Тамара СЕНІНА

директор музею Юліуша Словацького,

м. Кременець

 

  “TACTILITY AND HISTORY (SUBJECTIVE AND VERBAL)

 

        (Devoted to 110-th anniversary from the birth of Mariia Danilievich)              

 

The essay “Tactility and History (subjective and verbal)” , (devoted to 110-th anniversary from the birth of Mariia Danilievich) by Tamara Senina is based on the private meeting with the outstanding Polish emigrant writer, literary critic, interpreter, researcher and bibliographer in Portugal in1999. Analyzing the writer’s life and creative work T. Senina renders her impressions after the communication with the writer. She distinguishes the most important years of M. Danilievich’s life: 1924-1929 – the period of studying in the Warsaw university; 1929-1939 – the period of work at the National Library in Warsaw and organized the exhibition “Slovatsky on the background of epoch”; 1939-1973 – the years of emigration spent in Paris, London, and Lisbon; 1989-2003 – her life in Portugal and the death. The author informs about Mariia Danilievich’s close connections with the famous Polish writers and activists in emigration. T. Senina’s research is worth attention from the literary and scientific point of view.

 

ТАКТИЛЬНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ (ПРЕДМЕТНА І СЛОВЕСНА),

   (До 110-ої річниці від дня народження Марії Данілєвіч)      

Для того, щоб по-справжньому відчути душу великої польки-емігрантки, я, попри всі свої наперед підготовлені для неї запитання, щодо одного з найяскравіших поетів «золотого століття» – Юліуша Словацького, окрилена радістю зустрічі, полетіла в Португалію. Це відбулося 7 березня 1999 року, за чотири з половиною тисячі кілометрів від рідного дому. Тією жінкою була Марія Данілєвіч-Зєлінська (1907-2003) – відома польська письменниця, літературний критик і дослідник, прозаїк, перекладач, бібліограф, доля якої так само торкалася Кременця, родинного міста польського поета. Жила вона на околиці Феййо, в резиденції Квінта дас Ромазейрас, під Лісабоном.

  

 

          Марія-Данілевіч-Зєліньска, Феййо

         Maria Danilewicz Zielińska, Feijó

Моє перебування в пані Марії тривало всього кілька днів, а спогад тягнеться вже майже двадцять років. Переосмислення її постаті як емігрантки, щоразу схиляло на роздуми. Думала не тільки про невичерпність її таланту як науковця, а й про її майстерність бути в цьому світі, вміти боротися і перемагати, зберігаючи притому ще й романтичну душу. Вона, яскрава і виокремлена серед інших, давала зрозуміти, що хоч епоха поетів-романтиків ХІХ століття все далі і далі віддаляється від нас, Словацький з роками стає все ближчим і зрозумілішим у своїй філософії. Світ його поезії для неї – не інакше як світлий, добрий і радісний. Світ любові, дружби і творення канви для розуміння багатьох речей… Таким він був у її сприйнятті, коли працювала в 1939 році над створенням виставки «Словацький на тлі епохи», таким залишився для неї на все життя і в еміграції, бо навіть тут не переставала вести з ним відкритий діалог: чому, крізь роки і митарства, пройдені нею, він знову і знову виринає на її шляху?

Демократичність і легкість пані Марії у спілкуванні зі мною позбавляли мене скутості. Слов’янське коріння, що в ній промовляло, було наповнене такою потужною духовною енергетикою, що я відчувала її на доторк. Як ніколи раніше, на мене діяло оте, одне із п’яти видів почуттів, на які здатна людина – тактильне відчуття, спроможне сприймати дотики особливими рецепторами, розташованими в шкірі і м’язах. Було воно сильнішим від неповторних португальських пейзажів, від п’янкого запаху мімози, і, навіть, від мрії чим швидше побачити сині води Атлантичного океану.

Марії Данілєвіч було на той час 92 роки. Здавалося, переді мною ожила легенда з минулого і я, в прагненні здійснити  такий собі уявний вито́к у зворотну сторону, тобто – з Португаліїу «відреставрований» уявою Кременець, мимоволі опинилася між двома світовими війнами. То ж і діалог навертав нас до розмови про місто Словацького, розташоване біля підніжжя Кременецьких гір, і таке подібне до Женеви, про яку писав колись Поет. Місто – з густо забудованим центром, наповненим оригінальною архітектурою, багатоголоссям різних мов і народів…

 

         Довоєнний Кременець

 

          Przedwojenny Krzemieniec

У Кременці пані Марія вперше побувала в 1929 році, після закінчення Варшавського університету, де, студіюючи польську мову і романістику, здобула ступінь магістра філософії в галузі польської філології. Тоді саме захистила магістерську працю «Тимон Заборовський, життя і творчість (1799-1828)», про колишнього учня Волинської гімназії в Кременці, за що одержала нагороду Міністерства в справах релігії та народної освіти Польщі, визнання в науковому колі і право на опублікування дипломної роботи в збірнику Варшавського університету «Студії з вивчення історії літератури». Сприяло відвіданню Кременця і її недавнє одруження з Людомиром Данілєвічем, талановитим студентом електротехнічного відділу Варшавської політехніки. З цієї нагоди батьки профінансували молодій парі омріяну ними дванадцятиденну подорож «На Волинь, на Поділля, у далеку Україну…», і вже в липні юне подружжя вирушило «екзотичними шляхами Тимонка» до Волинських Афін, прославлених іменами Тадеуша Чацького, Гуго Коллонтая, Евзебіуша та Юліуша Словацького, Віллібальда Бессера, Антонія Мальчевського… Із власної ініціативи добиралися з Познані потягом третього розряду, на незручних дерев’яних лавках. Звідси, на період демонстрування виставки «Pewuka», на травень-липень були введені дешеві квитки по всій об’їзній залізничній трасі Польщі. Маршрут до Кременця спланували через село Личківці (нині Гусятинського району Тернопільської області), де народився герой дипломної роботи Марії. Він пролягав через Краків, Львів, Раву Руську, Заліщики… 

         Марія Марковська, 1927 р.

