Наталя ПЕРЕСКОКОВА

Зустріч, що відбулася в музеї із Софією Буняк (родом із села Грибова колишнього Кременецького повіту, нині Ланівецького району), стала однією з тих, про яку говорять: незабутня. І це насправді так.

Перед нами відкрилося життя людини, сповнене великого драматизму. Середня школа в Ланівцях (1949), перший курс історико-філологічного факультету Львівського педагогічного інституту,  переслідування органами КДБ і... арешт та ув'язнення, 

жахіття в сибірських таборах.  Софію звинуватили в націоналізмі. Через кілька років заслання повернулася додому,   одружилася з москвичем – товаришем по засланні. Відтоді проживає в Москві.  Тут разом з іншими українцями заснувала українську громадську організацію «Славутич», що об'єднала творчість багатьох поетів-співвітчизників у Москві, по сьогоднішній день веде активну просвітницьку та громадську діяльність. Кожного року приїжджає на Батьківщину, в Ланівці, де у 90-тих роках, брала активну участь у відвоюванні незалежності  України. В Ланівцях вийшли її перші книжки «Чаєчка» та «Світло погаслої зірки». В в альманасі «Тернопільщина» надрукували добірку її віршів. У Києві в  2000 році, у видавництві «Криниця», вийщла у світ повість «Одіссея Ольги Горошко», у 2001 році – збірка поезій 

«Зірки на долонях». Поетеса нагороджена медаллю «10 років Незалежності України» та іменним годинником від президента Леоніда Кучми. Нині Софія Буняк – член спілок письменників Росії та України.

Софія БУНЯК

РІДНА ЗЕМЛЯ 

 Пp style=span style=span style=, times;, times;font-family: ожовкле листя – біля віконця,

 

Летять листочки – маленькі сонця.

Вкривають землю і зогрівають,

І тихо-тихо її благають:

- Наша матусе, прийми, прийми нас,

Бо вітер гонить кудись повсяк час,

А ми – з тобою, ми – твої діти, 

Наша єдина, у тобі – сила.

Ти не жени нас, землице мила,

Без тебе , земле, не жить, не бути,

Згинем під снігом десь на розпутті…

І тихо-тихо земля сказала:

- О, я так довго на вас чекала!

Тепер ми разом, ми не загинем,

Страшні морози лиш на чужині...        

  

 ПОЕЗІЯ 

У мертвої вже матері благав…

Я не пишу, я – виливаю душу:

Тривоги, роздуми, печалі – на папір!

Не можу не писати, хочу! Мушу!

А відпочину потім, коло зір.

Якби ж від себе – і десь на край світу,

Де крім блакиті неба – ні душі…

Згубитись в маках і радіти літу,

Забути геть про осені дощі,

Про зиму, що вже шаблю з льоду точить,

Про снігопад, холодний, наче ртуть,

Не страшно вже. Ніщо не заморочить

Поету голову, не втисне в серце лють.

Нехай стою до вівтаря далеко,

Та все ж тягну туди ятріючі долоні,

Прийде весна, і принесе лелека

Нову зорю, що в небі не схолоне –

Стече рядками в зошиті простому,

Його сторінки розгорне хтось – і заплаче…

Тоді відроджусь я і повернусь додому –

Моя поезія когось зігріє, значить…

 

ПРОТЯГ

Чорні хмари. Білий дзвін.

Запада відлуння в душу.

Терпне гордість, бо з колін

Все поклони бити мушу.

Випадаю з колії,

Та чекаю, все ж, блакиті.

Підіймають на крилі

Снігом вкриті щастя миті.

Непідвладні почуття.

Диким терном нерви скуті.

Клубком сірим співчуття 

Задрімало на покуті.

Кисень новий набираю –

Треба  виплигнути з шкіри.

Та чи вдасться, я не знаю,

Затулити протяг, діри…

---