БЕЛЕТРИСТИЧНИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
(ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНА: ЄВРОПЕЙСКИЙ КОНТЕКСТ)
Йосип ЛОСЬ
Професор, доктор політичних наук,
кандидат історичних наук, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації
факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,
заслужений журналіст України.
Нагадаємо давно доведене: розуміння та розумність постають найчастіше не з нагромадження та актуалізації фактів, а із самоаналізу, рефлексії. Самі темпи змін вимаганні, більшої виразності думки, щоб не опинитися у полоні банальностей і штампів, що під сучасну пору репрезентує Більшість медійної сфери. Мусимо зберегти вищу лігу журналістики - світоглядну публіцистику. І ще таке судження: доти, поки Європа ігноруватиме моральні питання, доти, поки вона соромитиметься визнати свої християнські корені, вона не зможе вирішити протиріч і знайти відповіді на інші питання. Гідність мислення сприймає свободу мас-медіа як істину; усяке інше тлумачення - непорозуміння. Творчі джерела історії полягають у розвитку шляхетних потенціалів людини. Вперше потенціал з’являється як візія, потім - як ідея і концепт, наприкінці - як ідеал й програма життя. Відтак мусимо позбутися орієнтирів на фастфудизацію процесу навчання у вищій школі. Інакше майбутнє поглине нас щораз більшими потоками інформації: знатимемо вже все, але ніхто не буде думати. Але ж за великим рахунком світом рухають ідеї, а не інтереси. Якщо медійна сфера зігнорує ідеї, не продукуватиме їх, деградація суспільств неминуча.
Вже у стародавньому Китаї змодельовано поняття «благородний муж» (Конфуцій) - оце й називаймо елітарністю, а в Індії обгрунтовано «культуру серця» (Індія). В античну епоху, у Стародавній Греції виразно сформульовано засади «дошукуватися повноти істини», «справедливості у словах», «вироблення душі», виявилося розуміння того, що «найщасливіший той, у кого немає зла в душі», що доки душа «нерозумна й розпусна, несправедлива та безбожна, то не треба йти на повідці в її бажань, потурати у всьому; дозволяти ж можна лише те, що зробить її кращою», отже - «красномовством треба користуватися лише задля справедливості» . Мистецтва слова без пізнання правди немає. Божественний порив творчої людини вабить її до щораз вищих осягів.
Пізніші епохи відшліфували потребу багатовимірного шляхетного мислення, що враховує взаємозв’язок між цілим та його складниками, між поставою публіциста, письменника й культурним, соціальним та природним середовищем. У листі до матері (Флоренція, літо 1838) Юліуш Словацький писав: «Якщо бачиш, дорога, щось прохідне у мені, якийсь фальшивий напрям думок, застережи мене, будь мені провідницею, світлом у дорозі» . Дбаючи про лікувальні властивості слова, він відтворив автентичну епоху: людей, події, рефлексії; навчився відчувати до «глибини ії душі» природу. Багато кажуть нам такі сповідальні мотиви: «прагну до душевного спокою і всі мої заняття і книжки, які читаю, повинні допомогти мені досягнути філософської мудрості і моральної довершеності» (2; 70). По-сучасному відтак звучать його висновки, характеристики: «Нудьга і знеохочення - це дві головні риси характеру теперішніх людей»; «Наші товариства в тисячу раз приємніші - освічені наші земляки далеко більш освічені, ніж тутешні» [Листи з Женеви Ю. Словацького].
Вічне, сокровенне у думках і почуваннях славетних поетів, письменників, публіцистів, віддзеркалене у їхніх творах, листах, неминуче дозволять зупинити навалу кічу, релятивізм, матеріальний і культурний консюмеризм. У якому напрямку має розвиватися суспільство, щоб зберегти вищі пласти культури, суспільного облаштування й духовності, врешті людину як Боготвірний феномен - над цим багато думали морально чутливі особистості усіх народів, про це вони залишили свої заповіти у Слові, що визволяє.
