісню, цікавився міфами і легендами. Не випадково у драмі “Срібний сон Саломеї” (дія відбувається в часи селянської війни й гайдамацького руху Коліївщини) з’являється вкри­тий містичним серпанком образ кобзаря Вернигори. Пророк

запитує: “Чули Ви, як з курганів / Добув я степову ліру?...” ( “Slyszeli wy, jk z kurganow / Dobyl ja stepowej liry ?”)^п. У поезії Є. Маланюка “Внизу землі людська короста...”, що ввійшов до збірки “Стилет і стилос”, ліричному героєві вчувається “солодкий запах” рідної землі, “дзвін козацької балади / Під степового вітру спів”, сниться “краса степів” [З, с. 34]. Так синтезом кількох відчуттів, тобто засобами синестезії, митець досягає “кольорового слуху” й “слухово­го кольору”. Подібний прийом підсилюється сповідальними інтонаціями і сприяє довірливій розмові з читачем.

Варта окремої уваги поетика фольклоризму в Ю. Словацького та Є.Маланюка, адже міфологічні уявлення українського народу, сюжети й образи, засвоєні з дитин­ства, живили художню фантазію митців, які перебували на чужині. У їхніх творах є чимало українських фольклор­них образів-символів: чорні круки, тополя, козак, відьма тощо. Образи степу й України як майже тотожні доміну­ють у творчій палітрі Є.Маланюка. Україна і волелюбний степ майже тотожні й для Ю. Словацького. Польський поет відчуває, що йому: “Дух якийсь старої матері Украї­ни, що не хоче заснути, увесь час нагадує про себе...”¹² [с. 50]. Торкаючись історичного минулого української зем­лі, обидва поети наголошують на могутній силі її Духу. Сповнене захвату звернення Маланюка до вітчизни: “І так розіп’ята - віки, / Вогонь буття не загасила. / Невичерпальний дух який! / Яка непереможна сила...” [З, с. 153]. Воднораз поет часто говорив з батьківщиною, оскаржую­чи українські історичні поразки, ніби кидав їй в обличчя гнівні інвективи. Коли один з польських юнаків запитав його: чому такі суворі фрази стосовно рідної країни, – він, як аргумент в свою користь, “згадав про Словацького («GrobAgamemnona»)”¹³ [с. 72], тобто йшлося про ури­вок “Гроб Агамемнона” з поеми “Подорож на Схід” (1836 - 1839). В шести останніх строфах цієї глави польський поет перериває свою “грецьку подорож” (такий підзаголо­вок має поема), залишає Фермопіли, звертаючись до рід­ної Польщі, яка “пішла чужинцям, всім на сміх і подив...”. Тут же, озвучує біди, які стають на перешкоді в подоланні шляху до незалежності, вважаючи, що “Всі винні, всі, – я винен більш за всіх” [13, с. 258]. Підкреслю, що у твор­чій спадщині Ю.Словацького і Є.Маланюка спостерігає­мо засудження всього того, що заважало “воскресінню із мертвих” дорогих їхньому серцю батьківщин, котре си­лою катарсису збуджувало читачів, змушувало задумува­тися над проблемами поразок і перемог, вивищувало віру в майбутнє своїх народів.

Отже, до особистості цього поета, до його творчос­ті Є. Маланюк звертався протягом усього свого життя. Ще коли в перші роки еміграції з особливою прискіпливістю з'ясовувалися причини поразки у громадянській війні, по­ставало болюче питання: “Чому довелося покинути Батьків­щину?”. “Тоді, згадує Маланюк у статті “Дмитро Донцов: До 75-ліття” (1958), шукаючи відповіді, вони, воїни УНА, інтерновані в польських таборах (Ланцут, Каліш, Щипюрно), звернулися до постаті 1. Мазепи і “влаштували йому мистецьку три/spanserifіfont-size: 14pt; font-family: ; color: black;зну з Байроном, Лістом, Словацьким”¹⁴ [с. 374]. Імпонував своєю закличністю і вірш польського поета “Пророцтво”:

[…]

Еміграція засвітиться промінням

І про паспорт Богові напише.

