Юліуш Словацький

(До 30-річчя Незалежності України)    

               «Не знатимеш, створіння ти безчесне, що Україна ще колись воскресне» – цитата із поеми «Вацлав» польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809-1849), написаної в 1830-х роках. Ці слова я вперше почула весною 1999 року у Варшаві, з уст Дмитра Павличка, призначеного тоді Надзвичайним і Повноважним Послом Посольства України в Республіці Польща. В Посольство, на його прохання, навідувалась у справах створення майбутнього музею Юліуша Словацького в Кременці. В ті дні видатний український поет, перебуваючи під враженням власного перекладу цієї поеми (до нього українською мовою не перекладалась), не переставав ділитися своїми новими відкриттями «неосяжного і недосяжного» Словацького. З особливим піднесенням говорив, про його «український патріотизм, який може бути порівнюваний хіба що з патріотизмом Тараса Шевченка».

           Згодом ці слова стали часто цитованими в садибі Словацьких у Кременці, під час традиційних українсько-польських літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур». Поляка Юліуша Словацького, услід за словами Івана Франка, порівнювали із шотландцем Верне, англічанином Діккенсом, французом Віктором Гюго, німцем Гейне та Ленау,росіянами Пушкіним, Лермонтовим і ще з рядом інших видатних у світовій літературі постатей. І, все ж, ніхто з них так і не зміг дорівнятися до таланту Словацького настільки проникливо перейматися долями інших народів, щоб аж побачити їхнє майбутнє. Ципріан Норвід – польський поет, драматург, прозаїк писав: «Він рівного собі не має, жоден: ні Адам Міцкевич, ні Зигмунт Красінський, ані Богдан Залеський, ані сам Ян Кохановський не єднали так, як Юліуш, в одній лірі мови всіх віків, всіх, так би мовити, станів… Юліуш Словацький володів мовами всіх віків, часів, суспільств…».Поет і драматург, романтик і філософ, якого подарувала світові кременецька земля, у свої двадцять з лишнім років став єдиним із зарубіжних літературних пророків, хто на зорі ХІХ століття так відверто заговорив про воскресіння України. «Думав про Україну не як про географічне поняття, а як про окрему історичну державу, покладену колись у могилу ворогами» (Дмитро Павличко).

          
Заглиблюючись у творче життя Юліуша Словацького, мимоволі думаєш і про те, що водило розумом і душею сімнадцятирічного юнака в умовах російської імперії, який, будучи студентом Віленського університету, написав свій перший твір «Українську думку», а дев’ятнадцятирічним – «Пісню козацької дівчини»? Згодом появилися: «Срібний сон Саломеї», «Мазепа», «Ян Казимір», «Відповідь на Псалми майбутнього», «Година роздумів», «Беньовський», «Король Дух»… Але й ці твори не завершують повного переліку того, що присвятив Словацький українській темі, зокрема – Кременцю. Писав їх чутливим серцем поляка, ввібравши в себе шляхетність свого народу і смуток та душевну принаду українського, володіючи даром особливих почуттів, що об’єднують, втішають, зігрівають, вчать, змушують думати якими повинні бути ми, розділені на нації, партії, з різними поглядами на життя та людськими амбіціями. Він бачив усе, що відбувалося навколо нього в епоху романтизму, зазираючи на багато років уперед, аж у наш день. Мав розум Генія і душу Пророка. А ще – революційну пристрасть і бунтівний дух Тараса Шевченка, їхнє контрастне соціальне походження, проте – спорідненість душ…

            У двадцятитрьохрічному віці Юліуш Словацький написав такий серйозний твір як поему «Змій», де в дусі українських народних пісень, засудив зруйнування Запорізької Січі москалями як прояв негідної колоніальної політики царизму щодо України, прославив мужню вдачу українського народу, особливо – в епізодах, присвячених описові сміливого походу козаків на човнах «чайках» через море в Туреччину. В поемі поет підкреслив, що «скоріше Дніпро висохне, ніж українець стане рабом». Подорожуючи Поділлям, збирав історичні перекази про коліївщину, гайдамацький рух.

