Тамара СЕНІНА,

директор музею Юліуша Словацького, м. Кременець

 

Українські дослідники на основі «Археологічних заміток» Тараса Шевченка видали чимало праць, які багатогранно відтворюють його наукову подорож по мальовничих місцях Волині і Поділля, здійснену у вересні-жовтні 1846 року. Однак, все ще виникають запитання, на які хотілося б одержати конкретніші відповіді. Не від науковців, звичайно, а від самого автора. Про те, наприклад, у якому, все-таки, напрямку пролягав його маршрут із Києва до Кременецького повіту: з Ямполя, як стверджує Микола Дубина – професор, доктор філологічних наук, літературознавець; чи зі сторони Дубна – як цього дотримуються: Петро Жур – письменник і літературознавець, Володимир Рожко – почесний професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки, дійсний член Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Ярослав Поліщук – літературознавець, культоролог, краєзнавецьта інші? Цікавить і те, через які населені пункти повіту Тарас Шевченко проїжджав, або ж у яких містах і селах поблизу Почаєва та Кременця бував? Чому ніде не згадує Вишнівець? Де і в яких записках шукати про хутір Вірлю, де поет не міг не бути? На жаль, така конкретизація фактів нині майже неможлива. Шевченко, ніби навмисно, залишив для нас чимало недописаних сюжетів і нез’ясованих фактів, щоб ми, його потомки, століттями шукали істину. Маршрут, який поштовим трактом вів молодого поета-художника на Кременеччину, ним або не завжди фіксувався, або ж через певні обставини та немилосердні повороти долі не всі його записники і малюнки збереглися.

Досконале відтворення цієї подорожі мало б важливе значення з різних причин. Відбулося б не тільки реальне відтворення його маршруту в цей край… Пролилося б світло на сліди Кобзаря там, де до цього часу вони залишалися в тіні. Адже з плином років, політичнихта історичних подій, геніальність його повчань і пророцтв досягла на початку двадцять першого століття такого апогею, що став особливо дорогим кожен його крок і дотик – думкою чи словом, кількаденним перебуванням, чи мимолітним проїздом – звичайною бричкою чи дормезом з віконцями, запряжених трійкою добротних поштових коней…

Якби збереглося все, що вдалося зібрати і записати Тарасу Шевченку під час майже двотижневого перебування на Кременеччині, то, без сумніву, поряд з його акварелями про Почаївську лавру, поемами: «Слепая» (1842), «Невольник» (1845), «Петрусь» (1850), «Варнак» (1856),повістями: «Варнак» (1853) та «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1858),народними піснями, записаними ним у Почаєві в 1846 році, згадками про гірські краєвиди Кременця, гору Бону, славнозвісний Кременецький ліцей, то належне місце знайшли б і записи про один із найнеповторніших куточків на цій землі – хутір Вірля (Орля, Урля)…

Але, якщо тема «Тарас Шевченко і Вишнівець» вже розглядалася не раз, тому що має хоч яке-небудь підґрунтя: спогади колишнього слуги Вишнівецького замку Федора Кружилки про перебування тут Кобзаря, записані в 1905 році відомим українським літературознавцем Василем Щуратом; враження від зустрічі із сином Кружилки – дослідника Миколи Дубини; записи іншого науковця, Володимира Рожка, про його зустрічі в 1990 році у Вишнівці із правнучкою і праправнучкою Федора Кружилки Наталею і Галиною, а також – його фотографії з ними біля старої хати в їхньому дворі, під якою нібито колись малював Шевченко, то думка про його перебування на Вірлі є цілковитим припущенням. По-іншому – гіпотетична, хоч, зрештою, і вона має право на існування.

Вся наукова подорож Тараса Шевченка, який приїхав на Кременеччину з конкретним завданням, але з таким, що відкривало перед ним широке поле діяльності, переконує в тому, що відвідання ним Вірлі було не тільки можливим, але й дуже важливим.

Чи міг він, Шевченко, уже відомий на той час талановитий поет і художник, автор «Кобзаря» (1840), поеми «Гайдамаки» (1838), альбому «Живописная Украина» (1844), сповнений безмірної енергії і творчих сил, обминути те, що схиляло до глибоких роздумів? Проїхати мимо того, що вражало зір, і не зупинитись, а, наслухавшись розповідей від тамтешніх жителів, не відвідати місцевість, про яку говорили з особливим захопленням, як про унікальну?Суворе дотримання цього шляху для молодого спеціаліста, який щойно (25 березня 1845 року) закінчив Петербурзьку Академію мистецтв з дипломом «некласного вільного художника» (срібного медаліста), не означало не виходити за рамки дозволеного.

