"ZIMA W MIEŚCIE". PROJEKT EDUKACYJNY W MUZEUM SŁOWACKIEGO.

       Projekt edukacyjny realizowany  w Muzeum wspólnie z dr. Aliną Szulgan, która w ciągu lat pracowała w Muzeum Słowackiego jako kustosz. Obecnie zatrudniona jest w jednej z warsazawskich szkół.

ŚWIĘTOWANIU ROCZNICY ODZYSKANIA NIEPODLEGLOŚCI PRZEZ POSLKĘ POŚWIĘCA SIĘ СЛОВАЦЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ

Людмила Охоцька

11 листопада  Республіка Польща святкує  річницю своєї незалежності.

 Боротьба польського народу за волю, що розпочалася у 1795 році, після ΙΙΙ розподілу країни, навіки закарбувалася у скрижалях світової історії. Для повернення незалежних кордонів Польщі, роздертої поміж Росією, Австрією і Прусією, не лише військові лідери організовували повстання, а й невтомно трудилися вчені, суспільні діячі, композитори, художники, архітектори, літератори, котрі зробили свій вагомий внесок у високий розвиток тогочасної польської науки, освіти і культури, підтримуючи національний рух, визвольні ідеї та патріотичний дух, освіченість не лише серед аристократії і шляхти, а й серед міщан, робітників, селян.

  На епоху боротьби польського народу із поневолювачами припадає декілька літературних періодів: романтизм, позитивізм і Молода Польща. Романтизм (1822 – 1864) був інтелектуальною і літературною течією, яка відкидала раціоналізм на користь інтуїції і уяви, і яка мала надзвичайно великий вплив на подальший розвиток польської культури. Серед трьох найвідоміших польських поетів-романтиків, яких визнано пророками – наш земляк, кременчанин, геній зі світовим іменем – Юліуш Словацький.

  15 лютого 1829 року поштові сани зупинилися у Кременеці, перед садибою Янушевських, щоб відвезти 19-річного юнака у Варшаву. Ця дводенна подорож для Словацького була подорожжю у його по-справжньому самостійне, позбавлене пильної материнської опіки, життя, у якому переплітаються становлення особистої незалежності із першими поетичними спробами боротьби за незалежність Польщі. Варшава – осередок бурхливого культурного життя Польського Королівства – зустріла Юліуша численними друкованими виданнями, з якими літературна еліта мала звичай знайомитися у кав’ярнях, що на той час у столиці відігравали роль літературних салонів. На Краківському Передмісті особливою увагою тішилися зустрічі в певних годинах за тзв. літературною кавою у кав'ярні пані Бжезіцької, де була абсолютно уся преса, що видавалася, а серед постійних бувальців – Фридерик Шопен. У тзв. «Дирці» («Dziurka»), кав'ярні молодих, що знаходилася в палаці Теппера на вулиці Медовій, поміж Северином Гощинським, Богданом Залеським, Антонієм Гурецьким велися розмови про Гете, Шиллера, Байрона і Вальтера Скотта. Натомість ті, що шанували класиків і більше, ніж літературою і поезією, цікавилися театром – збиралися “Pod Kopciuszkiem” („У Попелюшки”) – театральній кав'ярні, розташованій неподалік від будівлі Національного театру. Столичні театри в 1829-1830 роках, відіграючи першорядну роль в житті міста, вражали різноманіттям репертуару і майстерною грою відомих на той час акторів. Варшава захоплювала і оперою, що звучала творами як свого національного композитора Курпінського, якого називали польським Россіні, так і самого Джоаккіно Россіні, Амадея Моцарта, Карла Вебера.

  Звісно, така атмосфера столиці не могла не вплинути на молодого, дуже талановитого, Юліуша Словацького, котрий, ще задовго до приїзду у Варшаву у пошуках праці, зумів розгледіти покликання своєї поетичної душі. Не відчуваючи жодної насолоди від своєї новознайденої нудно-прозаїчної, зовсім неромантичної чиновницької посади, що асоціюється йому із зеленим столиком та переписуванням документів, та після знайомства із відомими літераторами столиці, (Бродзінським, Вітвицьким, Залеським та В. Красінським), ще зовсім невідомий Словацький запрагнув не просто «прозвучати», а зайняти гідне місце на польському Парнасі. Він вірив, що це неодмінно відбудеться, тому 154 сторінки невеликого зошита поета, обтягнутого червоним, позолоченим сап'яном, вже на протязі 1829 року зарясніли елегіями, мелодіями, сонетами, уривками різноманітних маленьких віршованих творів. (Цю збірку буде втрачено поетом, коли він, подорожуючи Німеччиною, просто загубить її в дорозі). Окрім того, у серпні того ж року Словацький, під впливом творів Адама Міцкевича, пише найслабшу зі свого юнацького доробку поему – «Гуго», а невдовзі потому, бо вже у вересні – драму «Міндове». Завершує цей плідний поетичний рік грудневий вірш під назвою «Пісня козацької дівчини».

  У липні 1830 року з'являється поетична повість «Ян Білецький». Варшавські листопадові події однієї ночі 1830 року перевертають, чи, можливо, розширюють свідомість молодого романтика, дозволяючи йому виринути із захоплюючого світу поетичних фантазій та чітко зрозуміти свою суспільну позицію, свій стосунок до повстанців, національно-визвольного руху загалом. Бо якщо ще у вересні, відсвяткувавши своє повноліття, поет працює над трагедією «Марія Стюарт», пізніше над «Арабом», а вся його увага присвячена переписуванню вже існуючих творів із чернеток і готуванню їх до рецензування, то після листопадового повстання, що його розпочали такі ж молоді, гарячі та романтичні, вірячи, що одного тільки їх ентузіазму вистачить у боротьбі з царським гнітом, Словацький відчуває єдність із своїм народом та нагальну потребу оспівування його недолі, закликаючи водночас до загальнонаціональної боротьби за незалежність.

 З поета, який навіть після швидкого підвищення по службі та пов’язаними із цим непередбачуваними формальностями – Словацькому як російському підданому необхідно було впродовж вісьми тижнів стати обивателем Польського Королівства – навіть не думає ними перейматися, спокійнісінько зайнявшись замість того працею над новою поемою «Монах», Словацький перевтілюється у поета, який виконує, як сам вважав, свою національну службу для народу. Перший серед поетів, що складали пісні про листопадове повстання, Юліуш Словацький стає свого роду тогочасним поетом-блогером, який миттєво, бо вже через декілька днів після вибуху повстання у «Гімні (Богородице! Діво!)» - першому творі на патріотичну тему -  описує емоції події та коментує повстанську реальність, нав'язуючи до давнього патріотичного і релігійного символу, до пісні «Богородиці». Про величезну популярність «Гімну» серед поляків свідчить факт опублікування твору вже 4 грудня 1830 року вперше у «Сумлінному полякові» («Polak Sumienny»), трохи згодом у „Польському кур’єрі» («Kurier Polski»), «Люблінському кур’єрі» („Kurier Lubelski”). Тоді теж публікується «Ода до свободи» («Oda do wolności»), а інші патріотичні твори Словацького, в яких аналізує причини поразки повстання та закликає маси до боротьби  - серед них „Кулик» («Kulik») та „Пісня литовського легіону» („Pieśń Legionu Litewskiego”) – з'явилися друком у 1831 та пізніших роках. Сам поет,  як і понад 10 тисяч поляків, що після придушення листопадового повстання царським урядом змушені були покинути Королівство, виїхав з Варшави 8 березня 1831 року.

  Попереду його чекали роки вимушеної еміграції. Надзвичайно плідна поетична праця. Невимовна туга за Кременцем, Вільно, Варшавою.... І мрія про незалежність польського народу, яку проніс Словацький у своєму серці до кінця життя, адже, навіть не зважаючи на наступне перевтілення Словацького-патріота у Словацького-містика, поет, витрачаючи останні сили, відібрані у нього важкою недугою, майже перед самою смертю, вирушає до Великопольщі, щоб взяти участь у повстанні – своїй останній спробі боротьби за незалежність Польщі.

16 STYCZNIA URODZIŁA SIĘ HERSYLIA BECÚ –JANUSZEWSKA, PRZYBRANA SIOSTRA JULIUSZA SŁOWACKIEGO. (1805-1872).

Hersylia Łucija BECÚ –JANUSZEWSKA – starsza  córka ojczyma Juliusza Słowackiego – Augusta BECÚ, wybitnego chirurga, profesora medycyny sądowej oraz higieny na Uniwersytecie Wileńskim. W 1827 r.wyszła za   Teofila Januszewskiego, brata swojej macochy Sałomei.  Januszewscy utrzymywali ścisły kontakt z Juliuszem Słowackim, a od  1847 r, kiedy przenieśli się na stałe do Ubienia, koło Lwowa, poeta marzy, by też zamieszkać w Ubieniu. „Przygotujcie się na to, że mię kiedyś nie dzień jeden, ale całe miesiące w Waszym Ubieniu gościć będziecie.” – pisał Słowacki do Hersylii. Plany te, niestety, nigdy nie były zrealizowane z powodu przedwczesnej śmierci Poety.

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ – ПРО ПОТАЄМНЕ ТА ВІЧНЕ ПІД НОВИЙ РІК… JULIUSZ SŁOWACKI "NOWY ROK"

 Тамара СЕНІНА

Здавалося б, під час жорстокої російсько-української війни, яка триває в Україні з 2014 року, не зовсім вплітаються поетичні рядки нашого співвітчизника, юного Юліуша Словацького, написані в першій половині ХІХ століття… І, все ж, презентуємо їх. Вірш, написаний поетом під Новий рік, 26 грудня 1826-го, переповнений особливими почуттями до дівчини, Людвіки Снядецької, образ якої проніс у серці до кінця своїх днів.

Отже, тема Любові ніколи не була відкинутою людством. Ці почуття і нині додають сил українським юнакам у двобої з ворогом. Як у Юліуша колись, так і в Героїв нашого часу, відповідно до обставин на бойових позиціях війни, також відбуваються мінливі перепади в настрої. То романтичні, що піднімають аж до небес, то приземлені ракетами і снарядами, думками гнітючими про життя, котре нібито минає. Гарячі почуття до своїх коханих юнаки проносять крізь запеклі бої до короткочасного перепочинку в окопах, у бліндажах, де народжуються і їхні думки, подібні віршам Словацького про велику Любов – про потаємне та Вічне…

Юліуш СЛОВАЦЬКИЙ

НОВИЙ РІК

І рік минувся так, як снів щезають чари,

І блиски юності стьмяніли в нім, заснулім;

Коли нас чорні окривають хмари,

Що нам по згаслій лампі, що нам у тім минулім?

Однак з минувшини та мить щаслива блиска,

Вона не пропаде у хвиль нуднім потоці…

Хоча вона ген-ген, а смуток надто близько,

Вітай мене із миттю щастя в збіглім році.

Все пам’ятаю: над струмком, на дереві похилім

Сиділа ти, звела в задумі чорні очі,

І вереск пломенів в тугій косі дівочій,

І запахи квіток несли вітри, як хвилі.

Дивився… Надивлявся… Млів у самозгубі.

І серце моє билося в тяжкім подвійнім колі.

Я голову згубив в отім небеснім шлюбі –

Вітай мене хоч з миттю щастя в моїй долі.

………………………………………………

Вже Новий рік спішить… Відвідай ту місцину,

Де радість я пізнав і смуток, і гірке кохання.

Побачиш чистих вод срібляно тихе колихання.

Побачиш гай стрімких смерек і вересу пахку долину.

Побачиш – що ж, і чуле серце скрушно заридає, –

Що ж! Привітай мене хоча б на гробі у моєму краї,

З життям розстався я, розстався я з терпінням.

Та може… але що ж у голові моїй снується!

Та може прийде дівчина в ту тиху самотину.

Натхненням приязні хай тільки то зоветься –

За нею припильнуй в ту золоту хвилину:

Та може при гробку зупинить кроки милі,

Та, може, навіть і сльоза у юнім оці заясніє…

Ах! Отоді вітай мене, вітай хоч на могилі

Їх здійсненням моїх бажань, що вищі за надії.

26 грудня 1826 р.

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ – НОСТАЛЬГІЯ ЗА ЗИМОВИМ КРЕМЕНЦЕМ (Із серії – 215-річниці від дня народження Поета) JULIUSZ SŁOWACKI - W TĘSKNOCIE ZA ZIMOWYM KRZEMIEŃCEM

Тамара СЕНІНА

Відтоді, як Юліуш Словацький назавжди покинув Кременець і опинився в далекій еміграції – місто стало вічним болем його серця та уявного шукання дороги до рідного дому. Поет часто писав про нього, згадував у листах до матері зимові пейзажі:

(Женева, 18 грудня 1834 р.) «Там я бачу між вершинами гір, з вузької долини здіймаються в гору покриті блакиттю неба вежі чудового рідного міста. Чарівне воно, коли в вічній імлі світиться вінцем вікон, коли вранці показує сонцю білі, як перли, хатки… Там взимку летять з гір розкуті від льоду потоки, з шумом впадаючи у вуличні закамарки. Там стоїть гора Бона – вища від інших, затіняючи місто. Старий похмурий замок гордовито здіймається на вершині гори; він набирає найрізноманітніших обрисів у вихорі хмар, що пролітають над ним. У день замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною стародавніх стін, бовваніє в жалобі над містом…, що порівняти можна хіба що з тужливою піснею».

Але чи вона, ця тужлива пісня, змогла вмістити оту безконечну печаль зболеного тугою Юліуша, що переплелася з листами, відправленими до мами в Кременець. Печаль, що вміщала в собі надії на здійснення мрій у майбутньому – життя в рідному домі, на рідній землі, увінчаній Замковою горою, про яку виношував стільки цікавих сюжетів, пересипаючи їх в уяві народними переказами, фольклором, піснями. Де б не був, Словацький не переставав жити спогадами про рідне місто. Описуючи до подробиць своє життя в еміграції, він уявою переносився в найдорожчі серцю місця…

(Женева, 18 грудня 1834 р.) «Зима в нас цього року суворіша від попередніх. Три дні тому випав сніг. Я радів, як дитина, побачивши білу землю і запорошені ялинки під вікнами, а разом з тим серце щеміло сумом, у голові тіснилися спогади і найбільше згадувалось останнє Різдво, коли я ще навчався в університеті. Здавалося, що я знову під дзвін дзвіночків під’їжджаю до ганку Яшунського дому… Я вийшов у сад і почав кидати сніжки, ніби хотів засипати снігом минуле. Майже кожного вечора, сидячи біля каміну і дивлячись у вогонь, я бачу тебе, мамо, в нашому старому домі. Ти лежиш на канапі біля вікна в середній кімнаті, напроти палаючої печі… Різдво Христове близько, і як би хотілося, щоб хто-небудь заспівав мені ту коляду, яку я чув під час останнього Різдва в Кременці… Все минуле має тепер ангельське обличчя і говорить зі мною ангельськими голосами».

Це бажання, як і багато інших, так і зависло невтіленим. Натомість поселилася в житті Поета вічна розлука з усім, що він найбільше любив у цьому світі, – з рідними людьми і дорогим його серцю Кременцем,..

KU PAMIĘCI MATKI WIELKIEGO KRZEMIEŃCZANINA. CZYTANIE KORESPONDENCJI SŁOWACKIEGO Z MATKĄ NA CMENTARZU TUNICKIM .

KU PAMIĘCI MATKI WIELKIEGO KRZEMIEŃCZANINA. CZYTANIE KORESPONDENCJI SŁOWACKIEGO Z MATKĄ NA CMENTARZU TUNICKIM .

Więcej…

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ. МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА УКРАЇНОЮ…

(До177-річчя з дня смерті Поета (03.04.1809 –04.09.1849)

Tамара СЕНІНА

Нині, коли увага всього світу прикута до України, до небувалої в своїй жорстокості,

 нав’язаної російсько-української війни на її території, думаєш про тих, хто без всіляких вагань кинувся на допомогу нашим співвітчизникам, землякам, друзям, рідним, щоб їх прихистити у своїх державах, родинах, підтримати, обняти, зігріти… Схиляєш голову перед Польщею, перед її народом, перед владою, які першими в ці дні відкрили для нас свої серця, подали руки для порятунку від агресора, і врятували тисячі життів… Як і тоді, 2 грудня 1991 року, – коли вони без вагань, визнали незалежність Української держави, що посприяло швидкому розвиткові добросусідських відносин, зіграло важливу роль в культурних, наукових та інших зв’язках…

Więcej…

REFLEKSJA NAD KSIĄŻKĄ AWENIRA KOŁOMYJCA "ERA SZEWCZENKI"

(ku 208. rocznicy urodzin Tarasa Szewczenki)

Тамара СЕНІНА  

У 2013 році Олександр Іванович Адамович, колишній викладач Кременецького професійно-технічного училища, подарував музею Юліуша Словацького невеличку книжечку, знайдену на горищі будинку, в якому жив. Це була «Шевченкова ера» Авеніра Коломийця (1905–1946), видана ним під час Другої світової війни, в 1942 році, в Дубно, видавництвом «ЛАД», котре він сам заснував і очолив. Книжка привернула до себе нашу увагу як назвою і класичним портретом Тараса Шевченка на заплямованій обкладинці, з пожовклими від часу аркушами, так і несподівано потужним змістом. Невідомо яким тиражем вона вийшла, але, без сумніву, мала чималий резонанс. Просочена українським духом, вона донесла до наших днів «найкращий ралець невигасаючої актуальності заповітів безсмертного Кобзаря». Таке враження, що нібито й сам Авенір Коломиєць, колишній випускник Волинської духовної семінарії в Кременці (1920-1926 рр.), разом із багатомільйонним українським народом опинився в нашому часі, в центрі подій 20-их років ХХІ століття – нав’язаної російсько-української війни. Поет і прозаїк, редактор і видавець, український театральний режисер, журналіст, укладач підручників із мови та літератури, художник і виготовлювач бандур, правдолюб і глибоко мислячий філософ, для якого відлік ШЕВЧЕНКОВОЇ ЕРИ розпочався від 1840 року – з часу виходу в світ першого Шевченкового «Кобзаря».

У виданні Авеніра Коломийця зібрані «поради, заповіти, перестороги, що мали на меті одне: добро і славу України, мудру велич її народу – слова зроджені почуттям великого і безкорисного патріотизму». Автор, опираючись на життєву позицію і творчість Тараса Шевченка, поділив подачу свого матеріалу на невеличкі двадцять шість підрозділів, у яких коротко відтворює найболючіші моменти і події в долі України. В назву кожного з цих розділів вкладає глибокий зміст. Тобто: «На звалищах ідеї Богдана», «Не Україна, лише «Малоросія»», «По відібранні державності – позбавлення людської гідності», «Москва – злодій української історії та культури», «Всупереч безнадійності – надія», «Рік перелому», «Кобзар будить в українських душах тугу до волі», «Кобзар кличе боротися за визволення народу», «Нова ера в житті нації – Шевченкова ера», «Потуга імени Шевченка – це потуга й невмирущість ідеї вільної України», «Шевченко – це Україна в минулому, сучасному і майбутньому», «Життєпис незламного юнака – символ незломного народу», «Шевченко – речник Нової України», «Слово Шевченка організовує і гартує націю», «Воля України потрібна не лише Україні!», «Ідея Шевченкової ери – це ідея слушної боротьби за волю і проти поневолення», «Пересторога й заповіти Шевченка. Заповіт чуйності», «Пересторога перед поневоленням української душі чужою мудрістю», «Заповіт чинної постави супроти життя. Пересторога перед бездіяльністю», «Згубність братовбивчих ворогувань», «Всі вороги в Україні програють боротьбу з Шевченком», «Наша нація незнищима», «Ми народжуємося з духа Шевченка», «Любов до Шевченка єднає всі українські серця», «Не загинемо!», «За що ми вдячні Шевченкові?», «Чи довго триватиме Шевченкова ера?», «Заповітів багато – мета одна!».