         Maria Markowska, 1927 r.

Тимона Заборовського пані Марія називала другим Словацьким і на все життя залишилася вдячною професору Уєйському за відкриття для неї його імені. Їй приносив радість процес пошуків матеріалів про Тимона в архівах Кракова, Львова, Варшави. Вважала за велику честь представляти власникам цих архівів супровідного листа від самого Леона Шептицького (1877- 27.09.1939), рідного брата митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького, члени родини яких були почесними представниками Йоанітського Мальтійського Ордену. З роду Шептицьких походила мати Тимона. Вона була родичкою і Тадеуша Чацького (1765-1813) – урядника Польського Королівства, відомого історика, публіциста, державного діяча, одного з ініціаторів та засновників і першого керівника Вищої Волинської гімназії в Кременці. За його наполяганням, Тимон Заборовський після здобування освіти в одному із львівських коледжів продовжив у 1810–1816 роках навчання в цьому закладі. Маючи здібності до науки і талант до писання поезій, він був активним членом студентського “Клубу письменників”, одним із кращих представників «української школи в польській поезії», до якої входили: Кароль Сєнкевіч, Густав Олізар,Юзеф Коженьовський, Францішек Ковальський, Ян Казімєж Ординець, Северин Гощинський, Тимко Падура, Зигмунт Фелінський, Маврицій Гославський, Томаш Август Олізаровський… Освіта, здобута в Кременці, дала йому можливість працювати у Варшаві, редагувати літературну частину наукового журналу “Наукові вправи”, писати професійні статті, видавати свої вірші, сприяти публікуванню на сторінках цього видання твори вихованців Кременецького ліцею, перекладати французькою Вольтера. Він один із перших поляків почав вивчати і збирати українські народні думи. Окремою книгою видав «Думи подільські», написав трагедію «Богдан Хмельницький», поему «Боян» (Київську трагедію за часів синів Володимира), драматичну поему за часів Мечислава, поему про Болеслава Хороброго, драму «Здобуття Києва», побудовану на історичних та легендарних подіях…»…

Пам’ять про світлу постать поета, драматурга і талановитого перекладача Марія Данілєвіч берегла все життя. В 1936 році, працюючи в Національній бібліотеці Варшави, видала том його “Вибраних листів”. Чимало сторінок присвятила йому в збірнику літературних статей «Próbyprzywołan”, виданому в 1992 році, та в інших книгах. Ім’я поета згадувала при кожній зручній нагоді в інтерв’ю у пресі, по радіомовленню, на телебаченні. Не виключено, що науковий підхід до теми про його життя і творчість, послужив Марії надалі по-науковому підходити інших справ, які покладалися на неї.

Побувати в Личківцях, постояти біля могили Тимона, подумати про його нещасливе кохання до сільської дівчини Альзіри, яку так умовно називав він її у своїх записках; дорікнути заможнім батькам-шляхтичам про несприйнятність його вибору, пройтися на самоті берегом Збруча, у водах якого в березні 1828 року позбувся душевних мук її герой, для Марії Данілєвіч було дуже важливо. Завдяки йому було багато чого переосмислено і наперед накреслено. Це був незворотний шлях у науку. Розуміла, що для неї починався новий етап у житті. Період пошуків і творчості. Чи то заглиблення в минуле, чи відкриття сучасності.

Через Тернопіль, Вишнівець прибули до Кременця. Перші враження про нього були неймовірні. Пані Марія писала згодом: «Тут усе сприймалося особливо: і небо було іншим, не таким безмовним та не чітким як у захмареному Мазовші, а вищим і яснішим. І дерева видавалися буйнішими та поважнішими, і дим стояв над людськими садибами, наче намальований тонким перпендикуляром мус. Дим, який ще до нас підмітив Словацький. Він так само спостерігав як над гонтовими покрівлями садиб і над містками Ікви здіймався у небо запах ладану з пахощів хліба. Йому також – і так само – вимальовувались руїни замку на горі Боні… І ставало досадно, що ти до цього вже нічого не можеш додати нового… Життя… Наче кінь в упряжці, який не може розвернутися в різні сторони… І ти крадеш… Живишся чужим грунтом…».