Наведемо два маловідомі свідчення. Перше - думка Миколи Гоголя: «Бродіння всередині не виправиш ніякими конституціями. Суспільство влаштовується само собою, воно складається з одиниць. І потрібно, щоб кожна одиниця виконувала обов’язок свій. Потрібно пам’ятати людині, що вона не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Доки вона хоч скільки-небудь не житиме життям небесного громадянина, доти не буде порядку в земному громадянстві». Друге: знаменитий австрійський поет і прозаїк Райнер Марія Рільке, мандруючи світами, саме у слов’янському світі, передовсім в Україні, знайшов свою духовну батьківщину. Кілька автентичних свідчень: «Тут знову осягаєш розміри і масштаби. Довідуєшся: земля - велика, вода - теж щось велике, але насамперед великим є небо. Те, що я бачив досі, було лише образами землі, річки та світу. Тут все це є само собою. У мене відчуття, ніби я споглядав саме творіння Бога-Отця...»; «Навчи мене твоєї пісні, навчи мене твого страждання» (про Київ); «Я б хотів тут оселитись назавжди». Саме на українських просторах поет знайшов особисту дорогу до Бога: «Згаси мій зір - я все ж Тебе знайду, Замкни мій слух - я все ж Тебе почую. Я і без ніг до Тебе домандрую. Без уст Тобі обітницю складу» .
Справдешня, тобто будуюча література відтворює й вибудовує світосистему, часопростір попередніх поколінь і, випереджаючи час, візує майбутнє. І хоча під сучасну пору володар дум і народне сумління (письменник) перетворюється у химерну декоративну фігуру, яка полишає місійність своєї творчості десь за історичним горизонтом, усе ж цілісний спадок людства вселяє оптимізм. Життєздатні культури, в тім - літератури, які відкрили найбільше істин, надзвичайно рідко піддаються нігілізмові: на перешкоді йому стає самоочевидність вартостей «святої правди-справедливості» (Тарас Шевченко).
Белетристична традиція посутньо не може бути замінена комп’ютером. Маємо на увазі книги, що їх читаємо уважно й заангажовано. Це цілком інше читання, ніж швидке здобування інформації через інтернет. Цифри не вб’ють літери. Потреба у гідності мислення, науці мислення ніколи не зникне.
Принагідно заакцентуємо: інтернет пропонує переважно випадкову інформацію, без можливості пов’язування із собю окремих фрагментів; аби з них скористати, треба володіти певною культурою, вмінням систематизовувати н і концептуалізовувати факти, а також випрацювати дисципліну думки. Нав’язаний нам цинічний ринок неспроможний врегулювати всіх проблем, у творчості особливо. Мусимо відв’язатися від плодів історії фарисейства, розбою, ментоциду, етноциду, геноциду, етнічного винародження, суспільного упослідження, економічного визиску і соціальних кривд, політичних, релігійних, культурних і расових переслідувань. Цю негативну історію розпинання людини, народів і людства на хресті рабства тільки в останні два століття повновартісно відтворили Діккенс і Достоєвський, Шевченко і Бальзак, Словацький і Мацііні Солженіцин і Мілош, Франко і Фолкнер, Бйолль і Алєксієвич та багато інших. Повноцінність людського життя вимагає рівнорядного розвитку культури і цивілізації. Література й світоглядна публіцистика у цьому контексті відіграють провідну роль.
