"ЗИМА У МІСТІ". ЕДУКАЦІЙНИЙ ПРОЄКТ В МУЗЕЇ СЛОВАЦЬКОГО

У музеї Словацького вже традиційно реалізується українсько-польський освітній проєкт "Зима у місті". Заняття проводяться для учнів Варшавської школи "117, де крім польських дітей навчаються українці, які потребують тимчасового прихистку . Заняття проводяться спільно з др. Аліною Шульган, яка тривалий час працювала у музеї на посаді ст. наукової співробітниці, а нині викладає у польській школі.

ŚWIĘTOWANIU ROCZNICY ODZYSKANIA NIEPODLEGLOŚCI PRZEZ POSLKĘ POŚWIĘCA SIĘ СЛОВАЦЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ

Людмила Охоцька

11 листопада  Республіка Польща святкує  річницю своєї незалежності.

 Боротьба польського народу за волю, що розпочалася у 1795 році, після ΙΙΙ розподілу країни, навіки закарбувалася у скрижалях світової історії. Для повернення незалежних кордонів Польщі, роздертої поміж Росією, Австрією і Прусією, не лише військові лідери організовували повстання, а й невтомно трудилися вчені, суспільні діячі, композитори, художники, архітектори, літератори, котрі зробили свій вагомий внесок у високий розвиток тогочасної польської науки, освіти і культури, підтримуючи національний рух, визвольні ідеї та патріотичний дух, освіченість не лише серед аристократії і шляхти, а й серед міщан, робітників, селян.

  На епоху боротьби польського народу із поневолювачами припадає декілька літературних періодів: романтизм, позитивізм і Молода Польща. Романтизм (1822 – 1864) був інтелектуальною і літературною течією, яка відкидала раціоналізм на користь інтуїції і уяви, і яка мала надзвичайно великий вплив на подальший розвиток польської культури. Серед трьох найвідоміших польських поетів-романтиків, яких визнано пророками – наш земляк, кременчанин, геній зі світовим іменем – Юліуш Словацький.

  15 лютого 1829 року поштові сани зупинилися у Кременеці, перед садибою Янушевських, щоб відвезти 19-річного юнака у Варшаву. Ця дводенна подорож для Словацького була подорожжю у його по-справжньому самостійне, позбавлене пильної материнської опіки, життя, у якому переплітаються становлення особистої незалежності із першими поетичними спробами боротьби за незалежність Польщі. Варшава – осередок бурхливого культурного життя Польського Королівства – зустріла Юліуша численними друкованими виданнями, з якими літературна еліта мала звичай знайомитися у кав’ярнях, що на той час у столиці відігравали роль літературних салонів. На Краківському Передмісті особливою увагою тішилися зустрічі в певних годинах за тзв. літературною кавою у кав'ярні пані Бжезіцької, де була абсолютно уся преса, що видавалася, а серед постійних бувальців – Фридерик Шопен. У тзв. «Дирці» («Dziurka»), кав'ярні молодих, що знаходилася в палаці Теппера на вулиці Медовій, поміж Северином Гощинським, Богданом Залеським, Антонієм Гурецьким велися розмови про Гете, Шиллера, Байрона і Вальтера Скотта. Натомість ті, що шанували класиків і більше, ніж літературою і поезією, цікавилися театром – збиралися “Pod Kopciuszkiem” („У Попелюшки”) – театральній кав'ярні, розташованій неподалік від будівлі Національного театру. Столичні театри в 1829-1830 роках, відіграючи першорядну роль в житті міста, вражали різноманіттям репертуару і майстерною грою відомих на той час акторів. Варшава захоплювала і оперою, що звучала творами як свого національного композитора Курпінського, якого називали польським Россіні, так і самого Джоаккіно Россіні, Амадея Моцарта, Карла Вебера.

  Звісно, така атмосфера столиці не могла не вплинути на молодого, дуже талановитого, Юліуша Словацького, котрий, ще задовго до приїзду у Варшаву у пошуках праці, зумів розгледіти покликання своєї поетичної душі. Не відчуваючи жодної насолоди від своєї новознайденої нудно-прозаїчної, зовсім неромантичної чиновницької посади, що асоціюється йому із зеленим столиком та переписуванням документів, та після знайомства із відомими літераторами столиці, (Бродзінським, Вітвицьким, Залеським та В. Красінським), ще зовсім невідомий Словацький запрагнув не просто «прозвучати», а зайняти гідне місце на польському Парнасі. Він вірив, що це неодмінно відбудеться, тому 154 сторінки невеликого зошита поета, обтягнутого червоним, позолоченим сап'яном, вже на протязі 1829 року зарясніли елегіями, мелодіями, сонетами, уривками різноманітних маленьких віршованих творів. (Цю збірку буде втрачено поетом, коли він, подорожуючи Німеччиною, просто загубить її в дорозі). Окрім того, у серпні того ж року Словацький, під впливом творів Адама Міцкевича, пише найслабшу зі свого юнацького доробку поему – «Гуго», а невдовзі потому, бо вже у вересні – драму «Міндове». Завершує цей плідний поетичний рік грудневий вірш під назвою «Пісня козацької дівчини».

  У липні 1830 року з'являється поетична повість «Ян Білецький». Варшавські листопадові події однієї ночі 1830 року перевертають, чи, можливо, розширюють свідомість молодого романтика, дозволяючи йому виринути із захоплюючого світу поетичних фантазій та чітко зрозуміти свою суспільну позицію, свій стосунок до повстанців, національно-визвольного руху загалом. Бо якщо ще у вересні, відсвяткувавши своє повноліття, поет працює над трагедією «Марія Стюарт», пізніше над «Арабом», а вся його увага присвячена переписуванню вже існуючих творів із чернеток і готуванню їх до рецензування, то після листопадового повстання, що його розпочали такі ж молоді, гарячі та романтичні, вірячи, що одного тільки їх ентузіазму вистачить у боротьбі з царським гнітом, Словацький відчуває єдність із своїм народом та нагальну потребу оспівування його недолі, закликаючи водночас до загальнонаціональної боротьби за незалежність.

 З поета, який навіть після швидкого підвищення по службі та пов’язаними із цим непередбачуваними формальностями – Словацькому як російському підданому необхідно було впродовж вісьми тижнів стати обивателем Польського Королівства – навіть не думає ними перейматися, спокійнісінько зайнявшись замість того працею над новою поемою «Монах», Словацький перевтілюється у поета, який виконує, як сам вважав, свою національну службу для народу. Перший серед поетів, що складали пісні про листопадове повстання, Юліуш Словацький стає свого роду тогочасним поетом-блогером, який миттєво, бо вже через декілька днів після вибуху повстання у «Гімні (Богородице! Діво!)» - першому творі на патріотичну тему -  описує емоції події та коментує повстанську реальність, нав'язуючи до давнього патріотичного і релігійного символу, до пісні «Богородиці». Про величезну популярність «Гімну» серед поляків свідчить факт опублікування твору вже 4 грудня 1830 року вперше у «Сумлінному полякові» («Polak Sumienny»), трохи згодом у „Польському кур’єрі» («Kurier Polski»), «Люблінському кур’єрі» („Kurier Lubelski”). Тоді теж публікується «Ода до свободи» («Oda do wolności»), а інші патріотичні твори Словацького, в яких аналізує причини поразки повстання та закликає маси до боротьби  - серед них „Кулик» («Kulik») та „Пісня литовського легіону» („Pieśń Legionu Litewskiego”) – з'явилися друком у 1831 та пізніших роках. Сам поет,  як і понад 10 тисяч поляків, що після придушення листопадового повстання царським урядом змушені були покинути Королівство, виїхав з Варшави 8 березня 1831 року.

  Попереду його чекали роки вимушеної еміграції. Надзвичайно плідна поетична праця. Невимовна туга за Кременцем, Вільно, Варшавою.... І мрія про незалежність польського народу, яку проніс Словацький у своєму серці до кінця життя, адже, навіть не зважаючи на наступне перевтілення Словацького-патріота у Словацького-містика, поет, витрачаючи останні сили, відібрані у нього важкою недугою, майже перед самою смертю, вирушає до Великопольщі, щоб взяти участь у повстанні – своїй останній спробі боротьби за незалежність Польщі.

Із серії "До 215-річниці народження Юліуша Словацького" 16 СІЧНЯ (ЗА НОВИМ СТИЛЕМ) НАРОДИЛАСЯ ГЕРСИЛІЯ БЕКЮ-ЯНУШЕВСЬКА – ЗВЕДЕНА СЕСТРА ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Олена ГАСЬКЕВИЧ

16 січня (за новим стилем)1805 року у Вільні народилася Герсилія Бекю,

старша дочка відомого хірурга, викладача судової медицини Віленського університету Августа Бекю та його першої дружини Катажини Томашнвської. Після смерті Катажини, Август Бекю у 1818 році одружився вдруге із Саломеєю Словацькою. Таким чином, Юліуш та Герсилія стали родиною. На диво, інтроверт Юліуш заприязнився із своїми старшими сестрами –

Герсилією та Олександрою. Ця приязнь тривала усе життя. Згодом, Герсилія, ще раз породичалася із Юлушем, вийшовши заміж за його дядька – Теофіля Янушевського. Судячи із обставин, це був шлюб з любові, адже Теофіль був небагатий, і дочка відомого віленського викладача могла розраховувати на кращу партію. Суттєвих засобів для існування Теофіль не мав. Після закінчення Кременецького ліцею, певний час працював там бухгалтером. Бухгалтер у ті часи – далеко не така престижна посада, як тепер.

Теофіль опинився на найнижчому щаблі ліцейної ієрархії. Сімейне життя було близьким до ідилії, якби не страшне горе –

смерть чотирирічної одиначки Меланки. Нещастя ще більше об’єднало подружжя. В 1836 році вони вирушили до Італії, де зустрілися із Юліушем Словацьким. В 1850 р., після смерті поета, власне Герсилія супроводжувала Саломею до Парижа, де вони відвідали могилу Юліуша, зібрали та привезли на батьківщину його твори. З 1846 року подружжя Янушевських успадкувало давно омріяний маєток Убині, де жили аж до смерті Теофіля у 1865 р. Невдовзі вдова переїхала до Львова, а в 1875 році продала Убині за 18056 рублів золотом і на ці гроші заснувала у Львові стипендіальний фонд для ремісників ім. Теофіла і Герсилії Янушевських. Із коштів, отриманих за посмертні видання творів Юліуша Словацького, Герсилія заснувала стипендію ім.. Юліуша Словацького для студентів літератури Львівського університету. Похована Герсилія в Убинях, біля чоловіка. Пам’ятник Янушевським на цвинтарі в Убинях, на щастя, ще зберігся, хоч і потребує реставрації. Працівники музею Юліуша Словацького

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ – ПРО ПОТАЄМНЕ ТА ВІЧНЕ ПІД НОВИЙ РІК… JULIUSZ SŁOWACKI "NOWY ROK"

 Тамара СЕНІНА

Здавалося б, під час жорстокої російсько-української війни, яка триває в Україні з 2014 року, не зовсім вплітаються поетичні рядки нашого співвітчизника, юного Юліуша Словацького, написані в першій половині ХІХ століття… І, все ж, презентуємо їх. Вірш, написаний поетом під Новий рік, 26 грудня 1826-го, переповнений особливими почуттями до дівчини, Людвіки Снядецької, образ якої проніс у серці до кінця своїх днів.

Отже, тема Любові ніколи не була відкинутою людством. Ці почуття і нині додають сил українським юнакам у двобої з ворогом. Як у Юліуша колись, так і в Героїв нашого часу, відповідно до обставин на бойових позиціях війни, також відбуваються мінливі перепади в настрої. То романтичні, що піднімають аж до небес, то приземлені ракетами і снарядами, думками гнітючими про життя, котре нібито минає. Гарячі почуття до своїх коханих юнаки проносять крізь запеклі бої до короткочасного перепочинку в окопах, у бліндажах, де народжуються і їхні думки, подібні віршам Словацького про велику Любов – про потаємне та Вічне…

Юліуш СЛОВАЦЬКИЙ

НОВИЙ РІК

І рік минувся так, як снів щезають чари,

І блиски юності стьмяніли в нім, заснулім;

Коли нас чорні окривають хмари,

Що нам по згаслій лампі, що нам у тім минулім?

Однак з минувшини та мить щаслива блиска,

Вона не пропаде у хвиль нуднім потоці…

Хоча вона ген-ген, а смуток надто близько,

Вітай мене із миттю щастя в збіглім році.

Все пам’ятаю: над струмком, на дереві похилім

Сиділа ти, звела в задумі чорні очі,

І вереск пломенів в тугій косі дівочій,

І запахи квіток несли вітри, як хвилі.

Дивився… Надивлявся… Млів у самозгубі.

І серце моє билося в тяжкім подвійнім колі.

Я голову згубив в отім небеснім шлюбі –

Вітай мене хоч з миттю щастя в моїй долі.

………………………………………………

Вже Новий рік спішить… Відвідай ту місцину,

Де радість я пізнав і смуток, і гірке кохання.

Побачиш чистих вод срібляно тихе колихання.

Побачиш гай стрімких смерек і вересу пахку долину.

Побачиш – що ж, і чуле серце скрушно заридає, –

Що ж! Привітай мене хоча б на гробі у моєму краї,

З життям розстався я, розстався я з терпінням.

Та може… але що ж у голові моїй снується!

Та може прийде дівчина в ту тиху самотину.

Натхненням приязні хай тільки то зоветься –

За нею припильнуй в ту золоту хвилину:

Та може при гробку зупинить кроки милі,

Та, може, навіть і сльоза у юнім оці заясніє…

Ах! Отоді вітай мене, вітай хоч на могилі

Їх здійсненням моїх бажань, що вищі за надії.

26 грудня 1826 р.

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ – НОСТАЛЬГІЯ ЗА ЗИМОВИМ КРЕМЕНЦЕМ (Із серії – 215-річниці від дня народження Поета) JULIUSZ SŁOWACKI - W TĘSKNOCIE ZA ZIMOWYM KRZEMIEŃCEM

Тамара СЕНІНА

Відтоді, як Юліуш Словацький назавжди покинув Кременець і опинився в далекій еміграції – місто стало вічним болем його серця та уявного шукання дороги до рідного дому. Поет часто писав про нього, згадував у листах до матері зимові пейзажі:

(Женева, 18 грудня 1834 р.) «Там я бачу між вершинами гір, з вузької долини здіймаються в гору покриті блакиттю неба вежі чудового рідного міста. Чарівне воно, коли в вічній імлі світиться вінцем вікон, коли вранці показує сонцю білі, як перли, хатки… Там взимку летять з гір розкуті від льоду потоки, з шумом впадаючи у вуличні закамарки. Там стоїть гора Бона – вища від інших, затіняючи місто. Старий похмурий замок гордовито здіймається на вершині гори; він набирає найрізноманітніших обрисів у вихорі хмар, що пролітають над ним. У день замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною стародавніх стін, бовваніє в жалобі над містом…, що порівняти можна хіба що з тужливою піснею».

Але чи вона, ця тужлива пісня, змогла вмістити оту безконечну печаль зболеного тугою Юліуша, що переплелася з листами, відправленими до мами в Кременець. Печаль, що вміщала в собі надії на здійснення мрій у майбутньому – життя в рідному домі, на рідній землі, увінчаній Замковою горою, про яку виношував стільки цікавих сюжетів, пересипаючи їх в уяві народними переказами, фольклором, піснями. Де б не був, Словацький не переставав жити спогадами про рідне місто. Описуючи до подробиць своє життя в еміграції, він уявою переносився в найдорожчі серцю місця…

(Женева, 18 грудня 1834 р.) «Зима в нас цього року суворіша від попередніх. Три дні тому випав сніг. Я радів, як дитина, побачивши білу землю і запорошені ялинки під вікнами, а разом з тим серце щеміло сумом, у голові тіснилися спогади і найбільше згадувалось останнє Різдво, коли я ще навчався в університеті. Здавалося, що я знову під дзвін дзвіночків під’їжджаю до ганку Яшунського дому… Я вийшов у сад і почав кидати сніжки, ніби хотів засипати снігом минуле. Майже кожного вечора, сидячи біля каміну і дивлячись у вогонь, я бачу тебе, мамо, в нашому старому домі. Ти лежиш на канапі біля вікна в середній кімнаті, напроти палаючої печі… Різдво Христове близько, і як би хотілося, щоб хто-небудь заспівав мені ту коляду, яку я чув під час останнього Різдва в Кременці… Все минуле має тепер ангельське обличчя і говорить зі мною ангельськими голосами».

Це бажання, як і багато інших, так і зависло невтіленим. Натомість поселилася в житті Поета вічна розлука з усім, що він найбільше любив у цьому світі, – з рідними людьми і дорогим його серцю Кременцем,..

ПАМ'ЯТІ МАТЕРІ ВЕЛИКОГО КРЕМЕНЧАНИНА

 У день поминання всіх спочилих за григоріанським календарем, працівники музею Юліуша Словацького відвідали могилу матері поета

Детальніше...

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ. МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА УКРАЇНОЮ…

(До177-річчя з дня смерті Поета (03.04.1809 –04.09.1849)

Tамара СЕНІНА

Нині, коли увага всього світу прикута до України, до небувалої в своїй жорстокості,

 нав’язаної російсько-української війни на її території, думаєш про тих, хто без всіляких вагань кинувся на допомогу нашим співвітчизникам, землякам, друзям, рідним, щоб їх прихистити у своїх державах, родинах, підтримати, обняти, зігріти… Схиляєш голову перед Польщею, перед її народом, перед владою, які першими в ці дні відкрили для нас свої серця, подали руки для порятунку від агресора, і врятували тисячі життів… Як і тоді, 2 грудня 1991 року, – коли вони без вагань, визнали незалежність Української держави, що посприяло швидкому розвиткові добросусідських відносин, зіграло важливу роль в культурних, наукових та інших зв’язках…

Детальніше...

Ш Е В Ч Е Н К О В А Е Р А…

(До 208-ї річниці з дня народження Кобзаря)

Тамара СЕНІНА  

REFLEKSJA NAD KSIĄŻKĄ AWENIRA KOŁOMYJCA "ERA SZEWCZENKI"

(ku 208. rocznicy urodzin Tarasa Szewczenki)

У 2013 році Олександр Іванович Адамович, колишній викладач Кременецького професійно-технічного училища, подарував музею Юліуша Словацького невеличку книжечку, знайдену на горищі будинку, в якому жив. Це була «Шевченкова ера» Авеніра Коломийця (1905–1946), видана ним під час Другої світової війни, в 1942 році, в Дубно, видавництвом «ЛАД», котре він сам заснував і очолив. Книжка привернула до себе нашу увагу як назвою і класичним портретом Тараса Шевченка на заплямованій обкладинці, з пожовклими від часу аркушами, так і несподівано потужним змістом. Невідомо яким тиражем вона вийшла, але, без сумніву, мала чималий резонанс. Просочена українським духом, вона донесла до наших днів «найкращий ралець невигасаючої актуальності заповітів безсмертного Кобзаря». Таке враження, що нібито й сам Авенір Коломиєць, колишній випускник Волинської духовної семінарії в Кременці (1920-1926 рр.), разом із багатомільйонним українським народом опинився в нашому часі, в центрі подій 20-их років ХХІ століття – нав’язаної російсько-української війни. Поет і прозаїк, редактор і видавець, український театральний режисер, журналіст, укладач підручників із мови та літератури, художник і виготовлювач бандур, правдолюб і глибоко мислячий філософ, для якого відлік ШЕВЧЕНКОВОЇ ЕРИ розпочався від 1840 року – з часу виходу в світ першого Шевченкового «Кобзаря».

У виданні Авеніра Коломийця зібрані «поради, заповіти, перестороги, що мали на меті одне: добро і славу України, мудру велич її народу – слова зроджені почуттям великого і безкорисного патріотизму». Автор, опираючись на життєву позицію і творчість Тараса Шевченка, поділив подачу свого матеріалу на невеличкі двадцять шість підрозділів, у яких коротко відтворює найболючіші моменти і події в долі України. В назву кожного з цих розділів вкладає глибокий зміст. Тобто: «На звалищах ідеї Богдана», «Не Україна, лише «Малоросія»», «По відібранні державності – позбавлення людської гідності», «Москва – злодій української історії та культури», «Всупереч безнадійності – надія», «Рік перелому», «Кобзар будить в українських душах тугу до волі», «Кобзар кличе боротися за визволення народу», «Нова ера в житті нації – Шевченкова ера», «Потуга імени Шевченка – це потуга й невмирущість ідеї вільної України», «Шевченко – це Україна в минулому, сучасному і майбутньому», «Життєпис незламного юнака – символ незломного народу», «Шевченко – речник Нової України», «Слово Шевченка організовує і гартує націю», «Воля України потрібна не лише Україні!», «Ідея Шевченкової ери – це ідея слушної боротьби за волю і проти поневолення», «Пересторога й заповіти Шевченка. Заповіт чуйності», «Пересторога перед поневоленням української душі чужою мудрістю», «Заповіт чинної постави супроти життя. Пересторога перед бездіяльністю», «Згубність братовбивчих ворогувань», «Всі вороги в Україні програють боротьбу з Шевченком», «Наша нація незнищима», «Ми народжуємося з духа Шевченка», «Любов до Шевченка єднає всі українські серця», «Не загинемо!», «За що ми вдячні Шевченкові?», «Чи довго триватиме Шевченкова ера?», «Заповітів багато – мета одна!».

Відповідаючи на риторичне питання, Авенір Коломиєць пише: Шевченкова ера «почалася в 1940 році і триватиме так довго, як будуть актуальні для нашої дійсності кличі і заповіти «Кобзаря». А цих заповітів вистачить надовго. Вони такі різноманітні і є їх стільки, скільки ще проблем чи то внутрішньої, чи зовнішньої нашої політики чекає на розв’язання. Хочете знайти оцінку нашої української душі, її плюси та мінуси, – загляньте до « Кобзаря». Питаєте, які бувають різновидності ренегатів і по чім їх пізнати, читайте «Посланіє». Хочете збагнути суть загарбницької політики сильнішого сусіда та передбачити її наслідки, – відкрийте «Кавказ». Вас огірчило поступування продажного земляка, що вислуговується на шкоду вам перед вашим ворогом, – пригадайте «Сон» і вірте, що так само ці запроданці не переможуть вас, як не перемогли Шевченка. Кидає вас доля на далеку чужину, зависає над вами небезпека, що не бачитимете довго Батьківщини, несіть із собою в серці слова «Мені однаково чи буду я жить в Україні, чи ні…». Шукаєте мови і слова, щоб у самотині виповісти скарги й прохання Всевишньому, – беріть за приклад «Псалми Давидові». Гризе нас думка, що ми бідні, що ми не такі блискучі, як сусіди, що про нас менш знають, ніж про них, не знаєте чим похвалитися, чим себе підбадьорити, – розгорніть «Гамалію», прочитайте «Підкову», перенесіться думкою до «Гайдамаків»! Шукаєте вислову нашої питомої української філософії на тему родини, матері – пригадайте: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм». «Слово «мамо» – великеє, найкращеє слово!».

«Все це, – як говорить автор у завершальному слові, – підвалини і рами Шевченкової ери. Все це те, що б’є в серце – і або розбиває його, коли воно хворе, або вороже, або здобуває його для святої справи України, здобуває упевнено, невідкладно, навіки!». Ці слова і є, мабуть, відповіддю наскільки довго триватиме «Шевченківська ера» і як скоро почнеться інший відлік нової ери… Мине ще трошки часу і Україна, яку донедавна називали країною смутку і жалю, країною, де найбільше люблять свободу і найменше її мають, відчує нарешті смак перемоги… Хоч і терпкої та – близької, у веселковому осяянні, радісна і вільна. Бо як же можна думати інакше, коли на її захист піднявся весь світ...

________________________________________________________

ДЕНЬ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ

Тамара СЕНІНА

В День Гідності та Свободи неможливо не згадати Дмитра Васильовича Павличка – видатного українського поета, чий голос неустанно звучав на Майдані Незалежності в дні Революції Гідності, кого одні з найповажніших осіб нашої держави величають „героєм нації, Амбасадором українського духу, апостолом української історії”, „який поклав слово в фундамент нашої держави – Акт проголошення незалежності України”. 

Йогоназивають „поетом, який знаємову Всесвіту іневтрачає постійного контакту з Богом”, чияпоезія – це постійна вібрація нації, чутлива довсього, яка вже давно заслуговує Нобелівської премії”. Дмитра Павличка ставлять в один ряд із Вінстоном Черчиллем, Іваном Павлом ІІ, Андре Мальро, 

Сен-Жоном Персом – геніями свого часу зі світовим визнанням. Запальним словом він закликав співвітчизників, Сходу і Заходу, із високої трибуни Києва об’єднатися заради благородної мети перемоги України над Московією… Його вірші написані з натхненням, безстрашністю і самовідданістю вояка, щоразу звучали у дні українсько-польських літературно-мистецьких форумів « Діалог двох культур» у Кременці, в музеї Юліуша Словацького. Це були разом пережиті миті київського Євромайдану, перенесені в наше місто, що вражали висотою духу і силою гідності українців, потужною енергією поета, який був одним із перших бійців серед них.

ВІРШІ З МАЙДАНУ

НАМЕТ

На Хрещатику, в наметі – Снятин,

Врадіївка, Русів, Обертин,

Боровиця, Калуш, Молодятин,

А всі хлопці – гарні як один.

Іспас, Нагуєвичі, Криниця,

Чигирин, Батурин, Стецева,

Мізонь, Суботів і Зарваниця,

А всі хлопці – пісня січова.

Збараж, Кременець і Волноваха,

Моринці і Гайдамацький Яр,

Печеніжин, конотоп, Глеваха

І Ескі-Кермен – синок татар.

Київ є – немає депутатів,

Але Київ є, і я тут є,

А моє ім’я тепер Стопчатів,

Найглибинніше ім’я моє.

Я – Стопчатів. Гріюсь біля тлива,

Що в залізній мерехтить діжі.

Чую, як співає, повна дива,

Ніч моя на смертнім рубежі.

Сонце йде, як перекотиполе,

Видно прапорів звитяжних лет.

Я – Стопчатів! Я не вмру ніколи.

І не вмре ніколи мій намет.

21. 12. 2013

-----

НОВОРІЧНА ЯЛИНКА.

Україно, ніч була студена,

На Майдані спала дітвора

І мовчала правдомовна сцена,

І дрімала ватра край Дніпра.

І тоді, мов армія Батия,

"Беркутів" нахлинула орда.

Вчув Донецьк і вчула Коломия

Крик дітей із Києва: - біда!

Беркутівці б'ють, як окупанти,

Ні, не так - ти маски з них зірви!-

Б'ють, як слуги панівної банди,

Як хахли - приспішники Москви!

Україно, мати моя вічна,

Не дивися: б'ють по голові,

Щоб твоя ялинка новорічна

На крові стояла, на крові!

Беркутіці б'ють! Киї гумові.

Кров твоєї дітвори тече,

Кров на твоїй пісні й твоїй мові -

Не впади! Схопися за плече

Господа! Тримайся за студента,

Паленого кров'ю на зорі,

Будь повстанча, а не irredenta,

Визволяйсь від банди нагорі!

Українo, пам'яте сувора,

Не забудь же хлопців і дівчат,

Що заснули на майдані вчора,

І співали, як збудив їх кат.

30.11.2012

-----------

ДВА МАЙДАНИ

Два майдани. На одному — пісня,

Клич свободи, дзвони боротьби,

А на другім — пліснява зловісна,

Хахлашня, перевертні, раби.

На майдані першому — громада,

Вся земля — від Ялти до Ужá,

А на другому — ганьба і зрада,

Правдою маскована олжа.

Вільні люди на своїм майдані

З Богом розмовляють на зорі,

Біля них стоять голодні, гнані,

Мовчазні донецькі шахтарі.

Шахтарі, брати мої мозольні,

Не на той майдан вас привезли,

Вашу правду поховали в штольні

І накрили скибами золи.

Не мовчіть, підносьте очі вгору!

Я вас бачу, знаю і люблю.

Виплюньте гірку й глевку покору,

Наче хліб з трутизни й кукілю!

Не мовчіть, вставайте в наші лави,

Не туліться до нових ікон —

Зупиняйте слово їх лукаве,

Блеяне в трибунний мікрофон!

Вчора вас волали до Європи,

А сьогодні — під Москву женуть

Криводушні Путіна холопи,

Приболящі на плебейську нудь.

Шахтарі, збудіться! Годі спати,

Випростайте кості гордих спин,

Підіпріть степи, Дніпро, Карпати,

Два майдани оберніть в один.

