UkrainianPolishRussianEnglish

Словацький в Україні

Юліуш Словацький в Україні

Друк PDF

Kremenetc01 

     

Женева, 23 серпня 1833 р. 

 

                              "Най­дорожча мамо! Часом так напружую мою уяву, що бачу вас — бачу Креме­нець, килимки, що розцвітають під ва­шими руками — і протягом багатьох годин дня перебуваю з вами. 0, кохані мої! Не забувайте за мене, нехай я не перестаю перебувати з вами у вашо­му родинному колі..."

                                                                        Юліуш Словацький




 

 

   777888 001

Rzekomy portret Słowackiego

(w rzeczywistości Jana Machaua)

 


 

 

 

 

1148 Krzemieniec   

 

 

 

 

image005-e1340957294761 Senin Ruslan 7

 

 

IMG 5550 slovacky-02

 


 oformlennj

Музей, що єднає…

Друк PDF

Тамара СЕНІНА— директор обласного

літературно-меморіального музею

Юліуша Словацького в м. Кременець

muzey-slovacky-smСкільки існує світ — відбуваються події, які дедалі частіше змушують стверджувати: у житті випадковостей не буває. Знаковим є і народження генія Юліуша Словацького (1809–1849), польського поета, — в українському м. Кременці. Тепер, озираючись на більш ніж двохсотлітню відстань між ним і нами, переконуєшся, що саме він повинен був стати символом єднання між народами України й Польщі. Щоб, як сказав Дмитро Павличко, «…ввійти зі стадії взаємної ненависті в стадію нормального, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, що може принести тільки позитивні результати»...
Тож місія великого Кременчанина простежувалася ще за його життя, коли у своїх творах виявляв незрозумілу для багатьох симпатію до України. Зрозумілішою стала вона на початку третього тисячоліття. Саме тоді, коли українські та польські письменники, тримаючи руку на пульсі епохи, відчули потребу порозумітися заради єднання і зміцнення добросусідських відносин… Саме — через геніальну постать Поета, серце якого змалку ділилося між двох народів... Це увінчалося створенням літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, у родинній садибі його батьків.
Створили цей заклад (із наданням статусу обласного) у липні 2002 року рішенням сесії Тернопільської обласної ради, а відкриття на міжнародному рівні з діючою експозицією, перевезеною із Варшави — 20 вересня 2004 року. Відкрили музей у рік — пріоритетний в програмі Року Польщі в Україні, який ЮНЕСКО проголосило Роком Словацького, вшанування 195-річчя від дня народження і 155-річчя від дня смерті поета. Ця подія також збіглася зі святкуванням річниці першої літописної згадки про Кременець, осяяної трьома сімками «777» — знаком, що символізує Божу іскру…
S42 SelinaЗа реалізацією цієї ідеї від самого початку її виникнення стояли і поляки, і українці. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко... Перебуваючи на посаді Надзвичайного Посла України в Польщі, Дмитро Васильович не раз брав участь в офіційних українсько-польських переговорах, що відбувалися в Кременці стосовно створення музею польського поета. Тоді ж, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію — під його керівництвом та за його безпосередньої участі у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. Д. Павличко прагнув відкрити пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві, і 20 вересня 2012 року це сталося.
Новий відлік часу для музею розпочався з вересня 2004 року. Пам’ять про Поета зберігає його рідне місто, а родинна садиба Словацьких (нині — єдиний музей у світі) стала своєрідною перепусткою в епоху романтизму, місцем паломництва шанувальників його генія, зустрічей із високим мистецтвом слова, малярства, музики, яке дарують відвідувачам науковці музею, українські, польські та інші дослідники, письменники, художники, піаністи, співаки у дні наукових конференцій, авторських презентацій, художніх і фотографічних пленерів, виставок. «Музей став частиною живої матерії Кременця, що розгоряється вогнищем високої культури людських відносин», — так писав згодом Міністр культури і національної спадщини Республіки Польщі у своєму зверненні до учасників традиційних щорічних міжнародних літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», які відбуваються в музеї Юліуша Словацького, починаючи з 2005 року.
За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, його фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека закритого типу — понад тисячу книжкових одиниць… В архівах України та Польщі опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані статті та наукові реферати, лекції, що звучать на республіканських та міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією слухачів у Кременці та за його межами: в Україні, Польщі, Швейцарії...
Працівники музею організували чисельні виставки та вечори, приурочені видатним подіям в історії України та Польщі, релігійним українським і польським святам, ювілейним подіям в житті видатних людей, які в той чи інший спосіб мали стосунок до геніальної постаті Юліуша Словацького, а також: Саломеї Словацької і Адама Міцкевича, Тараса Шевченка і Лесі Українки, Максима Рильського і Василя Стуса, Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича, Фредерика Шопена і Михайла Вериківського, Максиміліана Волошина і Омара Хаяма… Деякі з них були присвячені Дням Незалежності України, української писемності і мови — «Бути Українцем», Дням Незалежності Польщі — «Бути Поляком в Україні», «Помаранчевій революції», видатним постатям Тернопільської області (з окремим розділом про Юліуша Словацького), «Мистецтву писанкарства» (про писанки, притаманні українським та польським майстрам), «Кременцю у фотографіях» до 200-річчя Вищої Волинської гімназії, «Кременцю в документах» — з приватних архівів місцевих колекціонерів. Виставки художників, авторських фотографій кременецьких, тернопільських, рівненських, польських і багатьох інших митців також стали доброю традицією музею.
Наукові працівники музею, покликані пропагувати життя і творчість поета-романтика, найкращі літературні та культурно-мистецькі цінності українського, польського та інших народів, згуртували навколо себе широке коло однодумців і зацікавлених людей, шанувальників літератури і мистецтва як у Кременці, так і в інших районах області та містах України, Польщі, Великобританії, Франції, Росії, а саме: в Тернополі, Львові, Житомирі, Рівному, Ужгороді, Києві, Варшаві, Перемишлі, Познані, Москві, Лондоні, Парижі...
Науково-освітня діяльність — це ще один аспект роботи музею. У співпраці з Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка, Кременецьким медучилищем ім. Арсена Річинського, Кременецьким професійно-технічним ліцеєм № 6 та іншими навчальними закладами міста, тут проводяться тематичні уроки, наукові конференції, обласні семінари. У такий спосіб відбувається заглиблення у ХІХ століття, повернення в епоху романтизму, яка облагороджує душу і змушує уважно придивитися до часу, що гряде, до третього тисячоліття, яке несе і позитивні зміни, і чимало негативних емоцій та впливів. Важливими вважаємо зустрічі та обмін досвідом музейної роботи з колективами Тернопільського та Рівненського обласних краєзнавчих музеїв, із делегацією Вінницької області, зокрема — села Верхівки, де створюється музей Поета. Закоханий у Юлю Мощинську, тут часто бував Юліуш Словацький. Враховуючи те, що польський поет-романтик «бачив український характер з різних боків, умів зживатися з різними типами запорожців, перевтілюватися в них та в гайдамаків», і його «український патріотизм може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Шевченка» (Д. Павличко), у музеї відбуваються різноманітні зустрічі, вечори, присвячені Дням Європи, січовим стрільцям, дисидентам, зустрічі із родичами загиблих у боях під Крутами, із ветеранами Другої світової війни, запалюється свіча пам’яті на честь жертв голодомору в Україні…
Постійними стали щорічні літературно-мистецькі зустрічі з волонтерами Донецької, Харківської, Полтавської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та інших областей України — членами молодіжної Асоціації «Новий Акрополь» (з центром у Києві). У такі дні оживають поети, співаки, художники, митці різних поколінь і народів. Традиційними стали і конкурси читців поезії Юліуша Словацького та інших поетів-романтиків, спільно з Товариством відродження польської культури ім. Юліуша Словацького в Кременці. Участь у конкурсах не раз брали юні декламатори міста, діти з польських товариств: Кременця, Тернопільської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Житомирської, Хмельницької та інших областей України. У музеї організовувались авторські вечори з відомими митцями, поетами, піснярами: із кобзарем Василем Жданкіним, поетесою, виконавицею власних пісень Ольгою Бірковою, поетом-бардом Олександром Марченком — з іншими членами «Галицько-Волинського братства», що об’єднує творчих людей Тернопільської, Львівської, Рівненської областей.
S44 LubkivskyТут у різні роки відбувалися презентації книг, важливих для розвитку культурних українсько-польських відносин. Зокрема у 2006 році, напередодні відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка, у музеї прозвучали його вірші польською мовою у виконанні автора перекладів Кристини Ангельської зі Львова; відбулася презентація книг: «Юліуш Словацький. Срібний міф України» (2006) із передмовою Дмитра Павличка, за упорядкуванням видатного українського поета Романа Лубківського, а також — «Юліуш Словацький. Вибрані твори» (2012), яку також упорядкував Р. Лубківський. До книги увійшли твори Словацького українською мовою в перекладах вітчизняних поетів. Важливою подією стала презентація наукового збірника «Кременець. Атени Юліуша Словацького» — під редакторством Станіслава Маковського — професора, доктора наук Варшавського університету (2004); фотоальбому «Кременець. Атени Волинські» — викладача Варшавського університету Яна Склодовського (2006); «Креси — повернення пам’яті» — члена Спілки польських письменників із Вроцлава — Альфонса Сочинського (2008); книги «Дорога до джерела» — члена Національної спілки письменників України, лауреата премій ім. Уласа Самчука та ім. Степана Будного Сергія Синюка (2008); «Літо в Кременці. Легенди з-понад Ікви» — Маріуша Ольбромського, члена спілки письменників Польщі (2009), поетичних збірок члена Національної спілки письменників України Надії Панчук із Ужгорода — (2008–2011) та багато інших.
Зусиллями науковців видані українською та польською мовами: літературно-мистецький альманах «Там, де Іква сріблиться імлою» (2005); комплект листівок «Музей Юліуша Словацького»; чотиримовний (українською, польською, російською, англійською) путівник-інформатор «Музей Юліуша Словацького. Година роздумів» (2008); видання «Діалог, який не завершується» (2008); три окремих путівники по музею (українською, польською, англійською мовами) «Юліуш Словацький» (2009); двомовний збірник «Юліуш Словацький. Поезії в українських перекладах» (2010); двомовні: збірник «Листи до матері» — перші в Україні переклади листів Юліуша Словацького українською мовою (2009); буклет-путівник по місту «Кременець. Слідами «Короля-Духа» (2011). Із 2005 року в музеї виходить періодична літературно-мистецька газета «Година роздумів». У співпраці з дирекцією Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки видано бібліографічний покажчик «Юліуш Словацький» (2009). У співпраці з Маріушем Ольбромським, польським письменником із Перемишля, з 2006 року виходить щорічник «Діалог двох культур», як підсумок традиційних літературно-мистецьких зустрічей, що відбуваються в музеї Юліуша Словацького.
В історії діяльності музею залишаться й інші пам’ятні події, які зініціював колектив. 4 вересня 2005 року, у день народження поета, у Кременці відбулося відкриття пам’ятного знаку, присвяченого 150-річчю від дня смерті Саломеї Словацької-Бекю. Встановлений на вулиці Словацького, 6-А, пам’ятний знак вказує на місцезнаходження будинку, в якому жила мати поета — Саломея Словацька. Автором проекту, а потім і його виконавцем став художник із Тернополя Володимир Логуш. Виготовлений з граніту знак нагадує ліру. На плиті прикріплена гранітна оздоба із зображенням жіночої постаті в одязі стилю античного періоду, що рукою оперлась на якір. Нижче — слова французькою мовою, які в перекладі означають: «Вона мене підтримує» (тобто — підтримує надія). Цей символ взято із особистої печатки Саломеї Словацької, яку вона завжди ставила на своїй кореспонденції. Колектив музею — ініціатор відкриття пам’ятної таблиці (з фінансовою участю польської сторони), присвяченої 200-річчю від дня народження Словацького, що свідчить про хрещення Поета у колишньому ліцейному костелі.
З перших років діяльності музейний Салон Саломеї став місцем зустрічі з високим мистецтвом. Концерти класичної музики, сольного оперного та хорового співу створюють, а потім і залишають по собі особливу атмосферу. Тут звучали голоси співаків: Народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка — Миколи Шопші (з Києва), Народної артистки України — Любові Ізотової (з Тернополя), лауреатів республіканських та міжнародних премій — Миколи Нагірняка і Наталі Травкіної (із Житомира), Галини Попович, Миколи Швидкова (із Кременця та Рівного). Декламували твори Словацького, Шевченка, Міцкевича, Лесі Українки, Франка професіонали польських та українських театрів: актор театру із Варшави — Ришард Остроменський, заслужена артистка України (акторка драмтеатру ім. Леся Курбаса з Тернополя) — Віра Самчук та багатьох інших.
Спочатку для проведення концертів музейники у приватних осіб з Кременця купили піаніно. Згодом, від червня 2006 року, присутніх заполонила гра на роялі «Калісія», який, гармонійно вписався в інтер’єр салону. Цей інструмент закупило Міністерство культури РП на кошти польської письменниці пані Марії Данілєвіч-Зєлінської (1907–2003), які вона заповіла музею Юліуша Словацького. Відтоді не перестає звучати в музеї музика Шопена, Ліста, Моцарта, Коробки, Вериківського, Скорика, Моцарта, Сарасате, Вєрачіні, Баха, Бетховена, Венявського… Рояль уже має свою історію. Особливо пам’ятними були концерти, організовані спільно із Кременецькою музичною школою з нагоди 110-ої річниці від дня смерті видатного українського композитора, кременчанина Михайла Вериківського. 2006 року відбулася й інша, не менш хвилююча зустріч. Силами музею Юліуша Словацького і Львівського Товариства ім. Ф. Шопена, за підтримки Генерального консульства РП (у Львові), відбулася музична зустріч, присвячена польському композитору Фридерику Шопену. Участь брали молоді піаністи — лауреати обласних, республіканських та міжнародних конкурсів Галичини і Волині. Звучали твори класиків у виконанні аспірантів Львівської консерваторії, учнів Тернопільського музичного училища ім. Соломії Крушельницької, школи мистецтв із Кременця. Відбулася інсценізована постановка «Гармати сховані під квітами», присвячена Шопену, яку підготували діти Ланівецької музичної школи. В одязі початку ХІХ-го століття — дівчатка і хлопчики наповнювали Салон Саломеї. Оживала давно забута, хвилююча епоха романтизму, а разом з нею — і її герої: Юліуш Словацький, Фредерик Шопен, Адам Міцкевич, Марія Водзінська, Жорж Санд…
Мабуть, найбільшим досягненням стало проведення в музеї традиційних міжнародних (українсько-польських) літературно-мистецьких зустрічей: «Діалог двох культур», який започаткувала у 2005 році дирекція обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького спільно із директором Національного музею Землі Перемишльської у Перемишлі (РП) Маріушем Ольбромським і науковцем цього ж закладу, мистецтвознавцем Уршулею Ольбромською — незмінним організатором українсько-польських художніх пленерів, що проходять у рамках «Діалогу».
Карта учасників «Діалогу двох культур» із кожним роком розширюється. Шляхи до Кременця пролягають з різних регіонів України, з Польщі, Великобританії, Франції… Саме тут, у музеї, була і залишається надалі можливість знайомитися з яскравим сузір’ям найвидатніших українських та польських дослідників життя і творчості Юліуша Словацького, з видатними письменниками і літераторами, з людьми, близькими по духу — музейниками двох країн. Тут існує прекрасна нагода побути кілька днів наодинці з наукою і високим мистецтвом. Послухати твори класиків у виконанні піаністів найвищого рівня: Едварда Воляніна — лауреата міжнародних конкурсів із Варшави, Марії Вільчек-Баки — лауреата міжнародних премій із Кракова. Почути могутній голос українського кобзаря-кременчанина Василя Жданкіна та багатьох інших. Такі зустрічі цікаві й хвилюючі. Кожна з них — наполеглива, продуктивна і надзвичайно насичена різноманітними заходами програма.
Одночасно з «Діалогом двох культур», в якому беруть участь науковці високого рангу, проводяться щорічні вересневі «Літературні кав’ярні». А це — зустрічі ліцеїстів «Європейської родини шкіл» ім. Юліуша Словацького, яку очолює пан Анджей Круль (м. Хожув, РП), із молоддю Кременця — так звані акції єднання юних поляків та українців, які приїжджають до Кременця з Польщі, Чехії, Словакії. У ці дні вони висаджують на території родинної садиби Словацьких троянди й інші квіти — особливі акценти приязні й любові.
Проведення «Діалогу двох культур» — це прекрасна нагода спілкування з людьми широкого масштабу мислення, із відомими особистостями. Частими гостями музею бувають: Дмитро Павличко — класик української літератури, лауреат Шевченківської премії, Герой України; Роман Лубківський — лауреат Шевченківської премії, видатний український поет-перекладач, Йосип Лось — професор, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, професор Жешувської Вищої школи інформатики й управління, заслужений журналіст України; Євген Нахлік — професор, доктор філологічних наук, директор Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України; Оксана Веретюк — доктор наук, викладач Жешувського університету: Ірина Антонюк — кандидат наук, директор наукової бібліотеки Львівської Національної музичної академії ім. Миколи Лисенка; Василь Климентович Воляник із Києва — кандидат історичних наук, дослідник давньої історії України, головний бібліограф Наукової парламентської бібліотеки України; професор Мар’ян Мацієвський, директор наукової бібліотеки Люблінського університету; Анджей Палюховський; Уршуля Маковська — кандидат наук Інституту Мистецтв Польської Академії Наук у Варшаві, Ян Драус — ректор Державної Вищої Східноєвропейської школи у Перемишлі, професор, доктор наук; Ганна Збріховська-Костя із Торонто; Гражина Галкевич-Сояк — професор, доктор наук університету М. Коперника у Торуні; Ніна Тайлор-Терлецька — професор, доктор наук Оксфордського університету із Англії; Ян Мусял — кандидат наук Вищої Східноєвропейської школи у м. Перемишль; Зигмунт Галецький — кандидат наук з Люблінського Католицького університету; Кшиштоф Столінський — кандидат наук із Лондона; Вєслав Носовський, кандидат тенічних наук; Ян Склодовський — кандидат наук; Регіна Мадей-Янішек, Лукаш Живек — із Варшави і багато-багато інших…
Як і в попередні роки, VIII Міжнародний українсько-польський літературно-мистецький «Діалог двох культур — 2012» був спрямований на різностороннє обговорення тем, що зближають науковців, допомагають краще зрозуміти Поета, край, в якому він народився, людей, які жили в одну з ним епоху романтизму.
S46 Los-Onuk«Будування мостів українсько-польської співдружності на найкращих прикладах історії», «Юзеф Пілсудський і Юліуш Словацький», «Словацький — відомий і невідомий», «Волинь, Галичина — літературні і мистецькі» — теми, що були в центрі обговорення п’ятидесяти науковців з України, Польщі, Великобританії, Молдови. Реферати викликали захоплення та аплодисменти. Особливо сприймалися інавгураційні виступи почесних гостей: Романа Лубківського (зі Львова) — видатного українського поета-перекладача, лауреата Шевченківської премії, який презентував перший том видання «Юліуш Словацький. Вибрані твори» в українських перекладах; Йосипа Лося — професора, завкафедрою зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського Національного університету ім. І. Франка — про спільноту цінностей (візію українсько-польської співпраці) на прикладах трьох постатей: Юліуша Словацького — Єжи Гедройця — Іоанна Павла ІІ; Кшиштофа Ярачевського — внука маршала Юзефа Пілсудського (на світлині), директора музею у Сулеювку (РП), котрий розповів про один із найцікавіших періодів перебування Пілсудського та його родини в Кременці.
Не менш цікавими були повідомлення та наукові виклади Ганни Збіроховської-Кості — науковця польської бібліотеки в Лондоні, Ніни Тайлор-Терлецької — професора університету із Оксфорда, Петра Кралюка — професора національного університету «Острозька академія» із Острога, Уршулі Маковської — науковця Інституту літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві, Ірини Антонюк — кандидата наук, директора національної Академії мистецтв ім. М. Лисенка зі Львова, Олега Василишина — завкафедрою української мови і літератури, доцента Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, Оксани Москаленко — наукового працівника літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського з Чернігова і багатьох-багатьох інших…S42 Kvity

 Квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку від учасників  «Діалог двох культур — 2011»


Розпочавшись 4 вересня, в день народження Юліуша Словацького, «Діалог двох культур — 2012» тривав чотири дні. Як завжди, насичений різноманітною програмою, він включав: три конференції (для науковців, літераторів і музейників); презентації авторських (поетичних, прозових, публіцистичних, музичних) творів членів спілок письменників, літераторів і композиторів; проведення художнього і фото- пленерів, майстер-класів — з участю мистецтвознавців-професіоналів. Програма літературно-мистецьких зустрічей доповнювалась українськими народними піснями у виконанні знаного в Україні кобзаря Василя Жданкіна, «Піснями легіонерів» та мелодіями польських композиторів на честь Словацького і Пілсудського, виконаних знаною піаністкою Польщі Марією Вільчек-Баку, фортепіанною музикою зарубіжних та українських класиків-композиторів, яку дарував присутнім Олександр Марченко з Тернополя, українськими та польськими піснями, якими наповнений репертуар вокально-інструментального жіночого квартету «Любисток» із Кременця — визнаного в Польщі, Чехії, Словакії, Австрії, Німеччині. Окрасою вечорів стали виступи актора польського театру у Львові Збігнєва Хшановського та молодіжної «Літературної кав’ярні», організованої ліцеїстами Європейської родини шкіл імені Юліуша Словацького з центром у Хожові.
В усі дні «Діалогу» в музеї Юліуша Словацького демонструвалася виставка представлена Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, присвячена Георгію Косміаді — російському греку за походженням, архітектору, художнику і педагогу з Рівного — постаті європейського рівня, що випала із контексту мистецтва ХХ століття. Його учні неодноразово брали участь у виставках, що проводились у Варшаві та Кракові. Справжнім тріумфом педагога-новатора стала Всесвітня виставка дитячих робіт у Парижі 1937 року, де було представлено 67 робіт його учнів.
На завершення «Діалогу двох культур — 2012» було здійснено краєзнавче ознайомлення учасників із Кременцем та його околицями, зокрема — з Білокриницею, де колись побував Юзеф Пілсудський і ще раніше — гетьман Іван Мазепа... Прощання учасників літературно-мистецьких зустрічей, за традицією, відбулося на Замковій горі (Боні) біля вогнища, що зібрало усіх причетних до його організації та проведення. Як і кожного року, «Діалог двох культур» проходив під патронатом обох Міністерств культури, при підтримці Генерального консульства РП у Львові та Фундації «Допомога полякам на Сході», Тернопільського обласного і Кременецького районного керівництв.