Нагадаємо, для переконливості, такий факт: у 1597 році відомий філософ та теоретик науки Френсіс Бекон писав, що «знання - це сила». Він і його послідовники були переконані, що у перспективі знання вирішить усі проблеми людства. Однак сьогодні фахівці стверджують: знання зійшло з колії, хоч нам нав’язали стереотип про «суспільство знань» - мовляв, знання як четверта продуктивна сила стає важливішою за землю, капітал та фізичну працю. Певна річ, знання подолало тотальний голод, деякі хвороби, сприяло висадці людини на Місяці, стало осердям так званого інформаційного суспільства, повсюдної медіатизації. Але чому «цивілізація виросла, а людина змаліла» (Євген Сверстюк)? Чому «демократія без цінностей легко перероджується у закамуфльований тоталітаризм» (Іван Павло II)? Першопричина - запанував умонастрій вигоди, тобто матеріалістичний нігілізм. Енергія думки перестає бути світлою.
Оскільки найважливішою інформацією для кожної людини є власне та, що Бог існує, призначення творчої особистості - стати Апостолом Істини. Щоб примножувати мудрість, треба постійно переосмислювати, переживати своє минуле, звіряти його із досвідом інших народів. За таких умов відповідальні письменники й публіцисти переводять інформацію у знання, а знання - у мудрість. Рівно ж слова їхні - від Душі, навіть найгостріша критика не стає репресивною. Такі автори пишуть, спираючись на власне сумління. Тому благородна суб’єктивність стає журналістикою найвищого ґатунку.
Докладніше - про міркування одного з найавторитетніших літературних критиків нашого часу, професора Єльського університету (США) Гарольда Блюма. Автор понад 40 книг, сотень статей у спеціальних і загальнопрофільних опінієтворчих виданнях, він нещодавно видав фундаментальну монографію «Анатомія впливу» з акцентуючим підзаголовком «Література як спосіб життя» (The Anatomy of Influence. Literature as a Way of Life). Для нього читання є найголовнішим способом надання сенсу життю, тому у своїй останній книзі «будує міст для мільйонів справжніх читачів з усього світу, анонімних читачів, які без огляду на усе, навіть на факт, що для справжньої літератури настали страшні часи, не відкидають її». Г. Блюм критично характеризує сучасну моду на популярне плитке чтиво, вважаючи це явище «інтелектуальним самогубством». Під сучасну пору не беруться до уваги будь-які естетичні й пізнавальні вимоги, характерні для великої літератури. Данте, Монтеня, Сервантеса, Шекспіра, відсувають на маргінес огидні бестселери чи їхні відповідники. Тимчасом «вогонь і світло» - чільні ознаки життєвої сили, любов до усіх людей приносять нам поети, в тім - Юліуш Словацький. Повернімося до сповідальних мотивів Г. Блюма: виявляється, найбільше вплинула на нього книга Мобі Дік, потім Шекспір, Вітмен, а «Джонатана Свіфта перечитав 120 разів і знає напам’ять». Яку вагу має книга, каже Блюм, засвідчує шостий том Занепад Римської імперії Едварда Гіббона - це текст пророчий, діагноз ідеально пасує до того, що «діється сьогодні у моїй країні».
Подібні думки знаходимо у розділі читацьких листів англійської газети «Тайме» (The Times), серед яких були Бернард Шоу, Герберт Веллс, Артур Конан Дойль, інші особистості. Оскільки література - один з найбільших предметів гордості англійців, причому насамперед завдяки поезії, яка промовляє здебільшого про загальне й незмінне в житті людини, й подібно до музики, переборює межі свого часу, бо ж звертається до наших емоцій через основні, вроджені відчуття ритму й гармонії, - перший обов’язок кожного учителя літератури полягає у тому, щоб надати можливість учням насолодитися віршами.
Рівно ж британський письменник, есеїст і перекладач Тім Парке піддає критиці «інтернаціоналізацію в літературі», яка полягає у тому, що відкидається спадок попередніх епох, коли літературу сприймали як свідчення генію народів та їхніх мов; мішанина спеціальних літературних ефектів, інтелектуальна мілизна, іронічність, кпини з народних звичаїв, екстравагантні метафори та ін.. - усе це позбавляє читача пізнавати автентичну культуру народів. Чомусь більшість нинішніх так званих рейтингових письменників звертається з повним довір’ям до міжнародного ліберального читача, щоб «висміяти локальну розумову обмеженість». Тім Парке слушно акцентує: «Замість нас визволяти, процес інтернаціоналізації літератури зміцнює стереотипи, коли перед доконечною потребою пізнання багатьох країн застосовуємо систему швидкого етикетування, аби якось упорядкувати усе у своїй голові. Примітивізація і стандартизація, що неухильно виявляються у перекладі, лише додатково посилюють цей процес».