Чи не про таку настроєність від цієї подорожі він писав згодом у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» (1858 р.)?«У Києві мені не сиділось, і я, одного прекрасного ранку залишив його разом із Прохором. Завидне чарівне становище ні від кого не залежне. Їдеш собі,куди заманеться, у власній бричці і на власних конях, зупинишся, де захочеться, намалюєш, що тобі сподобається і їдеш далі.Чарівний стан! І скільки є цих незалежних щасливців на світі, які й не підозрюють про свою незалежність. Бідні, жалюгідні раби мізерно вузеньких пристрастей і тонко обміркованих необхідностей! Вимірюючи вздовж і впоперек Волинь та Поділля, і, дочекавшись у Житомирі осіннього бруду, ми благополучно повернулися до Києва».¹

Мабуть, саме в цих словах великого романтика і заховався отой райський куточок на Волині – хутір під назвою Вірля. Тут Тарас Шевченко міг бути тоді, коли їхав «куди заманеться» і зупинявся «де захочеться». На той час він уже мав досвід збирача історичних документальних матеріалів, шукача і дослідника археологічних пам’яток, фольклор­них та ет­ног­ра­фіч­них ма­те­рі­а­лів, «творця на ниві пластичного мистецтва», «майстра-маляра, рисувальника і гравера»². Такими пошуками займався ще до свого затвердження спів­ро­біт­ни­ком Київської Ар­хе­о­графічної ко­мі­сії. Відразу – після закінчення Санкт-Петербурзької Академії мистецтв і, пізніше, з 10 груд­ня 1845 року, коли подорож по Київщині, Полтавщині та Чернігівщині стала для нього офіційною… А, якщо ще й урахувати вимоги, зазначені в «Розпорядженні» київського, подільського і волинського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова, виданого йомуу вересні 1846 року,то,тим більше, не викликає жодного сумніву, що тридцятидвохрічний Шевченко, завдячуючи тому, що ретельно «вимірював вздовж і впоперек Волинь та Поділля», назбирав набагато більше цікавого матеріалу, аніж від нього вимагалося. Він збирав його, як майбутній багаж, ще й для своєї письменницької діяльності…

У «Розпорядженні» (№ 7247) від21 вересня 1846 року йшлося:

«П[ану] співробітнику тимчасової комісії для розгляду давніх актів Шевченку. Доручаю вам відправитись у різні місця Київської, Подільської і Волинської губернії і намагатися зібрати такі свідчення:

1. Про народні перекази, місцеві повісті, оповіді в піснях. І все, про що ви дізнаєтеся, записати, а пісні, народні перекази скільки можна списати в такому вигляді як вони є.

2. Про кращі кургани й урочища, де і в якому місці вони знаходяться та які в цій місцевості існують перекази і легенди, а також історичні свідчення. З цих курганів зняти ескізи із зображенням їх форми і величини й описати кожний відповідно до зібраних свідчень.

3. Оглянути кращі монументальні пам’ятки і давні споруди, здійснивши їх опис, щоб можна було розпорядитися зняти з них у наступному році рисунки. Якщо де-небудь вам вдалося виявити якусь давнину, грамоти чи папери, то такі документи доставити до мене, або, дізнавшись, де вони знаходяться, про це донести.

4. Крім цього, підете в Почаївську Лавру і там змалюєте:

а) загальний зовнішній вигляд;

б) інтер’єр храму;

в) вид на околицю з тераси.

Всі зібрані вами відомості, описи і малюнки після вашого повернення в Київ представите мені. Подорожню і приблизно на прогони тахарчування 150 руб. сріблом, при видатковім зошиті, ви отримаєте з моєї канцелярії».²

Отже, видані Тарасу Шевченку і вручені особисто чотири пакети № 7248-7251з листами-зверненнями до графських і земських поліцаїв, до губернаторів Подільської і Волинської областей про «надання пану Шевченку при виконанні цього доручення особливо діяльне законне сприяння», а також – фінансування, надалі зіграло важливу роль у всіх його творчих пошуках.
Вимоги генерал-губернатора адресувалися всім монастирям, духовним правлінням і благочинним Житомирського і Кременецького повітів, їхніх міських церков, а також – економу Волинського архієрейського дому. З ним був ознайомлений і Духовний собор Почаївськоїлаври.На Поділля і Волинь Шевченко виїхав 21 вересня 1846 року.

Тож, якщо Тарас Шевченко їхав до Кременецького повіту маршрутом Київ – Житомир – Рівне – Корець – Острог – Дубно – Кременець – Почаїв –Вишнівець…, котрим, очевидно, радив Костомаров, його київський приятель, історик, викладач,письменник, етнограф, який теж здійснював тут свої творчі подорожі в 1844-1845 роках і спеціально побував на Вірлі, то не виключено, що, прислухаючись до інших порад свого приятеля, він відвідав би чимало тих самих місць, у тому числі – і цей хутір. Всупереч переконанням деяких науковців, які стверджують, що Шевченко користувався виключно поштовим засобом зв’язкуна волинських дорогах, хочеться підтримати тих дослідників, які з цим не погоджуються.

