Badania, artykuły
ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНІ
Женева, 23 серпня 1833 р.
"Найдорожча мамо! Часом так напружую мою уяву, що бачу вас — бачу Кременець, килимки, що розцвітають під вашими руками — і протягом багатьох годин дня перебуваю з вами. 0, кохані мої! Не забувайте за мене, нехай я не перестаю перебувати з вами у вашому родинному колі..." Юліуш Словацький |
|
Rzekomy portret Słowackiego (w rzeczywistości Jana Machaua) |
|
|
|
|
SŁOWO JULIUSZA SŁOWACKIEGO I JEWHENA MAŁANIUKA „Z TYCH DALEKICH DRÓG” EMIGRACJI...
Natalia JERZYKIWŚKA
Instytut Literatury im. Tarasa Szewczenki NAN Ukrainy, Kijów
Поет-емігрант Євген Маланюк у листі до прозаїка Уласа Самчука, датованого початком 1942 p., скаржився: “Почав було поему “П’ята симфонія”, але не можу далі. Немає на те нервів...”1 Цей твір, розпочатий під час Другої світової війни у Варшаві, був завершений у 1951 p., вийшов окремим виданням на початку 1954 р. у Філадельфії (США). У квітні цього ж року паризька газета “Українське слово” вмістила схвальний відгук Олега Штуль-Ждановича “Постріл серед ночі”, в якій автор писав: “Тема поеми - вихід з оточення під Дубно та Бродами. Вихід, що став стартом переможного походу на Київ, Одесу 1919 р. ... Наче на фільмовій стрічці, пробігають в поемі постаті, гострим кадром вирисовується ситуація, а в ній герої... Головне в ній – драматична напруга, драматичний малюнок подій...”2 [с. 44- 45].
Епіграфом до тексту були слова Л. ван-Бетховена на партитурі названої симфонії: “Так стукає доля у двері”. Доробок письменника дає право говорити про екзистенційне розуміння Маланюком “феномена серця” не лише як свого, а як серця своєї доби, аналізуючи той час із притаманною поетові “логікою серця” (Б. Паскаль). “ ...Так стукає судьба у браму серця / І треба вміть почути віщий стук...”3 [с. 390] – цим кордоцентричним ритмом починається поема “П’ята симфонія”. Багатозначний і складний символ життєвого шляху людини, народу, держави, всього людства, що спирається на старі міфопоетичні мотиви – образ Долі (Судьби) – постійно присутній у творах поетів-емігрантів, постаючи в бінарних опозиціях “буття – небуття”, “добро – зло”. Парними або злитими співіснують душа і серце, котрим властиве передчуття “віщого стукоту”, адже кажуть: “серце чує, а душа бачить, а думки болять”. Отже, серцю і душі надані зір і слух. Бетховенську фразу Маланюк підніс до своєї “брами серця”, а відтак вона перейняла емоційний темпоритм поета і пульс доби, ожила “серця променем ярим”. Ця, так би мовити сердечна метафора, сповнена вогненного служіння національній ідеї.
JI. Куценко у статті “Два поетичні прозріння Є. Маланюка: історія віршів “Напередодні” та “Побачення” з ясовує, що через Тернопільщину не раз пролягав шлях прапорщика Маланюка в Першій світовій війні і поручника Маланюка у змаганнях за державність України4. З цим краєм у 1919 - 1920 pp. переплетені найтрагічніші епізоди з історії української армії і біографії письменника – поразка, еміграція, сором переможених ... А в 30-х роках, уже будучи емігрантом у Польщі, Маланюк неодноразово відпочивав у Заліщиках, бував у маєтку Іванни Федорович (Дарії Віконської), приїздив 1936 р. до Крем’янця. В уяві оживали події громадянської війни, збуджуючи переживання, сердечний біль, ставали предметом осмислення у творах.
Одним із таких творів і є “П’ята симфонія”. Поема складається з восьми частин, об’єднаних, сказати б, рухомим ритмом фронтових подій кінця травня – початку червня 1919 р. Триває боротьба за національну державність, відповідальність покладено на плечі командувача Армією УНР Василя Тютюнника. Полишивши Тернопіль, генерал їде до Крем’янця, у розташування Волинської та Запорізької дивізій. Дорога має свій зміст – тут “що не миля, то стопа історії” [3, с. 393]: вона пролягає повз “несказанне видиво Почаєва”, а ген за обріями – “Берестечко волиняк заорює І ніяк не може заорать” [3, с. 393]. Поминувши Збараж, отаман прибув до розташування тимчасового постою Армії УНР. Прорвати оборону ворога, бо “місто може стати мішком нам” [3, с. 396], зберегти армію – так визначається чільне завдання. У підготовці до майбутніх баталій минув день. Надійшла ніч, ховаючи невідомість наступного дня. А ранком – знову бій і “гармати гратимуть, / Раз-по-раз / Симфонію, а не пісню / Скреготатиме крицеве скерцо – / Вогонь! Вогонь! / І гук / Буде стукотом судьби у серце. /1 всі зрозуміють той стук” [3, с. 399].
Ось така фабула поеми. Частини перша, друга, третя, сьома і восьма мають назви: “І. Тернопіль, 31 травня 1919”, “II. Автом”, “III. У Запорожців”, “VII. Ноктюрн”, “VIII. Tertiavigilia”. Частини четверта, п’ята і шоста названі “Крем’янець. Це конкретизує місце подій, веде читача до древнього міста, понівеченого “війни клекотінням, і хмарами пожеж”. Повторенням назви підсилюється трагічність ситуації, в якій опинилася українська армія у червні 1919 року. Лише коли опустилася ніч, “вулички Крем’янця, які бачили багато-багато”, відпочивають од денної “повені паніки”: “І ніч урочиста, як свято, / Ніч червнева осяяла всесвіт без меж, / Землю й небо молитвою тиші з’єднала...” [ 3, с. 398].