Матеріал взято із сайту http://www.lysty.com.ua/svit-dovkola-nas/165-muzej-shcho-jednaje. 


 oformlennj

«Діалог двох культур — 2011»span style=

«Діалог двох культур — 2011»span style=

ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО В КРЕМЕНЦІ

Друк PDF

Маргарита ГЕЦЕВИЧ

Науковець, літератор, перекладач (м. Кременець)

 

01      Першою урочистістю, яка продемонструвала, наскільки місто береже пам'ять і цінить свого сина, було відзначення 100-ї річниці від дня народження Словацького у вересні 1909 року.

Місцевий комітет, який очолювали ксьондз-пробощ Міхал Бєлєцкі та інженер Мечислав Андрич, подолавши багато перешкод, зміг влаштувати в Кременці свято Словацького. Відомості про це були надруковані в книзі Віктора Хана "Рік Словацького. Пам'ятна книга урочистостей, влаштованих на честь поета в 1909 році"(Львів, 1911). Звернемось до цієї публікації.

У Кременець, "де сто років тому назад Провидіння послало нещасному народові пророка, аби він надихнув його новим духом і показав йому дорогу до відродження і воскресіння", з'їхалась "не тільки шляхта і польське міщанство з околиць Кременця, але також і з віддалених губерній; з'їхались, крім того, представники преси, літератори, політики з Варшави і Києва. Приїхала також дружина з Бродів "Співочий гурток" в кількості 16 осіб під керівництвом пана Станіслава Ожги, аби, під його диригуванням, польськими піснями (які попередньо пройшли цензуру) оздобити 100-у річницю народження творця "Короля-Духа". Серед безлічі гостей ясніла постать відомої поетеси Марії Конопницької".

Перед початком урочистостей було підготовлено костьол: "вікна закрито чорним крепом, по середині головного нефу поставлено катафалк з труною, вкритий саваном, оздоблений зеленню рослин. На катафалку виднівся олій¬ний портрет поета. Замість рами був креп, прикрашений гірляндою з дубового листя. Весь храм і хори прибрані були великими зеленими гірляндами, оздобленими гронами горобини".

Шляхетський клуб також був приготовлений до урочистостей. "В неділю 5 вересня в парафіяльному костьолі відбулась понтифікальна служба за участю великої кількості духовенства, під час якої ксьондз-пралат з Бердичева ви¬голосив промову про Словацького. Того ж дня о 5 годині відбулася жалобна служба".

Після промови ксьондза-пралата Д. Бончкевича "було відкрито і посвячено таблицю в бічному правому нефові на пожертви жительки Кременця". (Текст таблиці: "Д. О. М. Пам'яті Юліуша Словацького народженого в Кременці дня 23 серпня 1809 року, який помер в Парижі дня 3 квітня 1849 р. Кременчани. 23 серпня 1909 p."). Зворушення, яке огорнуло натовп, було посилене прегар¬ним співом дружини з Бродів і Львова, а також присутністю двох делегацій: від молоді з Рівного з вінком з червоними стрічками, з написом "Нехай живі не втрачають надії, несуть народу сяйво знання. - Юліушу Словацькому молодь з Рівного"; і також другої від чехів-колоністів з околиць Кременця, які повісили під таблицею величезний вінок з написом: "Юліусу Словацкему — велкему Словаку, славнему полскему поетові — кременецті Чехове".

...О восьмій вечора в шляхетському клубі відбувся урочистий вечір. Після натхненного слова пана Едварда Пашковського (Київ) читались декламаторами В. Кунцевичем, И. Орлинським і Л. Питлинською поезії і уривки з поем і драм Ю. Словацького, винагороджувані гарячими оплесками слухачів. У залі шляхетського клубу ("Благородного собрания") був присутній учень Креме¬нецького комерційного училища Володимир Еліан. Будучи вже пенсіонером,

у 1959 р. Володимир Іванович написав спомини про цю подію: "Настрій в залі був піднесений й урочистий. І хоч приміщення, де відбувався вечір, було освітлене кількома нафтовими лампами, які через велику задуху тьмяно бли-мали, здавалося, що урочистість небуденної події в житті малого провінційного міста надає цьому приміщенню, зокрема сцені, особливого блиску. Відчувалося, що всі присутні на вечорі щиро шанують пам'ять великого Кременчанина. Коли ж зі сцени пролунали слова поетового Заповіту, а в ньому полум'яний заклик Словацького: "Живі хай не втрачають надії", здавалося, що в очах усіх присутніх спалахнула ця надія і міцна віра в близьке світле майбутнє як для польського народу, так і для того народу, на землі якого народився поет і соками якої живився цей великий художник слова, польський патріот Юліуш Словацький".

На другий день, 6 вересня 1909 p., урочистості продовжувались. У костьолі знову відбулись жалобні богослужіння до першої години дня, після чого малими групами присутні вдалися на Туницький цвинтар на могилу матері поета. Могила ця, донедавна занедбана, тепер була ґрунтовно відновлена і впорядкована. Тут також покладались вінки.

О третій годині дня в залах Кременецького комерційного училища відбувся обід на честь гостей, на якому були прочитані вітальні телеграми. О восьмій годині вечора знову відбувся концерт, перлиною якого був фрагмент з "Марії Стюарт".

Після вечері прощався у себе з учасниками незабутніх урочистостей їх головний ініціатор — ксьондз Міхал Бєлєцкі.

Наступного року (1910) в місцевому костьолі відкрито пам'ятник Словаць¬кому роботи Вацлава Шимановського. В ніші, яка знаходиться в обрамленні з червоного келецького мармуру, представлено поета, який сидить, спираю¬чи голову на руку. В глибині за ним стоїть геній поезії — крилатий рицар із спущеним забралом. Група виконана з бронзи зеленуватих тонів.

Так були описані перші ювілейні урочистості Юліуша Словацького в Кременці.

З тих пір пройшло 85 літ. Пам'ятна таблиця і пам'ятник так само поруч знаходяться в костьолі св. Станіслава, який, на відміну від інших римо-католицьких храмів, не був закритим навіть у часи лихоліть, і гості міста завжди могли бачити їх. Ще й досі серед кременчан, як данина часам утисків, кружляє думка, що робота Шимановського таємно була привезена з Парижа і таємно встановлена. Ця версія має контрвідповідь у споминах старого кременчанина Олександра Вітенка, написаних 29 травня 1969 p.: "Ніхто ніякої таємниці не робив з постановкою в костьолі пам'ятника Словацькому. Довгий час біля костьолу стояла упаковка з дощок і казали, що то пам'ятник. За моєї пам'яті вмонтували той пам'ятник у костьолі, і ми, тоді ще учні, не раз заходили дивитися". (Вітенко О. Л. "Нотатки", експозиція відділу Ю. Словацького ККМ — Кременецького краєзнавчого музею).

Пам'ять про організаторів святкування 100-річчя поета в Кременці зав¬дяки ксьондзу М. Бєлєцкому та інженеру М. Андричу збереглася донині. Вчителька-пенсінерка (1913 року народження) кременчанка Галина Василівна Покровська з великою любов'ю розповідала про свою хрещену матір Аполінарію Іванівну Андрич — дружину М. Ф. Андрича, про нього самого, про їх дружбу з ксьондзом Бєлєцким. Власне від пані Покровської музей має цінні документи початку століття: фотографію костьолу, прибраного до юві-лейних урочистостей (1909), кошториси видатків на святкування 100-річчя Ю. Словацького, написані рукою Мечислава Андрича, його портрет, оригі¬нальну програму ювілейного концерту та ін. Галина Василівна Покровська навіть і жила в колишньому домі Андричів.

Неподалік по тій же вулиці М. Кривоноса (колись Боярській) знаходиться цегляний дім Бєлєцкого (збудованого за проектом М. Андрича).

Через 30 років після 100-літнього ювілею, у 1939 p., в Кременці засновано Загальнопольський комітет вшанування пам'яті Юліуша Словацького. Його очолив куратор Кременецького ліцею Стефан Чарноцкі. До складу Комітету входило 22 члени: бурмістр Кременця Ян Бопре, професор Казімєж Грошиньскі, директор музею професор Францішек Мончак, художник Еміль Крха та інші особи. Протекторат, над роботою Комітету прийняв президент Речі Посполитої Ігнаци Мосціцкі разом із іншими офіційними особами.

1939 р. був оголошений "Роком Словацького": мали відзначатись 90- річчя з дня смерті і 130-річчя від дня народження поета. Все місто почало з ентузіазмом працювати - готувались натхненні доповіді (Станіслав Чарноцкі, професор Казімєж Грошиньскі); майстри художньої фотографії Хенрик Гер- манович, Станіслав Схейбаль та інші виконали серії поетичних (фотографій міста і околиць, оздоблюючи ними прекрасні видання: "Місто великої туги", "Кременець", "Чудове рідне місто Юліуша Словацького" (в останньому добірку фрагментів з поезії і листів поета зробила пані Емілія Корнашевська-Германович). Були надруковані програми урочистостей, вхідні квитки, пам'ятні значки з профілем Словацького і т. д.

Цей перший "Рік Словацького" розпочався в переддень 90-річчя смерті поета - 2 квітня 1939 р. В статті "Він - як полум'яний стовп" (спеціальний випуск журналу "Кременецьке життя" 1939 р.) автор Емілія Корнашевська так про це розповідала: "В полудень цього дня на майдані Кременецького ліцею згромадилась молодь всіх шкіл Ліцею і вчителі. Під прапором Кременецького ліцею стояла групка молоді, яка мала виїхати у Краків, щоб біля саркофага Короля-Духа покласти вінки. Виряджав їх куратор Ліцею Стефан Чарноцкі. ...Вся молодь проводжала прапор і делегацію через усе місто. Ввечері місто набрало святкового вигляду. Вузькі вулички Кременця мали над собою якби балдахін з лопочучих на вітрові хоругв. У вітринах магазинів з'явились портрети Словацького, прибрані квітами і зеленню. На горі Боні запалали вогнища.

В театральному залі молодь гімназії і Кременецького ліцею ставила "Зо¬лотий Череп" - фрагмент драми Словацького про Кременець. Був це вступ, пролог до власне урочистостей на честь Ю. Словацького.

День 3-го квітня - 90 річниця смерті Поета - розпочався в костьолі ліцею службою, яку провадив кременецький декан ксьондз А. Станішевський. Ввечері у колонному залі ліцею відбулось урочисте засідання. Його відкрив своєю доповіддю голова Комітету Станіслав Чарноцкі. Декламувались поезії, співались пісні, об'єднані кременецькі хори під керівництвом Івана Гіпського (ми пам'ятаємо його як довголітнього директора Кременецької музичної школи в післявоєнний час - примітка автора) виконали могутню кантату И. Галла на честь Словацького. Чудесне фортепіанне тріо г-моль Шопена, виконане Ельжбєтою Крха, Єжи Гаше і Емілем Крхою, було справжнім пережиттям, бо, мабуть, жодна музика не відповідає так настрою, духові поезії Словаць¬кого, як музика Шопена."