Відповідаючи на риторичне питання, Авенір Коломиєць пише: Шевченкова ера «почалася в 1940 році і триватиме так довго, як будуть актуальні для нашої дійсності кличі і заповіти «Кобзаря». А цих заповітів вистачить надовго. Вони такі різноманітні і є їх стільки, скільки ще проблем чи то внутрішньої, чи зовнішньої нашої політики чекає на розв’язання. Хочете знайти оцінку нашої української душі, її плюси та мінуси, – загляньте до « Кобзаря». Питаєте, які бувають різновидності ренегатів і по чім їх пізнати, читайте «Посланіє». Хочете збагнути суть загарбницької політики сильнішого сусіда та передбачити її наслідки, – відкрийте «Кавказ». Вас огірчило поступування продажного земляка, що вислуговується на шкоду вам перед вашим ворогом, – пригадайте «Сон» і вірте, що так само ці запроданці не переможуть вас, як не перемогли Шевченка. Кидає вас доля на далеку чужину, зависає над вами небезпека, що не бачитимете довго Батьківщини, несіть із собою в серці слова «Мені однаково чи буду я жить в Україні, чи ні…». Шукаєте мови і слова, щоб у самотині виповісти скарги й прохання Всевишньому, – беріть за приклад «Псалми Давидові». Гризе нас думка, що ми бідні, що ми не такі блискучі, як сусіди, що про нас менш знають, ніж про них, не знаєте чим похвалитися, чим себе підбадьорити, – розгорніть «Гамалію», прочитайте «Підкову», перенесіться думкою до «Гайдамаків»! Шукаєте вислову нашої питомої української філософії на тему родини, матері – пригадайте: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм». «Слово «мамо» – великеє, найкращеє слово!».

«Все це, – як говорить автор у завершальному слові, – підвалини і рами Шевченкової ери. Все це те, що б’є в серце – і або розбиває його, коли воно хворе, або вороже, або здобуває його для святої справи України, здобуває упевнено, невідкладно, навіки!». Ці слова і є, мабуть, відповіддю наскільки довго триватиме «Шевченківська ера» і як скоро почнеться інший відлік нової ери… Мине ще трошки часу і Україна, яку донедавна називали країною смутку і жалю, країною, де найбільше люблять свободу і найменше її мають, відчує нарешті смак перемоги… Хоч і терпкої та – близької, у веселковому осяянні, радісна і вільна. Бо як же можна думати інакше, коли на її захист піднявся весь світ...

________________________________________________________

DZIEŃ GODNOŚCI I WOLNOŚCI. DMYTRO PAWŁYCZKO. WIERSZE Z MAJDANU

TAMARA SENINA

Arykuł w języku ukraińskim

В День Гідності та Свободи неможливо не згадати Дмитра Васильовича Павличка – видатного українського поета, чий голос неустанно звучав на Майдані Незалежності в дні Революції Гідності, кого одні з найповажніших осіб нашої держави величають „героєм нації, Амбасадором українського духу, апостолом української історії”, „який поклав слово в фундамент нашої держави – Акт проголошення незалежності України”. 

Йогоназивають „поетом, який знаємову Всесвіту іневтрачає постійного контакту з Богом”, чияпоезія – це постійна вібрація нації, чутлива довсього, яка вже давно заслуговує Нобелівської премії”. Дмитра Павличка ставлять в один ряд із Вінстоном Черчиллем, Іваном Павлом ІІ, Андре Мальро, 

Сен-Жоном Персом – геніями свого часу зі світовим визнанням. Запальним словом він закликав співвітчизників, Сходу і Заходу, із високої трибуни Києва об’єднатися заради благородної мети перемоги України над Московією… Його вірші написані з натхненням, безстрашністю і самовідданістю вояка, щоразу звучали у дні українсько-польських літературно-мистецьких форумів « Діалог двох культур» у Кременці, в музеї Юліуша Словацького. Це були разом пережиті миті київського Євромайдану, перенесені в наше місто, що вражали висотою духу і силою гідності українців, потужною енергією поета, який був одним із перших бійців серед них.

ВІРШІ З МАЙДАНУ

НАМЕТ

На Хрещатику, в наметі – Снятин,

Врадіївка, Русів, Обертин,

Боровиця, Калуш, Молодятин,

А всі хлопці – гарні як один.

Іспас, Нагуєвичі, Криниця,

Чигирин, Батурин, Стецева,

Мізонь, Суботів і Зарваниця,

А всі хлопці – пісня січова.

Збараж, Кременець і Волноваха,

Моринці і Гайдамацький Яр,

Печеніжин, конотоп, Глеваха

І Ескі-Кермен – синок татар.

Київ є – немає депутатів,

Але Київ є, і я тут є,

А моє ім’я тепер Стопчатів,

Найглибинніше ім’я моє.

Я – Стопчатів. Гріюсь біля тлива,

Що в залізній мерехтить діжі.

Чую, як співає, повна дива,

Ніч моя на смертнім рубежі.

Сонце йде, як перекотиполе,

Видно прапорів звитяжних лет.

Я – Стопчатів! Я не вмру ніколи.

І не вмре ніколи мій намет.

21. 12. 2013

-----

НОВОРІЧНА ЯЛИНКА.

Україно, ніч була студена,

На Майдані спала дітвора

І мовчала правдомовна сцена,

І дрімала ватра край Дніпра.

І тоді, мов армія Батия,

"Беркутів" нахлинула орда.

Вчув Донецьк і вчула Коломия

Крик дітей із Києва: - біда!

Беркутівці б'ють, як окупанти,

Ні, не так - ти маски з них зірви!-

Б'ють, як слуги панівної банди,

Як хахли - приспішники Москви!

Україно, мати моя вічна,

Не дивися: б'ють по голові,

Щоб твоя ялинка новорічна

На крові стояла, на крові!

Беркутіці б'ють! Киї гумові.

Кров твоєї дітвори тече,

Кров на твоїй пісні й твоїй мові -

Не впади! Схопися за плече

Господа! Тримайся за студента,

Паленого кров'ю на зорі,

Будь повстанча, а не irredenta,

Визволяйсь від банди нагорі!

Українo, пам'яте сувора,

Не забудь же хлопців і дівчат,

Що заснули на майдані вчора,

І співали, як збудив їх кат.

30.11.2012

-----------

ДВА МАЙДАНИ

Два майдани. На одному — пісня,

Клич свободи, дзвони боротьби,

А на другім — пліснява зловісна,

Хахлашня, перевертні, раби.

На майдані першому — громада,

Вся земля — від Ялти до Ужá,

А на другому — ганьба і зрада,

Правдою маскована олжа.

Вільні люди на своїм майдані

З Богом розмовляють на зорі,

Біля них стоять голодні, гнані,

Мовчазні донецькі шахтарі.

Шахтарі, брати мої мозольні,

Не на той майдан вас привезли,

Вашу правду поховали в штольні

І накрили скибами золи.

Не мовчіть, підносьте очі вгору!

Я вас бачу, знаю і люблю.

Виплюньте гірку й глевку покору,

Наче хліб з трутизни й кукілю!

Не мовчіть, вставайте в наші лави,

Не туліться до нових ікон —

Зупиняйте слово їх лукаве,

Блеяне в трибунний мікрофон!

Вчора вас волали до Європи,

А сьогодні — під Москву женуть

Криводушні Путіна холопи,

Приболящі на плебейську нудь.

Шахтарі, збудіться! Годі спати,

Випростайте кості гордих спин,

Підіпріть степи, Дніпро, Карпати,

Два майдани оберніть в один.

16.ХІІ.2013

---------

МОЛИТВА

Отче наш, ми люди на Майдані,

України правдою живі.

Чуємо тепло Твоєї длані,

Жити хочемо в Твоїм єстві.

Ми Твої сповняєм заповіти,

Господа в нас іншого нема,

Але ми не годні зрозуміти

Судні помисли Твого ума.

Тож яви нам всі майбутні дати,

Відповідь на запит наш яви:

Скільки ще разів нам помирати

Й воскресати на хрестах Москви?

Отче наш, скажи нам, чи не досить

Наших воскресінь і помирань?

Україна на колінах просить —

Перед нами і за нами стань!

Хочем жити вольною сім’єю,

Чути в серці людяності щем.

Оточи нас мудрістю Своєю,

А як треба — захисти мечем!

13.12.2013

-------

БІЛОРУСЬКИЙ ПРАПОР

Вийшло сонце з голубої хлані,

Стало над людьми, і я уздрів

Білоруський прапор на Майдані

Поміж синьо-жовтих прапорів.

Через біле й чисте полотнище

Протікає білоруська кров.

Прапоре, здіймайся вище й вище

Над хрестами київських церков!

Молиться за тебе Україна,

Ждуть тебе Варшава і Париж…

Не зникай же в небі, як пір’їна,

Ти до нас печаль свою наближ!

Покажи нам блискотання крові,

Відданої на землі твоїй,

Щоб народ твій жив у рідній мові,

Наче в улію бджолиний рій!

О пречистий прапоре свободи,

Твоя правда чиста і свята,

Білорусь воскресне — й між народи

Світу прийде зі свого хреста!

11.ХII.2013

 _____________________________________________________________

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ У НОСТАЛЬГІЇ ЗА ЗИМОВИМ КРЕМЕНЦЕМ…

Тамара СЕНІНА 

       Відтоді, як Юліуш Словацький залишив земний світ, пройшло 217 років. А небо над Кременцем і далі миготить тими ж самими зірками, світить тим самим місяцем, сліпить очі тим же сонячним сяйвом… Рідне місто оточують ті ж самі засніжені Кременецькі гори, між якими і далі панує Замкова гора – «королева Бона» з мурами старого замку... У білий від снігів Кременець приходить те ж саме радісне свято Різдва, старий Новий рік… І хтось, можливо, як колись і Юліуш, «дивлячись на сніг, виходить у сад, робить сніжки і кидає їх на північний вітер, як на уявну особу минулого, і засипає її сніжками…»       

Więcej…

_____________________________________________________________________________

«…УКРАЇНА ЩЕ КОЛИСЬ ВОСКРЕСНЕ!»

Юліуш Словацький

(До 30-річчя Незалежності України)    

               «Не знатимеш, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне» – цитата із поеми «Вацлав» польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809-1849), написаної в 1830-х роках. Ці слова я вперше почула весною 1999 року у Варшаві, з уст Дмитра Павличка, призначеного тоді Надзвичайним і Повноважним Послом Посольства України в Республіці Польща. В Посольство, на його прохання, навідувалась у справах створення майбутнього музею Юліуша Словацького в Кременці. В ті дні видатний український поет, перебуваючи під враженням власного перекладу цієї поеми (до нього українською мовою не перекладалась), не переставав ділитися своїми новими відкриттями «неосяжного і недосяжного» Словацького. З особливим піднесенням говорив, про його «український патріотизм, який може бути порівнюваний хіба що з патріотизмом Тараса Шевченка».

           Згодом ці слова стали часто цитованими в садибі Словацьких у Кременці, під час традиційних українсько-польських літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур». Поляка Юліуша Словацького, услід за словами Івана Франка, порівнювали із шотландцем Верне, англічанином Діккенсом, французом Віктором Гюго, німцем Гейне та Ленау,росіянами Пушкіним, Лермонтовим і ще з рядом інших видатних у світовій літературі постатей. І, все ж, ніхто з них так і не зміг дорівнятися до таланту Словацького настільки проникливо перейматися долями інших народів, щоб аж побачити їхнє майбутнє. Ципріан Норвід – польський поет, драматург, прозаїк писав: «Він рівного собі не має, жоден: ні Адам Міцкевич, ні Зигмунт Красінський, ані Богдан Залеський, ані сам Ян Кохановський не єднали так, як Юліуш, в одній лірі мови всіх віків, всіх, так би мовити, станів… Юліуш Словацький володів мовами всіх віків, часів, суспільств…».Поет і драматург, романтик і філософ, якого подарувала світові кременецька земля, у свої двадцять з лишнім років став єдиним із зарубіжних літературних пророків, хто на зорі ХІХ століття так відверто заговорив про воскресіння України. «Думав про Україну не як про географічне поняття, а як про окрему історичну державу, покладену колись у могилу ворогами» (Дмитро Павличко).

          
Заглиблюючись у творче життя Юліуша Словацького, мимоволі думаєш і про те, що водило розумом і душею сімнадцятирічного юнака в умовах російської імперії, який, будучи студентом Віленського університету, написав свій перший твір «Українську думку», а дев’ятнадцятирічним – «Пісню козацької дівчини»? Згодом появилися: «Срібний сон Саломеї», «Мазепа», «Ян Казимір», «Відповідь на Псалми майбутнього», «Година роздумів», «Беньовський», «Король Дух»… Але й ці твори не завершують повного переліку того, що присвятив Словацький українській темі, зокрема – Кременцю. Писав їх чутливим серцем поляка, ввібравши в себе шляхетність свого народу і смуток та душевну принаду українського, володіючи даром особливих почуттів, що об’єднують, втішають, зігрівають, вчать, змушують думати якими повинні бути ми, розділені на нації, партії, з різними поглядами на життя та людськими амбіціями. Він бачив усе, що відбувалося навколо нього в епоху романтизму, зазираючи на багато років уперед, аж у наш день. Мав розум Генія і душу Пророка. А ще – революційну пристрасть і бунтівний дух Тараса Шевченка, їхнє контрастне соціальне походження, проте – спорідненість душ…

            У двадцятитрьохрічному віці Юліуш Словацький написав такий серйозний твір як поему «Змій», де в дусі українських народних пісень, засудив зруйнування Запорізької Січі москалями як прояв негідної колоніальної політики царизму щодо України, прославив мужню вдачу українського народу, особливо – в епізодах, присвячених описові сміливого походу козаків на човнах «чайках» через море в Туреччину. В поемі поет підкреслив, що «скоріше Дніпро висохне, ніж українець стане рабом». Подорожуючи Поділлям, збирав історичні перекази про коліївщину, гайдамацький рух.

            
Так, проживши неповних сорок років, у боротьбі з невиліковною хворобою, Юліуш Словацький здійснив цілу революцію в помислах багатьох. Його романтичний герой не лише виступав проти суспільної неправди – він мстив своїм кривдникам, іноді перемагав, іноді падав жертвою свавілля і зради, розхитуючи міць могутнього жандарма Європи своїми патріотичними віршами, покладеними на музику, які виконувались на вулицях повсталої Варшави під час листопадового повстання 1830-1831 років. Незважаючи на всілякі заборони, на те, що його, як і декабристів, могла чекати дорога до Сибіру, поет залишався непокірним, хоч і змушеним емігрувати. Вигнання юного Словацького, що в наступні роки проходило в мандрах країнами Європи і Близького Сходу, поступово розкривало його характер і погляди на життя. Прусія, Франція, Швейцарія, Італія, Греція, Єгипет… Накопичення вражень, переосмислення прожитого і знову – шедеври: 25 драматичних творів, 20 поем, 150 ліричних поезій, 600-сторінковий епістолярний том з листами до матері в Кременець, куди поет найбільше линув у споминах та мріях…

             З листів Юліуша виливалася туга за цим далеким опоетизованим краєм дитинства, де навчився ходити, пізнав перші ази науки, куди навідувався під час канікул, будучи студентом Віленського університету. В листі до матері, Саломеї Словацької-Бекю, він писав: «В дорозі я побачив женців, котрі збирали збіжжя і це мені так нагадало рідний край, що в мене на очах з’явилися сльози… Женці, хоча й краще були одягнені від наших, але були подібні до них – у таких же самих солом’яних брилях і в такому ж одязі… Лише не було біля них вартового панського економа, ні бочки з пійлом із двору, ні двірського панича на конику…» (13.07.1834 р., Женева). Завжди невеселою та зажуреною згадувалась поетові Україна. Він називав її «країною смутних степів, порожніх полів, де навіть саме небо так часто здається сумним та млистим. І брязкіт коси на лані звучить сумним воланням української землі». В одній із пісень поеми «Беньовський» Юліуш Словацький писав: «Давня моя Батьківщино! Як трудно закоханому в твоє смертельне обличчя забути ту принаду, що приваблює юність… Доки тече моя Іква рідна, сповнена сліз за тими, хто мав серце і дух, поки в Україні з піснею ходить кобзар, а з Дніпра все ще ніби лине гомін смутних духів, до того часу я маю право стояти на могилах і співати…»

             Саме звідси, від родинного дому, почалося його сходження на найвищі шаблі високого Духа. Від цих простих, витоптаних українських стежок, «де кожна квіточка промовляє віршами», від улюблених поетових пісень «Про гору високую» та «Про Гриця», на слова Марусі Чурай, від незабутніх Різдвяних та Великодних свят, від Базилян, від лави під тополею в ботанічному саду, від «старого замку, який коронує своїми руїнами гору, що переслідує людей, як сумління…». «Дорога мамо! Я так далеко – і не можу, як колись примчати до Кременця… Що б я дав за таку хвилину! Здається, що бачу Замкову гору, освітлену місяцем, і чую мій поштовий дзвінок… Часом страшенно хочеться дістатись села на Поділлі, власного дому, але про це вже, здається, нічого й думати. Як тільки можу, пригадую собі мою землю» (15.08.1933 р., Женева).

                Під час останньої та єдиної зустрічі з мамою після вісімнадцятирічної розлуки у Вроцлаві, за рік до смерті, Юліуш жадібно, розпитуючи її про рідний край, цікавився, чи зберігає вона автограф його улюбленого вірша «Українська думка», додавши: «Якби я хотів перечитати його тепер!» Згадав як про щось надзвичайно дороге і незабутнє. Згадав (за словами Максима Рильського) як про перше кохання, як про стежки юності. А точніше – і не забував ніколи. Так символічно і несподівано переплелися долями Україна з Польщею в житті нашого земляка, що промайнуло над світом блискавицею!...

Тамара СЕНІНА,

директор обласного літературно-меморіального          

музею Юліуша Словацького в Кременці

_______________________________________________________________________________________________________________________________

В ГОСТЯХ У ДОВГОЖИТЕЛЬКИ ВИШИВКА ЄВГЕНІЇ ОЛЕКСЮК

Людмила ОХОЦЬКА

Як відомо, Кременець та Кременеччина здавна славляться талантами народних умільців. Тут проживає і творить чимала кількість майстрів народних ремесел, що зберігають і примножують знання українського народу, його духовну культуру. Серед них – і писанкарі, і лялькарі, різьбярі, гончарі та вишивальники.

У Всесвітній день вишиванки, коли і дорослі, і юні, і зовсім маленькі члени українського суспільства одягають модні, заздалегідь дбайливо випрасувані вбрання, оздоблені геометричними чи рослинними орнаментами, що вбирають очі символічно поєднаним різнобарв'ям, працівники музею Юліуша Словацького завітали на гостинну розмову до мешканки села Білокриниця – Євгенії Антонівни Олексюк.

22 травня Євгенія Антонівна святкує свій 96-тий день народження. За плечима цієї невисокої тендітної жінки 40 років педагогічного стажу, нелегкі дитинство і юність, окупації «совєтів» та німців. Народилася Євгенія Антонівна весною 1925 року у Білокриниці в сім'ї Антона і Анни Поліщуків. Батько, родом з Горинки, належав до тієї дуже невеликої кількості освічених людей у селі, тому основну працю висококласного столяра у технікумі поєднував із головуванням у «Просвіті», завідуванням хати-читальні, роботою керівничої ради сільської гміни. Репетиції хору «Просвіти» відбувалися в будинку Поліщуків, який подружжя звело самотужки. Євгенія Антонівна оживила в пам'яті спогад з дитинства, коли вона з двома сестрами, Ольгою і Надією, носили по цеглині, допомагаючи батькам. А ще, притягнуте спогадами, зарясніло перед очима нашої уяви велике впорядковане обійстя з вуликами, кольорові квітники, сад. За освітою Антон Автономович був агрономом і бджолярем, тому, не дивно, що любив землю, садівництво і мед. Дбав про своїх трьох доньок, записуючи їх у польський садочок, який відвідувало усього декілька дітей із села, в тому числі, діти з фільварку. У свій час відвів доньок, звичайно, і до школи.