            
Так, проживши неповних сорок років, у боротьбі з невиліковною хворобою, Юліуш Словацький здійснив цілу революцію в помислах багатьох. Його романтичний герой не лише виступав проти суспільної неправди – він мстив своїм кривдникам, іноді перемагав, іноді падав жертвою свавілля і зради, розхитуючи міць могутнього жандарма Європи своїми патріотичними віршами, покладеними на музику, які виконувались на вулицях повсталої Варшави під час листопадового повстання 1830-1831 років. Незважаючи на всілякі заборони, на те, що його, як і декабристів, могла чекати дорога до Сибіру, поет залишався непокірним, хоч і змушеним емігрувати. Вигнання юного Словацького, що в наступні роки проходило в мандрах країнами Європи і Близького Сходу, поступово розкривало його характер і погляди на життя. Прусія, Франція, Швейцарія, Італія, Греція, Єгипет… Накопичення вражень, переосмислення прожитого і знову – шедеври: 25 драматичних творів, 20 поем, 150 ліричних поезій, 600-сторінковий епістолярний том з листами до матері в Кременець, куди поет найбільше линув у споминах та мріях…

             З листів Юліуша виливалася туга за цим далеким опоетизованим краєм дитинства, де навчився ходити, пізнав перші ази науки, куди навідувався під час канікул, будучи студентом Віленського університету. В листі до матері, Саломеї Словацької-Бекю, він писав: «В дорозі я побачив женців, котрі збирали збіжжя і це мені так нагадало рідний край, що в мене на очах з’явилися сльози… Женці, хоча й краще були одягнені від наших, але були подібні до них – у таких же самих солом’яних брилях і в такому ж одязі… Лише не було біля них вартового панського економа, ні бочки з пійлом із двору, ні двірського панича на конику…» (13.07.1834 р., Женева). Завжди невеселою та зажуреною згадувалась поетові Україна. Він називав її «країною смутних степів, порожніх полів, де навіть саме небо так часто здається сумним та млистим. І брязкіт коси на лані звучить сумним воланням української землі». В одній із пісень поеми «Беньовський» Юліуш Словацький писав: «Давня моя Батьківщино! Як трудно закоханому в твоє смертельне обличчя забути ту принаду, що приваблює юність… Доки тече моя Іква рідна, сповнена сліз за тими, хто мав серце і дух, поки в Україні з піснею ходить кобзар, а з Дніпра все ще ніби лине гомін смутних духів, до того часу я маю право стояти на могилах і співати…»

             Саме звідси, від родинного дому, почалося його сходження на найвищі шаблі високого Духа. Від цих простих, витоптаних українських стежок, «де кожна квіточка промовляє віршами», від улюблених поетових пісень «Про гору високую» та «Про Гриця», на слова Марусі Чурай, від незабутніх Різдвяних та Великодних свят, від Базилян, від лави під тополею в ботанічному саду, від «старого замку, який коронує своїми руїнами гору, що переслідує людей, як сумління…». «Дорога мамо! Я так далеко – і не можу, як колись примчати до Кременця… Що б я дав за таку хвилину! Здається, що бачу Замкову гору, освітлену місяцем, і чую мій поштовий дзвінок… Часом страшенно хочеться дістатись села на Поділлі, власного дому, але про це вже, здається, нічого й думати. Як тільки можу, пригадую собі мою землю» (15.08.1933 р., Женева).

                Під час останньої та єдиної зустрічі з мамою після вісімнадцятирічної розлуки у Вроцлаві, за рік до смерті, Юліуш жадібно, розпитуючи її про рідний край, цікавився, чи зберігає вона автограф його улюбленого вірша «Українська думка», додавши: «Якби я хотів перечитати його тепер!» Згадав як про щось надзвичайно дороге і незабутнє. Згадав (за словами Максима Рильського) як про перше кохання, як про стежки юності. А точніше – і не забував ніколи. Так символічно і несподівано переплелися долями Україна з Польщею в житті нашого земляка, що промайнуло над світом блискавицею!...

Тамара СЕНІНА,

директор обласного літературно-меморіального          

музею Юліуша Словацького в Кременці

_______________________________________________________________________________________________________________________________