ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ДОРОГАМИ НАШОГО КРАЮ…

Тамара СЕНІНА             

22 березня 1845 року Тарас Шевченко закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, де одержав диплом «Вільного Художника». 25 березня повернувся на рідну землю як відомий поет і художник. Видані ним: альбом «Живописная Украина» (1844), «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1838) розійшлися по Україні і принесли йому славу. 10 груд­ня Шевченко був зат­вер­джений спів­ро­біт­ни­ком Київської Ар­хе­о­ло­гіч­ної ко­мі­сії як ху­дож­ни­к, зби­ра­ч фоль­клор­них та ет­ног­ра­фіч­них ма­те­рі­а­лів. У перші місяці зібрав чималу кількість пісень, легенд, переказів, зма­лював виз­нач­ні міс­ця і кра­є­ви­ди Ки­їв­щи­ни, Пол­тав­щи­ни, Чер­ні­гів­щи­ни. 21 вересня 1846 року, за розпорядженням київського, подільського і волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, виїхав на Волинь і Поділля. Ця подорож стала єдиною в його творчій біографії. У розпорядженні йшлося:

«№ 7247, 21 сентября 1846 г.

Г. сотруднику Временной комиссии для разбора древних актов Шевченке.

Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1-е. О народных преданиях, местных повестьях и сказаниях и песнях и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть.

2-е. О… курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие на счет… их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения… 

3-е. Осмотреть… монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы... снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или узнав, где они находятся, и о том донести.

4-е. Кроме сего отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимете: а) общий наружный вид Лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы.

32-річному Тарасу Шевченку було вручено «150 рублів з витратним зошитом» і чотири пакети з листами-зверненнями про сприяння йому у виконанні цих завдань – до губернаторів і духовенства Подільської та Волинської губерній, Житомирського і Кременецького повітів, Духовного собору Почаївської лаври. З Києва Шевченко виїхав 25 вересня. Подорож здійснював поштовою дорогою на бричці, трійкою поштових коней, які кучер періодично міняв на кінних станціях. Про це розповів у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1858), «Варнак» (1846). 

Даній темі присвятили свої праці українські дослідники: Микола Дубина – монографію «Шевченко і Західна Україна» (1969), Петро Жур – літопис "Труди і дні Кобзаря" (1996), які до цих пір вважають найгрунтовнішими. У кожному з цих досліджень – яскраво виражена своя гіпотеза. Кожен з дослідників приводить поета в наш край з різних сторін Волині.    

З аналітичних суджень професора Миколи Дубини – маршрут Тараса Шевченка пролягав через Білу Церкву, Сквиру, Могилів-Подільський, Кам’янець-Подільський, куди прибув 27 вересня, і працював тут не більше тижня. Можливо, що звідси Шевченко заїжджав на кілька годин у сусіднє село Панівці, нині Борщівського району Тернопільської області, де, за переказами його жителів, гостював у знайомого священика. Далі, за описом Шевченка, його шлях проходив через Дунаївці, Ярмолинці, Проскурів (нині Хмельницький), Теофіполь, Старокостянтинів і – Ямпіль (тоді - Кременецького повіту), звідки в першій половині жовтня його шлях проліг на Вишнівець, звідти – на Почаїв. 

Літературознавець Петро Жур, описуючи буквально по днях цю подорож, стверджує, що Тарас Шевченко, відвідавши Кам’янець, через Хмільник і Бердичів виїхав до Житомира. І вже звідси, не пізніше 10 жовтня, по поштовому тракту через Новоград-Волинський, Корець, Остріг, Дубно, Кременець направився до Почаєва. Якщо дотримуватись цієї версії, то Тарас Шевченко мав би раніше відвідати Кременець, а вже потім – Почаїв... Розповідь Шевченка у повісті «Варнак» диктує протилежне.

То ж, попрямуємо до Вишнівця (колись Кременецького повіту) шляхом, дослідженим Миколою Дубиною. У Вишнівець Шевченко приїхав всередині жовтня, де пробув пару днів. Тут відвідав замок князів Вишнівецьких, познайомився з бібліотекою і документами, галереєю портретів родини князів, із цінними колекціями зброї. Зібрав чималу кількість народних переказів, пісень, зробив замальовки, які, на жаль, не збереглися. Спогадами про перебування Шевченка у Вишнівці ділився у травні 1905 року колишній графський лакей, 80-літній Федір Кружилка. Його вдячним слухачем був Василь Щурат – відомий український поет і дослідник Волині. У 60-их роках ХХ-го століття цю ж історію переповів професору Миколі Дубині його внук.