І підведеться гідно, й сильних потривожить

І відкине подихом безбожне...

                       (Пер. С. Шевченка ) [6, с. 133]

Цікаві “вільні теоретизування” є і в статті Є. Маланю­ка “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951). Письменник до­пускає, що “правобережно-пошляхетська ’’польськість” Риль­ського могла б піти традиційним шляхом ” української школи польської літератури” і може довела б його до великого, либонь недовершеного, але й ніде ніким, в певнім сенсі, не переверше­ного, єдиного в своїм роді кременчанина, Юлія Словацького... Мовляв, ’’доспівати” ним ’’недоспіване”, доформувати недоформоване, втілити те, що залишилося у того примарами, при­видами, натяками... але як же органічно зв’язаними з нашою батьківщиною, з самим духом її землі”¹⁵ [ с. 306].

Є. Маланюк пропонує дослідникам творчості М. Рильського знайти відповідь на питання “чому так дивно-осторонь оминув Рильський скомплікованого в кожнім слові своїм яскраво-ліричного, дещо туманного, дещо екстатич­ного, завжди ’’серафічного” Словацького, сина все ж таки, української землі”. Автор сам відповідає на поставлене запи­тання: “Рильський волів ’’конкретнішого”, повнокровнішо­го, ’’здоровішого” і по-північному ’’епічного” співця ’’Литви, ойчизни моєй”” [131, 308]. Себто А. Міцкевича. Зауважи­мо, що стаття поета-емігранта була написана 1951 року. Не відомо, чи знав її Рильський, але саме початком 50-х років датовані його переклади творів Ю. Словацького. Залишаєть­ся невідомим і питання чи був знайомий Є. Маланюк з дво­томним виданням “Ю. Словацький. Вибрані твори” (1959) під редакцією М. Рильського. Напевне знав, але письмових свідчень, на жаль, ми не зустрічали.

У “Нарисах з історії нашої культури” (1954), характеризу­ючи культуру України XVIII ст., Є. Маланюк торкається “романтичного” явища – так званої української школи в польській літературі, пов’язаного зі славним у свій час лі­цеєм у Кременці. Окреслюючи в невеликому абзаці її пред­ставників, він так само високо оцінює пошану до укра­їнської землі автора вірша “Якщо ти будеш в моїй країні”, наголошує, що “українськими елементами в творах такого геніального поета, як Юлій Словацький ( у драмі “Мазепа”, у поемі “Беньовський” чи в драмі “Срібний сон Саломеї”), не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія на­шої літератури” [14, с. 60].

Розглянувши полісемію голосів поетів-емігрантів образи і мотиви, які є спільними чи близькими в їхніх ху­дожніх текстах, вкажу насамперед те, що їх об’єднує: 1) мі­сія поета стосовно ідеї визволення поневоленої вітчизни, ба­жання скинути кайдани імперської Росії; спогади, мрії про повернення й погляд здалеку, з чужини, на історію рідного краю; віра в її майбутнє: “О нещаслива! О скута й злиденна / Вітчизно моя, я до тебе в журбі / Ще раз відкрию хрещаті рамена, / Спокійний, бо знаю, що маєш / Житнєє сонце...” (Переклад Д. Павличко) [6, с. 147]. Отже, високе Слово, теми і мотиви поетичних текстів Ю. Словацького і Є. Маланюка, продиктовані долею вигнанців, ностальгією, надією на повернення. Тому то їхні книжки – це схвильований поетичний коментар доби, пристрасне болюче шукання дороги до сво­боди, означеної великою любов’ю до рідної землі.

