В ГОСТЯХ У ДОВГОЖИТЕЛЬКИ ВИШИВКА ЄВГЕНІЇ ОЛЕКСЮК

Людмила ОХОЦЬКА

Як відомо, Кременець та Кременеччина здавна славляться талантами народних умільців. Тут проживає і творить чимала кількість майстрів народних ремесел, що зберігають і примножують знання українського народу, його духовну культуру. Серед них – і писанкарі, і лялькарі, різьбярі, гончарі та вишивальники.

У Всесвітній день вишиванки, коли і дорослі, і юні, і зовсім маленькі члени українського суспільства одягають модні, заздалегідь дбайливо випрасувані вбрання, оздоблені геометричними чи рослинними орнаментами, що вбирають очі символічно поєднаним різнобарв'ям, працівники музею Юліуша Словацького завітали на гостинну розмову до мешканки села Білокриниця – Євгенії Антонівни Олексюк.

22 травня Євгенія Антонівна святкує свій 96-тий день народження. За плечима цієї невисокої тендітної жінки 40 років педагогічного стажу, нелегкі дитинство і юність, окупації «совєтів» та німців. Народилася Євгенія Антонівна весною 1925 року у Білокриниці в сім'ї Антона і Анни Поліщуків. Батько, родом з Горинки, належав до тієї дуже невеликої кількості освічених людей у селі, тому основну працю висококласного столяра у технікумі поєднував із головуванням у «Просвіті», завідуванням хати-читальні, роботою керівничої ради сільської гміни. Репетиції хору «Просвіти» відбувалися в будинку Поліщуків, який подружжя звело самотужки. Євгенія Антонівна оживила в пам'яті спогад з дитинства, коли вона з двома сестрами, Ольгою і Надією, носили по цеглині, допомагаючи батькам. А ще, притягнуте спогадами, зарясніло перед очима нашої уяви велике впорядковане обійстя з вуликами, кольорові квітники, сад. За освітою Антон Автономович був агрономом і бджолярем, тому, не дивно, що любив землю, садівництво і мед. Дбав про своїх трьох доньок, записуючи їх у польський садочок, який відвідувало усього декілька дітей із села, в тому числі, діти з фільварку. У свій час відвів доньок, звичайно, і до школи.

Закінчивши 4 класи польської школи у Білокриниці, Євгенія Антонівна продовжувала здобування освіти у Кременецькій школі Nº4, яка теж була польською. Наша співрозмовниця до сьогодні пам'ятає відмінну якість харчування у школі, а хлібом із пшеничного борошна, який заклад випікав самостійно, охоче посмакувала б і зараз, … якби така випічка існувала. Серед предметів, які охоплював шкільний курс, були, зокрема, мови: українська (називалася руська), польська, німецька, географія, історія, біологія тощо. На уроках гігієни пані гігієністка навчала, як правильно зачісуватися, доглядати за волоссям та тілом, а також дбати не лише про свій зовнішній вигляд, але й про стан помешкання, подвір'я. Ці знання, підтримані практичною працею при домашньому обійсті, - залишилися назавжди. Щоденний душ є обов'язковим пунктом у програмі особистої гігієни довгожительки. Це залізне правило, яке виконується навіть незважаючи на величезну втому господині, яка і до нині обробляє грядки, доглядає подвір'я і квітники з екзотичними рослинами. На шкільних лекціях ручної праці Євгенія пробувала розписувати яйця, в'язати спицями та гачком («шиделком»), вишивати. Вдома вишивала рушники та одяг, адже кожна юнка у той час повинна була мати вишиту сорочку. Ще тоді дівчина не знала, що в майбутньому ці початкові вміння доведеться терміново самотужки вдосконалювати, щоб вижити.

У 1939 році прийшли «совєти». Євгенію, котра вже закінчила 7 класів польської школи, прийняли у вересні в 6 клас тієї самої четвертої, проте, совєтської школи. Серед предметів з'явилася російська мова, а велика сільська бібліотека, що діяла до того часу, швидко «розсмокталася» - всі книги було розібрано і ніколи не повернуто.

Із приходом німців у 1941 родина ледь не втратила батька. Хтось із односельчан написав донос про те, що Антон Автономович за «совєтів» працював головою сільської ради. Батько, почувши про це, відразу рушив у Кременець, а дівчата цілий день простояли біля хвіртки свого будинку в очікуванні. Повернувся Антон Автономович, коли вже смеркало. Від німецького арешту чудом врятований завдяки протекції одного із колишніх просвітян, з яким раніше співпрацював.