У Кременець Данілєвичі приїхали на два дні. Планували попрацювати в ліцейному архіві, «бо там – Словацький… Батько Словацького; бо там, у бібліотеці, – Ярковський… Павло Ярковський – серед книжок і квітів… Піти – до парку, бо там Бессер…». На жаль, не завжди складається так, як би того хотілося. В ліцеї проходив ремонт, були канікули. На намагання молодої пари достукатися в двері і пояснити з яким наміром вони приїхали із Варшави, крізь щілину донісся непривітний, гучний і різкий голос: «Жодних каталогів немає. Пані бібліотекарка виїхала. Всі роз’їхались. Усе закрито. На дверях написано!... І рукописів немає. Минуле вмерло. То є новий ліцей… Тамтой був панським, а цей – для всіх…». І тільки на настирливе благання Марії, що вони в Кременці – проїздом і, щоб дозволив хоча б одним оком глянути на стару будівлю ліцею всередині, двері відчинилися ширше і чоловік провів їх коридорами: «На право бібліотека…, тут колонний зал. Направо…, наліво…, прямо»… Ото і весь огляд. Було шкода, що не реалізувалось задумане. Водночас, тішила думка: «Неминуче побуваю тут ще!». Колосальна енергія духу Кременця відкидала дріб’язки людських відносин. Її намір здійснити глобальне дослідження цього закладу і написати статтю на тему: «Наукове життя давнього Кременецького Ліцею», був непорушним. Від’їжджаючи з Кременця, Марія відчувала, що залишає тут частинку себе, щоб сюди повернутися знову. 

     

         Будівлі колишнього Кременецького ліцею, 1039 р.

         Gmachy Liceum Krzemienieckiego, 1939 r.

 

Того ж, 1929 року, Марії Данілєвіч запропонували посаду наукового співробітника в Національній бібліотеці Варшави. Робота вимагала відряджень, досліджень, пошуків, що було співзвучним з її планами. І вона відновила поїздки до Кременця. Бувала тут щонайменше двічі на рік протягом десяти років. Інтенсивно збирала матеріали для своєї майбутньої кандидатської праці. Цікавилася діяльністю викладачів ліцею, бібліотекою, архівними документами. Досвід, здобутий під час написання магістерської роботи про Заборовського, став у пригоді.На підставі ретельного опрацювання джерел про ліцей, почала видавати свої статті. Одну з них надрукували в 1937 році у двадцять другому томі щорічника «Польська наука». В 1938 році до «Польського Біографічного Словника» увійшло кілька десятків зібраних нею біограм відомих кременчан. Марія Данілєвіч стала постійним співробітником видання «Волинський річник». Не раз виступала автором і прямим організатором виставок. Одну з таких, створених у Кременці, присвятила визначним особистостям Волинської гімназії, вихованцям і викладачам закладу, котрі представляли так звану «українську школу». В окремому розділі дала інформацію та ілюстрований матеріал про інших відомих постатей. Поряд з польськими діячами представила і видатних українських: Михайла Грушевського – українського історика, громадського і політичного діяча та Івана Огієнка – випускника імператорського університету Св. Володимира, вченого-історика, поета, громадсько-політичного і церковного діяча. Ознайомила з польською та українською народною творчістю. Презентація виставки відбулася в Кременецькому ліцеї, згодом – у Національній бібліотеці Варшави.

У всьому Марія Данілєвіч вбачала відповідальність. З такими думками підходила до всього, що їй довіряли, і, зокрема, тоді, коли втілювала ідеї особисті. Щоб довести самій собі, що в житті вона – не гість на коротку мить… Вона перетворювала ці події в явища суспільного життя, які залишалися історичним фактом. Таких моментів у її науковому житті було чимало. Та один із них став винятково особливим. Спогад і роздуми про нього розтягнулися на все життя.

Так, у травні 1939 року, під керівництвом Марії Данілєвіч, була змонтована перша після смерті Поета виставка «Словацький на тлі епохи», присвячена 130-річчю від дня його народження і 90-річчю з дня смерті. Тоді ж відкрили двері для її перших відвідувачів. Жителі міста і повіту, учні шкіл та інших закладів сходилися, з’їжджалися у незчисленній кількості. Враження були незабутні. Відгуки про виставку облетіли далеко за межі регіону і вже тоді принесли їй популярність та славу. Насправді ж основні урочистості відкриття мали відбутися в перший день роботи VII з’їзду Полоністів у ліцеї (4-6 вересня), під час засідання Академії Польської Літератури. В ці дні планували закласти в Кременці і фундамент під грандіозний Дім Культури та Мистецтва імені Юліуша Словацького, що повинен був стати майбутнім центром культури Волинського Наукового Інституту при Кременецькому ліцеї. Планів було багато, які працювали на розвиток освіти і культури. Однак, ні один із заходів не реалізували. Все перекреслила Друга світова війна. 1939 рік провів межу між минулим і майбутнім… 1 вересня над Варшавою пронеслися ворожі німецькі літаки… 

 

         Реклама виставки «Словацький на тлі епохи», 1939, 

         Автор Марія Данілєвіч.

         Reklama wystawy „Słowacki na tle epoki”, 1939.Autor Maria Danilewicz.

 

Здавалося б, і від виставки залишились одні лиш спогади. Однак, вона, присвячена Словацькому, за тих пару місяців, від травня до вересня, наробила такого ажіотажу, що її відлуння, прокотившись по ХХ столітті, уже відмірює двадцятий рік третього тисячоліття. Ставши знаковою подією, її відгомін донині живе поміж Польщею та Україною і скромно та непомітно робить свою справу: впливає на взаємовідносини між ними. Виставка, яка була, начебто, звичайною, миттєвою подією, стала унікальною. Тим рідкісним фактом, про який відразу важко збагнути: чому так? Війна зруйнувала плани її урочистого відкриття в 1939 році, та не змогла вбити її душі – отих свідомих чи підсвідомих думок Марії Данілєвіч, які, промчавшись через ХХ століття, матеріалізувались у вересні 2004 року! Притягнули до себе ще значимішу подію – відкриття єдиного в світі музею Юліуша Словацькогов родинній садибі його батьків у місті Кременці! Тільки тепер уже – на честь 195-річчя від дня його народження і 155-річчя з дня смерті! То що це? Дія магічного імені Юліуша Словацького? Чи злиття позитивних інтелектуальних енергій людей, об’єднаних пані Марією навколо себе і виставки під час її творення? Мабуть, одне, і друге, бо саме вони спільними силами витворили цю душу.