Література:

1. ¹ Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”. - К.: Либідь, 1992. - С. 104-105.
2. ² Штуль-Жданович О. Ціною крови. - Київ - Нью-Йорк - Торонто: Вид- во О.Теліги, 1997. - 591 с.
3. ³ Маланюк Є. Поезії / Упоряд. Т. Салига, примітки М. Старовойта. - Л.: УПІ ім. І.Федорова, 1992. - 686 с. Поезії автора цитуються за цим ви­данням.
4. ⁴ Куценко Л. Два поетичні прозріння Є.Маланюка: історія віршів “Напе­редодні” і “Побачення” // Слово і час. - 1997. № 7. - С. 39 41.
5. ⁵ Див.: Словацький Ю. Листи до матері (Вибрані з кременецькими моти­вами) / Пер. з пол. М.Гецевич; вст. ст. Т. Сеніною. Тернопіль: Терно-граф, 2009. - 248 с.
6. ⁶ Словацький Ю. Поезії / Упоряд. Р. Радишевський. К., 1999,- 142 с.
7. ⁷SlowackiJ. DumkaUkrainska/ Словацьки й Ю. Українська дума / Упоряд. В. Звенігородський.-Л.: Каменяр, 1993.-С. 14 20.
8. ⁸ Словацький Ю. Вибрані твори: В 2-х т. / Рсд. М. Рильський. - Т. 1. К., 1959.-445 с.
9. ⁹Slowacki J. Utwory. Wybrane: W 61. - Wroclaw, 1969. T. IV.: Beniowski... -S. 352.
10. ¹⁰Бажан M. Спогади про Кременець // Бажай М. Твори: В 4-х т. - К.: Дні­про, 1985.-С. 256-271.
11. ¹¹Slowacki J. Dziela. Wubrane: W VI t. - Warsawa, 1983. T. V.: Sen srebny Salomei ... - S. 224.
12. ¹²Вервес Г. Україна у творчості Ю.Словацького // Польська література та Україна. - К„ 1985. - С. 33 - 50.
13. ¹³ Маланюк Є. Нотатки (1936 - 1968) / Біограф, нарис, вступні статті, під­готовка та упоряд. текстів Л. Куценка. - К.: Темпера, 2008.с.
14. ¹⁴ Маланюк Книга спостережень. Проза. - Торонто: Гомін України, 1966. - Т. II. - 479 с.
15. ¹⁵ Маланюк Є. Книга спостережень. Проза Торонто: Гомін України, 1962.-Т. І.-526 с.

Więcej…

 Станіслав ШЕВЧЕНКО

м. Київ

Я мав можливість порівняти сучасний Кременець до того, з часів Юліуша Словацького, який він змалював у своїй поезії, – ще 1994 року, коли мене запросили на свят­кування 185-ї річниці від дня народження великого поль­ського романтика у його родинне місто. Ювілейне зібрання відбувалось під головуванням ксьондза Чеслава Щерби. Тоді я побачив цікаву виставку іконографічних матеріалів, чи не першу від 1939 року, коли з ініціативи мешканців Кременця був проголошений Рік Словацького. Але почалася ІІ Світо­ва війна і заплановане на 4 вересня відкриття виставки, за участю представників влади, не відбулося, хоча на аркушах польської поезії запис події залишився – маю на увазі твір Станіслава Балінського «Прощання з Кременцем»:

(...)

– Де ми, де? - У Кременці – Коли ж ? – У цьому літі.

А хто вона? – Не бачиш хіба очей блискучих?

То Саля, що не любить марноти в цьому світі,

Спішить кудись від нього по клавішах пливучих.

А хто цей хлопець? – син її, молодий Словацький -

В сорочці оксамитовій, блідий, а де ж рум’янець?

Смичок в руках тримав і радісним здавався –

До Кременця вернувся він, колишній вигнанець...

                                                     ( Переклад С. Ш.)