Так розпочався Рік Словацького в Кременці. А тим часом до Кракова прибула кременецька делегація.

"Ранок весняного дня, — описував цей візит професор Казімєж Грошиньскі в статті "Біля гробу Словацького". — У високих вікнах пливе небесна блакить і хмари, - як лебеді. Стоїмо тихою громадкою. - Перед нами темна меморіальна дошка: "Пам'яті Юліуша Словацького, сина Евзебіуша, народ¬женого в Кременці, померлого в Парижі, який боротьбу поезією у відродженні духу і почуттів людяності по-християнськи дня 3 квітня 1849 року закінчив, невтішна в жалобі мати присвячує". ...Складаємо біля підніжжя таблиці білі квіти. І хоч це таблиця з іменем Сина, знаємо, що призначаємо їх - Матері.

Костьол св. Анни з таблицею Юліушу Словацькому - це перше місце, куди ми прийшли, приїхавши до Кракова.

Другого дня Вавель. ...Сходимо по вузьких сходах: біла гробниця Адама Міцкевича, а в глибині - високий, чорний, блискучий цоколь саркофага Великого Кременчанина. Схиляється прапор і покриває верх саркофага -покладаємо вінки: з біло-червоною стрічкою від імені Комітету по вшану-ванню річниці Юліуша Словацького, з червоно-блакитною - від імені Кре-менецького ліцею. Діти зі школи "цвічень" ставлять глиняні миски з першими квітами Кременецьких гір - підсніжниками..."

Жаль, у короткому нарисі не можна більш докладно процитувати описів подій цих передвоєнних весни і літа.

"В травні 1939 року в Кременці, - пригадувала потім пані Емілія Германович, - була відкрита велика і чудово опрацьована експозиція пам'яток, пов'язаних із Словацьким, зібраних з багатьох музеїв, бібліотек і приватних польських колекцій (Оссолінеум (Львів), Національний музей, Бібліотека Красінських (Варшава), колекція візитатора Яна Міхальського (Варшава) та ін.]. Прикрашали експозицію печатка і маленький секретер Словацького, рукописи "Балладини", "Золотого Черепу", "Генезису Духу", "Подорожі на Схід", Записника з подорожі на Схід, кілька листів з різних періодів життя, шлюбне свідоцтво батьків, заповіт батька, шкатулка і альбом пані Саломеї, малюнки Словацького (проект нагробка на могилі діда і бабуні, олійна ро¬бота "Імлистий ранок на морі"), портрет Юліуша Словацького-дитини роботи Яна Рустема, портрет поета роботи Бичковського (1832), медальйон з профілем Словацького роботи Олещинського, портрети батьків, діда і ба¬буні Янушевських, Герсилії і Александри Бекю, перші прижиттєві видання творів поета. Організували і опрацювали експозицію Ян Міхальскі і Марія Данілевіч". (Інформаційні нотатки до виставки під назвою "Словацький на тлі епохи" 1939 р. - машинопис, фонди ККМ).

Пункт за пунктом виконувалась програма "Року". Протягом літа місто було переповнене екскурсантами. Наближався вересень. Кременець готувався до урочистості 130-річчя народження поета.

Першого вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, почалась війна...

Трагічно склались долі багатьох з учасників цих обірваних, незакінчених святкових днів. Голова Комітету Стефан Чарноцкі у 1939 р. був арештований і відправлений на Схід СРСР, де трагічно загинув біля Аральського моря;

Францішек Мончак разом з іншими викладачами Ліцею в числі інтелігенції міста був улітку 1941 р. розстріляний німцями під Хрестовою горою... Хтось пропав безвісти. Ті, хто лишився в живих, далеко опинились від рідного міста. Живуть тепер у Кракові, Познані, Варшаві, Вроцлаві, Лондоні, США (не перерахувати міст) колишні кременчани, які пам'ятають ці радісні передвоєнні дні: Емілія Германович, Еліза Вуйтович, Славомир Мончак, Олександр Недзвєдзкі, Войцех Опольські, Ганна Чарноцка, Філіпіна Ашрафі... Нехай вибачать всі, кого ми не в стані тут назвати: перелічити всіх неможливо. Від них по краплині ми дізнаємось про хід тих давніх подій, про долю окремих предметів і документів травневої виставки 1939 p., про долі людей.

І як трагічна крапка стоїть у Кременці на столітньому польському цвинтарі, що на узбіччі гори Воловиці, пам'ятник тим, хто загинув у полум'ї Другої світової війни. Він був поставлений у 50-ту річницю цієї трагедії. У Польщі ж, у Варшаві, ті самі імена перераховані на пам'ятній таблиці, що знаходиться в костьолі Сестер Візиток.

Пройшло 20 літ. Центр Кременця (колишнє гетто) ще мав на собі шрами війни, ще молоді деревця, посаджені на руїнах і згарищах, не могли їх затулити собою. Атмосфера 50-х pp. була нелегкою. Душа прагнула правдивого слова. І ось надійшов 1959 рік - рік 150-річного ювілею Юліуша Словацького.

На Україні, зокрема в Кременці, готувались до цієї річниці. В Києві вий¬шов гарно виданий двотомник вибраних творів поета. Протягом весни і літа в газетах друкувались присвячені йому статті.

І ось знову надійшов вересень - ще післявоєнний, бідний. Але подія, яка відбувалась у Кременці, була визначною: виїзна сесія АН УРСР з приводу 150-річчя Словацького. В ній брали участь Український комітет славістів при Президії Академії наук Української РСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шев-ченка АН УРСР, Інститут суспільних наук АН УРСР та Кременецький дер-жавний педагогічний інститут. Очолював роботу сесії поет-академік Максим Тадейович Рильський. Вона тривала три дні: з 5 по 7 вересня. Доповідачами були М. Рильський (Київ), професор В. Савримович (Варшава), кандидати філологічних наук Б. Стахеєв (Москва), С. Левінська (Київ), Г. Вервес (Київ), К. Довейко (Вільнюс), В. Мартинов (Одеса), Т. Пачовський (Львів), В. Гапова (Мінськ) та вчитель Кременецької СШ М. Середюк.

Крім того, були присутніми Генеральний консул ПНР Ванда Міхалєвска, професор Мар'ян Якубець та ін.

Екскурсії по місту проводили викладачі педінституту І. П. Смолій та

Б. В. Заверуха. Біля будинку Словацьких гості поклали квіти до першого на території цієї садиби пам'ятника поетові - гіпсового погруддя роботи кременецького скульптора-аматора Миколи Матусевича (зараз він зберігається в будинку Словацьких - міській бібліотеці, яка носить ім'я поета).

Гості були захоплені мальовничістю і поетичним духом міста. Максим Рильський писав у ці дні: "Є міста, що полонять і зачаровують душу, міста, про які передовсім хочеться сказати: яке поетичне місто! Ходиш по Кремен¬цю, дивишся на його спокійні чисті вулиці, на чепурні будиночки з квітами на вікнах, на пов'язану стількома історичними споминами Замкову гору, на старі липи і ясени, що пам'ятають ще малого Юліуша Словацького, і думаєш: як це прекрасно, як це зрозуміло, що саме тут народився геніальний поет".

Від часу 150-ліття поета річниці почали відзначатись регулярно через 10, потім через 5 років, а врешті (з 1992 р.) і щорічно.

Відзначення 160-ї річниці Словацького у Кременці було так само урочи¬стою подією міжнародного масштабу. Ідея її проведення народилась у спілку¬ванні двох визначних поетів: Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича. На Україні видано їх листування з передмовою Дмитра Павличка ("Вітчизна".- 1985 р. -№ 10.). Ось два фрагменти з їх листів. Микола Бажан у листі до Ярослава Івашкевича: "Місяць тому їздив в романтичну поїздку до пана Юліуша в Кременець. Прекрасна була поїздка. Спало на думку: в наступно¬му році 160 літ народження великого українського поляка. Чому не зібратися польським, українським, російським, білоруським письменникам у Кременці на розмову про взаємні переклади? Може, це і в плані святкування Польської Народної Республіки буде прийнято?" (1968, Київ).

Ярослав Івашкевич з радістю відповідав: "Ваша пропозиція про зустріч в Кременці прекрасна, вона була зустрінута з великим захопленням у нашій Спілці. Іноземна комісія займається цією справою. Я ніколи не був в Кременці і дуже хотів би відвідати це місто - я стільки про нього читав і чув, і навіть сам писав, не бачивши". (13. X. 1968, Ставіско.)

Відзначення 160-річчя з дня народження Словацького було призначено на жовтень 1969 р. Як завжди йшли приготування. У Києві вийшов томик творів поета "Поезії" (В-во "Дніпро", 1969), куди увійшли нові переклади ук¬раїнських поетів. У Кременці на території садиби Словацьких було встановлено (замість старого гіпсового) бронзове погруддя роботи відомого українського скульптора Василя Бородая. Будиночок Словацьких відремонтували.

День 7 жовтня, після сірих дощових тижнів спалахнув яскравим сонцем, синню небес та першим багрянцем і жовтизною лісів на горах. З самого ранку біля музею, звідки мала починатись хода урочистостей, у великій кількості почали збиратись кременчани. В усьому була атмосфера очікування визнач¬ної події. І ось з-за повороту з'явився кортеж чорних "Волг". Вони одна за одною зупинялись, і з них виходили гості - визначні літератори України, Білорусії, Росії: ініціатори свята Микола Бажан та Ярослав Івашкевич, Іван Драч, Дмитро Павличко (Київ), Юліан Пшибось, Юліан Волошиновський, Ернест Бриль (Польща), Ніл Гілевич (Білорусія), Бронюс Мацкявичюс, Альгімантас Бучіс (Литва), Лев Таурін, Давид Самойлов, Борис Стахеєв (Росія) та інші.

Урочистість почалась. Гості ознайомились з експозицією літературно- меморіального залу Юліуша Словацького (якраз перед тим він зазнав ре- експозиції). Звідси всі вирушили до будинку Словацьких, ґанок якого став імпровізованою кафедрою. З неї виступаючі схвильовано промовляли до величезного згромадження кременчан.

Ярослав Івашкевич, високий і поважний, в якому відчувався благород¬ний тягар років, його літературної діяльності і життєвого досвіду, урочисто підійшов до мікрофона:

"Дорогі присутні! Не знаю, чи якось ті речення, ті думки, які крутяться мені в голові, складу в сформовану цілісність. Я занадто зворушений, перший раз будучи в Кременці, на цьому подвір'ї батьків Юліуша Словацького, пе¬ред цим пам'ятником Словацького, який має тут означати його присутність, про яку всі перед тим пам'ятали, але яка буде тепер символом остаточного замешкання Словацького в Кременці.

Дорогі мої! На цьому прикладі літератури - великої і романтичної літе¬ратури, - на прикладі цього пам'ятника, який відкривається на українській землі, прилученій до Радянського Союзу, і який представляє велику польську патріотичну мисль, маємо безпосередній приклад того, як те, що є великим в літературі, єднає, а не ділить. Перед лицем Словацького, перед його величчю, перед його поезією ми забуваємо про все, що нас коли-небудь ділило. Забу¬ваємо про те, що ми не раз мали собі до взаємного докору. Стоїмо, поєднані шаною до великої поезії, великої літератури, великої думки, великої філософії. І я хотів би, щоб цей символ, який тут відтепер лишається у вашому місті, став символом миру між нашими народами, як найширшої співпраці і віднайдення всього того, що ви нам дали і що ми вам коли-небудь приносили. Нехай же цей пам'ятник буде пам'ятником не тільки приязні між народом українським і народом польським, але і пам'ятником миру між всіма народами, пам'ятником великої мислі і великого мистецтва, яке стоїть понад усім". (Магнітофонний запис, фонди ККМ).