Помітно, що гра, яку веде поет зі словами й сюжетом, наближає поему до жанру кіносценарію. Цікаво прописана панорама, вершиною якої є гора Бона. Цей пейзаж згадується у третій, четвертій, п’ятій, шостій і сьомій частинах поеми. Приміром, третю частину “III. У Запорожців” завершує картина заходу сонця, світлотіні якого на руїнах замку творять ілюзію корони, нагадуючи тим самим часи польської королеви Бони (з дому Сфорца) XVI ст.: “ ... І вже плями / Низького заходу пливли тихцем, / Й на тлі, що сяв, мов золота запона, / Вершина Бона черню й багрецем / Різьбилась, як надщерблена корона” [3, с. 395].
Сьома частина відрізняється акцентуацією на внутрішніх переживаннях ліричного героя, відтворенням його настрою. Цьому служить і зображення зоряного неба, нічного міста, згадки про мистецькі уподобання (музику Бетховена, пані Словацьку, її сина-поета). Ймовірно, спогадами про далеку молитовну тишу червневої ночі у Кременці 191і) p., яка назавжди вселилася в пам’ять поета-емігранта, диктувалися рядки: “Під розсипом зор перлистих / Виситься Бона над містом, / Над тихою річкою вулиці, / Де домик до домика тулиться... /І місто – таємна влоговина / Де – чуєш? – хтось грає Бетховена...” [З, с. 399]
Сьому частину поеми “VII. Ноктюрн” названо як музичну ліричну п'єсу, навіяну нічними настроями. Епіграфом до неї автор узяв слова своєї сучасниці, ім’я прізвище якої не пригадує, поетеси-варшав’янки: “DrzyUkrainabodiakieni/ Podkotujrymzodjakiem/ PannaWagipodnosi...” [3, c. 399],
Епіграфування є важливою прикметою творів Є. Маланюка. Епіграфи виявляють інтерес, добру обізнаність поета з літературою, зокрема польською.
Є. Маланюка цікавила творча лабораторія польського поета, а її неможливо уявити поза листуванням із матір’ю – Соломією Бекю5, без врахування вагомої ролі патріотичних творів, написаних в еміграції, текстів з українськими мотивами. Так, у заключному фрагменті “VII. Ноктюрна” Є. Маланюка знаходимо ремінісценції з віршів Ю. Словацького “Мати до сина” та “Якщо ти будеш у моїй країні...”. Звертаючись до душі, поет вірить, що вона колись буде “хоч з променя повернута до тіла” [5, с. 3]. Автора “П’ятої симфонії-”, ймовірно, привертала ця поезія темою відродження волелюбних ідей “крізь віки”, завдяки месіанській енергії поетичного слова, що втілиться в наступному поколінні. До такого висновку схиляє і його узагальнення стосовно своїх українських емігрантів-однодумців, поетів- “пражан”: “Віки запалі в сиву муть, / Що відродились в нашій крові, / Вернулись знов / Воскресли знов, / Втілились в пізнім поколінні / Й тривають нами...” [З, с. 310]. Завдяки процитованим рядкам з поезії Є. Маланюка “Стара винарня” (6.1.1931), персонажами якого є емігрант Пилип Орлик та його побратими, глибше розкривається філософський зміст сьомого вірша поеми “Ноктюрн”. Музична назва поезії, згадування Когось, хто грає Бетховена, створює тло, на якому введений в текст образ матері поета-романтика. Мелодія ніби ховає рани війни, відновлює колишню принадну чарівність міста; звуки музики навертають автора до роздумів про безкінечність Всесвіту, швидкоплинність життя:
То пані Словацька, може,
Про мертвого сина ворожить
В сонаті місячнім сяєві.
Можливо. І сам тут блукає він,
Шукаючи Батьківщини.
І лине музика... лине...
Зливаючись з тишею, горами
Й міжзоряними просторами
[3, с. 399]
Доречно нагадати, що 1819 р., залишаючи Крем’янець, Ю. Словацький написав вірш “Мати до сина”, де є такі рядки: “Сину! Йдеш ти в життя, в ті далекі дороги, / Де тебе берегти я не матиму змоги. / Нас лишивши, в чужому блукатимеш краї, / Де незнані серця і незнані звичаї...”6 (Пер. В. Швеця) [5, с. 3]. Звідусіль, куди простягалися емігрантські шляхи Словацького йшли листи, сповнені любові до рідних місць, до матері, яку він називав своєю “десятою музою”7 [с. 20]. На думку М. Рильського, “можливо ні в кого з великих художників не збережений і не відбитий у творчості край дитячих літ з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Ю. Словацького” [7, с. 14]. Чи ж не така любов спалювала й серце Є. Маланюка? Мріями про отчий дім, згадками про матір, яка рано пішла з життя, сповнені його вірші, зокрема, “Липень”, що увійшов до збірки “Перстень Полікрата” (Львів, 1939).
Звукові образи-символи, лексика, яку Є. Маланюк узяв із сфери музики, все це надає “П’ятій симфонії” особливої емоційності, драматизму, вказує на високу поетичну майстерність. Образи-символи матерів – ще один модус еміграційної поезії, який потребує окремого дослідження. Працюючи над поемою, осібно над її сьомою частиною, датованою “1942 -1944 рр.”, Є. Маланюк згадував рідну Україну, над якою знову війна занесла нещадний меч, і виворожував їй своїми словами, поезією Ю. Словацького і музикою Й.-В. Бетховена силу Духу, кращу Долю, Свободу.