   З Вишнівця маршрут Тараса Шевченка проліг до Почаєва. Скоріш за все, він проходив через села: Бутин, Ридомиль, Старий Тараж (Т. С.). Був на той час найкоротшим (21 кілометр) і єдиним, у тому напрямку, найцікавішим шляхом. Про це свідчить 85-літній кременчанин Анатолій Смакоуз, йому ж описав цю місцевість його батько Микита Григорович. На цьому шляху Шевченко міг зацікавитись Ридомлем, руїнами замку, що протягом ХV–ХVІІ століть служив селянам як фортеця, захистом від ворогів. Цікавим був і Старий Тараж, котрий у ревізії Кременецького замку, датованій 1545 роком, згаданий власністю князя Дмитра Вишнівецького.

В Почаїв Шевченко при­був у другій половині жов­тня 1846 року. Тут зу­пи­нив­ся в ар­хі­є­рейському бу­дин­ку, роз­та­шо­ва­но­му на те­ри­то­рії лав­ри, від центрального входу – зліва, де прожив більше тижня. Про це свідчить, прикріплена на його стіні, пам’ятна таблиця. Будинок зберігся в доброму стані до сьогоднішніх днів. Нині в його приміщенні – іконна лавка. Професор Микола Дубина подає в монографії свідчення Івана Станкевича (столяра лаври), який бачив у книзі почесних гостей власноручний підпис Шевченка: «На храм 3 рубля серебром подаю». В Почаєві Тарас Шевченко написав чотири акварелі: «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври», «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Собор Почаївської лаври» (внутрішній вигляд)». Згодом згадані малюнки і два ескізи (виконані олівцем), стали надбанням Київського національного музею Кобзаря. В лаврі поет поз­на­йо­мив­ся із стародруками біб­лі­о­те­ки, в місті записав народні пісні: «Гиля-гиля, селезень», «Ой пила, вихилила», «Ой, у саду, саду» із точним зазначенням дати – «у Почаєві, 20 жовтня».

Цілком можливо, що перебуваючи в Почаєві, Шевченко, відвідував Ло­пу­ш­но, Ло­сятин, Кру­тнів, Ліди­хів – розташовані у 5 – 11 кілометрах від нього, де також зустрічався із жителями сіл, записував пісні, цікаві історії тощо. Тоді ж їздив на поле битви під Берестечко, овіяне славою національно-визвольних боїв українського народу. За переказами, йому вдалося таємно перетнути австро-російський кордон і побувати в австрійському Підкамені (нині Львівської області) на відпусті у Домініканському монастирі. Про це у Вишнівці розповідав Василю Щурату Федір Кружилка. 

26 жов­тня цього ж року Тарас Шевченко вирушив із Почаєва до Кременця. Сюди міг їхати поштовим трактом через Куликів і Дунаїв. Та, ймовірніше, за порадою свого близького друга, відомого історика Миколи Костомарова, обрав іншу дорогу – через Комарівку, Кімнату, Вірлю і Бережці (Т. С.), якою постійно ходили чи їздили прочани. Костомаров, як збирач народних переказів, був у Кременці роком раніше. Наслухавшись всіляких історій про край, відвідавши хутір Вірлю (а також – Вишнівець, Берестечко), він не міг не поділитися із Шевченком своїми враженнями про ці місця. То ж і Шевченко, проїжджаючи через Вірлю (Орля), не міг об’їхати її стороною. На цьому хуторі залишилися руїни замку графині Анни Гойської, фундаторки Почаївського монастиря (ХVІ ст.), про яку він чув віддавна. З її іменем були пов’язані особисті пережиття.

Перебуваючи в Почаївській лаврі, приклонявся до чудотворної ікони Матері Божої, яку Анна Гойська, передала в цей храм. Саме тут, на Вірлі, цю ікону подарував їй у 1559 році, під час гостювання, грецький митрополит Неофіт. Саме про цю ікону Тарас Шевченко ще не так давно мріяв: «… пуститься прямо в Почаев помолиться святой заступнице почаевской…».