Натхненні виступи учасників цього літературного мітингу закінчились палкою промовою Дмитра Павличка, яку український поет завершив сло¬вами: "Хай буде українська земля Юліушу Словацькому не тільки землею материнської ласки, не тільки - дитинства, але землею його безсмертя!" (Магнітофонний запис, фонди ККМ).

Після промов настає момент відкриття пам'ятника. Спадає біле покривало, відкриваючи присутнім мистецьку роботу українського скульптора. Покла¬даються квіти. Поети Микола Бажан і Ярослав Івашкевич поруч садять на згадку дві берізки.

Далі всі вирушають на Туницький цвинтар до могили матері поета. На чолі стихійної процесії йдуть з вінками Генеральний консул ПНР в Києві пан Януш Грохульський з дружиною, Микола Платонович Бажан, Ярослав Івашкевич.

Проникаючи через листя високого ясеня (не "сливочки", не "черешеньки"), що осіняє могилу пані Словацької-Бекю, сонячне осіннє світло розсіюєть¬ся, утворюючи над прямокутною колоною надгробного пам'ятника сяючий купол. В урочистій тиші звучать рядки з "Беньовського". Їх читає польська письменниця Халіна Аудерска.

Після цвинтаря - Замкова гора. З неї відкривається, як стверджує пані Ірена Сандецька, "один з прекрасних видів Європи" - панорама міста, Кременецьких гір, рівнини Малого Полісся і далекий силует Почаївської лаври на заході.

День завершується урочистим вечором у місцевому Будинку культури. Так в основних рисах уклалась традиція - схема проведення всіх наступних урочистостей.

8 жовтня в Тернополі (обласний центр) відбувся міжнародний симпозіум, присвячений проблемам братніх літератур. Завершення ж урочистостей 160- річчя від дня народження Словацького проходила вже в Києві, в університеті, який постав у 1834 р. на базі перенесеного туди Кременецького ліцею.

Натхнений урочистостями кременецький поет і художник Іван Дем'янович Гарасевич закінчив того ж 1969 р. свій цикл з десяти поезій, присвячених Словацькому, під назвою "Сонети туги". Кожен з них написаний на підставі певного спомину Словацького про Кременець і від імені Словацького.

Там, де солодка серцю далечінь Постійним шепотом мойого духа кличе, -

В гаях і луках снить моя Волинь,

В долонях скорби криючи обличчя.

Там Кременець, колиска днів моїх.

В гірській долині, в сонці голубіє Без мене. Боже!.. Я ж з вигнань своїх В тузі нездоланій, ятріючій болію.

І марний дар мені ота краса Захмарних Альп й ті дивні водоспади:

Згадаю Кременець — увесь їх чар згаса...

О, він, як тінь, що сповнена принади!

Як біль душі, яка не зна пощади, г

Як матері загірних мук сльоза.

170-ліття народження поета відзначалось у 1979 р. Його ініціатором і полум'яним промовцем був український поет Дмитро Павличко, учасниками

- консул ПНР в Києві в справах культури Міхал Гарболіньскі, український полоніст Григорій Вервес, поет і перекладач Словацького українською мовою Іван Ілинський, український поет Петро Осадчук, місцеві поети та офіційні особи.

"Сьогодні, 8 вересня 1979 року, українські письменники, вчені, а також представники партійних, державних установ України приїхали до Кременця,

- записав тоді в "Книзі відвідувачів Кременецького краєзнавчого музею" Дмитро Павличко, - щоб віддати честь генієві польської та світової літера¬тури з нагоди 170-ліття поета. Слово Юліуша Словацького світить нашим народам на їхньому високому шляху, воно дає нам силу духовну - наймогутнішу силу людей. Для українського народу Кременець, де народився Словаць¬кий, таке ж дороге місце, як Моринці і Нагуєвичі, Новоград-Волинський і Русів! Хай благословляється між кременчанами, між нашими серцями, між народами й братами ім'я Юліуша Словацького".

1font-family: ; font-size: 14pt;/spanspan style=984 р. був роком 175-річчя Юліуша Словацького. Його заповідав відзначити на Україні, зокрема в Кременці, поет-академік Микола Бажан ще 1969 р. Самого ініціатора на той час уже не було в живих, але ідея втілилась, як це повелось від 1959 року, Комітетом по вшануванню пам'яті поета, ство-реним у Спілці письменників України, за участю Кременецького музею та влади міста і області. Хід урочистостей повторився. У святі взяли участь: член-кореспондент АН УРСР, український полоніст Григорій Вервес, польські дипломати, письменники, радник польського посольства в Москві Збігнєв Доміно, консул Генерального консульства в Києві Влодзімєж Восковскі, ук-раїнські поети Дмитро Павличко та Іван Драч, російський полоніст, доктор філологічних наук Святослав Белза, російський перекладач з Петербурга Святослав Свяцький, доктор філологічних наук Річардас Пакалнішкіс з Литви, білоруський поет Пятрусь Макаль, дитяча поетеса зі Львова Оксана Сенатович та багато інших.

І знову той самий маршрут урочистих подій: відвідини відділу Словаць¬кого в ККМ, промови біля будиночка Словацьких, вінки на могилу матері поета, Замкова гора і вечір в концертному залі Кременецької музичної школи. Як завжди на урочистостях Словацького, атмосфера спілкування була підне¬сеною, радісною. Ім'я Словацького, щирі, дружні почуття об'єднували всіх учасників. Зворушливі записи зберігає та сама "Книга відвідувачів ККМ": "Від імені польської делегації, - писав Збігнєв Доміно, - дякуємо Кремен¬цю - рідному місту Юліуша Словацького, за пам'ять, повну чуття до нашого великого поета, приятеля українського народу. Кланяємось вам з вдячністю і зворушенням". (12. IX. 1984).

1989 р. на Україні, в Кременці святкувалось 180-річчя поета. Проти попереднього воно було відзначене більш скромно, але традиція не перервалась і мала в ньому своє підтвердження і продовження. Подія відбувалась в час на¬родження нових реалій, коли Україна почала виділятись в незалежну державу, що визначило зміст промови поета Дмитра Павличка. Оскільки це було живе слово, схоплене мимохідь на магнітофонну стрічку, і ніде не публікувалось, наводжу його тут майже повністю: воно має велике значення для взаємних польсько-українських стосунків, побудованих на імені великого поета.

"Дорогі польські гості, вельмишановні кременчани! Сьогоднішній день повинен увійти в історію культури українського і польського народів.

Юліуш Словацький народився тут, і все це, що ми ще сьогодні бачимо своїми очима - оця прекрасна природа, оця долина Кременецька і ота гора Бони, і Черча, і річка Іква з лугами, і ті дуби, і ті, уже тепер рідкісні, білі ук¬раїнські хатки, - все це було матерією і все це є матерією поезії і творчості Юліуша Словацького.

Він перший в польській літературі великий Поляк, який визнав за переслідуваним, заборонюваним українським словом право на своє окреме,

незалежне існування. Визнавав за нашим народом право називатися нацією, слов'янською незалежною нацією. Він про нас писав у багатьох своїх творах - про українців, про козацьку націю, про наших предків, які боролись за свободу. І він співчував цій боротьбі.

Юліуш Словацький любив понад усе Польщу. Я не знаю, чи є в іншого народу такий ще патріот, який так любив би свою країну, який справді згорів за її долю, за її майбутнє.

...Словацький учив нас правди, мислити правдиво і дивитись правді в очі.

І коли ми сьогодні хочемо по справедливості жити, то ми повинні поклонитись цьому правдивому генієві і письменникові і вичитати в його словах, вичитати в його книжках ту правду, яку він так безпощадно любив, будучи великим патріотом, але умів правдиво сказати про свій народ.

Я думаю, що ми всі сьогодні схвильовані тим, що робиться на нашій землі і що хочемо якимось чином вписати у наші нинішні турботи і клопоти велике слово великого Поляка. І ми повинні бути вірними нашій приязні, нашій дружбі з польським народом. Бо які б не були переміни на нашій землі, нічого не може змінити нашої приязні. Нічого не може бути вищого, як віра між народами, як правда між народами, як їхня взаємна любов і пошана.

Я перекладав Словацького, я не маю перед собою жодних своїх перекладів... Я, йдучи сюди, буквально на цій вуличці все-таки хотів скласти, бодай в умі, хоч невеликий вірш... І через те хотів би я закінчити свій виступ... вісьмома рядками, які я ще не написав навіть, не те що нікому не показував, а зімпровізував їх тільки-що отут на цьому подвір ї:

Коло могили пані Саломеї У Кременці на цвинтарі стою І пригортаю цвіт землі моєї,

І матері поета віддаю Сумні росисті пелюстки осінні И благаю: "Мамо, поблагословіть Мої слова на службу Україні,

Що сяє знов, як сонця верховіть ".

Власне під час урочистостей 180-річчя, в нових умовах, які виникали в країні, в Кременці постало Товариство відродження польської культури ім. Юліуша Словацького. Відтепер до адміністративних, культурних установ

області і міста та краєзнавчого музею воно прилучилось у справах опіки над усім, що стосується імені великого поета. Власне в середовищі Товариства у 1992 р. народилась думка: Кременець - місто народження одного з великих поетів світу, тому тут щорічно повинні проводитись місячники поезії Юліуша Словацького, як це прийнято робити в інших місцях народження великих поетів. Крім того, період між 4. IX. 1993 - 4. IX. 1994 оголосити "Роком Словацького". Ініціатором був ксьондз Чеслав Щерба, як зазначалось на початку нарису.

Згідно з опрацьованим планом у вересні 1992 р. почалось здійснення цілої програми: відбувся виступ музично-вокального колективу "Арт Музіка" з Любліна під керівництвом Аліції Омйотек; було поставлено міні-спектакль "Мати поета" (фрагмент драми Тамари Сеніної "Доле моя, Кременеччино") в поєднанні з декламацією "Сонетів туги" Івана Гарасевича; із драмою Слова-цького "Золотий череп" виступив аматорський театр з Любачова "Львівський Ковчег" під керівництвом ксьондза Юзефа Дудека; відбулись виступи актора Краківського театру ім. Ю. Словацького Яна Адамського. Закінчила програму "Вересня Словацького-92" композиція (а краще сказати - мінідрама) пані Ірени Сандецької "Камені на шанець" у виконанні молоді і дітей - членів Товариства ім. Ю. Словацького.

Програму "Місячника" "1-го Року" з ентузіазмом підтримало керівництво Кременця, зокрема взяли участь: мер міста Богдан Кульчинський, заступник голови райадміністрації з гуманітарних питань Євгенія Новицька, а потім, перебуваючи на тій же посаді, - Валентина Кульчинська та інші особи.

4 вересня 1993 р. в присутності і за участю представника Президента в області проф. Романа Гром'яка, консула РП у Львові Збігнєва Місяка, мера міста та інших офіційних осіб, за участю Голови Федерації польських органі-зацій в Україні пані Емілії Хмельової, митців, представників преси, кількох польських товариств і кременчан урочисто розпочався "Рік Словацького – 1993-1994". Звучали вірші поета у виконанні молоді, щирі промови, звучала музика.