16.ХІІ.2013

---------

МОЛИТВА

Отче наш, ми люди на Майдані,

України правдою живі.

Чуємо тепло Твоєї длані,

Жити хочемо в Твоїм єстві.

Ми Твої сповняєм заповіти,

Господа в нас іншого нема,

Але ми не годні зрозуміти

Судні помисли Твого ума.

Тож яви нам всі майбутні дати,

Відповідь на запит наш яви:

Скільки ще разів нам помирати

Й воскресати на хрестах Москви?

Отче наш, скажи нам, чи не досить

Наших воскресінь і помирань?

Україна на колінах просить —

Перед нами і за нами стань!

Хочем жити вольною сім’єю,

Чути в серці людяності щем.

Оточи нас мудрістю Своєю,

А як треба — захисти мечем!

13.12.2013

-------

БІЛОРУСЬКИЙ ПРАПОР

Вийшло сонце з голубої хлані,

Стало над людьми, і я уздрів

Білоруський прапор на Майдані

Поміж синьо-жовтих прапорів.

Через біле й чисте полотнище

Протікає білоруська кров.

Прапоре, здіймайся вище й вище

Над хрестами київських церков!

Молиться за тебе Україна,

Ждуть тебе Варшава і Париж…

Не зникай же в небі, як пір’їна,

Ти до нас печаль свою наближ!

Покажи нам блискотання крові,

Відданої на землі твоїй,

Щоб народ твій жив у рідній мові,

Наче в улію бджолиний рій!

О пречистий прапоре свободи,

Твоя правда чиста і свята,

Білорусь воскресне — й між народи

Світу прийде зі свого хреста!

11.ХII.2013

 _____________________________________________________________

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ У НОСТАЛЬГІЇ ЗА ЗИМОВИМ КРЕМЕНЦЕМ…

Тамара СЕНІНА 

       Відтоді, як Юліуш Словацький залишив земний світ, пройшло 217 років. А небо над Кременцем і далі миготить тими ж самими зірками, світить тим самим місяцем, сліпить очі тим же сонячним сяйвом… Рідне місто оточують ті ж самі засніжені Кременецькі гори, між якими і далі панує Замкова гора – «королева Бона» з мурами старого замку... У білий від снігів Кременець приходить те ж саме радісне свято Різдва, старий Новий рік… І хтось, можливо, як колись і Юліуш, «дивлячись на сніг, виходить у сад, робить сніжки і кидає їх на північний вітер, як на уявну особу минулого, і засипає її сніжками…»       

Детальніше...

(До 80-річчя розстрілів)

Тамара СЕНІНА

Як у Києві – Бабин Яр, так і в Кременці – Пісковий Яр та Якутський Тир вважаються трагічними місцями, зоною розстрілів і масових поховань відшаленілої Другої світової війни. Проходячи, чи проїжджаючи повз них, стає моторошно… Тут відлунням вривається в душу несамовитий людський крик, лемент, ридання, від яких хочеться чимдуж тікати. А ти зупиняєшся, вони б`ють набатом у самісіньке серце…

Так, це – два кременецьких некрополі, що стали місцями вічного спочинку для більш, ніж сімнадцяти тисяч тодішніх жителів міста та з наближених до нього населених об’єктів: українців, євреїв, поляків, чехів, ромів, білорусів, вірменів, інших національних та соціальних груп, яких німецькі окупанти, вважаючи ворогами, або ж просто зайвими, розстріляли протягом 1941-1942 років. На відміну від Києва, де погром населення почався 27-28 вересня, подібна екзекуція в Кременці відбулася на два місяці раніше, майже відразу після вторгнення в місто (2 липня 1941-го року) німецьких військ 6-ї армії і 1-ї танкової частини. Встановлюючи «новий порядок» в Європі, гітлерівці посіяли страх на Кременеччині, розтягнувши його на 990 чорних днів окупації.

Про їхні злочинні дії я вже не раз писала. Нині ж, з нагоди 80-ї річниці розстрілів кременецької інтелігенції в Пісковому яру під Хрестовою горою, хочу вкотре згадати імена деяких із двох з половиною тисяч кременчан, які, пройшовши крізь тортури німецького гебітскомісаріату, залишилися тут спочивати навічно, оприлюднити кілька епізодів з їх історії за мить до смерті…

А це – подружжя лікарів Рощинських, Юрій Черкавський, сотник УНР Гарячий, Віра Лебедівська, бухгалтер Йосип Жиглевич, Семен Радіонович Макух, сотник УНР Гарячий, Віра Лебедівська, Анатолій Матвійович Василевський, Никифор Мамонтович Лівчина, заступник директора (нині середньої школи № 4) Григорій Козачок, Костянтин Желтуцький, Макуха, Обезюк, Афанасій Вальчук, Теслюк, Шпага, Іван Котов, працівник залізниці Павло Носков, Віктор Смех, Микола Чоботаров, Іван Котов, Соловей Братасюк, Станіслав Павловський, Юзеф і Антоній Мальчевський, перший директор краєзнавчого музею Францішек Мончак, кандидат наук Здіслав Опольський, інші працівники Кременецького ліцею: Яна Копчинська, Яніна Понятовська, Гелена Паливодзянка, Ян Торгонський, Людвік Завальніцький, Болеслав Млодзянко, Пьотр Мочульський, Болеслав Соколовський. Разом із ними – керівник одного з молодіжних товариств Стефан Гурецький з дружиною і донькою, вихованцями школи Іриною і Чеславом Гурецькими, працівники адміністрації: Болеслав Молодзянко, Пьотр Мокульський, Дзиковський, вчителі Ванда Антоневич, Давид Лерер з дружиною, Костянтин Ейсмунд, лікарі Гойзберг і Вайлєр, вчитель математики Байтлер, адвокати: Едмунд Жеромський і Стефан Горецький, службовець банку Францішек Дорочинський, селянка Ганна Никончук, отець Яків (Юхновський) із Молотькова, медсестра лікарні Качанівська, службовець Петро Яловський, студенти: Ірена та Чеслав Горецькі і багато-багато інших українців, поляків, євреїв, чехів, ромів…

Сюди привозили різних людей. Чимало – з Кременецької тюрми. Одними з перших розстріляли знаних у місті лікарів – подружжя Галину та Петра Рощинських. Очевидці розповідали: коли їх гнали до Піскового Яру, Рощинський несподівано накинувся на німця, силою звалив на землю і, вирвавши з рук конвоїра автомат, націлив на нього. На жаль, не володіючи німецькою зброєю, він згаяв час. Біля нього появилися гестапівці, які тут же його і вбили. Падав із затиснутим у руках автоматом…

Жертвою Піскового Яру став і Семен Фурсик, хлопець із Дубенської Рогатки, про якого ходили легенди. Музикант, у руках якого оживав баян і все – довкола. Чорний, із бородою, подібний до цигана, міцний, кремезний, мускулистий. До нього зверталися всі, коли комусь потрібна була його фізична сила, коли не справлялися навіть коні, запряжені в підводи з горою каменю. З ним не могли зрівнятися навіть найсильніші польські важкоатлети, які для показових виступів приїжджали на змагання в місто. Коли ж опинився у Кременецькій в’язниці, його прикували до стіни залізними ланцюгами. Та він знову і знову виривався і тими ж ланцюгами бив німецьку охорону. За непокору розстріляли на місці і відвезли під Хрестову…

Жертвами Піскового Яру стали професори ліцею: Францішек Мончак і Здіслав Опольський – директор і науковець першого в місті Музею Землі Кременецької ім. Віллібальда Бессера. Кажуть, що пан Здіслав за мить до розстрілу раптом попросив фашиста: коли тікатиме – стріляти йому в спину. Мабуть з думками – загинути у вічному русі життя, під голубим небом, між соснами. Його послухали…

А пан Вавжищак… Його передсмертний лист, написаний доньці в камері смертників гебітскомісаріату (нині оновленого приміщення Центру дитячої творчості)… Якось після відвідин Кременця в 1987 році, пані Еліза Вуйтович, його донька, написала тодішньому директору краєзнавчого музею Володимиру Бернацькому: «Виконую свою обіцянку і висилаю документи, які вдалося мені роздобути. Список осіб, замордованих гітлерівцями в липні 1941 року під горою Хрестовою, неповний. Час, що біжить, робить своє. Одночасно висилаю лист мого батька, написаний на метриці і переданий моїй мамі в підкладці шапки зичливою людиною вже після його екзекуції…». Лист Вавжищака був обірваний на півслові. «Елізко, скарбку мій, дорога дочко, пишу тобі кілька слів, правдоподібно за пару годин перед смертю. Скарбку, пам’ятай, що мертвих належить залишити в спокої, а живі нехай живуть, і ви любіться і жийте щасливо. Я спокійний. Написав би багато, але не можна. Буду вмирати з думкою про вас, як найдорожчих. Поздоров усю родину. Обнімаю і цілую вас. Ваш татусь. Елізко кохана! Татусь просить, слухайся маму і будь їй потіхою та опорою, а мамуся нехай… Цілує тебе татусь»…

Після розстрілу в 1941 році 2500 тисяч представників кременецької інтелігенції в Пісковому Яру, а також – повного знищення євреїв (понад 15 тисяч) в 1942 році в урочищі так званого Якутського Тиру, після спалення єврейського гетто в центрі міста, осиротілий і збіднілий на людей та архітектурні споруди й дрібніші забудови, Кременець пережив потрясіння. Під час роботи членів розслідувальної комісії ЦДАЖР СРСР, які працювали в урочищах розстрілів з 1 по 5 липня 1944 року, сюди сходились люди. Декого з ексгумованих жертв можна було впізнати, але забрати на перепоховання було не можливим… Трупний запах людських тіл, що розкладався, не давав змоги підходити ближче… Сполотнів Роман Кравченко-Бережний (автор щоденника, що фігурував на Нюрнберзькому процесі), коли побачив тіло своєї вчительки Ірми Оскарівни Кляйнфельд…

Проходили роки. Здавалося б, із часом усе пішло в забуття, та історія зберегла в пам’яті добрі вчинки наших українців, кременчан щодо полегшення долі євреїв в ті роки. Кременчанка Людмила Янчук-Данилюк пригадує з розповіді своєї бабусі, Ляшук Єлизавети Григорівни із Млиновець, 1885 року народження, як німці гнали під конвоєм євреїв для видобування торфу на торфовищах. Пригадувала як вона, умудрялася передавати їм хліб та інші харчі. Пальто, котре якось кинула їй із натовпу єврейка, і Ліза повісила його в комору, їй довго нагадувало ці епізоди. Та коли й сама опинилася в скруті, вирішила пошити з нього бурки. Почала пороти, а там – золотий браслет! Згодом, коли стало жити ще важче, занесла його годинниковому майстру. Здала, щоб купити хліб… Свою відчайдушність зберегла до кінця життя. Разом із чоловіком, синами була засуджена за участь у визвольних змаганнях УПА, відбувала покарання на Уралі.

Подібну історію пережила і кругла сирота Ніна Носкова. Якось за хліб, яблука, вишні та інше, що вдавалося їй пропхати в гетто крізь огорожу висотою в два метри, її подруга Гітля Гандель, в супротив заперечень Ніни, віддала їй нові босоніжки… Через день-другий Гітля розділила долю свого народу – німці розстріляли її в урочищі Якутського Тиру. В житті Ніни такий епізод не був одиноким…

Майже всю окупацію переховував юну єврейку Розалію Іван Биковський, рідний брат пані Марії, подруги Лесі Українки. Так склалася їхня доля, що після визволення Кременця вони вже не розлучилися. Одружилися і було в них щасливе подружнє життя, котре Іван збагачував присвяченими їй віршами… У своїх публікаціях я не раз згадувала сім`ю Гнатюків, яка в роки окупації стала надійним притулком для багатьох євреїв. Серед них – і для Нехами Канер, котрій пощастило втекти з Кременецької тюрми, та – для Давида Білогуза, між якими в цьому сховищі спалахнули взаємні почуття. Після визволення Кременця Давид пішов на війну.. Звідти на прізвище Гнатюка надсилав їй фронтові трикутники. Однак бути разом не судилося. Загинув смертю хоробрих… Його листи з рук Ірини Михайлівни Вериківської, її племінниці і доньки відомого українського композитора, я залишила в краєзнавчому музеї.      

Наші земляки як уміли та могли рятували життя євреям. На хуторі Кімнатецька Зелена сім`я Олександра Білобородова всю війну переховувала молоду Руфу з п`ятирічним синочком Берком (Пилипком). Недалекі від них сусіди Ляховичі, що проживали на хуторі Комаровецька Зелена оберігали від німців сім`ю з Радивилова із двома синами. Вони вижили завдяки криївці, з якої вдень виходили і зі страхом та обережністю перебували в хаті, а вночі знову занурювались у неї в чеканні світанку. Після війни повернулися на попереднє місце проживання в Радивилів, де чоловік працював мельником.

У 2017 році до Кременця з Ізраїлю приїжджала пані Батья, щоб віддячити подружжю Олені та Серафиму Казновецьким (священику Кременецького монастиря) чи їх дітям та внукам за надання ними притулку в роки окупації її бабці та діду Бродським. На жаль, нікого з Казновецьких уже не застала. В 1956 році вони виїхали в Росію. Протягом трьохденних пошуків, мені вдалося віднайти лише їхній власний будинок який і досі стоїть на Туниках посеред дерев і кущів самотнім, але добротним, із мансардою. Колись його продали. Нині ж єдиними господарями цього дому були: вітер, який закривав, то відкривав перед нами двері і вікна, і, очевидно, – бомжі, судячи з пошарпаного дивану, розкиданих фляшок з-під пива та засохлого хліба… Пані Батья ходила з кімнати в кімнату, притуляючись до кожної стіни. Потім оглянула хлів надворі. Погладила перекошені двері, промовивши: «Тут вони ховались… Звідси їх забрали на розстріл…». Ще трохи постояла біля них і зі сльозами, що текли по обличчю, попрямувала до машини, відтак – до Львова в аеропорт…

Проявляючи людяність у часи жорстокості 1941-1944 років, не один із наших земляків міг би поповнити Алею «Праведників Світу» в Єрусалимі. Почесного звання «Праведників Світу» були удостоєні кременчани: Марія та Леонід Ковальчуки, чиї імена за врятовані життя євреїв вигравірувані на Стіні Пошани. Обох давно вже немає, а Почесні грамоти і медаль, передані Інститутом Яд-Вашем у Єрусалимі, датовані 15 грудня 1996 року, засвідчують їх жертовний героїзм заради спасіння життя шістнадцятирічного Люсіка Гінзбурга, який втік із Шумського гетто, юній красуні Шифрі з Березовиці і ще декільком євреям. Проживало подружжя на вулиці Дубенська, 176, де й померли. За присвоєння для них цього звання клопотався кременчанин, учасник бойових дій, ветеран війни і праці Касплєр Хаїм Карпелевич.

Окремої розповіді про надзвичайну гуманність в роки окупації заслуговує багатодітна сім’я Кухаревичів із Почаєва. Коли в Дубно німці створили гетто, Федір Кухаревич, який проживав там із сім’єю, запропонував знайомій Раїсі Мантвер із шестимісячною донечкою Зіфою тікати в Почаїв. Добиралася попутними підводами. Брат Федора Паїсій з дружиною Таїсією, маючи й самі трьох неповнолітніх дітей, прийняли їх як рідних. З перших днів, а це було в жовтні чи в листопаді, Таїсія з Раєю, на якій відтепер був хрестик, ходили до Лаври. Коли ж і в Почаєві організували гетто, Раїса, не зважаючи ні на які вмовляння молодої пари, вирішила їх залишити. Зробила це непомітно в лютому. Вийшла з дому нібито в справах, і не повернулась. Пішла, очевидно, з думками, щоб не наражати родину, яка прихистила її з дитиною, на смерть. Адже за наданий притулок євреїям, фашисти розстріляли по сусідству всю сім’ю Колобових. Таїсія шукала Раю, розпитувала в людей по ту сторону гетто. Не знаходила. Тим часом, маленька Зіфа (Зіна) з чорним і дуже кучерявим волоссячком, підростала. Вона стала четвертою рідною дитиною в цій сім’ї. Раїса, яка всю окупацію переховувалась на хуторах, появилася на порозі їхнього дому весною 1944 року. В Кухаревичів була доти, поки Зіфа не назвала її мамою. Згодом, разом із чоловіком виїхала в Польщу. Потім – в Ізраїль. Вдячність сім’ї Кухаревичів зберегла на все життя. Такі ж почуття привила і своїм дітям – Зіфі та Арнону, який народився в 1945 році. А це – безперервні, дружні розмови по телефону, зустрічі з ними Арнона та його дружини і дітей у Почаєві. 13 років тому внучка Кухаревичів, нині вчителька Почаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Наталя Федорівна, гостювала в сім’ї Мантверів. Будучи вдячними за врятовані життя, Раїса Аронівна та її донька Зіфа звернулися в Інститут Яд Вашем в Єрусалимі про присвоєння родині Кухаревичів Почесного звання «Праведників Світу». Такий наказ, із Почесними грамотами та медалями, був виданий Паїсію Володимировичу Кухаревичу, Таїсії Варфоломіївні Кухаревич і Федору Володимировичу Кухаревичу 6 квітня 1997 року… Раїса Аронівна померла у 2006 році, коли їй виповнилось 92 роки. Нагорода «Праведника Світу» збіглася місяцем і роками з реабілітацією Пасія Володимировича (16.06.1997 р.), який 10 січня 1945 року був засуджений за зв’язок з ОУН Почаївським РВ НКДБ і відбував покарання до 29 квітня 1954 року.

Давно відшуміли трагічні події Другої світової війни. Доля – за долею, роки – за роками…. Життя – за життям… Від тих трагічних часів віддалилося вже восьмидесяте літо, осінь, а пам’ять про людську доброту не стирається. Вона – вічно жива, як і сама Любов…

_____________________________________________________________________________

«…УКРАЇНА ЩЕ КОЛИСЬ ВОСКРЕСНЕ!»

Юліуш Словацький

(До 30-річчя Незалежності України)    

               «Не знатимеш, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне» – цитата із поеми «Вацлав» польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809-1849), написаної в 1830-х роках. Ці слова я вперше почула весною 1999 року у Варшаві, з уст Дмитра Павличка, призначеного тоді Надзвичайним і Повноважним Послом Посольства України в Республіці Польща. В Посольство, на його прохання, навідувалась у справах створення майбутнього музею Юліуша Словацького в Кременці. В ті дні видатний український поет, перебуваючи під враженням власного перекладу цієї поеми (до нього українською мовою не перекладалась), не переставав ділитися своїми новими відкриттями «неосяжного і недосяжного» Словацького. З особливим піднесенням говорив, про його «український патріотизм, який може бути порівнюваний хіба що з патріотизмом Тараса Шевченка».

           Згодом ці слова стали часто цитованими в садибі Словацьких у Кременці, під час традиційних українсько-польських літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур». Поляка Юліуша Словацького, услід за словами Івана Франка, порівнювали із шотландцем Верне, англічанином Діккенсом, французом Віктором Гюго, німцем Гейне та Ленау,росіянами Пушкіним, Лермонтовим і ще з рядом інших видатних у світовій літературі постатей. І, все ж, ніхто з них так і не зміг дорівнятися до таланту Словацького настільки проникливо перейматися долями інших народів, щоб аж побачити їхнє майбутнє. Ципріан Норвід – польський поет, драматург, прозаїк писав: «Він рівного собі не має, жоден: ні Адам Міцкевич, ні Зигмунт Красінський, ані Богдан Залеський, ані сам Ян Кохановський не єднали так, як Юліуш, в одній лірі мови всіх віків, всіх, так би мовити, станів… Юліуш Словацький володів мовами всіх віків, часів, суспільств…».Поет і драматург, романтик і філософ, якого подарувала світові кременецька земля, у свої двадцять з лишнім років став єдиним із зарубіжних літературних пророків, хто на зорі ХІХ століття так відверто заговорив про воскресіння України. «Думав про Україну не як про географічне поняття, а як про окрему історичну державу, покладену колись у могилу ворогами» (Дмитро Павличко).

          
Заглиблюючись у творче життя Юліуша Словацького, мимоволі думаєш і про те, що водило розумом і душею сімнадцятирічного юнака в умовах російської імперії, який, будучи студентом Віленського університету, написав свій перший твір «Українську думку», а дев’ятнадцятирічним – «Пісню козацької дівчини»? Згодом появилися: «Срібний сон Саломеї», «Мазепа», «Ян Казимір», «Відповідь на Псалми майбутнього», «Година роздумів», «Беньовський», «Король Дух»… Але й ці твори не завершують повного переліку того, що присвятив Словацький українській темі, зокрема – Кременцю. Писав їх чутливим серцем поляка, ввібравши в себе шляхетність свого народу і смуток та душевну принаду українського, володіючи даром особливих почуттів, що об’єднують, втішають, зігрівають, вчать, змушують думати якими повинні бути ми, розділені на нації, партії, з різними поглядами на життя та людськими амбіціями. Він бачив усе, що відбувалося навколо нього в епоху романтизму, зазираючи на багато років уперед, аж у наш день. Мав розум Генія і душу Пророка. А ще – революційну пристрасть і бунтівний дух Тараса Шевченка, їхнє контрастне соціальне походження, проте – спорідненість душ…

            У двадцятитрьохрічному віці Юліуш Словацький написав такий серйозний твір як поему «Змій», де в дусі українських народних пісень, засудив зруйнування Запорізької Січі москалями як прояв негідної колоніальної політики царизму щодо України, прославив мужню вдачу українського народу, особливо – в епізодах, присвячених описові сміливого походу козаків на човнах «чайках» через море в Туреччину. В поемі поет підкреслив, що «скоріше Дніпро висохне, ніж українець стане рабом». Подорожуючи Поділлям, збирав історичні перекази про коліївщину, гайдамацький рух.

            
Так, проживши неповних сорок років, у боротьбі з невиліковною хворобою, Юліуш Словацький здійснив цілу революцію в помислах багатьох. Його романтичний герой не лише виступав проти суспільної неправди – він мстив своїм кривдникам, іноді перемагав, іноді падав жертвою свавілля і зради, розхитуючи міць могутнього жандарма Європи своїми патріотичними віршами, покладеними на музику, які виконувались на вулицях повсталої Варшави під час листопадового повстання 1830-1831 років. Незважаючи на всілякі заборони, на те, що його, як і декабристів, могла чекати дорога до Сибіру, поет залишався непокірним, хоч і змушеним емігрувати. Вигнання юного Словацького, що в наступні роки проходило в мандрах країнами Європи і Близького Сходу, поступово розкривало його характер і погляди на життя. Прусія, Франція, Швейцарія, Італія, Греція, Єгипет… Накопичення вражень, переосмислення прожитого і знову – шедеври: 25 драматичних творів, 20 поем, 150 ліричних поезій, 600-сторінковий епістолярний том з листами до матері в Кременець, куди поет найбільше линув у споминах та мріях…

             З листів Юліуша виливалася туга за цим далеким опоетизованим краєм дитинства, де навчився ходити, пізнав перші ази науки, куди навідувався під час канікул, будучи студентом Віленського університету. В листі до матері, Саломеї Словацької-Бекю, він писав: «В дорозі я побачив женців, котрі збирали збіжжя і це мені так нагадало рідний край, що в мене на очах з’явилися сльози… Женці, хоча й краще були одягнені від наших, але були подібні до них – у таких же самих солом’яних брилях і в такому ж одязі… Лише не було біля них вартового панського економа, ні бочки з пійлом із двору, ні двірського панича на конику…» (13.07.1834 р., Женева). Завжди невеселою та зажуреною згадувалась поетові Україна. Він називав її «країною смутних степів, порожніх полів, де навіть саме небо так часто здається сумним та млистим. І брязкіт коси на лані звучить сумним воланням української землі». В одній із пісень поеми «Беньовський» Юліуш Словацький писав: «Давня моя Батьківщино! Як трудно закоханому в твоє смертельне обличчя забути ту принаду, що приваблює юність… Доки тече моя Іква рідна, сповнена сліз за тими, хто мав серце і дух, поки в Україні з піснею ходить кобзар, а з Дніпра все ще ніби лине гомін смутних духів, до того часу я маю право стояти на могилах і співати…»

             Саме звідси, від родинного дому, почалося його сходження на найвищі шаблі високого Духа. Від цих простих, витоптаних українських стежок, «де кожна квіточка промовляє віршами», від улюблених поетових пісень «Про гору високую» та «Про Гриця», на слова Марусі Чурай, від незабутніх Різдвяних та Великодних свят, від Базилян, від лави під тополею в ботанічному саду, від «старого замку, який коронує своїми руїнами гору, що переслідує людей, як сумління…». «Дорога мамо! Я так далеко – і не можу, як колись примчати до Кременця… Що б я дав за таку хвилину! Здається, що бачу Замкову гору, освітлену місяцем, і чую мій поштовий дзвінок… Часом страшенно хочеться дістатись села на Поділлі, власного дому, але про це вже, здається, нічого й думати. Як тільки можу, пригадую собі мою землю» (15.08.1933 р., Женева).

                Під час останньої та єдиної зустрічі з мамою після вісімнадцятирічної розлуки у Вроцлаві, за рік до смерті, Юліуш жадібно, розпитуючи її про рідний край, цікавився, чи зберігає вона автограф його улюбленого вірша «Українська думка», додавши: «Якби я хотів перечитати його тепер!» Згадав як про щось надзвичайно дороге і незабутнє. Згадав (за словами Максима Рильського) як про перше кохання, як про стежки юності. А точніше – і не забував ніколи. Так символічно і несподівано переплелися долями Україна з Польщею в житті нашого земляка, що промайнуло над світом блискавицею!...

Тамара СЕНІНА,

директор обласного літературно-меморіального          

музею Юліуша Словацького в Кременці

_______________________________________________________________________________________________________________________________

В ГОСТЯХ У ДОВГОЖИТЕЛЬКИ ВИШИВКА ЄВГЕНІЇ ОЛЕКСЮК

Людмила ОХОЦЬКА

Як відомо, Кременець та Кременеччина здавна славляться талантами народних умільців. Тут проживає і творить чимала кількість майстрів народних ремесел, що зберігають і примножують знання українського народу, його духовну культуру. Серед них – і писанкарі, і лялькарі, різьбярі, гончарі та вишивальники.

У Всесвітній день вишиванки, коли і дорослі, і юні, і зовсім маленькі члени українського суспільства одягають модні, заздалегідь дбайливо випрасувані вбрання, оздоблені геометричними чи рослинними орнаментами, що вбирають очі символічно поєднаним різнобарв'ям, працівники музею Юліуша Словацького завітали на гостинну розмову до мешканки села Білокриниця – Євгенії Антонівни Олексюк.

22 травня Євгенія Антонівна святкує свій 96-тий день народження. За плечима цієї невисокої тендітної жінки 40 років педагогічного стажу, нелегкі дитинство і юність, окупації «совєтів» та німців. Народилася Євгенія Антонівна весною 1925 року у Білокриниці в сім'ї Антона і Анни Поліщуків. Батько, родом з Горинки, належав до тієї дуже невеликої кількості освічених людей у селі, тому основну працю висококласного столяра у технікумі поєднував із головуванням у «Просвіті», завідуванням хати-читальні, роботою керівничої ради сільської гміни. Репетиції хору «Просвіти» відбувалися в будинку Поліщуків, який подружжя звело самотужки. Євгенія Антонівна оживила в пам'яті спогад з дитинства, коли вона з двома сестрами, Ольгою і Надією, носили по цеглині, допомагаючи батькам. А ще, притягнуте спогадами, зарясніло перед очима нашої уяви велике впорядковане обійстя з вуликами, кольорові квітники, сад. За освітою Антон Автономович був агрономом і бджолярем, тому, не дивно, що любив землю, садівництво і мед. Дбав про своїх трьох доньок, записуючи їх у польський садочок, який відвідувало усього декілька дітей із села, в тому числі, діти з фільварку. У свій час відвів доньок, звичайно, і до школи.

