Олена ГАСЬКЕВИЧ

(науковий працівник музею)

 У літературно-краєзнавчому рефераті виділено географічні об’єкти, які Юліуш Словацький відвідав протягом свого недовгого життя в Україні, що знайшли своє відображення у його творчості. Ми пропонуємо поглянути на них очима поета, відмітивши зміни, що відбулися тут протягом, без малого, двох століть.

Для того, щоб глибше зрозуміти генетичні корені творчості Юліуша Словацького, варто ознайомитися з географіею його подорожей Україною, адже саме враження від них послужили поетові для створення образу України у його творчості. Спомин про безкраї степи, мальовничі хатки, яскраві народні строї, далеке відлуння звуків ліри та тремтливої мелодії української пісні трансформувалися в уяві Юліуша, послужили основою для створення «Української думки» та «Змія».

Нагода пізнати свій рідний край випадала поетові двічі в житті. Вперше, коли пані Саломея після смерті чоловіка повернулася з Вільна до Кременця і з 1814 по 1818 роки проживала у своїх батьків; і вдруге - у 1827 році, коли Юліуш здійснив свою першу самостійну подорож до Одеси.

Безперечно, Юліуш Словацький відвідав Почаїв - містечко, віддалене 22 км. від Кременця, відомий з давніх-давен осередок культу Богородиці. В 1240 році тут, на вершині гори, з'явилася Божа Мати у вогняному стовпі і слід ії відбився на камені, наче у воску. Славиться Почаїв і чудотворною іконою Матері Божої Почаївської та іншими святинями. Це місце, дороге для кожного християнина, не залишило байдужим і серце Юліуша. Образ Почаївськоі Богоматері згадується у його творчості неодноразово (''Беньовський'', «Ксьондз Марек»).[1] [2]

Чудесний порятунок завдячував поет іншому образові Богородиці, званому Бердичівським. Це сталося, коли семирічний Юлько з матір’ю їхав до дядька Еразма, що мешкав у Житомирі. Шлях пролягав через Бердичів. Бердичів - старовинне містечко на березі річки Гнилоп’яті, притоки Тетерева. Містечко відоме ще з ХІV ст. В ХVІІ cт. тут прославився образ Богоматері. Це родова ікона Тишкевичів, що протягом двох століть володіли містом. В 1630 році Януш Тишкевич запросив сюди орден отців Кармелітів Босих, подарувавши для їх монастиря старовинний замок. Згодом, кармеліти побудували величний храм, де помістили чудотворний образ, до якого щороку прибували сотні прочан. Коли пані Саломея з сином їхали вуличкою Бердичева, повіз перекинув табун татарських коней і пасажири чудом залишилися живими. Цей випадок закарбувався у пам’яті поета. Він зберіг вдячність до Божої Матері Бердичівської, яка ''наді мною сто диких коней, наче на крилах ангельських пронесла''.

В 1866 році Бердичівський кляштор ліквідовано і на початку ХХ ст. місто було відоме як осередок хасидизму, євреї становили тут 78% жителів.

Під час перебування у Кременці мав Ю. Словацький нагоду побувати у Дубно і Луцьку, бо ці міста стояли на шляху з Вільна до Кременця.

Луцьк розташований в північно-західній частині України, у вигині повноводної річки Стир. Місто оточене широкими заливними луками. Перші згадки про Луцьк є в літописі ХІ ст. Тоді він був головною фортецею племені лучан і називався Лучеськом Великим. До найдавніших пам'яток Луцька належить старовинний замок, зведений на місці дерев'яної фортеці ХІІІ ст., перебудований в ХІV ст. князем Любартом. Замок має у плані вид трикутника і складається із трьох веж: Надбрамної, Стирової і Владичої, сполучених високими стінами з бійницями у два ряди. Замок відомий тим, що тут у 1429 році протягом 70 днів відбувався з'їзд монархів, де обговорювалися заходи захисту Європи від турків. Присутні були: Великий князь московський Василь Темний, імператор німецький, датський і польський королі, князь литовський, посли візантійського імператора, папський нунцій, московський митрополит. Споглядаючи величну панораму грізної Луцької фортеці, поет, як і тисячі туристів, що дотепер відвідують цю стародавню пам'ятку, мабуть, дивувався щедрості тодішнього господаря князя Вітольда та апетитам гостей, які щодня з'їдали 700 волів та випивали   700 бочок вина.