На чужині, ніби з далеких туманних обріїв, пам’ять являє поетові дорогі обличчя рідних і друзів, нагадує про давніші зацікавлення й пристрасті. Невипадково в останній книжці “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972) з’являється розділ із символічною назвою “Парастас”. Відкриває його триптих “Без присвяти”. Поштовхом до написання стали твори О. Мандельштама і Ю. Словацького, на що вказує сам автор після заключних строф поезій. Зверну увагу на другий вірш триптиха “II. Ні зела, ні потічка, ні леготу”. Поезія має те ж саме наповнення, про яке говорилося вище, значущість і силу пророчого слова: “... Ні, хай буду ротом чорної / Виклятої, але Батьківщини. / Хай неораної, але завжди орної, / Хай у вінку кривавої тернини! 16.ХІ.1965 ( Над віршами О. Мандельштама)” [3, с. 590].
Останній вірш цього триптиха “III. Механіка. Матерія. ’’Леміти” цікавий для нас своїм заключним фрагментом:
... простір, і понтінський вітер,
І запах верб, і ніч Велико-Дня,
І вічність неба, і порив летіти
В святу блакить, в блакитний грім огня!
25. Х.1965.
(Boze kto сіє піе widzial w Ukrainy blekitnvch polach! -
Ю. Словацький ) [3, c. 590]
Він навіяний “Беньовським” Ю. Словацького, на що вказує, як бачимо, своєрідна примітка-цитата, яка відсилає нас до художнього полотна цієї поеми. Роздумам про минуле України, її божественну природну красу наповнені тексти п’ятої пісні, яку польський поет зачинає зверненням до Господа: “О боже! Хто не чув тебе в полях / Блакитної моєї України, / Коли душа, неначе вільний птах, / Із буйним вітром над землею лине”8 [с. 376]. Так у перекладі М. Рильського виглядають ось ці рядки авторського оригіналу: “Boze! KtoCiedienieczylwUkrainy/ Blieldtnychpolach....”9 [c. 352]. Зауважу, що Рильський дієслово “czyl”, яке перекладається як “відчував”, залишає незмінним (“czyl” = “чув”), зберігаючи колорит мови і глибинне значення цього дієслова. Ремінісценції Є. Маланюка зі Словацького завершують триптих “Без присвяти”, підсилюють мотиви повернення, бодай на крилах мрій, до рідної землі.
М. Бажан у статті “Спогади про Крем’янець” наголошує про те, що від перших поезій, таких, як “Українська дума”, від поеми “Змій” аж до епосу “Беньовський”, до тривожного й буряного “Срібного сну Саломеї”, у листах до матері, крізь всі етапи творчості Словацького проходить тема України10 [с. 257]. Ще О. Пчілка, потім Є. Рихлик, М. Мочульський, а в наш час Г. Вервес, С. Левінська, Л. Софронова, Р. Радишевський, Дж. Грабович зауважували, що Ю. Словацький знав український фольклор, шанував українську народну пісню, цікавився міфами і легендами. Не випадково у драмі “Срібний сон Саломеї” (дія відбувається в часи селянської війни й гайдамацького руху Коліївщини) з’являється вкритий містичним серпанком образ кобзаря Вернигори. Пророк
запитує: “Чули Ви, як з курганів / Добув я степову ліру?...” ( “Slyszeli wy, jk z kurganow / Dobyl ja stepowej liry ?”)п. У поезії Є. Маланюка “Внизу землі людська короста...”, що ввійшов до збірки “Стилет і стилос”, ліричному героєві вчувається “солодкий запах” рідної землі, “дзвін козацької балади / Під степового вітру спів”, сниться “краса степів” [З, с. 34]. Так синтезом кількох відчуттів, тобто засобами синестезії, митець досягає “кольорового слуху” й “слухового кольору”. Подібний прийом підсилюється сповідальними інтонаціями і сприяє довірливій розмові з читачем.
Варта окремої уваги поетика фольклоризму в Ю. Словацького та Є.Маланюка, адже міфологічні уявлення українського народу, сюжети й образи, засвоєні з дитинства, живили художню фантазію митців, які перебували на чужині. У їхніх творах є чимало українських фольклорних образів-символів: чорні круки, тополя, козак, відьма тощо. Образи степу й України як майже тотожні домінують у творчій палітрі Є.Маланюка. Україна і волелюбний степ майже тотожні й для Ю. Словацького. Польський поет відчуває, що йому: “Дух якийсь старої матері України, що не хоче заснути, увесь час нагадує про себе...”12 [с. 50]. Торкаючись історичного минулого української землі, обидва поети наголошують на могутній силі її Духу. Сповнене захвату звернення Маланюка до вітчизни: “І так розіп’ята - віки, / Вогонь буття не загасила. / Невичерпальний дух який! / Яка непереможна сила...” [З, с. 153]. Воднораз поет часто говорив з батьківщиною, оскаржуючи українські історичні поразки, ніби кидав їй в обличчя гнівні інвективи. Коли один з польських юнаків запитав його: чому такі суворі фрази стосовно рідної країни, – він, як аргумент в свою користь, “згадав про Словацького («GrobAgamemnona»)”13 [с. 72], тобто йшлося про уривок “Гроб Агамемнона” з поеми “Подорож на Схід” (1836 - 1839). В шести останніх строфах цієї глави польський поет перериває свою “грецьку подорож” (такий підзаголовок має поема), залишає Фермопіли, звертаючись до рідної Польщі, яка “пішла чужинцям, всім на сміх і подив...”. Тут же, озвучує біди, які стають на перешкоді в подоланні шляху до незалежності, вважаючи, що “Всі винні, всі, – я винен більш за всіх” [13, с. 258]. Підкреслю, що у творчій спадщині Ю.Словацького і Є.Маланюка спостерігаємо засудження всього того, що заважало “воскресінню із мертвих” дорогих їхньому серцю батьківщин, котре силою катарсису збуджувало читачів, змушувало задумуватися над проблемами поразок і перемог, вивищувало віру в майбутнє своїх народів.