Więcej…

Тамара СЕНІНА  

директор обласного літературно-меморіального музею 

Юліуша Словацького в м. Кременець

Скільки існує світ — відбуваються події, які дедалі частіше змушують стверджувати: у житті випадковостей не буває. Знаковим є і народження генія Юліуша Словацького (1809–1849), польського поета, — в українському м. Кременці. Тепер, озираючись на більш ніж двохсотлітню відстань між ним і нами, переконуєшся, що саме він повинен був стати символом єднання між народами України й Польщі. Щоб, як сказав Дмитро Павличко, «…ввійти зі стадії взаємної ненависті в стадію нормального, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, що може принести тільки позитивні результати»...
Тож місія великого Кременчанина простежувалася ще за його життя, коли у своїх творах виявляв незрозумілу для багатьох симпатію до України. Зрозумілішою стала вона на початку третього тисячоліття. Саме тоді, коли українські та польські письменники, тримаючи руку на пульсі епохи, відчули потребу порозумітися заради єднання і зміцнення добросусідських відносин… Саме — через геніальну постать Поета, серце якого змалку ділилося між двох народів... Це увінчалося створенням літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, у родинній садибі його батьків.
Створили цей заклад (із наданням статусу обласного) у липні 2002 року рішенням сесії Тернопільської обласної ради, а відкриття на міжнародному рівні з діючою експозицією, перевезеною із Варшави — 20 вересня 2004 року. Відкрили музей у рік — пріоритетний в програмі Року Польщі в Україні, який ЮНЕСКО проголосило Роком Словацького, вшанування 195-річчя від дня народження і 155-річчя від дня смерті поета. Ця подія також збіглася зі святкуванням річниці першої літописної згадки про Кременець, осяяної трьома сімками «777» — знаком, що символізує Божу іскру…
За реалізацією цієї ідеї від самого початку її виникнення стояли і поляки, і українці. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко... Перебуваючи на посаді Надзвичайного Посла України в Польщі, Дмитро Васильович не раз брав участь в офіційних українсько-польських переговорах, що відбувалися в Кременці стосовно створення музею польського поета. Тоді ж, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію — під його керівництвом та за його безпосередньої участі у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. Д. Павличко прагнув відкрити пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві, і 20 вересня 2012 року це сталося.
Новий відлік часу для музею розпочався з вересня 2004 року. Пам’ять про Поета зберігає його рідне місто, а родинна садиба Словацьких (нині — єдиний музей у світі) стала своєрідною перепусткою в епоху романтизму, місцем паломництва шанувальників його генія, зустрічей із високим мистецтвом слова, малярства, музики, яке дарують відвідувачам науковці музею, українські, польські та інші дослідники, письменники, художники, піаністи, співаки у дні наукових конференцій, авторських презентацій, художніх і фотографічних пленерів, виставок. «Музей став частиною живої матерії Кременця, що розгоряється вогнищем високої культури людських відносин», — так писав згодом Міністр культури і національної спадщини Республіки Польщі у своєму зверненні до учасників традиційних щорічних міжнародних літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», які відбуваються в музеї Юліуша Словацького, починаючи з 2005 року.
За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, його фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека закритого типу — понад тисячу книжкових одиниць… В архівах України та Польщі опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані статті та наукові реферати, лекції, що звучать на республіканських та міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією слухачів у Кременці та за його межами: в Україні, Польщі, Швейцарії...

Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ

У світовій літературі є чимало випадків, коли митець за життя не був повністю збаг­ненний і пізнаний або ж був несправедливо принижений. І лише після смерті здобував визнання, читацьку аудиторію та й світову славу. Саме такою є доля Юліуша Словаць­кого. За життя поета його твори були недо­оцінені, не раз навіть фальсифікувалися. Сам митець постійно зазнавав мстивих на­клепів з табору аристократів. Але відразу після смерті здобув повагу не лише польського народу. Створена ним традиція звер­нення до високої ідейності, тематичного роз­маїття, багатства думок, розробка нових сюжетів та жанрів, наповнення слова чудо­дійною енергією і неповторним тембром звучання — сприяли посиленню соціально-естетичного впливу на свідомість наступних поколінь. Однак творча спадщина митця сприймалась та інтерпретувалась в різні пе­ріоди історичного поступу неоднаково. Го­ловне те, що його творчість не залишала чи­тачів байдужими, була живлющим джерелом, привертала увагу до суспільних та літературних проблем. Це підтверджує також освоєння спадщини Ю. Словацького українською літературою навіть при побіжному погляді на проблему.