Біля підніжжя Замкової гори стоїть поєзуїтський кафедральний костьол, збудований на початку ХVІІ ст. Важливою історичною пам'яткою є Луцький собор - колишній монастир бернардинів (1736 р.). Варта уваги також синагога (1626 р.).

Луцьк згаданий Юліушем Словацьким у ''Беньовському'': герой твору Сава     «їздив нераз в землю луцьку».[3] У Луцьку, на вулиці Кафедральній, мешкала колись Леся Українка, будинок цей зберігся.

Дубно, як і Кременець, лежить над Іквою. Вперше Дубно згадується у ХІ ст. як центр   окремого князівства. З 1498 по 1619 р. місто належало вельможному роду князів Острозьких, які у кінці ХV ст. побудували тут оборонну споруду для відсічі татарських орд. Дубенський замок частково зберігся донині. Бастіонні фортифікації оточують два   замки: Острозьких (XV ст.) та палац наступних власників Дубна - князів Любомирських (XVП ст.). Нині тут знаходиться музей.   Крім того, у Дубно можна оглянути ранньобароковий костел бернардинів (1614-1629рр.) - тепер церква св. Миколая, будівлю монастиря кармеліток - тепер тут лікарня.

Невідомо напевно, чи бував Ю. Словацький у Бережанах, про яке згадує у своїй творчості. Бережани знаходилися тоді на території Австрії, і немає жодних документів, що поет перетинав кордон. Однак, він мав можливість відвідати це містечко десь між 1815 та 1818 роками, коли частина Східної Галичини під назвою ''Тернопільський край'' входила до складу Російської імперії.

Бережани - старовинне містечко, мальовничо розміщене над річкою з поетичною назвою Золота Липа, засноване у 1530 році воєводою руським   М. Синявським. Родовий замок Синявських (1554 р.) із чудовою замковою каплицею -тепер лише мальовнича руїна. Побудований на плані п'ятикутника, зовні він виглядав суворо і неприступно, але внутрішній інтер'єр, як свідчать документи, вражав багатством і пишнотою. Саме тут Ю. Словацький оселив героїв трагедії ''Ян Білецький''[4].

Крім руїн замку, у Бережанах варто оглянути церкву Св.Трійці (кінець ХYII ст.), готичний костел (ХYII ст.), костел і кляштор бернардинів (ХYII - ХYIIІ ст.), приміщення ратуші, а також вірменську церкву.

У Житомирі, у дядька Еразма, Юліуш побував, принаймні, двічі. Раз у дитинстві, разом з матір'ю, а вдруге - у червні 1827 р., коли він, вісімнадцятирічний юнак, поїхав до Еразма Словацького, щоб обговорити фінансові справи і знайти підтвердження документів про шляхетство.

Житомир розташований на лівому березі річки Тетерів, притоки Дніпра. У древньоруському літописі "Повесть временных лет" Житомир уперше згадується під датою 1240 р. у зв'язку із зруйнуванням його татарами. У ХIY ст. місто входило до складу Литви, а з 1569 року , після Люблінськоі унії, - до складу Польщі. Через Житомир проходив бойовий шлях військ Богдана Хмельницького. В 1793 році Житомир увійшов до складу Росії і з 1804 року став центром Волинської губернії. Оборонний замок, зведений у ХYІ ст., був спалений під час козацьких воєн. В 1737-1746 рр. в Житомирі зведено кафедральний собор, біля нього - єпископський палац у стилі необароко (друга половина ХІХ ст.), у якому тепер знаходиться картинна галерея.

Житомир здавна славився своїми парками, бульварами і садами. З міського парку відкривається чудовий краєвид на Тетерів. Річка тече поміж величними скелястими сірими кручами з глибокими розколинами. Особливо цікава одна із скель, що носить назву ''Голова Чацького''. Форма її нагадує характерний профіль засновника Кременецького ліцею, відомого громадського діяча кінця ХVІІІ - початку XІX століття, Тадеуша Чацького.Під час канікул 1827 року Юліуш Словацький їздив з матір'ю до Верхівки, недалеко Бару, над річкою Лядавою, притокою Дністра у маєток Михальських.