То ж, робота над створенням виставки «Словацький на тлі епохи», довірена Міністерством у справах релігії та народної освіти Польщі Марії Данілєвіч, була не випадковою. І не тому що до цього спонукали схвально сприйняті її роботи, презентовані раніше. Зайнятися цією справою їй «сам Бог велів». Праця над нею була і її випробуванням і радістю, бо відразу відчула: відбувалося якесь дивне проникнення в особистість Словацького, і навпаки – дотик його слова, чи то духу до її постаті. Творчий процес перетворився в діалог із ним, наче розмовляла душа з душею. До всього підходила з трепетом і глибоким аналізом власних кроків.

Марія Данілєвіч – науковий працівник Національної бібліотеки у

       Варшаві. Автор виставки «Словацький на тлі епохи», 1939 р.

 

       Mariа Danilewicz – kustosz Biblioteki Narodowej w Warszawie, autorka

       wystawy „Słowacki na tle epoki”. 1939 r.

 

Халіна Центкевіч– випускниця Варшавської Академії Мистецтв.

Художнє оформлення виставки «Словацький на тлі епохи» виконане з її участю.

 

Halina Centkiewicz – absolwentka Warszawskiej Akademii Sztuk Pięknych.

 Opacowanie plastyczne wystawy „Słowacki na tle epoki”

Підбирала для створення експозиції виняткових людей. План виставки обговорювала із Мечиславом Задружним –– прекрасним знавцем своєї справи, бібліотекарем Кременецького ліцею. До художнього оформлення експозиції були запрошені одні з найталановитіших випускників Варшавської Академії Мистецтв: Халіна Центкевіч і Леон Міхальський. Народженню виставки передували зустрічі із знаними людьми, які радо сприяли задуму: з Юліушем Остервою та Іреною Сольською – корифеями Краківського і Варшавського театрів, неперевершеними виконавцями ролей головних героїв драм і трагедій Словацького, зіграних у Кременці та повіті. Вони передали для експозиції свої театральні костюми, афіші, рекламну продукцію, особисті речі. Вдалося зібрати чималу кількість рукописів і першодруків Словацького в бібліотеці Красінських, Фундації «Оссолінеум», Львівській бібліотеці Баворовських, в бібліотеці Шептицьких у Прилбичах. Велику кількість експонатів передав однокурсник і друг пані Марії Ян Міхальський – історик літератури, бібліофіл, один із найвідоміших у Варшаві колекціонерів, власник чисельних першодруків творів Поета.

Про цінність речей, підібраних на виставку, свідчить лист пані Марії, написаний 15 березня 1939 року із Музею Незалежності у Варшаві Мєчиславу Задружному в Кременець: «[…] Спішу доповісти, що Едв. Красінського насилу вдалося вмовити, пообіцяв позичити рукописи: 1) «Подорожі на Схід», 2) вступ до «Балладини» (лист до Крассінського), один із рукописів – вірш Словацького. Листи будемо фотографувати в міру необхідності – бачила знищені і вицвівши. В п’ятницю мені повинні підготувати папку Архіву родини Словацьких. Буду там шукати інформацію про кременецький будинок Евзебіуша Словацького. Є там так само альбом матері»… На виставці були продемонстровані рукописи драм: «Золотий Череп», «Балладина», «Подорожі на Схід», «Генезис Духа», «До автора трьох псалмів», два листи до Матері. Знайшлося кілька рукописів і в Кременці.

Торкаючись предметів Юліуша Словацького, пані Марії здавалося, що пережила з ним все його еміграційне життя. Магія предметів робила своє. Відчувала то ліричний, то імпульсивний характер Юліуша, твердість і м’якість, тепло і холод його настрою… У листах – любов і тугу за матір’ю та краєм; в особистих речах – вечірки, бали у Дрездені, Парижі, Женеві, подорожі на Схід, у Єгипет…; в рукописах поезій – неповторність і безконечне свято творчості; в гусиному пері та ручках із пером з металу – витончені руки і пальці, що рухалися в такт його римованим думкам, чернетки, неустанний письменницький труд і народження світової класики…

Виставка складалася з п’яти розділів. Перші чотири присвятили чотирьом періодам життя Юліуша Словацького: кременецькому, віленському, варшавському, паризькому. П’ятий зал представляв твори Поета, джерела його натхнення. Зал був декорований, наповнений театральними речами, костюмами авторства відомих майстрів, сценографів і декораторів: Фердинанда Рушчица, Вінцентія Драбіка, Станіслава Слівінського. Доповнювали експозицію картини видатних художників: Казімєжа Стамбровського, Станіслава Жецького, Ігнація Пєньковського. Привертали увагуфранцузькі диліжанси. У створенні виставки брали участь відомий історик театру Людвік Сімон, письменниця Зофія Длужевська-Канська, Романа Вінніцка. З такими людьми було працювати легко і цікаво. На замовлення пані Марії на фабриці "Тартак", що діяла в Смизі, неподалік Кременця, були ви­готовлені спеціальні вітрини, так звані "габльоти", які до цих використовуються під виставки у Кременецькому краєзнавчому музеї. 