Więcej…

ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОСОБОВОГО АРХІВНОГО ФОНДУ

Марія Тимочко

науковий співробітник відділу рукописів 

Національної наукової бібліотеки України 

ім. В. Стефаника, м. Львів

У відділі рукописів Львівської національної науко­вої бібліотеки України ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ України ім. В. Стефаника) зберігається особовий архів українського педагога і психолога, літературознавця, фі­лолога, публіциста, бібліофіла Івана Павловича Смолія (Ф. 271). Хронологічні рамки фонду - 1951 - 1997 pp. В основному - це листи від організацій, установ та окре­мих осіб, що засвідчують активне спілкування І. Смолія з редакціями часописів, видавництвами, літературно-меморіальними і краєзнавчими музеями України, відоми­ми особистостями - Б. Атоненком-Давидовичем, Г. Кочурем, М. Головащенком, Ф. Погребенником, І. Блажкевич, П. Медведиком, С. Гебус-Баранецькою, Г. Нудьгою та ін. Тож, серед багатої тематики листування мають місце дже­рела, що стосуються досліджень життя і творчості Юліуша Словацького, а також історії ювілейних святкувань видатного поета світового рівня, який народився у Кре­менці на Тернопільщині. Життєвий і творчий шлях Юліуша Словацького досліджував і сам фондоутворювач: ар­хівні матеріали представляють з цього приводу не лише його наукову, а й громадську діяльність.

Народився І. Смолій 15 січня 1910 р. в с. Розношинці Збаразького району Тернопільської області в родині хлі­боробів. У своєму селі 1922 р. закінчив початкову школу. В 1929 р. - Тернопільську гімназію. Цього ж року став сту­дентом відділу класичної філології, опісля - педагогіки Львівського університету. В 1936 р. закінчує його абсольвентом, оскільки здоров’я не дозволило захистити дипломну роботу та ступінь магістра.

Восени 1939 p. І. Смолія призначають завідувачем Синявської початкової школи Збаразького району, інспектором шкіл для дорослих районного відділу народної освіти. У червні 1941 р. його мобілізують до лав Червоної Армії, відправляють у Нижній Тагіл (Росія) на будівництво військових заводів. Далі були - хвороба і направлення в колгосп, знову мобілізація до трудової армії і праця на руднику Челябінського вугільного ба­сейну та звільнення з військової служби за станом здоров’я.

Więcej…

Гаврило ЧЕРНИХІВСЬКИЙ

Про Юліуша Словацького у Великій Україні довідались у середині XIX ст. Галичина знала твори поета ще за його життя.

Як же відображена постать Ю. Словацького у краєзнавчих працях украї­нських дослідників? Яке місце посідає в них життя і творчість поета, пов’язані із Кременцем, краєм?

Краєзнавчі відомості про Ю. Словацького, його твори, відгуки, насамперед, про Україну, її історичне минуле, народ, надибуємо у 70-х роках XIX ст., передовсім у працях видатного українського вченого, громадсько-політич­ного діяча Михайла Петровича Драгоманова. Подорожуючи влітку 1875 р. по Волині та Галичині, він у Кременці зацікавився не тільки оригінальністю розташування міста серед мальовничих гір, пам’ятками історії, архітектури, а й особистостями, пов’язаними з цим неповторним краєм та містом. Безпереч­но, увагу вченого привернула постать визначного поета. У видрукуваних вже під кінець життя Михайла Петровича “Австро-руських споминах” (Львів, 1889—92) у п’яти книгах, котрі вийшли завдяки старанням Михайла Павлика, звертають на себе увагу рядки, в яких звучать слова пошани до постаті великого поета. М. Драгоманов зауважує, що любов Словацького до рідного міста, в якому поет прийшов на світ і провів дитячі роки, є свідченням його поваги до землі прадавньоукраїнської, до її минувшини, її народу.