На Пречисту у 1942 році Антон Автономович помер від туберкульозу. Через три тижні, на Покрову, сестри поховали і маму Анну. Перед тим жінка випила якесь чудодійне зілля у знахарки в Бережцях, куди дівчата відвезли матір в надії на порятунок. Померла відразу на місці, промовивши лише: «Ой, дітоньки, я помираю…».

Надзвичайно важка ноша і велика відповідальність лягли на плечі найстаршої, вісімнадцятирічної, сестри Ольги. Сусід два рази показав, як користуватися плугом – відтоді обробляння 2, 5 га землі стали її обов'язком. Сімнадцятирічна Євгенія поралася біля худоби, а були в господарстві і коні, і корови, і свині, і кури, які потребували пильного господарського ока та догляду. Після смерті батьків почала вимирати і худоба. Всіх курей за одну ніч повиносив якийсь хижак. Та набагато гірша біда прийшла в родину, коли Ольга, котра влаштувалася продавчинею в крамницю технікуму, обікрадену певної ночі невідомою особою, змушена була повністю повернути суму викраденого товару. Дівчата, відчуваючи жахливу розгубленість та брак будь-якої підтримки, почали продавати усі припаси та худобу. Залишилася одна корівка та гнітюче відчуття голоду. Рідна тітка з Горинки відмовила у позиці зерна, бо мала твердий намір його продати. Пригостила натомість хлібиною. Сердечна сусідка постійно підгодовувала, чим могла. Найчастіше – однією скибкою хліба, яку ділили на трьох. Весною, коли з'явилися перші яблука-кислиці, варили кисіль, від якого, однак, відчуття голоду лише підсилювалось.

Ось тоді й стали в нагоді базові знання та вміння, отримані Євгенією на уроках ручної праці та вдома, від мами, котра збирала зразки старовинних вишивок. Володіючи неабияким дизайнерським хистом, тонким вмінням поєднування кольорів та композицій, широкою і багатою уявою – дівчина самотужки навчилася плести хустки, шкарпетки, рукавиці та светри. Їй вистачало лише раз побачити плетений візерунок, котрий сама, без жодної інструкції, згодом могла відтворити. Почала шити, осягнула теж майстерність вишивки у різних її техніках, зокрема, гладдю. Слава про майстриню поширювалася. Сестри самі ткали конопляне полотно, пряли овечу вовну. Досить швидко з'явилися покупці й замовники виробів. За рукавиці, наприклад, давали хлібину. Дуже добре запам'ятався директор технікуму із цікавим, об'ємним замовленням для свого кабінету – пошити штори, оздоблені мережкою та іншою вишивкою.

Разом із приходом «совєтів» у 1945 році Євгенія пішла навчатися у «новий» технікум. Підбурена одногрупниками, поступила у Львівський педагогічний інститут на біолога. Проте, із мріями, пов'язаними зі Львовом і студентським життям у ньому, довелося розпрощатися, оскільки грошей на навчання не вистачало, а за кожним разом добиратися у місто Лева верхи на вагонах – не хотілося. У наступному академічному році Євгенію було зараховано до лав студентів Кременецького педагогічного інституту, однак, катастрофічна нестача грошей не дозволила і цього разу продовжити навчання. Знову потрібно було думати, де взяти зерно, щоб спекти хліб, адже землю, що з такою любов’ю і вдячністю оброблялася невтомними руками декількох поколінь – забрали «совєти». Повернулася дівчина у цей заклад через декілька років на заочну форму навчання, вже працюючи на вчительській ниві в Білокриниці. В селах надзвичайно не вистачало вчителів, а коли вчителька молодших класів Білокриницької школи поїхала на лікування, згадали про Євгенію як про розумну, освічену та працьовиту односельчанку. Запросили, а після повернення постійної вчительки, не захотіли відпускати. Таким чином Євгенія пропрацювала декілька років - в молодших класах в Попівцях, біологом в Залісцях, де повністю облаштувала шкільне подвір’я і посадила сад, мовником – в Андрузі. Подруга порадила «на мові зупинитися», здобувши вищу педагогічну освіту.