 

Фрагменти виставки «Словацький на тлі епохи» у коридорі Кременецького ліцею. 1939. Автор Марія Данілевіч.

Fragmentywystawy „Słowacki na tle epoki” w korytarzu Liceum  Krzemienieckiego. 1939.AutorMariaDanilewicz.

Позитивної енергії до цього творчого процесу, додавав пані Марії і малий Славусь, син викладача ліцею Францішека Мончака (розстріляного в 41-му році фашистами), який у години відпочинку несподівано появлявся перед нею і в якості екскурсовода водив її по Кременцю, на Туницький цвинтар, в гори, по магазинах… З ним було дуже цікаво, тому що мав на все свою логіку: «Справжнім кременчанином був тільки той, хто як Словацький – і як він сам – народилися біля підніжжя Бони, в межах ліцейних мурів, кому над колискою співали соловейки з Черчі, хто на власні очі бачив чарівниць, які справляли шабаш серед руїн замку на Боні, де недавно, за його, Славка, пам’яті знайдено зламану мітлу…». Згодом, Славусь був удостоєний уваги пані Марії і стати героєм її книги «Травень у Кременці» (Лондон, 1943).      

 

Славомір Мончак (Славусь) – герой оповідання «Травень у Кременці»

Stanisław Mączak (Sławuś) – bohater opowiadania „Maj w Krzemieńcu”

З нагоди відкриття виставки, в травні, на Мацьковій Долині, ліцеїсти поставили драму Словацького «Балладину», 28 травня на горі Боні, на фоні руїн замку, виступив Волинський театр ім. Юліуша Словацького із драмою «Ксьонз Марек». Кременчани з нетерпінням чекали прем’єри драми «Золотий Череп» у постановці Краківського театру «Reduta», з участю Юліуша Остерви – виконавця головної ролі, що мала відбутися 4 вересня, в день народження Поета. На жаль, не відбулася… Зупинила війна…

Протягом мирного літа 1939 року пані Марія навідувалась до Кременця кілька разів. Останній візит із Варшави здійснила 22 серпня, щоб переконатися, що з виставкою усе гаразд. Повернувшись до Варшави, вірила в її презентацію. Та наростання загрози війни переросло в її реальність.

1 вересня німецькі бомбардувальники важким гулом пронеслися над Варшавою. А в голові Марії Данілєвіч вибухнула паніка: що з речами Словацького? Залишатися тут, склавши руки, – означало приректи її на знищення. Про себе не думала. Негайно – в Кременець і рятувати…! Появилася нагода здійснити цю поїздку, не відкладаючи. Негайній і примусовій евакуації підлягав її чоловік, офіцер Польських Повітряних Сил у званні льотчика-лейтенанта, співвласник радіотехнічної компанії, що випускала шифрувальну машину «Enigma» для Польської армії. Як особа, котра постійно перебувала під спеціальною охороною в мирний час, він був одним із перших у групі представників головного персоналу фірми AVA. З двох пропозицій Головного Штабу по евакуації, в якому керунку їхати: на Брест, чи на Луцьк, Марія без вагань наполягла на останньому. 7 вересня Данілєвичі покинули Варшаву. З собою забрала найнеобхідніші речі: щось із особистого, друкарську машинку і записи з кількома сотнями сторінок кандидатської роботи «Наукове життя давнього Кременецького ліцею», над якою починала працювати під керівництвом професора Уєйського…

До Кременця їхали через Люблін, 9 вересня, який уже напередодні бомбардували гітлерівці. Появилися перші жертви, серед яких був Юзеф Чехович – відомий поет, перекладач… Не задумуючись про смерть, ризикуючи життям своїм і чоловіка, Марія спішила рятувати експонати. Її не зупиняло ніщо. За нею зривалася земля, палало полум’я, а вона через той вогонь безстрашно мчалась у невідомість. По межі між минулим і майбутнім, в яку вкладала енергію життя, тому що в нього вірила. Якась невидима сила вела її до Кременця. Можливо відповідальність, яку взяла на себе за збереження цінностей, а, може, магічна сила слова Словацького: «Живі, ніколи не втрачайте надії…», які надавала їй впевненості і безстрашності… Чи дух самого Поета допомагав їй у цьому? Переступивши межу, від якої починався жах війни, її вже нічого не лякало.

Добралися до Кременця 10 вересня. Збирання виставкової експозиції тривало два дні. В цьому процесі брали участь куратор ліцею Стефан Чарноцький і бібліотекар Мечислав Задружний. Діяли швидко. У спогадах залишилися епізоди, як вони виносили зібрані речі в одні двері ліцею, а в інші — з валізами і розкладними ліжками вже входили польські урядовці, які в ліцейних аудиторіях шукали для себе притулку. Пані Марія згадувала один інцидент, як, проходячи мимо них якась жінка, дружина одного з біженців кинула їм у докір, мовляв, «для чого тратити час на вкладання до конвертів і папок якийсь паперовий хлам і брошури…». Тим «хламом» були рукописи Словацького.