Закінчивши 4 класи польської школи у Білокриниці, Євгенія Антонівна продовжувала здобування освіти у Кременецькій школі Nº4, яка теж була польською. Наша співрозмовниця до сьогодні пам'ятає відмінну якість харчування у школі, а хлібом із пшеничного борошна, який заклад випікав самостійно, охоче посмакувала б і зараз, … якби така випічка існувала. Серед предметів, які охоплював шкільний курс, були, зокрема, мови: українська (називалася руська), польська, німецька, географія, історія, біологія тощо. На уроках гігієни пані гігієністка навчала, як правильно зачісуватися, доглядати за волоссям та тілом, а також дбати не лише про свій зовнішній вигляд, але й про стан помешкання, подвір'я. Ці знання, підтримані практичною працею при домашньому обійсті, - залишилися назавжди. Щоденний душ є обов'язковим пунктом у програмі особистої гігієни довгожительки. Це залізне правило, яке виконується навіть незважаючи на величезну втому господині, яка і до нині обробляє грядки, доглядає подвір'я і квітники з екзотичними рослинами. На шкільних лекціях ручної праці Євгенія пробувала розписувати яйця, в'язати спицями та гачком («шиделком»), вишивати. Вдома вишивала рушники та одяг, адже кожна юнка у той час повинна була мати вишиту сорочку. Ще тоді дівчина не знала, що в майбутньому ці початкові вміння доведеться терміново самотужки вдосконалювати, щоб вижити.

У 1939 році прийшли «совєти». Євгенію, котра вже закінчила 7 класів польської школи, прийняли у вересні в 6 клас тієї самої четвертої, проте, совєтської школи. Серед предметів з'явилася російська мова, а велика сільська бібліотека, що діяла до того часу, швидко «розсмокталася» - всі книги було розібрано і ніколи не повернуто.

Із приходом німців у 1941 родина ледь не втратила батька. Хтось із односельчан написав донос про те, що Антон Автономович за «совєтів» працював головою сільської ради. Батько, почувши про це, відразу рушив у Кременець, а дівчата цілий день простояли біля хвіртки свого будинку в очікуванні. Повернувся Антон Автономович, коли вже смеркало. Від німецького арешту чудом врятований завдяки протекції одного із колишніх просвітян, з яким раніше співпрацював.

На Пречисту у 1942 році Антон Автономович помер від туберкульозу. Через три тижні, на Покрову, сестри поховали і маму Анну. Перед тим жінка випила якесь чудодійне зілля у знахарки в Бережцях, куди дівчата відвезли матір в надії на порятунок. Померла відразу на місці, промовивши лише: «Ой, дітоньки, я помираю…».

Надзвичайно важка ноша і велика відповідальність лягли на плечі найстаршої, вісімнадцятирічної, сестри Ольги. Сусід два рази показав, як користуватися плугом – відтоді обробляння 2, 5 га землі стали її обов'язком. Сімнадцятирічна Євгенія поралася біля худоби, а були в господарстві і коні, і корови, і свині, і кури, які потребували пильного господарського ока та догляду. Після смерті батьків почала вимирати і худоба. Всіх курей за одну ніч повиносив якийсь хижак. Та набагато гірша біда прийшла в родину, коли Ольга, котра влаштувалася продавчинею в крамницю технікуму, обікрадену певної ночі невідомою особою, змушена була повністю повернути суму викраденого товару. Дівчата, відчуваючи жахливу розгубленість та брак будь-якої підтримки, почали продавати усі припаси та худобу. Залишилася одна корівка та гнітюче відчуття голоду. Рідна тітка з Горинки відмовила у позиці зерна, бо мала твердий намір його продати. Пригостила натомість хлібиною. Сердечна сусідка постійно підгодовувала, чим могла. Найчастіше – однією скибкою хліба, яку ділили на трьох. Весною, коли з'явилися перші яблука-кислиці, варили кисіль, від якого, однак, відчуття голоду лише підсилювалось.

Ось тоді й стали в нагоді базові знання та вміння, отримані Євгенією на уроках ручної праці та вдома, від мами, котра збирала зразки старовинних вишивок. Володіючи неабияким дизайнерським хистом, тонким вмінням поєднування кольорів та композицій, широкою і багатою уявою – дівчина самотужки навчилася плести хустки, шкарпетки, рукавиці та светри. Їй вистачало лише раз побачити плетений візерунок, котрий сама, без жодної інструкції, згодом могла відтворити. Почала шити, осягнула теж майстерність вишивки у різних її техніках, зокрема, гладдю. Слава про майстриню поширювалася. Сестри самі ткали конопляне полотно, пряли овечу вовну. Досить швидко з'явилися покупці й замовники виробів. За рукавиці, наприклад, давали хлібину. Дуже добре запам'ятався директор технікуму із цікавим, об'ємним замовленням для свого кабінету – пошити штори, оздоблені мережкою та іншою вишивкою.

Разом із приходом «совєтів» у 1945 році Євгенія пішла навчатися у «новий» технікум. Підбурена одногрупниками, поступила у Львівський педагогічний інститут на біолога. Проте, із мріями, пов'язаними зі Львовом і студентським життям у ньому, довелося розпрощатися, оскільки грошей на навчання не вистачало, а за кожним разом добиратися у місто Лева верхи на вагонах – не хотілося. У наступному академічному році Євгенію було зараховано до лав студентів Кременецького педагогічного інституту, однак, катастрофічна нестача грошей не дозволила і цього разу продовжити навчання. Знову потрібно було думати, де взяти зерно, щоб спекти хліб, адже землю, що з такою любов’ю і вдячністю оброблялася невтомними руками декількох поколінь – забрали «совєти». Повернулася дівчина у цей заклад через декілька років на заочну форму навчання, вже працюючи на вчительській ниві в Білокриниці. В селах надзвичайно не вистачало вчителів, а коли вчителька молодших класів Білокриницької школи поїхала на лікування, згадали про Євгенію як про розумну, освічену та працьовиту односельчанку. Запросили, а після повернення постійної вчительки, не захотіли відпускати. Таким чином Євгенія пропрацювала декілька років - в молодших класах в Попівцях, біологом в Залісцях, де повністю облаштувала шкільне подвір’я і посадила сад, мовником – в Андрузі. Подруга порадила «на мові зупинитися», здобувши вищу педагогічну освіту.

Студентів, котрі навчалися з Євгенією у Кременецькому інституті, перевели у Рівне, тому диплом дівчина отримала Рівненського педагогічного інституту. А далі – нелегка вчительська праця.

Хоча після війни вишивка набула популярності, а особливо модними були вишиті предмети побуту, часу на улюблене рукоділля не вистачало. Мистецький талант, естетична інтуїція, активна і багата уява проявилися натомість у шкільній праці. Кожного року класи Євгенії Антонівни здобували перші місця за квіткові композиції та оздоблення простору. Вчила дітей фантазувати та переконувала, що для створення естетичної квіткової композиції абсолютно не обов’язково мати пір рукою цілі оберемки квітів, вистачить і трьох рослин. На особистий клас-кабінет, створений самостійно Євгенією Антонівною, приїздили подивитися директори і вчителі району – для перейняття досвіду. А облаштувала клас вчителька так, як їй хотілося, щоб приємно там було перебувати і їй, і учням. Перш за все, замовила в технікумі дерев’яні панелі на стіни, що було абсолютною новинкою – жодного класу у школі такого не було. Попросила теж працівників технікуму зробити підвищення біля вікна, позаду вчительського стола, де розмістила тумбу із купленим нею програвачем та величезною, привезеною на замовлення, пальмою. Ніжно-блакитні штори купувала особисто, як теж фарбувала стіни у такий колір, і такий відтінок – як собі уявляла. Стільці та парти, для охайності, також було підфарбовано. Для реалізації задуманого завжди головне, як підкреслює Євгенія Антонівна, мати велике бажання щось творити.

Одного разу вгледівши географічний майданчик в іншій школі, вчителька мови запрагнула відтворити подібний у своїй. Звичайно, задумане вдалося, але не без сторонньої допомоги – гірки для майданчика виготовив вчитель історії, чоловік Євгенії Антонівни – Володимир Леонтійович Олексюк. Родом із Кімнати, ще хлопцем навчався у Кременецькій українській гімназії. У 18 років Володимира було призвано служити в радянську армію та воювати з німецьким нападником. Таким чином, майже 7 років проживши в Німеччині, вільно володів німецькою та цінував працьовитість, організованість, схильність до порядку носіїв цієї мови. Непересічна особистість, вчитель від Бога – у школі був улюбленцем учнів. Євгенія Антонівна згадує про чоловіка із надзвичайним теплом у очах, ледь помітно посміхаючись у думках до своїх спогадів. Обоє обожнювали музику. Володимир Леонтійович грав на скрипці Страдіварі (копії, звичайно, яку купив свого часу в Кременці в одного втікаючого з міста польського єврея), котра лежить тепер, чекаючи, аж котресь із онуків візьме її до рук. Грав також на піаніно, акордеоні, балалайці, гітарі, сопілці, мандоліні. Цей останній інструмент виготовив власноруч, коли, будучи підлітком, грав у кімнатецькому оркестрі, а мандоліни там якраз не вистачало. Дітям в дитинстві виготовляв сопілки. Володимир Леонтійович вирізав скульптури з дерева та крейди. Малював. Плекав мрію, що після виходу на пенсію, не обмежений ніякими часовими рамками, буде багато малювати. Придбав фарби. Та не судилося….

Після смерті чоловіка Євгенія Антонівна поринула з головою у мистецтво різнобарвної вишивки. Саморобну книгу із стародавніми українськими орнаментами, які, отримавши від мами, поповнила своєю зібраною колекцією, було втрачено. Вона поїхала на виставку разом із композиціями квітів у Кременець і, на жаль, не повернулася. Тому за зразками вишивки майстриня зверталася до спеціалізованих німецьких альбомів чи вітчизняних газет і журналів. Виготовляла також об’ємні аплікації. Свої вироби здебільшого роздаровувала. Вишивала і для церкви.

Вишивка вабила і продовжує вабити Євгенію Антонівну і глибинним, не до кінця розгаданим, сакральним пластом духовних надбань наших предків, і своєю традиційністю, не позбавленою, однак, оригінальності, і тихим, м’яким мережанням серцевих ран, здатним їх хоч трохи загоїти.

P.S. Вироби на фото вишиті майстринею у 80-річному віці. Вишивка з’являється за один-два вечори

__________________________________________________________________

ЮЛІУШ БІЛЯ ГРОБУ ГОСПОДНЬОГО

Людмила ОХОЦЬКА

Цікаво, чи багатьом із нас поталанило хоча б раз у житті увійти в якісь двері, а вийти – зовсім іншою – покращеною формулою самого себе – людиною….. Моєму земляку, геніальному кременчанину, поету-романтику зі світовим іменем це вдалося. Звичайно, не без участі Божого Провидіння. Переломним місцем, де 27-річний Юліуш Словацький поглибив свою віру в Бога, якого відтоді поселив у серці і з котрим вів уявні бесіди, став Єрусалим. Тут Словацький побував у рамках своєї відомої подорожі на Близький Схід. Сам поет не сподівався, що одна єдина ніч біля Господнього Гробу може змінити душу, вилитися у абсолютно новий, містичний, напрямок творчості, ба, більше, утвердити у життєвому покликанні Юліуша, його місії, як поета, на землі.

Про цю подію у житті не лише великого поета, а й одного із найяскравіших представників епістолографічної традиції XIX століття, маємо можливість дізнатися від нього особисто. Серед листів, котрі поет-мандрівник висилав мамі у Кременець, є один, датований 19 лютого 1837 року та висланий із Бейруту. Пропоную вашій увазі його фрагмент, перекладений на українську мову Маргаритою Гецевич та опублікований поруч із іншими вибраними листами геніального поета у збірнику «Листи до матері», виданому музеєм Юліуша Словацького у 2009 році.

«… До Єрусалиму я прибув 13 січня о 9 годині вечора. Брами міста замкнені – мертва тиша – місяць – гавкіт собак, що відповідав на наш стукіт у браму, невпевненість, чи наші фірмани дають нам право на в'їзд, чи треба буде ночувати у полі. Якісь спомини з часів хрестоносців – все це зробило для мене пам’ятним приїзд до Єрусалиму. […]

З дня 14 на 15 я мав провести ніч біля Гробу Христа… На спомин цієї ночі (мав такі пошарпані нерви) сльози лилися мені з очей. Ніч, проведена біля Гробу Христа, лишила в мені сильне враження на все життя. О 7 годині вечора храм закрили, я лишився сам, і, ридаючи, кинувся на камінь гробу. Наді мною пломеніли 43 світильники. Я мав Біблію, яку читав до 11 години ночі. О пів на дванадцяту увійшли до гробниці молода жінка і чоловік, як мені подумалось, подружжя, які повинні були жити при храмі й дали обітницю щоночі відмовляти молитви на гробі. Як вже обоє коротко помолились, поцілували камінь, а потім, підійшовши до мене, обоє поцілували мені руку. Я так розгубився, що не знав, як мені поводитись. Вийшли – я лишився сам. Опівночі дерев'яний дзвін розбудив у храмі грецьких священнослужителів. Різні віросповідання, які мали своє менше або більше приміщення у цій величезній будівлі, почали оживати від звуку цього дзвону. Багата грецька каплиця освітилася світильниками, на горі у вірменській церковці також запалилися свічки і почалися співи. Копт, який мав малу дерев'яну кліть, прикріплену до підвищення, на якому стояв Святий Гріб, також (як я бачив через щілину) почав у своїй капличці дмухати на жар і готувати самотнє кадило. Католики також у далекій каплиці почали співати утреню – словом, опівночі люди обудились, як пташки будяться на карнизах однієї будівлі, цвіркаючи при сході сонця. Греки на Гробі відправили месу, потім вірмени, а о другій годині ночі священик-земляк вийшов із службою в ім'я моєї кузини [Батьківщини], а я, вклякнувши у тому місці, де білий ангел сказав Магдалині: «НЕМА ЙОГО ТУТ, ВОСКРЕС!», слухав усю службу з глибоким зворушенням. О третій ночі я, стомлений, пішов у кляштор і спав там сном дитини, яка дуже наплакалась.

Їздив я до Мертвого Моря, у Віфлеєм, де також на ясельцях Христа слухав богослужіння. Усі ці околиці Єрусалиму наповнюють серце якоюсь простотою і святістю. Добре бути у простому гроті, де ангели сповістили пастухам про народження Господа. Приємно бачити містечко Ієрихон, колись зруйноване гласом труби Божого вождя. Але, щоб описати усі ці особливі випадки і усі враження, які я отримав, проходячи Палестинською землею, треба б написати твір…

А земля ця, о, дорога моя, яка ж гарна! Яким жовтцем вогнистого кольору, якими блакитними і білими барвами вкрита, які нарциси, які іриси, як вона подібна до гарного килиму…Тільки гори, на яких стоїть Єрусалим, дикі, безплідні, надають цьому місту страшного вигляду. Жахливою є долина Йосафата… З-під олив Христа я взяв землі для моїх мертвих очей.

Був у Назареті, у Наплузі, нарешті приїхав у мертву – недавно вимерлу Тиверіаду. В місті ледве лишилось трохи живих людей, всі когось оплакують… Озеро, де Христос сідав у човен, навчаючи народ, блакитне і спокійне, оточене горами. На одній з них сталось чудо помноження риб і хлібів. В місті, не знайшовши між руїнами місця до спання, я ночував на мураві під голим небом, а коли прокинувся і відкрив голову, бачив місяць, який пізно сходив над Генезаретським озером.

[…]

Треба летіти, куди мене вітер повіє і молити Христа, аби мені колись дав тишу і спокій, і вірю, що ця подорож не буде зовсім безплідною, хоч би навіть тільки промінь таких гарних споминів мав упасти на мою старість, якщо я доживу до старості… Колись, сівши з Тобою на кременецькому цвинтарі, буду Тобі оповідати про поховання давніх і великих людей і про пам’ятники стародавніх віків. І слухаючи мої спомини, будеш так усміхатись, як колись, коли слухала мої мрії про майбутнє.

Будь здорова і щаслива, найдорожча, наймиліша моя.

Юліуш»

________________________________________________________________________________

КРЕМЕНЕЦЬ І КРЕМЕНЧАНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ…

Тамара СЕНІНА

Вісім десятиріч тому в центрі Європи відбулася подія, що кардинально змінила обстановку у всьому світі. 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина великими силами вторглася на територію Польщі. Почалася Друга світова війна, яка за своїм розмахом, за кількістю людських мас і бойової техніки, що брали в ній участь, за колосальними руйнуваннями і жертвами не мала собі рівних в історії. Її трагічність у повній мірі торкнулася й Кременця, де вже в перші дні появилося 4 тисячі біженців.

З метою перетнути межі польської території, через місто пройшла чимала еміграційна хвиля представників польського уряду, дипломатичного корпусу багатьох держав... В їх числі були: міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бєцко, кардинал Август Гльонд та апостольський нунцій (постійний дипломатичний представник Папи Римського) Філіппо Кортесі, посол Сполучених Штатів Америки Антоній Дрексель-Біддлє, посол Іспанії Луїс де Педросо, прем'єр-міністр Феліціян Складовський, міністр праці Томаш Арцішевський, маршал Едвард Ридз-Сьмігли, ксьондз прелат Валер’ян Мейштовіч – радник при Святому Престолі, науковиця Варшавської національної бібліотеки Марія Данілєвіч, її чоловік Людомир Данілєвич (військовий інженер, спеціаліст машинного шифрування секретної інформації ІІ Відділу Головного Штабу Польщі), поетеса Казимира Іллаковічувна, поет Станіслав Баліньські, який тоді написав вірш «Прощання з Кременцем 1939». В ті дні через Кременець було перевезено транспортом 75 тонн золота польського банку, організованого представником казначейства Ігнацієм Матушевським. Представники уряду, дипломати, інші службовці Польщі з валізами і розкладними ліжками поселялися в приватних будинках кременчан, у готелях, в аудиторіях Кременецького ліцею.

 Думали, тут знайти порятунок. Однак, 12 вересня, у вівторок, Кременцю довелося пережити несподіване вторгнення фашистської авіації. Німецька розвідка, спрацювала так оперативно, що, не гаючи часу, вже через кілька днів посилала їм навздогін свої «вітання». Із західної сторони міста, низько над ліцеєм, пронісся літак із фашистською свастикою. Із його відкритих дверей льотчик обстріляв з карабіна місцевий ринок, що знаходився напроти будинків-«близнюків», і зник. Через хвилину-другу появився бомбардувальник, який скинув у натовп людей кілька бомб, потім – на вулицю, що вела на гору, і – на саму Бону, принісши чималі жертви. Загинуло близько 30 місцевих кременчан, поранено 80 чоловік: українців, поляків, євреїв, вірмен, чехів, циганів… У смертельних ранах корчилися коні. Від вибуху бомб палали будинки. На вулиці Широкій замість магазину залишилась одна полиця із вцілілими глиняними горщиками; на місці ресторану – плита, на якій ще варився борщ… Тиша, котра запанувала в місті, була настороженою, проте – виграшною в часі для польських урядовців і дипломатів, що давало змогу перетнути кордон Румунії. На якийсь час німці припинили свою агресію.

І знову почалося життя в умовах нової влади. 17 вересня 1939 року в Кременець увійшли червоноармійці, а за ними – і «перші совєти», оскільки через рік закінчувався термін дії Ризького мирного договору, підписаного 18 березня 1921 року у столиці Латвії.  За його умовами Західноукраїнські землі тоді були передані Польщі на двадцятирічне користування. Почалося нове життя за новими правилами.