Отже, до особистості цього поета, до його творчості Є. Маланюк звертався протягом усього свого життя. Ще коли в перші роки еміграції з особливою прискіпливістю з'ясовувалися причини поразки у громадянській війні, поставало болюче питання: “Чому довелося покинути Батьківщину?”. “Тоді, згадує Маланюк у статті “Дмитро Донцов: До 75-ліття” (1958), шукаючи відповіді, вони, воїни УНА, інтерновані в польських таборах (Ланцут, Каліш, Щипюрно), звернулися до постаті 1. Мазепи і “влаштували йому мистецьку три/spanserifіfont-size: 14pt; font-family: ; color: black;зну з Байроном, Лістом, Словацьким”14 [с. 374]. Імпонував своєю закличністю і вірш польського поета “Пророцтво”:
[…]
Еміграція засвітиться промінням
І про паспорт Богові напише.
І підведеться гідно, й сильних потривожить
І відкине подихом безбожне...
(Пер. С. Шевченка ) [6, с. 133]
Цікаві “вільні теоретизування” є і в статті Є. Маланюка “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951). Письменник допускає, що “правобережно-пошляхетська ’’польськість” Рильського могла б піти традиційним шляхом ” української школи польської літератури” і може довела б його до великого, либонь недовершеного, але й ніде ніким, в певнім сенсі, не перевершеного, єдиного в своїм роді кременчанина, Юлія Словацького... Мовляв, ’’доспівати” ним ’’недоспіване”, доформувати недоформоване, втілити те, що залишилося у того примарами, привидами, натяками... але як же органічно зв’язаними з нашою батьківщиною, з самим духом її землі”15 [ с. 306].
Є. Маланюк пропонує дослідникам творчості М. Рильського знайти відповідь на питання “чому так дивно-осторонь оминув Рильський скомплікованого в кожнім слові своїм яскраво-ліричного, дещо туманного, дещо екстатичного, завжди ’’серафічного” Словацького, сина все ж таки, української землі”. Автор сам відповідає на поставлене запитання: “Рильський волів ’’конкретнішого”, повнокровнішого, ’’здоровішого” і по-північному ’’епічного” співця ’’Литви, ойчизни моєй”” [131, 308]. Себто А. Міцкевича. Зауважимо, що стаття поета-емігранта була написана 1951 року. Не відомо, чи знав її Рильський, але саме початком 50-х років датовані його переклади творів Ю. Словацького. Залишається невідомим і питання чи був знайомий Є. Маланюк з двотомним виданням “Ю. Словацький. Вибрані твори” (1959) під редакцією М. Рильського. Напевне знав, але письмових свідчень, на жаль, ми не зустрічали.
У “Нарисах з історії нашої культури” (1954), характеризуючи культуру України XVIII ст., Є. Маланюк торкається “романтичного” явища – так званої української школи в польській літературі, пов’язаного зі славним у свій час ліцеєм у Кременці. Окреслюючи в невеликому абзаці її представників, він так само високо оцінює пошану до української землі автора вірша “Якщо ти будеш в моїй країні”, наголошує, що “українськими елементами в творах такого геніального поета, як Юлій Словацький ( у драмі “Мазепа”, у поемі “Беньовський” чи в драмі “Срібний сон Саломеї”), не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія нашої літератури” [14, с. 60].
Розглянувши полісемію голосів поетів-емігрантів образи і мотиви, які є спільними чи близькими в їхніх художніх текстах, вкажу насамперед те, що їх об’єднує: 1) місія поета стосовно ідеї визволення поневоленої вітчизни, бажання скинути кайдани імперської Росії; спогади, мрії про повернення й погляд здалеку, з чужини, на історію рідного краю; віра в її майбутнє: “О нещаслива! О скута й злиденна / Вітчизно моя, я до тебе в журбі / Ще раз відкрию хрещаті рамена, / Спокійний, бо знаю, що маєш / Житнєє сонце...” (Переклад Д. Павличко) [6, с. 147]. Отже, високе Слово, теми і мотиви поетичних текстів Ю. Словацького і Є. Маланюка, продиктовані долею вигнанців, ностальгією, надією на повернення. Тому то їхні книжки – це схвильований поетичний коментар доби, пристрасне болюче шукання дороги до свободи, означеної великою любов’ю до рідної землі.
Література:
- 1 Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”. - К.: Либідь, 1992. - С. 104-105.
- 2 Штуль-Жданович О. Ціною крови. - Київ - Нью-Йорк - Торонто: Вид- во О.Теліги, 1997. - 591 с.
- 3 Маланюк Є. Поезії / Упоряд. Т. Салига, примітки М. Старовойта. - Л.: УПІ ім. І.Федорова, 1992. - 686 с. Поезії автора цитуються за цим виданням.
- 4 Куценко Л. Два поетичні прозріння Є.Маланюка: історія віршів “Напередодні” і “Побачення” // Слово і час. - 1997. № 7. - С. 39 41.
- 5 Див.: Словацький Ю. Листи до матері (Вибрані з кременецькими мотивами) / Пер. з пол. М.Гецевич; вст. ст. Т. Сеніною. Тернопіль: Терно-граф, 2009. - 248 с.
- 6 Словацький Ю. Поезії / Упоряд. Р. Радишевський. К., 1999,- 142 с.
- 7SlowackiJ. DumkaUkrainska/ Словацьки й Ю. Українська дума / Упоряд. В. Звенігородський.-Л.: Каменяр, 1993.-С. 14 20.