Закінчивши 4 класи польської школи у Білокриниці, Євгенія Антонівна продовжувала здобування освіти у Кременецькій школі Nº4, яка теж була польською. Наша співрозмовниця до сьогодні пам'ятає відмінну якість харчування у школі, а хлібом із пшеничного борошна, який заклад випікав самостійно, охоче посмакувала б і зараз, … якби така випічка існувала. Серед предметів, які охоплював шкільний курс, були, зокрема, мови: українська (називалася руська), польська, німецька, географія, історія, біологія тощо. На уроках гігієни пані гігієністка навчала, як правильно зачісуватися, доглядати за волоссям та тілом, а також дбати не лише про свій зовнішній вигляд, але й про стан помешкання, подвір'я. Ці знання, підтримані практичною працею при домашньому обійсті, - залишилися назавжди. Щоденний душ є обов'язковим пунктом у програмі особистої гігієни довгожительки. Це залізне правило, яке виконується навіть незважаючи на величезну втому господині, яка і до нині обробляє грядки, доглядає подвір'я і квітники з екзотичними рослинами. На шкільних лекціях ручної праці Євгенія пробувала розписувати яйця, в'язати спицями та гачком («шиделком»), вишивати. Вдома вишивала рушники та одяг, адже кожна юнка у той час повинна була мати вишиту сорочку. Ще тоді дівчина не знала, що в майбутньому ці початкові вміння доведеться терміново самотужки вдосконалювати, щоб вижити.

У 1939 році прийшли «совєти». Євгенію, котра вже закінчила 7 класів польської школи, прийняли у вересні в 6 клас тієї самої четвертої, проте, совєтської школи. Серед предметів з'явилася російська мова, а велика сільська бібліотека, що діяла до того часу, швидко «розсмокталася» - всі книги було розібрано і ніколи не повернуто.

Із приходом німців у 1941 родина ледь не втратила батька. Хтось із односельчан написав донос про те, що Антон Автономович за «совєтів» працював головою сільської ради. Батько, почувши про це, відразу рушив у Кременець, а дівчата цілий день простояли біля хвіртки свого будинку в очікуванні. Повернувся Антон Автономович, коли вже смеркало. Від німецького арешту чудом врятований завдяки протекції одного із колишніх просвітян, з яким раніше співпрацював.

На Пречисту у 1942 році Антон Автономович помер від туберкульозу. Через три тижні, на Покрову, сестри поховали і маму Анну. Перед тим жінка випила якесь чудодійне зілля у знахарки в Бережцях, куди дівчата відвезли матір в надії на порятунок. Померла відразу на місці, промовивши лише: «Ой, дітоньки, я помираю…».

Надзвичайно важка ноша і велика відповідальність лягли на плечі найстаршої, вісімнадцятирічної, сестри Ольги. Сусід два рази показав, як користуватися плугом – відтоді обробляння 2, 5 га землі стали її обов'язком. Сімнадцятирічна Євгенія поралася біля худоби, а були в господарстві і коні, і корови, і свині, і кури, які потребували пильного господарського ока та догляду. Після смерті батьків почала вимирати і худоба. Всіх курей за одну ніч повиносив якийсь хижак. Та набагато гірша біда прийшла в родину, коли Ольга, котра влаштувалася продавчинею в крамницю технікуму, обікрадену певної ночі невідомою особою, змушена була повністю повернути суму викраденого товару. Дівчата, відчуваючи жахливу розгубленість та брак будь-якої підтримки, почали продавати усі припаси та худобу. Залишилася одна корівка та гнітюче відчуття голоду. Рідна тітка з Горинки відмовила у позиці зерна, бо мала твердий намір його продати. Пригостила натомість хлібиною. Сердечна сусідка постійно підгодовувала, чим могла. Найчастіше – однією скибкою хліба, яку ділили на трьох. Весною, коли з'явилися перші яблука-кислиці, варили кисіль, від якого, однак, відчуття голоду лише підсилювалось.

Ось тоді й стали в нагоді базові знання та вміння, отримані Євгенією на уроках ручної праці та вдома, від мами, котра збирала зразки старовинних вишивок. Володіючи неабияким дизайнерським хистом, тонким вмінням поєднування кольорів та композицій, широкою і багатою уявою – дівчина самотужки навчилася плести хустки, шкарпетки, рукавиці та светри. Їй вистачало лише раз побачити плетений візерунок, котрий сама, без жодної інструкції, згодом могла відтворити. Почала шити, осягнула теж майстерність вишивки у різних її техніках, зокрема, гладдю. Слава про майстриню поширювалася. Сестри самі ткали конопляне полотно, пряли овечу вовну. Досить швидко з'явилися покупці й замовники виробів. За рукавиці, наприклад, давали хлібину. Дуже добре запам'ятався директор технікуму із цікавим, об'ємним замовленням для свого кабінету – пошити штори, оздоблені мережкою та іншою вишивкою.

Разом із приходом «совєтів» у 1945 році Євгенія пішла навчатися у «новий» технікум. Підбурена одногрупниками, поступила у Львівський педагогічний інститут на біолога. Проте, із мріями, пов'язаними зі Львовом і студентським життям у ньому, довелося розпрощатися, оскільки грошей на навчання не вистачало, а за кожним разом добиратися у місто Лева верхи на вагонах – не хотілося. У наступному академічному році Євгенію було зараховано до лав студентів Кременецького педагогічного інституту, однак, катастрофічна нестача грошей не дозволила і цього разу продовжити навчання. Знову потрібно було думати, де взяти зерно, щоб спекти хліб, адже землю, що з такою любов’ю і вдячністю оброблялася невтомними руками декількох поколінь – забрали «совєти». Повернулася дівчина у цей заклад через декілька років на заочну форму навчання, вже працюючи на вчительській ниві в Білокриниці. В селах надзвичайно не вистачало вчителів, а коли вчителька молодших класів Білокриницької школи поїхала на лікування, згадали про Євгенію як про розумну, освічену та працьовиту односельчанку. Запросили, а після повернення постійної вчительки, не захотіли відпускати. Таким чином Євгенія пропрацювала декілька років - в молодших класах в Попівцях, біологом в Залісцях, де повністю облаштувала шкільне подвір’я і посадила сад, мовником – в Андрузі. Подруга порадила «на мові зупинитися», здобувши вищу педагогічну освіту.

Студентів, котрі навчалися з Євгенією у Кременецькому інституті, перевели у Рівне, тому диплом дівчина отримала Рівненського педагогічного інституту. А далі – нелегка вчительська праця.

Хоча після війни вишивка набула популярності, а особливо модними були вишиті предмети побуту, часу на улюблене рукоділля не вистачало. Мистецький талант, естетична інтуїція, активна і багата уява проявилися натомість у шкільній праці. Кожного року класи Євгенії Антонівни здобували перші місця за квіткові композиції та оздоблення простору. Вчила дітей фантазувати та переконувала, що для створення естетичної квіткової композиції абсолютно не обов’язково мати пір рукою цілі оберемки квітів, вистачить і трьох рослин. На особистий клас-кабінет, створений самостійно Євгенією Антонівною, приїздили подивитися директори і вчителі району – для перейняття досвіду. А облаштувала клас вчителька так, як їй хотілося, щоб приємно там було перебувати і їй, і учням. Перш за все, замовила в технікумі дерев’яні панелі на стіни, що було абсолютною новинкою – жодного класу у школі такого не було. Попросила теж працівників технікуму зробити підвищення біля вікна, позаду вчительського стола, де розмістила тумбу із купленим нею програвачем та величезною, привезеною на замовлення, пальмою. Ніжно-блакитні штори купувала особисто, як теж фарбувала стіни у такий колір, і такий відтінок – як собі уявляла. Стільці та парти, для охайності, також було підфарбовано. Для реалізації задуманого завжди головне, як підкреслює Євгенія Антонівна, мати велике бажання щось творити.

Одного разу вгледівши географічний майданчик в іншій школі, вчителька мови запрагнула відтворити подібний у своїй. Звичайно, задумане вдалося, але не без сторонньої допомоги – гірки для майданчика виготовив вчитель історії, чоловік Євгенії Антонівни – Володимир Леонтійович Олексюк. Родом із Кімнати, ще хлопцем навчався у Кременецькій українській гімназії. У 18 років Володимира було призвано служити в радянську армію та воювати з німецьким нападником. Таким чином, майже 7 років проживши в Німеччині, вільно володів німецькою та цінував працьовитість, організованість, схильність до порядку носіїв цієї мови. Непересічна особистість, вчитель від Бога – у школі був улюбленцем учнів. Євгенія Антонівна згадує про чоловіка із надзвичайним теплом у очах, ледь помітно посміхаючись у думках до своїх спогадів. Обоє обожнювали музику. Володимир Леонтійович грав на скрипці Страдіварі (копії, звичайно, яку купив свого часу в Кременці в одного втікаючого з міста польського єврея), котра лежить тепер, чекаючи, аж котресь із онуків візьме її до рук. Грав також на піаніно, акордеоні, балалайці, гітарі, сопілці, мандоліні. Цей останній інструмент виготовив власноруч, коли, будучи підлітком, грав у кімнатецькому оркестрі, а мандоліни там якраз не вистачало. Дітям в дитинстві виготовляв сопілки. Володимир Леонтійович вирізав скульптури з дерева та крейди. Малював. Плекав мрію, що після виходу на пенсію, не обмежений ніякими часовими рамками, буде багато малювати. Придбав фарби. Та не судилося….

Після смерті чоловіка Євгенія Антонівна поринула з головою у мистецтво різнобарвної вишивки. Саморобну книгу із стародавніми українськими орнаментами, які, отримавши від мами, поповнила своєю зібраною колекцією, було втрачено. Вона поїхала на виставку разом із композиціями квітів у Кременець і, на жаль, не повернулася. Тому за зразками вишивки майстриня зверталася до спеціалізованих німецьких альбомів чи вітчизняних газет і журналів. Виготовляла також об’ємні аплікації. Свої вироби здебільшого роздаровувала. Вишивала і для церкви.

Вишивка вабила і продовжує вабити Євгенію Антонівну і глибинним, не до кінця розгаданим, сакральним пластом духовних надбань наших предків, і своєю традиційністю, не позбавленою, однак, оригінальності, і тихим, м’яким мережанням серцевих ран, здатним їх хоч трохи загоїти.

P.S. Вироби на фото вишиті майстринею у 80-річному віці. Вишивка з’являється за один-два вечори

__________________________________________________________________

ЮЛІУШ БІЛЯ ГРОБУ ГОСПОДНЬОГО

Людмила ОХОЦЬКА

Цікаво, чи багатьом із нас поталанило хоча б раз у житті увійти в якісь двері, а вийти – зовсім іншою – покращеною формулою самого себе – людиною….. Моєму земляку, геніальному кременчанину, поету-романтику зі світовим іменем це вдалося. Звичайно, не без участі Божого Провидіння. Переломним місцем, де 27-річний Юліуш Словацький поглибив свою віру в Бога, якого відтоді поселив у серці і з котрим вів уявні бесіди, став Єрусалим. Тут Словацький побував у рамках своєї відомої подорожі на Близький Схід. Сам поет не сподівався, що одна єдина ніч біля Господнього Гробу може змінити душу, вилитися у абсолютно новий, містичний, напрямок творчості, ба, більше, утвердити у життєвому покликанні Юліуша, його місії, як поета, на землі.

Про цю подію у житті не лише великого поета, а й одного із найяскравіших представників епістолографічної традиції XIX століття, маємо можливість дізнатися від нього особисто. Серед листів, котрі поет-мандрівник висилав мамі у Кременець, є один, датований 19 лютого 1837 року та висланий із Бейруту. Пропоную вашій увазі його фрагмент, перекладений на українську мову Маргаритою Гецевич та опублікований поруч із іншими вибраними листами геніального поета у збірнику «Листи до матері», виданому музеєм Юліуша Словацького у 2009 році.

«… До Єрусалиму я прибув 13 січня о 9 годині вечора. Брами міста замкнені – мертва тиша – місяць – гавкіт собак, що відповідав на наш стукіт у браму, невпевненість, чи наші фірмани дають нам право на в'їзд, чи треба буде ночувати у полі. Якісь спомини з часів хрестоносців – все це зробило для мене пам’ятним приїзд до Єрусалиму. […]

З дня 14 на 15 я мав провести ніч біля Гробу Христа… На спомин цієї ночі (мав такі пошарпані нерви) сльози лилися мені з очей. Ніч, проведена біля Гробу Христа, лишила в мені сильне враження на все життя. О 7 годині вечора храм закрили, я лишився сам, і, ридаючи, кинувся на камінь гробу. Наді мною пломеніли 43 світильники. Я мав Біблію, яку читав до 11 години ночі. О пів на дванадцяту увійшли до гробниці молода жінка і чоловік, як мені подумалось, подружжя, які повинні були жити при храмі й дали обітницю щоночі відмовляти молитви на гробі. Як вже обоє коротко помолились, поцілували камінь, а потім, підійшовши до мене, обоє поцілували мені руку. Я так розгубився, що не знав, як мені поводитись. Вийшли – я лишився сам. Опівночі дерев'яний дзвін розбудив у храмі грецьких священнослужителів. Різні віросповідання, які мали своє менше або більше приміщення у цій величезній будівлі, почали оживати від звуку цього дзвону. Багата грецька каплиця освітилася світильниками, на горі у вірменській церковці також запалилися свічки і почалися співи. Копт, який мав малу дерев'яну кліть, прикріплену до підвищення, на якому стояв Святий Гріб, також (як я бачив через щілину) почав у своїй капличці дмухати на жар і готувати самотнє кадило. Католики також у далекій каплиці почали співати утреню – словом, опівночі люди обудились, як пташки будяться на карнизах однієї будівлі, цвіркаючи при сході сонця. Греки на Гробі відправили месу, потім вірмени, а о другій годині ночі священик-земляк вийшов із службою в ім'я моєї кузини [Батьківщини], а я, вклякнувши у тому місці, де білий ангел сказав Магдалині: «НЕМА ЙОГО ТУТ, ВОСКРЕС!», слухав усю службу з глибоким зворушенням. О третій ночі я, стомлений, пішов у кляштор і спав там сном дитини, яка дуже наплакалась.

Їздив я до Мертвого Моря, у Віфлеєм, де також на ясельцях Христа слухав богослужіння. Усі ці околиці Єрусалиму наповнюють серце якоюсь простотою і святістю. Добре бути у простому гроті, де ангели сповістили пастухам про народження Господа. Приємно бачити містечко Ієрихон, колись зруйноване гласом труби Божого вождя. Але, щоб описати усі ці особливі випадки і усі враження, які я отримав, проходячи Палестинською землею, треба б написати твір…

А земля ця, о, дорога моя, яка ж гарна! Яким жовтцем вогнистого кольору, якими блакитними і білими барвами вкрита, які нарциси, які іриси, як вона подібна до гарного килиму…Тільки гори, на яких стоїть Єрусалим, дикі, безплідні, надають цьому місту страшного вигляду. Жахливою є долина Йосафата… З-під олив Христа я взяв землі для моїх мертвих очей.

Був у Назареті, у Наплузі, нарешті приїхав у мертву – недавно вимерлу Тиверіаду. В місті ледве лишилось трохи живих людей, всі когось оплакують… Озеро, де Христос сідав у човен, навчаючи народ, блакитне і спокійне, оточене горами. На одній з них сталось чудо помноження риб і хлібів. В місті, не знайшовши між руїнами місця до спання, я ночував на мураві під голим небом, а коли прокинувся і відкрив голову, бачив місяць, який пізно сходив над Генезаретським озером.

[…]

Треба летіти, куди мене вітер повіє і молити Христа, аби мені колись дав тишу і спокій, і вірю, що ця подорож не буде зовсім безплідною, хоч би навіть тільки промінь таких гарних споминів мав упасти на мою старість, якщо я доживу до старості… Колись, сівши з Тобою на кременецькому цвинтарі, буду Тобі оповідати про поховання давніх і великих людей і про пам’ятники стародавніх віків. І слухаючи мої спомини, будеш так усміхатись, як колись, коли слухала мої мрії про майбутнє.

Будь здорова і щаслива, найдорожча, наймиліша моя.

Юліуш»

________________________________________________________________________________

КРЕМЕНЕЦЬ І КРЕМЕНЧАНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ…

Тамара СЕНІНА

Вісім десятиріч тому в центрі Європи відбулася подія, що кардинально змінила обстановку у всьому світі. 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина великими силами вторглася на територію Польщі. Почалася Друга світова війна, яка за своїм розмахом, за кількістю людських мас і бойової техніки, що брали в ній участь, за колосальними руйнуваннями і жертвами не мала собі рівних в історії. Її трагічність у повній мірі торкнулася й Кременця, де вже в перші дні появилося 4 тисячі біженців.

З метою перетнути межі польської території, через місто пройшла чимала еміграційна хвиля представників польського уряду, дипломатичного корпусу багатьох держав... В їх числі були: міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бєцко, кардинал Август Гльонд та апостольський нунцій (постійний дипломатичний представник Папи Римського) Філіппо Кортесі, посол Сполучених Штатів Америки Антоній Дрексель-Біддлє, посол Іспанії Луїс де Педросо, прем'єр-міністр Феліціян Складовський, міністр праці Томаш Арцішевський, маршал Едвард Ридз-Сьмігли, ксьондз прелат Валер’ян Мейштовіч – радник при Святому Престолі, науковиця Варшавської національної бібліотеки Марія Данілєвіч, її чоловік Людомир Данілєвич (військовий інженер, спеціаліст машинного шифрування секретної інформації ІІ Відділу Головного Штабу Польщі), поетеса Казимира Іллаковічувна, поет Станіслав Баліньські, який тоді написав вірш «Прощання з Кременцем 1939». В ті дні через Кременець було перевезено транспортом 75 тонн золота польського банку, організованого представником казначейства Ігнацієм Матушевським. Представники уряду, дипломати, інші службовці Польщі з валізами і розкладними ліжками поселялися в приватних будинках кременчан, у готелях, в аудиторіях Кременецького ліцею.

 Думали, тут знайти порятунок. Однак, 12 вересня, у вівторок, Кременцю довелося пережити несподіване вторгнення фашистської авіації. Німецька розвідка, спрацювала так оперативно, що, не гаючи часу, вже через кілька днів посилала їм навздогін свої «вітання». Із західної сторони міста, низько над ліцеєм, пронісся літак із фашистською свастикою. Із його відкритих дверей льотчик обстріляв з карабіна місцевий ринок, що знаходився напроти будинків-«близнюків», і зник. Через хвилину-другу появився бомбардувальник, який скинув у натовп людей кілька бомб, потім – на вулицю, що вела на гору, і – на саму Бону, принісши чималі жертви. Загинуло близько 30 місцевих кременчан, поранено 80 чоловік: українців, поляків, євреїв, вірмен, чехів, циганів… У смертельних ранах корчилися коні. Від вибуху бомб палали будинки. На вулиці Широкій замість магазину залишилась одна полиця із вцілілими глиняними горщиками; на місці ресторану – плита, на якій ще варився борщ… Тиша, котра запанувала в місті, була настороженою, проте – виграшною в часі для польських урядовців і дипломатів, що давало змогу перетнути кордон Румунії. На якийсь час німці припинили свою агресію.

І знову почалося життя в умовах нової влади. 17 вересня 1939 року в Кременець увійшли червоноармійці, а за ними – і «перші совєти», оскільки через рік закінчувався термін дії Ризького мирного договору, підписаного 18 березня 1921 року у столиці Латвії.  За його умовами Західноукраїнські землі тоді були передані Польщі на двадцятирічне користування. Почалося нове життя за новими правилами.

 У Кременці поширилися доноси, взаємні підозри, пошуки «ворогів народу», масові репресії, винищення активних кременчан. Тюрма на Дубенській Рогатці, переповнювалася політичними в'язнями. Розрахована на 150 чоловік, вона, за свідченням одних, вміщала 450 арештованих, інших – набагато більше. За фальшивими звинуваченнями, до числа перших неугодних сюди потрапили члени кременецької «Просвіти», «Союзу українок»: Ніна Котович, Іван Трофимлюк, письменниця Марія Кавун-Кремінярівська, інженер Юрій Козубський, священик із Колодно – Роман Костанович, Іван Романюк, Олекса Волошин – із Почаєва… Деякі сім’ї «изменников родины», пройшовши тюремні тортури, були депортовані в Сибір і Казахстан «на перевиховання». Жорстокими для Кременця були й останні дні  травня – початку червня 1941 року. Для 36-ти студентів філологічного факультету Кременецького учительського інституту вони стали роковими. Олені Сороці, чи не єдиній з цієї групи, вдалося  втекти від суду та розправи. За її свідченням, а також – за даними Кременецької служби безпеки, їм було призначено різне покарання: Кременецька тюрма, ГУЛАГ, смертна кара. Відчувши національну свободу на початках діяльності радянської влади, школярі Кременця теж долучалися до патріотичних акцій. Та вже на десятий день травня 1941 року і вони розділили долю дорослих, були  замучені. В письмовому свідченні Івана Романюка з Почаєва залишилися спогади про тих, хто в 1940 – 1941 роках відбував із ним ув’язнення у тринадцятій, камері. Згадував активіста «Просвіти» Маринюка, куратора колишнього Кременецького ліцею Стефана Чарноцького, повітового старосту Зауфая, референта староства Галку, групу польських офіцерів із Білокриниці на чолі з полковником Польковським, особистого лікаря Пілсудського…

2 липня 1941 року на зміну «совєтам» вступили до Кременця гітлерівські війська. Через кілька днів німці відкрили тюрму і місцевий люд жахнувся. Перед кременчанами були розкопані ями із сотнями замордованих тіл. Їх упізнавали, забирали додому і хоронили на міських кладовищах… За свідченням тих, хто дивом залишився в живих, «совєти», тікаючи від ворога, залишили в Кременецькій тюрмі не вивезеними близько тисячі в’язнів. Здавалося б, німці принесли в наш край обіцяну волю і незалежне життя.

   Та з їхнім приходом кровопролиття не припинилося. Уже в перші дні окупації ними в липні-серпні 41-го року під горою Хрестовою було розстріляно дві з половиною тисячі представників кременецької інтелігенції. За підрахунками членів розслідувальної комісії ЦДАЖР СРСР, що працювала в Кременці з 1 по 5 липня 1944 року, були виявлені вражаючі цифри фашистських злодіянь. Німці знищили тут майже все єврейське населення міста – одинадцять з половиною тисяч чоловік. А якщо врахувати й тих, котрих звозили на розстріл до Якутського Тиру з навколишніх сіл, Почаєва та Шумська, то дана цифра збільшується до 15 тисяч. Вбивали заручників, жертвами ставали українські активісти… На обороні краю протягом усіх років німецької окупації діяв народний Рух опору, загони Української Повстанської Армії.

То ж розходилися по місту «Дороги смерті». Одна вела до тюрми на Дубенську Рогатку (нині – професійно-технічного ліцею ), інша – на цвинтар Калантир, третя – до Піскового Яру, що під Хрестовою горою, четверта – від центру міста – до так званого Якутського Тиру, тепер тут – пам’ятник-Тора розстріляним євреям… Місто, котре століттями ділило свою долю з багатонаціональним населенням, у вересні 1942 року змінило своє довоєнне обличчя. В його центральній частині, на території колишнього гетто, згоріло 649 будинків, 341 надвірна будівля, синагога на вулиці Кравецькій, єврейська лікарня, бібліотека, чимало магазинів і багато  іншого. Тоді ж дотла була спалена дерев’яна синагога на вулиці Вишнівецькій, частково зруйнована інша (нинішнє приміщення автовокзалу). Перестала існувати й центральна синагога (де будинок культури). Її дерев’яні конструкції повністю згоріли. Обпалену цеглу перевезли в 1946 році на Бонівку кіньми, запряженими в підводи, де, згодом, збудували ферму…

Кременець був звільнений радянськими військами 19 березня 1944 року. Місто злиття культур українського, польського, єврейського, чеського, молдавського, угорського, вірменського, ромського народів… Якби не війна, не фашизм, якби не сталінські репресії і терор, виселення і депортації, якби не роздрібнення цих народів на всілякі організації й партії, яким був би нині Кременець? Місто, котре пройшло через пекло…

____________________________________________________________________________________

ПАМ’ЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМ У КРЕМЕНЦІ…

(До 30-річчя Дня незалежності України)

Початок 2021 року, будучи наповненим спогадами про чисельну кількість історичних подій в Україні, мимоволі повертає і нас, небайдужих до долі Кременця, в його минуле. І ми знову співставляємо сьогоднішнє життя з подіями буремних днів за відвоювання її незалежності в різні часи. Безкінечні бої, сутички, поразки, перемоги і знову надії у світле майбутнє... Так було століттями. З далеких років минувшини справжні герої стражденної держави скрізь залишали свої незгладимі сліди. По всій українській землі їм насипали кургани-могили, встановлювали пам’ятники. І було б дивним, якби Кременець був у цій історії винятком...

На Монастирському кладовищі міста вимальовується один із них – скромний монумент, на який не звернути уваги неможливо. Він притягує до себе словами: «Зупинись. Тут спочивають 34 січові стрільці, які загинули в бою за Україну в 1919 році. Пам’ятаймо своїх героїв!» Чимало років для нових поколінь його поява тут була окутана таємницею. І тільки на зорі становлення української Незалежності очевидці тих подій, ініціатори спорудження пам’ятника змогли оповісти нам про його історію.

ДияконЦеркви Воздвиження Чесного Хреста  пан Чорнобров під час нашої зустрічі розповів про зіткнення січових стрільців із більшовиками, що в травні 1919 року відбулося в центрі Кременця на його очах. Галина Борисівна Шубська, одна з найактивніших просвітянок міста 30-40-их років, яку вдалося розшукати тільки в 1998 році (на той час проживала в м. Снятині Івано-Франківської області), описала в своєму листі дальшу долю учасників цього бою. Тиф, який підірвав здоров’я багатьох бійців, змусив їх надовго затриматися в міській лікарні. Здавалося – тільки до одужання, а залишилися в Кременці назавжди.

Пані Галина писала: «Я не знаю точнопро травневі події 1919 року, що відбулися в Кременці, як також і про дату смерті наших героїв. Проте, мені достовірно відомо, що Січові Стрільці, поховані на Монастирському цвинтарі, були хворими на тиф, який в 1919 році прогресував у нашій Армії. Вони якийсь час перебували в лікарні у Кременці (де вона розміщалася мені не відомо). Коли більшовики в черговий раз увірвалися в місто, то розстріляли усіх,охоплених тифозною гарячкою, українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Його прізвище було, здається, таким (можливо помиляюся). Після того, як ворога з Кременця прогнали, громадськість улаштувала похорони. Присутньою на них була якась жінка (говорили, що вона –Â  із села Верби). Її син також знаходився в госпіталі і став жертвою цієї трагічної розправи. Дуже плакала і просила, щоб показали його могилку. Аби її заспокоїти, вказали на одну з могил, на якій мати поставила маленького дерев’яного хреста і посадила вишню. Всіх могил було 37, а вище – ще одна спільна, велика. Саме на ній встановили  великого дерев’яного хреста та огорожу. Коли в 1930 роціÂ  Ігор Шубський і Степан Пшеничний заснували в Кременці нелегальний Пласт, ми, пластуни, взяли опіку над цими могилами. Їх упорядковували, плели вінки і гірлянди, якими прикрашали місця захоронень. Завжди був терновий вінок, у нього восени вплітали китиці червоної калини і синьо-жовті стрічки.

Детальніше...

ОСТАННЄ РІЗДВО ЮЛІУША

Людмила ОХОЦЬКА

Відомий син Кременецької землі, поляк за походженням, великий поет-пророк епохи Романтизму – Юліуш Словацький – відмірював свої земні кроки несповна 40 років. На протязі короткого життя Словацький побував у багатьох країнах Європи та Близького Сходу; написав 13 драм, біля 20 поем, сотні віршів і листів та одну повість; створив власну цілісну філософську систему; увійшов до списку найбільших містиків польської поезії.

Народитися поету випало на початку 19 століття, у часи, коли бурхливо перекроювалася мапа Європи, з’являлися нові літературні і філософські течії. Дитинство і юність Юліуша пов’язані із родинним Кременецем та Вільно – містами, що на той час лежали в межах однієї держави – царської Росії. Квитком у становлення Словацького, як незалежної особистості і як поета, стала Варшава, центр Польського Королівства. Саме тут, відоме в історії повстання поляків проти царського гніту під назвою листопадове і участь молодого Юліуша у ньому принесли ще невідомому тоді поету першу славу і, як не прикро, неможливість подальшого перебування не лише у Варшаві чи Вільно, а й у рідному Кременці, де залишилися мама, дідусь і бабуся. Оскільки повстання потерпіло поразку, то, зрозуміло, що повстанці на чолі з Тимчасовим Урядом змушені були втікати з Варшави та шукати захисту в інших європейських країнах. Серед них був і молодий Словацький, який, осівши в Парижі, надіявся на швидку зустріч із рідним містом, його околицями, із мамою, Саломеєю Словацькою-Бекю, з котрою завжди був дуже близьким, котру називав своєю десятою музою, світлом, що веде через темний тунель його життя. Проте, з часом поет зрозумів, що доля повстанця тісно пов’язана із самотністю, розлукою розміром у пів життя (18 років), допитами матері у Кременці відповідними органами. Самотність Юліуша Словацького була по-особливому гіркою і дошкульною, адже, він, націлившись на найвищу сходинку літературного Парнасу, намагався її розділити із Адамом Міцкевичем – літературним богом вигнанців, котрі осіли в Парижі. А той, хто «посягав» на бога, мав бути відіпхнутий, розтоптаний, тричі проклятий і навіть викликаний на дуель. Стержнем, який дозволив Словацькому вистояти, не піддатися, опустивши руки, були віршовані рядки, котрими жив; постійне листування з мамою; пригода з Богом, яка викристалізувалася у власну філософську генезійну систему, а ще … спогади з дитинства, того стабільно безпечного світу, заповненого по вінця безмежною любов’ю батьків, насиченого різноманіттям подій і персонажів.