Цінні речі запакували й перевезли до Правління ліцейної адміністрації, а найцінніші рукописи і першодруки зложили в сейф Кременецького ліцею, довіривши їх куратору Стефану Чарноцькому. Тим часом, німецька розвідка, довідавшись, що польський уряд розмістився в Кременці, 12 вересня, в неділю, бомбардувала місто. Над Кременцем пролетіли три фашистських літаки, з яких були скинуті бомби на центральну частину вулиці Широкої, вздовж ріки Ікви, на Бону. Льотчик із відкритих дверей літака обстріляв з карабіна міський ринок, що знаходився напроти ліцею, і зник. Було чимало людських жертв і коней. Ліцей залишився не пошкодженим. Коли бомбардування вщухло, Марія разом з чоловіком кинулися гасити палаючі будинки. Над усім цим трагічним пейзажем світило сонце і стояла насторожена тиша…

Залагодивши проблему з експона­тами, пані Марія залишила пану Чарноцькому десять своїх рукописних нотатників для майбутньої кандидатської праці про бібліотеку ліцею 1935—1939 років. В ліцейних сті­нах рукописи пережили найважчі роки окупації. До Варшави перевезли їх у 1943 році колишні викладачі ліцею Станіслав Гербст і Адам Нєдзвєцкій. Стефан Чарноцький з приходом «перших совєтів» був вивезений в Росію і там знищений. В руки пані Марії (в Феййо) ці зошити доставив у 2000 році не хто інший як Славусь – пан Славомір Мончак, який на той час проживав у Варшаві.

12 вересня дорога повела Данілєвичів до Румунії. Мали при собі, отримані в Кременці, документи посадових осіб Бюро Праці і Пропаганди Міністерства Закордонних справ, а також, виготовлені на кордоні, фіктивні паспорти «дипломатичних кур’єрів». Перетнувши кордони, через Югославію та Італію, добралися до Франції у Париж. Тут пані Марія працювала в Бюро інформації та розшуку родин Польського Червоного Хреста, згодом – за фахом у Польській бібліотеці. Весною 1942 року переїхала з чоловіком до Португалії. В Лісабоні працювала в Комітеті Опіки над поляками, пізніше – в Міністерстві Інформації та Документації. І, вже незабаром, їх гостинно прийняла Англія. Проживання в Лондоні тривало від 1943 року до 1973-го. Тут відбулося її утвердження як науковця, літературного критика і письменника, громадського діяча. Робота в бюро Фонду Національної Культури проклала їй шлях до Бібліотеки Міністерства Релігійних Конфесій та Громадського Просвітництва, звідки витікало начало Польської Бібліотеки в Англії. Знання англійської мови, з якої в 1947 році склала іспит, надало їй право цю Бібліотеку очолити. Понад тридцятирічна діяльність Марії Данілєвіч як керівника, принесла їй авторитет і визнання в наукових та письменницьких колах інших країн, зокрема у Франції. Має чимало нагород і звань. Від 1950-их років вела щотижневі передачі польського радіомовлення у програмах радіостанцій «Вільна Європа» (згодом – «Радіо Свобода»), звідки звучали її лекції, інтерв’ю, розмови на політичні, літературні, бібліотечні теми, слово про творчість молодих поетів і прозаїків. Розповідала про письменників і польських діячів в еміграції, які різними шляхами опинились поза межами своєї вітчизни, яких знала і які були близькими їй по духу людьми. Про Єжи Гедройця, колишнього директора Інституту Літератури у Парижі, редактора «Річника Волинського», засновника і головного редактора польського журналу «Культура», публіциста, політика, мемуариста; про Єжи Стемповського – поета, літературного критика, перекладача, одного з найвизначніших польських есеїстів; про Станіслава Строньского – політика, публіциста і багатьох інших, число яких вимірюється десятками.

Після смерті чоловіка в 1971 році, пані Марія, через два роки (в 1973), одружившись з Адамом Казімєжем Зєлінським, юристом за професією, публіцистом, архітектором від Бога, переїхала в Португалію. Разом прожили двадцять років. Де б не була, переповнювалась уболіваннями за свій народ. Про це писали і пишуть польські газети, звучать про неї розповіді по телебаченню, радіомовленні, видані книги. Як підтвердження, ця думка звучала з її уст у розмові з Влодзімєжем Пажнєвскім в одній із міжнародних радіопередач 2000 року: «Дама з Лісабону». Даючи інтерв’ю, пані Марія сказала: «Я якось не дуже пов’язана з моїм португальським оточенням. Постійно маю когось в гостях із Польщі. Веду широку кореспонденцію. Отже, не почуваюся самотньою. В Квінта дас Ромазейрас і справді є кавалок моєї держави, хоч і розташований на самому краю Європи, де відчувається віяння сусідніх континентів… Але я часто приходжу до висновку, що моєю справжньою вітчизною залишається мова… В мові, на відстані простягнутої руки, живе моя Польща. Цю Польщу рівно ж ношу з собою…».

 

Зустріч у Посольстві Республіки Польща в Португалії. У верхньому ряду: 

       Вєслав Носовський, Марта Зємбіньска (секретар Посольства), Роман Чижіцкі (Посол).

       У   нижньому ряду: Ірена Чижіцка, Марія Данілєвіч, Тамара Сеніна. Лісабон, березень,1999 р.

 Spotkanie w polskiej ambasadzie w Lizbonie, marzec 1999 r.