Поет запам'ятав український колорит: села і хатки у степу, кінних козаків, барвисті вбрання українок. Він розумів і любив українську мову, про це свідчать неодноразові вкраплення українізмів у ''Срібному сні Саломеї ''.[5] Напевне, зустрічав і мандрівних лірників. Потім такого натхненного лірника він відобразив у образі Вернигори.[6]

З Верхівки, разом із приятелем Зеноном Михальським, молодий Юліуш помандрував до Одеси.

Це була його перша далека самостійна подорож. Душа юнака була переповнена новими враженнями, які він виплеснув на папір лише через кілька років, коли туга за рідним краєм ставала все нестерпнішою. Спочатку друзі відвідали Тульчин -маєток багатого і вельможного роду графів Потоцьких. З початку ХYIIІ ст., коли це місто потрапило до рук Потоцьких, воно стало, хоч і на короткий час, столицею гігантської латифундії. Нові власники звели тут величезний пишний палац у стилі класицизму. За широким, оздобленим величними колонами, фасадом знаходилося 100 залів, бібліотека та велика колекція творів мистецтва; довкола палацу виріс чудовий парк, званий Хорошею.

Цікава і драматична історія життя його власника, Станіслава Щенсного Потоцького, нерідко служила темою для творів письменників. Зокрема, відома драма ''Марія'' авторства сучасника Ю. Словацького, представника ''української школи'' в польській поезїї, випускника Волинського ліцею А. Мальчевського. Канвою драми послужила правдива історія про таємний шлюб Щенсного з Гертрудою Коморовською, яку пізніше, за наказом свекра, втопили в ополонці. Сам Щенсний, один з ініціаторів промосковської Тарговицької конфедерації, вважався в патріотичних польських колах особою одіозною. Скандальної слави додало йому одруження з прекрасною грекинею Софією, більш ніж сумнівної репутації. В час відвідин Тульчина Словацьким, палац належав синові Софії, Мечиславу, який підступно вирвав його з рук матері.

 Спогади про Тульчин можна відшукати в Щоденнику поета. «Третього дня увечері ми приїхали до гарного Тульчина Потоцьких. Хороше, сад і палац захопили мене…»[7] Дочекавшись сходу місяця, поет із приятелем довго гуляли парком, милувалися залитим місячним сяйвом білим палацом, пустим і завмерлим, над яким зримо відчувалося тяжіння родового прокляття. Згодом Ю. Словацький продовжив тему повісті А. Мальчевського, описавши подальшу долю і смерть Щенсного Потоцького у поемі ''Вацлав ''(1838 р.)[8]

Нині Тульчин - районий центр Вінницької області. Тульчинський палац зберігся. Окрім нього тут є й інші історичні пам'ятки. У 1796-1797 роках у Тульчині була штаб-квартира російського полководця О. В. Суворова. Тут же він написав свою книгу ''Наука перемагати''. У 1822 році в місті зі штабом російської армії перебував полковник П. І. Пестель, керівник Південного товариства декабристів. У Тульчині протягом 1905 - 1917 років жив і працював учителем співів відомий український композитор, майстер хорового мистецтва М. Д. Леонтович.

Далі дорога наших мандрівників пролягла до Умані. Місто Умань засновано у першій половині ХVІІ ст. Протягом багатьох років у районі Умані спалахували народні повстання. В історію місто увійшло у зв'язку з небувалим за розмахом повстанням, що дістало назву ''Коліївщина''. Після його поразки місто Умань надовго стало символом протистояння двох сил, неоднозначно оцінюваним істориками. Трагічні уманські події лягли в основу твору Ю. Словацького ''Срібний сон Саломеї''.