Детальніше...

МИСТКИНЯ ОЛЬГА ШЕВЧУК (АРТ студія KiWi) В ГОСТЯХ У МУЗЕЇ СЛОВАЦЬКОГО

Напередодні Різдвяних свят, 05.01.2021у музей завітала мисткиня Ольга ШЕВЧУК (APT студія KiWi). Вона презентувала виставку власних рукомислів, зокрема актуальної різдвяної атрибутики – оздоблених вручну баночок для свяченої води. Ольга провела майстер-клас із оздоблення посуду для свяченої води. Ідея, на нашу думку, дуже на часі. Адже, внаслідок пандемічних обмежень, більшість людей не може провести свята так, як би хотілося. Хоча, навіть таку ситуацію можна використати позитивно.

Цьому і служить мистецтво юної пані Олі. Перейнявши досить нескладні вміння, можна із користю та естетичним задоволенням провести час разом із дітьми і, в результаті, стати щасливим власником корисної і гарної речі.

Оля закінчила Кременецький педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка за спеціальністю "Образотворче мистецтво", що дало можливість розвинутися її творчим і педагогічним здібностям. Адже у своїй студії вона прищеплює естетичні навички дітям і підліткам. Свою студію мисткиня свідомло назвала KiWi, аби назва не прив'язувала до певного виду рукомислів. Адже творчість Олі - надзвичайно багатогранна. Вона опанувала різні види hand made: гіпсові фігурки, різдвяну та пасхальну атрибутику, обереги, весільну атрибутику, а також - авторські вітальні листівки, прикраси та аксесуари,, художне миловаріння. Мисткиня радо опановує нові види рукомислів. Із захопленням займається скрапбукінгом. Оля - особа надзвичайно харизматична. Вона радо ділиться своїми навичками із друзями нашого музею. Майстер-клас демонструвався на музейному You Tube каналі а так само на страніце Facebook

__________________________________________________________________________________________

ПОСТАТЬ ДИТИНИ В РОМАНТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Людмила ОХОЦЬКА

Вперше на дитину як на дитину, а не лише тінь дорослої людини, чи її мініатюру, поглянув у своєму педагогічному романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо. Саме під впливом «Еміля» виховання у II пол. XVIII ст. стає однією із головних тем розмов не тільки французьких салонів, але й будинків знаті багатьох країн.

Байдужість до дитини, відсутність почуттів, пов’язаних з дитинством, певна анонімність дитини у суспільстві, де цінністю була зрілість – це відношення до дитини, яке тривало у суспільствах впродовж багатьох століть, і яке починає змінюватися в другій половині XVIII століття. Досконало ілюструє ці зміни міщанська драма, в якій популярними стають портрети дітей і сценки з дитиною в центрі композиції. Завдяки Руссо, (який, до речі, жодного твору для дітей не написав), нове відношення до дитини увійде й до творів виразно особистого характеру, якими є автобіографія.

До XVIII ст. в польській літературі дитина і дитинство не відігравали якоїсь значної ролі. Ставлення до дитини було як до постаті мало важливої, яку можливо було оспівувати хіба що у колискових.

Для романтичної польської літератури раннього періоду (поч. XIX ст.) характерні епізодичні згадки про дитину в сюжетах творів. Ці згадки з’являлися у вигляді коротких спогадів про дитинство або у сцені, що представляє героя, який спілкується з дитиною. («Конрад Валленрод», «Дзяди» А. Міцкевича, IV ч., «Марія» А. Мальчевського, женевська проза Красінського).

Дещо схоже виглядає ситуація в українській літературі, де у давній її період практично відсутній інтерес до дитини, її світу. Образи дітей представлено схематично, переважно як об’єкти виховання. Проблеми дитини, її світогляд, побут зацікавлюють представників прози нової української літератури кінця XIX ст. (І. Нечуй-Левицький "Вітрогон", "Невинна", І. Франко "Малий Мирон", "Грицева шкільна наука", Панас Мирний "Морозенко", цикл "Як ведеться, так і живеться", Б. Грінченко "Украла", "Кавуни", "Олеся», М. Коцюбинський "Ялинка", "Харитя", "Маленький грішник", "Подарунок на іменини"). Уваги заслуговує роман-хроніка «Люборацькі» Анатоля Свидницького, творця першого українського соціально-психологічного роману, в центрі сюжетної лінії якого доля чотирьох дітей сільського священника.

Перш, ніж займатися описом дитини у романтичній літературі, варто пригадати, яким був західноєвропейський романтичний герой-дорослий. Зазвичай, це самотній індивідуаліст, бунтівник і революціонер, людина нескорена й пристрасна, яка діє в надзвичайних обставинах, змінюючи себе і життя навколо. Найбільші із романтичних індивідуалістів тривають у пошуках контакту з природою і відчувають таємничі зв’язки своїх душ із Всесвітом. Думки романтичного героя проникнуті «біллю світу», тому в глибині душі він прагне такого існування, яке б погасило усі дисонанси та дозволило йому жити в згоді із собою і буттям.

Кожна із літератур, охоплена романтичним ідейним рухом та відповідною філософією, наділяла свого романтичного героя, окрім загальних рис, рисами національними. Так, польський романтик був, в першу чергу, трагічним. Способом його існування і метафізичною участю був бунт проти негармонійності світу, який супроводжувався усвідомленням обов’язкового, сталого конфлікту поміж особистістю і світом. Страждання романтичного героя були доказом його людської, чутливої, свідомої і активної кондиції. На безлад і хаос відповідав нещасливою свідомістю, проте, нізащо в світі не зміг би відмовитись від самопізнання. Прагнув жити свідомо, а свідомо означало – трагічно.

Детальніше...

В ТІНІ ГЕНІАЛЬНОГО СИНА

Олена Гаськевич,

науковий працівник музею Ю. Словацького

Традиційно, майже усі дослідники життєвого шляху Юліуша Словацького концентрують увагу на постаті матері поета – Саломеї Словацької-Бекю. І справді, жоден поет так не поєднав своє ім’я із іменем матері, як Словацький. Вихований майже виключно під її опікою, він до смерті зберіг до матері вдячність і шанобливе ставлення. Батька Юліуш втратив у ранньому дитинстві, тому його вплив на формування особистості поета здається, на перший погляд, незначним. Та, насправді, невидима присутність батька супроводжувала Юліуша протягом усього життя, знаходячи різноманітні духовні і матеріальні прояви.

Евзебіуш Томаш Словацький, майбутній батько автора Короля Духа, народився у Підгірцях 15 грудня 1772 року (за однією з версій), у сім’ї бідного шляхтича. Його батько, Якуб, служив у канцелярії Вацлава Жевуського, володаря Підгорецького замку. Маючи не аби-які декламаторські здібності, він був, також, актором у приватному театрі Жевуських. Згодом, через конфлікт із могутнім роботодавцем, Словацькі переїхали в околиці Дубна, де Якуб став управителем маєтками Домініка Чацького. Новий господар прихильно ставився до родини Словацьких, але в 1789 році глава сімейства, Якуб, помирає від туберкульозу. Відтоді Евзебіуш міг розраховувати лише на себе. В 1781 році він розпочав навчання у Кременці у середній школі, де виявив непересічні здібності, здобуваючи срібну а потім і золоту медалі. Через бідність, талановитий юнак не зміг здійснити свою мрію – продовжувати навчання в університеті. З допомогою друзів він здобув патент мірничого і працював за фахом довгих 8 років. Робота його не задовольняла. Надзвичайно здібний, вразливий на красу, він почував себе, за влучним визначенням одного із дослідників, «як Пегас у ярмі». То ж, коли один із найбагатших людей округи Юзеф Понятовський запропонував йому зайнятися вихованням його дітей, Евзебіуш охоче погодився. У маєтку Понятовських Словацький активно зайнявся самоосвітою, чому служила багата бібліотека його роботодавця. Там він познайомився із творами письменників-класиків, зокрема римських та французьких. Евзебіуш вільно володів французькою та латиною, перекладав літературні твори. Вдалий переклад «Генріади» Вольтера так сподобався численним друзям літератора-початківця, що вони, без його згоди, опублікували твір у 1803 році у Варшаві. Це була дуже вдала ідея. В той час Тадеуш Чацький займався організацією свого славнозвісного навчального закладу – Волинської гімназії, більш відомої у історії як Кременецький ліцей. Книга потрапила йому до рук і Чацький пригадав собі талановитого юнака, сина управителя маєтками свого брата, та й запросив його на кафедру польської мови та літератури.

Кременець,безумовно, відіграв особливу, переломну роль в житті Евзебіуша Словацького. Тут він сформувався як педагог і вчений. Зустрів свою любов та одружився, тут у нього з’явився перший власний дім, тут народився його єдиний син.

На відомому портреті авторства Юзефа Пічмана, Евзебіуш Словацький зображений у розквіті сил. Правильні риси інтелігентного, приємного обличчя, сумний погляд чорних очей. Доброта і лагідність душі – дві риси, що якнайточніше характеризували Евзебіуша. А ще – смуток. «Смуток – супроводжує мене від колиски»- писав він у своєму листі до молодшого брата. Наділений рідкісним даром спостереження, гострим аналітичним розумом, Евзебіуш Словацький мимоволі сприймав життя і людей дещо скептично і не дуже довіряв їм. Набагато більше, ніж добрих, на його життєвому шляху траплялося людей «не дуже приємних, фальшивих, пустих, зухвалих, нікчемних». Нерідко, під маскою доброчесності ховалися фальш, жадібність, дурість. То й не дивно, що, незважаючи на вроджену доброту і несміливість, із часом, у стосунках з людьми бував саркастичний, ущипливий, дещо злосливий. Ефект його іронії підсилювався дотепністю і Словацький-старший ризикував придбати собі ворогів серед тих, хто не мав почуття гумору та не розумів, що злостивість була лише щитом вразливої і зраненої душі. У 1808 році 35 річний професор Волинської гімназії одружився із молоденькою, 16-літньою дочкою управителя гімназійними маєтками Саломеєю Янушевською. Молода дружина, завдяки своїй інтелігентності і начитаності, уміла надати своєму скромному будиночку характеру інтелектуального осередку, де збиралася місцева еліта. Частими гостями були тут сім’я відомого лікаря Бопре, художник Юзеф Пічман, викладачі кременецької школи-феномена. Під час роботи у Кременці Евзебіуш Словацький постійно займався самоосвітою, стаючи вагомою постаттю в науковому середовищі. У 1809 році він виграв конкурс на заміщення посади викладача історії і літератури Віленського університету (Вільнюс) і 28 вересня він читав там свою першу лекцію. Це був класичний приклад, як провінційний Кременець програвав в «нерівній битві» із Вільном. Не один викладач, спокушений принадами великого міста і вищою зарплатнею,виїжджав, незважаючи на титанічні зусилля засновника кременецької школи Тадеуша Чацького. Не варто докоряти за це Евзебіушеві. По натурі амбітний і здібний, в університеті він мав кращі можливості самореалізації. Та й дбати про добробут родини треба було. Віленський етап життя Евзебіуша був надзвичайно плідним. Окрім викладацької діяльності,в 1811 році він став редактором часопису «Віленський кур’єр», писав наукові праці, робив переклади з іноземних мов. Надмір праці підірвав його слабке здоров’я. Але він був «працеголіком», не зважав на перестороги рідних і друзів, а , ніби переслідуваний передчуттям швидкої смерті, «спішив жити» і ставав дедалі працьовитішим. Окрім бажання самореалізації, Евзебіуш боявся залишити дружину і дітей без засобів існування. Понад усе він дбав, щоб син не повторив його долі і мав можливість здобути якнайкращу освіту. Невдовзі у професора з’явився новий учень – 5 річний Юлько, майбутній автор Короля Духа, якого батько вчив читати і писати. На жаль, уроки не тривали довго. Спадкова хвороба роду Словацьких – туберкульоз – прогресувала. Знаючи, що дні його полічені, професор написав для сина свій Щоденник, який, на жаль, не зберігся. За кілька тижнів до смерті Евзебіуш написав свій заповіт. Кожний аркуш цього документу свідчить про батьківську турботу. «Якби дружина моя пішла заміж – заклинаю її і прошу заради всього святого, заклинаю моєю пам’яттю, аби з доходів…щонайменш половину призначила на утримання і навчання Юлька...заради якого я працював, не шкодуючи свого здоров’я.» Свій кишеньковий годинник батько теж передав «для Юльця». Помер Евзебіуш Словацький 10 листопада 1814 року у Вільно. Вдова поставила йому гарний пам’ятник. Юліуш писав: «Нагробок мого батька найгарніший на цвинтарі Росса».

4 - томне зібрання творів Евзебіуша Словацького видано у 1926-27 роках у Вільні. Це – історично-літературно-критичні праці, а також історичні трагедії власного авторства. Юліуш Словацький цікавився літературною спадщиною батька, його перші літературні спроби перегукуються із трагедіями Словацького-старшого.

Постать батька була незримо присутня у житті поета генія. А ще – уявіть собі, як тоді цінувалася праця викладача, що Евзебіуш Словацький, навіть не маючи диплому про вищу освіту, проживши лише 43 роки, зібрав кошти, які вистачили синові на все його, правда, теж недовге, життя.

Взагалі, родина Словацьких е позитивним винятком із знаного правила, що «природа на дітях відпочиває». Сила таланту в цій родині ішла по наростаючій. Дід грав у театрі і декламував, батько – вчений, перекладач, літератор, а син – Юліуш – один із найвидатніших світових поетів-романтиків, чиї пророчі слова до сьогодні не втрачають актуальності.

______________________________________________________________________________________

ІСААК СТЕРН – СКРИПАЛЬ ХХ СТОЛІТТЯ…

Тамара СЕНІНА

Директор музею Юліуша Словацького

(До 100-річчя з дня народження великого Кременчанина)

Ісаак Стерн – один із геніїв, якому судилося народитися в Кременці, на землі, що колись, увібравши в себе життєдайні води Сарматського моря, отримала в спадок сприятливий клімат, розкішну й невибагливу природу, особливу енергетику для рясного сходження талантів. Тож і не дивно, що через 100 років душі Стерна знову судилося відвідати цю землю. Прилетіти, щоб нагадати усім про себе. Про те, що живучи в цьому світі, він виконував одну з найблагородніших місій – дарував людству музику. З такою силою, з такою відданістю, що, перетворивши її на універсальну мову спілкування, лікував присутніх мистецтвом звуків. Кременчанин Ісаак Стерн – Скрипаль ХХ століття!

Народився Ісаак Стерн 21 липня 1920 року, в день, коли в Кременці і навколо нього, вгамувалися політичні баталії. Того ж дня в місті почав діяти більшовицький ревком. Через Кременець відступали війська Директорії УНР, услід за ними йшли розгромлені білополяки. Та не минуло й десяти місяців як Кременець, за умовами Ризького мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року, в числі інших міст та сіл Західної України перейшов на двадцять років у залежність польських властей.

Очевидно, такі обставини, нестабільність у краї заставили подружжя Стернів замислитися над майбутнім. Батько Ісаака Соломон, родом із Києва, вніс деякі поправки до свого польського паспорта й до візи у Бразилію (Ріо-де- Жанейро). В документах зазначив, що його постійне місце проживання – Кременець, а по професії художник-живописець, дар, що насправді розвинувся в Кременці. Був він вихідцем із знатної родини, яка тут проживала віддавна. В травні 1921 року, разом із дружиною Кларою (корінною кременчанкою), десятимісячним Ісааком, покинули Кременець. Після багатомісячного подолання шляху через Сибір і Тихий океан вони перетнули кордон Америки і прибули в Сан-Франціско, де жив Кларин старший брат. Він емігрував сюди кількома роками раніше. Тут і залишилися. В 1928 році, в Америці, народилася їхня донька Єва. Більше Стерни ніколи не поверталися в родинне місто. В затишку Кременецьких гір залишилися їхні батьки, рідня і коріння щонайменше двох поколінь їхнього родоводу. Зі слів корінної кременчанки Естер Мойсеївни Касплєр (1919-2003), місцем помешкання когось із Стернів до Другої світової війни був один із будинків на теперішній вулиці Коцюбинського, поблизу військового комісаріату. Даний факт став мені відомий ще з дев’яностих років минулого століття, коли в пошуках інформації з історії життя євреїв на Кременеччині, я при кожній нагоді цікавилась і цією родиною.

Щоб прогодувати сім’ю в еміграції, Соломон на прохання знайомих та інших жителів Сан-Франціско, розфарбовував у їхніх квартирах стіни, стелі… Коли ж брат Клари подарував їм стареньке піаніно, він підігравав на ньому дружині. Клара продовжувала співати і, водночас, навчати сина музичної грамоти. За тиждень до появи Ісаака на світ, вона одержала почесну стипендію для навчання співу в Санкт-Петербурзькій консерваторії, ректором якої був уже відомий на той час композитор Олександр Глазунов. У нього якийсь час брала уроки музики. Мала прекрасне сопрано, мріяла про кар’єру співачки… А потяг сина до музики був очевидним, він оволодів фортепіано в шестирічному віці. У вісім років хлопчик із хвилюванням взяв у руки скрипку, з якою не розлучався вже до кінця життя. Її подарувала йому меценатка місіс Люті Голдштейн. Перші уроки гри на скрипці давав йому Роберт Поляцк, потім – Наорн Бліндер, концертмейстер симфонічного оркестру Сан-Франціско. Ази музичної освіти засвоїв досить швидко. Та, оскільки Стерни не були достатньо спроможними далі навчати своїх дітей у престижних закладах, Люті Голдштейн забезпечила дванадцятирічному Ісааку ще й навчання на цілий рік у Нью-Йорку. Сюди Клара поїхала разом із сином.

Ісаак дуже рано закінчив школу, коледж, університет, консерваторію. Його перший концертний дебют на скрипці відбувся в 1933 році, коли виповнилось тринадцять років, другий – у шістнадцятирічному віці. Тоді Ісаак дав сольний оркестровий концерт для скрипки Брамса, який транслювався по національному радіомовленню. Для такого дебюту Люті Голдштейн подарувала своєму підопічному першу «справжню» скрипку видатного майстра Джіованні Батіста Гваданіні. Інструмент був дорогої вартості і на той час коштував великі гроші – сім з половиною тисячі доларів. У 1937 році, виступав у Нью-Йорку, в 1943 році – в Карнегі Холі, який вважають одним із найпрестижніших місць у світі для виконання класичної музики. Завойовані Ісааком перемоги в ранньому віці, вже не відпускали його до кінця життя. Давав концерти в Техасі, Каліфорнії, Гонконгу, Канаді, Гавані, Новій Зеландії, Франції, Італії… З ними об’їздив майже всі країни світу і, як завжди, нерозлучним був зі скрипкою Гваданіні.

Повернувшись у Сан-Франціско, Ісаак до сімнадцяти років займався в талановитого скрипаля Наума Блайндера, родом із Одеси, який сформував його як музиканта. Він став справжнім музикантом-віртуозом. А, коли йому виповнилось двадцять чотири роки, відомий музичний критик Віржил Томсон сказав «Ісаак Стерн – по праву один із світових майстрів-музикантів».

Понад п’ятдесят років наш земляк виступав на найпрестижніших сценах світу, був одним із найбільш записуваних артистів нашої епохи. Дав концерти в 1500 малих містах, по два-три концерти в день. Мав більше 100 записів, понад 200 робіт 63 композиторів. Він був першим, хто виконав твори для скрипки Бернштейна, Ротберга, Шумана, Пандерескі та інших. Наповнював земне життя мелодіями Баха, Бетховена, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Шуберта, Чайковського, Гварнері… Нагород, як і перемог, у видатного кременчанина об’ємом газетної статті не охопити. Так само як і не можливо розповісти всього про його перенасичене цікавими фактами життя. Як скрипаль, знімався в багатьох фільмах. Єврей за походженням, Ісаак був активним прибічником ідеї незалежної єврейської держави. Від 1949 року Стерн часто виступав в Ізраїлі й надавав підтримку музикантам-емігрантам єврейського походження, а також – пораненим на війні.

В Нью-Йорку, родина Стернів почула про початок Другої світової війни. Те, про що дізналися пізніше, було приголомшливим. У Кременці загинула вся їхня рідня: родичі з батькової сторони, котрі в свій час переїхали сюди з Києва, і материні. У своїй книзі «Мої перші 79 років» Ісаак Стерн залишив запис: «Євреї в Кременці були зібрані в групи і заживо спалені. Ніхто з родичів мами і батька не залишився в живих»…

Та гастролі продовжувались. І він, в супроводі піаніста, вирішив поїхати в Україну. З 17 по 20 травня 1956 року і з 26 по 28 квітня 1960 року Ісаак Стерн виступав у Києві. Це були одні з найбільш пам’ятних концертів. Як згадував пізніше сам скрипаль, концерти, що відбувалися в приміщенні Київського оперного театру ім. Шевченка, в Колонному залі філармонії ім. Лисенка, в Жовтневому Палаці культури (в кількості 2000 місць), збирали до себе стільки народу, що не залишалося жодного вільного місця, усі двері залів були відчинені навстіж і музика виливалась на вулицю. Саме тоді ні він, ні Ніна Тимофіївна Сафонова-Духновська, ведуча концертів класичної музики, донька видатного українського художника Миколи Сафонова (викладача Кременецького комерційного училища), не знали, що на столичній сцені їх обох об’єднував Кременець. На початку 2003 року мені пощастило поспілкуватися з Ніною Тимофіївною, оскільки була знайомою з нею віддавна. Подзвонила їй у Будинок актора, що знаходиться в Пущі Водиці, під Києвом. У пам’яті дев’яносторічної артистки, яка за все своє життя провела понад 4000 концертів, все ж зафіксувався сольний концерт американського скрипаля. Її спогади про тодішні гастролі Ісаака Стерна були майже тотожними з тими, які він виклав згодом у своїй книзі. Ніна Тимофіївна згадувала, як під час його виступу в приміщенні Жовтневого Палацу культури несподівано лопнули труби і як робітники непомітно для всіх ліквідовували всі ті недоліки. Пам’ятала й про те як Стерн захворів простудою і як турботливо виходжували його київські лікарі… Надворі в ці дні стояла весняна прохолода. Після Києва Стерн побував у Москві, Баку, Єревані, Тифлісі. А потім знову через кілька років відвідав Київ.

Щодо особистого життя – був тричі одруженим. Від другого шлюбу, який був найміцнішим і тривав сорок п’ять років, народилося троє дітей: дочка Шіра, два сини – Міхаел і Девід. Вони ж подарували Стерну чотирьох онуків.

Помер Ісаак Стерн 22 вересня 2001 році, залишивши свої концерти в записах. Слухати його скрипку – це наповнення душі радістю й особливим піднесенням. Тому що це – класика… Класика, що пройшла крізь душу великого Кременчанина, якій суджено жити довго і далі розливатися по всьому світу з його рук…

___________________________________________________________________________________

«Мій заповіт»

Людмила ОХОЦЬКА

… ЯК ДУХОМ СТАНУ – Я ДО НИХ ПРИЛИНУ…

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,

Хто благородний – рідним був мені;

Тепер вас кидаю, рошу сльозами

Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться

По лірі, ні по імені моїм.

Ім'я моє пройшло, як блискавиця,

І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі,

Що я вітчизні молодість оддав,

Був корабель в бою – я при вітрилі,

Пішов на дно – і я з ним потопав.

Колись, про долю батьківського краю

Задумавшись, сучасник скаже мій,

Що духа плащ не вижебраний мною –

Він витканий у славі родовій.

Хай друзів гурт, як ніч впаде безкрила,

Поета серце спалить на вогні

І тій дадуть, яка його родила,

Це ваша доля, матері земні…

Хай друзі з келихами в ту годину

Мене в речах згадають негучних.

Як духом стану – я до них прилину,

А Бог не пустить – не прийду до них…

Юліуш Словацький «Мій заповіт»

(Переклад Максима Рильського)

Цьогоріч перший листопадовий поранок видався туманно-вологим, оповитим густим димом, що його пронизливий осінній вітер видмухував із коминів затишних, ще сонних, кременецьких осель. Католицька громада міста збиралася на північному схилі Воловиці – на понад столітньому Польському кладовищі, поволі заповнюючи простір біля склепу-каплички родини Мочульських. Тут, традиційно, як і завжди у День Усіх Святих, відбулася свята меса. Богослужіння торжества провів ксьондз-настоятель кременецького католицького костьолу Святого Станіслава отець Лукаш Грохля. Для римо-католиків 1 листопада – одне із найвищих за церковним рангом свято, що неодмінно асоціюється із кладовищем, запаленими лампадками, літургічним співом та, найголовніше, молитвами. Молитвами не лише за канонізованих і неканонізованих святих, а й за своїх найближчих, родичів та друзів.

Після меси парафіяни рушили хресною ходою до відновленої фігури-хреста, який знаходиться на пагорбі, у тзв. новій частині кладовища. Чим вище підіймалася процесія, тим ближчими до сірого, затягнутого щільними хмарами неба ставали молитви за священників; за загиблих та помордованих на війнах, зокрема і на теперішній війні на Сході України; за наших предків, родичів, друзів; за усіх померлих загалом, адже далеко не до усіх могил на старовинному кладовищі, яке займає близько 1,5 га площі із майже 2500 поховань (з них збереглося приблизно 900), могли прийти рідні для вшанування пам'яті померлих.

Коли я зашкарублими від холоду пальцями запалила лампадки на могилах свого тата і прапредків, здалося, що маленькі миготливі вогники, чудернацько витанцьовуючи, поволі розсіюють залишки вранішнього туману, зігрівають. Пригадалося, як колись зі мною, малою, тато приходив на це ж місце, щоб прибрати могили дідуся і бабусі. Приголомшило мене тоді кладовище, а особливо височенні берези, такі зосереджені, тихо-спокійні, які навіть не ворушили віттям, проте, відчувалося, стиха перемовлялися про все, що побачили отут і тепер виступали в ролі берегинь спокою, тиші та пам'яті про душі тут спочилих. Почуття часу тоді зовсім зникло, а на його місці з'явилося зовсім інше – вражаюче абсолютне безголосся, всеосяжне, із затертими початком та кінцем. Признаюся, що більше ніколи на жодному кладовищі не доводилося мені відчувати таку містичність, таку тонку грань, що розділяє нас із засвітами, куди зникають душі померлих. До речі, ще на початку минулого століття серед людей існувало вірування, що 1 листопада померлі душі обов’язково відвідують свої домівки, перебуваючи у печах, тому розпалювати піч чи щось пекти у ній у цей день заборонялося.