 

 W górnym rzędzie: Wiesław Nosowski, Marta Ziembińska(sekretarz ambasady), Roman Czyżycki

  (ambasador).W dolnym rzędzie: Irena Czyżycka, Maria Danilewicz, TamaraSienina.

 З цією любов’ю письменниця прожила в еміграції все життя. А поруч з нею полум’яніло ще одне незгасне почуття – до Кременця, що в Україні. Тут народився кумир всього її життя – видатний романтик Юліуш Словацький, І вона знову поверталася думками в край його туги. В одному з листів під час нашого листування, пані Марія писала:

                                                                                                                    Феййо, 12 березня 2000 р.

Дорога Тамаро,        

…Ти розповіла мені про свою участь у Київській міжнародній науковій конференції «Польська культура в житті України», яка завершувала Рік Словацького. Це нагода, щоб осмислити досягнення урочистостей і їх сенс у порівнянні з Роком Міцкевича з попереднього року. Мені здається, що порівняння на користь Словацького. Переломний момент епохи Просвіти і Романтизму позначився в історії польської літератури несподіваною появою творців «української школи» – сьогодні ми би сказали «регіональних», які підкреслювали своєрідності і – правила, достоїнства своєрідності. Достатньо згадати Мальчевського, Гощинського, Заборовського, Кароля Сєнкевича, Раймонда Корсака, Станіслава Стажинського, а, перш за все Зоряна Доленги Ходаковського, теоретика «Школи». Культ Міцкевича відсунув на задній план досягнення «української школи» – кілька разів я стверджувала, що замовчується присутність кременчан у найближчому оточенні Міцкевича в періоди російський і паризький та аналогії між філоматами і «письменницьким клубом» з періоду перебування Тимка Падури на Волині…»

Я б дуже хотіла налагодити контакт з Послом Павличком, який – як я від тебе довідуюсь, – цікавиться творчістю Тимона Заборовського. Я б хотіла звернути увагу на деякі варіанти «Здобуття Києва» і, присвячені Хмельницькому, драматичні твори. Між іншим, з приємністю читала переклади п. Павличка в польському журналі «Творчість».

Вертаюся до досягнень Року Словацького в Україні: думаю, що вони значні і повні глибокого значення, бо видобувають величезне значення зв’язків Словацького з Україною. Я чула оцінку цього впливу, що йде далеко – що саме Словацький в багатьох творах був поетом регіональним українським, який лише писав по-польськи. Чи Ти зустрічалася з таким поглядом? Вважаю, що його можна віднести до деяких творів і висловлювань в листах до матері, причому варто пам’ятати, що Мати протягом цілого життя пов’язана була безпосередньо з Кременцем, – а тепер патронує культові сина.

Дорога Тамаро, вплив кременецької аури я побачила не тільки в Твоїх віршах, але й у висловах з листів і у Твоєму ставленні до вражень з Португалії. Шкодую, що Ти була так коротко і що ми не могли показати Тобі пам’яток, які менше кидаються в очі, і, особливостей краєвиду…..

….Маю надію, що мій лист дійде до Тебе окружною дорогою і що, відписуючи, подасиш мені адресу Посла П., бо я дуже хочу з ним налагодити зв’язок. Між іншим, вільно читаю по-українськи, але писати не наважуюсь.

                                                             Сердечно – Марія Данілєвіч-Зелінська

Пані Марія сприйняла мій приїзд як подію несподівану і, в той же час, очікувану в глибині душі, бо своєю енергією, своїми думками не могла не притягнути в моїй особі до себе Кременець, з яким у далекій еміграції її душа не розлучалася… Говорила, що «відбулося щось на зразок спрацювання психоенергетичного закону на рівні психологічного здійснення бажаного. Здійснення саме через дію мислення та уяви…».

1999 рік приніс і мені чимало приємних несподіванок, окрім такого дарунку – як Португалія!!! Дивна річ, до того як поїхати до пані Марії, я вже давно була знайомою з паном Славоміром Мончаком із Варшави, але дізналася про те, що це саме той малий Славусь – герой оповідання Марії Данілєвіч «Травень у Кременці», тільки перед самим від’їздом до неї. У січні 1999-го року випадковість привела мене у в Кракові до дому журналістки польського телебачення Марії Остерви – наймолодшої дочки Юліуша Остерви – одного з найвидатніших акторів Польщі 20-40 років минулого століття, який зіграв чимало ролей головних героїв драм Юліуша Словацького, і свої театральні костюми, в яких він їх виконував, афіші та інше з радістю передав пані Марії на виставку «Словацький на тлі епохи».  

 

Халіна Центкевіч і Тамара Сеніна, 1999 р.

 

Halina Centkiewicz i Tamara Sienina, 1999 r.

 Того ж, 1999 року, через місяць після повернення з Португалії, я, поїхала у відрядження до Варшави. На площі Старого Ринку підійшла до жінки, яка несла в руках великий букет магнолій, щоб запитати, де вона їх купляла. Хотіла такі ж подарувати пані Йоланті Поль – науковцю Музею Літератури ім. Адама Міцкевича, яка запросила мене на відкриття своєї авторської виставки «Беньовський» по драмі Словацького. Не пройшло й години, як я вже знала, що жінка з магноліями, була не хто-небудь, а Халіна Центкевіч, художниця, з якою пані Марія творила ту ж саму виставку в Кременці! Наступного дня я вже була у пані Халіни вдома, розглядала її картини, серед яких була і написана в Кременці: вона – на фоні Бони!