2 жовтня відбулась наукова конференція на тему "Юліуш Словацький

- поет-романтик", в якій взяли участь професори Варшавського універси¬тету, дослідники творчості поета Станіслав Маковскі, Збігнєв Судольскі, Елігій Шиманіс, Анджей Фабіановскі, професор Чернівецького університету Анатолій Волков та ін.

Наступною подією в рамках "Року" було відкриття виставки "Повернення Поета" (перенесення праху Словацького з Парижа до Кракова у 1927 p.), привезеної з Кракова працівниками Катинського інституту в Польщі. Вона залишилась у музеї як дар друзів і колег.

Краківська конференція - черговий пункт програми "Року Словацького" .

Як добре, що ім'я Юліуша Словацького є будуючим, що воно ріднить нас, що два міста, - велике і мале, - Краків і Кременець долучають у творчий процес єднання свою частку. 

1993 р


oformlennj

З ЮЛІУШЕМ СЛОВАЦЬКИМ ПОДОРОЖУЄМО УКРАЇНОЮ

Друк PDF

   

Олена ГАСЬКЕВИЧ

(науковий працівник музею)

 У літературно-краєзнавчому рефераті виділено географічні об’єкти, які Юліуш Словацький відвідав протягом свого недовгого життя в Україні, що знайшли своє відображення у його творчості. Ми пропонуємо поглянути на них очима поета, відмітивши зміни, що відбулися тут протягом, без малого, двох століть.

Для того, щоб глибше зрозуміти генетичні корені творчості Юліуша Словацького, варто ознайомитися з географіею його подорожей Україною, адже саме враження від них послужили поетові для створення образу України у його творчості. Спомин про безкраї степи, мальовничі хатки, яскраві народні строї, далеке відлуння звуків ліри та тремтливої мелодії української пісні трансформувалися в уяві Юліуша, послужили основою для створення «Української думки» та «Змія».

Нагода пізнати свій рідний край випадала поетові двічі в житті. Вперше, коли пані Саломея після смерті чоловіка повернулася з Вільна до Кременця і з 1814 по 1818 роки проживала у своїх батьків; і вдруге - у 1827 році, коли Юліуш здійснив свою першу самостійну подорож до Одеси.

Безперечно, Юліуш Словацький відвідав Почаїв - містечко, віддалене 22 км. від Кременця, відомий з давніх-давен осередок культу Богородиці. В 1240 році тут, на вершині гори, з'явилася Божа Мати у вогняному стовпі і слід ії відбився на камені, наче у воску. Славиться Почаїв і чудотворною іконою Матері Божої Почаївської та іншими святинями. Це місце, дороге для кожного християнина, не залишило байдужим і серце Юліуша. Образ Почаївськоі Богоматері згадується у його творчості неодноразово (''Беньовський'', «Ксьондз Марек»).[1] [2]

lavra 471 6465

Чудесний порятунок завдячував поет іншому образові Богородиці, званому Бердичівським. Це сталося, коли семирічний Юлько з матір’ю їхав до дядька Еразма, що мешкав у Житомирі. Шлях пролягав через Бердичів. Бердичів - старовинне містечко на березі річки Гнилоп’яті, притоки Тетерева. Містечко відоме ще з ХІV ст. В ХVІІ cт. тут прославився образ Богоматері. Це родова ікона Тишкевичів, що протягом двох століть володіли містом. В 1630 році Януш Тишкевич запросив сюди орден отців Кармелітів Босих, подарувавши для їх монастиря старовинний замок. Згодом, кармеліти побудували величний храм, де помістили чудотворний образ, до якого щороку прибували сотні прочан. Коли пані Саломея з сином їхали вуличкою Бердичева, повіз перекинув табун татарських коней і пасажири чудом залишилися живими. Цей випадок закарбувався у пам’яті поета. Він зберіг вдячність до Божої Матері Бердичівської, яка ''наді мною сто диких коней, наче на крилах ангельських пронесла''.

BL1914 berdichev1

В 1866 році Бердичівський кляштор ліквідовано і на початку ХХ ст. місто було відоме як осередок хасидизму, євреї становили тут 78% жителів.

Під час перебування у Кременці мав Ю. Словацький нагоду побувати у Дубно і Луцьку, бо ці міста стояли на шляху з Вільна до Кременця.

Луцьк розташований в північно-західній частині України, у вигині повноводної річки Стир. Місто оточене широкими заливними луками. Перші згадки про Луцьк є в літописі ХІ ст. Тоді він був головною фортецею племені лучан і називався Лучеськом Великим. До найдавніших пам'яток Луцька належить старовинний замок, зведений на місці дерев'яної фортеці ХІІІ ст., перебудований в ХІV ст. князем Любартом. Замок має у плані вид трикутника і складається із трьох веж: Надбрамної, Стирової і Владичої, сполучених високими стінами з бійницями у два ряди. Замок відомий тим, що тут у 1429 році протягом 70 днів відбувався з'їзд монархів, де обговорювалися заходи захисту Європи від турків. Присутні були: Великий князь московський Василь Темний, імператор німецький, датський і польський королі, князь литовський, посли візантійського імператора, папський нунцій, московський митрополит. Споглядаючи величну панораму грізної Луцької фортеці, поет, як і тисячі туристів, що дотепер відвідують цю стародавню пам'ятку, мабуть, дивувався щедрості тодішнього господаря князя Вітольда та апетитам гостей, які щодня з'їдали 700 волів та випивали   700 бочок вина.

0ccdb73d64 original-6a1ee19db962d454927ada2fe88af606 

Біля підніжжя Замкової гори стоїть поєзуїтський кафедральний костьол, збудований на початку ХVІІ ст. Важливою історичною пам'яткою є Луцький собор - колишній монастир бернардинів (1736 р.). Варта уваги також синагога (1626 р.).

Луцьк згаданий Юліушем Словацьким у ''Беньовському'': герой твору Сава     «їздив нераз в землю луцьку».[3] У Луцьку, на вулиці Кафедральній, мешкала колись Леся Українка, будинок цей зберігся.

Дубно, як і Кременець, лежить над Іквою. Вперше Дубно згадується у ХІ ст. як центр   окремого князівства. З 1498 по 1619 р. місто належало вельможному роду князів Острозьких, які у кінці ХV ст. побудували тут оборонну споруду для відсічі татарських орд. Дубенський замок частково зберігся донині. Бастіонні фортифікації оточують два   замки: Острозьких (XV ст.) та палац наступних власників Дубна - князів Любомирських (XVП ст.). Нині тут знаходиться музей.   Крім того, у Дубно можна оглянути ранньобароковий костел бернардинів (1614-1629рр.) - тепер церква св. Миколая, будівлю монастиря кармеліток - тепер тут лікарня.

Безимени-1 DubnozamokN 02

Невідомо напевно, чи бував Ю. Словацький у Бережанах, про яке згадує у своїй творчості. Бережани знаходилися тоді на території Австрії, і немає жодних документів, що поет перетинав кордон. Однак, він мав можливість відвідати це містечко десь між 1815 та 1818 роками, коли частина Східної Галичини під назвою ''Тернопільський край'' входила до складу Російської імперії.

Бережани - старовинне містечко, мальовничо розміщене над річкою з поетичною назвою Золота Липа, засноване у 1530 році воєводою руським   М. Синявським. Родовий замок Синявських (1554 р.) із чудовою замковою каплицею -тепер лише мальовнича руїна. Побудований на плані п'ятикутника, зовні він виглядав суворо і неприступно, але внутрішній інтер'єр, як свідчать документи, вражав багатством і пишнотою. Саме тут Ю. Словацький оселив героїв трагедії ''Ян Білецький''[4].

berezhany-old 300px-Berezhany213

Крім руїн замку, у Бережанах варто оглянути церкву Св.Трійці (кінець ХYII ст.), готичний костел (ХYII ст.), костел і кляштор бернардинів (ХYII - ХYIIІ ст.), приміщення ратуші, а також вірменську церкву.

У Житомирі, у дядька Еразма, Юліуш побував, принаймні, двічі. Раз у дитинстві, разом з матір'ю, а вдруге - у червні 1827 р., коли він, вісімнадцятирічний юнак, поїхав до Еразма Словацького, щоб обговорити фінансові справи і знайти підтвердження документів про шляхетство.

Житомир розташований на лівому березі річки Тетерів, притоки Дніпра. У древньоруському літописі "Повесть временных лет" Житомир уперше згадується під датою 1240 р. у зв'язку із зруйнуванням його татарами. У ХIY ст. місто входило до складу Литви, а з 1569 року , після Люблінськоі унії, - до складу Польщі. Через Житомир проходив бойовий шлях військ Богдана Хмельницького. В 1793 році Житомир увійшов до складу Росії і з 1804 року став центром Волинської губернії. Оборонний замок, зведений у ХYІ ст., був спалений під час козацьких воєн. В 1737-1746 рр. в Житомирі зведено кафедральний собор, біля нього - єпископський палац у стилі необароко (друга половина ХІХ ст.), у якому тепер знаходиться картинна галерея.

1  Zhitomir Tsentr_goroda1 

Житомир здавна славився своїми парками, бульварами і садами. З міського парку відкривається чудовий краєвид на Тетерів. Річка тече поміж величними скелястими сірими кручами з глибокими розколинами. Особливо цікава одна із скель, що носить назву ''Голова Чацького''. Форма її нагадує характерний профіль засновника Кременецького ліцею, відомого громадського діяча кінця ХVІІІ - початку XІX століття, Тадеуша Чацького.Під час канікул 1827 року Юліуш Словацький їздив з матір'ю до Верхівки, недалеко Бару, над річкою Лядавою, притокою Дністра у маєток Михальських.

IMG 4466 7321954 be174f23

Поет запам'ятав український колорит: села і хатки у степу, кінних козаків, барвисті вбрання українок. Він розумів і любив українську мову, про це свідчать неодноразові вкраплення українізмів у ''Срібному сні Саломеї ''.[5] Напевне, зустрічав і мандрівних лірників. Потім такого натхненного лірника він відобразив у образі Вернигори.[6]

З Верхівки, разом із приятелем Зеноном Михальським, молодий Юліуш помандрував до Одеси.

odessa bpicturepicture 7277386439714_99155

Це була його перша далека самостійна подорож. Душа юнака була переповнена новими враженнями, які він виплеснув на папір лише через кілька років, коли туга за рідним краєм ставала все нестерпнішою. Спочатку друзі відвідали Тульчин -маєток багатого і вельможного роду графів Потоцьких. З початку ХYIIІ ст., коли це місто потрапило до рук Потоцьких, воно стало, хоч і на короткий час, столицею гігантської латифундії. Нові власники звели тут величезний пишний палац у стилі класицизму. За широким, оздобленим величними колонами, фасадом знаходилося 100 залів, бібліотека та велика колекція творів мистецтва; довкола палацу виріс чудовий парк, званий Хорошею.