Зовсім інші почуття охоплювали подорожніх у славнозвісному уманському парку Софіївка. ''Квіток Софіївки я бачив пишний чар, Блукав квітчастими ланами України…''[9] Софіївка- це своєрідний гімн коханню літнього графа Щенсного Потоцького до прекрасної грекині Софії, що знайшов своє втілення у досконалій композиції паркового ансамблю. Парк, закладений в 1793 році, не має собі рівних. Він займає поверхню 150 га. Будівництво парку цілковито змінило природний краєвид, але ефект був вражаючий: де ж іще можна було поплавати на човнах рукотворною підземною річкою? Де складні системи фонтанів били з такою неймовірною силою? Композиції рідкісних видів дерев вдало доповнювали штучні гроти, святині античних богів, статуї і обеліски, рукотворні стави, поєднані каналами і водоспадами. Центр композиції становив комплекс споруд, розміщений навколо трьох ставів. На середньому, так званому Солодкому морі, знаходився Острів Кохання з прекрасною альтанкою. Окрему частину становила скельна Долина Велетнів.

Парк Софіївка, що входить до Державного заповідника, приваблює тепер численні екскурсії. Тут ведеться наукова і дослідницька робота.

       Відомо, що Юліуш Словацький був надзвичайно вразливий на красу природи, то ж не дивно, що чарівні пейзажі Софіївки назавжди закарбувалися в пам'яті поета і послужили тлом до повісті ''Король Лядави''. Повість, написана французькою мовою, на жаль, не закінчена. Її героями були вже відома Софія Потоцька та Вацлав Жевуський, легендарний Емір, з яким Юліуш зустрівся на своєму шляху.

Далі подорож юного Словацького пролягла під Балту, до Юліушевого дядька Теофіля Янушевського, який жив у селі Граціанівка. По дорозі заїхали до Савраня, де паном був, згаданий вже, Вацлав Жевуський. Ця колоритна і таємнича постать ніби зійшла зі сторінок повісті М. Гоголя. Талановитий і високоосвічений, пан Вацлав чотири роки провів у Туреччині та Сирії. Повернувшись на батьківщину, він змінився до невпізнання. Оселився не у своїй резиденції, а у старій напівзруйнованій садибі, де займався розведенням арабських скакунів, плекаючи їх, як рідних дітей, так, що навіть спав у стайні разом зі своїми улюбленцями. Подейкували, ніби він знайшов філософський камінь, ніби випадковий перехожий у місячну ніч, завмираючи від жаху, бачив, як вікна графської садиби освітлювалися таємничим світлом, кімнати наповнювалися дивними тінями і лилися монотонно-тривожні звуки східної музики.

Балта		Саврань

Згодом Вацлав Жевуський взяв участь у польському Листопадовому повстанні і уславився своїми подвигами у боротьбі проти царської влади. Смерть Еміра була такою ж таємничою, як і його життя. У травні 1831 року його загін був вщент розбитий під Дашевим. Вацлава не знайдено було серед загиблих, він пропав безвісти, не залишивши й сліду. Не дивно, що таку романтичну постать Юліуш Словацький зробив героєм повісті ''Король Лядави'' і ''Думи про Вацлава'', де посмертно звеличив героїчні подвиги Еміра.

Містечко Балта, у яке заїхав поет після відвідин родичів у Граціанівці, розташоване над річкою Кодимою, що ділить його на дві частини. Одна належала до Туреччини, інша, звана Юзефоградом на честь засновника міста Юзефа Любомирського, - до Польщі. Пізніше, вже об'єднане, місто стало відоме своїми кінними ярмарками. З пам'яток архітектури, які збереглися донині, тут найвизначнішою є давня (з 1765 року) вірменська церква. За радянських часів там містився автовокзал, а від 1993 року діє римо-католицький костел.

Разом із третім товаришем, що приєднався до двох приятелів, вирушили до Одеси. Тут вперше у житті юнак побачив море. Але дивно – це на знайшло жодного відгуку у його творчості. Єдиним свідченням його перебування тут є дві скупі згадки у листах до дядька. Частково це можна пояснити надміром нових вражень. Можна собі лишень уявити ейфорію юнака, що вперше, вирвавшись із опікунських обіймів матусі, самостійно пізнавав світ, жадібно вбираючи нові відчуття, краєвиди, знайомства. Чудові морські пейзажі, вигляд одеського порту не могли пройти повз увагу поета. Однак, залишилися лише малюнок корабля та, сповнені захвату, його описи морської подорожі в 1836 році.