 У Кременці поширилися доноси, взаємні підозри, пошуки «ворогів народу», масові репресії, винищення активних кременчан. Тюрма на Дубенській Рогатці, переповнювалася політичними в'язнями. Розрахована на 150 чоловік, вона, за свідченням одних, вміщала 450 арештованих, інших – набагато більше. За фальшивими звинуваченнями, до числа перших неугодних сюди потрапили члени кременецької «Просвіти», «Союзу українок»: Ніна Котович, Іван Трофимлюк, письменниця Марія Кавун-Кремінярівська, інженер Юрій Козубський, священик із Колодно – Роман Костанович, Іван Романюк, Олекса Волошин – із Почаєва… Деякі сім’ї «изменников родины», пройшовши тюремні тортури, були депортовані в Сибір і Казахстан «на перевиховання». Жорстокими для Кременця були й останні дні  травня – початку червня 1941 року. Для 36-ти студентів філологічного факультету Кременецького учительського інституту вони стали роковими. Олені Сороці, чи не єдиній з цієї групи, вдалося  втекти від суду та розправи. За її свідченням, а також – за даними Кременецької служби безпеки, їм було призначено різне покарання: Кременецька тюрма, ГУЛАГ, смертна кара. Відчувши національну свободу на початках діяльності радянської влади, школярі Кременця теж долучалися до патріотичних акцій. Та вже на десятий день травня 1941 року і вони розділили долю дорослих, були  замучені. В письмовому свідченні Івана Романюка з Почаєва залишилися спогади про тих, хто в 1940 – 1941 роках відбував із ним ув’язнення у тринадцятій, камері. Згадував активіста «Просвіти» Маринюка, куратора колишнього Кременецького ліцею Стефана Чарноцького, повітового старосту Зауфая, референта староства Галку, групу польських офіцерів із Білокриниці на чолі з полковником Польковським, особистого лікаря Пілсудського…

2 липня 1941 року на зміну «совєтам» вступили до Кременця гітлерівські війська. Через кілька днів німці відкрили тюрму і місцевий люд жахнувся. Перед кременчанами були розкопані ями із сотнями замордованих тіл. Їх упізнавали, забирали додому і хоронили на міських кладовищах… За свідченням тих, хто дивом залишився в живих, «совєти», тікаючи від ворога, залишили в Кременецькій тюрмі не вивезеними близько тисячі в’язнів. Здавалося б, німці принесли в наш край обіцяну волю і незалежне життя.

   Та з їхнім приходом кровопролиття не припинилося. Уже в перші дні окупації ними в липні-серпні 41-го року під горою Хрестовою було розстріляно дві з половиною тисячі представників кременецької інтелігенції. За підрахунками членів розслідувальної комісії ЦДАЖР СРСР, що працювала в Кременці з 1 по 5 липня 1944 року, були виявлені вражаючі цифри фашистських злодіянь. Німці знищили тут майже все єврейське населення міста – одинадцять з половиною тисяч чоловік. А якщо врахувати й тих, котрих звозили на розстріл до Якутського Тиру з навколишніх сіл, Почаєва та Шумська, то дана цифра збільшується до 15 тисяч. Вбивали заручників, жертвами ставали українські активісти… На обороні краю протягом усіх років німецької окупації діяв народний Рух опору, загони Української Повстанської Армії.

То ж розходилися по місту «Дороги смерті». Одна вела до тюрми на Дубенську Рогатку (нині – професійно-технічного ліцею ), інша – на цвинтар Калантир, третя – до Піскового Яру, що під Хрестовою горою, четверта – від центру міста – до так званого Якутського Тиру, тепер тут – пам’ятник-Тора розстріляним євреям… Місто, котре століттями ділило свою долю з багатонаціональним населенням, у вересні 1942 року змінило своє довоєнне обличчя. В його центральній частині, на території колишнього гетто, згоріло 649 будинків, 341 надвірна будівля, синагога на вулиці Кравецькій, єврейська лікарня, бібліотека, чимало магазинів і багато  іншого. Тоді ж дотла була спалена дерев’яна синагога на вулиці Вишнівецькій, частково зруйнована інша (нинішнє приміщення автовокзалу). Перестала існувати й центральна синагога (де будинок культури). Її дерев’яні конструкції повністю згоріли. Обпалену цеглу перевезли в 1946 році на Бонівку кіньми, запряженими в підводи, де, згодом, збудували ферму…

Кременець був звільнений радянськими військами 19 березня 1944 року. Місто злиття культур українського, польського, єврейського, чеського, молдавського, угорського, вірменського, ромського народів… Якби не війна, не фашизм, якби не сталінські репресії і терор, виселення і депортації, якби не роздрібнення цих народів на всілякі організації й партії, яким був би нині Кременець? Місто, котре пройшло через пекло…

____________________________________________________________________________________

ПАМ’ЯТНИК СІЧОВИМ СТРІЛЬЦЯМ У КРЕМЕНЦІ…

(До 30-річчя Дня незалежності України)

Початок 2021 року, будучи наповненим спогадами про чисельну кількість історичних подій в Україні, мимоволі повертає і нас, небайдужих до долі Кременця, в його минуле. І ми знову співставляємо сьогоднішнє життя з подіями буремних днів за відвоювання її незалежності в різні часи. Безкінечні бої, сутички, поразки, перемоги і знову надії у світле майбутнє... Так було століттями. З далеких років минувшини справжні герої стражденної держави скрізь залишали свої незгладимі сліди. По всій українській землі їм насипали кургани-могили, встановлювали пам’ятники. І було б дивним, якби Кременець був у цій історії винятком...

На Монастирському кладовищі міста вимальовується один із них – скромний монумент, на який не звернути уваги неможливо. Він притягує до себе словами: «Зупинись. Тут спочивають 34 січові стрільці, які загинули в бою за Україну в 1919 році. Пам’ятаймо своїх героїв!» Чимало років для нових поколінь його поява тут була окутана таємницею. І тільки на зорі становлення української Незалежності очевидці тих подій, ініціатори спорудження пам’ятника змогли оповісти нам про його історію.

ДияконЦеркви Воздвиження Чесного Хреста  пан Чорнобров під час нашої зустрічі розповів про зіткнення січових стрільців із більшовиками, що в травні 1919 року відбулося в центрі Кременця на його очах. Галина Борисівна Шубська, одна з найактивніших просвітянок міста 30-40-их років, яку вдалося розшукати тільки в 1998 році (на той час проживала в м. Снятині Івано-Франківської області), описала в своєму листі дальшу долю учасників цього бою. Тиф, який підірвав здоров’я багатьох бійців, змусив їх надовго затриматися в міській лікарні. Здавалося – тільки до одужання, а залишилися в Кременці назавжди.

Пані Галина писала: «Я не знаю точнопро травневі події 1919 року, що відбулися в Кременці, як також і про дату смерті наших героїв. Проте, мені достовірно відомо, що Січові Стрільці, поховані на Монастирському цвинтарі, були хворими на тиф, який в 1919 році прогресував у нашій Армії. Вони якийсь час перебували в лікарні у Кременці (де вона розміщалася мені не відомо). Коли більшовики в черговий раз увірвалися в місто, то розстріляли усіх,охоплених тифозною гарячкою, українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Його прізвище було, здається, таким (можливо помиляюся). Після того, як ворога з Кременця прогнали, громадськість улаштувала похорони. Присутньою на них була якась жінка (говорили, що вона –Â  із села Верби). Її син також знаходився в госпіталі і став жертвою цієї трагічної розправи. Дуже плакала і просила, щоб показали його могилку. Аби її заспокоїти, вказали на одну з могил, на якій мати поставила маленького дерев’яного хреста і посадила вишню. Всіх могил було 37, а вище – ще одна спільна, велика. Саме на ній встановили  великого дерев’яного хреста та огорожу. Коли в 1930 роціÂ  Ігор Шубський і Степан Пшеничний заснували в Кременці нелегальний Пласт, ми, пластуни, взяли опіку над цими могилами. Їх упорядковували, плели вінки і гірлянди, якими прикрашали місця захоронень. Завжди був терновий вінок, у нього восени вплітали китиці червоної калини і синьо-жовті стрічки.

Więcej…

ОСТАННЄ РІЗДВО ЮЛІУША

Людмила ОХОЦЬКА

Відомий син Кременецької землі, поляк за походженням, великий поет-пророк епохи Романтизму – Юліуш Словацький – відмірював свої земні кроки несповна 40 років. На протязі короткого життя Словацький побував у багатьох країнах Європи та Близького Сходу; написав 13 драм, біля 20 поем, сотні віршів і листів та одну повість; створив власну цілісну філософську систему; увійшов до списку найбільших містиків польської поезії.

Народитися поету випало на початку 19 століття, у часи, коли бурхливо перекроювалася мапа Європи, з’являлися нові літературні і філософські течії. Дитинство і юність Юліуша пов’язані із родинним Кременецем та Вільно – містами, що на той час лежали в межах однієї держави – царської Росії. Квитком у становлення Словацького, як незалежної особистості і як поета, стала Варшава, центр Польського Королівства. Саме тут, відоме в історії повстання поляків проти царського гніту під назвою листопадове і участь молодого Юліуша у ньому принесли ще невідомому тоді поету першу славу і, як не прикро, неможливість подальшого перебування не лише у Варшаві чи Вільно, а й у рідному Кременці, де залишилися мама, дідусь і бабуся. Оскільки повстання потерпіло поразку, то, зрозуміло, що повстанці на чолі з Тимчасовим Урядом змушені були втікати з Варшави та шукати захисту в інших європейських країнах. Серед них був і молодий Словацький, який, осівши в Парижі, надіявся на швидку зустріч із рідним містом, його околицями, із мамою, Саломеєю Словацькою-Бекю, з котрою завжди був дуже близьким, котру називав своєю десятою музою, світлом, що веде через темний тунель його життя. Проте, з часом поет зрозумів, що доля повстанця тісно пов’язана із самотністю, розлукою розміром у пів життя (18 років), допитами матері у Кременці відповідними органами. Самотність Юліуша Словацького була по-особливому гіркою і дошкульною, адже, він, націлившись на найвищу сходинку літературного Парнасу, намагався її розділити із Адамом Міцкевичем – літературним богом вигнанців, котрі осіли в Парижі. А той, хто «посягав» на бога, мав бути відіпхнутий, розтоптаний, тричі проклятий і навіть викликаний на дуель. Стержнем, який дозволив Словацькому вистояти, не піддатися, опустивши руки, були віршовані рядки, котрими жив; постійне листування з мамою; пригода з Богом, яка викристалізувалася у власну філософську генезійну систему, а ще … спогади з дитинства, того стабільно безпечного світу, заповненого по вінця безмежною любов’ю батьків, насиченого різноманіттям подій і персонажів.

Więcej…

WYSTAWA HAND MADE OLGI SZEWCZUK

5.01.2021 w Muzeum eksponowano wystawę hand made miejscowej plastyczki Olgi Szewczk. Wystawie towarzyszyły warsztaty z dekorowania pojemników do święconej wody. Warsztaty demonstrowano na stronie muzealnej Facebook oraz You Tube.

ПОСТАТЬ ДИТИНИ В РОМАНТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Людмила ОХОЦЬКА

Вперше на дитину як на дитину, а не лише тінь дорослої людини, чи її мініатюру, поглянув у своєму педагогічному романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо. Саме під впливом «Еміля» виховання у II пол. XVIII ст. стає однією із головних тем розмов не тільки французьких салонів, але й будинків знаті багатьох країн.

Байдужість до дитини, відсутність почуттів, пов’язаних з дитинством, певна анонімність дитини у суспільстві, де цінністю була зрілість – це відношення до дитини, яке тривало у суспільствах впродовж багатьох століть, і яке починає змінюватися в другій половині XVIII століття. Досконало ілюструє ці зміни міщанська драма, в якій популярними стають портрети дітей і сценки з дитиною в центрі композиції. Завдяки Руссо, (який, до речі, жодного твору для дітей не написав), нове відношення до дитини увійде й до творів виразно особистого характеру, якими є автобіографія.

До XVIII ст. в польській літературі дитина і дитинство не відігравали якоїсь значної ролі. Ставлення до дитини було як до постаті мало важливої, яку можливо було оспівувати хіба що у колискових.

Для романтичної польської літератури раннього періоду (поч. XIX ст.) характерні епізодичні згадки про дитину в сюжетах творів. Ці згадки з’являлися у вигляді коротких спогадів про дитинство або у сцені, що представляє героя, який спілкується з дитиною. («Конрад Валленрод», «Дзяди» А. Міцкевича, IV ч., «Марія» А. Мальчевського, женевська проза Красінського).

Дещо схоже виглядає ситуація в українській літературі, де у давній її період практично відсутній інтерес до дитини, її світу. Образи дітей представлено схематично, переважно як об’єкти виховання. Проблеми дитини, її світогляд, побут зацікавлюють представників прози нової української літератури кінця XIX ст. (І. Нечуй-Левицький "Вітрогон", "Невинна", І. Франко "Малий Мирон", "Грицева шкільна наука", Панас Мирний "Морозенко", цикл "Як ведеться, так і живеться", Б. Грінченко "Украла", "Кавуни", "Олеся», М. Коцюбинський "Ялинка", "Харитя", "Маленький грішник", "Подарунок на іменини"). Уваги заслуговує роман-хроніка «Люборацькі» Анатоля Свидницького, творця першого українського соціально-психологічного роману, в центрі сюжетної лінії якого доля чотирьох дітей сільського священника.

Перш, ніж займатися описом дитини у романтичній літературі, варто пригадати, яким був західноєвропейський романтичний герой-дорослий. Зазвичай, це самотній індивідуаліст, бунтівник і революціонер, людина нескорена й пристрасна, яка діє в надзвичайних обставинах, змінюючи себе і життя навколо. Найбільші із романтичних індивідуалістів тривають у пошуках контакту з природою і відчувають таємничі зв’язки своїх душ із Всесвітом. Думки романтичного героя проникнуті «біллю світу», тому в глибині душі він прагне такого існування, яке б погасило усі дисонанси та дозволило йому жити в згоді із собою і буттям.

Кожна із літератур, охоплена романтичним ідейним рухом та відповідною філософією, наділяла свого романтичного героя, окрім загальних рис, рисами національними. Так, польський романтик був, в першу чергу, трагічним. Способом його існування і метафізичною участю був бунт проти негармонійності світу, який супроводжувався усвідомленням обов’язкового, сталого конфлікту поміж особистістю і світом. Страждання романтичного героя були доказом його людської, чутливої, свідомої і активної кондиції. На безлад і хаос відповідав нещасливою свідомістю, проте, нізащо в світі не зміг би відмовитись від самопізнання. Прагнув жити свідомо, а свідомо означало – трагічно.

Więcej…

W CIENIU SYNA

Tradycyjnie wszystkich prawie badaczy biografji J. Słowackiego interesuje osoba Salomei Słowackiej-Becu. I rzeczywiście, żaden z poetów nie zespolił swego imienia tak śilnie z imieniem swojej matki, jak Słowacki.

Ojca Julek postradał we wczesnym dzeciństwie, więc jego wpływ na ukształtowanie twórczego   geniusza poety wydaje się na pierwszy pogląd           nieznacznym. Lecz, w rzeczywistości,     niewidzialna obecność ojca towarzyszyła Juliuszowi w ciągu jego tragicznego żywota, znajdując różne duchowe i materialne wyrazy.

Euzebiusz Tomasz   Słowacki, przyszły ojciec autora Króla Ducha urodził się w Podhorcach 15 grudnia (listopada?) 1773 r jako syn niebogatych, ale szlacheckiego stanu, rodziców, - Jakuba i Małgorzaty (z domu Zeydler). W czasie urodzenia się Euzebiusza jego ojciec przebywał na dworze właśćiciela Podhorców hetmana koronnego Wacława Rzewuskiego jako kancelarzysta. Oprócz swoich głównych obowiązków Jakub, posiadający   zdolności deklamatorskie, był aktorem w prywatnym teatrze Rzewuskich. Po kilku latach, wskutek nieporozumień ze swoim pracodawcą, Słowaccy przenieśli się w okolice Dubna, gdzie ojciec rodziny został zarządcą dóbr Dominika Czackiego.W 1789 r. Jakub niespodziewanie umiera na gruzlicę. Od tego czasu Euzebiusz mógł liczyć tylko na siebie. W 1781 r oddany został do szkół Krzemienieckich, gdzie wykazał wybitne zdolności, zdobywając kolejno srebrny i złoty medale. Po ukończeniu nauk, za brakiem kosztów, nie udało się mu zrealizować swoje marzenie – kontynuowanie edukacji na którymś z uniwersytetów zagranicznych.  

Za poparciem przyjaciół uzyskuje on patent geometry królewskiego i trudni się w tym zawodzie długie 8 lat. Po czym jeden z najbogatszych magnatów Wołynia, Józef Poniatowski, zaproponował mu zająć się wychowaniem swoich dzieci. Euzebiusz Słowacki chętnie się zgodził. W dobrach Poniatowskich – Tuhańczy- Euzebiusz aktywnie zajął się samoedukacją, czemu służyła bogata biblioteka   jego pracodawcy. Pierwsze własne próby literackie zaczął od przekładów. Tłumaczył Andromachę i Ifigenię Racine,a, Henriadę Voltaire,a. To ostatnie dzieło tak się spodobało przyjacielóm początkującego literata, że bez wiedzy autora, ogłosili go drukiem w Warszawie w roku 1803. Ta pierwsza wydrukowana praca okazała się bardzo na czasie i przysłużyła się autorowi. W tym samym czasie Tadeusz Czacki zajmował się organizacją słynnego potem Gimnazjum Wołyńskiego. Przypomniał on o zdolnym synu byłego zarządcy dóbr swego brata i powołał go na katedrę literatury i języka polskiego,

Krzemieniec, niewątpliwie, odegrał szczególną, przełomową rolę w życiu Euzebiusza Słowackiego. Tu ukształtował się on jako pedagog i uczony, spotkał swoją miłość i ożenił się, tu miał swój pierwszy własny dom, tu się urodził jego jedyny syn.

Na znanym portrecie pędzla Juzefa Piczmana, Euzebiusz Słowacki przedstawiony w sile wieku. Regularne rysy inteligętnej, ujmującej twarzy, melancholijne spojżenie   czarnyh oczy. Dobroc i łagodność duszy – te dwie cechy jaknajtrafniej charakteryzują Euzebiusza . A także – smutek. “Smutek jest moim towarzyszem od powicia” pisał on w ”Liście do Erazma”, swego młodszego brata.     Obdarzony rzadkim darem intuicji, umiejętnośćą obserwacji, bystrego analitycznego umysłu, Euzebiusz Słowacki mimowoli odbierał życie i ludzi sceptycznie i nie bardzo na nich polegał. Zdecydowanie więcej aniż dobrych i szlachetnych, spotykał on ludzi:

... ” nie bardzo przyjemnych,

Falszywych, próżnych, srogich, zuchwałych, nikczemnych”.    

W 1809 roku Euzebiusz wziął udział w konkursie na stanowisko profesora historii literatury , ogłoszonego przez uniwersytet Wileński. Jego praca ‘’O sztuce dobrego pisania w języku polskim…’’ została uznana za najlepszą i 27 września Słowacki-starszy miał swój pierwszy wykład na wszechnicy wileńśkiej Był to typowy przykład, jak prowincjonalny Krzemieniec przegrywa w ‘’nierównej walce’’ z Wilnem .Niejeden profesor, zwabiony sławą, gwarem wielkiego miasta i wyższą pensją wyjeżdżał, wbrew tytanicznym wręcz staranióm Tadeusza Czackiego. Nie miejmy tego za zle Euzebiuszowi,- z natury ambitny i zdolny, w Wilnie miał więcej pola dla działań. Pozatym zależało mu na na większej pensji dla utrzymania     rodziny. Wileński okres działalności Euzebiusza był nadzwyczaj płodnym. Pomimo wykładów, pracował on nad krytyczną historią literatury polskiej, pisał, tworzył, tłumaczył, był redaktorem” Kurjera Litewskiego”,

Niedługo u profesora zjawił się jeszcze jeden uczeń – 5-letni Julcio, przyszły autor Króla Ducha, którego ojciec uczył czytania i pisania. Niestety, lekcje te nie potrwały dlugo. Dziedziczna choroba rodziny Słowackich- gruźlica postępowała. Uświadamiając, że dni jego policzone, napisał dla syna swoje Pamiętniki, które, niestety, nie zachowały się. Za kilka miesięcy przed zgonem Słowacki napisał swój testamęt. Każda kartka tego dokumentu jest świadectwem wielkiej troski o dobro jedynaka. ‘’…gdyby żona moja poszła za mąż – zaklinam ją i proszę na to wszystko, co ma najświętszego, zaklinam na pamięć moją aby z dochodów… najmniej połowę obracała na utrzymanie     i edukacje Julka… dla którego ja pracowałem ze szkodą dla mego zdrowia.’’ Swój zegarek kieszonkowy przekazał ojciec też ‘’dla Julcia’’ .