Нині, коли відверті розтлінники свідомості діють як з ідейних, так і комерційних міркувань, коли чітко визначилася тенденція не рятувати, а переінакшувати світ, відтак вичавлюється сама ідея істини, руйнується основоположний принцип ієрархії вартостей, коли деспотія матеріалізму стала переплетенням антропологічних, психологічних, ідеологічних і політичних факторів, - світоглядна публіцистика має першочерговий обов’язок допомогти суспільству збагнути місійний потенціал великої літератури. Чи не тому публіцистичне слово стає для сучасників настільки ж насущним, як і шедеври світової літератури. «Осліпнути» набагато легше, ніж прозріти. Мається на увазі не фізичний стан, можна «осліпнути» з ненависті, себелюбства, захланності. Ось чому завдання журналістів, літературних критиків, письменників не «засліплювати» споживачів інформації, а допомагати прозріти, можливо саме тепер, на межі давнього релігійного і нового політичного мислення, коли неодмінно народиться моральний кодекс усього людства. Ніл Габлер (Neal Gabler) - публіцист, політичний коментатор, викладач культурознавства в університеті Південна Каліфорнія (США) на сторінках впливової газети «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) доводить, що найважливішою функцією ідеї є не тільки пізнання світу, але й зрозуміння суті речей, визначення тенденцій розвитку, розширення інтелектуальних горизонтів. Як автор статті «Кінець світу ідей» він наполягає на тому, що винаходів замало, йдеться про доконечну потребу змінити спосіб нашого мислення. Винаходи мають характер матеріальний, а не ідеальний. Мислителі стали «товаром дефіцитним», ми стали інформаційними нарцисами; якби сьогодні з’явилися, скажімо, такі постаті, як Маркс чи Ніцше, проголошуючи свої ідеї, на це не звернули б жодної уваги, причому навіть опінієтворчі медіа. «Будемо вже знати все. Але ніхто не буде мислити. Подумаймо про це».
Наполягаємо: в умовах, коли «люди не знають точно, що відбувається у світі», а в країнах демократії «політики мають погану репутацію, люди не вірять їм», обороняє Слово від зливи несуттєвих слів власне письменник-подвижник-мислитель. Один, вже сучасний приклад: Габріель Гарсія Маркес. Коли в 1982 році йому була присуджена Нобелівська премія, преса Латинської Америки висвітлювала цю подію сім тижнів підряд; сотні концептуальних статей, певна річ, з’явилося у провідних виданнях світу. Назви його книг, як і твори Шекспіра, часто стають основою газетних заголовків. Великий міфотворець Габріель Гарсіа Маркес сам стає одним зі світових міфів. Практично немає жодної серйозної національної літератури, на котру не вплинули б твори Маркеса, передовсім потужні архетипічні герої його книг. Звернемо увагу на те, що публіцистичні статті Г. Маркеса видавалися кількома томами. Вважаючи, що журналістика - найкраща у світі професія, він орієнтує творчі особистості на «допитливість у пізнанні світу», на «спілкування із серцями читачів», на «цілісне і чітке зображення того, що відбулося», на прищеплення студентам культурного досвіду, якого вони не отримали у школі, а також скеровувати майбутніх журналістів «досліджувати явища життя», аби виробити у них інстинктивне, наче дихальний рефлекс, розуміння етичних стандартів.