- 8 Словацький Ю. Вибрані твори: В 2-х т. / Рсд. М. Рильський. - Т. 1. К., 1959.-445 с.
- 9Slowacki J. Utwory. Wybrane: W 61. - Wroclaw, 1969. T. IV.: Beniowski... -S. 352.
- 10Бажан M. Спогади про Кременець // Бажай М. Твори: В 4-х т. - К.: Дніпро, 1985.-С. 256-271.
- 11Slowacki J. Dziela. Wubrane: W VI t. - Warsawa, 1983. T. V.: Sen srebny Salomei ... - S. 224.
- 12Вервес Г. Україна у творчості Ю.Словацького // Польська література та Україна. - К„ 1985. - С. 33 - 50.
- 13 Маланюк Є. Нотатки (1936 - 1968) / Біограф, нарис, вступні статті, підготовка та упоряд. текстів Л. Куценка. - К.: Темпера, 2008.с.
- 14 Маланюк Книга спостережень. Проза. - Торонто: Гомін України, 1966. - Т. II. - 479 с.
- 15 Маланюк Є. Книга спостережень. Проза Торонто: Гомін України, 1962.-Т. І.-526 с.
РОДИННИЙ КРЕМЕНЕЦЬ. УКРАЇНА І КОЗАКИ В ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО
Станіслав ШЕВЧЕНКО
м. Київ
Я мав можливість порівняти сучасний Кременець до того, з часів Юліуша Словацького, який він змалював у своїй поезії, – ще 1994 року, коли мене запросили на святкування 185-ї річниці від дня народження великого польського романтика у його родинне місто. Ювілейне зібрання відбувалось під головуванням ксьондза Чеслава Щерби. Тоді я побачив цікаву виставку іконографічних матеріалів, чи не першу від 1939 року, коли з ініціативи мешканців Кременця був проголошений Рік Словацького. Але почалася ІІ Світова війна і заплановане на 4 вересня відкриття виставки, за участю представників влади, не відбулося, хоча на аркушах польської поезії запис події залишився – маю на увазі твір Станіслава Балінського «Прощання з Кременцем»:
(...)
– Де ми, де? - У Кременці – Коли ж ? – У цьому літі.
А хто вона? – Не бачиш хіба очей блискучих?
То Саля, що не любить марноти в цьому світі,
Спішить кудись від нього по клавішах пливучих.
А хто цей хлопець? – син її, молодий Словацький -
В сорочці оксамитовій, блідий, а де ж рум’янець?
Смичок в руках тримав і радісним здавався –
До Кременця вернувся він, колишній вигнанець...
( Переклад С. Ш.)
МУЗЕЙ, ЩО ЄДНАЄ…
Тамара СЕНІНА
директор обласного літературно-меморіального музею
Юліуша Словацького в м. Кременець
Скільки існує світ — відбуваються події, які дедалі частіше змушують стверджувати: у житті випадковостей не буває. Знаковим є і народження генія Юліуша Словацького (1809–1849), польського поета, — в українському м. Кременці. Тепер, озираючись на більш ніж двохсотлітню відстань між ним і нами, переконуєшся, що саме він повинен був стати символом єднання між народами України й Польщі. Щоб, як сказав Дмитро Павличко, «…ввійти зі стадії взаємної ненависті в стадію нормального, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, що може принести тільки позитивні результати»...
Тож місія великого Кременчанина простежувалася ще за його життя, коли у своїх творах виявляв незрозумілу для багатьох симпатію до України. Зрозумілішою стала вона на початку третього тисячоліття. Саме тоді, коли українські та польські письменники, тримаючи руку на пульсі епохи, відчули потребу порозумітися заради єднання і зміцнення добросусідських відносин… Саме — через геніальну постать Поета, серце якого змалку ділилося між двох народів... Це увінчалося створенням літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, у родинній садибі його батьків.
Створили цей заклад (із наданням статусу обласного) у липні 2002 року рішенням сесії Тернопільської обласної ради, а відкриття на міжнародному рівні з діючою експозицією, перевезеною із Варшави — 20 вересня 2004 року. Відкрили музей у рік — пріоритетний в програмі Року Польщі в Україні, який ЮНЕСКО проголосило Роком Словацького, вшанування 195-річчя від дня народження і 155-річчя від дня смерті поета. Ця подія також збіглася зі святкуванням річниці першої літописної згадки про Кременець, осяяної трьома сімками «777» — знаком, що символізує Божу іскру…
За реалізацією цієї ідеї від самого початку її виникнення стояли і поляки, і українці. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко... Перебуваючи на посаді Надзвичайного Посла України в Польщі, Дмитро Васильович не раз брав участь в офіційних українсько-польських переговорах, що відбувалися в Кременці стосовно створення музею польського поета. Тоді ж, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію — під його керівництвом та за його безпосередньої участі у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. Д. Павличко прагнув відкрити пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві, і 20 вересня 2012 року це сталося.
Новий відлік часу для музею розпочався з вересня 2004 року. Пам’ять про Поета зберігає його рідне місто, а родинна садиба Словацьких (нині — єдиний музей у світі) стала своєрідною перепусткою в епоху романтизму, місцем паломництва шанувальників його генія, зустрічей із високим мистецтвом слова, малярства, музики, яке дарують відвідувачам науковці музею, українські, польські та інші дослідники, письменники, художники, піаністи, співаки у дні наукових конференцій, авторських презентацій, художніх і фотографічних пленерів, виставок. «Музей став частиною живої матерії Кременця, що розгоряється вогнищем високої культури людських відносин», — так писав згодом Міністр культури і національної спадщини Республіки Польщі у своєму зверненні до учасників традиційних щорічних міжнародних літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», які відбуваються в музеї Юліуша Словацького, починаючи з 2005 року.