 

Веслав Носовський, Марія Данілевіч, Тамара Сеніна, Феййо, 1999 р.       

 WiesławNosowski, MariaDanilewicz, TamaraSienina, Fejjo. 1999 r.

І далі – ця історія була б неповною, якби я вкотре не сказала слів вдячності пану Вєславу Носовському, кандидату наук, викладачу Варшавської політехніки і великому другу пані Марії. З ним я теж, дякуючи члену польського Товариства в Кременці – Ядвізі Гуславській, познайомилася у Варшаві, в січні 99-го року. Від нього дізналася про пані Марію, його стараннями відбулася моя поїздка до неї. Саме він дав мені зрозуміти, що пан Славомір – це Славусь. Саме з ним я нанесла візит до пані Халіни додому. Саме він – автор багатьох книг про Марію Данілєвіч, носій великої інформації про її особисте, творче, світське і громадське життя. А одного разу це було 6 травня 1999 року він передав мені листа, в якому пані Марія писала: «Вчора надійшов важкої ваги конверт з колекцією фотографій з Музею Літератури (з виставки «Кременець Юліуша Словацького»). То дивно, що час, зробивши виток у шістдесят років, звів нас усіх разом: Тамара Сеніна, Славік Мончак, Халіна Центкевіч-Міхальська і Пан (Вєслав Носовський), (мене бракувало!) Цей факт є чимсь більшим, ніж збігом обставин – та зустріч після стількох років, повернення мені моїх записників (зі статтями кандидатської праці), залишених у Кременці у вересні 1939, вказує на дію якихось сил не з цього світу, а оскільки Словацький був містиком, я підозрюю його в небесних втручаннях. Дай Боже, щоб реалізувались плани осінніх урочистостей [відкриття Музею Юліуша Словацького], а музейні плани, щоб були успішними»…  

         

        

Зустріч у музеї Юліуша Словацького , присвячена Марії Данілєвіч, Кременець. 2018 р.

 

Spotkanie Wystawa w poświęcona Marii Danilewicz- Zielińskiej w Muzeum Juliusza Słowackiego, 2018 r.

     Під час мого перебування в пані Марії Данілєвіч, я показала їй фотографії старого роялю, в надії: може скаже, що він належав Саломеї Словацькій, матері поета. Відповіді на яку я чекала, не дала, а думка про рояль в її душі, мабуть, засіла. Перед смертю заповіла нам певну суму. У 2006 році на ці кошти представники Міністерства культури Польщі, разом із Малгожатою Вдовчик – директором школи з міста народження письменниці – Алєксандрова Куявського, привезли нам нашу мрію… Рояль «Калісія»…

Відтоді на честь Марії Данілєвіч в музеї не перестає звучати класика… А Словацький на тлі всіх епох продовжує жити і перемагати…

 

           «ТАКТИЛЬНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ (ПРЕДМЕТНА І СЛОВЕСНА)

                   (До 110-ої річниці від дня народження Марії Данілєвіч)                          

 

Науковий реферат Тамари Сеніної  «Тактильність та історія (предметна і словесна)», присвячений 110-ій річниці від дня народження Марії Данілєвіч. Написаний на основі  особистої зустрічі в 1999 році в Португалії з відомою польською письменницею-емігранткою, літературним критиком, перекладачем, науковцем, бібліографом. Аналізуючи життєвий і творчий шлях письменниці, Т. Сеніна передає свої враження від спілкування з нею. Виділяє найважливіші роки її життя: 1924–1929 – навчання у Варшавському університеті; 1929-1939 – роки наукової діяльності в Національній бібліотеці у Варшаві; 1939 – 1973 – еміграційний період, проведений у Парижі, Лондоні, Лісабоні; 1989 – 2003 – її життя в Португалії та його завершення. Інформує про тісні зв’язки Марії Данілєвіч з видатними польськими письменниками та активними громадськими діячами в еміграції.Робота Тамари Сеніної заслуговує на увагу як з літературної так і з наукової сторони.  

   

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.Maria Danilewicz Zielińska, Próby przywołań, Szkice literackie. Wybór, opracowanie i przedmowa Marek Zielinski, Warszawa1992, s. 369, 404

2.Wiesław Nosowski, Małgożata Wdowczyk, Życie usłane książkami, Szkice słowem i obraяem do biografii Marii Daniliewicz Zielińskiej (1907-2003), Warszawa 2010, s.50–55

3.Maria Danilewicz Zielińska,Czarodziej polskiego słowa. (1907-2003). Wspomina Krzystof Głuchowski, Aleksandrów Kujawski2005, s. 7, 29

4.Maria Danilewicz Zielińska, Fado o moim życiu, Rozmowy z Włodzimierżem Pażniewskim. Biblioteka uniwersytecka, Toruń 2000, s. 33

5.Музей Юліуша Словацького, Там, де Іква сріблиться імлою. Літературно-мистецький альманах, Тернопіль, Джура 2007, с. 245-262

6.Музей Юліуша Словацького, Музей, що єднає народи., упоряд. Т. Сеніна, Тернопіль 2015, с. 551

7.Особисті спогади про поїздку в Португалію до Марії Данілєвіч

8.Особисте листування з Марією Данілєвіч

9.Особисте листування з Вєславом Носовським

 

 

---