Euzebiusz Słowacki zmarł 10 listopada 1814 r. Pochowany na cmentarzu na Rossie. Wdowa wystawiła mu piękny nagrobek, który Juliusz wspomina w swoim pamiętniku ‘’grób mego Ojca jest jednym z najpiękniejszych na Rossy cmentarzu. W skale,ułożonej sztucznie z kamieni, wprawiona tabliczka ukośna marmurowa, na niej skromny napis.’’

Wyryte tam słowa wierszyka, który Euzebiusz napisał przed swoim zgonem:

           Wędrownik w życia drodze stargawszy mdłą siłę

             Wkrótce rzucę co miłe i co mi niemiłe

             Bez trwogi, nie bez żalu widzę kres zbliżony,

             Który nagle w nieznane przeniesie mnie strony:          

W tą uchronę spokojną, gdzie wieczność przebywa,

           I którą chmura, pełna tajemnic okrywa.

Prace Euzebiusza Słowackiego umieszczone są w 4 tomy jego Dzieł, które wyszły w Wilnie   1826-1827 r z przedmową Leona Borowskiego.

Juliusz Słowacki dokładnie interesował się literacką spuścizną swego ojca. Świadczy o tym chociaż by to, że jeden z jego pierwszych utworów ‘’Mendowe’’ niewątpliwie kojaży się z dziełem Euzebiusza’’Mendog.’’

Wogóle rodzina Słowackich jest pozytywnym wyjątkiem ze znazego prawa natury, która, obdarzywszy talentem ojca, w następnym pokoleniu odpoczywa. Siła talentu w tej rodzinie powiększała się w narastającej progresji: dziadek grał w teatrze i deklamował, ojciec – uczony, tłumacz, literat, a syn- Juliusz- jeden z najwybitniejszych poetów-romantyków świata, czyje prorocze słowa nie tracą aktuałności do dziś.

______________________________________________________________________________________

ІСААК СТЕРН – СКРИПАЛЬ ХХ СТОЛІТТЯ…

Тамара СЕНІНА

Директор музею Юліуша Словацького

(До 100-річчя з дня народження великого Кременчанина)

Ісаак Стерн – один із геніїв, якому судилося народитися в Кременці, на землі, що колись, увібравши в себе життєдайні води Сарматського моря, отримала в спадок сприятливий клімат, розкішну й невибагливу природу, особливу енергетику для рясного сходження талантів. Тож і не дивно, що через 100 років душі Стерна знову судилося відвідати цю землю. Прилетіти, щоб нагадати усім про себе. Про те, що живучи в цьому світі, він виконував одну з найблагородніших місій – дарував людству музику. З такою силою, з такою відданістю, що, перетворивши її на універсальну мову спілкування, лікував присутніх мистецтвом звуків. Кременчанин Ісаак Стерн – Скрипаль ХХ століття!

Народився Ісаак Стерн 21 липня 1920 року, в день, коли в Кременці і навколо нього, вгамувалися політичні баталії. Того ж дня в місті почав діяти більшовицький ревком. Через Кременець відступали війська Директорії УНР, услід за ними йшли розгромлені білополяки. Та не минуло й десяти місяців як Кременець, за умовами Ризького мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року, в числі інших міст та сіл Західної України перейшов на двадцять років у залежність польських властей.

Очевидно, такі обставини, нестабільність у краї заставили подружжя Стернів замислитися над майбутнім. Батько Ісаака Соломон, родом із Києва, вніс деякі поправки до свого польського паспорта й до візи у Бразилію (Ріо-де- Жанейро). В документах зазначив, що його постійне місце проживання – Кременець, а по професії художник-живописець, дар, що насправді розвинувся в Кременці. Був він вихідцем із знатної родини, яка тут проживала віддавна. В травні 1921 року, разом із дружиною Кларою (корінною кременчанкою), десятимісячним Ісааком, покинули Кременець. Після багатомісячного подолання шляху через Сибір і Тихий океан вони перетнули кордон Америки і прибули в Сан-Франціско, де жив Кларин старший брат. Він емігрував сюди кількома роками раніше. Тут і залишилися. В 1928 році, в Америці, народилася їхня донька Єва. Більше Стерни ніколи не поверталися в родинне місто. В затишку Кременецьких гір залишилися їхні батьки, рідня і коріння щонайменше двох поколінь їхнього родоводу. Зі слів корінної кременчанки Естер Мойсеївни Касплєр (1919-2003), місцем помешкання когось із Стернів до Другої світової війни був один із будинків на теперішній вулиці Коцюбинського, поблизу військового комісаріату. Даний факт став мені відомий ще з дев’яностих років минулого століття, коли в пошуках інформації з історії життя євреїв на Кременеччині, я при кожній нагоді цікавилась і цією родиною.

Щоб прогодувати сім’ю в еміграції, Соломон на прохання знайомих та інших жителів Сан-Франціско, розфарбовував у їхніх квартирах стіни, стелі… Коли ж брат Клари подарував їм стареньке піаніно, він підігравав на ньому дружині. Клара продовжувала співати і, водночас, навчати сина музичної грамоти. За тиждень до появи Ісаака на світ, вона одержала почесну стипендію для навчання співу в Санкт-Петербурзькій консерваторії, ректором якої був уже відомий на той час композитор Олександр Глазунов. У нього якийсь час брала уроки музики. Мала прекрасне сопрано, мріяла про кар’єру співачки… А потяг сина до музики був очевидним, він оволодів фортепіано в шестирічному віці. У вісім років хлопчик із хвилюванням взяв у руки скрипку, з якою не розлучався вже до кінця життя. Її подарувала йому меценатка місіс Люті Голдштейн. Перші уроки гри на скрипці давав йому Роберт Поляцк, потім – Наорн Бліндер, концертмейстер симфонічного оркестру Сан-Франціско. Ази музичної освіти засвоїв досить швидко. Та, оскільки Стерни не були достатньо спроможними далі навчати своїх дітей у престижних закладах, Люті Голдштейн забезпечила дванадцятирічному Ісааку ще й навчання на цілий рік у Нью-Йорку. Сюди Клара поїхала разом із сином.

Ісаак дуже рано закінчив школу, коледж, університет, консерваторію. Його перший концертний дебют на скрипці відбувся в 1933 році, коли виповнилось тринадцять років, другий – у шістнадцятирічному віці. Тоді Ісаак дав сольний оркестровий концерт для скрипки Брамса, який транслювався по національному радіомовленню. Для такого дебюту Люті Голдштейн подарувала своєму підопічному першу «справжню» скрипку видатного майстра Джіованні Батіста Гваданіні. Інструмент був дорогої вартості і на той час коштував великі гроші – сім з половиною тисячі доларів. У 1937 році, виступав у Нью-Йорку, в 1943 році – в Карнегі Холі, який вважають одним із найпрестижніших місць у світі для виконання класичної музики. Завойовані Ісааком перемоги в ранньому віці, вже не відпускали його до кінця життя. Давав концерти в Техасі, Каліфорнії, Гонконгу, Канаді, Гавані, Новій Зеландії, Франції, Італії… З ними об’їздив майже всі країни світу і, як завжди, нерозлучним був зі скрипкою Гваданіні.

Повернувшись у Сан-Франціско, Ісаак до сімнадцяти років займався в талановитого скрипаля Наума Блайндера, родом із Одеси, який сформував його як музиканта. Він став справжнім музикантом-віртуозом. А, коли йому виповнилось двадцять чотири роки, відомий музичний критик Віржил Томсон сказав «Ісаак Стерн – по праву один із світових майстрів-музикантів».

Понад п’ятдесят років наш земляк виступав на найпрестижніших сценах світу, був одним із найбільш записуваних артистів нашої епохи. Дав концерти в 1500 малих містах, по два-три концерти в день. Мав більше 100 записів, понад 200 робіт 63 композиторів. Він був першим, хто виконав твори для скрипки Бернштейна, Ротберга, Шумана, Пандерескі та інших. Наповнював земне життя мелодіями Баха, Бетховена, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Шуберта, Чайковського, Гварнері… Нагород, як і перемог, у видатного кременчанина об’ємом газетної статті не охопити. Так само як і не можливо розповісти всього про його перенасичене цікавими фактами життя. Як скрипаль, знімався в багатьох фільмах. Єврей за походженням, Ісаак був активним прибічником ідеї незалежної єврейської держави. Від 1949 року Стерн часто виступав в Ізраїлі й надавав підтримку музикантам-емігрантам єврейського походження, а також – пораненим на війні.

В Нью-Йорку, родина Стернів почула про початок Другої світової війни. Те, про що дізналися пізніше, було приголомшливим. У Кременці загинула вся їхня рідня: родичі з батькової сторони, котрі в свій час переїхали сюди з Києва, і материні. У своїй книзі «Мої перші 79 років» Ісаак Стерн залишив запис: «Євреї в Кременці були зібрані в групи і заживо спалені. Ніхто з родичів мами і батька не залишився в живих»…

Та гастролі продовжувались. І він, в супроводі піаніста, вирішив поїхати в Україну. З 17 по 20 травня 1956 року і з 26 по 28 квітня 1960 року Ісаак Стерн виступав у Києві. Це були одні з найбільш пам’ятних концертів. Як згадував пізніше сам скрипаль, концерти, що відбувалися в приміщенні Київського оперного театру ім. Шевченка, в Колонному залі філармонії ім. Лисенка, в Жовтневому Палаці культури (в кількості 2000 місць), збирали до себе стільки народу, що не залишалося жодного вільного місця, усі двері залів були відчинені навстіж і музика виливалась на вулицю. Саме тоді ні він, ні Ніна Тимофіївна Сафонова-Духновська, ведуча концертів класичної музики, донька видатного українського художника Миколи Сафонова (викладача Кременецького комерційного училища), не знали, що на столичній сцені їх обох об’єднував Кременець. На початку 2003 року мені пощастило поспілкуватися з Ніною Тимофіївною, оскільки була знайомою з нею віддавна. Подзвонила їй у Будинок актора, що знаходиться в Пущі Водиці, під Києвом. У пам’яті дев’яносторічної артистки, яка за все своє життя провела понад 4000 концертів, все ж зафіксувався сольний концерт американського скрипаля. Її спогади про тодішні гастролі Ісаака Стерна були майже тотожними з тими, які він виклав згодом у своїй книзі. Ніна Тимофіївна згадувала, як під час його виступу в приміщенні Жовтневого Палацу культури несподівано лопнули труби і як робітники непомітно для всіх ліквідовували всі ті недоліки. Пам’ятала й про те як Стерн захворів простудою і як турботливо виходжували його київські лікарі… Надворі в ці дні стояла весняна прохолода. Після Києва Стерн побував у Москві, Баку, Єревані, Тифлісі. А потім знову через кілька років відвідав Київ.

Щодо особистого життя – був тричі одруженим. Від другого шлюбу, який був найміцнішим і тривав сорок п’ять років, народилося троє дітей: дочка Шіра, два сини – Міхаел і Девід. Вони ж подарували Стерну чотирьох онуків.

Помер Ісаак Стерн 22 вересня 2001 році, залишивши свої концерти в записах. Слухати його скрипку – це наповнення душі радістю й особливим піднесенням. Тому що це – класика… Класика, що пройшла крізь душу великого Кременчанина, якій суджено жити довго і далі розливатися по всьому світу з його рук…

___________________________________________________________________________________

«Мій заповіт»

Людмила ОХОЦЬКА

… ЯК ДУХОМ СТАНУ – Я ДО НИХ ПРИЛИНУ…

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,

Хто благородний – рідним був мені;

Тепер вас кидаю, рошу сльозами

Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться

По лірі, ні по імені моїм.

Ім'я моє пройшло, як блискавиця,

І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі,

Що я вітчизні молодість оддав,

Був корабель в бою – я при вітрилі,

Пішов на дно – і я з ним потопав.

Колись, про долю батьківського краю

Задумавшись, сучасник скаже мій,

Що духа плащ не вижебраний мною –

Він витканий у славі родовій.

Хай друзів гурт, як ніч впаде безкрила,

Поета серце спалить на вогні

І тій дадуть, яка його родила,

Це ваша доля, матері земні…

Хай друзі з келихами в ту годину

Мене в речах згадають негучних.

Як духом стану – я до них прилину,

А Бог не пустить – не прийду до них…

Юліуш Словацький «Мій заповіт»

(Переклад Максима Рильського)

Цьогоріч перший листопадовий поранок видався туманно-вологим, оповитим густим димом, що його пронизливий осінній вітер видмухував із коминів затишних, ще сонних, кременецьких осель. Католицька громада міста збиралася на північному схилі Воловиці – на понад столітньому Польському кладовищі, поволі заповнюючи простір біля склепу-каплички родини Мочульських. Тут, традиційно, як і завжди у День Усіх Святих, відбулася свята меса. Богослужіння торжества провів ксьондз-настоятель кременецького католицького костьолу Святого Станіслава отець Лукаш Грохля. Для римо-католиків 1 листопада – одне із найвищих за церковним рангом свято, що неодмінно асоціюється із кладовищем, запаленими лампадками, літургічним співом та, найголовніше, молитвами. Молитвами не лише за канонізованих і неканонізованих святих, а й за своїх найближчих, родичів та друзів.

Після меси парафіяни рушили хресною ходою до відновленої фігури-хреста, який знаходиться на пагорбі, у тзв. новій частині кладовища. Чим вище підіймалася процесія, тим ближчими до сірого, затягнутого щільними хмарами неба ставали молитви за священників; за загиблих та помордованих на війнах, зокрема і на теперішній війні на Сході України; за наших предків, родичів, друзів; за усіх померлих загалом, адже далеко не до усіх могил на старовинному кладовищі, яке займає близько 1,5 га площі із майже 2500 поховань (з них збереглося приблизно 900), могли прийти рідні для вшанування пам'яті померлих.

Коли я зашкарублими від холоду пальцями запалила лампадки на могилах свого тата і прапредків, здалося, що маленькі миготливі вогники, чудернацько витанцьовуючи, поволі розсіюють залишки вранішнього туману, зігрівають. Пригадалося, як колись зі мною, малою, тато приходив на це ж місце, щоб прибрати могили дідуся і бабусі. Приголомшило мене тоді кладовище, а особливо височенні берези, такі зосереджені, тихо-спокійні, які навіть не ворушили віттям, проте, відчувалося, стиха перемовлялися про все, що побачили отут і тепер виступали в ролі берегинь спокою, тиші та пам'яті про душі тут спочилих. Почуття часу тоді зовсім зникло, а на його місці з'явилося зовсім інше – вражаюче абсолютне безголосся, всеосяжне, із затертими початком та кінцем. Признаюся, що більше ніколи на жодному кладовищі не доводилося мені відчувати таку містичність, таку тонку грань, що розділяє нас із засвітами, куди зникають душі померлих. До речі, ще на початку минулого століття серед людей існувало вірування, що 1 листопада померлі душі обов’язково відвідують свої домівки, перебуваючи у печах, тому розпалювати піч чи щось пекти у ній у цей день заборонялося.

Хоча День Усіх Святих вважається радісним святом зустрічі із тими, кого з нами нема, ми, працівники музею Юліуша Словацького, із сумом промовляли слова молитви біля могил двох наших колег по роботі, які до болю передчасно відійшли. Звичайно, що не могли ми й не помолитися за нашого патрона, нашого геніального земляка, всесвітньо відомого польського поета-романтика Юліуша Словацького. Знаємо, що Словацький помер в 1849 році у чужому для нього Парижі. Згодом його прах було урочисто перенесено з французького кладовища Монмартр до Польщі, у Краків, де він і знаходиться у саркофазі на Вавелі. Проте, останні роки свого життя, починаючи від 1845, коли поет у листопаді зрозумів, що серйозно захворів на сухоти, і аж до смерті – Словацький мріяв повернутися у свій рідний Кременець, хотів спочити на Туницькому кладовищі (Католицького ще не було) біля дідуся і бабусі Янушевських. Поет сумував за містом свого дитинства. Він знав про його магічну силу. Зрештою, і сам Юліуш, пройшовши шлях романтичного поета-лірика, поета-патріота, стає поетом-містиком. Особливо актуальною для Словацького-містика була його «розмова з Богом». Так поет називав найважливіший, на його думку, хоч і невеликий за обсягом, твір свого життя – «Генеза з Духа», який Словацький написав, відпочиваючи у Верхній Нормандії, у Дьєпп, на морі. Сидячи в місцевому костьолі чи ночами на скелях, романтик згадував, як тонув в думках про Бога, як невпинно працював над собою, над своїм духом, який відчував біль усього світу, але допомогти йому, цьому світові, ще не міг. Як згадує близький друг Юліуша, Зигмунт Фелінський, - Словацький-містик багато роздумував про роль поета для цілого світу, про людське призначення, стосунки душі з невідомими світами, про місію окремих людей і народів. В певному сенсі джерелом імагінацій генія можна назвати Кременець, адже в останні роки життя його часто відвідували напрочуд містичні сни – здебільшого речі, околиці і особи, пов’язані із Кременцем, приходили до Словацького у дивному світлі, незвичному ракурсі та несподіваних проявах. Кременець завжди був периферійним, невеликим містечком з таємничою енергетикою, зі своєю багатогранною полікультурністю, з магічною силою, котра притягувала і притягує надалі. Пам'ятаємо, що магію цю підсилили теж думки і вчинки наших великих земляків. Віримо, що їх життя, так само як життя усіх наших предків, їх зусилля, не щезли, не пройшли безслідно, а, як пообіцяв Юліуш Словацький в останніх рядках свого поетичного заповіту:

… Проте фатальна сила буде жити,

Якою я чоло своє повив,

І вас гнітити буде, щоб зробити

З вас ангелів – із хліба з'їдачів.

_____________________________________________________________________________________

.

ALEKSANDRIA – NAJWIKSZY PARK DENDROLOGICZNY

(Wrażenia z podróży) 10.07.2020

Aleksandria – dawna rezydencja Branickich,  nazwana na cześćżony Franciszka Ksawerego Branickiego Aleksandry Engelhardt. 

.

Helena Haśkiewicz

ALEKSANDER MARCZENKO – NIEZMIENNY PRZYJACIEL NASZEGO MUZEUM

24.06.2020

.

Natalia JURJEWA

  MALARSTWO NALKI GRYNCZAK

Działalność wystawiennicza jest jednym z najważniejszych aspektów funkcionowania muzeum Juliusza Słowackiego.

 Zapraszam więc Państwa do czarodziejskiego kwiatkowo-ogrodowego światu obrazów młodej artystki Natalki Grynczak. Pierwsza jej wystawa w naszym muzeum odbyła się w pazdzierniku 2013 roku. W ciągu następnych 7 lat miała ona szereg innych wystaw, wernisaży i plenerów, lecz tą pierwszą swoją wystawę artystka uważa za najważniejszą. Dotąd największym swoim osiągnięciem Natalka uważała szóstkę swoich wspaniałych dzieciaków. Wielodzietna matka gra na gitarze, śpiewa, a z paletą i pęzlami nie rozstaje się z dzieciństwa. Będąc uczennicą 6 klasy szkoły, Natalka uczęszczała na lekcje rysunku studium plastyki pod kierownictwem doświadczonego pedagoga Jasrosława Dziuby(dlatego umieszczam tu zdjęcia z tego okresu życia artystki). Teraz z-pod jej pęzla wyrastają wspaniałe kwiaty i malownicze pejzaże, które cieszą oko licznych wielbicieli jej talentu. Jeszcze jedną pasją Natalki jest robienie mydełek artystycznych. Mamy nadzieję, że w tym roky młoda artystka zademonstruje w naszym muzeum swój nowy dorobek. [...]

.