Цікава і драматична історія життя його власника, Станіслава Щенсного Потоцького, нерідко служила темою для творів письменників. Зокрема, відома драма ''Марія'' авторства сучасника Ю. Словацького, представника ''української школи'' в польській поезїї, випускника Волинського ліцею А. Мальчевського. Канвою драми послужила правдива історія про таємний шлюб Щенсного з Гертрудою Коморовською, яку пізніше, за наказом свекра, втопили в ополонці. Сам Щенсний, один з ініціаторів промосковської Тарговицької конфедерації, вважався в патріотичних польських колах особою одіозною. Скандальної слави додало йому одруження з прекрасною грекинею Софією, більш ніж сумнівної репутації. В час відвідин Тульчина Словацьким, палац належав синові Софії, Мечиславу, який підступно вирвав його з рук матері.

87e7c79d91e625e3c7e83d4aed6 Tulchin IMG 2188

 Спогади про Тульчин можна відшукати в Щоденнику поета. «Третього дня увечері ми приїхали до гарного Тульчина Потоцьких. Хороше, сад і палац захопили мене…»[7] Дочекавшись сходу місяця, поет із приятелем довго гуляли парком, милувалися залитим місячним сяйвом білим палацом, пустим і завмерлим, над яким зримо відчувалося тяжіння родового прокляття. Згодом Ю. Словацький продовжив тему повісті А. Мальчевського, описавши подальшу долю і смерть Щенсного Потоцького у поемі ''Вацлав ''(1838 р.)[8]

Нині Тульчин - районий центр Вінницької області. Тульчинський палац зберігся. Окрім нього тут є й інші історичні пам'ятки. У 1796-1797 роках у Тульчині була штаб-квартира російського полководця О. В. Суворова. Тут же він написав свою книгу ''Наука перемагати''. У 1822 році в місті зі штабом російської армії перебував полковник П. І. Пестель, керівник Південного товариства декабристів. У Тульчині протягом 1905 - 1917 років жив і працював учителем співів відомий український композитор, майстер хорового мистецтва М. Д. Леонтович.

Далі дорога наших мандрівників пролягла до Умані. Місто Умань засновано у першій половині ХVІІ ст. Протягом багатьох років у районі Умані спалахували народні повстання. В історію місто увійшло у зв'язку з небувалим за розмахом повстанням, що дістало назву ''Коліївщина''. Після його поразки місто Умань надовго стало символом протистояння двох сил, неоднозначно оцінюваним істориками. Трагічні уманські події лягли в основу твору Ю. Словацького ''Срібний сон Саломеї''.

y 501d3c31 p1010146

Зовсім інші почуття охоплювали подорожніх у славнозвісному уманському парку Софіївка. ''Квіток Софіївки я бачив пишний чар, Блукав квітчастими ланами України…''[9] Софіївка- це своєрідний гімн коханню літнього графа Щенсного Потоцького до прекрасної грекині Софії, що знайшов своє втілення у досконалій композиції паркового ансамблю. Парк, закладений в 1793 році, не має собі рівних. Він займає поверхню 150 га. Будівництво парку цілковито змінило природний краєвид, але ефект був вражаючий: де ж іще можна було поплавати на човнах рукотворною підземною річкою? Де складні системи фонтанів били з такою неймовірною силою? Композиції рідкісних видів дерев вдало доповнювали штучні гроти, святині античних богів, статуї і обеліски, рукотворні стави, поєднані каналами і водоспадами. Центр композиції становив комплекс споруд, розміщений навколо трьох ставів. На середньому, так званому Солодкому морі, знаходився Острів Кохання з прекрасною альтанкою. Окрему частину становила скельна Долина Велетнів.

Парк Софіївка, що входить до Державного заповідника, приваблює тепер численні екскурсії. Тут ведеться наукова і дослідницька робота.

       Відомо, що Юліуш Словацький був надзвичайно вразливий на красу природи, то ж не дивно, що чарівні пейзажі Софіївки назавжди закарбувалися в пам'яті поета і послужили тлом до повісті ''Король Лядави''. Повість, написана французькою мовою, на жаль, не закінчена. Її героями були вже відома Софія Потоцька та Вацлав Жевуський, легендарний Емір, з яким Юліуш зустрівся на своєму шляху.

Далі подорож юного Словацького пролягла під Балту, до Юліушевого дядька Теофіля Янушевського, який жив у селі Граціанівка. По дорозі заїхали до Савраня, де паном був, згаданий вже, Вацлав Жевуський. Ця колоритна і таємнича постать ніби зійшла зі сторінок повісті М. Гоголя. Талановитий і високоосвічений, пан Вацлав чотири роки провів у Туреччині та Сирії. Повернувшись на батьківщину, він змінився до невпізнання. Оселився не у своїй резиденції, а у старій напівзруйнованій садибі, де займався розведенням арабських скакунів, плекаючи їх, як рідних дітей, так, що навіть спав у стайні разом зі своїми улюбленцями. Подейкували, ніби він знайшов філософський камінь, ніби випадковий перехожий у місячну ніч, завмираючи від жаху, бачив, як вікна графської садиби освітлювалися таємничим світлом, кімнати наповнювалися дивними тінями і лилися монотонно-тривожні звуки східної музики.

290px-Город Балта  DSC 07861
 Балта    Саврань

Згодом Вацлав Жевуський взяв участь у польському Листопадовому повстанні і уславився своїми подвигами у боротьбі проти царської влади. Смерть Еміра була такою ж таємничою, як і його життя. У травні 1831 року його загін був вщент розбитий під Дашевим. Вацлава не знайдено було серед загиблих, він пропав безвісти, не залишивши й сліду. Не дивно, що таку романтичну постать Юліуш Словацький зробив героєм повісті ''Король Лядави'' і ''Думи про Вацлава'', де посмертно звеличив героїчні подвиги Еміра.

Містечко Балта, у яке заїхав поет після відвідин родичів у Граціанівці, розташоване над річкою Кодимою, що ділить його на дві частини. Одна належала до Туреччини, інша, звана Юзефоградом на честь засновника міста Юзефа Любомирського, - до Польщі. Пізніше, вже об'єднане, місто стало відоме своїми кінними ярмарками. З пам'яток архітектури, які збереглися донині, тут найвизначнішою є давня (з 1765 року) вірменська церква. За радянських часів там містився автовокзал, а від 1993 року діє римо-католицький костел.

Разом із третім товаришем, що приєднався до двох приятелів, вирушили до Одеси. Тут вперше у житті юнак побачив море. Але дивно – це на знайшло жодного відгуку у його творчості. Єдиним свідченням його перебування тут є дві скупі згадки у листах до дядька. Частково це можна пояснити надміром нових вражень. Можна собі лишень уявити ейфорію юнака, що вперше, вирвавшись із опікунських обіймів матусі, самостійно пізнавав світ, жадібно вбираючи нові відчуття, краєвиди, знайомства. Чудові морські пейзажі, вигляд одеського порту не могли пройти повз увагу поета. Однак, залишилися лише малюнок корабля та, сповнені захвату, його описи морської подорожі в 1836 році.

Історія Одеси така ж велична і захоплююча, як і її краєвиди. Місто розташоване на північно-західному узбережжі Чорного моря, де здавна жили слов'янські племена, що у ХІV-ХV столітті підпали під владу турків. Загарбники побудували тут могутню фортецю Хаджибей. Під час російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) фортецю здобули російські війська. У штурмі брали участь українські козаки під командуванням Головатого, Чепіги. Після перемоги виникла потреба у спорудженні тут військової гавані та купецької пристані. 22 серпня 1794 року, коли закладені були портові споруди, вважається днем заснування Одеси. Назва міста походить від грецької колонії Одесос, яка колись тут існувала.

1 2 3

Одеса – одне з небагатьох стародавніх українських міст, збудованих за заздалегідь розробленим генеральним планом. Цим і пояснюється чітке планування вулиць центральної частини міста, правильна форма кварталів та раціональне використання рельєфу місцевості. У місті збереглося чимало пам'яток старовинної архітектури. Гордість міста - оперний театр, споруджений наприкінці ХІХ століття. На Приморському бульварі стоїть пам'ятник Рішельє - одеському градоначальнику. Від підніжжя пам'ятника до моря спускаються гігантські сходи, так звані Потьомкінські. Високе плато Приморського бульвару з обох боків замикається чудовим будинком колишньої міської думи і палацом М. Воронцова. Серед архітектурних пам'яток минулого відзначаються: збудований у першому десятиріччі ХІХ ст. палац Потоцьких, де тепер міститься картинна галерея, палац Наришкіної, палац Гагаріних (1842р.).

Зворотній шлях юного поета до Кременця був таким же веселим і захоплюючим. По дорозі друзі мали можливість оглянути безліч середньовічних замків, що протягом багатьох століть становили оплот християнства у цьому регіоні. Можливо, бачили могутню й грізну Кам'янець-Подільську фортецю, мальовничо розташовану над Смотричем. Безперечно, побували у Барі. Згадка про Бар є у Сонетах. Під Сонетом 1 Юліуш Словацький зробив такий запис: "1827. В дорозі із Бару до Кременця". Можливо, поет затримався на узгір’ї над містом і побачив його, як головний герой поеми „Беньовський”… Ще раз Бар виступає у драмі „Ксьондз Марек”[10].

                     
Stara-fortecya              image003 

Бар, цю важливу прикордонну фортецю, в середньовіччі неодноразово здобували турки. За часів національно-визвольної війни Богдана Хмельницького (1648 -1654 рр.) Бар виявився в центрі буремних подій. У період 1672-1699 рр. місто належало до Турції. В польській історії Бар відомий тим, що у 1768 р. тут організувалася конфедерація для боротьби з царською владою. Із Кременцем це подільське місто пов'язує ім’я королеви Бони. Спочатку місто називалося Рів, але королева Бона, ставши його власницею, змінила назву міста на більш милозвучну. Перейменувала його на Бар, по асоціації з батьківщиною королеви - князівством Барі. Ініціали Бони помітні на старовинному гербі міста.

           
     
  
  
     
 
  
 
bar-orda
          
  
110001

Сьогодні Бар - одне з найбільших міст Вінницької області. Назва його тепер звучить дещо двозначно і це має цілковите підтвердження. Барів тут і справді дуже багато.

Залишивши своїх друзів у Верхівці, Юліуш повертався до Кременця сам.
Дорога пролягала повз Збараж -місто, що знаходиться на межі Поділля і Волині, родове гніздо князів Збаразьких. Невідомо, чи заїжджав сюди поет, щоб оглянути старовинний замок, що знаходився тоді на території Австрії, чи лише бачив його здалеку. А у Збаражі є на що подивитися. Найцікавішою пам’яткою міста і понині залишається замок (збудований у 1620-1631 рр.), відомий з історії завдяки знаменитій облозі козацькими військами польського загону, очолюваного Яремою Вишнівецьким. Ця історична подія стала темою багатьох творів, найвідомішим із яких залишається, безперечно, талановитий, але неоднозначно оцінюваний як польськими, так і українськими істориками роман Г. Сенкевича "Вогнем і мечем". Події ці знайшли свій відбиток у незакінченій драмі Ю. Словацького "Ян Казимир"

 269472 original  IMG 0067-1

        &nb/tr, times; font-size: 14pt; sp;Тепер у Збаразькому замку, що включений до Національного заповідника, знаходиться краєзнавчий музей. Зовні палац відбудовано, зберігши його первісний вигляд. Замок є типовим прикладом оборонної резиденції типу "palacco in fortecca". Його сувора брила, залишки військових укріплень свідчать, що у ті давні часи будівничі більше дбали про обороноздатність замку, аніж про його оздоблення. Зрештою, це компенсувалося його розкішним внутрішнім облаштуванням.