Василь Щурат –український літературознавець, фольклорист, поет і перекладач,академік АН УРСР (з 1929 p.), який жив і працював у Львові, ще в часи Австрійської імперіїописував у рапорті, адресованому в Будапешт, враження від своєї подорожі в Київ, Житомир, Кременець, Вишнівець. У спогадах "Шевченко про Галичину в 1846 р.», виданих у 1914 році, дослідник розмірковував з приводу Тарасової подорожі:

«…Як з Камінця, так і з Почаєва він, певне, робив малі екскурсії. А з Почаєва до Вишнівця недалеко. Роком раніше, 1845 p., був там Костомаров; розмови з ним могли і Шевченка заохотити при нагоді оглянути Вишнівець, де міг малювати й писати, але, мабуть, не вірші, бо їх з того часу у «Кобзарі» немає. За прикладом Костомарова він міг з Почаєва поглянути на поля Берестечка. Коли в 1848 р. Знайшовся у степах над Аралом, непривітливість цих степів розбуджує в його душі сумне враження Берестецького поля, що знаходить вираз у гарній поезії: Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»

Образ цього поля, даний Шевченком разом з тими круками, що сідають на козацьких костях та нагадують поетові гайворона, сильно надиханий безпосередністю спостереження»³ З таким же успіхом він міг поїхати і на Вірлю.

Услід за Василем Щуратом та літературознавцем Петром Журом, відомий український науковець Володимир Рожко дає і своє переконливе трактування, що якби Тарас Шевченко «…у своїй науковій подорожі був прив’язаний лише до місцевого поштового транспорту, то не оглянув би, не змалював, не здійснив би й половини запланованих наукових досліджень, і немає сумніву, що, перебуваючи в Почаєві, поет користувався кінним транспортом свого гостинного господаря, намісника Лаври…Тому Тарас Шевченко міг виїжджати екіпажем намісника до Вишнівця, Берестечка тощо, так само могло здійснитись і його бажання побувати в Підкамені…». Підкамінь знаходився по той бік австрійського кордону, що проглядався на його околиці з монастирської паперті. Цей вид відображений на одній із акварелей художника. То ж, якщо Тарасу Шевченку вдалося таємно перетнути австро-російський кордон і побувати в Підкамені (нині Львівської області) на відпусті у Домініканському монастирі, як про це у Вишнівці розповідав Василю Щурату Федір Кружилка, то невже йому важко було з’їздити на Вірлю без усіляких перепон? Збираючи усну народну творчість, документальний матеріал про історичні пам’ятки архітектури та інше, Шевченко без проблем міг їздити у села Кременецького повіту, що межували з самим Почаєвом: в Ло­пу­ш­но, Ло­сятин, Кру­тнів, Ліди­хів, інші, розташовані за 5 – 11 кілометрів від нього… Вірля знаходилася на відстані 7 кілометрів між Бережцями і Дунаєвим. З Почаєва навпростець пролягав колись до цього хутора так званий Чорний шлях. Переораний у роки радянської влади, обставлений вздовж колишньої дороги телефонними стовпами, він злився нині із суцільною переораною нивою, не залишивши й сліду від минулого.

Роздуми про перебування Тараса Шевченка на Вірлі хоч і гіпотетичні, проте, вони, як ніякі інші, дуже переконливі. Як науковець-дослідник, як поет-художник, і просто – як людина, котру хвилювали незвичайності людського життя, Шевченко не міг не перейнятися історією Вірлянського замку, доля якого так тісно перепліталася з долею Почаївської лаври, її фундаторки Анни Гойської, Чудотворної ікони Божої Матері, перед якою, їдучи з Києва, він мріяв приклонитися… Не виникає жодного сумніву, що, вирушивши на Волинь, Шевченко про все це вже чув. А розповісти йому раніше міг не хто інший як знову ж таки Микола Костомаров.

У Почаїв Тарас Шевченко прибув у половині жовтня, де зустріли його досить гостинно.Поселили в архієрейському домі для прочан на території Лаври, де прожив майже два тижні. (Нині тут – іконна лавка, будинок зберігся в доброму стані. Прикріплена на приміщенні в 1961 році пам’ятнатаб

лиця, повідомляє кожному прохожому: «У цьому будинку восени 1846 року проживав і працював видатний український поет Тарас Григорович Шевченко»…