Helena HAŚKIEWICZ

Foto – Walentyna TOMCZUK

ŚWIAT ROŚLIN W TWÓRCZOŚCI SŁOWACKIEGO

Nie ma nic dziwnego w tym, że spuścizna literacka i epistologiczna Słowackiego tak obfituje w rozmaite okazy dendrologiczno-florystyczne, gdyż urodził się on
i wzrastał wśród nadzwyczaj bogatej przyrody. Unikatowość szaty roślinnej Ziemi Krzemienieckiej uwarunkowana jest tym, że rozpościera się ona na rubieżach dwu stref botaniczno-geograficznych – Podola i Polesia, oraz dwu stref klimatycznych – śródziemnomorskiej i kontynentalnej. Rośnie tu ponad 1200 okazów roślin kwietnych, w tym 18 reliktów i 16 endemitów. Dlatego warto powędrować śladami poety do tych baśniowych miejsc, gdzie „gwiazdy niebieskie, kwiateczki czerwone, będą ci całe poemata składać”.

     Przypuszcza się, że „kwiateczki czerwone” – to polne maki, lecz w kontekście uderza pewna dysproporcja. Kwiaty maku są dość duże, by odpowiadać zdrobnieniu „kwiateczki”. Być może chodzi o rosnący na wzgórzach krzemienieckich goździk czerwony, nazwany goździkiem Andrzejowskiego dianthus Andrzejowskianus. W ten sposób botanicy uhonorowali   wykładowcę Liceum Wołyńskiego, autora Ramot Starego Detiuka o Wołyniu, przyjaciela rodziny Słowackich-Januszewskich - Antoniego Andrzejowskiego.   Kwiaty tego gatunku goździka, przybierając kształt malutkich gwiazd, są w pełnej harmonii z „gwiazdami niebieskimi”, o których pisze poeta.

   Bywa, że z daleka płynący dźwięk lub zapach, przynosi ze sobą moc wspomnień, przywołuje zatarte w pamięci obrazy z dalekiej przeszłości, przypomina bliskich ludzi. Taką magiczną moc miała dla poety woń konwalii. Pisał do matki z Paryża- „Najpiękniejszej z córek moich dam imię Twoje chrzesne i to imię długo będzie brzmiało, owonione zapachem konwalii, która rośnie na Czerczy – to jedno mogę - dźwięk , głos, echo dać naszemu smutkowi”.

             Wyjątkowe miejsce w twórczości Juliusza Słowackiego zajmuje Podole jako szerzej pojmowany obraz „prywatnej ojczyzny”. Zmitologizowane pejzaże Julinek, Wierzchówki, Zofiówki były tłem wielu jego utworów z Królem-Duchem łącznie. W Beniowskim , deklarując swoje preferencje estetyczne, poeta wymienia najbardziej przyjazne mu rośliny i drzewa: są to wspomniane już - konwalia, polna róża, brzoza, jodła i kalina.

Podobnie jak zapach konwalii był dla Słowackiego symbolem rodzimego Krzemieńca, balsamiczna woń sosny wywoływała wspomnienia o Litwie, do których poeta wracał w ciągu całego życia. „Przez dwanaście godzin widząc śniegi wokoło o Was marzyłem – marzyłem o dawnym dzieciństwie – o dniach przepędzonych między sosnami.”

Rośliny u Słowackiego towarzyszą bliskim ludziom, mówią o nich, stają się ich symbolem. Litewską jarzębinę utożsamiał poeta z postacią Ludwiki Śniadeckiej -swojej pierwszej, nieodwzajemnionej miłości. Motyw ten obecny w jego korespondencji, kontynuowany jest w Podróży do Ziemi Świętej z Neapolu oraz w Beniowskim. Kwiat goździka wiązał poeta z postacią bibliotekarza Liceum Krzemienieckiego – Pawła Jarkowskiego, dawnego przyjaciela rodziny Słowackich- Januszewskich.

W rozmowie z wróżką, o której wspominał w Listach do matki, wskazał różę jako swój ulubiony kwiat. Tego najpopularniejszego w kulturze europejskiej symbolu florystycznego poeta użył w swojej twórczości literackiej i epistologicznej aż ponad 300 razy, wykorzystując jej najróżnorodniejsze znaczenia symboliczne.

Róża jest atrybutem Ducha Świętego, darem miłości, „Duch Święty przemienion w różę i diamenty”. Złota róża – symbol Kościoła, błogosławieństwa Niebios
i radości u Słowackiego staje się także symbolem doskonałości w Bogu: Chciałbym, ażeby z każdym dniem jakaś nowa w Tobie urodziła sie róża – złota – duchowa – jeden z tych kwiatów, które Duch Święty w nas rodzi, a które są nieprzebranej liczby niewypowiedzialnej wonności...

Świat natury u Słowackiego jest uosobieniem piękna, doskonałości, źródłem podziwu dla Stwórcy. W twórczości genezyjskiej (od 1843 r.) rośliny stają się formami, w których pracują duchy o różnych stopniach doskonałości. Każda roślina to obiekt kontaktu z żywym stworzeniem Bożym.

Swoje życie poeta utożsamiał nie z kwiatem, a z kłosem- symbolizującym owoc życia: „Wigiliją jadłem z ziomkami – w domu Hermana – na sianie[...] Nareszcie dawnym zwyczajem wyciągnęłem źdźbło siana spod obrusa i wyciągnęłem je bez kwiatka. Pani domu, widząc moje zasmucenie ofiarowała się, że mi drugie wyciągnie; jakoż dobyła mi źdźbło krótkie bardzo, nie z kwiatkiem, ale z kłosem na końcu...Tłumacz więc sobie, droga moja, że dni moje będą krótkie, ale kłos zostanie po nich...ja tak tłumaczę sam i cieszę się” .              

.

PAMIĘCI WASYLA ŻDANKINA

23 maja – dzień urodzin Wasyla Żdankina – poety, kobziarza, śpiewaka. 

Żdankin niejednokrotnie uczestniczył w tradycyjnym „Dialogu Dwóch Kultur” w muzeum Juliusza Słowackiego. 

Chyba wszystcy uczestnicy pamiętają dumki  i pieśni w jego wykonaniu. 

Wasyl zginął tragicznie w wypadku w przeddzień Dialogu- 2019.

Тамара СЕНІНА

 

ВАСИЛЮ ЖДАНКІНУ…

 

Фоногранний запис на диск…

А баритон глибинний

Винуртовує звідти зблиск

Балад і дум, старовинних –

             Останній концерт для колег.

             Смуток звучить безмірний…

             В будинку культури ковчег

             Вбрався у квіти осінні.

А в нім – легендарний кобзар

Байдужий до сліз прощальних.

Уже не співак й не бунтар,

Душа – у думках захмарних.          

У храмах стоїть печаль…

Над Кременцем туга в’ється:

Чи буде такий ще кобзар

У кому «рілля» озветься?

«Ізорана чорна рілля»…

І… «дівчина з горіха зерня»,

Якому рідна земля

Милою буде і в терні?

             Щоб так як і він пішов,

             Звільнивши під зсувом лавини,

             Могутністю кобзи з оков

             Ув’язнений гімн України…

      

м. Кременець, 2019 р.

  

---

.

HELENA HAŚKIEWICZ                            

PRASA UKRAIŃSKA W KRZEMIEŃCU (20-30 lata XX w.)

Okres międzywojenny stał się dła ukraińskiej prasy międzywojennej okresem rozwoju. Powstało szereg wydawnictw, mających na celu zaspokojenie potrzeb narodowo-politycznych  i kulturalnych oraz obrony interesów gospodarczych narodowości ukraińskiej. Dokładnie zbadał ją Arkadiusz Żywotko, w latach 20. XX wieku aktywny działacz krzemienieckiej „Proswity”.

     Krzemieniecki Powiatowy Związek Spółdzielczości [wydawnictwo: Związek Spółdzielczy, ul. Szeroka 122] na czele z K. Pańkiewiczem założył szesnastostronicowy miesięcznik „Зоря Kращого” („Zorza lepszego”). Oprócz miejscowych współpracowało z nim wielu znanych działaczy ukraińskiej spółdzielczości takich jak M. Trepet, J. Hrabiw. Ukazały się tylko trzy numery, w latach 1922-1923. Mottem czasopisma było: „We wspólnej pracy i jednoczeniu się znajdziesz swoje szczęście, swoją siłę”. Czasopismo skierowane było głównie do chłopów i redakcja pragnęła „dać czytelnikowi wszystko, co jest teraz leprzego w spółdzielczości...” zwracając główną uwagę na edukację, która „jest rodzoną siostrą spółdzielczości” i na wszystko, „co potrzebne jest członkowi spółdzielczości w jego pracy powszedniej”[2]. Czasopismo przedstawiało pracę gospodarstw spółdzielczych na wsi, podawało wiadomości z dziedziny oświaty, porady gospodarcze
i organizacyjne. Po przesiedleniu szeregu działaczy ukraińskich z Wołynia do Wielkopolski przestało istnieć. Na Wołyniu powstało kilka innych regionalnych tytułów o tym profilu: „Супряга” (Zdolbunow, 1924), „Нова Скиба” (Łuck, 1933) oraz „Рідний колос” (Łuck, 1933).

     Centrum prawosławnego życia religijnego w Krzemieńcu stanowiło seminarium funkcjonujące przy Monasterze Objawienia Pańskiego (Monaster Bogojawleński). Było ono także ośrodkiem działalności edytorskiej, skierowanej na oświecenie religijne ludności prawosławnej oraz odnowienie ukraińskich tradycji cerkiewno-ludowych. W istniejącym tam Wydawnictwie Wołyńskiego Konsystorium Prawosławnego staraniem Wołyńskiego Eparchialnego Misyjnego Komitetu opublikowano kalendarz: „Український православний календар” („Ukraiński Prawosławny Kalendarz”), w dwóch wersjach – dla duchownych, z częścią liturgiczną i – dla wiernych. Oprócz wiadomości cerkiewnych zawierał on też wiele informacji o treści misyjnej, historycznej oraz beletrystycznej. Ukazały się jego dwie edycje: w 1922 roku w języku rosyjskim, a w 1938 w języku ukraińskim. Propagowano tu głoszenie kazań oraz odprawiania nabożeństw w języku ukraińskim. Poszczególne publikacje składano i odbijano w drukarni W. Cwika.

       W latach 1921-1922 w tym samym wydawnictwie był drukowany ukraińskojęzyczny dwutygodnik „Православна Волинь” („Prawosławna Wołyń”) pod redakcją Wasyla Bidnowa. Głównym zadaniem tytułu było „informowanie duchowieństwa i wiernych o różnych wydarzeniach i faktach cerkiewno-administracyjnego życia Diecezji oraz, w miarę możliwości, o wszystkich zagadnieniach i sprawach życia cerkiewnego...”[3]. Czasopismo dzieliło się na dwie części: oficjalną,

zawierającą różne dokumenty i rozporządenia miejscowych władz cerkiewnych i nieoficjalną, gdzie drukowano kazania, artykuły o treści historycznej, misjonarskiej, etnograficznej, opowiadania z życia parafii prawosławnych i in. W 1923 roku wychodzi pierwsze wydanie „Місіонерські бесіди Волинської Єпархії” („Rozmowy Misjonarskie Eparchii Wołyńskiej”).

     Zródłem wiedzy o życiu ludności prawosławnej jest dwutygodnik „Церква і нарід” („Cerkiew i lud”) pod redakcją Iwana Własowśkoho, sekretarza Wołyńskiego Konsystorium Duchownego w Krzemieńcu. Czasopismo było wydawane do 1938 roku, a pierwszy jego numer ukazał się 1 kwietnia 1935 roku. Oprócz treści oficjalnej i informacyjnej zamieszczał także dużo materiałów z zakresu historii, krajoznawstwa i nieco z literatury pięknej, np: „Z historii przekładów Pisma Świętego na język ukraiński”, „Pamiątki historyczne na Wołyniu”, „Pamiątki archeologiczne na Wołyniu” autorstwa o J. Szumowskiego oraz „Muzyka cerkiewna” M. Tełeżyńskiego/

     Od r. 1928 w Krzemieńcu wydawano dwutygodnik „Духовний Сіяч” („Duchowy siewca”), сerkiewno-ludowe czasopismo ilustrowane, pod redakcją A. Witenki, drukowane w zakładzie Ćwika. Tytuł został zamknięty w sierpniu 1931 roku.     W Krzemieńcu na początku XX wieku zjawili się zielonoświątkowcy. Ten odłam ewangelicki powstał tu dzięki staraniom jednego z mieszkańców Krzemieńca nazwiskiem Harasiewicz, który wyjeżdżał w celach zarobkowych do Stanów Zjednoczonych i po latach powrócił jako kaznodzieja zielonoświątkowców. Dla protestantów w latach 1936-1939 wydawano dwa miesięczniki. Pierwszy, o nazwie „Будівничий церкви Божої”, („Budowniczy cerkwi Bożej”) posiadał cztery dodatki w postaci kwartalników. Jego wydawcą był D. Harasiewicz z adresem na ul. Źródlanej 15. Docierał on aż do Ameryki i służył podtrzymywaniu ścisłych kontaktów z tamtejszymi „chrześcijanami wiary ewangelickej”[4]. Drugim czasopismem ewangelickim wydawanym w Krzemieńcu był „Євангельський голос” („Głos Ewangelicki”).

     W okresie międzywojennym w Krzemieńcu powstało kilka młodzieżowych i dziecięcych wydawnictw. Byly to edycje krótkotrwałe i świadczyły o wielkiej potrzebie czytania i dążenia ku oświeceniu przez młodzież oraz o wielkiej determinacji i poświęceniu ich redaktorów[5]. Na szczególną uwagę zasługują następujące tytuły:

- „Проліски” („Pierwiosnki”) – rękopiśmienne wydawnictwo Kółka Młodzieży Gimnazjalnej pod redakcją Cymbaluka (1921-1922), okładka była ilustrowana ręcznie, a niektóre strony zdobione pierwiosnkami. Nazwa tłumaczy się następująco: „myśli, wrażenia i spostrzeżenia młodzieży podobne są do wiosennych kwiatów pierwiosnków w lesie – symbolu walki o wolność”[6]. Uczniowskie czasopismo skierowane było na rozwój tożsamości narodowej u młodzieży ukraińskiej. Ukazały się tylko trzy numery.

- Młodzieżowa gazeta rękopiśmienna „Перші кроки” („Pierwsze kroki”), wydawana w Krzemieńcu w latach 1921-1922. Liczyła ona 20 stron, posiadała kolorową okładkę i była ilustrowana ręcznie. Czasopismo redagowane przez uczniów 4 klasy Gimnazjum Ukraińskiego ukierunkowane było na rozwój tożsamości narodowej młodzieży szkolnej. Dużo miejsca przeznaczono też na propagowanie dorobku literackiego uczniów Obecnie ekzemplarze tych czasopism znajdują się we Lwowskiej Bibliotece Naukowej, w dziale «Ukrainika»..

- W 1923 r. zapoczątkowano edytowanie szesnastostronicowego czasopisma literackiego „Хвиля” („Fala”). Było ono litografowane. Wydawcą był F. Piwnyczenko, redagowali je W. Danylczenko i A. Gajowyj, z udziałem przyszłego znanego pisarza Ułasa Samczuka. Do komitetu redakcyjnego należeli: A. Ofirenko, U. Samczuk, A. Gajowyj oraz nauczyciel Gimnazjum Ukraińskiego Wasyl Kawun. Ukazały się tylko dwa numery.

Warto przypomnieć almanach literacko-społeczny „Віра” (Wiara)[7], wydany przez Krzemienierckie Powiatowe Towarzystwo „Proswita”. Cały jego nakład został skonfiskowany i zniszczony. Zachował się jedyny ekzemplarz w bibliotece Ukraińskiego Gabinetu Historycznego w Pradze. Był to liczący 37 stron zbiór, zawierający poezje, wspomnienia i artykuły społeczno-polityczne.

- W 1922 roku ukazały się trzy edycje rękopiśmiennego czasopisma „Юнацтво” („Junactwo”) pod redakcją Ułasa Samczuka, organu nielegalnego kółka uczniów w pobliskim Poczajowie o tej samej nazwie. Głównym celem gazety było: „Pogłębienie wiedzy w dziedzinie literatury ojczystej oraz jednoczenie młodych sił narodowych”[8].

- „Рідне гніздечко” („Rodzime gniazdeczko”)- ч.1 (1922), czasopismo „Dziecięcego Klubu”, działającego przy Krzemienieckim Powiatowym Towarzystwie „Proswita”. Myślą przewodnią było: „…jednoczenie dzieci na „gruncie samorealizacji i narodowego uświadomienia”[9]. Mieściło ono wierszyki, krótkie opowiadania, kronikę. Czasopismo drukowane było na maszynie do pisania. Komitet redakcyjny stanowili L. Indisowa i L. Papara.

.

Tamara Sienina

               MAŁGORZATA GIECEWICZ – POSTAĆ ZNANA W POLSCE I UKRAINIE

9 maja nasza koleżanka Małgorzata Giecewicz ukończyła by 82 lata. Pięć lat temu odeszła w zaświaty. Długoletnia opiekunka pamiątek po Słowackim, muzealniczka, utalentowana eseistka,tłumaczka, poetka. 

Strata ta jest dla nas wciąż bardzo dotkliwą. Brakuje jej w Krzemieńcu, gdzie spędziła ona całe życie. Dużo pisała o Krzemieńcu, odkryła szereg ciekawych postaci, które w różnych latach przysłużyli się miastu.

Kontakt z Małgorzatą zawsze był budujący. Była ona prawdziwą chrześcianką – mądrą, uduchowioną, nieugiętą w drodze ku Bogu. [...]

.

NIEMATERIALNE DZIEDZICTWO KULTUROWE WOŁYNIA

(sposoby leczenia chorób, zamawiania i t.p.)

Obrzędowość jestważną częścią niematerialnego dziedzictwa kulturowego, ogniwem, łączącym terazniejszość z przeszłością. Proponujemy tu zapoznać się z ludowymi sposobami leczenia, zamawianiami i sposobami walki ze złymi duchami, które były popularne na Wolyniu w XIX- na początku XX w.

[...]

POSKROMIENIE ZŁYCH DUCHÓW (Borszczowka, powiat Krzemieniecki)

Najbardziej radykalnym sposobem na złe duchy zawsze uwał się kwiat paproci. W noc Świętojańską trzeba było iść po niego do lasu. Ze sobą trzeba wziąć obrus na którym święcono paschę, święcony nóż oraz świecę wielkanocną. Trzeba było rozścielić pod krzakiem paproci obrus, zapalić swiecę i czekać. 

Złe duchy będą wtedy straszyły, ale ich nie należy się bać, a tylko pilnować, by nie zgasła świeca. O północy paproć zakwita. Wtedy trzeba zerżnąć ognisty kwiat święconym nożem, schować go w obrus i uciekać nie odwracając się/ Jeśli świeca zgaśnie lub oglądnąć się w czasie ucieczki – wszystko przepadnie. Kwiat paproci widzieć może tylko pierwak – pierwszy syn lub córka u rodziców. [...]

5.05.2020

.

NOWE FOTOGRAFIE HENRYKA HERMANOWSCZA W ZBIORACH MUZEUM SŁOWACKIEGO

 Do zbiorów naszego muzeum z prywatnego archiwum trafiły nieznane fotografie Henryka Hermanowicza – artysty o światowej sławie, którego życie ścisle związane było z Krzemieńcem.

 Są to, między innymi – portret starego mężczyzny, widok Ławry Poczajowskiej wiosną, portret księdza prawosławnego w cerkwi oraz portret kobiety na tle nieotynkowanej ściany. Także muzeum ubogaciło się o fotoalbum artysty „Krzemieniec, jakiego już niema”. Niebawem w muzeum planuje się otwarcie wystawy personalnej Henryka Hermanowicza.

Helena Haśkiewicz, 30.04.2020

.

ROMAN ŁEWANDOWSKI.

Seria graficzna, poświęcona postaci Wielkiego Krzemieńczanina.