За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, його фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека закритого типу — понад тисячу книжкових одиниць… В архівах України та Польщі опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані статті та наукові реферати, лекції, що звучать на республіканських та міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією слухачів у Кременці та за його межами: в Україні, Польщі, Швейцарії...
СЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНІ
Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ
У світовій літературі є чимало випадків, коли митець за життя не був повністю збагненний і пізнаний або ж був несправедливо принижений. І лише після смерті здобував визнання, читацьку аудиторію та й світову славу. Саме такою є доля Юліуша Словацького. За життя поета його твори були недооцінені, не раз навіть фальсифікувалися. Сам митець постійно зазнавав мстивих наклепів з табору аристократів. Але відразу після смерті здобув повагу не лише польського народу. Створена ним традиція звернення до високої ідейності, тематичного розмаїття, багатства думок, розробка нових сюжетів та жанрів, наповнення слова чудодійною енергією і неповторним тембром звучання — сприяли посиленню соціально-естетичного впливу на свідомість наступних поколінь. Однак творча спадщина митця сприймалась та інтерпретувалась в різні періоди історичного поступу неоднаково. Головне те, що його творчість не залишала читачів байдужими, була живлющим джерелом, привертала увагу до суспільних та літературних проблем. Це підтверджує також освоєння спадщини Ю. Словацького українською літературою навіть при побіжному погляді на проблему.
КОРЕСПОНДЕНТИ ІВАНА СМОЛІЯ ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.
ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОСОБОВОГО АРХІВНОГО ФОНДУ
Марія Тимочко
науковий співробітник відділу рукописів
Національної наукової бібліотеки України
ім. В. Стефаника, м. Львів
У відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ України ім. В. Стефаника) зберігається особовий архів українського педагога і психолога, літературознавця, філолога, публіциста, бібліофіла Івана Павловича Смолія (Ф. 271). Хронологічні рамки фонду - 1951 - 1997 pp. В основному - це листи від організацій, установ та окремих осіб, що засвідчують активне спілкування І. Смолія з редакціями часописів, видавництвами, літературно-меморіальними і краєзнавчими музеями України, відомими особистостями - Б. Атоненком-Давидовичем, Г. Кочурем, М. Головащенком, Ф. Погребенником, І. Блажкевич, П. Медведиком, С. Гебус-Баранецькою, Г. Нудьгою та ін. Тож, серед багатої тематики листування мають місце джерела, що стосуються досліджень життя і творчості Юліуша Словацького, а також історії ювілейних святкувань видатного поета світового рівня, який народився у Кременці на Тернопільщині. Життєвий і творчий шлях Юліуша Словацького досліджував і сам фондоутворювач: архівні матеріали представляють з цього приводу не лише його наукову, а й громадську діяльність.
Народився І. Смолій 15 січня 1910 р. в с. Розношинці Збаразького району Тернопільської області в родині хліборобів. У своєму селі 1922 р. закінчив початкову школу. В 1929 р. - Тернопільську гімназію. Цього ж року став студентом відділу класичної філології, опісля - педагогіки Львівського університету. В 1936 р. закінчує його абсольвентом, оскільки здоров’я не дозволило захистити дипломну роботу та ступінь магістра.
Восени 1939 p. І. Смолія призначають завідувачем Синявської початкової школи Збаразького району, інспектором шкіл для дорослих районного відділу народної освіти. У червні 1941 р. його мобілізують до лав Червоної Армії, відправляють у Нижній Тагіл (Росія) на будівництво військових заводів. Далі були - хвороба і направлення в колгосп, знову мобілізація до трудової армії і праця на руднику Челябінського вугільного басейну та звільнення з військової служби за станом здоров’я.
CЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНСЬКИХ КРАЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
Гаврило ЧЕРНИХІВСЬКИЙ
Про Юліуша Словацького у Великій Україні довідались у середині XIX ст. Галичина знала твори поета ще за його життя.
Як же відображена постать Ю. Словацького у краєзнавчих працях українських дослідників? Яке місце посідає в них життя і творчість поета, пов’язані із Кременцем, краєм?
Краєзнавчі відомості про Ю. Словацького, його твори, відгуки, насамперед, про Україну, її історичне минуле, народ, надибуємо у 70-х роках XIX ст., передовсім у працях видатного українського вченого, громадсько-політичного діяча Михайла Петровича Драгоманова. Подорожуючи влітку 1875 р. по Волині та Галичині, він у Кременці зацікавився не тільки оригінальністю розташування міста серед мальовничих гір, пам’ятками історії, архітектури, а й особистостями, пов’язаними з цим неповторним краєм та містом. Безперечно, увагу вченого привернула постать визначного поета. У видрукуваних вже під кінець життя Михайла Петровича “Австро-руських споминах” (Львів, 1889—92) у п’яти книгах, котрі вийшли завдяки старанням Михайла Павлика, звертають на себе увагу рядки, в яких звучать слова пошани до постаті великого поета. М. Драгоманов зауважує, що любов Словацького до рідного міста, в якому поет прийшов на світ і провів дитячі роки, є свідченням його поваги до землі прадавньоукраїнської, до її минувшини, її народу.
ОБРАЗ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО
Євген НАХЛІК
Український літературознавець,
доктор філологічних наук, професор,
директор Інституту Івана Франка НАН України
Надзвичайно широка тема «Юліуш Словацький і Україна» багатоаспектна – вона складається з кількох вужчих (хоча по-своєму теж досить широких) тем: біографія письменника, пов’язана з Україною; образ України і загалом український субстрат у творчості Юліуша Словацького; рецепція її в Україні (переклади, вплив на українських письменників, літературознавче осмислення); порівняльно-типологічний аспект (літературні подібності й відмінності). На кожну з цих тем існує наукова література. Найґрунтовніше опрацьовано перші дві, найслабше - останню.