Завжди існував тісний зв’язок між рухом знань, духовним визволенням і ушляхетненням громадського життя. Новизна нашого часу полягає в тому, щоб «не датися» (думка Т. Масарика), не дозволити витіснити кічем творчості людей, які утверджують добро, причому добре (bonum bene facere). «Місія справжньої літератури - гоїти душу... Якби не класична література, хто б аристократизував наш дух, випікав би залізом маловірство, відступництво, підлість?...Література є літературою лише тоді, коли породжує високу пристрасть і допомагає людському серцю витерпіти безчасся, стати мужнішим і відданішим. Це завдання існувало тисячоліттями і його не відмінити ніякою модою і злободенням... Писати, спираючись на землю і небо дитинства, на духовне здоров’я, закладене батьками. Від батьків, зокрема, залежить: світлого, жертовного чи упирського, виродкуватого типу є той письменник... Зостається індивідуальне зусилля: хто витримає те все, той врятується і допоможе врятуватися іншим... Десь тут захована і моя надія на консолідуючу місію літератури в суспільстві...» .
«Безчасся» неолібералізму й марксизму як дітей однієї матері, перенесення практично на усі аспекти буття орієнтирів атлетів Антики - «Швидше, вище, сильніше! (Citius, altius, fortius)», утилітаризм, що порушив рівновагу, НОВО- МОВА (newspeak), що запанувала у мас-медіа та літературі - усі ці застереотипізовані явища усе ж не підважать репутацію класичної літератури, яка залишила після себе «благу вість у спадок читачам», обгрунтовуючи вічне. Дуже промовистим прикладом є вплив літератури на формування гуманістичного світогляду Томаша Масарика - чеського філософа, публіциста, вченого, політичного діяча, який після Першої світової війни чотири рази поспіль обирався президентом Чехословаччини. Він часто повторював, як Данте, Шекспір, Гете, Лессінг, Мольєр, Бальзак, Санд, Дюма, Пушкін, Гоголь, Гончаров. Тургенєв, Міцкевич, Красінський, Нємцова, Неруда, Гавлічек, орієнтальні поети-мислителі, творці християнської культури сприяли розвиткові його мислення й розумового дозрівання. А це давало гносеологічну гарантію: довір’я до досконалішого пізнання майбутніх віків. Видатний чеський письменник Карел Чапек опублікував у різних газетах (головно у «Lidovych novinach») 50 статей, присвячених Масарикові; маючи можливість упродовж п’ятнадцяти років спостерігати за Т.Масариком за різних обставин, Чапек опісля видав «Бесіди з Т.Г.Масариком». Видання в українському перекладі містить передслово Євгена Топінки з промовистим епіграфом-думкою Євгена Маланюка: «Як у понятті середнього європейця слово «Україна» досі асоціюється передовсім зі словом ‘Шевченко’, так Чехія є майже синонімом одного імені - Масарик» .
Кращі зразки сучасного красного письменства допомагають людям прозрівати, скеровувати думку в нове й незнане. Європейська традиція розвиненої самосвідомості дозволяє постійний пошук альтернатив розвитку. Пошукова функція світоглядної публіцистики реалізовується, скажімо, у тому, що надбанням медійного простору, отже, масового читача стають велемудрі думки знакових постатей багатьох народів, у тому числі - українського. Кілька прикладів. Світової слави правник Богдан Кистяківський 100 років тому писав на сторінках «Русской мысли»: «Я народився в одному з найбільших, а отже, зрусифікованих міст України,... походжу з дуже інтелігентної, а тому теж значною мірою зрусифікованої родини...до сих пір я проклинаю свою долю за те, що я виховувався не в рідній школі, що в дитинстві я мало слухав рідних пісень, що моєю фантазією володіли не рідні казки, що з літературою я познайомився не на рідній мові і що я зріс чужий тому народові, серед якого я жив, чужий моєму рідному народові. Лише в юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську мову, познайомився з українською поезією, піснею, літературою, полюбив український театр, і я вважаю, та й завжди вважав, що лише з того часу я почав робитися особистістю і культурною людиною. Ті душевні переживання, які пов’язані з цим періодом мого життя, надзвичайно розширили мої здібності сприймання. Лише з цього часу на мене почала справляти глибоке вражіння російська та європейська лірика, тоді ж я раптом збагнув суть драми, і в мене утворився зовсім новий погляд на літературу».