Muzeum Juliusza Słowackiego aktywnie współpracuje z twórczą młodzieżą regionu. Jednym z nich jest Roman Lewandowski – poeta, pieśniarz, aktor, artysta-fotografik, malarz. Tym razem prezentujemy serię jego prac graficznych „Śladami Króla-Ducha”, poświęconych postaci Juliusza Słowackiego.

Natalia Juriewa

.

UCZESTNIK „DIALOGU DWÓCH KULTUR 2019” – FRANCISZEK HABER – POETA I KAPITAN ŻEGLUGI WIELKIEJ
Mówią o nim –„Największy poeta wsród kapitanów, największy kapitan wśród poetów”. Ten niezwykly człowiek połączył w swoim życiu dwie pasje – poezję i morze. 

  W 2019 roku po raz kolejny uczestniczył w „Dialogu Dwóch Kultur”, który tradycyjnie odbywa się na początku września w muzeum Juliusza Słowackiego. Zaproszony na plener poetycki (który stał się kreatywną nowością zeszłorocznego forum), Franciszek Haber w gronie innych znanych literatów Polski i Ukrainyzaprezentował swoje nowe utwory. Są to wiersze z nowych zbiórków: „Pegazem na Kresy”, „Wygnany z siebie”, „Raptularz kresowy” oraz „Zapisany na jutro”. Poeta podarował te książki dla zbiorów muzeum oraz biblioteki. Ogólnie biblioteka muzealna posiada 13 zbiórków tego rozkochanego w morzu niestrudzonego podróżnika a zarazem – filozofa, pedagoga, trenera, autora licznych podręczników z żeglarstwa.

Oksana Zub, 26.04. 2020

.

WSPOMNIENIE O PLENERACH KRZEMIENIECKICH
Do zbiorów naszego muzeum nadeszło kilka prac z okresu międzywojennego, kiedy to
Krzemieniec był znanym w całej Polsce centrum plenerowym.

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Оксана ЗУБ

обласний літературно-меморіальний                         

музей Юліуша Словацького

ПОРТРЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО У ФОНДАХ МУЗЕЮ ПОЕТА (До дня

смерті великого Кременчанина 1809-1849)

Без сумніву, кожен із відвідувачів нашого музею звертає увагу на портрети, розміщені в його експозиційних залах. Портретні зображення самого Юліуша, його родини, друзів і знайомих, відомих людей того часу – це особливість музейної експозиції, покликаної не тільки відтворити дух епохи, а й передати незриму присутність господарів цього шляхетного дому.

Проходячи залами від Кременця до Парижа, ніби життєвими і творчими дорогами Поета, ми вдивляємось в його обличчя:маленький хлопчик у зворушливому образі Амурчика, юнак-студент, молодий емігрант, засмаглий стрункий чоловік в арабському бурнусі біля пірамід, 39-річний поет із загостреними рисами і печаттю приреченості на останньому прижиттєвому портреті Юзефа Куровського…Ніби відображені в багаточисельних дзеркалах, у різному віці, в певних життєвих обставинах, – вони виражають нюанси експресії, немовби розповідаючи про нелегку Юліушевудолю.                                               

  Портрети Юліуша Словацького, представлені в постійно діючій експозиції «Година думки», не є власністю музею – вони, як і інші предмети, передані Міністерством культури Польщі за депозитною угодою на 20-річне користування. Проте за роки діяльності закладу у фондах зібрані численні експонати із портретними зображеннями поета, виконані різною технікою і в різних жанрах: олійний живопис, акварель, графіка, пастель; є скульптурні роботи, карбування на металі, вишивки, навіть портрет зі шпону, а також марки, листівки, банкноти. В цій статті зосередимося лише на деяких з них.

1.Портрет Юліуша Словацького. Оригінал. Полотно, олія, 163х63, 1981 рік.Автор – Анджей Рисяк – відомий польський художник, випускник Варшавської академії мистецтв (1981), Брюссельської Королівської академії мистецтв (1987), факультету історії мистецтва Католицького університету в Лувенла-Нев (Бельгія, 1990). Проживає у Варшаві, автор численних художніх виставок на різних континентах.

Представлений портрет став дипломною роботою митця в Майстерні техніки стінного живопису проф. Ришарда Войчеховського. Був подарований автором, почесним гостем міжнародного форуму «Діалог двох культур» у 2012 році.                                                                                                                                             

Юліуш Словацький зображений у світлій блузі та широкому довгому плащі червоно-коричневого кольору. Зі слів художника, використання в картині обмеженої гами кольорів невипадкове – до цього рішення його привела біографія поета, а також малюнки з подорожі на Близький Схід (зокрема, до Єрусалиму) і Єгипту, поміщені в дорожньому альбомі (який разом з іншими документами, як відомо, нині знаходиться в Московському архіві). Постать поета одягнена в тогу деміурга (з грецької — «майстер, ремісник». У  міфології народів світу та багатьох філософських вченнях термін вживається для позначення творця всього сущого, всесвіту загалом, а також для позначення творчої сили автора).   Монохромний портрет (за твердженням автора) представляє «ув’язнену»в пропорції ¾ постать поета, повернуту впівоберта вліво.В правій руці Словацький тримає перо – символ поезії, в лівій – скіпетр, верхньою частиною якого є колос. Такий символізм теж не випадковий – він має безпосередній стосунок до «Гімну» («Смутно мені, Боже»), в якому автор порівнює себе із пустим колосом, ховаючи перед чужими власний біль, однак висловлює готовність відкрити своє серце Богу. Анджей Рисяк, натомість, малює колос-скіпетр, повний зерна, немовби підкреслюючи«урожайність» творчого доробку поета. Скіпетр увінчаний розп'яттям, повернутим до поета. Ми бачимо лише терни коронованої терновим вінком голови та розкинуті у формі хреста руки. Очевидно, що дані деталі асоціюються із пророцтвом генія про Папу Римського-слов’янина.

2.Ще один оригінальний олійний портрет Великого Кременчанина, виконаний на полотні,теж був подарований музею автором – тернополянином Миколою Пазізіним у 2010 році. Микола Пазізін народився 24 травня 1949 р. в м. Еліста (Калмикія, РФ), закінчив художньо-графічний факультет Кубанського університету, член НСХУ, заслужений художник України, учасник численних міжнародних пленерів і виставок. Проживає у м. Тернопіль. Погрудний портрет виконаний за гравюрою Джеймса Хопвуда, виготовленою згідно малюнка Юзефа Куровського. До слова, це найбільш знаний і найчастіше використовуваний митцями зразок.Поет зображений у білій блузі з великим відкладним коміром(за модою, продиктованою Байроном), голова впівоберта вліво. Тло картини світле. Оправлена в дерев’яну раму бежевого кольору. На звороті дарчий напис для музею Ю. Словацького, датований 25.02.2010 р.

3.Картина, на якій зображені Зигмунт Щенсни Фелінський та Юліуш Словацький. Автор – Ян Хшонщ (1944-2012). Полотно синтетичне, друк комп’ютерний кольоровий, 77х 88, в рамі. Подарували монахині ордену сестер-францисканокродини Марії під час паломництва слідами З. Щ. Фелінського у 2017 році. Архієпископ (зліва) та поет (справа) зображені сидячими за круглим столом, на якому книги та папери. Юліуш Словацький читає лист, тримаючи його в правій руці; ліва вільно лежить на столі. ЗигмунтФелінський сидить впівоберта, дивлячись на нього, поклавши зчеплені в замок руки на столі. На задньому плані – книжкова шафа, годинник, два підсвічники.

4.Картина «Юліуш у мальвах», папір, пастель, 50х40, 1989 рік. Автор – Анна Мацега (1948-2005), кременчанка, членкиня жіночого художнього гурту «Палітра» з 2003 року (з моменту його заснування), учасниця численних виставок в Україні та за кордоном, міжнародних пленерів, фестивалів, конкурсів. Переважаючі мотиви творчості – квіти, пейзажі, портрети. Художниця працювала в основному в пастельній техніці, акварельному та олійному живописі, значне місце у своїй творчості відводила Кременцю та Словацькому.                                                

 На портреті молодий поет із пломенистим поглядом великих виразних очей, кучерявим волоссям, невеличкими вусиками, зображений в обрамленні квітучих червоних мальв. Загальний настрій картини позитивний, оптимістичний. Улюблені квіти, якими Юліуш хотів обсадити свій омріяний білий будиночок у Кременці, підсилюють його.                                                          

Відомі також інші портретні зображення Словацького, виконані художницею: маленький Юлек у конваліях з романтично-поетичною назвою «Нехай дитина про майбутнє мріє…», пастельний портрет поета із великим відкладним коміром, на вилогах якого обриси гори Бони (схожий на двовзори). Також А. Мацега малювала батьків Юліуша, родинний будинок, куточки Кременця, пов’язанііз постаттю великого романтика.

5.Іван Гарасевич (1914-1977) – народився у Кременці, навчався у Львівському художньому училищі, з 1951 р. – член Товариства художників м. Тернополя, учасник районних, обласних, республіканських виставок. Сам художник і поет, Іван Гарасевич був великим симпатиком творчості Юліуша Словацького, перекладав його твори, присвячував постаті знаменитого земляка художні роботи.                 

«Портрет Словацького». Папір, акварель, 19,5х25,5. На портреті – поет сидить за столом біля відчиненого вікна, тримаючи в руках лист (ця деталь часто зустрічається і на роботах інших митців). Вираз обличчя задуманий, погляд спрямований вдаль. На столі букет троянд, чорнильниця з пером, том віршів Байрона, відкритий конверт. Вітер крізь вікно гойдає білу фіранку. На задньому плані картини - вид гори Бони і невиразний жіночий портрет. Логічно припустити, що Словацький зображений у еміграції, – тому лист, конверт, Бона та портрет матері невипадкові.

6.Цікавою в групі експонатів «Мистецтво» є виставка «Юліуш Словацький «Беньовський» – 13 полотнищ розміром 340 х 160 см. кожне, закріплених на горизонтальних держаках. Виставка була присвячена 190-річчю з дня народження і 150-річчю смерті поета. Виготовлена у Варшаві, вона демонструвалась у квітні-серпні 1999 р. у Музеї літератури ім. Адама Міцкевича, а у вересні того ж року – у Кременецькому педагогічному коледжі. На кожному із планшетів – цитати із поеми Словацького «Беньовський» та ілюстрації, нанесені на полотно акриловою фарбою. На кількох із них – портретні зображення автора безсмертного твору, серед них: репродукція картини художника П. Стахевича «Йди понад струмені» (із зображенням Юліуша Словацького, що сидить під калиновим кущем); зображення поета поряд із Музою, що грає на арфі; Юліуш Словацький у фесці та інші.

7.Портрет Юліуша Словацького зі шпону, оригінал, 85х65, 2003 р. Автор – Хенрик Шпєх – екскурсовод з Дольного Сьльонску, м. Швєбодзіце. Портрет виконаний за взірцем гравюри на сталі Джеймса Хопвуда спеціально як подарунок для літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці (про це зазначив сам автор на звороті). В роботі використаний шпон із різних порід дерева: бук, липа, вільха, червоне дерево, дуб канадський та ін.; поверхня покрита лаком. Ромбики контрастних кольорів, якими викладене тло портрету, дають враження об’ємності. В нижній частині напис: Юліуш Словацький – JuliuszSłowacki та дати життя поета: 1809 – 1849. Портрет оправлений у дубову раму. Подарований в честь 200-річчя з дня народження Юліуша Словацького у 2009 році. Ця аматорська робота, мабуть, матиме чимало зауважень від спеціалістів, але насправді вона заслуговує не на критику, а на захват, бо свідчить про велику любов і повагу до польського поета-романтика і його творчості.

8.Графічні портрети Юліуша Словацького авторства Євгена Удіна, Терези Світлицької, Валерія Бортякова, Іванни Передерій, Євгенії Чернявської.       

 Євген Удін (народився11 квітня1937р. уДонецьку) —український графік, громадський діяч, педагог.Заслужений художник України, член НСЖУ та НСХУ. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (ниніУкраїнська академія друкарства) за спеціальністю книжкова графіка.Від 1961 року проживає в містіТернопіль, працює в друкованій,станковій,книжковій,плакатній,прикладній графіцітаекслібрисі.

Проілюстрував та оформив понад 120 книг для видавництв Українита колишніх союзних республік.              

  У 2009 році на честь 200-річчю з дня народження Юліуша Словацького Євген Удінстворив цикл графічних робіт «Великий Кременчанин», виконаних гелевою ручкою та кольоровими олівцями. У фондах музею представлені п’ять  графік із найвідомішими зображеннями Юліуша Словацького, які талановитий художник вдало вписав у власну авторську канву.

–Фрагмент пам’ятника поетові у Кременецькому костелі, вписаний в медальйон, тлом служить загальний вид Кременця з горою Боною, комплексом ліцейних споруд, храмами, густою забудовою центральної частини міста; на стрічках, що розвіваються по обидва боки медальйону – напис: tam, podokiem pamęci piękne rodzinne miasto.                         

     – ЮліушСловацький у фесці, на стрічках назви міст, куди його закидала емігрантська доля: Париж, Рим, Женева; фоном служить колаж зображень куточків цих міст.                                                                                        В центрі –медальйон із портретом Юліуша, внизу два пам’ятники: на Монмартрі та Вавелі і дати коло кожного відповідно – 1849(дата смерті у Парижі) та 1927(дата перепоховання у крипті Краківського Вавелю), на другому плані, немов пам’ятники творчої спадщини, – книги: Ода до вольності, Гімн, Кулик поляків, Кордіан, Ангеллі…                                                                                   

    – Медальйон із портретом поета за зразком Владислава Олещинського.       

 –Портретне зображення маленького Юлека в оточенні батьків на фоні родинного будинку.                                                                                            

 Тереза Світлицька– народилась 6.01. 1961р. у м. Львів, за національністю полька. Безумовно, добре була ознайомлена із творчістю поета-романтика і у 1988 році дипломною роботою художниці стала серія графік «Юліуш Словацький і Кременець»:

– Малюнок графічний «Zadrzy Ci nieraz serce, miła Matko moja». На передньому плані – маленький Юлек у задумі та із сумом в очах; далі – його мати сидить за роялем, на якому підсвічник із запаленою свічкою. На задньому плані – абстрактна композиція, в центрі якої розрізняються контури родинного будинку Словацьких.

– Малюнок графічний «Wciemnościachpostaćmistoimatczyna». На передньому плані Юліуш, за ним – постать матері, що читає листа. На задньому –крізь кам’яну арку видніється гора Бона та комплекс споруд Кременецького ліцею.

– Малюнок графічний «Staryposępnyzamek, ktoryczołemtrzyma...». На передньому плані постать поета у широкому чорному плащі. На задньому – фрагмент замкової стіни із вікном, крізь яке видно лицаря-вершника. Праворуч – зображення лицаря, що з’являється немовби в уяві поета.

– Малюнок графічний «Leczzaklinam,niech zywi nie tracąnadziei». На малюнку – пам’ятник Словацькому скульптора Вацлава Шимановського, який встановлений в костелі св. Станіслава м. Кременця у 1909 році в 100-ту річницю з дня народження поета.                                                                   

 Валерій Бортяков – народився 1941 р. в м. Красноярську, закінчив Львівське художнє училище і поліграфічний інститут (спеціалізація: книжкова графіка). Серія графічних малюнків «Кременець Юліуша Словацького», присвячена 190-річниці з дня народження поета, 1999 рік. На кожному – контурні графічні профілі Юліуша Словацького:

– Фрагмент сучасної вулиці Словацького, праворуч – мур, що обрамляє ботанічний сад, ліворуч – фасад будинку на розі вулиць Ліцейної і Словацького, в якому колись зупинявся М. Коцюбинський. В лівому нижньому кутку –екслібрис художника у вигляді латинських букв В та Б, що є першими буквами його імені і прізвища.

– Внутрішній дворикдавнього Кременецького ліцею.

– Фрагмент родинного будинку та садиби Словацьких. На задньому плані – гора Бона.

– Частина вулиці Словацького,праворуч – мур, що обрамлює Ботанічний сад, ліворуч – ріг будинку.

– Центральний вхід до Кременецького ліцею (вид із сучасної вулиці Ліцейної).

– Фасад Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври, попереду – силуети трьох монашок, ліворуч– фрагмент балюстради.

– Вид на гору Бону з рогу вулиць Козубського та Ліцейної.                        

Іванна Передерій – дочка Анни Мацеги, народилась у Кременці 1975 року, проживає у м. Івано-Франківськ.

– Малюнок графічний, оригінал, папір, олівець –портрет Юліуша Словацького, профіль (за зразком медальйону Владислава Олещинського). В правому нижньому кутку – дарчий напис авторки: «Кременецкому музею – Иванна Передерий, июнь 1986 год, 11 лет.».

– Портрет графічний малого семирічногоЮлека, олівець, папір; у лівому нижньому кутку – особистий підпис авторки і дата – 1989 рік.                                                                  

   Євгенія Чернявська– кременчанка, музейник, багато років пропрацювала завідуючою бібліотеки Кременецького краєзнавчого музею; малювала прекрасні графіки, присвячені Великому Кременчанину і його рідному місту. Представлена графіка (папір, туш, перо) – профіль Словацького(у верхній частині аркуша), у нижній – зображення родинного будинку і «кілька беріз тремтливих». Профіль став логотипом міської бібліотеки імені Юліуша Словацького у Кременці.

9.Вимпел, виготовлений студентами Кременецького педагогічного коледжу і подарований Товариству відродження польської культури ім. Юліуша Словацького у Кременціз нагоди десятиріччя діяльності. На біло-червоному фоні у правому верхньому кутку – вишитий гладдю чорними нитками портрет Словацького (за зразком графіки Євгенії Чернявської), обрамлений в овал із рослинного орнаменту, внизу – розгорнута книга, чорнильниця та перо (вишиті контурні зображення).

10.Портрет Словацького вишитий хрестиком на полотні. Робота оправлена в дерев’яну рамку коричневого кольору та скло. Автор – Ірина Сирчук – народилась 07.04.1925 р., працювала вчителем фізики та математики.                                    

 Як бачимо, авторами вище представлених робіт із портретними зображеннями Юліуша Словацького є і знані митці, і аматори, – поляки і українці, люди різного соціального статусу і віросповідання, але об’єднує їх велика любов і глибока пошана до постаті Пророка польського народу, «молочного сина України», співця свободи, уродженця Кременця.

Summary

 The article contains information about exhibits of portraits of Juliusz Slowacki, which are kept in the literary-memorial museum of the poet in Kremenets.
Performed by well-known artists and amateurs in various techniques, with the use of various materials, they undoubtedly show a great love and deep respect for the figure of the Prophet of the Polish nation, the "milk son of Ukraine", the freedom singer, the native of Kremenets.

Biography

    Oksana Zub was born on October 11^th 1963,in Pochaiv, Kremenets district, Ternopil region. In 1984 she graduated the Faculty of Philology of the Kamyanets-Podilsky State Pedagogical Institute, named of Zatonski (known today as Ivan Ogienko National University). She used to work as a teacher of Russian language and literature at the Kremenets Vocational School, teacher-organizer and teacher of the foundations of ethics and aesthetics at the gymnasium, teacher of foreign literature as well as Ukrainian and global culture at the Pedagogical College named of Shevchenko. Since 2003 she is still working in the literary-memorial museum of Juliusz Slowacki as a chief custodian of the exhibition.

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА ЯК ОКРЕМА ФОРМА НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ВОЛИНІ - 2020

Олена ГАСЬКЕВИЧ

Феномен української писанки, яка нині переживає черговий пік популярності, віддавна був об’єктом вивчення етнографів та мистецтвознавців.

Так, в 30-х роках минулого століття, у Речі Посполитій, до якої належала і Волинь, почала набирати популярності ідея охорони регіональних цінностей. Великий вплив у популяризації народного мистецтва регіону мав славнозвісний Кременецький Ліцей. Попри його полонізаторську місію, цей комплекс навчальних закладів був рушійною силою розвитку шкільництва і мистецтва Волині.Комплексний підхід до вивчення народного мистецтва спостерігався особливо на прикладі т.зв. ОgniskaWakacyjnego для вчителів малювання. Це- курси підвищення кваліфікації для вчителів з усієї Польщі, що діяли в літній період на базі Ліцею.