Перечитуючи повість «Варнак» (1846), прослідковуємо шлях, яким проходив головний герой твору варнак – народний месник Кирило. З Поділля на Волинь через Дубно… Цього шляху дотримувався і Петро Жур, коли досліджував маршрут Шевченка. Отже, не дивлячись на обезсилення після семимісячного лікування у старої знахарки на хуторі, поблизу Дубна, варнак таки «вийшов на кременецьку дорогу…». Через Онишківці (Кременецького повіту), попри ліси і Божу гору, що виднілася вдалині, він долав свій неповторний шлях до святині... Йшов через хутір Вірлю, який через природнє розташування обминути було просто не можливо. І, як Шевченко, тут зупинявся. Гіпотетично злитий із ним благородним духом, як справжній інтелектуал, знаючий історію власного народу, обізнаний із творчістю найкращих авторів світової літератури, знавець кількох мов, варнак, не міг не чути про знамениту фундаторку Почаївського монастиря Анну Гойську, про її замок та чудотворну ікону… Знаходячись на Вірлі, він так само задивлявся на мальовничі краєвиди, крізь які проглядалися Кременецькі гори, думав про свій стражденний народ… Згодом, у Почаївській лаврі, молився перед славнозвісною чудотворною іконою. Анна Гойська, хутір Вірля, Бережці, ріка Іква, Божа гора, Кременецькі гори, Онишківці та багато іншого – не фігурують у повісті Шевченка, проте їхня присутність тут відчутна. Вони – невід’ємна реальність на шляху поета.

У повісті Тарас Шевченко дає зрозуміти, що варнак, цей напіввидуманий герой його твору, насправді жив. Народився він на «гранітних берегах ріки Случі, в селі Гульську Новоград-Волинського повіту нині Житомирської області. І, все ж, беручи до уваги слова із поеми «Варнак», на Кременеччині побутує інша думка; цей народний герой – вийшов із Бережець: «Над Іквою було село, у тім селі на безталання та на погибель виріс я…!»… Хтозна, можливо Шевченко і справді поселив свого героя у мальовничі Бережці, через які проїжджав із Почаєва до Кременця?... 

Так маршрут Кобзаря наблизився до головного міста повіту. «Возвращаясь из Почаева, я зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону (гору) и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея…», – писав він у повісті «Варнак». Неважко здогадатися, що їдучи в Кременець, Шевченко вже був ознайомлений з його історією. Знав і про Тадеуша Чацького – одного із засновників Вищої Волинської гімназії (Кременецького ліцею (1805-1832)), про відомого історика Йоахіма Лелевеля, викладача цього закладу, про поета Тимка Падуру – вихованця ліцею, одного з представників «української школи» в польській поезії... Крилатими стали його слова, народжені, мабуть, у час перебування біля стін тодішнього ліцею:<stro/spantext-align: justify;float: left; margin: 5px;ng> «Мир праху твоему, благородный Чацкий. Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека, как нам Христос его любить заповедал!» Жаль, під час при­їз­ду Шевченка, лі­цей уже не ді­яв. Його база була перевезена в Київ, на основі якої в 1834 році, за указом імператора Миколи Першого, був заснований Імператорський університет імені святого 

Володимира, нині – університет ім. Т. Г. Шевченка. У колишньому ліцеї з 1836 року функціонува­ла ду­хов­на се­мі­на­рія.Того ж 26 жовтня Тарас Шевченко побував на горі «королеви Бони». А, відпочивши, на другий день знову вирушив у путь: «Из Кременца пошёл я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский, на берега моей родной, моей прекрасной Случи...».

 На цьому подорож Тараса Шевченка по Кременеччині була завершена. На основі тут зібраного були написані поеми: «Слепая» (1842), «Невольник» (1845), «Петрусь» (1850), «Варнак» (1856), повісті: «Варнак» (1846) і «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1858). Вдячні кременчани і жителі Почаєва назвали в його честь центральні вулиці міст, встановили пам’ятники. У Кременецькому краєзнавчому музеї діє присвячений йому зал. Ім’я поета носить гуманітарно-педагогічний інститут. На фасаді закладу встановлено меморіальну таблицю про його перебування на цій землі…