Як відбулося його перше знайомство з Почаєвом і замислюватись немає потреби. Усе ясно і зрозуміло. Як справжній християнин, він,насамперед, відвідав храм. Та й золотоверхі куполи, виблискуючи навпроти жовтневого сонця, манили до себе. Ним був Успенський собор, де й знаходилася Чудотворна ікона Божої Матері. В іконостасі, над царськими вратами, в зіркоподібному, сяючому дорогоцінним камінням кіоті, вона привертала до себе увагу кожного… Тарас Шевченко прийшов сюди як людина глибоко віруюча, знаюча Святе письмо з дитинства до подробиць. Прийшов, щоб із молитви розпочати своє перебування на цій святій землі. Адже його віра не була поверхневою і формальною. В одному з листів, адресованих Варварі Репніній, він писав: « Тепер я зовсім увірував в слово… Тепер тільки молюся я й дякую Йому – (тобто Богу) за безконечну любов до мене, за посланий іспит. Він навчив мене як любити ворогів і тих, хто нас ненавидять. А цього не вчить нас ніяка школа, крім тяжкої школи іспиту та численних, довгих бесід із самим собою. Я тепер почуваю себе коли не совершенним, то, принаймні, бездоганним християнином». Зазнавши тяжкого дитинства і поневірянь, Тарас Шевченко не тільки не занепав духом, а навпаки, «Як золото з огню, як немовля із купелі, – писав він, – я виходжу тепер із похмурого чистилища, щоб побачити нову, благороднішу путь життя…».Можливо таке ж своє чистилище, у хвилини сповіді, йому судилося пройти і тут, у Почаївській лаврі, перед тим, як приступити до роботи над художнім відтворенням її внутрішнього та зовнішнього вигляду… Чотири малюнки аквареллю і два ескізи (начерки олівцем), виконані ним у Почаєві в 1846 році, передають усю одухотвореність його душевного стану, що відчувається через століття: «Почаївська лавра зі сходу», «Почаївська лавра від заходу», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври»… Йому, чи не єдиному серед художників-романтиків, вдалося так талановито, деталізовано і, водночас, величаво відтворити оцю святиню, «усю шляхетність пишного західно-українського рококо, казкову пишність вибагливих золочених вівтарів, іконостасів, надгробків і над усім цим – показати величаву перспективу із сильно виведеною і могутньо нарисованою аркою, що відкриває монументальний осяяний світлом простір величавого підбанника і центральної частини церкви…Ніщо так, як ці акварелі, не показує, наскільки глибоко і проникливо Шевченко відчував смисл і красу старих європейських стилів».⁴

Але ж вернімося знову до художнього описання Тарасом Шевченком внутрішнього вигляду лаври – інтер’єру Успенського собору.За даними деяких джерел, саме ця акварель дозволяє скласти певне уявлення про первісний рококовий вівтар собору, виготовлений Матвієм Полейовським і Василем Бернакевичем, який, на жаль, нині втрачений назавжди.Картину Шевченкомнаписано на папері з параметрами 37,6 х 28,4. Зліва внизу напис чорнилом: 1846, Почаївська лавра. Церква у середині. Справа внизу чорнилом підпис автора: Шевченко. На звороті– ескіз до цього малюнку. От і все. Ще одна його акварель завершена.

Про що думав тоді Тарас Шевченко, коли робив ці записи, відтворював інтер’єр, а в ньому – один із найважливіших його фрагментів – Чудотворну ікону Божої Матері? Про її цілющі дії? Про те, що, з’єднавшись із Богом, він змальовував її для століть? Чи про звичайні речі– як сприйме його акварелі генерал-губернатор Бібіков? А, може, думав, як викроїти годину-другу, і поїхати на отой загадковий хутір, що якимсь дивом пов'язаний з цією іконою?Про яку тут наслуханий був, мабуть, і від гостинного намісника лаври, і від мирян, котрі, спостерігаючи за вправною рукою художника, стояли біля нього і розповідали історію появи цього образу в лаврі, що мала реальну основу і міцне підґрунтя?…

Тож, без сумніву, думки про Вірлю, що неустанно були з Тарасом Шевченком, таки привели його на хутір. Можливо, прислухався до прочан, а, може, й до Костомарова. На хуторі знаходився заїжджий двір, в якому налічувалось 12 кімнат, розташованих по 6 – справа і 6 – зліва, посередині тягнувся широченний коридор, що поміщав 3 карети. Таким чином, було де переночувати і бричку з кіньми поставити. А, після розмов із хуторянами, спокійно зробити записи. В центрі хутора знаходились: млин, і корчма над шляхом, у якій господарював єврей, – найважливіші об’єкти для людей віддалених від основних населених пунктів.

Наприкінці ХІХ століття, – як писав в одному із своїх досліджень Мико́ла Теодоро́вич, відомий історик-краєзнавець Волині, – на хуторі налічувалось 14 хат, в яких проживало 102 жителі.⁵

Зрозуміло, що Тарас Шевченко не міг засісти на хуторі на кілька днів, але й одного дня було тут замало. Історія, пов’язана з Вірлею, замком, Чудотворною іконою, виявилась досить багатою, щоб укласти все наспіх. Хоч, зрештою, все можливо. Бо якщо прислухатися до оповідей людей, то все з їхніх уст ллється рікою і звучить, мов у казці. Тут тобі початок, а тут – і завершення.