Хоча День Усіх Святих вважається радісним святом зустрічі із тими, кого з нами нема, ми, працівники музею Юліуша Словацького, із сумом промовляли слова молитви біля могил двох наших колег по роботі, які до болю передчасно відійшли. Звичайно, що не могли ми й не помолитися за нашого патрона, нашого геніального земляка, всесвітньо відомого польського поета-романтика Юліуша Словацького. Знаємо, що Словацький помер в 1849 році у чужому для нього Парижі. Згодом його прах було урочисто перенесено з французького кладовища Монмартр до Польщі, у Краків, де він і знаходиться у саркофазі на Вавелі. Проте, останні роки свого життя, починаючи від 1845, коли поет у листопаді зрозумів, що серйозно захворів на сухоти, і аж до смерті – Словацький мріяв повернутися у свій рідний Кременець, хотів спочити на Туницькому кладовищі (Католицького ще не було) біля дідуся і бабусі Янушевських. Поет сумував за містом свого дитинства. Він знав про його магічну силу. Зрештою, і сам Юліуш, пройшовши шлях романтичного поета-лірика, поета-патріота, стає поетом-містиком. Особливо актуальною для Словацького-містика була його «розмова з Богом». Так поет називав найважливіший, на його думку, хоч і невеликий за обсягом, твір свого життя – «Генеза з Духа», який Словацький написав, відпочиваючи у Верхній Нормандії, у Дьєпп, на морі. Сидячи в місцевому костьолі чи ночами на скелях, романтик згадував, як тонув в думках про Бога, як невпинно працював над собою, над своїм духом, який відчував біль усього світу, але допомогти йому, цьому світові, ще не міг. Як згадує близький друг Юліуша, Зигмунт Фелінський, - Словацький-містик багато роздумував про роль поета для цілого світу, про людське призначення, стосунки душі з невідомими світами, про місію окремих людей і народів. В певному сенсі джерелом імагінацій генія можна назвати Кременець, адже в останні роки життя його часто відвідували напрочуд містичні сни – здебільшого речі, околиці і особи, пов’язані із Кременцем, приходили до Словацького у дивному світлі, незвичному ракурсі та несподіваних проявах. Кременець завжди був периферійним, невеликим містечком з таємничою енергетикою, зі своєю багатогранною полікультурністю, з магічною силою, котра притягувала і притягує надалі. Пам'ятаємо, що магію цю підсилили теж думки і вчинки наших великих земляків. Віримо, що їх життя, так само як життя усіх наших предків, їх зусилля, не щезли, не пройшли безслідно, а, як пообіцяв Юліуш Словацький в останніх рядках свого поетичного заповіту:

… Проте фатальна сила буде жити,

Якою я чоло своє повив,

І вас гнітити буде, щоб зробити

З вас ангелів – із хліба з'їдачів.

_____________________________________________________________________________________

ДЕНДРОПАРК ОЛЕКСАНДРІЯ ОЧИМА МУЗЕЙНИКА

НАТАЛЯ ЮР'ЄВА

Будучи музейником, маючи справжню професійну цікавість та історично-філіологічний запал, ми з чоловіком навіть, під час відпустки, відкриваємо для себе Україну.

А чи ви знаєте, що поруч із Києвом ( 80 км.) знаходиться справжнє старовинне графство? Біла Церква знана від часів Київської Русі до епох козацтва. А в кінці 18 ст. ці землі стали вотчиною польських магнатів та графів Браницьких. Колись це була одна із найвіддаленіших і наймогутніших частин Речі Посполитої. Але зараз Біла Церква відома перш за все своїм дивовижним дендропарком, найбільшим у всій Західній Європі. Знайомство з містом ми почали (завдяки прізвищу мого чоловіка – Юр’єв ) зі старої частини – Замкової гори, де десять століть тому було засноване місто Юр’єв, як форпост південних рубежів Київського князівства. Там стоїть пам’ятник Ярославу Мудрому, який заснував місто. Напад могнголо-татар зруйнував усе, крім біло-кам’яної церкви. Рось на той час була судноплавною, і купці керувалися церкваою, як маяком, ороієнтиром, що видно здалеку. Тому назва міста прижилася. Всередині дуже хороша акустика, відчуття непередавані. Хотіли ще побачити Білоцерківсткий замок, про який знаємо з літописів, але ніде не знайшли. Виявляється, він був зруйнований за наказом Катерини ІІ, враховуючи стратегічне розташування самої Білої Церкви, замок був в епіцентрі всіх тогочасних збройних конфліктів. Там знаходилась резиденція великих гетьманів – Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Верхній замок – це потужні бастіони, чотири вали, обгороджені дерев'яним частоколом. А нижній – мав безліч підземних ходів , які виходили по провулках аж до річки і збереглися до сьогодні. В старому місті є чудовий костел Іоана Хрестителя, авторства архітектора Домініко Ботані поч. 19 століття, сьогодні це будинок органної та камерної музики, а раніше була усипальниця князів роду Браницьких чоловічої статі, там були поховані Савелій, його сини Владислав і Олександр, його внуки. До речі одна ліпнина Браницькому коштувала більше, як уся споруда. Всередині відчуваєш якийсь дивний білоцерківський дуалізм. Іноді проходять служби Божі, постійно діє виставка живопису, є меморіальні дошки роду Браницьких можна почути вокальну музику, а кажуть, що інколи і джаз.
Справжні палаци Браницькі мали в Петербурзі та Польщі. А так званий, Зимовий, - тихий будиночок для своїх… Тепер тут музична школа і, мабуть, під час навчального року метушаться дітки та педагоги. Поруч заглянули в «Лєпшу садибу», де скуштували смачнючий журик та бігос – фірмові страви польської кухні.
Чим можна вразити свою дружину? От наприклад граф Ксаверій Браницький в 1788 році подарував своїй дружині Олександрі величезний парк, алеї якого розходились на 20 км в різні сторони і назвав у її честь. Пані підійшла до облаштування із завзяттям. Вона почала наводити тут лад, запросила найкращих європейських садівників та ландшафтних дизайнерів того часу. Місце було вибрано випадково, там будували готель, аустерію. Поводжаючи гостей пані вишли з карети і вподобала місцину, пересічену трьома ровами . Тоді плани змінилися і Аустерію перебудували під Літній палац і збудували парк. Щоб природня краса набула художньої досконалості, за справу взявся французький відомий майстер паркової справи Мюффо. Ландшафними композиціями, які складалися із рослин, став займатися садівник-ботанік Август Єнц. Більше 50 років він кропіливо підбирав і висаджував рослинки зі всього світу. Парк став справою його життя, над річкою є постамент в честь великого паркового майстра. Тепер це найвідоміша туристична принада Білої Церкви. Краса така, що просто зносить дах!
Незважаючи на складні історичні потрясіння, парк зберіг головні ландшафтні композиції і на сьогодні є унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст. Розміщений на околиці старовинного міста поряд з чарівною річкою Рось. Він належить до числа найбільших парків в Україні і має територію 400 га!!!Неймовірно! Це ж потрібно було чимсь заповнити! Ця заміська резиденція була створена за зразками найкращих англійських парків, стала предметом родинної гордості та магнатської величі. Поєднання природних пейзажів з архітектурними спорудами – це своєрідна фішка парку. Композиційною основою є природний лісостеповий ландшафт, утворений дубовим лісом у поєднанні з галявинами, луками та водними об’єктами. Природні пейзажі органічно поєднані з архітектурними спорудами — павільйонами, альтанками, колонадами та містками виконаними в романтичному стилі. Колекція парку налічує близько 2500 видів, різновидностей та форм рослин.
«Олександрія» — зразок ландшафтного парку з елементами романтизму та сентименталізму. Туристів, які вперше відвідують парк, вражають могутні дерева, що створюють чудові пейзажні композиції, художнє поєднання відкритих та закритих просторів і дальніх перспектив. Розташований на лівому березі річки Рось парк, ніби виростає з води, віддзеркалюючись на поверхні ставків, милується грою світла та тіні.
Пам’ятки архітектури: Головний вхід до парку, побудований в класичному стилі; павільйон — Ротонда ; „Руїни»; Колонада «Луна»; Китайській місток; скульптура Меркурія, Діани, Аполлона; джерело «Лев»; Палієва гора — пам’ятний знак Семену Палію, та багато ін. На території парку знаходиться 11 ставків – русалчин, лебединий. Безліч джерел із цілющою родоновою водою, котра взимку не замерзає. (8-9 градусів постійно). В 1962 році засновано музей, в якому експонуються 15 скульптур з білого мармуру, роботи відомих італійських майстрів. Парк “Олександрія” створювався з мінімальним втручанням в природний ландшафт. Якихось масштабних земляних робіт тут не проводили, найбільші були спрямовані на створення ставків у величезних ярах – тих, що перетинали долину. Вибирали ділянки з великим перепадом по висоті та будували дамби.

Колонада Луна. На 30 метрову відстань, чути навіть найменший шепіт. Мені вона запам'яталася особливо, бо враз захотілось поспівати , щоб перевітири акустику. Я лишилась на самоті. Чомусь з грудей вирвався Гімн України, і так співалось, ніби серцем. Через хвилину мені підспівувало двоє, а до кінця приспіву бажаюсих підтягнулось чоловік десять... Мені аплодували і знімали на відео. Мурахи вкрили все тіло. Почуття були ніби я була на сцені в Ласкала.)))
Центральною композицією парку є «галявина» поляна площею в 10 га. Посередині височіє родинна сосна Браницьких Чотири окремих сосни, які символізували чотирьох дітей Браницьких, які спеціально зростили разом в один могутній стовбур. Це знак великої родини. Робота відомого австрійського садівника Августа Єнса. В центрі є також одна (!!) катальпа, якою працівники дуже пишаються. Порівняйте з Кременцем))

Колись в Олександрії був перший на території правобережної Україні звіринець з графським фазанарієм. До наших часів звіринець не дожив, але натомість є міні зоопарк, від якого діти просто в захваті! (дозволяють погодувати морквою козлів чи страусів!) Красивезними алеями парку можна гуляти досхочу, навіть цілий день, покататися на кареті, чи просто на велосипеді. Парк має скеледром, канатний парк Ренкорд на чотири траси протяжністю десь пів кілометра, різні за складністю. Досить цікаво.

Про швидкоплинність життя тут нагадують і руїни античного замку. Цей обов’язковий елемент парку в античному стилі в “Олександрії” побудували спеціально. Крізь стіни та стелі руїн проросли сильні та могутні дерева, підкреслюючи вік цього замку. Це одне з найоригінальніших архітектурних споруд “Олександрії”. З боку Лазневого ставка воно виглядає, як старовинний замок без даху, під яким із зворотного боку проглядається ще й нижній ярус. Він виконує роль підпірної стінки дамби Лазневого ставка, води якого гучним водоспадом збігають вниз.
З балкона другого поверху “руїн” спостерігається мальовнича картина ставка, оточеного пишною навколоводною рослинністю. І тільки гомін водоплаваючих птахів в надії отримати ласий шматочок порушують тишу. З оглядового майданчика на північ відкривається не менш привабливий вигляд на річку Рось – водна гладь, укрита величезним серцеподібним листям латаття з розсипом білих квітів. Очеретяні зарості з яскравими вкрапленнями ірису болотного хвилюються під подихом вітру. Як справжнє мистецьке полотно, ці природні пейзажі можна розглядати нескінченно, помічаючи все нові деталі, відкриваючи нові ракурси.
Браницькі філософськи ставилися до життя і споруда «руїна» була спеціально збудована у вигляді розвалин, символізує таку істину: ніщо не вічне, усе тече, змінюється, на гірше, чи на краще - не важливо. І це дійсно має сенс, над яким варто замислитись. Проте, якщо вам в цьому місті не приходять в голову високі думки такого плану, не страшно. Беріть в руки фотоапарат та робіть класні фотки. Буде що згадати! Парк Александрія вражає... мабуть, як Космос.

10.07.2020

ОЛЕКСАНДР МАРЧЕНКО – НЕЗМІННИЙ ПРИЯТЕЛЬ МУЗЕЮ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Олена ГАСЬКЕВИЧ

24.06.2020

Від початку свого створення музей Юліуша Словацького є творчим і культурним осередком не лише міста та регіону, а й платформою культурного обміну міжнародного рівня. Його творять люди, що співпрацюють із нашим закладом, наповнюють його атмосферу своїми думками, досягненнями, емоціями. Таким є Олександр Марченко – поет, музикант, бард, письменник, педагог,автор поетичної збірки «Чудеса начинаютсязастветло», та повісті у білому вірші «Рефи», програми «Повій, вітре». Його творча трудова біографія – барвиста і різнопланова як і його таланти. Випускник Львівської консерваторії, Олександр працював у Тернопільській та Київській філармоніях, очолював студію авторської пісні при Київському Державному університеті, викладав історію України та Тернопільщини, курс світової та української літератури, авторський курс «Культура і релігія» у Тернопільському комерційному інституті та Тернопільській школі №4. У 1999 році він, як десятки тисяч співвітчизників, змушений був поїхати до Італії в пошуках роботи. Там, у Неаполі, Олександр потрапив у вир долі, що виніс його від вуличного музиканта – до слави, та загального визнання. Олександр Марченко став першим українським «постеджаторе». Постеджаторе –   міський мандрівний співак-музикант, на зразок трубадурів чи кобзарів. З ХVстоліття вони є носіями знаменитої неаполітанської пісні. Неаполітанці свято плекають свої традиції та свою культурну відрубність, то ж знайти свою нішу у цьому виді мистецтва іноземцеві – справа майже немислима. Потрібно пізнати душу цього народу,вчутися у   звучання його традиційної пісні, зрозуміти мовні нюанси. І ось– Олександр знімається у фільмі «Неаполітанське серце», присвяченому цьому виду пісенної творчості,де серед 12 найкращих виконавців, він – єдиний іноземець і єдиний НЕ неаполітанець. Потім були концерти, зйомки на телебаченні, ефіри на центральних італійських каналах. Олександр став впізнаваною постаттю у Неаполі. Олександр Марченко концертував у 30 країнах світу, їздив із концертами на елітних круїзних кораблях. Однак, він завжди прагнув жити на батьківщині, завжди вертався до рідного Тернополя. Безліч незримих ниточок митця пов’язує із Кременцем. Рідне місто його батька, – Кременець, особливо близький Олександрові ментально. Музей геніального поета став для Марченка одним із символів міста, –місцем зустрічі з однодумцями, із вдячними слухачами, платформою для обміну творчими здобутками, дискусій та інспірацій. Від початку створення музею Олександр Марченко бере участь у концертах, організованих у музеї під час «Діалогу двох культур», «Днях Європи»,поетичних зустрічах із творчою молоддю. Тут, у музеї,він виступав із авторською програмою «Повій, вітре!». Серед численних талантів Олександра не можна не згадати його поетичні переклади. Поет вільно перекладає з італійської (С. Паломба), іспанської (Ф.Г. Лорка), польської (Ю. Тувім, А. Осєцка). Зараз він займається перекладами поезій Маріуша Ольбромського , співорганізатора від польської сторони традиційних «Діалогів двох культур», відомого поета та суспільно-культурного діяча Польщі.

В умовах адаптивного карантину, можливості виступу перед широкою публікою в нашому закладі обмежені. То ж пропонуємо нашим віртуальним відвідувачам послухати у виконанні Олександра Марченка пісні, записані онлайн.

Посилання на відео із піснею "Гуде вітер вельми в полі"

https://www.facebook.com/museumjs/posts/678066989425537?__tn__=K-R

.

Наталія ЮР’ЄВА

Образотворче мистецтво, зокрема живопис – це особлива, хвилююча сторінка виставкового життя музею Юліуша Словацького, який уже не раз знайомив кременчан із творчими роботами художників відомими у нашому місті, в Україні, за її межами, а також давав дорогу в життя початківцям.

   Сьогодні хочу запросити вас до чарівного квітково-натюрмортового та садово-паркового пейзажного світу молодої мисткині Наталки Гринчак. У жовтні 2013 року перша персональна виставка її робіт демонструвалася в нашому закладі. За сім років було чимало інших вернісажів, пленерів, але чомусь із трепетом вона згадує ось цю, першу, де постала перед кременчанами в новому амплуа - художниці. Багатьом відомо, що головними шедеврами в житті цієї молодої жінки стали шестеро прекрасних хлопчиків та дівчаток - Наталка багатодітна мама із великим педагогічним досвідом. Проте, коли людина наповнена талантом по вінця, то він рано чи пізно мусить вихлюпнутись назовні, не зважаючи на домашню зайнятість та сімейні обов’язки .
   Окрім хорошого голосу та вміння грати на гітарі, співати зворушливі християнські пісні, Наталя з дитинства дружить з пензлями та фарбами. Чим вона тільки не займалась у шкільні роки: бальні танці, карате, санний спорт, уроки малювання в художній студії під керівництвом Ярослава Івановича Дзюби (до речі, там ми і познайомилися з нею, це був клас шостий… додам для цікавості декілька фото, може хтось себе впізнає). Гадаю, що саме цим талановитим педагогом був закладений надійний фундамент образотворчого мистецтва, на якому базується уся нинішня творчість Наталі. Хоча нам, малим, здавалося, що це просто розвага, цікаве проведення вільного часу. Звичайно, не всі, хто навчався в художній школі, стали художниками, так само, як учні музичної школи – музикантами, але однозначно – докорінно змінили своє світосприйняття, воно набуло яскравішого забарвлення.
   Вдосконалювала своє уміння малювати Наталія Гринчак уже в Радивилівському художньому училищі, де навчалась на відділі художнього дизайну. Але і на цьому її освіта не зупинилася, бо душа вимагала глибшого пізнання себе і людей, розуміння моральних законів та принципів, за якими надалі потрібно жити, розширювати свій духовний світ. Тому, дівчина подалась вчитися до Московської духовної Академії, яку успішно закінчила. Знайшла своє покликання в служінні Богу, ставши активним членом християнської баптистської громади міста. Саме за волею Всевишнього сьогодні народжуються ніжні квіти в натюрмортах, досить реалістичні мальовничі пейзажі, де зі знанням природи та любов’ю прописана кожна травинка і квіточка. Він ніби водить пензлем по полотні та надихає на нові образи. Іще одне цікаве захоплення відкрила я для себе не так давно – Наталя виготовляє косметичне мило, кожен кусочок якого неповторний і оригінальний. Це міні-шедеври із натуральних інгредієнтів, таких корисних для нашого тіла, справжні картинки, якими хочеться милуватись, а тільки вживати за призначенням.
   Своє неординарне бачення світу Наталя Гринчак з радістю демонструє людям, бо, як відомо, талант заривати в землю не можна. І ми дуже вдячні їй за чудові картини, бажаємо подальшого натхнення, здоров’я та процвітання усій родині. Сподіваюсь, що нові творчі роботи цього сезону із цікавістю та захопленням будуть сприйняті відвідувачами нашого музею в цьому році.

.

ОЛЕНА ГАСЬКЕВИЧ

Фотографії – ВАЛЕНТИНА ТОМЧУК

СВІТ РІДНОЇ ПРИРОДИ – ОДНЕ ІЗ ДЖЕРЕЛ ТВОРЧОСТІ Ю. СЛОВАЦЬКОГО

Світ рослин супроводжував митця від моменту його народження до останніх днів.

У своєму «поетичному саду» Словацький зібрав 217 різноманітних видів рослин, часто теж вживав загальні назви – лука, ліс квітка, дерево, бур’ян, степ.

Рослини, присутні у його драматургії - це й дійові особи, на перший погляд непомітні, але без них твори стали б схематичними. Деревом прадитинства поета була тополя: „ Здавалося мені, що ангел мій охоронець зі смутком оповідав, як було коло мене в першій хвилі мого життя. Я чув, як після меси Бабуня т виходила на східці будиночку, біля яких росли дві тополі – чув, як відчиняла двері і питала про мене...” .

В уяві поета рідний будиночок постає оточений зеленню. „Мамо моя, колись малий наш будиночок, білий як сніг, з зеленими ставнями, з червоним дахом, обсадимо різнокольоровими мальвами. Позаду буде рости кілька ялин, кілька берез тремтливих і стежки будуть висипані жовтим піском і ластівки будуть гніздитися над ганком…О, яке б то було щастя!

Мальви тут Словацький називає своїми улюбленими квітами. Згадує їх у своїй творчості не часто, лише 12 разів, але вони займають в душі поета особливе місце. Ці невибагливі квіти охоче ростуть як в квітниках так і на пустирях та узбіччях, наче барвистою вишивкою прикрашаючи рідну землю.

Нічого дивного, що літературна та епістолярна спадщина Словацького так рясніє різноманітними дендрологічно-флористичними екземплярами, адже він зростав серед надзвичайно багатої природи. Унікальність рослинної шати кременеччини у тому, що вона поширюється на рубежі двох ботанічно-географічних поясів – Поділля і Полісся і двох кліматичних – середземноморського і континентального. Тут росте понад 1200 видів квітучих, у тому числі 18 реліктових і 16 ендемічних. Тому варто помандрувати слідами поета до тих чарівних місць, де „зірки небесні й, квіточки червоні…» складають поеми. Припускають, що «квіточки червоні» то польові маки, але в контексті з’являється певна диспропорція. Квіт маку досить великий, щоб відповідати зменшеній формі «квіточки». Можливо йдеться про гвоздику Анджейовського dianthus Andrzejowskianus], що росте на схилах кременецьких пагорбів. Таким чином, ботаніки уславили друга родини Словацьких- Янушевських, видатного ботаніка, викладача Кременецького Ліцею, а згодом Київського університету св. Володимира, письменника і просто хорошу людину – Антонія Анджейовського. Квіти цього виду гвоздики, що мають форму малесеньких зірочок, досконало гармоніюють із «зірками небесними».

Трапляється, що ледь вловимий звук чи запах може навіяти безліч споминів, викликати затерті у пам’яті образи з далекого минулого, нагадати про близьку людину. Таку магічну дію мав для поета запах конвалії. Писав до матері із Парижа: - „Найгарнішій з дочок моїх дам ім’я хресне Твоє і це ім’я довго звучатиме, поєднане із запахом конвалії, що росте на Черчі- це лише можу - звук, голос, відгомін дати нашому смутку.

Степ в уяві Юліуша Словацького асоціюється із Україною в географічному понятті 19 ст., терени якої охоплювали Наддніпрянщину. Цей, овіяний романтикою козацький край, відвідав поет в 1827 році. Безкраї простори, вкриті шатою буйної рослинності мали справити величезне враження на поета-романтика, щоб потім стати фоном для багатьох його творів. Незрівнянний запах квітучого степу згадує поет і в «Думі про Вацлава Жевуського» .

Виняткове місце в творчості Юліуша Словацького займає Поділля як образ «приватної вітчизни» у ширшому її розумінні. В «Беньовському», декларуючи свої естетичні преференції, поет називає найрідніші йому рослини і дерева: це згадані вже конвалія, польова троянда, береза, ялина й калина.

Незважаючи на те, що Кременець для Словацького безумовно і назавжди залишився «малою вітчизною», його рання юність була пов’язана із Литвою. Так як запах конвалії був для Словацького символом рідного Кременця, бальзамічний аромат сосни навівав спогади про Литву, «про дні, проведені між соснами».

У розмові з ворожкою, про яку згадував у листах до матері, поет своєю улюбленою квіткою назвав троянду. Цей найпопулярніший у європейській культурі флористичний символ поет вживає аж понад 300 раз, використовуючи її найрізнорідніші символічні значення. Поет вважає, що троянда є посередником, що єднає реальний світ із світом духовним. . Особливо характерною для українського краєвиду квіткою була для Словацького «польова троянда». Найімовірніше, поет мав на увазі дику троянду або шипшину(rosa kanina), що широко розповсюджена по цілій території України.

Світ природи у Словацького є уособленням краси, досконалості, джерелом захоплення Творцем.

Поезія Словацького, його епістолярна спадщина та щоденник свідчить про розвинуте вміння спостереження світу, що поєданні із базовими знаннями природи та обізнаністю із європейською літературною традицією дало багато високохудожніх образів, де природа є не лише тлом, сценерією на фоні якої розвиваються події. У драматургії Словацького рослини нерідко стають дійовими особами, на перший погляд непомітними, але без них твір став би схематичним. Краса світу, віддзеркалена у природі стала частиною душі поета, якою він щедро ділиться у своїх ліриках.

ПАМ’ЯТІ КОБЗАРЯ ВАСИЛЯ ЖДАНКІНА

 Олена ГАСЬКЕВИЧ

23 травня – день народження Василя Жданкіна, співака, поета, бандуриста. Митець народився у 1958 році у станиці Гурмай на Кубані. Від 1960 року проживав у с. Білокриниця Кременецького району. Навчався в Українській сільськогосподарській академії (Київ), Львівській консерваторії, закінчив диригентський факультет Рівненського інституту культури, де створив квартет «Птах». Співав у Волинському народному хорі, Почаївській лаврі, Тернопільській обласній філармонії, Рівненській обласній філармонії, 1988—1990 — у театрі-студії «Не журись!» (м. Львів), був учасником «Товариства Лева». У 1989 році здобув Гран-прі на першому фестивалі «Червона Рута»(1989) у місті Чернівцях. Тоді ж, на заключному концерті він, після багатьох років заборони, виконав «Ще не вмерла Україна». Слова гімну лунали з його уст органічно й переконливо.   Це був момент його тріумфу, початок всенародної слави і кар’єри на великій сцені яку він згодом, власною волею обірвав.

Від 1990 Василь Жданкін концертує як кобзар. У репертуарі були пісні на вірші українського лемківського поета Богдана-Ігора Антонича, а також українських класиків і сучасних поетів: Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Едуарда Драча, Івана Малковича. У репертуарі також твори:«Чорна рілля ізорана»,«Послання Божої Матері»,«Гей, літа орел, літа сизий», «Гей, там на горі січ іде». Гастролював у більше ніж у 20 країнах — Аргентині, Канаді, США, РФ. Співав на великих сценах таких як Гранд Опера …..

Василь Жданкін є автором низки музичних творів на власні вірші та вірші українських поетів. Відомою є його — «Билина про Кременець» (1992), яку поет написав після гастролей у Аргентині. Там він, посеред концертів і зустрічей пізнав що таке ностальгія. Згодом розповідав: «Так, ностальгія це справжня хвороба. До болю важко підвести голову, розплющити очі, дивитися на чужі тобі пейзажі, чути чужу мову навкруги…».

Василь Жданкін у 90-х роках працював і жив у Львові, але згодом переїхав із родиною у Кременець .

Василь Жданкін – постать потужна, складна, суперечлива і багатогранна. Сухі біографічні дані не можуть ії розкрити. Він - справжня Людина, справжній Патріот, справжній Християнин.

Так, він завжди був – СПРАВЖНІЙ.   Щирий у своему патріотизмі тоді, коли за нього можна було поплатитися, він ніколи не «піарився» на ньому, коли це стало модним, був завжди нетерпимим до його псевдопроявів. Митець любив Україну по-справжньому. Цю любов прищепив Василеві його названий батько – у минулому багаторічний політв’язень.

Багато його вчинків важко було збагнути і прийняти. На піку своєї слави, знаний і затребуваний, Василь Жданкін наприкінці 90-х раптово обірвав свою сценічну діяльність, переїхав зі Львова, де його знали і любили, до провінційного Кременця, – «лікуватись від слави». Повернувся на «малу батьківщину», де у вкрай скромних умовах оселився із родиною, так-сяк заробляючи на життя столяруванням. Це не був продуманий рекламний трюк, коли призабута знаменитість хоче привернути увагу до своєї особи   відходом у монастир. Це була важка, драматична боротьба із самим собою, боротьба за власну душу. Бо ж: «Яка користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що назамін дасть людина за душу свою?»[1].Віримо, що із цього горнила він вийшов переможцем. Увесь життєвій тягар ділила із митцем його родина – дружина Ірина та дочки Христина та Настя. І це – справжній подвиг любові. Бо хто ж добровільно відмовиться від звичного оточення, комфортних умов, матеріального достатку? Якщо Василь ішов на це прагнучи душевного оновлення, то родина – лише заради нього. Василь був хорошим чоловіком, люблячим батьком а згодом і прекрасним дідусем.

Після трьохрічної перерви Василь Жданкін знову концертував, не дбаючи, однак про свою популярність. Музика стала більш камерною, передбачала монолог із залом. Василя характеризувала внутрішня свобода, повна незалежність від конюнктури, вірність власним принципам, безкомпромісність. Траплялося, що він відмовлявся він дуже престижних і прибуткових концертів, коли ідея заходу суперечила його переконанням. Міг і на концерті розвернутися і покинути сцену. Це не додавало йому симпатій серед організаторів подібних заходів і не сприяло популярності. Дарма, що Василь Жданкін неодноразово безкоштовно і безвідмовно їздив із колядками та піснями   в тюрми, будинки престарілих, дитбудинки, в різноманітні «місця скорботи» де співав без преси і фотокамер, просто, за покликом душі.

Як справжній християнин, Василь ніколи не афішував своїх добрих вчинків. Ще один дар від Бога – здатність розрадити у важку хвилину. Василь умів знайти слова, щоб у звичайній бесіді втішити друга в тяжкому горі, після потрясіння, втрати близьких. Він раптом з’являвся, часто прихопивши із собою кобзу, лікував словом у невимушеній розмові, міг просто поспівати, а потім зникав, часто, на довгі місяці. Не «проповідуючи», не промовивши й слова про Бога, Василь умів утвердити співрозмовника у вірі, вселити надію і підтримати. Йому притаманне було іскристе почуття гумору, дитяча віра в чудо. І що правда, чудеса із ним таки траплялися.

Неодноразово баритон Василя Жданкіна прикрашав «Діалог Двох Культур» у музеї Словацького. Його виступу радо чекали гості із Польщі та члени української делегації. Зустрічі із Василем завжди нетерпляче чекав і Дмитро Павличко, – Герой України, живий класик, один із тих хто започаткував літеретурно-мистецькі зустрічі у Кременці. Василь Жданкін теж одразу шукав його очима у залі. Він поклав на музику та чудово виконував   пісні на слова Павличка. Правда, між митцями давно велася полеміка і стосунки бували доволі складними, але чесними.