Зіставмо ці міркування зі сповідальними мотивами листів Юліуша Словацького до Матері. Здавалось би, різні епохи, обставини життя, можливості самореалізації. Однак вічне, сокровенне, освітлення розуму любов’ю душі споріднює морально чутливих людей, рівно ж - творчі особистості поза часом і простором. «Так часто тим, хто не розуміє глибини поезій, Шекспір видається дитиною або навіженим, в той час, як кожна його сцена відкриває глибоке знання людського серця і позначена величчю поетичного генія» (Лист 9). «Мамо моя, колись малий наш будиночок, білий як сніг, з зеленими віконницями, з червоним дахом, обсадимо різнокольоровими мальвами. Ззаду буде рости кілька ялин і кілька беріз тремтливих.., і стежки будуть висипані жовтим піском, і ластівки будуть над ганком гніздитится. О, яке б це було щастя!» (Лист 35). «Обов’язково треба якогось поетичного світу, - треба обов’язково вдіти на ніс інші окуляри, ніж оці наші кришталики очей... Шекспір і Данте - тепер мої улюбленці, і так вже два роки. Чим більше я вчитуюсь в обох, тим більше бачу краси. Мамо моя, яким би я був щасливим, коли б міг з цими двома померлими сісти під якоюсь липою або дубом, перед моєю власного хатою в моїй рідній землі - і мріяти, і записувати мрії, і гомоніти з Тобою, кохана Мамо, і розповідати тобі з запалом мої поетичні плани, так, як колись бувало» (Лист 39).
Література найбільшою мірою відтворює невпинний рух історії, що здійснює вищу мету - просвітлення людських душ, єднання з волею Провидіння. Слово речників народів, відчуте й сприйняте глибоким серцем, зайняло свої несхитні висоти. Простір активної думки у сучасному інформаційному суспільстві підтримує і тривалість націонTimes New RomanTimes New Romanspan style=ального мислення, і гармонію світу вартостей у вселенському вимірі. Публіцистика думання застерігає нас від того, щоб узаконювати розмитість уявлень про добро і зло. Формування цілісної світоглядної публіцистики зачіпає низку проблем дослідження ціннісної орієнтації людини й спільнот, тобто сенсо-життєвих аспектів, духовної екзистенції мови, обґрунтування ролі слова як універсального національно-духовного адеквата дійсності.
У текстах визнаних польським і українським народами емблематичних постатей літератури і світоглядної публіцистики виразно бачимо ставлення до світу як засадничо аксіологічне. „Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, - писав Вячеслав Липинський, - коли єсть: стихійне, вроджене хотіння; - ясна ідея, усвідомлююча хотіння; - воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; - віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; - і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея”. У контексті нашого дослідження зішлемося ще на думку Оксани Пахльовської: «Інтелектуалізація інформації - один з основних шляхів до створення стандартів демократичного мислення в суспільстві... Зберегти автентичність і гідність у цю добу абсурдів і симулякрів - це не на словах, а реально виклик руйнівним чинникам нашого буття». Це водночас оцінка ролі щоденної газети «День» і орієнтир для публіцистики, усієї інформаційної сфери. Як і ВЕЛИКА світова література, публіцистика ДУМАННЯ застерігає нас від того, щоб узаконювати розмитість уявлень про добро і зло. «Благослови» - й означає обдарувати словом, принести благо у слові. Аргументи і моральні міркування допомагають змінювати спосіб мислення, збагнути священне, непроминальне.