Отже, хутір Вірля(Орля, Урля) вперше згадується у 16-му столітті під назвою Орля, що походить від давньо-галицького слова «вірли»– орли (птахи, що символізують волю). Колись він був невеликим містечком. І вже на той час тут височів замок, у якому проживала шляхтянка, фундаторка Почаївського монастиря Анна Гойська. Походила вона зі старовинного дворянського роду Козинських. Дід обіймав посаду луцького хорунжого, батько був овруцьким державцем. Вийшла заміж за Василя Гойського, земськоголуцькогосуддю, який помер приблизнов 1557 році. Дітей не мала.  Після смерті чоловіка в її володінні залишилися: Почаїв, містечко Орля (Урля, Вірля), села Козин, Комнатка, Савичі і Старий Почаїв. Тоді ж вирішила розбудувати Почаївський монастир і передати численні фундуші на святу обитель. А це – чимало земель біля Почаєва – понад 200 гектарів. Виділила також багато коштовностей для оздоблення храму, призначила щорічну грошову данину зі своїх маєтків… Це, приблизно, і вся історія, якщо сказати про Гойську дуже коротко. Насправді про ведення нею господарства, про її розуміння у видавничій справі та заснування друкарні в Почаївській лаврі, про її мудрість і щиру душу, назбиравши інформації з різних джерел, можна розповідати безконечно.

«За переказами, замок, в якому вона жила, – пише Неоніла Крем’янчанка, одна з наших сучасниць і вірлянок, ––був перлиною краси і вишуканості. Білі його будівлі, високі й стрункі, гармонували із золотавими соснами у навколишніх лісах. Подвір’я потопало в безлічі кущів троянд й інших заморських квітів, що графиня виписувала з далеких країв. Над ставом височіла чудова капличка, де вона любила молитися на самоті. А все велике замчище оперізував широкий водяний канал – він захищав замок від завойовників. У лісі ж неподалік, де було невеличке містечко Орля, тепер – ліс, але орли водяться і донині…Усе знищили після смерті Ганни Гойської⁶». Це сталося1657 року, під час Збаразької війни,–– татари залишили лише замковищі. Вірляни розповідають, що наприкінці ХІХ століття і до Першої світової війни, їхні предки ще бачили руїни замку – три стіни до шестиметрів висотою. Тоді вони ще досить добре зберігали свій оригінальний стиль… Ймовірно, Тарас Шевченко також бачив їх, ті зруйновані стіни замку, про який народ зберігає пам'ять до нинішніх днів. Тут сприйняв зовсім по-новому історичний переказ про Чудотворну ікону Божої Матері… Слухав і робив, мабуть, висновки, що для вірлян саме ця розповідь є найважливішою, а не історичні бої та звитяги… У центрі ж, як завжди, одна і та ж героїня – понад 455 років – Анна Гойська!

Тож у1559 році,повертаючись із Почаєва, через Орлю проїжджав грецький митрополит Неофіт, який прямував до Москви, сподіваючись вимолити в неї допомогу для своєї скривдженої магометанами Церкви. Тоді ж з візитацією побував у маєтку Гойської. Зворушений її гостинністю, митрополит на прощання поблагословив Анну Гойську іконою Божої Матері з Предвічним Немовлям – образом, який привіз із Константинополя як заповітну родову святиню, як благословення в далекий нелегкий шлях. Спочатку їздив з ним до Константинопольського Патріарха, потім, за його дорученням, – до Росії, і завжди зберігав цей образ при собі, поки Промисел Божий не повелів залишити його на Волині у милосердної благочестивої вдови…».

Анна Гойська оберігала ікону як найцінніший скарб, для якої знайшла найпочесніше місце у домашній каплиці. Через тридцять років з іконою почало відбуватися щось неймовірне.З неї випромінювалось сяйво, що мало особливу дію і творило дива. Перше диво сталося з рідним братом Гойської – Пилипом Козинським, сліпим від народження. Від неустанних молитов перед іконою Божої матері він раптом прозрів! І саме тоді Анна Гойська, як глибоко віруюча парафіянка Почаївської Успенської церкви, прийняла рішення:Чудотворну ікону віддати в храм для служіння усім людям. Своє ж багатство спрямувати на потреби монастиря, який зазнав на той час збитків через набіги татарської орди. У 1597 році, зібравши послушників, священиків та прихожан, вона з хресним ходом і співом перенесла ікону з Орлі на Почаївську гору, де її помістили в мурова­ній церкві Успіння Пресвятої Богородиці.

«Одночасно з перенесенням ікони, – як пише в книзі«Православні святині історичної Волині» професор Володимир Рожко, –того ж року, 14 листопада, Анна Гойська записала на святу обитель на віки вічні і свій маєток: десять волоків орної землі, ліс і сінокіс при монастирі на схід від нього, по дорозі до Крем’янця, десять кіп литовських грошей щорічно, шість родин селян на по­даровані землі, десятина з усякого свого збіжжя. Анна Гойська постановила, що в монастирі має бути 10 чорноризців: 8 ченців, 2 причетники дяки. В тому її фундушевому записі є такі рядки: “А ігумен мусить бути чоловік християнської віри східної церкви, святих правил нашого грецького і сповідування...”⁷

Записи розповідей хуторян про історію Вірлянського замку, були б, мабуть, одними з цінніших у записах Тараса Шевченка, як з історичної сторони, так і з духовної. Якби ж збереглися… Бо, якщо народ так неустанно, із століття в століття, передає наступним поколінням усе найкраще, що було в його минулому, то що буде варте без нього майбутнє? Саме те, в якому має жити його правічна історія і невмируща духовність.