Магія його голосу нікого не залишала байдужим. У піснях Жданкіна - сила, ніжність і ранимість. Окрім слів пісні – потік, сповненої драматизму, невербальної інформації, що линув просто із душі митця, торкаючись струн душі кожного присутнього. Тому, нерідко викликали сльози   вистраждані   автором пісні «Іванкові» та «Доньці». Митець займався реконструкцією кантів Х1V ст., що збереглися лише частково, в усному варіанті, популяризував старовинні українські козацькі пісні, «плачі» та думи XVI-XVII ст., розкриваючи сучасному слухачеві потужний, але маловідомої пласт музики козацької доби. Грізно звучала в його виконанні «Чорна рілля», тужливо і щемно пісня-реквієм Богдана і.Левка Лепких «Чуєш брате мій»….

Несподівано швидко завершив Василь Жданкін свою місію на землі. Його голос іще бринить в серцях численних шанувальників, а   душа, підхоплена відлітаючими у вирій журавлями, відлетіла у засвіти. Віриться, що цей голос звучатиме безкінечно у ангельському хорі, адже спів – єдиний вид мистецтва, який можна «взяти з собою» на небеса.

Тамара СЕНІНА

 

ВАСИЛЮ ЖДАНКІНУ…

 

Фоногранний запис на диск…

А баритон глибинний

Винуртовує звідти зблиск

Балад і дум, старовинних –

             Останній концерт для колег.

             Смуток звучить безмірний…

             В будинку культури ковчег

             Вбрався у квіти осінні.

А в нім – легендарний кобзар

Байдужий до сліз прощальних.

Уже не співак й не бунтар,

Душа – у думках захмарних.          

У храмах стоїть печаль…

Над Кременцем туга в’ється:

Чи буде такий ще кобзар

У кому «рілля» озветься?

«Ізорана чорна рілля»…

І… «дівчина з горіха зерня»,

Якому рідна земля

Милою буде і в терні?

             Щоб так як і він пішов,

             Звільнивши під зсувом лавини,

             Могутністю кобзи з оков

             Ув’язнений гімн України…

      

м. Кременець, 2019 р.

 

---

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА КРЕМЕНЦЯ В 20-30-х роках ХХ ст

Олена ГАСЬКЕВИЧ                            

Helena HAŚKIEWICZ

PRASA UKRAIŃSKA KRZEMIEŃCA W LATACH 20-30 XX w.

У міжвоєнний період у Кременці спостерігався справжнй видавничий бум. Хоча польськомовні часописи, безперечно, мали кращі умови розвитку, активно розвивалася також преса українська та єврейська.

Тему української преси у Кременці докладно дослідив Аркадій Животко[1], активний діяч кременецької «Просвіти» 20-х років минулого століття. З’явилося тоді ряд видань, метою яких було задоволення національно-політичних і культурних запитів а тахож захист економічних інтересів представників української спільноти. Кременецький повітовий Союз Кооперативів (видавець: Союз Кооперативів (Związek Spółdzielczy), вул. Широка 122 на чолі із Л. Панькевичем заснував шістнадцятисторінковий місячник «Зоря Кращого». Співпрацювало у ньому багато відомих діячів української кооперації, таких як: М. Трепет, І. Грабів. У 1922-23 роках з’явилися лише три номери цього часопису. Його девізом було: «У спільній праці і єднанні знайдеш своє щастя, свою силу». Часопис адресувався, в основному до сільського населення, редакція прагнула «дати читачеві все, що є кращого у кооперації», звертаючи основну увагу на освіту, яка «є рідною сестрою кооперації» і на все, «що потрібно члену кооперації у його повсякденній праці"[2]. Місячник висвітлював працю сільських кооперативних господарств, сприяв просвітницькій діяльності серед селян, давав економічні і організаційні поради. Після вимушеного переселення ряду діячів української Кооперації на територію центральної Польщі «Зоря Кращого» перестала існувати. На Волині утворилося кілька інших регіональних видань цього ж профілю, такі як «Супряга» (Здолбунів, 1924), «Нова Скиба» (Луцьк, 1933), а також «Рідний колос» (Луцьк, 1933).

Центром релігійного життя православної громади у Кременці була православна семінарія, що функціонувала при Богоявленському монастирі. Вона стала також і центром видавничої діяльності, спрямованої на релігійне просвітництво православної спільноти а також плекання народних церковних традицій. У існуючому там видавництві Волинської православної консисторії стараннями Волинського Єпархіального місійного комітету опубліковано «Український православний календар» у двох версіях: для духовенства, з літургічною частиною, і для вірян. Окрім церковних відомостей він містив також багато інформації місіонерського, історичного та белетристичного змісту. З’явилися для видання: в 1022 році – російською мовою, а українською. В календарі заохочувалося до виголошення проповідей та відправу богослужінь українською мовою. Календарі друкувалися у друкарні Вольфа Цвіка. У 1021-22 роках у тому ж видавництві вийшов українськомовних двотижневик «Православна Волинь» під редакцією Василя Біднова. Головним завданням його було: інформування духовенства та вірян про різні події і факти церковно-адміністративного життя єпархії а також, по можливості про всі проблеми та справи церковного життя.[3] Часопис ділився на дві частини: офіційну та неофіційну, де друкувалися проповіді, статті на історичну, місіонерську та етнографічну тематики, оповідання із життя православних парафій. Дотепер неофіційна частина «Православної Волині» є неоціненним джерелом інформації про народні звичаї, обряди історію волинських сіл. В 1923 році з’явилося перше видання «Місіонерські бесіди Волинської Єпархії».

Джерелом знань про життя православної громади є двотижневик «Церква і нарід» під редакцією Івана Власовського, секретаря Волинської духовної консисторії у Кременці. Часопис видавався до 1938 року, а перший його примірник з’явився 1 квітня 1935 року. Окрім офіційних та інформативних повідомлень тут містилося також багато матеріалу з царини історії, краєзнавства а також трохи художньої літератури, наприклад: З історії перекладів Святого Письма на українську мову, Історичні пам’ятки на Волині, Археологічні пам’ятки Волині авторства І. Шумовського та Церковна музика М.Тележинського. З 1928 роцу у Кременці видавався тижневик «Духовний сіяч». Це був церковно-народний ілюстрований часопис під редакцією А. Вітенка, який друкувався у друкарні В. Цвіка. Часопис закрито у 1931 році за уміщений там опис національно-патріотичної маніфестації на Великдень у містечку Клевань. На початку ХХ ст. у Кременці з’явилася протестантська церква п’ятидесятників. До її організації долучився один із колишніх мешканців Кременця Д. Гарасевич, який виїхав на заробітки до Сполучених Штатів, і через деякий час повернувся як проповідник п’ятидесятників. В 1936-1939 роках для протестантів видавалося два місячники. Перший називався «Будівничий церкви Божої». Він мав 4 додатки у вигляді квартальників. Видавець – Д. Гарасевич, вул. Джерельна 15. Він доходив аж до Америки і служив для підтримки тісних контактів з тамтейшими «християнами віри євангельської[4]». Другим євангелістським часописом, що видавався у Кременці був «Євангельський голос».

У міжвоєнний період у Кременці утворилося кілька молодіжних і дитячих видань. Були це видання короткочасні і свідчили про велику потребу читання українською мовою та прагнення молоді до просвітництва а також про не абияку рішучість та самовідданість видавців і редакторів. Особливої уваги заслуговують такі найменування: y 1921-1922 роках Гурток гімназійної молоді розпочав видавництво рукописного журналу «Проліски». З’явилися лише три номери. Обкладинка журналу була ілюстрована вручну, а деякі сторінки оздоблені зображенням пролісків. Ці перші квіти втілювали думки та прагнення молоді, що як проліски, пробиваючись крізь сніг, символізували боротьбу за свободу.[5] Варто теж згадати газету «Перші кроки», що видавалася у Кременці в 1921-1922 роках. Газета налічувала 20 сторінок, мало ілюстровану вручну кольорову обкладинку. Газета видавалася учнями 4 класу yкраїнської гімназії. Метою газети був розвиток національної свідомості української молоді. Багато місця тут уділялося висвітленню літературного доробку учнів. Доля рукописних шкільних часописів була дуже короткою. Шістнадцятисторінковий літературний журнал «Хвиля» був літографований. Видавець – Ф. Пивниченко, редактори: В. Даниленко та А. Гайовий з участю майбутнього письменника Уласа Самчука. До редколегії належали: А. Офіренко, У. Самчук, А.Гайовий а також вчитель Української гімназії Василь Кавун. Варто теж згадати літературно-суспільний альманах «Віра», започаткований Кременецьким повітовим товариством «Просвіта». Весь його тираж було конфісковано і знищено. Єдиний екземпляр зберігся у бібліотеці Українського історичного кабінету у Празі. Це була збірка, що налічувала 37 сторінок і містила поезію, мемуари та суспільно-політичні статті[6].

Подібний напрямок мав також рукописний журнал «Юнацтво» під редакцією У. Самчука. Це був орган нелегального учнівського гуртка у Почаєві. Головний його завданням було поглиблення знань у галузі рідної літератури та єднання молодих національних сил[7]. Завдання єднання дітей на «основі самореалізаціі та національного усвідомлення» ставило перед собою, видане у 1922 році, «Рідне гніздечко», орган «Дитячого клубу», що діяв при кременецькій «Просвіті». Тут подавалися невеличкі віршики, оповідання, хроніка. Часопис машинописний. До редакційного комітету належали Л. Індісова та І. Папара.

МАРГАРИТА ГЕЦЕВИЧ – ІМ’Я В НАУКОВИХ КОЛАХ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ…

Тамара СЕНІНА

          9 травня нашій колезі, Маргариті ГЕЦЕВИЧ, виповнилося б 82 роки. П’ять років тому, 4 лютого 2015 року, вона відійшла в інший світ. Талановитий науковець, музейник, публіцист, перекладач, поетеса, чиє ім’я відоме в наукових колах України та Польщі… Для багатьох ця втрата помітна. Не вистачає її й для Кременця, в якому прожила все своє життя і присвятила чисельну кількість статей, публіцистичних нарисів, відкрила чимало імен цікавих постатей, котрі тут народилися, жили, або ж мимолітним перебуванням у ньому, залишили про себе помітний слід. Це особлива втрата для тих, хто її знав: для кременчан, поляків, росіян, литовців, болгар, євреїв... Спілкування з пані Маргаритою збагачувало душу. Вона була справжньою християнкою, мудрою, глибоко духовною і непохитною на шляху до Бога…

         Музейній справі, після закінчення Кременецького педагогічного інституту в 1960 році, Маргарита Гецевич віддала тридцять шість років. З них двадцять вісім років присвятила Юліушу Словацькому, який народився в Кременці, і, майже стільки ж, Тарасу Шевченку, який в 1846 році приїжджав на Кременеччину в складі археографічної комісії і тут залишив після себе помітний слід в літературі та мистецтві. Завідування літературним відділом у краєзнавчому музеї приносило їй особливе задоволення. Однак, це були роки як творчого піднесення, так і прикрих випробувань в умовах радянської системи, котра не завжди однозначно ставилася до цих двох геніїв.

Повертаючись думками в далекий 1960 рік, пані Маргарита згадувала як примітивно виглядала постать Словацького-революціонера, поміщена чи не на єдиному портреті в залі, і ховалася за чисельною кількістю портретів декабристів, письменників російської та світової літератури. Експозиція будувалася під диктовку тодішньої влади, тож і вся увага на планшетах та у вітринах акцентувалася на політичних моментах його творчості. Зал був відкритий у 1959 році, з нагоди 150-річного ювілею поета. І це стало великим досягненням. Тож учасники цієї події (науковці з України, Польщі, Білорусії, Литви, Росії) під головуванням видатного українського поета-академіка Максима Рильського, на недосконалість експозиції особливої уваги не звертали. Важливішим був факт відкриття окремого залу для польського поета! Про це йшла мова у Кременецькому педагогічному інституті, під час Виїзної сесії АН УРСР, очолюваної Максимом Рильським. Тоді, в 1959 році, Маргариті, студентці даного вузу, пощастило бути свідком цих виступів. Зраділа, коли згодом зал, з посвятою життю і творчості Юліушу Словацькому, довірили саме їй. Було багато планів. Новопризначений директор музею Василь Воляник писав листи-звернення до керівництва Кременця, Тернополя, Києва про відкриття музею Поета в родинній садибі Словацьких. Довірившись обіцянкам Центрального Комітету України, жили надією про їх звершення. Та це були лише пусті слова. Розуміли: все вирішувала Москва.

Майже така ж історія повторилася і з думками про відкриття в музеї залу Тараса Шевченка в 1961 році. Тут були теж претензії, які вголос не звучали. Проте, згодом відкрили і цей зал. Експозицію створював Максиміліан Еліан. Маргарита Гецевич взялася за цю справу згодом. Дякуючи їй, шевченківський зал збагатився чималою Шевченкіаною художника і поета Івана Гарасевича, колекціями інших кременчан. На початку 1980 років їй належала ідея перевезення з Києва в Кременець погруддя Кобзаря (роботи київського скульптора Олександра Ковальова), яке в 1989 році, з нагоди 175-ліття від дня його народження, встановили на подвір’ї Кременецького пе­дагогічного коледжу імені Тараса Шевченка (нині — Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка). Так, завдяки контактам пані Маргарити з письменниками, літературознавцями, дослідниками життя і творчості обох поетів у 1960-1997 р.р., фонди краєзнавчого музею збагатилися майже на 4300 експонатів. Тоді ж брала участь в республіканських та міжнародних конференціях в Україні і Польщі.

Активність Маргарити Гецевич не стала меншою й тоді, коли в родинній садибі Словацьких у 2002 році відкрили музей Юліуша Словацького. Була постійною учасницею традиційного літературно-мистецького «Діалогу двох культур». Їй належать переклади: оповідання «Травень у Кременці» польської письменниці Марії Данілєвіч, поетичні твори знаного в Польщі поета Маріуша Ольбромського. У 2009 році музеєм Юліуша Словацького видана книга «Листи до матері» на основі перекладених нею двадцяти семи листів Юліуша Словацького, адресованих матері – Саломеї Словацькій-Бек’ю в Кременець. У 1996, 1999, 2001 роках окремим виданням вийшов її літературно-публіцистичний нарис «Якщо там будеш…». Видала кілька збірок поезій духовного спрямування: “Пространства” (1998), “Зеркала” (2000), «Благодарю Господь!» (2014), «Ликуя в Господе» (2015). Удостоєна чисельних нагород, в тому числі – Міністерства культури України, стипендіат премії Фундації «Янінеум», заслужений працівник культури Польщі.

Домашній архів Маргарити Гецевич після її відходу перейшов у спадщину музею Юліуша Словацького: нагороди, документи, книги, фотографії, рукописи, листи, диски тощо… Поповнивши фонди, ці речі набули іншого життя. Та щоразу оживають на виставках і промовляють до нас її духовним настановчим словом…

.

Народна обрядовість є окремим напрямком нематеріальної культурної спадщини, так само цінним, як і матеріальні: писанкарство, вишивка чи лозоплетіння. Народні звичаї, знахарство, методи лікування несуть в собі інформацію про світогляд наших предків, їх вірування та традиції.

В період всесвітньої пандемії актуальною є медична тематика. Пропонуємо тут ознайомитися із народними методами лікування, що побутували на у ХIХ – на початку ХХ ст. на Волині. Зібрана етнографами інформація змусить вас усміхнутися. Категорично не рекомендуємо намагатися щось із цього випробувати.

ПЕРЕМОГА НАД ЗЛИМИ ДУХАМИ (Борщівка, Кременецького повіту). Найрадикальнішим засобом від усіляких «поробів» завжди вважався цвіт папороті, зірваний в ніч на Івана Купали. До того ж сміливець, який не побоїться у купальську ніч піти до лісу і здобуде квіт папороті, стане всезнаючим,йому відкриються усі таємниці Всесвіту, він зможе бачити заховані у землі скарби. Щоб його зірвати, слід взяти із собою до лісу скатерку, на якій освячувалася великодня паска, освячений ніж та свічку-громницю. Скатерку розстелити під кущем папороті, запалити свічку і чекати. Злі духи будуть лякати, аж заквітне вогняним цвітом папороть). Квітку зрізати освяченим ножем і тікати не оглядаючись. Якщо свічка згасне, або ж герой оглянеться,– все пропаде, а злі духи над ним посміються. Цвіт папороті бачити може лише «первак» – перший син чи дочка у родині.

ЛІКУВАННЯ РОЖІ (околиці Дубна) лікування полягає у промовлянні знахарем заклять та молитов. В процесі їх промовляння знахар робить на тілі хворого написи незрозумілою мовою накреслені освяченою крейдою.

КОВТУН (околиці Дубна) Знахарка намагається підкупити злі сили, щоб вони забрали хворобу. Перед початком лікування вона вимагає склянку маку, монету та добрий сніданок. Підкріпившись їжею, «цілителька» веде хворого під комин, одну руку кладе йому на голову, а другу, із монетою, кладе в ковтун, промовляючи закляття та просячи допомоги у нечистого. Далі виймає руку з ковтуна вже без монети, яку забрав нечистий. З маку і трав знахарка робить ліки, супроводжуючи процес закляттями. Ліки прикладають до рани, волосся зрізати суворо заборонялося.

ЗУБНИЙ БІЛЬ (Олика). Свічку-громницю ділять на 9 частин. 1/9 її запалюється. Поки свічка горить, знахарка має встигнути порахувати хворому зуби 99 раз. Якщо встигне – біль мине.

ЛІКУВАННЯ СКАЗУ. (околиці Кременця). Покусаний скаженим собакою мав іти у п’ятницю на цвинтар до схід сонця. Там треба зібрати землю із кротовин на могилах. Землю цю всипати до бурячного відвару і випити ковтками.

ВРОКИ (околиці Кременця)

В склянку із холодною водою кидають 7 гарячих вуглинок. Якщо вони потонуть – це означає що людина дійсно зурочена. Тоді водою, у якій потонули вуглинки, поливають завіси і одвірки вхідних дверей, а решту води випиває хворий.

Олена Гаськевич, 05.05.2020

НОВІ ФОТОГРАФІІ ГЕНРИКА ГЕРМАНОВИЧА У ФОНДАХ МУЗЕЮ СЛОВАЦЬКОГО

НОВІ ФОТОГРАФІІ ГЕНРИКА ГЕРМАНОВИЧА У ФОНДАХ МУЗЕЮ СЛОВАЦЬКОГО

Гідне місце в фондах музею посядуть нові авторські світлини Г. Германовича, що поступили із приватного архіву. Також музей збагатився фотоальбомом, «Кременець, якого уже немає», що давно уже став букіністичним раритетом.

Альбом подарували члени родини митця, несподівано з’явившись у музеї разом із екскурсійною групою. Нічим непримітні скромні жіночки попросили додаткової інформації про Кременець, мотивуючи, що із ним їх пов’язують сімейні спогади. Працівник музею С. Люткевич охоче попровадив їх на польський цвинтар та до інших об’єктів, що не входили в програму відвідування екскурсії. Наприкінці зустрічі вони повідомили, що є родичками Г. Германовича. Ця спонтанна зустріч має своє продовження. Відтоді працівники музею перебувають в тісному контакті із родиною фотомитця. Музей Юліуша Словацького отримав ексклюзивне право на створення виставки із родинних архівів Германовичів. Виставка планувалася на другу половину літа. На жаль….її прийдеться відкласти, але і в умовах карантину дирекція та працівники музею онлайн співпрацюють із власниками мистецької спадщини фотохудожника, розробляють концепцію майбутньої виставки, яка обов’язково станеться, хай і пізніше.

Г. Германович вартий того, щоб про нього розповісти ширше.

Постать цього всесвітньовідомого фотомитця займає особливе місце у творенні іконографії Кременця. У 20-х роках минулого століття він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо тому ім’я Генрика Германовича чи не найбільш відоме кремен чанам.

Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво».

Неможливо було забути пережите у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар зафіксував жахливу картину палаючого гетта. гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.  

Після війни митець із родиною осіли у Кракові.

Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках та 40 за кордоном, є автором 25 альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки.

О. Гаськевич, 30.04.2020

.

Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького являється потужним творчим осередком нашого міста, отже тісно співпрацює із талановитими людьми, студентською та учнівською молоддю.

Уже давно відоме в широких колах ім’я різнобічно обдарованого молодого чоловіка Романа Левандовського, котрий ще із студентських років дивує і захоплює численних слухачів своєю творчістю – віршами, піснями (виступає як бард), художніми полотнами, участю у театральних постановках студентського театру «Пілігрім».

До речі, він був одним із перших, кому вдалось втілити образ Юліуша Словацького у його родинній садибі, виступаючи у салоні Саломеї, де нині міститься музей поета. Він же, як художник, брав участь у першому художньому польсько-українському пленері, організованому музеєм під час «Діалогу двох культур -2005», неодноразово був учасником фото пленеру за тих же обставин. Вірші молодого митця друкувалися у місцевій, обласній, всеукраїнській пресі, польському часописі, графіка знаходиться в Великобританії та Німеччині. В минулому році Роман був задіяний у зйомках фільму "Червоний", що у Кременці фільмі Роман Левандовський – автор поштових конвертів з графічним зображенням родинної садиби Словацьких, портрету Юліуша Словацького. Цього разу хочу познайомити вас із досить цікавою серією його графіки «Слідами Короля Духа» - ряд малюнків, для яких характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного, пов’язаних із об’єктами нашого славетного земляка.

Наталія ЮР'ЄВА

ПОЛЬСЬКИЙ ПОЕТ ФРАНЦІШЕК ХАБЕР - УЧАСНИК "ДІАЛОГУ ДВОХ КУЛЬТУР - 2019"

ПОЛЬСЬКИЙ ПОЕТ ФРАНЦІШЕК ХАБЕР - УЧАСНИК "ДІАЛОГУ ДВОХ КУЛЬТУР - 2019"

  Знайомтесь: "Найбільший поет серед капітанів, найбільший капітан серед поетів"  

Саме так найчастіше називають друзі і близькі знайомі цю неординарну особистість. Францішек Хабер поєднав в своєму житті дві пристрасті: поезію та морську справу. Ці дві стихії ведуть його по житейських хвилях і є визначальними для творчості. 

   У 2019 році капітан-поет був учасником міжнародного літературно-мистецького форуму "Діалог двох культур", який щовересня традиційно  відбувається в музеї Юліуша Словацького. Запрошений на поетичний пленер (який, до слова, став креативною новинкою минулорічного форуму), Францішек Хабер в числі знаних літераторів України та Польщі презентував свої нові твори. Це вірші з поетичних збірок "Пегасом на Креси", "Вигнаний в себе", "Кресовий щоденник" та "Записаний на завтра", виданих у 2018 - 2019 роках. По кілька екземплярів цих книг автор подарував у музейну фондозбірню та бібліотеку.  

   Мандрівник за характером, закоханий у вітер свободи, невтомний шукач нових вражень і ,водночас, вразливий душею, поет сповнений сентиментальних спогадів про землю свого дитинства (народився 1 липня 1942 року у Львові), не приховує своєї закоханості в культуру та літературу цього краю. Він немовби здійснює поетичну подорож просторами українсько-польського пограниччя, розповідаючи про долі та творчість письменників і поетів, які тут народилися. "Рефлексія автора написана з любов’ю та талантом, сповнена роздумів, візуальних асоціацій, чудових метафор", - відзначає  в передмові до збірки "Вигнаний в себе" Маріуш Ольбромський - знаний поет, співорганізатор "Діалогу двох культур". 

   Хабер публікує вірші з 1975 року - поетичний дебют відбувся на сторінках тижневика „Глівіцькі новини".  Поетичним матеріалом автора щедро забезпечує його власне життя. Інженер та економіст за освітою, випускник Сілезького політехнічного університету в Глівіцах,  Інституту планування та статистики у Варшаві,  аспірантури з педагогічним профілем, капітан яхти Францішек Хабер відвідав всі континенти, пересік всі моря та світові океани. А Тихий океан взагалі покорив під вітрилами! Досвідчений яхтсмен, до речі, належить до елітного  Братства Kaphornowców (від англійського "Cape Horn" - мис Горн) - найавторитетнішого товариства мореплавців, які обійшли мис Горн. Пов'язаний з морем вже більше пів століття, капітан Хабер - багаторічний  член та голова Морської комісії Польської асоціації яхтингів, а з 2019 року - президент Польської асоціації яхт та воднолижного спорту. За багаторічну плідну  діяльність з розвитку та розповсюдження вітрильного спорту нагороджений численними почесними і державними  відзнаками.  Чудовий практик і теоретик, він ще й видатний тренер та педагог, автор багатьох підручників та посібників: для матросів, стернових, мотористів-яхтсменів та інших спеціалістів водного транспорту, а також підручника для вчителів-яхтингістів "Безпечна вода". Більшість із них визнані найкращими виданнями для вивчення моторного яхтингу. У 2010 році Францішек Хабер написав перший у світі підручник для глухих моряків з використанням мови жестів. 

    Багатий професійний і життєвий досвід Ф. Хабер передає молоді - він є одним із капітанів і вихователів харцежів на легендарній шхуні "Завіша Чорний". Не випадково це навчальне морське судно назване іменем історичної особи, лицаря та дипломата першої половини 15 століття, учасника Грюнвальдської битви, героя драми Юліуша Словацького (збереглися уривки) та роману Генріха Сенкевича, - воно вважається символом лицарства та благородства. Цікавим для наших краян є факт, що правнуком Завіші Чорного був Ян Амор Тарновський - засновник міста Тернополя.

   Крім того, пан Хабер цікавиться новітніми технологіями в різних галузях науки, техніки та медицини, пише теоретичні статті з яхтингу для Вікіпедії. Поет, закоханий в море, видав також збірки пісень на морську тематику: "Шансон - золота 100. Матроський пісенник" та "Шансон - золота 100 bis". Взагалі, коло літературних інтересів Францішка Хабера надзвичайно широке - він пише вірші (в тому числі в жанрі хайку), прозу, публіцистику, сценарії до фільмів, поетичні коментарі та рецензії, тексти пісень. А ще - координує поетичні конкурси хайку, виступає на радіо, знімається у фільмах!..  Є, направду, в цьому чоловікові щось хемінгуеєвське - жага до подорожей та пригод, авантюризм та ризиковість, невичерпна цікавість  і, разом з тим, - інтелектуалізм та інтелігентність, філософський погляд на життя, вічний пошук сенсу існування та власного духовного простору у безмежжі світу. І передані ним у фонди книги поезій ніколи не будуть безликими експонатами, бо нестимуть особливу енергетику цієї людини, що "будує вірші так, що аж хочеться до них доторкнутися". 

     Оксана Зуб

ВІДГОМІН КРЕМЕНЕЦЬКИХ ПЛЕНЕРІВ

Фондозбірня музею поповнилася кількома новими художніми роботами. Це – натюрморти,

гуаш, папір, 20-30 роки ХХ ст. Автор невідомий.

Усі ці роботи – далекий відгомін міжвоєнного періоду, коли Кременець був центром мистецького життя не лише регіону, а й Польщі, до якої тоді належала Волинь. У Кременці неодноразово відбувалися художні
пленери, діяли курси підвищення кваліфікації для вчителів малювання („Ogniska
wakacyjne”).

Для приїжджих художників створювалися комфортні умови для творчості, а вони, натомість, лишали у Кременці свої роботи, які на жаль, розпорошилися по світі.

О.Гаськевич, 22.04.2020.

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Оксана ЗУБ

обласний літературно-меморіальний                         

музей Юліуша Словацького

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня

смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Без сумніву, кожен із відвідувачів нашого музею звертає увагу на портрети, розміщені в його експозиційних залах. Портретні зображення самого Юліуша, його родини, друзів і знайомих, відомих людей того часу – це особливість музейної експозиції, покликаної не тільки відтворити дух епохи, а й передати незриму присутність господарів цього шляхетного дому.