Історія Одеси така ж велична і захоплююча, як і її краєвиди. Місто розташоване на північно-західному узбережжі Чорного моря, де здавна жили слов'янські племена, що у ХІV-ХV столітті підпали під владу турків. Загарбники побудували тут могутню фортецю Хаджибей. Під час російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) фортецю здобули російські війська. У штурмі брали участь українські козаки під командуванням Головатого, Чепіги. Після перемоги виникла потреба у спорудженні тут військової гавані та купецької пристані. 22 серпня 1794 року, коли закладені були портові споруди, вважається днем заснування Одеси. Назва міста походить від грецької колонії Одесос, яка колись тут існувала.

Одеса – одне з небагатьох стародавніх українських міст, збудованих за заздалегідь розробленим генеральним планом. Цим і пояснюється чітке планування вулиць центральної частини міста, правильна форма кварталів та раціональне використання рельєфу місцевості. У місті збереглося чимало пам'яток старовинної архітектури. Гордість міста - оперний театр, споруджений наприкінці ХІХ століття. На Приморському бульварі стоїть пам'ятник Рішельє - одеському градоначальнику. Від підніжжя пам'ятника до моря спускаються гігантські сходи, так звані Потьомкінські. Високе плато Приморського бульвару з обох боків замикається чудовим будинком колишньої міської думи і палацом М. Воронцова. Серед архітектурних пам'яток минулого відзначаються: збудований у першому десятиріччі ХІХ ст. палац Потоцьких, де тепер міститься картинна галерея, палац Наришкіної, палац Гагаріних (1842р.).

Зворотній шлях юного поета до Кременця був таким же веселим і захоплюючим. По дорозі друзі мали можливість оглянути безліч середньовічних замків, що протягом багатьох століть становили оплот християнства у цьому регіоні. Можливо, бачили могутню й грізну Кам'янець-Подільську фортецю, мальовничо розташовану над Смотричем. Безперечно, побували у Барі. Згадка про Бар є у Сонетах. Під Сонетом 1 Юліуш Словацький зробив такий запис: "1827. В дорозі із Бару до Кременця". Можливо, поет затримався на узгір’ї над містом і побачив його, як головний герой поеми „Беньовський”… Ще раз Бар виступає у драмі „Ксьондз Марек”[10].

Бар, цю важливу прикордонну фортецю, в середньовіччі неодноразово здобували турки. За часів національно-визвольної війни Богдана Хмельницького (1648 -1654 рр.) Бар виявився в центрі буремних подій. У період 1672-1699 рр. місто належало до Турції. В польській історії Бар відомий тим, що у 1768 р. тут організувалася конфедерація для боротьби з царською владою. Із Кременцем це подільське місто пов'язує ім’я королеви Бони. Спочатку місто називалося Рів, але королева Бона, ставши його власницею, змінила назву міста на більш милозвучну. Перейменувала його на Бар, по асоціації з батьківщиною королеви - князівством Барі. Ініціали Бони помітні на старовинному гербі міста.

Сьогодні Бар - одне з найбільших міст Вінницької області. Назва його тепер звучить дещо двозначно і це має цілковите підтвердження. Барів тут і справді дуже багато.

Залишивши своїх друзів у Верхівці, Юліуш повертався до Кременця сам.
Дорога пролягала повз Збараж -місто, що знаходиться на межі Поділля і Волині, родове гніздо князів Збаразьких. Невідомо, чи заїжджав сюди поет, щоб оглянути старовинний замок, що знаходився тоді на території Австрії, чи лише бачив його здалеку. А у Збаражі є на що подивитися. Найцікавішою пам’яткою міста і понині залишається замок (збудований у 1620-1631 рр.), відомий з історії завдяки знаменитій облозі козацькими військами польського загону, очолюваного Яремою Вишнівецьким. Ця історична подія стала темою багатьох творів, найвідомішим із яких залишається, безперечно, талановитий, але неоднозначно оцінюваний як польськими, так і українськими істориками роман Г. Сенкевича "Вогнем і мечем". Події ці знайшли свій відбиток у незакінченій драмі Ю. Словацького "Ян Казимир"

        &nb/tr, times; font-size: 14pt; sp;Тепер у Збаразькому замку, що включений до Національного заповідника, знаходиться краєзнавчий музей. Зовні палац відбудовано, зберігши його первісний вигляд. Замок є типовим прикладом оборонної резиденції типу "palacco in fortecca". Його сувора брила, залишки військових укріплень свідчать, що у ті давні часи будівничі більше дбали про обороноздатність замку, аніж про його оздоблення. Зрештою, це компенсувалося його розкішним внутрішнім облаштуванням.