Тарас Шевченко про це пам’ятав постійно. Тож згодом наділив і свого героя, народного месника, «таврованого каторжника» Кирила із повісті «Варнак» (1853), таким же трепетним бажанням: прийти в Почаїв, щоб, наблизившись у молитвах до Бога і Чудотворної ікони Матері Божої, відчути своє духовне та фізичне зцілення. Таку потребу варнак відчув після розбійницьких дій у волинських лісах та грабувань вельможної знаті. Бажання ще більше підсилилось після семимісячного лікування у старої знахарки, що жила на одному із хуторів поблизу Дубна.Відтоді він тільки й думав «як би тільки зібратись із силами і податися прямо в Почаїв помолитись святій заступниці Почаївській, потім пробратись на береги Случі, побачитися з панною Магдаленою, а потім вже – куди Бог пошле, тільки не до товаришів».І наприкінці травня він уже міг із допомогою палиці вирушити в путь… Старий вивів його на кременецьку дорогу, і, попрощавшись із ним, пішов по дорозі до Кременця, думаючи спочатку зайти в Почаїв…»⁸

Тарас Шевченко, злившись воєдино зі своїм героєм, проводить і його тими ж дорогами та стежками, якими і сам пройшов. А найближча дорога, якою з дубнівської сторони прямував варнак, не могла проходити в якомусь іншому напрямку, аніж через Вірлю. Варнак цей хутір просто не міг обійти. Як через географічне розташування, так і через бажання побувати на місці колишнього замку графині Гойської… Був великим знавцем історії, літератури... Тарас Шевченко, гіпотетично злившись із варнаком, стає на якусь мить з ним єдиним цілим.

Такі деталі знову і знову підводять до думки, що й сам Тарас виходив на ту ж саму «Кременецьку дорогу»… Бо й хутір, куди він поселив свого героя на лікування до знахарки, теж має чимало подібностей з Вірлею. Чи не устами самого Шевченка варнакрозповідає:«... Сиджу, бувало, собі і любуюсь прозорим невеликим ставком, увінчаним зеленим очеретом і греблею, обсадженим у два ряди старими вербами, що опустили свої віти в прозору воду. А нижче греблі старий, як і її господар, млин при одному колесі… На ставку плавають гуси і качки, кожна з яких у двох екземплярах – одна догори головою, а інша – вниз... На березі, неподалік від греблі, маленький човник, перекинутий вверх дном... А навколо хутора дубовий ліс непрохідний, і тільки в одному місці схоже на просіку, немовби навмисно для повноти пейзажу. І в цій просіці далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відроги Карпатських гір... »?⁹(Тобто, тих самих Кременецьких гір, що знаходяться на краю Волино-Подільської височини, які довгий час помилково називали Карпатськими).

Цілком можливо, що, описуючи такий пейзаж, Шевченко скористався тим, що бачив на Вірлі. Перечитуючи повість, а, відтак, і його однойменну поему, прослідковуємо схожість їхніх шляхів. Вони проходять одну і ту ж дорогу, бачать одні і ті ж краєвиди і тих же людей: Кременецькі гори, ріку Ікву, Бережці, Кременець, гору королеви Бони, ліцей із прославленим іменем Чацького, кременчан із місцевими прізвищами…

Жаль, що в архіві Тараса Шевченка не збереглося ні записів, ні малюнків з Вірлі, як і багато чого іншого. Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Тараса Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, та відібрали збірку "Три літа". Позабирали й багато інших його писемних матеріалів, які він намагався втопити у Дніпрі…

Як написано про те у ХІІ томі повного видання творів Тараса Шевченка «Пластична творчість Т. Шевченка», «звіт про цю останню експедицію Шевченка з доручення Археографічної Комісії так само, як і від попередніх, майже не зберігся, і рисунки, зроблені Шевченком під час цієї подорожі, розбрелися по руках…» ^9. Або ще: «1 березня 1847 року Шевченко перестав бути співробітником» Археографічної Комісії, таким чином, це благодійне для малярського хисту Шевченка співробітництво тривало неповних 15 місяців, менше, як півтора року. Мова йде також про те, мабуть, що передбачливою рукою дуже впливового члена Комісії Юзефовича були вийняті зі справ Комісії всі Шевченкові звіти і зарисовки, які в більшості зникли, або до нас не дійшли. Але, зрештою, треба тішитися, що дійшла до нас хоч ця мала частина праці Шевченка, бо вона – скарб неоціненний».¹⁰

Тож будемо надіятися, що коли-небудь настане час, як це не раз бувало, і його спогади про Вірлю, або ж малюнки з неповторними краєвидами і рештками руїн вірлянського замку віднайдуться або в забутих архівах, або ж серед прихованих дорогоцінностей ярих колекціонерів. Щоб довести усім, хто й досі сумнівається, що земля вірлянська насправді уславлена іменем великого Художника і Поета – Тараса Шевченка, який там був...