Слухачі «Ogniskawakacyjnego” що приїздили із різних регіонів Волині, мали підготувати реферати на тему народного мистецтва, характерного для їх місцевості. Виділялися головні галузі народного мистецтва: 1. Вишивка та мереживо. 2. Вироби із соломи.3. Різьба по дереву. 4. Витинанки. 5. Писанкарство. 6.Ткацтво. 7. Обрядовість (народні методи лікування). 8. Кераміка.

На заняттях OgniskaWakacyjnego писанкарство виділялося як окремий вид мистецтва. Писанкарство, хоч і не так розвинуте як на Гуцульщині, але теж глибоко вкорінене у волинській народній традиції. На прикладі опису цієї традиції в гміні Старий Олексинець, Кременецького повіту, довідуємося, що для цього регіону характерними були геометричні орнаменти, мотиви небесних тіл, рідше – рослинні та анімалістичні, а також візерунки, що відображали побут господарів, сакральні знаки і зображення. Домінували тут писанки чотирьохколірні: біло-вишнево-зелено-чорні. Традиційно писанки робили в Страстний Четвер, хоча подекуди, в околицях Кременця,також і на святого Георгія. Загалом писанкарський період тривав аж до Зелених Свят. Тут писанки служили подарунками закоханим. Дівчина подавала хлопцеві у хусточці, власноруч вишитій, пару писанок, а він їх викупляв. Оскільки писанка є символом Воскресіння, їй притаманна сила очищення, здатність вигонити злих духів. Барва і візерунки можуть підсилювати ці властивості. Тому, у мистецтві писанкарства присутні містичні мотиви. Напр. виготовлення писачка із старого металевого окладу ікони.

Поповнення музейних фондів. Юліуш Словацький у філателії та філокартії Валерія Матвєєва.

Олена ВЕРЕЩАК,

Поповнення музейних фондів.

Юліуш Словацький у філателії та філокартії

Валерія Матвєєва.

 Експонати, котрі описую, цікаве поповнення фондів нашого музею. Вони – про Юліуша Словацького, нашого земляка, життєва біографія якого у хронологічній послідовності відтворена в філателії та філокартії колекціонера з Тернополя Валерія Матвєєва. Колекція (в копіях), передана ним у музей, налічує 160 аркушів. Усі вони підписані власником та посортовані відповідно до часу і держав, які відвідував поет, і поділені на розділи.

Марки та листівки, зібрані Валерієм Костянтиновичем чи не з усього світу, представляють міста і країни його проживання і подорожей: у Кременці, Вільно, Варшаві, Дрездені, Лондоні, Парижі, Римі, Неаполі, Флоренції, Єрусалимі. Серед них ті, що видавалися в Польщі, Литві, Франції, Швейцарії, Греції, Італії, Єгипті, Лівії, Палестині, в Ізраїлі… Бував Юліуш і в Одесі, тому в колекції є листівки із пам’ятником Дюку де Рішельє і сходами Михайлівського бульвару. 

Колекція допомагає наочно побачити ці місця. Чимало своїх творів Юліуш Словацький написав під враженнями від цих подорожей. Описувати такі експонати – цікаво та захопливо. Усі вони вражають різноманітністю. Серед марок та листівок є і присвячені Гуго Коллонтаю, одному із засновників Кременецького ліцею. 3 квітня 2017 року, коли філателія та філокартія Валерія Матвеєва демонструвалася на виставці в нашому закладі (вперше в Кременці), їх обсяг складав: 725 марок, 135 листівок, 44 конверти, 5 гравюр, 2 ескізи, 1 календар. У 2015 році ця ж виставка була високо оцінена в одному із найстаріших міст Сілезії — Нисі (Польща). 

  Валерій Костянтинович Матвєєв – в минулому військовик, громадсько-культурний діяч, почесний філателіст України (1998), нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3 ст. (2000), «За мужність» 3 ст. (2001), дипломом та посрібленою Медаллю 7-ї  національної виставки філателістів України (у Дніпропетровську), нагородами Президента України та інших  держав. У 1961 році закінчив військово-технічне училище в Ульяновську, в 1975 році   – Тернопільський фінансово-економічний інститут. В 1958-1986 роках перебував на військовій службі. Учасник бойових дій в Афганістані. Нині – полковник у відставці, голова обласної організації воїнів-інтернаціоналістів – «кубинців». Від 1994 року голова правління Тернопільської обласної організації філателістів. У колекції Матвєєва – конверти і марки з 50 спец-погашеннями  (1994 – 2004) на честь видатних земляків  – політичних діячів, літераторів, акторів, художників.

       Валерій Костянтинович – неодноразовий учасник філателістичних виставок в Тернополі, та інших містах України. У 2017 році в Ужгороді, під час 15-ої Національної філателістичної виставки удостоївся нагороди: позолоченої медалі за марку «Юліуш Словацький (1809-1846)». За це і хочеться висловити йому, знаному філателісту в Україні та за її межами, нашу велику вдячність.

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ В МУЗЕЇ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

21 березня цього року музей Юліуша Словацького знову гостинно відкрив двері усім шанувальникам поетичного слова. Когорта наукових працівників закладу, які уже давно натхненні музою поезії, вплітали у сьогоднішні виступи нові молоді паростки, від чого творчий вечір набирав особливої чинності.

Студенти Кременецького медичного коледжу ім. Арсена Річинського разом із викладачем української мови та культурології Тетяною Яківною Яворською стали і глядачами, і учасниками дійства. Куликова Валентина, Фасолько Юлія, Андросюк Владислав, Пасека Галина, Яворська Соломія, Савчук Соломія, Паливода Аліна свої почуття, емоції, болі, захоплення та розчарування висловлювали за допомогою перших рим. Уже досить відомий у певних колах кременецький поет, бард, художник Роман Левандовський знову вразив усіх своєю поетичною замальовкою в стилі хоррору про Катрусю, а також декламуванням віршів із нещодавньої збірки «Синема». Ну і, звісно, студенти з захопленням слухали пісні молодого митця у супроводі гітари класичної та маленької гавайської «укулеле». Доповнював товариша його давній друг по студентських роках Ігор Дідук, який теж практикується у написанні поетичних творів у стилі «реп», звукового запису їх під відомі і не зовсім музичні «мінусовки».

Своїми ліричними поетичними творами та передумовами написання поезії поділилась із присутніми Наталя Кучер, яка з дитинства займається цією творчістю, як і живописом. Зворушливу авторську пісню виконувала під гітару Наталя Бранцевич, а у супроводі фортепіано на слова Леоніда Халкіді звучала у її виконанні романтична пісня про птаха. Взірцем зрілої поезії слугували поетичні доробки директорки музею Тамари Григорівни Сеніної. Про цікаві моменти із життя відомих поетів Дмитра Павличка, Романа Лубківського розповів присутнім професор філології гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Олег Васильович Василишин, який, як завжди, прийшов до аудиторії із цілою низкою цікавих книг, до перегляду яких щиро запрошував студентство. А ще закликав: якщо вже писати вірші, то - грамотно, дотримуючись сталих канонів теорії літератури. Лише тоді вони займуть достойне місце і будуть затребувані читачем.

Так, звісно, без поезії можна обійтись, бо сучасне швидкісне життя – цілковита проза. Але, ніщо крім неї, нам не подарує приємних хвилин зворушення, самоутвердження, відчуття тотожності автору «о, та цей вірш точно про мене!» Тому усім небайдужим романтикам бажаємо натхнення, повного проникнення у сферу поезії, гострого пера і «з роси й води»!

Науковий співробітник музею Наталя Перескокова.

.

TADEUSZ CZACKI (28.08.1765- 08.02.1813)

8 lutego mija 206 rocznica śmierci Tadeusza Czackiego, założyciela Gimnazium Wołyńskiego. Zakład ten bardziej jest znany w historii szkolnictwa jako Liceum Krzemienieckie. Dzięki tej szkole Krzemieniec dostał dumną nazwę Aten Wołyńskich i prowincionalne miasteczko stało się centrum nauki i kultury całego regionu.

POWRÓT TARASA SZEWCZENKI W NOWYCH EDYCJACH –POLSKICH I UKRAIŃSKICH

Twórczość Tarasa Szewczenki pozostaje niezwykle aktualną dla wszystkich Ukraińców. Ogólnie znany jest fakt, że w 1846 r. Poeta, jako członek Komisji Archeograficznej, odwiedził też Krzemieniec, Poczjów i Wiśniowiec. Świadectwem jego pobytu stał się wydany w 1922 r. W Krzemieńcu, w drukarni braci Józefowiczów, „Mały Kobziarz”.

Do 200 rocznicy urodzin Wieszcza narodu ukraińskiego powstało wiele nowych edycji . Część z nich – uzupełniły zbiory Muzeum Juliusza Słowackiego. Szczególnie cennym jest polskojęzyczny „Kobziaż” pod redakcją Romana Łubkiwśkoho, wydany w 2013 roku. Mieści on 200 utworów Poety.Ważnym przybytkiem stała się też 6 tomowa Encyklopedia Szewczenki (2012- 2014), wydana przez ANU; oraz wydanie encyklopedyczne „Taras Szewczenko w pamięci pokoleń”(powstało z iniciatywy zrzeszenia dziennikarzy Tarnopola) w językach ukraińskim i angielskim.

„Taras Szewczenko. Szlakami naszego kraju” i „O pobycie Tarasa Szewczenki na futorze Wirla” – tematy opracowane przez Dyrektora Muzeum Tamarę Sieninę i opublikowane w rocznikach „Dialog Dwóch Kultur” 2014-215 .

Kustosz Muzeum Juliusza Słowackiego Oksana ZUB prezentuje w Krzemienieckim Muzeum Krzajoznawczym nowe edycje utworów Tarasa Szewczenki

W WOŁYŃSKIM KRZEMIEŃCU UKRAIŃCY I POLACY KONTYNUUJĄ DIALOG POROZUMIENIA

Więcej…

OCHRONA ZABYTKÓW ZIEMI TARNOPOLSKIEJ. Z SERWISU INFORMACYJNEGO POLICJI UKRAINY

Ставлення до історико-культурної спадщини є віддзеркаленням нашої культури, цивілізованості нації. Але з кожним роком проблеми її збереження набувають все більшого значення. Свідченням того є значні посягання, розкрадання, нищення історико-культурних здобутків Тернопільщини.

Близько десяти визначних пам'яток історії та мистецтва знаходяться під наглядом Управління поліції охорони в Тернопільській області. Серед них: музей «Словацького», Художній та краєзнавчий музеї, Кременецький ботанічний сад, Кременецький замок на горі Бона, Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник,Святоуспенська Почаївська Лавра.

- Охорона забезпечується цілодобово спеціально підготовленими, озброєними працівниками поліції охорони. На об’єктах встановлені кнопки термінового виклику поліції, засоби сигналізації, які забезпечують миттєве реагування нарядами груп реагування у разі протиправних посягань, - запевнив заступник начальника Управління поліції охорони в Тернопільській області Роман Лихота.

Пишаються своїми надбаннями та експонатами, а також переживають за їхню цілісність працівники музею Юліуша Словацького. За словами Тамари Сеніної, директор Кременецького закладу, дякуючи охороні професіоналів, жодних посягань не було. Кілька разів спрацьовувала сигналізація, але група бійців приїжджала завжди вчасно.

- Дякуючи Управлінню поліції охорони, ми завжди спокійні і ночі наші проходять в спокої. Якщо музей через наші причини не працює, то охоронці завжди знаходяться біля музею. Ми знаємо і впевнені, що наш музей в надійних руках.

Пишаються мешканці Тернопілля своїм Кременецьким замком, що на горі Бона. Він збудований ще в 13 столітті та знаходиться на висоті чотирьохсот метрів над рівнем моря. До наших днів збереглися двоярусна надбрамна вежа з аркою, бічні оборонні мури, частково палац і вежа над ним, що є великою цінністю для Тернопільського краю. Уже кілька років поспіль працівники управління поліції охорони стежать за порядком у цьому історичному місці.

- На даний об'єкт приїжджають люди напідпитку, вчиняють тут розбірки і розводять багаття. Наша задача, щоб такі люди не заїжджали на об'єкт і не порушували цілісності даного історичного об'єкту,- каже поліцейський батальйону управління поліції охорони в Тернопільській області Андрій Моронжук.

Групи затримання Управління поліції охорони неодноразово виїжджали на виклики, адже раритетні експонати, витвори мистецтва та пам’ятки історії ваблять любителів швидкого збагачення. Проте втекти з награбованим ще не вдавалось нікому. Тому замовники послуг управління поліції охорони з впевненістю можуть сказати, що історичні та культурні здобутки Тернопільщини перебувають під надійним захистом.

Управління поліції охорони
в Тернопільській області

Інформація із сайту Національної поліції України

https://www.guard.np.gov.ua/novini/viznachni-mistsja-ternopilschini-pid-pilnim-nagljadom-politsiji-ohoroni-foto

З КРЕМЕНЦЕМ У СЕРЦІ.

Германович. До 100-річчя від дня народження

Олена Гаськевич 

Науковий працівник музею 

Юліуша Словацького

      З плином часу обличчя нашого Кременця постійно змінюється. Де й поділися зворушливі дерев’яні будиночки, взірець  архітектури 18 століття, поменшало й чепурних  шляхетських двориків з неодмінними колоннами й широкими сходами, що були окрасою  міста, потрохи  стирається у пам’яті й первісний вигляд нашої центральної вулиці, обрамленої старими каштанами, яка лише у нас могла називатися Широкою. Давній образ рідного міста зберігся лише завдяки мистецтву фотографії. Тут Кременцю  особливо поталанило. Його принади у 20-30 роки минулого століття пристрасно фіксували такі відомі майстри об’єктиву як Станіслав Схейбал, Людвік Гроновський чи Мусій Скакальський. Особливе місце у творенні іконографії Кременця займає постать всесвітньовідомого фотомитця Генрика Германовича. Учень «батька польської фотографії«  Яна Булгака, він прибув сюди із Вільна на посаду інструктора фотоательє при Кременецькому ліцеї. Окрім мистецьких творів у ательє друкувалися листівки та приватні фотографії, які згодом розпорошилися по світі. Можливо  тому ім’я  Генрика  Германовича  чи не  найбільш  відоме кременчанам. Хоча молодий фотограф мав уже певні надбання (1-а нагорода «Мистецьких відомостей» (Познань)  публікації у Парижі та позитивні відгуки паризької преси), власне у Кременці Германович сформувався як самостійний митець та педагог, який із запалом передавав свої знання молоді та навчав її пізнавати і фіксувати  красу навколишнього світу.

     Про дальший життєвий і творчий шлях батька розповідають дочки фотографа: « Зрісши серед чудового пейзажу Вільна, Германович закохався у  чарівний і багатий краєвид Кременця, присвятивши йому найкращі фотографії зі свого доробку. Захоплений містом і прекрасним волинським пейзажем, він інтенсивно фотографував. Роботи, створені в цей період, відображають неповторну  красу міста й околиць.  Створюються художні фотографії з  вишуканою композицією, насичені приглушеним світлом, що передають незабутню атмосферу тих років. Германович також документує події з життя міста, а особливо діяльність Кременецького Ліцею (м.ін. з’їзд засновників Волинського наукового інституту у 1938 р). Він готує ілюстративний матеріал до запланованого видавництва про Волинь, який  зник під час воєнного лихоліття. Під час пожежі у Вільні гине, посланий на рецензію  Булгаку, текст з фотографіями волинських краєвидів, виконаних в стилі імпресіонізму. У 1938 році Германович отримав срібну медаль на 1 Польській виставці вітчизняної фотографії у  Варшаві. У наступному році за власний кошт він видав альбом « Чудове  рідне місто Юліуша Словацького – вибране з листів і поезії», тепер - бібліофільський раритет. Виконані і власноруч вклеєні автором фотографії Кременця доповнювалися фрагментами з віршів і листів великого поета, вибрані Емілією Корнашевською – майбутньою дружиною фотографа. У своїх спогадах він писав: »Тут вперше здійснилася моя тиха мрія про поєднання поетичного опису із фотографічним описом  однієї теми». В тому ж році з’являється альбом під ред. К. Грошинського «Місто великої туги», де міститься багато робіт Германовича. 29 вересня 1939 року Германович одружився з Емілією Корнашевською, вірною і відданою супутницею життя. Вихованка Кременецького ліцею, вона згодом працювала у ліцейній бібліотеці. Спільно подружжя прожило 50 років. Кохана дружина, з першого фото (відомий її портрет «Жінка з закритими очами» 1937 р.) вона підтримувала всі його мистецькі починання, супроводжувала у мандрівках під час підготовки чергових альбомів, була першим рецензентом текстів і першим одержувачем видавничих макетів. В кожній ситуації вони могли  покладатися одне на одного. Дружина організовувала побут митця,  була берегинею сімейного вогнища. Померла 5 січня 2004 р. 

        Під час війни в 1939-1943 рр. Германович працював у фотоательє «Мистецтво» під керівництвом  Станіслава Схейбала. Він документував м.ін. геологічні дослідження і археологічні розкопки, що велись працівниками музею Землі кременецької, працював фотоінструктором, зафіксував жахливу картину палаючого гетта. Митців, що в ті тяжкі хвилини знаходилися у Кременці поєднувала дружба і взаємодопомога. Дружні стосунки, що зав’язалися у цьому місті тривали протягом довгих років. У вересні 1943 р. Г. Германович з дружиною та півторарічною донечкою Анною покинула місто і після довгих поневірянь, через Перемишель, Щитно – осіли  у Кракові. На жаль, лише невелика частина фотографічного архіву збереглася. Більшість схованих у Кременці негативів пропала. Генрик Германович писав: « У Вільні я мріяв,  формував в уяві, у Кременці перевіряв, надавав форми, у Кракові зміцнився я сам і мої можливості». 

     Слова, що Генрик Германович був митцем світової слави – зовсім не перебільшення. У Енциклопедії світової фотографії йому відведено значне місце. За своє довге творче життя митець взяв участь у понад 60 загальнопольських виставках  та 40 за кордоном, є автором 25  альбомів. Германович став співзасновником Союзу фотомитців Польщі, почесним членом Міжнародної федерації фотографів, почесним членом Клубу Датських фотографів. Визнанням його діяльності стали числені урядові нагороди і відзнаки. 

     Я мала приємність познайомитися із цією непересічною особистістю, тому що Германович підтримував дружні стосунки із нашою родиною. Це і була, власне, одна із тих приязней, які  митець зав’язав у Кременці в молоді роки. Мій дядя, тоді молодий художник Ігор Гаськевич, був ретушером у фотоательє Германовича. Кременець – це місто, з яким фотомитець не поривав зв’язку. Сюди він повертався думкою, а коли це стало можливо і особисто. І це не дивно. З Кременцем його єднали творчі злети та особисті переживання.  Тут він сформувався як самостійний митець, тут одружився, а на Кременецькому католицькому цвинтарі – могили двох його дітей-близнят. Неможливо було забути пережите тут у роки німецької окупації. Фашисти зазвичай документували свої злочини. Відбитки віддавали для проявки у фотоательє. Германович, розуміючи, яку цінність матимуть ці фотодокументи, наражаючи своє життя, робив їх копії. Так зафіксовані були розстріли місцевої інтелігенції, знищення євреїв. Пожар гетта та ін. Перед від’їздом Германович сховав світлини та негативи під підлогою ательє та на дзвіниці Миколаївського собору. На жаль, тільки невелика їх кількість залишилася в приватному архіві митця. Частина опинилася у руках випадкових колекціонерів та скупників старовини, решта безслідно зникла. Зате, у домашніх архівах старих кременчан і понині знаходяться фотографії зі штампом ательє Германовича. Ці пожовклі світлини бережуть для онуків та правнуків пам’ять про наше місто та його мешканців.    

     Генрик Германович помер у Кракові 31 травня 1992 року. У цьому році минає сота річниця від дня його народження та двадцята – від дня смерті.