Więcej…

Євген НАХЛІК

Український літературознавець,

доктор філологічних наук, професор,

директор Інституту Івана Франка НАН України

Надзвичайно широка тема «Юліуш Словацький і Україна» багатоаспектна – вона складається з кількох вужчих (хоча по-своєму теж досить широких) тем: біографія письменника, пов’язана з Україною; образ України і загалом український субстрат у творчості Юліуша Словацького; рецепція її в Україні (переклади, вплив на українських письменників, літературознавче осмислення); порівняльно-типологічний аспект (літературні подібності й відмінності). На кожну з цих тем існує наукова література. Найґрунтовніше опрацьо­вано перші дві, найслабше - останню.

Дослідницьку основу другої теми заклали дві фундаментальні, досі неперевершені синтетичні монографії - «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» Євгена Рихліка (1929) та «Ukraina w poezji Słowackiego» Адріяна Чермінського (1930). Особливо слід відзначити першу з них,                  аналітично-синтетичну, витриману в суто науковому стилі, бо друга не позбавлена емоційних оцінок та інтерпретаційної ідеалізації, публіцистичної патетики. Зображення України у творчості Словацького висвітлюється також у статтях та окремих місцях у книжках В. Масляка, В. Щурата, С. Туровського, Олени Пчілки, М. Мочульського, М. Рильського, М. Яньон і М. Жмігродської, С. Маковського, А. Ковальчикової, М. Квапішевського, Г. Грабовича, Р. Радишевського, Е. Кісьляк, С. Козака, М. Юрковського, А. Фаб’яновського, Д. Павличка, С. Шевченка та ін.

Więcej…

(ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНА: ЄВРОПЕЙСКИЙ КОНТЕКСТ) 

Йосип ЛОСЬ 

Професор, доктор політичних наук,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації

 факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,

заслужений журналіст України. 

Нагадаємо давно доведене: розуміння та розумність постають найчастіше не з нагромадження та актуалізації фактів, а із самоаналізу, рефлексії. Самі темпи змін вимага­нні, більшої виразності думки, щоб не опинитися у полоні ба­нальностей і штампів, що під сучасну пору репрезентує Більшість медійної сфери. Мусимо зберегти вищу лігу жур­налістики - світоглядну публіцистику. І ще таке судження: доти, поки Європа ігноруватиме моральні питання, доти, по­ки вона соромитиметься визнати свої християнські корені, вона не зможе вирішити протиріч і знайти відповіді на інші питання. Гідність мислення сприймає свободу мас-медіа як істину; усяке інше тлумачення - непорозуміння. Творчі дже­рела історії полягають у розвитку шляхетних потенціалів лю­дини. Вперше потенціал з’являється як візія, потім - як ідея і концепт, наприкінці - як ідеал й програма життя. Відтак му­симо позбутися орієнтирів на фастфудизацію процесу на­вчання у вищій школі. Інакше майбутнє поглине нас щораз більшими потоками інформації: знатимемо вже все, але ніхто не буде думати. Але ж за великим рахунком світом рухають ідеї, а не інтереси. Якщо медійна сфера зігнорує ідеї, не про­дукуватиме їх, деградація суспільств неминуча.

Вже у стародавньому Китаї змодельовано поняття «благородний муж» (Конфуцій) - оце й називаймо елітар­ністю, а в Індії обгрунтовано «культуру серця» (Індія). В ан­тичну епоху, у Стародавній Греції виразно сформульовано за­сади «дошукуватися повноти істини», «справедливості у словах», «вироблення душі», виявилося розуміння того, що «найщасливіший той, у кого немає зла в душі», що доки душа «нерозумна й розпусна, несправедлива та безбожна, то не треба йти на повідці в її бажань, потурати у всьому; дозволя­ти ж можна лише те, що зробить її кращою», отже - «красномовством треба користуватися лише задля справедливості» . Мистецтва слова без пізнання правди немає. Божествен­ний порив творчої людини вабить її до щораз вищих осягів.