Проходячи залами від Кременця до Парижа, ніби життєвими і творчими дорогами Поета, ми вдивляємось в його обличчя:маленький хлопчик у зворушливому образі Амурчика, юнак-студент, молодий емігрант, засмаглий стрункий чоловік в арабському бурнусі біля пірамід, 39-річний поет із загостреними рисами і печаттю приреченості на останньому прижиттєвому портреті Юзефа Куровського…Ніби відображені в багаточисельних дзеркалах, у різному віці, в певних життєвих обставинах, – вони виражають нюанси експресії, немовби розповідаючи про нелегку Юліушевудолю.                                               

  Портрети Юліуша Словацького, представлені в постійно діючій експозиції «Година думки», не є власністю музею – вони, як і інші предмети, передані Міністерством культури Польщі за депозитною угодою на 20-річне користування. Проте за роки діяльності закладу у фондах зібрані численні експонати із портретними зображеннями поета, виконані різною технікою і в різних жанрах: олійний живопис, акварель, графіка, пастель; є скульптурні роботи, карбування на металі, вишивки, навіть портрет зі шпону, а також марки, листівки, банкноти. В цій статті зосередимося лише на деяких з них.

1.Портрет Юліуша Словацького. Оригінал. Полотно, олія, 163х63, 1981 рік.Автор – Анджей Рисяк – відомий польський художник, випускник Варшавської академії мистецтв (1981), Брюссельської Королівської академії мистецтв (1987), факультету історії мистецтва Католицького університету в Лувенла-Нев (Бельгія, 1990). Проживає у Варшаві, автор численних художніх виставок на різних континентах.

Представлений портрет став дипломною роботою митця в Майстерні техніки стінного живопису проф. Ришарда Войчеховського. Був подарований автором, почесним гостем міжнародного форуму «Діалог двох культур» у 2012 році.                                                                                                                                             

Юліуш Словацький зображений у світлій блузі та широкому довгому плащі червоно-коричневого кольору. Зі слів художника, використання в картині обмеженої гами кольорів невипадкове – до цього рішення його привела біографія поета, а також малюнки з подорожі на Близький Схід (зокрема, до Єрусалиму) і Єгипту, поміщені в дорожньому альбомі (який разом з іншими документами, як відомо, нині знаходиться в Московському архіві). Постать поета одягнена в тогу деміурга (з грецької — «майстер, ремісник». У  міфології народів світу та багатьох філософських вченнях термін вживається для позначення творця всього сущого, всесвіту загалом, а також для позначення творчої сили автора).   Монохромний портрет (за твердженням автора) представляє «ув’язнену»в пропорції ¾ постать поета, повернуту впівоберта вліво.В правій руці Словацький тримає перо – символ поезії, в лівій – скіпетр, верхньою частиною якого є колос. Такий символізм теж не випадковий – він має безпосередній стосунок до «Гімну» («Смутно мені, Боже»), в якому автор порівнює себе із пустим колосом, ховаючи перед чужими власний біль, однак висловлює готовність відкрити своє серце Богу. Анджей Рисяк, натомість, малює колос-скіпетр, повний зерна, немовби підкреслюючи«урожайність» творчого доробку поета. Скіпетр увінчаний розп'яттям, повернутим до поета. Ми бачимо лише терни коронованої терновим вінком голови та розкинуті у формі хреста руки. Очевидно, що дані деталі асоціюються із пророцтвом генія про Папу Римського-слов’янина.

2.Ще один оригінальний олійний портрет Великого Кременчанина, виконаний на полотні,теж був подарований музею автором – тернополянином Миколою Пазізіним у 2010 році. Микола Пазізін народився 24 травня 1949 р. в м. Еліста (Калмикія, РФ), закінчив художньо-графічний факультет Кубанського університету, член НСХУ, заслужений художник України, учасник численних міжнародних пленерів і виставок. Проживає у м. Тернопіль. Погрудний портрет виконаний за гравюрою Джеймса Хопвуда, виготовленою згідно малюнка Юзефа Куровського. До слова, це найбільш знаний і найчастіше використовуваний митцями зразок.Поет зображений у білій блузі з великим відкладним коміром(за модою, продиктованою Байроном), голова впівоберта вліво. Тло картини світле. Оправлена в дерев’яну раму бежевого кольору. На звороті дарчий напис для музею Ю. Словацького, датований 25.02.2010 р.

3.Картина, на якій зображені Зигмунт Щенсни Фелінський та Юліуш Словацький. Автор – Ян Хшонщ (1944-2012). Полотно синтетичне, друк комп’ютерний кольоровий, 77х 88, в рамі. Подарували монахині ордену сестер-францисканокродини Марії під час паломництва слідами З. Щ. Фелінського у 2017 році. Архієпископ (зліва) та поет (справа) зображені сидячими за круглим столом, на якому книги та папери. Юліуш Словацький читає лист, тримаючи його в правій руці; ліва вільно лежить на столі. ЗигмунтФелінський сидить впівоберта, дивлячись на нього, поклавши зчеплені в замок руки на столі. На задньому плані – книжкова шафа, годинник, два підсвічники.

4.Картина «Юліуш у мальвах», папір, пастель, 50х40, 1989 рік. Автор – Анна Мацега (1948-2005), кременчанка, членкиня жіночого художнього гурту «Палітра» з 2003 року (з моменту його заснування), учасниця численних виставок в Україні та за кордоном, міжнародних пленерів, фестивалів, конкурсів. Переважаючі мотиви творчості – квіти, пейзажі, портрети. Художниця працювала в основному в пастельній техніці, акварельному та олійному живописі, значне місце у своїй творчості відводила Кременцю та Словацькому.                                                

 На портреті молодий поет із пломенистим поглядом великих виразних очей, кучерявим волоссям, невеличкими вусиками, зображений в обрамленні квітучих червоних мальв. Загальний настрій картини позитивний, оптимістичний. Улюблені квіти, якими Юліуш хотів обсадити свій омріяний білий будиночок у Кременці, підсилюють його.                                                          

Відомі також інші портретні зображення Словацького, виконані художницею: маленький Юлек у конваліях з романтично-поетичною назвою «Нехай дитина про майбутнє мріє…», пастельний портрет поета із великим відкладним коміром, на вилогах якого обриси гори Бони (схожий на двовзори). Також А. Мацега малювала батьків Юліуша, родинний будинок, куточки Кременця, пов’язанііз постаттю великого романтика.

5.Іван Гарасевич (1914-1977) – народився у Кременці, навчався у Львівському художньому училищі, з 1951 р. – член Товариства художників м. Тернополя, учасник районних, обласних, республіканських виставок. Сам художник і поет, Іван Гарасевич був великим симпатиком творчості Юліуша Словацького, перекладав його твори, присвячував постаті знаменитого земляка художні роботи.                 

«Портрет Словацького». Папір, акварель, 19,5х25,5. На портреті – поет сидить за столом біля відчиненого вікна, тримаючи в руках лист (ця деталь часто зустрічається і на роботах інших митців). Вираз обличчя задуманий, погляд спрямований вдаль. На столі букет троянд, чорнильниця з пером, том віршів Байрона, відкритий конверт. Вітер крізь вікно гойдає білу фіранку. На задньому плані картини - вид гори Бони і невиразний жіночий портрет. Логічно припустити, що Словацький зображений у еміграції, – тому лист, конверт, Бона та портрет матері невипадкові.

6.Цікавою в групі експонатів «Мистецтво» є виставка «Юліуш Словацький «Беньовський» – 13 полотнищ розміром 340 х 160 см. кожне, закріплених на горизонтальних держаках. Виставка була присвячена 190-річчю з дня народження і 150-річчю смерті поета. Виготовлена у Варшаві, вона демонструвалась у квітні-серпні 1999 р. у Музеї літератури ім. Адама Міцкевича, а у вересні того ж року – у Кременецькому педагогічному коледжі. На кожному із планшетів – цитати із поеми Словацького «Беньовський» та ілюстрації, нанесені на полотно акриловою фарбою. На кількох із них – портретні зображення автора безсмертного твору, серед них: репродукція картини художника П. Стахевича «Йди понад струмені» (із зображенням Юліуша Словацького, що сидить під калиновим кущем); зображення поета поряд із Музою, що грає на арфі; Юліуш Словацький у фесці та інші.

7.Портрет Юліуша Словацького зі шпону, оригінал, 85х65, 2003 р. Автор – Хенрик Шпєх – екскурсовод з Дольного Сьльонску, м. Швєбодзіце. Портрет виконаний за взірцем гравюри на сталі Джеймса Хопвуда спеціально як подарунок для літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці (про це зазначив сам автор на звороті). В роботі використаний шпон із різних порід дерева: бук, липа, вільха, червоне дерево, дуб канадський та ін.; поверхня покрита лаком. Ромбики контрастних кольорів, якими викладене тло портрету, дають враження об’ємності. В нижній частині напис: Юліуш Словацький – JuliuszSłowacki та дати життя поета: 1809 – 1849. Портрет оправлений у дубову раму. Подарований в честь 200-річчя з дня народження Юліуша Словацького у 2009 році. Ця аматорська робота, мабуть, матиме чимало зауважень від спеціалістів, але насправді вона заслуговує не на критику, а на захват, бо свідчить про велику любов і повагу до польського поета-романтика і його творчості.

8.Графічні портрети Юліуша Словацького авторства Євгена Удіна, Терези Світлицької, Валерія Бортякова, Іванни Передерій, Євгенії Чернявської.       

 Євген Удін (народився11 квітня1937р. уДонецьку) —український графік, громадський діяч, педагог.Заслужений художник України, член НСЖУ та НСХУ. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (ниніУкраїнська академія друкарства) за спеціальністю книжкова графіка.Від 1961 року проживає в містіТернопіль, працює в друкованій,станковій,книжковій,плакатній,прикладній графіцітаекслібрисі.

Проілюстрував та оформив понад 120 книг для видавництв Українита колишніх союзних республік.              

  У 2009 році на честь 200-річчю з дня народження Юліуша Словацького Євген Удінстворив цикл графічних робіт «Великий Кременчанин», виконаних гелевою ручкою та кольоровими олівцями. У фондах музею представлені п’ять  графік із найвідомішими зображеннями Юліуша Словацького, які талановитий художник вдало вписав у власну авторську канву.

–Фрагмент пам’ятника поетові у Кременецькому костелі, вписаний в медальйон, тлом служить загальний вид Кременця з горою Боною, комплексом ліцейних споруд, храмами, густою забудовою центральної частини міста; на стрічках, що розвіваються по обидва боки медальйону – напис: tam, podokiem pamęci piękne rodzinne miasto.                         

     – ЮліушСловацький у фесці, на стрічках назви міст, куди його закидала емігрантська доля: Париж, Рим, Женева; фоном служить колаж зображень куточків цих міст.                                                                                        В центрі –медальйон із портретом Юліуша, внизу два пам’ятники: на Монмартрі та Вавелі і дати коло кожного відповідно – 1849(дата смерті у Парижі) та 1927(дата перепоховання у крипті Краківського Вавелю), на другому плані, немов пам’ятники творчої спадщини, – книги: Ода до вольності, Гімн, Кулик поляків, Кордіан, Ангеллі…                                                                                   

    – Медальйон із портретом поета за зразком Владислава Олещинського.       

 –Портретне зображення маленького Юлека в оточенні батьків на фоні родинного будинку.                                                                                            

 Тереза Світлицька– народилась 6.01. 1961р. у м. Львів, за національністю полька. Безумовно, добре була ознайомлена із творчістю поета-романтика і у 1988 році дипломною роботою художниці стала серія графік «Юліуш Словацький і Кременець»:

– Малюнок графічний «Zadrzy Ci nieraz serce, miła Matko moja». На передньому плані – маленький Юлек у задумі та із сумом в очах; далі – його мати сидить за роялем, на якому підсвічник із запаленою свічкою. На задньому плані – абстрактна композиція, в центрі якої розрізняються контури родинного будинку Словацьких.

– Малюнок графічний «Wciemnościachpostaćmistoimatczyna». На передньому плані Юліуш, за ним – постать матері, що читає листа. На задньому –крізь кам’яну арку видніється гора Бона та комплекс споруд Кременецького ліцею.

– Малюнок графічний «Staryposępnyzamek, ktoryczołemtrzyma...». На передньому плані постать поета у широкому чорному плащі. На задньому – фрагмент замкової стіни із вікном, крізь яке видно лицаря-вершника. Праворуч – зображення лицаря, що з’являється немовби в уяві поета.

– Малюнок графічний «Leczzaklinam,niech zywi nie tracąnadziei». На малюнку – пам’ятник Словацькому скульптора Вацлава Шимановського, який встановлений в костелі св. Станіслава м. Кременця у 1909 році в 100-ту річницю з дня народження поета.                                                                   

 Валерій Бортяков – народився 1941 р. в м. Красноярську, закінчив Львівське художнє училище і поліграфічний інститут (спеціалізація: книжкова графіка). Серія графічних малюнків «Кременець Юліуша Словацького», присвячена 190-річниці з дня народження поета, 1999 рік. На кожному – контурні графічні профілі Юліуша Словацького:

– Фрагмент сучасної вулиці Словацького, праворуч – мур, що обрамляє ботанічний сад, ліворуч – фасад будинку на розі вулиць Ліцейної і Словацького, в якому колись зупинявся М. Коцюбинський. В лівому нижньому кутку –екслібрис художника у вигляді латинських букв В та Б, що є першими буквами його імені і прізвища.

– Внутрішній дворикдавнього Кременецького ліцею.

– Фрагмент родинного будинку та садиби Словацьких. На задньому плані – гора Бона.

– Частина вулиці Словацького,праворуч – мур, що обрамлює Ботанічний сад, ліворуч – ріг будинку.

– Центральний вхід до Кременецького ліцею (вид із сучасної вулиці Ліцейної).

– Фасад Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври, попереду – силуети трьох монашок, ліворуч– фрагмент балюстради.

– Вид на гору Бону з рогу вулиць Козубського та Ліцейної.                        

Іванна Передерій – дочка Анни Мацеги, народилась у Кременці 1975 року, проживає у м. Івано-Франківськ.

– Малюнок графічний, оригінал, папір, олівець –портрет Юліуша Словацького, профіль (за зразком медальйону Владислава Олещинського). В правому нижньому кутку – дарчий напис авторки: «Кременецкому музею – Иванна Передерий, июнь 1986 год, 11 лет.».

– Портрет графічний малого семирічногоЮлека, олівець, папір; у лівому нижньому кутку – особистий підпис авторки і дата – 1989 рік.                                                                  

   Євгенія Чернявська– кременчанка, музейник, багато років пропрацювала завідуючою бібліотеки Кременецького краєзнавчого музею; малювала прекрасні графіки, присвячені Великому Кременчанину і його рідному місту. Представлена графіка (папір, туш, перо) – профіль Словацького(у верхній частині аркуша), у нижній – зображення родинного будинку і «кілька беріз тремтливих». Профіль став логотипом міської бібліотеки імені Юліуша Словацького у Кременці.

9.Вимпел, виготовлений студентами Кременецького педагогічного коледжу і подарований Товариству відродження польської культури ім. Юліуша Словацького у Кременціз нагоди десятиріччя діяльності. На біло-червоному фоні у правому верхньому кутку – вишитий гладдю чорними нитками портрет Словацького (за зразком графіки Євгенії Чернявської), обрамлений в овал із рослинного орнаменту, внизу – розгорнута книга, чорнильниця та перо (вишиті контурні зображення).

10.Портрет Словацького вишитий хрестиком на полотні. Робота оправлена в дерев’яну рамку коричневого кольору та скло. Автор – Ірина Сирчук – народилась 07.04.1925 р., працювала вчителем фізики та математики.                                    

 Як бачимо, авторами вище представлених робіт із портретними зображеннями Юліуша Словацького є і знані митці, і аматори, – поляки і українці, люди різного соціального статусу і віросповідання, але об’єднує їх велика любов і глибока пошана до постаті Пророка польського народу, «молочного сина України», співця свободи, уродженця Кременця.

Summary

 The article contains information about exhibits of portraits of Juliusz Slowacki, which are kept in the literary-memorial museum of the poet in Kremenets.
Performed by well-known artists and amateurs in various techniques, with the use of various materials, they undoubtedly show a great love and deep respect for the figure of the Prophet of the Polish nation, the "milk son of Ukraine", the freedom singer, the native of Kremenets.

Biography

    Oksana Zub was born on October 11^th 1963,in Pochaiv, Kremenets district, Ternopil region. In 1984 she graduated the Faculty of Philology of the Kamyanets-Podilsky State Pedagogical Institute, named of Zatonski (known today as Ivan Ogienko National University). She used to work as a teacher of Russian language and literature at the Kremenets Vocational School, teacher-organizer and teacher of the foundations of ethics and aesthetics at the gymnasium, teacher of foreign literature as well as Ukrainian and global culture at the Pedagogical College named of Shevchenko. Since 2003 she is still working in the literary-memorial museum of Juliusz Slowacki as a chief custodian of the exhibition.

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА ЯК ОКРЕМА ФОРМА НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ВОЛИНІ - 2020

Олена ГАСЬКЕВИЧ

Феномен української писанки, яка нині переживає черговий пік популярності, віддавна був об’єктом вивчення етнографів та мистецтвознавців.

Так, в 30-х роках минулого століття, у Речі Посполитій, до якої належала і Волинь, почала набирати популярності ідея охорони регіональних цінностей. Великий вплив у популяризації народного мистецтва регіону мав славнозвісний Кременецький Ліцей. Попри його полонізаторську місію, цей комплекс навчальних закладів був рушійною силою розвитку шкільництва і мистецтва Волині.Комплексний підхід до вивчення народного мистецтва спостерігався особливо на прикладі т.зв. ОgniskaWakacyjnego для вчителів малювання. Це- курси підвищення кваліфікації для вчителів з усієї Польщі, що діяли в літній період на базі Ліцею.

Слухачі «Ogniskawakacyjnego” що приїздили із різних регіонів Волині, мали підготувати реферати на тему народного мистецтва, характерного для їх місцевості. Виділялися головні галузі народного мистецтва: 1. Вишивка та мереживо. 2. Вироби із соломи.3. Різьба по дереву. 4. Витинанки. 5. Писанкарство. 6.Ткацтво. 7. Обрядовість (народні методи лікування). 8. Кераміка.

На заняттях OgniskaWakacyjnego писанкарство виділялося як окремий вид мистецтва. Писанкарство, хоч і не так розвинуте як на Гуцульщині, але теж глибоко вкорінене у волинській народній традиції. На прикладі опису цієї традиції в гміні Старий Олексинець, Кременецького повіту, довідуємося, що для цього регіону характерними були геометричні орнаменти, мотиви небесних тіл, рідше – рослинні та анімалістичні, а також візерунки, що відображали побут господарів, сакральні знаки і зображення. Домінували тут писанки чотирьохколірні: біло-вишнево-зелено-чорні. Традиційно писанки робили в Страстний Четвер, хоча подекуди, в околицях Кременця,також і на святого Георгія. Загалом писанкарський період тривав аж до Зелених Свят. Тут писанки служили подарунками закоханим. Дівчина подавала хлопцеві у хусточці, власноруч вишитій, пару писанок, а він їх викупляв. Оскільки писанка є символом Воскресіння, їй притаманна сила очищення, здатність вигонити злих духів. Барва і візерунки можуть підсилювати ці властивості. Тому, у мистецтві писанкарства присутні містичні мотиви. Напр. виготовлення писачка із старого металевого окладу ікони.

Поповнення музейних фондів. Юліуш Словацький у філателії та філокартії Валерія Матвєєва.

Олена ВЕРЕЩАК,

Поповнення музейних фондів.

Юліуш Словацький у філателії та філокартії

Валерія Матвєєва.

 Експонати, котрі описую, цікаве поповнення фондів нашого музею. Вони – про Юліуша Словацького, нашого земляка, життєва біографія якого у хронологічній послідовності відтворена в філателії та філокартії колекціонера з Тернополя Валерія Матвєєва. Колекція (в копіях), передана ним у музей, налічує 160 аркушів. Усі вони підписані власником та посортовані відповідно до часу і держав, які відвідував поет, і поділені на розділи.

Марки та листівки, зібрані Валерієм Костянтиновичем чи не з усього світу, представляють міста і країни його проживання і подорожей: у Кременці, Вільно, Варшаві, Дрездені, Лондоні, Парижі, Римі, Неаполі, Флоренції, Єрусалимі. Серед них ті, що видавалися в Польщі, Литві, Франції, Швейцарії, Греції, Італії, Єгипті, Лівії, Палестині, в Ізраїлі… Бував Юліуш і в Одесі, тому в колекції є листівки із пам’ятником Дюку де Рішельє і сходами Михайлівського бульвару. 

Колекція допомагає наочно побачити ці місця. Чимало своїх творів Юліуш Словацький написав під враженнями від цих подорожей. Описувати такі експонати – цікаво та захопливо. Усі вони вражають різноманітністю. Серед марок та листівок є і присвячені Гуго Коллонтаю, одному із засновників Кременецького ліцею. 3 квітня 2017 року, коли філателія та філокартія Валерія Матвеєва демонструвалася на виставці в нашому закладі (вперше в Кременці), їх обсяг складав: 725 марок, 135 листівок, 44 конверти, 5 гравюр, 2 ескізи, 1 календар. У 2015 році ця ж виставка була високо оцінена в одному із найстаріших міст Сілезії — Нисі (Польща). 

  Валерій Костянтинович Матвєєв – в минулому військовик, громадсько-культурний діяч, почесний філателіст України (1998), нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3 ст. (2000), «За мужність» 3 ст. (2001), дипломом та посрібленою Медаллю 7-ї  національної виставки філателістів України (у Дніпропетровську), нагородами Президента України та інших  держав. У 1961 році закінчив військово-технічне училище в Ульяновську, в 1975 році   – Тернопільський фінансово-економічний інститут. В 1958-1986 роках перебував на військовій службі. Учасник бойових дій в Афганістані. Нині – полковник у відставці, голова обласної організації воїнів-інтернаціоналістів – «кубинців». Від 1994 року голова правління Тернопільської обласної організації філателістів. У колекції Матвєєва – конверти і марки з 50 спец-погашеннями  (1994 – 2004) на честь видатних земляків  – політичних діячів, літераторів, акторів, художників.

       Валерій Костянтинович – неодноразовий учасник філателістичних виставок в Тернополі, та інших містах України. У 2017 році в Ужгороді, під час 15-ої Національної філателістичної виставки удостоївся нагороди: позолоченої медалі за марку «Юліуш Словацький (1809-1846)». За це і хочеться висловити йому, знаному філателісту в Україні та за її межами, нашу велику вдячність.

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ В МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

21 березня цього року музей Юліуша Словацького знову гостинно відкрив двері усім шанувальникам поетичного слова. Когорта наукових працівників закладу, які уже давно натхненні музою поезії, вплітали у сьогоднішні виступи нові молоді паростки, від чого творчий вечір набирав особливої чинності.

Студенти Кременецького медичного коледжу ім. Арсена Річинського разом із викладачем української мови та культурології Тетяною Яківною Яворською стали і глядачами, і учасниками дійства. Куликова Валентина, Фасолько Юлія, Андросюк Владислав, Пасека Галина, Яворська Соломія, Савчук Соломія, Паливода Аліна свої почуття, емоції, болі, захоплення та розчарування висловлювали за допомогою перших рим. Уже досить відомий у певних колах кременецький поет, бард, художник Роман Левандовський знову вразив усіх своєю поетичною замальовкою в стилі хоррору про Катрусю, а також декламуванням віршів із нещодавньої збірки «Синема». Ну і, звісно, студенти з захопленням слухали пісні молодого митця у супроводі гітари класичної та маленької гавайської «укулеле». Доповнював товариша його давній друг по студентських роках Ігор Дідук, який теж практикується у написанні поетичних творів у стилі «реп», звукового запису їх під відомі і не зовсім музичні «мінусовки».

Своїми ліричними поетичними творами та передумовами написання поезії поділилась із присутніми Наталя Кучер, яка з дитинства займається цією творчістю, як і живописом. Зворушливу авторську пісню виконувала під гітару Наталя Бранцевич, а у супроводі фортепіано на слова Леоніда Халкіді звучала у її виконанні романтична пісня про птаха. Взірцем зрілої поезії слугували поетичні доробки директорки музею Тамари Григорівни Сеніної. Про цікаві моменти із життя відомих поетів Дмитра Павличка, Романа Лубківського розповів присутнім професор філології гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Олег Васильович Василишин, який, як завжди, прийшов до аудиторії із цілою низкою цікавих книг, до перегляду яких щиро запрошував студентство. А ще закликав: якщо вже писати вірші, то - грамотно, дотримуючись сталих канонів теорії літератури. Лише тоді вони займуть достойне місце і будуть затребувані читачем.

Так, звісно, без поезії можна обійтись, бо сучасне швидкісне життя – цілковита проза. Але, ніщо крім неї, нам не подарує приємних хвилин зворушення, самоутвердження, відчуття тотожності автору «о, та цей вірш точно про мене!» Тому усім небайдужим романтикам бажаємо натхнення, повного проникнення у сферу поезії, гострого пера і «з роси й води»!

Науковий співробітник музею Наталя Перескокова.

ТАДЕУШ ЧАЦЬКИЙ

      У лютому минає 206 річниця смерті Тадеуша Чацького. Створенний ним небувалий в історії освіти навчальний заклад, а радше – комплекс закладів під назвою Волинська Гімназія, продовжив і розвинув освітні традиції Кременця. Завдяки Волинській Гімназії, згодом реорганізованої у Волинській Ліцей за Кременцем закріпилася горда назва «Волинських Афін» і провінційне містечко на роки стало центром культурного та наукового життя регіону.

       Тадеуш Чацький народився 28 серпня 1765 року у Порицьку. Освітній діяч, історик, економіст, нумізмат, бібліофіл, педагог, юрист, член Комісії національної освіти.  

На початку 80-х років 18 століття Т. Чацький опинився у Варшаві, де розпочав бурхливу і різнорідну діяльність, яка не увінчалася особливим успіхом через складну політичну ситуацію. Був практикантом в столичному суді, впорядковував королівський архів, очолював геологічно-шахтарську комісію, метою якої було виявлення нових родовищ солі у Польщі, заснував у Одесі Товариство вітрильного спорту. Є автором понад 50 наукових праць, переважно компілятивного характеру. Відома його праця «Про назву України та витоки козацтва» (1801 р), де Тадеуш Чацький запропонував теорію про походження українців від легендарного племені укрів. Теорію цю він, не зміг підтвердити науково. Чацький був автором проектів розвитку економіки Польщі через розвиток торгівлі та ремесел і виступав за скасування обмежень для євреїв. Те, що діяльність його була мало плідною, Чацького особливо не бентежило. Він писав:«Хто робить крок до доброго, вже має заслугу, бо торує шлях для послідовників, бо показав приклад». Темою пліток та анекдотів були поганий зір та неуважність Чацького. Одного разу він постав перед польським королем у спідній білизні та з орденською стрічкою через плече.

             В 1803 р., ставши інспектором шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній, Тадеуш Чацький з головою поринув у вирішення проблем шкільництва. За деякими джерелами, за час його праці, число шкіл на теренах ввірених йому губерній зросла у 100 разів. Нині, коли виші існують мало не в кожному,навіть маленькому місті, важко збагнути, що на величезних просторах, що обіймали майже всю сучасну Україну, Білорусь і Литву, був лише один університет у Вільні (Вільнюс). З його керівництвом і треба було узгоджувати глобальні зміни на педагогічній мапі. Мрією Тадеуша Чацького було заснування на підпорядкованих йому теренах світської школи (або й шкіл) університетського рівня, де б наука поєднувалася із практикою, де б навчали, таких потрібних тоді агрономів, механіків, ветеринарів, акушерів. Усвідомлюючи потребу жіночої освіти, Чацький планував пансіон для дівчат а також, прагнув дати доступ до навчання молоді із бідних верств населення, слушно вважаючи, що власне вони могли б принести користь суспільству, бо мусили працювати і віддавати свої знання. Вибір місця впав на Кременець, а співавтором проекту був відомий суспільний діяч Гуго Коллонтай. Ціною неймовірних зусиль у Кременці було створено унікальний навчальний заклад, який не мав аналогів у Європі. Гіперактивність Чацького стала у пригоді при зборі коштів на матеріальну базу закладу. Він умів достукатися до сердець і кишень багатих громадян, та й власних коштів не шкодував. Останні 8 років свого життя він повністю присвятив себе Кременцю, намагаючись підняти школу до найвижчого рівня. З цією метою створив прекрасну матеріальну базу, якою міг би пишатися і університет, багату бібліотеку, прекрасний ботанічний сад, та запросив до Кременця найкращих педагогів. Одним із них став батько Великого Кременчанина Юліуша Словацького – Евзебіуш Словацький, який із 1806 по 1811 рік викладав тут риторику (красномовство). В 1809 році у Волинській Гімназії навчалося вже 693 учні. Наявність такого закладу суттєво впливало і на «обличчя» міста. Чацький виношував плани облаштування Кременця – створення системи криниць та брукування вулиць. Діяльність Чацького активізувала як прихильників його   так і ворогів. На нього писали скарги, йому заздрили, зводили наклепи, що стало причиною неодноразових інспекцій та комісій. «Кусають мене звідусіль. Я терплю, бо благо краю вимагає цієї жертви». Звісно, кременецький проект не був ідеальним. Можна закинути суб’єктивізм , неоптимальний підбір предметів, часто програму змінювали «під викладача», деяку «розтягнутість» курсів, а навчальний день, коли учень був зайнятий від 6 ранку до 9 вечора, тепер би шокував кожного педагога. Та все ж атмосфера Кременця, атмосфера Волинських Афін породила цілу плеяду непересічних поетів, інженерів, науковців, суспільних діячів, які становили інтелектуальну еліту не лише Волині а й цілого регіону.