Дослідницьку основу другої теми заклали дві фундаментальні, досі неперевершені синтетичні монографії - «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» Євгена Рихліка (1929) та «Ukraina w poezji Słowackiego» Адріяна Чермінського (1930). Особливо слід відзначити першу з них, аналітично-синтетичну, витриману в суто науковому стилі, бо друга не позбавлена емоційних оцінок та інтерпретаційної ідеалізації, публіцистичної патетики. Зображення України у творчості Словацького висвітлюється також у статтях та окремих місцях у книжках В. Масляка, В. Щурата, С. Туровського, Олени Пчілки, М. Мочульського, М. Рильського, М. Яньон і М. Жмігродської, С. Маковського, А. Ковальчикової, М. Квапішевського, Г. Грабовича, Р. Радишевського, Е. Кісьляк, С. Козака, М. Юрковського, А. Фаб’яновського, Д. Павличка, С. Шевченка та ін.
БЕЛЕТРИСТИЧНИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
(ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНА: ЄВРОПЕЙСКИЙ КОНТЕКСТ)
Йосип ЛОСЬ
Професор, доктор політичних наук,
кандидат історичних наук, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації
факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,
заслужений журналіст України.
Нагадаємо давно доведене: розуміння та розумність постають найчастіше не з нагромадження та актуалізації фактів, а із самоаналізу, рефлексії. Самі темпи змін вимаганні, більшої виразності думки, щоб не опинитися у полоні банальностей і штампів, що під сучасну пору репрезентує Більшість медійної сфери. Мусимо зберегти вищу лігу журналістики - світоглядну публіцистику. І ще таке судження: доти, поки Європа ігноруватиме моральні питання, доти, поки вона соромитиметься визнати свої християнські корені, вона не зможе вирішити протиріч і знайти відповіді на інші питання. Гідність мислення сприймає свободу мас-медіа як істину; усяке інше тлумачення - непорозуміння. Творчі джерела історії полягають у розвитку шляхетних потенціалів людини. Вперше потенціал з’являється як візія, потім - як ідея і концепт, наприкінці - як ідеал й програма життя. Відтак мусимо позбутися орієнтирів на фастфудизацію процесу навчання у вищій школі. Інакше майбутнє поглине нас щораз більшими потоками інформації: знатимемо вже все, але ніхто не буде думати. Але ж за великим рахунком світом рухають ідеї, а не інтереси. Якщо медійна сфера зігнорує ідеї, не продукуватиме їх, деградація суспільств неминуча.
Вже у стародавньому Китаї змодельовано поняття «благородний муж» (Конфуцій) - оце й називаймо елітарністю, а в Індії обгрунтовано «культуру серця» (Індія). В античну епоху, у Стародавній Греції виразно сформульовано засади «дошукуватися повноти істини», «справедливості у словах», «вироблення душі», виявилося розуміння того, що «найщасливіший той, у кого немає зла в душі», що доки душа «нерозумна й розпусна, несправедлива та безбожна, то не треба йти на повідці в її бажань, потурати у всьому; дозволяти ж можна лише те, що зробить її кращою», отже - «красномовством треба користуватися лише задля справедливості» . Мистецтва слова без пізнання правди немає. Божественний порив творчої людини вабить її до щораз вищих осягів.
ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО В КРЕМЕНЦІ
Маргарита ГЕЦЕВИЧ
Науковець, літератор, перекладач (м. Кременець)
Першою урочистістю, яка продемонструвала, наскільки місто береже пам'ять і цінить свого сина, було відзначення 100-ї річниці від дня народження Словацького у вересні 1909 року.
Місцевий комітет, який очолювали ксьондз-пробощ Міхал Бєлєцкі та інженер Мечислав Андрич, подолавши багато перешкод, зміг влаштувати в Кременці свято Словацького. Відомості про це були надруковані в книзі Віктора Хана "Рік Словацького. Пам'ятна книга урочистостей, влаштованих на честь поета в 1909 році"(Львів, 1911). Звернемось до цієї публікації.
У Кременець, "де сто років тому назад Провидіння послало нещасному народові пророка, аби він надихнув його новим духом і показав йому дорогу до відродження і воскресіння", з'їхалась "не тільки шляхта і польське міщанство з околиць Кременця, але також і з віддалених губерній; з'їхались, крім того, представники преси, літератори, політики з Варшави і Києва. Приїхала також дружина з Бродів "Співочий гурток" в кількості 16 осіб під керівництвом пана Станіслава Ожги, аби, під його диригуванням, польськими піснями (які попередньо пройшли цензуру) оздобити 100-у річницю народження творця "Короля-Духа". Серед безлічі гостей ясніла постать відомої поетеси Марії Конопницької".
Перед початком урочистостей було підготовлено костьол: "вікна закрито чорним крепом, по середині головного нефу поставлено катафалк з труною, вкритий саваном, оздоблений зеленню рослин. На катафалку виднівся олій¬ний портрет поета. Замість рами був креп, прикрашений гірляндою з дубового листя. Весь храм і хори прибрані були великими зеленими гірляндами, оздобленими гронами горобини".
ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ —
український поет, перекладач,
публіцист, громадський діяч, академік АН України.
Не так давно мені довелося побувати у місті, де пройшли дитинство, юність, а почасти й молодість Юліуша Словацького, на урочистостях, присвячених пам’яті великого поета. Кременець — один із найбільш мальовничих куточків України. Здається, він створений був умисне для того, щоб у ньому народився предивний геній Словацького. Подібно до Новогрудка, він повен згадок про поета. І пам’ять про рідне місто, про гору королеви Бони, про срібну Ікву проніс Юліуш крізь усе своє життя. Ми знаємо, що спомини дитинства — завжди найбільш міцні і найбільш яскраві. Дуже часто сторінки про дитячі та юнацькі роки є найсильнішими у мемуарах видатних людей, Та, можливо, ні в кого з великих художників не збережений і не відбитий у творчості «край дитячих літ» з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Юліуша Словацького.