«Наша література по-своєму виідеалізовує народ, але не зверху і здалеку, а з середини: вона підносить з глибини його душі перли, вибирає з його гущі обдарованих душевною красою і силою, вивищує їх і досліджує їхню долю серед сірих, стертих, скалічених і прибитих убогістю буднів українського життя...». Тому для Котляревського «Наталка з простого і чесного роду стоїть найвище».
За десятиліття виходу на еміграції, потім в Україні журнал «Сучасність» (література, мистецтво, суспільне життя) вмістив десятки глибокозмістовних статей з проблем літературної творчості, причому читач мав можливість познайомитися з мотивами, секретами творчості письменників багатьох країн, в тім - українських, яких радянська пропаганда замовчувала, наприклад Василя Барку. Деякі номери присвячували по кілька матеріалів спорідненим літературам. Наприклад, у числі 4 за квітень 1985 р. вміщено розвідки Е. Можейка - «Польська повоєнна література», Ч.Мілоша - «Ворог порядку - людина», Ч. Кіянки - «Про польсько-українські стосунки». Широку панораму розвитку чеської літератури запропонував Йозеф Шкворецький у 10 числі за жовтень 1990 - «Чеські письменники: політики поневолі».
Серед сотень фундаментальних досліджень творчості Тараса Шевченка варто запропонувати масовому читачеві статті й доповіді Миколи Шлемкевича - «Тарас Шевченко», «Глибинна верства світогляду Шевченка» (див.: Верхи життя і творчости. - США, 1958), Євгена Сверстюка - «Шевченко і час» (Київ-Париж, 1996). Авторитетні автори майстерно, по новаторськи обгрунтовують роль нашого найвидатнішого поета у відстоюванні гідності української людини, святої правди-справедливості, що допомагає «наблизитися до первнів українських речей і дій», «відкрити первісну красу природи і людини». Ось чому донині література допомагає «зрозуміти ходу часу і, спираючись на активізовані кращі національні традиції, витворити свою концепцію доби».
Усвідомлення собі божественної суверенності має стати постійно діючим фактором свідомості письменника, поета, публіциста. Це дохідливо й переконливо відтворив Ігор Качуровський у бесідах, трансльованих Радіо Свобода (українська редакція). Обговорюючи «Антологію польської поезії», долю польських поетів XIX віку, роль лауреата Нобелівської премії з літератури Чеслова Мілоша, зокрема Поневолену думку, авторитетний радіожурналіст присвятив докладне радіовисилання творчості Юліуша Словацького. Насамперед слухачі дістали відповідь на закономірне питання: «Чому в українських читачів творчість Ю. Словацького викликає подвійне зацікавлення?». По-перше, він донині вважається одним з найвизначніших представників світового письменства. По-друге, він біографічно й тематично пов’язаний з Україною. Висвітлюючи факт проведення літературного вечора, на якому виступали з перекладами поезій Словацького Микола Бажан і Дмитро Павличко, автор Радіо Свобода інформує: «Однак серед тих перекладачів, що їх перелік подає «Літературна Україна» за 7 вересня 1979 року, ми не бачимо імени Григорія Кочура. Ось перші три строфи з поезії Юліуша Словацького Мій заповіт у перекладі Григорія Кочура (тут знаходимо такі велемудрі слова: «Прихильний був до тих, що серцем благородні», «Та ви, хто знав мене, перекажіть, благаю, що батьківщині я віддав найкращі роки»), Ігор Качуровський, посилаючись на всесвітньо відому італомовну літературну енциклопедію Бомпіяні (Автори. Твори. Персонажі), виділяє чималу статтю про Мазепу. Про цю видатну постать європейського масштабу писали спогади, хроніки, драми й поеми Юліуш Словацький, Байрон, Вольтер, Віктор Гюго, Пушкін, Рилєєв та інші. Про Мазепу написано щонайменше десять музичних творів, у тому числі симфонічну поему Мазепа Ференцом Лістом. Постаті будівничого української культури присвячували свої твори знамениті художники - наприклад Верне, якого згадує Тарас Шевченко у своєму «Журналі» і якому Ліна Костенко присвятила одну з кращих своїх поезій. Далі з висилання довідуємося: «Здавалося б: на чому ж, як не на Мазепі Словацького, слід би було зупинитися київським шанувальникам великого польського романтика. Тим більше, що драму Мазепа Юліуша Словацького переклав свого часу Микола Зеров... Ллє у виступах письменників Мазепи не згадано, [...] згадки про неї не знайдемо також в «Українській радянській енциклопедії». Інформаційна насиченість, фаховий коментар цього радіовисилання виявляються також в аналізі перекладів творі в Словацького, зокрема Батька зачумлених і Гімну галицьким поетом-модерністом Сидорем Твердохлібом, Яром Славутичем, Максимом Рильським.