Więcej…

Маргарита ГЕЦЕВИЧ

Науковець, літератор, перекладач (м. Кременець)

      Першою урочистістю, яка продемонструвала, наскільки місто береже пам'ять і цінить свого сина, було відзначення 100-ї річниці від дня народження Словацького у вересні 1909 року.

Місцевий комітет, який очолювали ксьондз-пробощ Міхал Бєлєцкі та інженер Мечислав Андрич, подолавши багато перешкод, зміг влаштувати в Кременці свято Словацького. Відомості про це були надруковані в книзі Віктора Хана "Рік Словацького. Пам'ятна книга урочистостей, влаштованих на честь поета в 1909 році"(Львів, 1911). Звернемось до цієї публікації.

У Кременець, "де сто років тому назад Провидіння послало нещасному народові пророка, аби він надихнув його новим духом і показав йому дорогу до відродження і воскресіння", з'їхалась "не тільки шляхта і польське міщанство з околиць Кременця, але також і з віддалених губерній; з'їхались, крім того, представники преси, літератори, політики з Варшави і Києва. Приїхала також дружина з Бродів "Співочий гурток" в кількості 16 осіб під керівництвом пана Станіслава Ожги, аби, під його диригуванням, польськими піснями (які попередньо пройшли цензуру) оздобити 100-у річницю народження творця "Короля-Духа". Серед безлічі гостей ясніла постать відомої поетеси Марії Конопницької".

Перед початком урочистостей було підготовлено костьол: "вікна закрито чорним крепом, по середині головного нефу поставлено катафалк з труною, вкритий саваном, оздоблений зеленню рослин. На катафалку виднівся олій¬ний портрет поета. Замість рами був креп, прикрашений гірляндою з дубового листя. Весь храм і хори прибрані були великими зеленими гірляндами, оздобленими гронами горобини".

Więcej…

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ —

   український поет, перекладач, 

     публіцист, громадський діяч, академік АН України. 

Не так давно мені довелося побувати у місті, де пройшли ди­тинство, юність, а почасти й молодість Юліуша Словацького, на урочистостях, присвячених пам’яті великого поета. Кременець — один із найбільш мальовничих куточків України. Здається, він створений був умисне для того, щоб у ньому народився предивний геній Словацького. Подібно до Новогрудка, він повен згадок про поета. І пам’ять про рідне місто, про гору королеви Бони, про срібну Ікву проніс Юліуш крізь усе своє життя. Ми знаємо, що спо­мини дитинства — завжди найбільш міцні і найбільш яскраві. Дуже часто сторінки про дитячі та юнацькі роки є найсильнішими у мемуарах видатних людей, Та, можливо, ні в кого з вели­ких художників не збережений і не відбитий у творчості «край дитячих літ» з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Юліуша Словацького.

У Парижі, в еміграції, під час знаменитого і трагічного єдино­борства двох гігантів — Міцкевича і Словацького — описаного в кінці п’ятої пісні поеми «Беньовський», Словацький хотів за­кликати, як він про це сам говорить, в союзники собі — не одну з альпійських вершин, не єгипетську піраміду, а саме Кременецьку гору.

Поєдинок свій з автором «Пана Тадеуша», духовну битву з «литвинами», значення якої романтична уява і хворобливе само­любство Словацького надмірно перебільшували,— цей поєдинок, цю битву прирівнював поет до суперечки між Німаном та Іквою. Про «блакитну свою Україну», і не лише про Кременець, про Ікву, а й про Тульчин, про Софіївку, про Дніпро згадував Словацький не раз із справді синівською любов’ю.

Więcej…

Олена Пчілка,

(псевдонім Ольги Петрівни Косач — 

українська письменниця-перекладач, драматург,

член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925).

( Текст подається мовою оригіналу.

Журнал "Рідний край", 5-й рік видання, Київ, 1910)  

В кінці минулого року поляки всюди святкували століття нарождення свого величного поети, Юліуша Словацького, Святкування те відбулося не всюди власне в відповідний день,- (поет народився 23-го серпня, 1809 року),- урочисті обходини відбувалися по-де-куди, на­приклад в Київі, аж у декабрі; але всюди, де тільки єсть значне згромаження поляків, пошановано, більше чи менше святечно, пам’ять славутнього поети.