      Виснажений нервово і фізично, Тадеуш Чацький несподівано помер 8 лютого 1813 року в Дубно. Похований у рідному Порицьку, а серце його спочило в ліцейному костелі.  Кременецькі старожили ще пам’ятають таблицю над дверима колонного залу ліцейної бібліотеки із євангельським текстом латиною «Де скарб твій там і серце твоє».

 Науковий співробітник - Олена Гаськевич

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА МОВОЮ НОВИХ ВИДАНЬ.

Оксана ЗУБ  

Безперечно, немає в Україні іншого поета, крім Шевченка, про якого написано стільки книг, статей, наукових праць. Його твори всебічно проаналізовані поколіннями дослідників, за їх мотивами знято сотні фільмів та поставлено тисячі вистав. Шевченкіана невичерпна, а постать і творчість Кобзаря й надалі залишаються актуальними для наших сучасників – від юного школяра до сивочолого академіка, бо неосяжними є його геніальність думки, пророцтво ідей.

       Загальновідомим для наших краян є факт, що восени 1846 року Тарас Шевченко, працюючи в складі Археографічної комісії, побував у Кременці, Почаєві, Вишнівці. Свідченням того візиту став виданий у Кременці, в друкарні братів Юзефовичів, «Малий Кобзар» (1922 р.), упорядкований професором Василем Бідновим – кременчанином, колишнім членом Центральної Ради. 

Наша ж розповідь – про своєрідне літературне повернення Поета в наш край мовою нових видань, що не так давно стали надбанням обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького. Саме – повернення Шевченка вже з новим переосмисленням його потужної постаті нашими сучасниками. Тими, котрі, переживаючи реальні події нинішніх днів, звертають увагу кожного з нас на невмиручість слова Тараса.
Цінним поповненням фондів музею є польськомовний «Kobziaż». Упорядкований Романом Лубківським (1941-2015) – почесним громадянином Кременця, відомим українським письменником і перекладачем, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, він вийшов друком у львівському видавництві «Світ» напередодні 200-річчя від дня народження Поета у 2013 році. Презентація відбулася в Кременці, у музеї Словацького, під час одного з традиційних «Діалогів двох культур», з участю видатних науковців, літераторів, митців з України та Польщі, Білорусії, Великобританії, Франції, Греції, Молдови.
  Видання вміщає 200 поетичних шедеврів в перекладах двадцятьох видатних польських та українських письменників і літераторів і є найповнішим зібранням найкращих перекладів, здійснених протягом останніх 150 років. Розпочинають книгу поезії, що входили до першого «Кобзаря» (1840 р.), далі – вірші впорядковані за хронологічним принципом. У вступній статті Роман Лубківський підкреслює зростання інтересу польських читачів до постаті українського поета-пророка, та все глибше усвідомлення поляками історичного зв’язку з долею і творчістю Шевченка, найбільшим прагненням якого була незалежність.
  Авторами поетичних перекладів, що увійшли до книги, є відомі в Україні літератори: Богдан Лепкий (1872-1941) – поет, прозаїк, літературознавець, критик, видавець, редактор кількох видань творів Тараса Шевченка, професор Ягелонського університету в Кракові, якого називають «послом української культури» в Польщі; Чеслав Ястженбєц-Козловський (1894-1956) – уродженець Кременця, якому належать 38 прекрасних перекладів поезій Кобзаря, опублікованих раніше в збірках вибраних творів у Вроцлаві та Варшаві в 1936, 1955, 1974 роках; Мечислав Яструн (1903-1983) – з Тернопільщини, родом із села Королівка Борщівського району – поет, есеїст, літературний критик, освітянин, редактор одного з польських журналів, між іншим, автор літературознавчих біографій Юліуша Словацького та Адама Міцкевича; Остап Лапський (1926-2012) – професійний перекладач, поет і публіцист, професор україністики Варшавського університету (1957–1980), автор статей «Шевченко в польській літературній критиці» та ін., лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка (2007). Особливо хочеться виділити постать Петра Куприся (1933-2002), який народився на Холмщині, пізніше жив на Волині, а потім знову повернувся з батьками в 1957 році над Буг, до рідних Костомолотів, в Польщу. Тут навчався в ліцеї, в Ягеллонському університеті, працював у школі, в академії. Польський і, водночас, український поет, писав мовами двох народі, між якими жив. Перекладав українських класиків – Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Українку та сучасних поетів. Та найвартіснішою справою його життя став повний переклад «Кобзаря» польською мовою – вперше в історії літератури. Цій праці шевченкознавець присвятив 17 років, що дало змогу полякам «відчути неповторність української культури через творчість Тараса Шевченка, а його феномен – ритміку і динаміку, звучання, дихання … через польську мову».
  З перекладами українських авторів переплітаються тлумачення польських дослідників та перекладачів, вклад у світову Шевченкіану яких досить вагомий. Твори Шевченка почали перекладати в Польщі ще за його життя, в 40-их роках ХІХ ст., оскільки саме тоді встановлюються його зв’язки з поляками й польською культурою. Та найпереконливішим доказом цієї дружби став "Ілюстрований Кобзар" (1844), виданий польською абеткою.
  До книги під редакцією Романа Лубківського ввійшли переклади поезій Кобзаря, виконані найавторитетнішими письменниками Польщі: Ярославом Івашкевичем (1894-1984) (родом із Вінничини) – видатним польським поетом, прозаїком, публіцистом, доля і творчість якого переплетена з Кременцем і постаттю Словацького, з українськими поетами – Миколою Бажаном, Максимом Рильським, Дмитром Павличком. Почесне місце в цьому ряду займає Леонард Совінський – один із перших перекладачів і дослідників творчості Кобзаря. Син польського шляхтича та української селянки, родом зі Східного Поділля, випускник Київського університету, він є автором драми «Na Ukrainie» (про події Січневого повстання), монографій «Studja nad ukraińską literaturą dzisiejszą», «Taras Szewczenko» та інших літературознавчих праць.
  Представлені в збірнику й переклади інших авторів: Юзефа Лободовського, визнаного в Україні як такого, хто єднає польську та українську літератури, автора знаменитого вірша «Слава Україні»; Єжи Єнджеєвича – польського письменника, теж пов’язаного з Кременцем, літературного критика, перекладача творів Івана Драча, Михайла Коцюбинського, Максима Рильського, Ліни Костенко, автора відомої автобіографічної повісті про Шевченка «Українські ночі або родовід генія», Леона Пастернака – автора одного з найкращих перекладів «Заповіту»...
Тема про творчість українського генія необ’ємна. Однак, скільки б не народжувалося книг, радієш кожному новому дітищу про нього, що стає важливою часткою музейних фондів. Багатотомник «Шевченківської енциклопедії» (2012-2014), виданий Національною академією наук України на основі матеріалів із фондів Національного музею Тараса Шевченка та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, одне із них. Цей унікальний проект із передмовою Івана Дзюби, зреалізований колективом науковців під керівництвом академіка Миколи Жулинського, вніс свіжі «відомості про життя, творчість і особистість Кобзаря, його епоху та оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумував понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві».
Цінним експонатом фондової колекції є також енциклопедія «Тарас Шевченко у пам’яті поколінь» (2014), видана з ініціативи членів національної Спілки журналістів Тернопільської області українською та англійською мовами.
Поверненням до шевченківської тематики стали наукові дослідження і наших музейників, поміщені у збірниках «Діалог двох культур», виданих в останні роки. Серед них – Тамари Сеніної: «Розвідка про перебування Тараса Шевченка на хуторі Вірля» і «Тарас Шевченко – дорогами нашого краю».
  Проходять століття, а Тарас Шевченко знову і знову повертається у свідомість українців. Нині його Слово адресоване українським воїнам, які відстоюють свою державу на Сході України. «Кобзар», виданий у 2015 році під патронатом Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, за упорядкування шевченкознавця Сергія Гальченка, викликає дуже сильні емоції, як тільки береш його до рук. Невеликого розміру, в обкладинці кольору маскувального вбрання військовослужбовців, цей «Кобзар» нагадує Шевченкову «захалявну книжечку». Тут – поезії, пересипані афоризмами з віршів Поета, в яких найповніше виражена любов до волелюбного українського народу, котрий боровся за право жити у власній незалежній державі. Епіграфом до «військового» «Кобзаря» стали пророчі слова Шевченка: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Вони по-особливому звучать в наші дні. Процитовані в січні 2014 року на Майдані Незалежності молодим вірменином із Дніпропетровщини Сергієм Нігояном, ці рядки набули ще сильнішого змісту. Шевченкове слово супроводжує нині наших захисників на передовій. І додає сили! Додає віри в перемогу!

Головний зберігач фондів Оксана ЗУБ презентує у Кременецькому краєзнавчому музеї нові видання та переклади творів Тараса Шевченка, що надійшли у фонди музею Юліуша Словацького.

У ВОЛИНСЬКОМУ КРЕМЕНЦІ УКРАЇНЦІ З ПОЛЯКАМИ «ЗВОДИЛИ» ДУХОВНУ «ВЕЖУ»

Ростислав ЛЕНЧУК,

журналіст, м. Кременець, член НСЖУ

Пам’ять сприятиме українсько-польському спільному порозумінню в майбутньому, — дійшли згоди українські й польські представники влад, дипломати обох держав, інтелектуали двох країн – науковці, письменники, поети, літературознавці, перекладачі, митці, краєзнавці, журналісти     

Уже втринадцятe (!) поспіль, у ці вересневі дні, древньоруський, український Кременець зустрів та прийняв у свої гостинні обійми високоповажних гостей iз усієї України та Республіки Польща, письменників і літературознавців, музейників та краєзнавців, культурологів і мистецтвознавців на черговий інтелектуальний форум – Міжнародну конференцію «Діалог двох культур».

Урочистим заходам, котрі відбулися нещодавно, аж ніяк не перешкодив рясний осінній дощ, котрий то періщив, то вщухав… Як і щорічно, десятки яскравих творчих постатей, зацікавлених у позитивному, плідному розвої польсько-українських взаємин у єдиній європейській сім’ї народів, спершу зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, що височіє в самому серці крем’яного міста, де поклали букети й кошики з квітами українському Генієві, Національному Пророкові.

Потім уся велелюдна делегація вирушила на місцеве Туницьке кладовище, де уклінно вшанувала пам’ять Саломеї Словацької-Бекю, матері польсько-українського поета-романтика Юліуша Словацького. Також традиційно відбулося урочисте, молитовне Богослужіння — літургія в парафіяльному римо-католицькому костелі Святого Станіслава.

 Під час відкриття цьогорічної конференції було виголошено чимало теплих слів і наполегливих рекомендацій. побажань щодо неодмінного, неминучого українсько-польського поєднання, примирення. Традиційно цей захід збирає представників інтелігенції та інтелектуалів двох держав, аби будувати спільний діалог культур, поезії та музики. Відтак ця відверта розмова між нашими народами є конструктивною основою побудови нових дружніх стосунків між Україною та Польщею.

Детальніше...

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ «СЛОВО ПРО КРЕМЕНЕЦЬ» У МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Олена ГАСЬКЕВИЧ,

науковий працівник музею Юліуша Словацького

      Нещодавно у музеї Юліуша Словацького відбулася презентація  виданого Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка (відповідальний редактор – ректор А. М. Ломакович)  збірника «Слово про Кременець». Цей 460-сторінковий том містить фольклорні, поетичні твори та уривки прозових, які наближають нам топографічні, соціальні та побутові реалії давнього Кременця. Оскільки культурне обличчя Міста творили представники різних національностей, поряд із українськими, тут уміщені твори російськомовних та польськомовних письменників. Звичайно ж, тут представлені і твори Юліуша Словацького, присвячені рідному місту. 

     Презентацію вела директор музею Тамара Сеніна, яка є одним із упорядників видавництва. Присутні на презентації автори, чиї твори увійшли до збірника, довірливо ділилися із присутніми сокровенним- свої твори читала Неоніла Крем’янчанка, авторка відомої збірки легенд «Орлине гніздо». Далі – поетичне слово В’ячеслава Майорова, Наталії Перескокової,  Юрія та Романа Левандовських, Олега Домбровського, Ніни Казьмірук, Юлії Тарнобір, Тамари Сеніної перепліталося зі співом кобзаря  Василя Жданкіна та  Володимира Дзюми. Науковий працівник музею Олена Гаськевич ознайомила із найвідомішими російсько- та польськомовними майстрами слова, що включені у презентоване видання.  Про Кременець, як джерело свого натхнення захоплено говорили і майстри пензля – заслужений художник України Євген Удін  (м.Тернопіль)  та Богдан Романюк із Кременця. Підводячи підсумок зустрічі, заступник  голови Кременецької районної  ради Валерій Левченко відмітив, що це унікальне видання, прекрасне як з точки зору рівня видавництва так і своєю наповненістю, варте широкого ознайомлення та популяризації серед кременчан та гостей міста. 

МОЩІ БЛАЖЕННОГО ПАПИ ІВАНА ПАВЛА ІІ НАЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ В КРЕМЕНЦІ

Тамара СЕНІНА 

12червня 2013 року Кременець пережив ще одну хвилюючу подію у своїй історії. Парафія римо-католицького костьолу  Св. Станіслава Єпископа і Мученика отримала реліквіарій – мощі першого ступеня — волосся Блаженного Папи Івана Павла ІІ (1920-2005 рр.).  

Церемонія внесення мощей відбулася з участю одинадцяти священиків Тернопільського деканату РКЦ, отця Йосипа греко-католицької церкви, що в Кременці. Прекрасним доповненням до усіх дійств, стало читання дітьми поезій, звучання духовного співу під звуки органа у виконанні хорового колективу «Кременецькі барви» та молодіжного ансамблю, що діють при костьолі і польському Товаристві ім. Юліуша Словацького. Присутніми були парафіяни, кременчани, жителі навколишніх сіл району, Шумська та інші шанувальники його Святості.

Розпочалися урочистості Літургією, яку теж відправив Митрополит Мечислав Мокшицький. Виголошена ним проповідь, була переповнена спогадами про Блаженного Папу Івана Павла ІІ, якому він служив самовіддано не один рік. Текст виступу звучав українською мовою і був доступним для всіх католиків та православних присутніх у храмі. Митрополит подякував духовенству та вірним інших парафій і конфесій за участь у спільному вшануванні мощей духовного пастира. Слова вдячності прозвучали і з уст ксьондза Кременецького римо-католицького костьолу Св. Станіслава Владислава Іващака. Важливим моментом його проповіді стало пояснення того, що Римо-католицький костьол Св. Станіслава не випадково став єдиною парафією в Тернопільському деканаті, де судилося знайти місце для зберігання мощей однієї з найвидатніших постатей у світі, мирське ім’я якої – Кароль Войтила.

Адже, від часу спорудження (1842-1857), костьол, пройшовши через всілякі режими та політичні утиски, залишився не ушкодженим і не закритим. Ще донедавна був єдиним діючим римо-католицьким храмом у місті та навколишньому регіоні. У костьолі знаходиться пам’ятник кременчанину, геніальному польському поету Юліушу Словацькому (авторства Вацлава Шимановського), виготовлений у Парижі і перевезений до Кременця у 1909 році з нагоди 100-річчя від дня його народження. То ж ім’я Поета чи найбільше і пов’язане з особою Кароля Войтили. Саме Юліуш Словацький за рік до своєї смерті, у 1848 році, передбачив його прихід на престол слов’янського Папи. Про це він пише у вірші «Довкола розбрат, і Бог б’є нині…»:

Довкола розбрат, і Бог б’є нині в могутній дзвін.

Це трон для папи, для слов’янина готує він.

Як італієць,— той утікати не стане в тінь.

Як Бог, він буде й де меч ступати, бо світ — це тлінь…

Кароля Войтилу, поляка, було обрано Папою Римським 16 жовтня 1978 року на засіданні конклаву в Римі, чим порушено   вікову традицію обрання на папський престол пап-італійців. Іван Павло ІІ став першим понтифіком-слов’янином від 1523 року не італійського походження.  Ця постать у білому, оперта на вишуканий посох, стала символом добра, найбільшим моральним авторитетом, совістю світу, який нестримно мчав удалину… Жоден із Римських Пап не мав таких можливостей наближення до людей як він.

То ж після урочистого завершення Літургії відбулося урочисте перенесення мощей у відведене для них місце. Відтепер реліквіарій із мощами Блаженного буде розміщений у нижній частині північної вежі римо-католицького костьолу Св. Станіслава, на вівтарі,  під його портретом, виконаним польським художником Вєславом Пєхувкою із Олєшніци і матиме назву каплиці Блаженного Папи Івана Павла ІІ. Мощі залишаться тут назавжди і стануть ще однією святинею храму, до якого двері завжди і для всіх будуть відчинені. До цього дня найбільшою святинею костьолу вважали реліквії св. Феліціана, привезені у Кременець з Риму в середині ХVIII століття. 

«Будучи людиною нового часу, Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло ІІ) використовував усе, що дала нам техніка ХХ-ХХІ століть.  Мобільний зв’язок і супутникове телебачення… Вони були для нього носіями молитов із храмів усієї земної кулі. Телевізійні новини стали відлунням Євангелія, преса, навіть найбільш недоброзичлива до Папи, почала проповідувати Благу Вість. Уже сама поява Івана Павла ІІ віщувала успіх, розтулялися затиснуті в кулак долоні, вороги починали помічати безглуздість того, що роблять. Це відчули на собі всі країни світу. Ця скромна людина розгублено відсмикувала руку, якою вітала натовп, коли її цілували старці й жінки, діти і, навіть, духовні чини Церкви…» (Даріуш Томаш Лєбьода). Кароль Войтила писав прекрасні поезії. Їх чисельну кількість переклав відомий український поет Станіслав Шевченко, який не раз приїжджав до Кременця.

Папа Іван Павло ІІ — перший понтифік, який умів вибачатися. Підрахували, що з моменту обрання Римським Папою Іоанн Павло II вибачався з різних причин приблизно 100 разів. Найперше вибачився перед італійцями за погане володіння їхньою мовою. Перед китайцями вибачався за допущені католицькою церквою помилки часів колоніалізму. Вибачався перед індіанцями та африканцями. Перед юдеями за антисемітизм церкви. У 1992 році публічно вибачався перед покійними Галілео Галілеєм, Джордано Бруно, Савонаролою, Яном Гусом, Мартіном Лютером. У зверненні до жінок щиро каявся у співучасті церкви у їх пригніченні, приніс вибачення за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар'єрі і у всьому, що стосується демократичних прав і обов'язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив пробачення за зло, вчинене «братам з інших конфесій». У Києві, відразу ж по приїзді в аеропорт, визнав провину за «помилки, довершені католицькою церквою у далекому і недавньому минулому…». Молився і думав про всіх людей, проникав думками в таємниці існування. Приймав без винятку усіх бажаючих і уділяв їм своє Благословення. Серед таких були під час особистої аудієнції з ним і наші кременчани – парафіяни костьолу св. Станіслава Марія та Антоній Камінські – подружжя, що виховало десятьох дітей…

То ж немає нічого дивного в тому, що і прощання з Папою римським Іваном Павлом II та його похорон у квітні 2005 року стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства… Тіло Івана Павла II було перенесено в грот базиліки (собору) святого Петра. Похований поряд із мощами святого апостола Петра, в капелі Матері Божої.

Людина, пастир, поет, актор… Його реліквії розносяться у найважливіші місця по всьому світі. Відтепер зрозуміло, чому винятком став і наш Кременець…

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ - ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ПОЛІЦІЇ ОХОРОНИ (ФОТО)

Ставлення до історико-культурної спадщини є віддзеркаленням нашої культури, цивілізованості нації. Але з кожним роком проблеми її збереження набувають все більшого значення. Свідченням того є значні посягання, розкрадання, нищення історико-культурних здобутків Тернопільщини.

Близько десяти визначних пам'яток історії та мистецтва знаходяться під наглядом Управління поліції охорони в Тернопільській області. Серед них: музей «Словацького», Художній та краєзнавчий музеї, Кременецький ботанічний сад, Кременецький замок на горі Бона, Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник,Святоуспенська Почаївська Лавра.

- Охорона забезпечується цілодобово спеціально підготовленими, озброєними працівниками поліції охорони. На об’єктах встановлені кнопки термінового виклику поліції, засоби сигналізації, які забезпечують миттєве реагування нарядами груп реагування у разі протиправних посягань, - запевнив заступник начальника Управління поліції охорони в Тернопільській області Роман Лихота.

Пишаються своїми надбаннями та експонатами, а також переживають за їхню цілісність працівники музею Юліуша Словацького. За словами Тамари Сеніної, директор Кременецького закладу, дякуючи охороні професіоналів, жодних посягань не було. Кілька разів спрацьовувала сигналізація, але група бійців приїжджала завжди вчасно.

- Дякуючи Управлінню поліції охорони, ми завжди спокійні і ночі наші проходять в спокої. Якщо музей через наші причини не працює, то охоронці завжди знаходяться біля музею. Ми знаємо і впевнені, що наш музей в надійних руках.

Пишаються мешканці Тернопілля своїм Кременецьким замком, що на горі Бона. Він збудований ще в 13 столітті та знаходиться на висоті чотирьохсот метрів над рівнем моря. До наших днів збереглися двоярусна надбрамна вежа з аркою, бічні оборонні мури, частково палац і вежа над ним, що є великою цінністю для Тернопільського краю. Уже кілька років поспіль працівники управління поліції охорони стежать за порядком у цьому історичному місці.

- На даний об'єкт приїжджають люди напідпитку, вчиняють тут розбірки і розводять багаття. Наша задача, щоб такі люди не заїжджали на об'єкт і не порушували цілісності даного історичного об'єкту,- каже поліцейський батальйону управління поліції охорони в Тернопільській області Андрій Моронжук.

Групи затримання Управління поліції охорони неодноразово виїжджали на виклики, адже раритетні експонати, витвори мистецтва та пам’ятки історії ваблять любителів швидкого збагачення. Проте втекти з награбованим ще не вдавалось нікому. Тому замовники послуг управління поліції охорони з впевненістю можуть сказати, що історичні та культурні здобутки Тернопільщини перебувають під надійним захистом.

Управління поліції охорони
в Тернопільській області

Інформація із сайту Національної поліції України

https://www.guard.np.gov.ua/novini/viznachni-mistsja-ternopilschini-pid-pilnim-nagljadom-politsiji-ohoroni-foto

З КРЕМЕНЦЕМ У СЕРЦІ.

Германович. До 100-річчя від дня народження

Олена Гаськевич 

Науковий працівник музею 

Юліуша Словацького

      З плином часу обличчя нашого Кременця постійно змінюється. Де й поділися зворушливі дерев’яні будиночки, взірець  архітектури 18 століття, поменшало й чепурних  шляхетських двориків з неодмінними колоннами й широкими сходами, що були окрасою  міста, потрохи  стирається у пам’яті й первісний вигляд нашої центральної вулиці, обрамленої старими каштанами, яка лише у нас могла називатися Широкою. Давній образ рідного міста зберігся лише завдяки мистецтву фотографії. Тут Кременцю  особливо поталанило. Його принади у 20-30 роки минулого століття пристрасно фіксували такі відомі майстри об’єктиву як Станіслав Схейбал, Людвік Гроновський чи Мусій Скакальський. Особливе місце у творенні іконографії Кременця займає постать всесвітньовідомого фотомитця Генрика Германовича. Учень «батька польської фотографії«  Яна Булгака, він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо  тому ім’я  Генрика  Германовича  чи не  найбільш  відоме кременчанам. Хоча молодий фотограф мав уже певні надбання (1-а нагорода «Мистецьких відомостей» (Познань)  публікації у Парижі та позитивні відгуки паризької преси), власне у Кременці Германович сформувався як самостійний митець та педагог, який із запалом передавав свої знання молоді та навчав її пізнавати і фіксувати  красу навколишнього світу.

     Про дальший життєвий і творчий шлях батька розповідають дочки фотографа: « Зрісши серед чудового пейзажу Вільна, Германович закохався у  чарівний і багатий краєвид Кременця, присвятивши йому найкращі фотографії зі свого доробку. Захоплений містом і прекрасним волинським пейзажем, він інтенсивно фотографував. Роботи, створені в цей період, відображають неповторну  красу міста й околиць.  Створюються художні фотографії з  вишуканою композицією, насичені приглушеним світлом, що передають незабутню атмосферу тих років. Германович також документує події з життя міста, а особливо діяльність Кременецького Ліцею (м.ін. з’їзд засновників Волинського наукового інституту у 1938 р). Він готує ілюстративний матеріал до запланованого видавництва про Волинь, який  зник під час воєнного лихоліття. Під час пожежі у Вільні гине, посланий на рецензію  Булгаку, текст з фотографіями волинських краєвидів, виконаних в стилі імпресіонізму. У 1938 році Германович отримав срібну медаль на 1 Польській виставці вітчизняної фотографії у  Варшаві. У наступному році за власний кошт він видав альбом « Чудове  рідне місто Юліуша Словацького – вибране з листів і поезії», тепер - бібліофільський раритет. Виконані і власноруч вклеєні автором фотографії Кременця доповнювалися фрагментами з віршів і листів великого поета, вибрані Емілією Корнашевською – майбутньою дружиною фотографа. У своїх спогадах він писав: »Тут вперше здійснилася моя тиха мрія про поєднання поетичного опису із фотографічним описом  однієї теми». В тому ж році з’являється альбом під ред. К. Грошинського «Місто великої туги», де міститься багато робіт Германовича. 29 вересня 1939 року Германович одружився з Емілією Корнашевською, вірною і відданою супутницею життя. Вихованка Кременецького ліцею, вона згодом працювала у ліцейній бібліотеці. Спільно подружжя прожило 50 років. Кохана дружина, з першого фото (відомий її портрет «Жінка з закритими очами» 1937 р.) вона підтримувала всі його мистецькі починання, супроводжувала у мандрівках під час підготовки чергових альбомів, була першим рецензентом текстів і першим одержувачем видавничих макетів. В кожній ситуації вони могли  покладатися одне на одного. Дружина організовувала побут митця,  була берегинею сімейного вогнища. Померла 5 січня 2004 р. 

        Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво» під керівництвом  Станіслава Схейбала. Він документував м.ін. геологічні дослідження і археологічні розкопки, що велись працівниками музею Землі кременецької, працював фотоінструктором, зафіксував жахливу картину палаючого гетта. Митців, що в ті тяжкі хвилини знаходилися у Кременці поєднувала дружба і взаємодопомога. Дружні стосунки, що зав’язалися у цьому місті тривали протягом довгих років. У вересні 1943 р. Г. Германович з дружиною та півторарічною донечкою Анною покинула місто і після довгих поневірянь, через Перемишель, Щитно – осіли  у Кракові. На жаль, лише невелика частина фотографічного архіву збереглася. Більшість схованих у Кременці негативів пропала. Генрик Германович писав: « У Вільні я мріяв,  формував в уяві, у Кременці перевіряв, надавав форми, у Кракові зміцнився я сам і мої можливості». 

     Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках  та 40 за кордоном, є автором 25  альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки. 

     Я мала приємність познайомитися із цією непересічною особистістю, тому що Германович підтримував дружні стосунки із нашою родиною. Це і була, власне, одна із тих приязней, які  митець зав’язав у Кременці в молоді роки. Мій дядя, тоді молодий художник Ігор Гаськевич, був ретушером у фотоательє Германовича. Кременець – це місто, з яким фотомитець не поривав зв’язку. Сюди він повертався думкою, а коли це стало можливо і особисто. І це не дивно. З Кременцем його єднали творчі злети та особисті переживання.  Тут він сформувався як самостійний митець, тут одружився, а на Кременецькому католицькому цвинтарі – могили двох його дітей-близнят. Неможливо було забути пережите тут у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.    

     Генрик Германович помер у Кракові 31 травня 1992 року. У цьому році минає сота річниця від дня його народження та двадцята – від дня смерті.