За умови шляхетної мотивації сучасна інформаційна цивілізація дозволяє довести (нарешті!) до свідомості мільйонів читачів, слухачів і глядачів правдивий образ Зодчого духу Івана Мазепи. Він був високоосвіченою людиною, знав кілька іноземних мов, майстерно (за смисловим наповненням) віршував. Гетьман з розумінням ставився до духовної сфери, глибоко усвідомлював, що підмурівком буття суверенної держави можуть бути лише висока культура, багате духовне життя, міцність релігійних ідеалів. Фундаментальне дослідження Сергія Павленка Іван Мазепа як будівничий української культури саме й акцентує увагу на цих вирішальних факторах ідентифікації нації (Київ, видавничий дім «Києво-Могилянська академія». - 2005. - 304 с.). Подібну роль виконує книга О. Оглоблина Гетьман Іван Мазепа та його доба (Нью-Йорк, Київ, Львів, Париж, Торонто. - 462 с.). Таке вміння включити себе у світ треба вітати, адже це здійснює передовсім ідея, що виростає із схрещення традицій й самобутності з добою і простором.
Сучасні опінієтворчі видання усе частіше обґрунтовують думку про метафізичну, аналітичну, логічну домінанту духу і мислення видатних речників народів. Власна література, ширше - культура завжди формується у діалозі з творчими надбаннями інших націй. Інтеркультурний діалог стає екзистенційною метафорою майбутньої реальної політики. Дискурсивне знайомство з поглядами інших культурних пластів та їхнім баченням нас самих - одне з найважливіших завдань XXI століття. Література, культура в цілості стали вирішальним чинником ідентичності людини, спільнот. Це форма комунікації, найдиференційованішим вираженням якої є сама мова і з нею - широкий спектр духовних ідей. Яскравим прикладом може слугувати вірш-пророцтво Ю. Словацького про майбутнього слов’янського папу. Тільки два витяги: «Довкола розбрат, і Бог б’є нині В могутній дзвін. Це трон для папи, для слов’янина готує він... А треба сили, аби словами Збудити світ. І вже ступає папа слов’янський Братом для всіх... З ран світу викине всю гнилість, Хробацтва гніт. Він дасть любов, здоров’я, щирість, Врятує світ» (17; 364-365).
ВИСНОВКИ
Розпросторюючи надбання найвищих зразків світового письменства, світоглядна публіцистика повніше сприятиме «виробленню душі» й розумовому дозріванню кожної особистості зосібна та спільнот в цілості;
За відсутності нових сучасних ідей облаштування життя - саме класична література зможе слугувати невичерпним джерелом пропонування відважного бачення сенсожиттєвих реалій у часі і просторі;
Самостановлення і кристалізація світоглядних орієнтирів письменника, публіцистика можливі за умови ясного релігійного погляду на світ, філософічного розуміння процесів буття і системно-цілісних методів дослідження, а також використання найвищих пластів мови як духовного адекванта дійсності.