У Парижі, в еміграції, під час знаменитого і трагічного єдиноборства двох гігантів — Міцкевича і Словацького — описаного в кінці п’ятої пісні поеми «Беньовський», Словацький хотів закликати, як він про це сам говорить, в союзники собі — не одну з альпійських вершин, не єгипетську піраміду, а саме Кременецьку гору.
Поєдинок свій з автором «Пана Тадеуша», духовну битву з «литвинами», значення якої романтична уява і хворобливе самолюбство Словацького надмірно перебільшували,— цей поєдинок, цю битву прирівнював поет до суперечки між Німаном та Іквою. Про «блакитну свою Україну», і не лише про Кременець, про Ікву, а й про Тульчин, про Софіївку, про Дніпро згадував Словацький не раз із справді синівською любов’ю.
ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ…
Олена Пчілка,
(псевдонім Ольги Петрівни Косач —
українська письменниця-перекладач, драматург,
член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925).
( Текст подається мовою оригіналу.
Журнал "Рідний край", 5-й рік видання, Київ, 1910)
В кінці минулого року поляки всюди святкували століття нарождення свого величного поети, Юліуша Словацького, Святкування те відбулося не всюди власне в відповідний день,- (поет народився 23-го серпня, 1809 року),- урочисті обходини відбувалися по-де-куди, наприклад в Київі, аж у декабрі; але всюди, де тільки єсть значне згромаження поляків, пошановано, більше чи менше святечно, пам’ять славутнього поети.
І єсть кого й за що згадати! Ю. Словацький належить до найталановитіших поетів польських. Багато правди єсть в тих словах, що .„слава Міцкевича, привабивши очі всіх його земляків, зоставила в більшім затінку - Словацького, ніж би то було повинно бути". Та й після признання великої заслуги Словацького, яко поета, настав був час, коли молодші покоління немов забули його; але тепер думка польських поетів знов звернулась до величного зразка, бажаючи йому наслідувати,-і саме час освіжити, надати більшого змісту й чуття безкраю убогій і на зміст, і на почування сучасній поезії, що сама себе прозвала „поезією упадку" декадентством, однак запанувала всюди, отже і в польській літературі.
Ю. Словацький вродився на Україні, в невеличкім волинським городі Кременці; там же провів він і перший свій, дитячий вік; перебув там який час уже і в віку юнацькому.
Кременець, тепер глухе повітове місто, був колись значним просвітним осередком на Волині: цілі століття переховував у собі давнішу освітну спадщину, і ще й під час народження Словацького, в початку 19-го віку, мав славутню школу, що повстала з давнішого латинсько-польського коллегіуму. В тій школі батько Ю. Словацького й був професором.
ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ У КОЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАЧІВ
Доба «національного» та «розстріляного» відродження
– кін. ХІХ- 20-30 рр. ХХ ст.
Тамара СЕНІНА,
директор музею Юліуша Словацького,
м. Кременець
Щоб зрозуміти наскільки постать Юліуша Словацького (1809-1849) шанована в Україні, достатньо простежити не тільки за дослідженнями вітчизняних науковців, виражених у типології, інтерпретації чи то рецепції. Увагу привертає й інше: тлумачення творів поета українською мовою і хто з українських перекладачів за цим стоїть. Хто з них у прагненні пізнати душу одного з найвидатніших польських романтиків ХІХ століття протягом багатьох років доносив до різних поколінь свого народу її геніальність. Отой неосяжний символ духу, втілення гідності і слави Польщі, що й після смерті продовжує виконувати свою невтомну місію – єднає народи в любові.
Кожен із цих перекладачів підходив до творів Словацького по-своєму, сприймав поета і перекладав по-своєму, бачив у цих творах щось особливе й індивідуальне. Цікаво те, що вони – незвичайні особистості, які пройшли через певні етапи історичного творення української держави: «національного відродження» в умовах Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ–ХХ століттях; «розстріляного відродження», «ознаменованого» нечуваними репресіями на початках утворення Радянської влади в період 20-30-их років ХХ століття; репресій, дисидентства і «шістдесятників» в умовах тоталітарного режиму; політичних переслідувань в часи застою суспільства…
З ЮЛІУШЕМ СЛОВАЦЬКИМ ПОДОРОЖУЄМО УКРАЇНОЮ
Олена ГАСЬКЕВИЧ
(науковий працівник музею)
У літературно-краєзнавчому рефераті виділено географічні об’єкти, які Юліуш Словацький відвідав протягом свого недовгого життя в Україні, що знайшли своє відображення у його творчості. Ми пропонуємо поглянути на них очима поета, відмітивши зміни, що відбулися тут протягом, без малого, двох століть.
Для того, щоб глибше зрозуміти генетичні корені творчості Юліуша Словацького, варто ознайомитися з географіею його подорожей Україною, адже саме враження від них послужили поетові для створення образу України у його творчості. Спомин про безкраї степи, мальовничі хатки, яскраві народні строї, далеке відлуння звуків ліри та тремтливої мелодії української пісні трансформувалися в уяві Юліуша, послужили основою для створення «Української думки» та «Змія».
Нагода пізнати свій рідний край випадала поетові двічі в житті. Вперше, коли пані Саломея після смерті чоловіка повернулася з Вільна до Кременця і з 1814 по 1818 роки проживала у своїх батьків; і вдруге - у 1827 році, коли Юліуш здійснив свою першу самостійну подорож до Одеси.