 

                                                           ***

Зацікавившись можливістю перебування його на Вірлі, я побувала на цьому хуторі разом зі своїми приятельками–Лілією Адамівною Следзінською і Марією Шаповал – нащадками одного з пізніших власників цього хутора Сидора Петровича Бєлобородова.

Дивний світ, що відкрився переді мною на Вірлі, словами не передасиш. Весняна палітра кольорів, царственна тиша, Божественний дух, казкова краса, дивовижне відчуття перебування поза цивілізацією, поза усім мирським світом… Я стояла на самому краєчку хутора і дивилася на переораний Чорний шлях, яким сюди із Почаєва їхав колись (тепер уже поза всілякими моїми сумнівами) Тарас Шевченко. Нині про цей шлях і справді нагадують одні лиш телефонні стовпи, вишикувані в довжелезнийряд, що далі, протягнувшись на 7 кілометрів, зникають за горизонтом. Його шмат залишився при в’їзді на Вірлю. Це грунтова дорога, вкрита травою, яка швидко проходить через хутір між розкиданими хатами.… Направо – квіти, наліво – квіти і духмяний запах цілющого зілля та бур’яну. Кажуть, цим шляхом татари чи турки гнали в неволю полонених… Я фотографувала його, зупиняючись там, де міг зупинятись Шевченко. Стояла і не могла відвести очей від велетня-ставу посеред хутора, в якому з давніх-давен невтомно б’ють природні джерела. Далі цей став переходить у маленькі ставки, в річку Вірлянку, зарослу очеретом і вербами. Перехоплювало подих від її пінистого шумовиння, що, розбиваючись під мостом об старезні дерев’яні підпори, нагадувало: тут, посеред хутора, працював колись старий млин…

Неподалік цього місця, над шляхом, де знаходилася корчма, виднілася територія колишнього заїжджого двору, куди міг привезти Тараса Шевченка добрий та говіркий намісник Лаври.

Уявляю, як, усамітнившись в одній із кімнат, переповнений враженнями від зустрічей із тамтешньою природою і хуторянами, Тарас Шевченко малював, або ж записував враження від побаченого й почутого за день. Панорама, що відкривалася з вікон заїжджого двору перед його очима, була хвилюючою – небесна синь величезного ставу, прозоре повітря, розкутість душі і сосновий ліс… А поміж тими соснами – руїни, відлуння замку шляхтянки Анни Гойської… Тоді стояла осінь 1846 року.

Я ж вдихала аромат свіжого весняного бузку, що ним була обсаджена мало не вся територія колишнього заїжджого двору. Кажуть, цей бузок, як і сам став – вічний. Хтось давним-давно насадив його тут, і його запах, немов парфуми, розхлюпується поміж людьми, пригорщами скроплює кожну весну…

Жаль, від заїжджого двору не залишилося майже нічого. В 1914 році, під час Першої світової війни його розірвало снарядом. Вціліла одна лиш кімната. Дошки та інші не пошкоджені дерев’яні деталіу 1920 році були використані для будівництваіншого будинку на цьому місці, для рідної сестри Бєлобородова. У 2010 році він був розібраний повністю, а, натомість, на його місці з’явився інший, скромний сучасний будиночок рожевого кольору – дача правнучки Сидора Петровича Неоніли Крем’янчанки – авторки легенд про Вірлю, Кременець та інших книг. Із тих давніх часів залишився не пошкоджений снарядом хіба лиш 17-метровий підвал, що проходив під заїжджим двором.…Цей будинок разом із хутором, млином і ставом, що сягає 30 десятин, був викуплений Сидором Петровичем Бєлобородовим ще у 1910 році уграфині Морштин, яка, згодом, виїхала до Варшави.На хутір заманив Бєлобородова окільцьований лелека. Тоді Сидір Петрович знаходився на власному ставку у Бердичеві. Птах несподівано приземлився з неба і став біля його ніг. На металевому кільці, прикріпленому до ноги, була адреса: «Вірля, Бережецькагміна…». Подумав: доля. І переїхав. І дружина була непроти. Між іншим, росіянка із глибокої Росії, вона духом була непохитною українкою. Вишивані сорочки міняла одні на другі. Звідки таке почуття солідарності з українцями взялося в неї, ніхто не відав.