Студентів, котрі навчалися з Євгенією у Кременецькому інституті, перевели у Рівне, тому диплом дівчина отримала Рівненського педагогічного інституту. А далі – нелегка вчительська праця.

Хоча після війни вишивка набула популярності, а особливо модними були вишиті предмети побуту, часу на улюблене рукоділля не вистачало. Мистецький талант, естетична інтуїція, активна і багата уява проявилися натомість у шкільній праці. Кожного року класи Євгенії Антонівни здобували перші місця за квіткові композиції та оздоблення простору. Вчила дітей фантазувати та переконувала, що для створення естетичної квіткової композиції абсолютно не обов’язково мати пір рукою цілі оберемки квітів, вистачить і трьох рослин. На особистий клас-кабінет, створений самостійно Євгенією Антонівною, приїздили подивитися директори і вчителі району – для перейняття досвіду. А облаштувала клас вчителька так, як їй хотілося, щоб приємно там було перебувати і їй, і учням. Перш за все, замовила в технікумі дерев’яні панелі на стіни, що було абсолютною новинкою – жодного класу у школі такого не було. Попросила теж працівників технікуму зробити підвищення біля вікна, позаду вчительського стола, де розмістила тумбу із купленим нею програвачем та величезною, привезеною на замовлення, пальмою. Ніжно-блакитні штори купувала особисто, як теж фарбувала стіни у такий колір, і такий відтінок – як собі уявляла. Стільці та парти, для охайності, також було підфарбовано. Для реалізації задуманого завжди головне, як підкреслює Євгенія Антонівна, мати велике бажання щось творити.

Одного разу вгледівши географічний майданчик в іншій школі, вчителька мови запрагнула відтворити подібний у своїй. Звичайно, задумане вдалося, але не без сторонньої допомоги – гірки для майданчика виготовив вчитель історії, чоловік Євгенії Антонівни – Володимир Леонтійович Олексюк. Родом із Кімнати, ще хлопцем навчався у Кременецькій українській гімназії. У 18 років Володимира було призвано служити в радянську армію та воювати з німецьким нападником. Таким чином, майже 7 років проживши в Німеччині, вільно володів німецькою та цінував працьовитість, організованість, схильність до порядку носіїв цієї мови. Непересічна особистість, вчитель від Бога – у школі був улюбленцем учнів. Євгенія Антонівна згадує про чоловіка із надзвичайним теплом у очах, ледь помітно посміхаючись у думках до своїх спогадів. Обоє обожнювали музику. Володимир Леонтійович грав на скрипці Страдіварі (копії, звичайно, яку купив свого часу в Кременці в одного втікаючого з міста польського єврея), котра лежить тепер, чекаючи, аж котресь із онуків візьме її до рук. Грав також на піаніно, акордеоні, балалайці, гітарі, сопілці, мандоліні. Цей останній інструмент виготовив власноруч, коли, будучи підлітком, грав у кімнатецькому оркестрі, а мандоліни там якраз не вистачало. Дітям в дитинстві виготовляв сопілки. Володимир Леонтійович вирізав скульптури з дерева та крейди. Малював. Плекав мрію, що після виходу на пенсію, не обмежений ніякими часовими рамками, буде багато малювати. Придбав фарби. Та не судилося….

Після смерті чоловіка Євгенія Антонівна поринула з головою у мистецтво різнобарвної вишивки. Саморобну книгу із стародавніми українськими орнаментами, які, отримавши від мами, поповнила своєю зібраною колекцією, було втрачено. Вона поїхала на виставку разом із композиціями квітів у Кременець і, на жаль, не повернулася. Тому за зразками вишивки майстриня зверталася до спеціалізованих німецьких альбомів чи вітчизняних газет і журналів. Виготовляла також об’ємні аплікації. Свої вироби здебільшого роздаровувала. Вишивала і для церкви.

Вишивка вабила і продовжує вабити Євгенію Антонівну і глибинним, не до кінця розгаданим, сакральним пластом духовних надбань наших предків, і своєю традиційністю, не позбавленою, однак, оригінальності, і тихим, м’яким мережанням серцевих ран, здатним їх хоч трохи загоїти.

P.S. Вироби на фото вишиті майстринею у 80-річному віці. Вишивка з’являється за один-два вечори

__________________________________________________________________