Навпроти замку по другій стороні річки Гнізна знаходиться Бернардинський костел (близько 1627 р). Його архітектура поєднує в собі риси бароко і ренесансу, а олтар прикрашають статуї відомих різьбярів Львівської школи - Пінзеля і Осінського. Цікава для туристів і Воскресенська церква (1720 р.), розташована в центрі міста і старовинна 400-літня оборонна церква у Старому Збаражі із сонячним годинником на стіні.

Все ріднішими ставали волинські краєвиди, а дорога сама вела нашого юного мандрівника до родинного гнізда. І вже зовсім близько (24 км. від Кременця) на обрії з’явилися вежі святинь та силует чудової магнатської резиденції. Це – Вишнівець, колиска одного з наймогутніших волинських родів - князів Вишнівецьких. Двохповерховий палац був збудований в 1720 р. на місці давньої фортеці останнім із роду Вишнівецьких Михайлом Серватієм і перебудований (1731-1734 рр.) наступним власником - Мнішехом у стилі французького ренесансу по типу заміських   резиденцій французьких королів. Внутрішнє вбрання палацу вражало красою та розкішшю. Блискуча дзеркальна зала, покої у японськомку та китайському стилях, прекрасний Зал Королів. Завдяки їм Вишнівець пишався назвою Волинського Версалю. А чого варта величезна бальна зала, прикрашена 45 тисячами голандських кахлів, оздоблених ручним розписом, причому малюнок жодного разу не повторювався! Славився Вишнівець чималою збіркою творів живопису, де одних лиш портретів налічувалося близько 600; дорогоцінною бібліотекою, що містила 15 тисяч томів.

 

 

Напевне, Юліуш Словацький не пропустив тут нагоди помилуватися прекрасним ландшафтним парком, запроектованим Діонісієм Міклером. Прогулюючись поміж квітів, дерев та скульптур, можливо, натрапив на загадкову вежу оранжереї, обплетену диким виноградом, де, за легендою, один із Вишнівецьких ув’язнив прекрасну княжну. В тиші парку юний поет наслухався, чи не почує брязкоту зброї Білого Лицаря, привид якого, кажуть, ще й досі бродить парком, шукаючи свою кохану. Боронь Боже зустрітися з ним поглядом! Очі його сповнені таким невимовним смутком, що, варто необережному перехожому лиш на мить зазирнути у них, щоб назавжди втратити усміх. Хтозна, може той загадковий лицар із Вишнівецького парку таки напоїв Юліуша своїм предковічним смутком; чого ж бо його поезія так крає серце.

Через 19 років відвідав родове гніздо Вишнівецьких інший геніальний поет з зовсім іншою біографією, син стражденної України - Тарас Шевченко.

В 1848 році по дорозі до Верхівні у Вишнівці "застряг" французький письменник Оноре де Бальзак. Звідси він писав своїй коханій Евеліні Ганській, нарікаючи на непрохідне болото і нудні прикордонні формальності.

Вишнівецький палац, розорений під час Другої світової війни, активно ремонтується і сьогодні він привертає до себе сотні туристів. Біля його підніжжя, над ставом, стоїть старовинна церква, де поховані православні предки князів Вишнівецьких.

Юліуш Словацький, таким чином, виніс незабутні враження від оглянутих багатих історією українських міст. Згодом, на чужині, він неодноразово повертатиметься в уяві до рідних просторів. Українська тематика посіла гідне місце у його творчості, спогади про неповторну українську природу назавжди запали йому в душу, творячи сценерію багатьох його творів.