Можливо, не було б усе таким переконливим, якби я сама не побувала на цих колишніх їхніх землях. Якби внучка Бєлобородова – Лілія Адамівна Следзінська не розгорнула переді мною дивний сувій... Якби я не побачила в ньому кілька старих дощок, що до цих пір залишилися від заїжджого двору. Здавалося б – що в них такого? А коли склали докупи, то сформувався цілий сюжет, який промовив! Це був фрагмент сволоку – головної балки під стелею в одній із вцілілих кімнат заїжджого двору, з оздобленням – двома розетками у формі шестипелюсткової квітки! Колись такі оздоби щось символізували і нібито надавали міцності оселі, приносили в дім щастя,благополуччя, багатство, родючість... Кожна з таких оздоб відрізнялась від іншої. У даному випадку – це була, мабуть, «квітка життя». Сволок, виявлений під час розбирання отієї вцілілої від розриву снаряда «щасливої» кімнати, як реліквія зберігається для потомків. Але і це ще не все. Крім тієї оздоби, на дошці були майстерно вирізьблені цифри, що засвідчували рік появи заїжджого двору в Орлі (Вірлі) – «1829». Отже, до приїзду на хутір Тараса Шевченка, заїжджий двір уже існував. Хто зна, можливо і сволок із «квіткою життя», і рік, вирізьблений на ньому, закарбувалися в його пам’яті? Саме тоді, коли він тут, у хвилини відпочинку лежав на канапіі думав думи свої, сконцентрувавши увагу на ньому. Але заїжджий двір хвилинно відходив у минуле…

Я ж знову фотографувала дорогу. Чомусь – ненаситно. Фотографувала, йдучи пішки і тоді, коли Марійка Шаповал везла машиною. Фіксувала дорогу, яка вела навпростець, коли повертала вбік, наліво, направо, між соснами, аж до замковища… Переді мною зі співом літали птахи. Якісь дивні і незнайомі. Одну пташку впіймалаоб’єктивом. Вона спокійно приземлилася й стала посеред шляху, немов принцеса, не пропускаючи машину. Вся веселково розмальована та ще й у короні. Райська чи царська – все рівно неземна. Нізвідки виникла, наче на замовлення. Можливо тому, що ця дорога вела до колишнього замку? А вона – ця пташка, немов чиясь прекрасна душа, літає понад світом віками і заставляє усмішкою змахнути звиклу буденність?

Здавалося, природа і все інше подавало мені свої дивні знаки. Так, цією дорогою таки проходив чи проїжджав Тарас Шевченко… Прямував до одного із святих місць– замковища Вірля, неподалік від якого виднілася Божа гора і било своїми цілющими водами, настояними на сріблі і кремені, джерело святої Анни…

Важко збагнути, що відчував Тарас Шевченко, дивлячись на руїни колишнього замку, які стрімко виривалися над Вірлею, намагаючись щось донести їй зі свого далекого ХVI століття… На початку третього тисячоліття на цьому місці не залишилося ніяких інших фрагментів, до яких можна було б доторкнутись. Усе знищено і, напевно, з-під землі вилучено. Війни, напади, чорні археологи… Усі сліди замели. Залишилися лиш чотири прадавні могили. Замість містечка, в якому вирувало колись життя, – тиша. А це – 10 постійних хат, у яких проживає 37 жителів (з них 8 дітей) і 9 дачних котеджів… На місці колишнього замку височить символічний хрест. Його встановили у 1997 році, на честь 400-річчя перенесення Чудотворної ікони, монахи Почаївської лаври. На місці каплички, в якій буврозміщений цей образ,у 2013 році збудували Свято-Юріївський чоловічий монастир святого Юрія Переможця, що належить православній церкві Київського патріархату Тернопільсько-Кременецької єпархії. Самезвідси, у давні часи, почалися чудеса і слава Почаївської ікони…

Замку давним-давно немає, а до Чудотворної ікони Божої Матері, яка понад 450 років тому почала випромінювати незвикле сяйвона Вірлі, йдуть і йдуть нескінченним потоком люди, немов ріка, що тече, не міліючи, далі й далі… За зціленням… У тому потоці був і Тарас Шевченко…

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

¹Тарас Шевченко, т. ХІІ, Твори, Український науковий Інститут, Варщава-Львів, 1937,

стор. 4.

²Тарас Шевченко, т. ХІІ, Твори, Український науковий Інститут, Варщава-Львів, 1937,

стор. 4.

³Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К., 1982. — № 180.

⁴Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 160-162

⁵Тарас Шевченко, ХІІ, Твори, розділ ІІІ, Стор. 20, Український науковий інститут,

   Варшава, Львів, 1937.

⁶ Историко-статистическоеописаниецерквей и приходовВолынскойепархии. — Почаев,  

   1888 — 1903, том 1-5

⁷ Неоніла Крем’янчака. Орлине гніздо. Легенди Крем’янеччини. с. 55, Кременець-

   Тернопіль.» 2013 р.

⁸ Володимир Рожко. Православні святині історичної Волині. Луцьк, с. 302, ВАТ  

«Волинська обласна друкарня», 2009)

⁹ Тарас Шевченко. ІІ том. Повісті, с. 93. Державне видавництво художньої літератури,

   1949

¹⁰«Пластична творчість Т. Шевченка», с. 198, Український науковий Інститут, Варшава-

   Львів, 1937