І єсть кого й за що згадати! Ю. Словацький на­лежить до найталановитіших поетів польських. Багато правди єсть в тих словах, що .„слава Міцкевича, при­вабивши очі всіх його земляків, зоставила в більшім затінку - Словацького, ніж би то було повинно бути". Та й після признання великої заслуги Словацького, яко поета, настав був час, коли молодші покоління не­мов забули його; але тепер думка польських поетів знов звернулась до величного зразка, бажаючи йому наслі­дувати,-і саме час освіжити, надати більшого змісту й чуття безкраю убогій і на зміст, і на почування сучасній поезії, що сама себе прозвала „поезією упад­ку" декадентством, однак запанувала всюди, отже і в польській літературі.

Ю. Словацький вродився на Україні, в невелич­кім волинським городі Кременці; там же провів він і перший свій, дитячий вік; перебув там який час уже і в віку юнацькому.

Кременець, тепер глухе повітове місто, був ко­лись значним просвітним осередком на Волині: цілі сто­ліття переховував у собі давнішу освітну спадщину, і ще й під час народження Словацького, в початку 19-го віку, мав славутню школу, що повстала з давнішого латинсько-польського коллегіуму. В тій школі батько Ю. Словацького й був професором.

Więcej…

  Доба «національного» та «розстріляного» відродження

– кін. ХІХ- 20-30 рр. ХХ ст.

Тамара СЕНІНА,

директор музею Юліуша Словацького,

м. Кременець

       Щоб зрозуміти наскільки постать Юліуша Словацького (1809-1849) шанована в Україні, достатньо простежити не тільки за дослідженнями вітчизняних науковців, виражених у типології, інтерпретації чи то рецепції. Увагу привертає й інше: тлумачення творів поета українською мовою і хто з українських перекладачів за цим стоїть. Хто з них у прагненні пізнати душу одного з найвидатніших польських романтиків ХІХ століття протягом багатьох років доносив до різних поколінь свого народу її геніальність. Отой неосяжний символ духу, втілення гідності і слави Польщі, що й після смерті продовжує виконувати свою невтомну місію – єднає народи в любові. 

       Кожен із цих перекладачів підходив до творів Словацького по-своєму, сприймав поета і перекладав по-своєму, бачив у цих тво­рах щось особливе й індивідуальне. Цікаво те, що вони – незвичайні особистості, які пройшли через певні етапи історичного творення української держави: «національного відродження» в умовах Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ–ХХ століттях; «розстріляного відродження», «ознаменованого» нечуваними репресіями на початках утворення Радянської влади в період 20-30-их років ХХ століття; репресій, дисидентства і «шістдесятників» в умовах тоталітарного режиму; політичних переслідувань в часи застою суспільства…

Więcej…

Олена ГАСЬКЕВИЧ

(науковий працівник музею)

 У літературно-краєзнавчому рефераті виділено географічні об’єкти, які Юліуш Словацький відвідав протягом свого недовгого життя в Україні, що знайшли своє відображення у його творчості. Ми пропонуємо поглянути на них очима поета, відмітивши зміни, що відбулися тут протягом, без малого, двох століть.

Для того, щоб глибше зрозуміти генетичні корені творчості Юліуша Словацького, варто ознайомитися з географіею його подорожей Україною, адже саме враження від них послужили поетові для створення образу України у його творчості. Спомин про безкраї степи, мальовничі хатки, яскраві народні строї, далеке відлуння звуків ліри та тремтливої мелодії української пісні трансформувалися в уяві Юліуша, послужили основою для створення «Української думки» та «Змія».

Нагода пізнати свій рідний край випадала поетові двічі в житті. Вперше, коли пані Саломея після смерті чоловіка повернулася з Вільна до Кременця і з 1814 по 1818 роки проживала у своїх батьків; і вдруге - у 1827 році, коли Юліуш здійснив свою першу самостійну подорож до Одеси.

Więcej…