Навпроти замку по другій стороні річки Гнізна знаходиться Бернардинський костел (близько 1627 р). Його архітектура поєднує в собі риси бароко і ренесансу, а олтар прикрашають статуї відомих різьбярів Львівської школи - Пінзеля і Осінського. Цікава для туристів і Воскресенська церква (1720 р.), розташована в центрі міста і старовинна 400-літня оборонна церква у Старому Збаражі із сонячним годинником на стіні.

Все ріднішими ставали волинські краєвиди, а дорога сама вела нашого юного мандрівника до родинного гнізда. І вже зовсім близько (24 км. від Кременця) на обрії з’явилися вежі святинь та силует чудової магнатської резиденції. Це – Вишнівець, колиска одного з наймогутніших волинських родів - князів Вишнівецьких. Двохповерховий палац був збудований в 1720 р. на місці давньої фортеці останнім із роду Вишнівецьких Михайлом Серватієм і перебудований (1731-1734 рр.) наступним власником - Мнішехом у стилі французького ренесансу по типу заміських   резиденцій французьких королів. Внутрішнє вбрання палацу вражало красою та розкішшю. Блискуча дзеркальна зала, покої у японськомку та китайському стилях, прекрасний Зал Королів. Завдяки їм Вишнівець пишався назвою Волинського Версалю. А чого варта величезна бальна зала, прикрашена 45 тисячами голандських кахлів, оздоблених ручним розписом, причому малюнок жодного разу не повторювався! Славився Вишнівець чималою збіркою творів живопису, де одних лиш портретів налічувалося близько 600; дорогоцінною бібліотекою, що містила 15 тисяч томів.

 

            vys12                   Палацовий комплекс._16401720_рр._Вишнівець._02 

 

Напевне, Юліуш Словацький не пропустив тут нагоди помилуватися прекрасним ландшафтним парком, запроектованим Діонісієм Міклером. Прогулюючись поміж квітів, дерев та скульптур, можливо, натрапив на загадкову вежу оранжереї, обплетену диким виноградом, де, за легендою, один із Вишнівецьких ув’язнив прекрасну княжну. В тиші парку юний поет наслухався, чи не почує брязкоту зброї Білого Лицаря, привид якого, кажуть, ще й досі бродить парком, шукаючи свою кохану. Боронь Боже зустрітися з ним поглядом! Очі його сповнені таким невимовним смутком, що, варто необережному перехожому лиш на мить зазирнути у них, щоб назавжди втратити усміх. Хтозна, може той загадковий лицар із Вишнівецького парку таки напоїв Юліуша своїм предковічним смутком; чого ж бо його поезія так крає серце.

Через 19 років відвідав родове гніздо Вишнівецьких інший геніальний поет з зовсім іншою біографією, син стражденної України - Тарас Шевченко.

В 1848 році по дорозі до Верхівні у Вишнівці "застряг" французький письменник Оноре де Бальзак. Звідси він писав своїй коханій Евеліні Ганській, нарікаючи на непрохідне болото і нудні прикордонні формальності.

Вишнівецький палац, розорений під час Другої світової війни, активно ремонтується і сьогодні він привертає до себе сотні туристів. Біля його підніжжя, над ставом, стоїть старовинна церква, де поховані православні предки князів Вишнівецьких.

Юліуш Словацький, таким чином, виніс незабутні враження від оглянутих багатих історією українських міст. Згодом, на чужині, він неодноразово повертатиметься в уяві до рідних просторів. Українська тематика посіла гідне місце у його творчості, спогади про неповторну українську природу назавжди запали йому в душу, творячи сценерію багатьох його творів.



[1] Słowacki J. Beniowski. Dzieła Wrocław, 1959 t.3. s. 241

[2] Там само Ksiądz Marek t. 1X s. 63

[3] Там само, Beniowski t. 3 s.109

[4] Там само, Jan Bielecki t.2. s. 91

[5] Там само,Sen srebrny Salomei t.9 s. 126, 195, 205. 226

[6] Там само, s. 237

[7] Там само, Wacław t. 2 s. 378

[8] Там само, Wacław t. 2 s. 378

[9] Там само, Melodia 2 t. 1 s. 14

[10]Там само, Кsiądz Marek t. 9 s. 29


oformlennj

 

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ У КОЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАЧІВ

Друк PDF

 

  Доба «національного» та «розстріляного» відродження

– кін. ХІХ- 20-30 рр. ХХ ст.

 

1234Тамара СЕНІНА,

директор музею Юліуша Словацького,

м. Кременець


 

       Щоб зрозуміти наскільки постать Юліуша Словацького (1809-1849) шанована в Україні, достатньо простежити не тільки за дослідженнями вітчизняних науковців, виражених у типології, інтерпретації чи то рецепції. Увагу привертає й інше: тлумачення творів поета українською мовою і хто з українських перекладачів за цим стоїть. Хто з них у прагненні пізнати душу одного з найвидатніших польських романтиків ХІХ століття протягом багатьох років доносив до різних поколінь свого народу її геніальність. Отой неосяжний символ духу, втілення гідності і слави Польщі, що й після смерті продовжує виконувати свою невтомну місію – єднає народи в любові. 

       Кожен із цих перекладачів підходив до творів Словацького по-своєму, сприймав поета і перекладав по-своєму, бачив у цих тво­рах щось особливе й індивідуальне. Цікаво те, що вони – незвичайні особистості, які пройшли через певні етапи історичного творення української держави: «національного відродження» в умовах Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ–ХХ століттях; «розстріляного відродження», «ознаменованого» нечуваними репресіями на початках утворення Радянської влади в період 20-30-их років ХХ століття; репресій, дисидентства і «шістдесятників» в умовах тоталітарного режиму; політичних переслідувань в часи застою суспільства… 

      Таким чином, вивчаючи історію перекладів спадщини Словацького в Україні, можна прослідкувати на фоні яких історичних процесів ці переклади здійснювались. Як, незважаючи на державні кордони всередині країни, роздвоєння українського суспільства, проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно- і східноукраїнськими землями, і, водночас, зміцнювались відносини з польським народом, народжувалися нові переклади творів великого Кременчанина. Саме – переклади, що, в загальному, зберігали велич його духу та авторську індивідуальність, достойно відтворювали світ його образів і понять, передавали найтонші почуття і найвищі духовні цінності поета. 

       Про це уже не раз згадували відомі українські дослідники: Григорій Вервес – у вступній статті двотомника вибраних творів «Юліуш Словацький» (за редакцією Максима Рильського, що вийшов у Києві 1959 року);  Дмитро Павличко – в окремих статтях, а також у передмові до книги «Юліуш Словацький. Срібний міф України» (за упорядкуванням Романа Лубківського, Львів, 2005 р.), Ростислав Радишевський – у виданні «Юліуш Словацький» (Київ, 1985 р.); Михайло Москаленко – у «Нарисах з історії українського перекладу», поміщених у журналі «Всесвіт» у 2006 році;   Євген Нахлік – у книзі «Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компарактивістики», виданій у Львові 2010 року, у двотомнику "Юліуш Словацький. Вибрані твори", що був виданий у Львові у 2011-2012 роках, тощо. 

      Однак, потреба в розвитку даної теми і надалі зростає. Вона вимагає ще глибшого її вивчення і ще ближчого знайомства з особистостями, які, захоплюючись літературною діяльністю, зокрема перекладацькою, не раз, виявляли непокору до влади, за що потрапляли в складні і досить трагічні політичні ситуації. Для початку зупинимось на постатях, які жили і творили в епоху "національного" та "розстріляного" відродження. Літературна творчість,  перекладацька діяльність, не раз служили для них ареною боротьби. Для перекладів часто підбирали ту літературу, яка в  різні часи була співзвучною з голосами мінливих епох у їхній вітчизні.  

       На їх долі позначилася імперська доба, що тривала від кінця ХІХ і до початку ХХ століть. Роздвоївши українське суспільство на Російську та Австрійську імперії, на дві різні політичні системи, на малоросів і русинів, Москва поширила свою владу до Лівобережжя, Австрії стали підвладними західно-українські землі. Таке ж роздвоєння пройшлося і по колишньому Кременецькому повіті, внаслідок чого його одна частина, разом із Кременцем,  підлягала російським імператорам, інша – імперії Габсбургів. Так на світанку новітньої доби край опинився в складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого він звик, – тоді ще у не розділеній між сусідніми державами і не пограбованій Польщі. 

       Складним був шлях, торований у ХІХ столітті східними українцями у Російській імперії, по-всякому було і за імперії Австрійської. Проте, саме тоді політичне, культурне й соціально-економічне становище західних українців значно  покращилося.  Зросла їхня національна свідомість. У тогочасній історії власного народу вони почали відігравати першорядну роль, що не могло не залишити відбитку в літературі, зокрема, на їх перекладацькій діяльності. Не могло не позначитися і на перекладах творів Юліуша Словацького українською мовою.  

       На той час, як знаходимо про це у дослідженнях Григорія Вервеса, а, згодом – і в Ростислава Радишевського, у виданні «Юліуш Словацький» (1986), "твори поета, видані в Парижі за його життя, потрапляли з еміграції на Волинь і Галичину (зокрема в Кременець) нелегально ще за його життя і читалися  тільки в оригіналі. Розповсюджувалися переважно серед демократичних кіл польської та української інтелігенції". Видавати їх в  умовах Російської імперії та царської цензури було майже не можливо, хоч, до речі, у самій Росії, із творами Словацького, перекладеними російською мовою, читачі були вже знайомі. «Перший російський відгук про них відноситься до 1835 року, коли П. П. Дубровський в оглядово-інформаційній статті «Новейшая поэзия у поляков» стисло розповів про життя й окремі твори поета, а також видав власні прозові переклади його поеми «Араб» та другої строфи «Сповідь монаха» з поеми «Монах». Автор статті підкреслив, що твори автора «сповнені чарівної поезії», а його «могутній та розкішний» вірш порівняв із віршем А. Міцкевича…». 

       Причиною переслідування творів Юліуша Словацького у його «давній вітчизні» були: протест поета проти коронації російського царя на престол польського короля та його участь у Листопадовому повстанні в Варшаві (1830-1831 р.р.), що викликало обурення в царського самодержавства. 

      Все ж, нелегальне  поширення поетових книг у його «давній вітчизні» – Кременці продовжувалось і виходило далеко за його межі. У наукових розвідках видатних польських дослідників п. Станіслава Маковського та п. Здіслава Судольського, поміщених у «Календарі життя і творчості Юліуша Словацького», виданого Національним закладом ім. Оссолінських у Вроцлаві в 1960 році, знаходимо, що таємним розповсюдженням поезій Словацького (як і політичних брошур Лелевеля, «Тадеуша» Міцкевича, творів ксьондза Ляменнайса газет, летючок-метеликів та іншої забороненої друкованої продукції) займалися: Єва Фелінська (агентка посланця «Молодої Польщі» Шимона Конарського) та Антоній Бопре – керівник «Союзу Польського Народу» в Кременці. Постачальницею творів  Юліуша  була, очевидно, його мати Саломея Словацька-Бекю, якій він передавав свою літературу із Парижа. Усі вони під виглядом торгівельної діяльності проводили агітацію на рахунок товариства «Союзу Польського Народу», що діяв у Кременці, не здогадуючись, що перебували під постійним наглядом царської поліції. Свідченням цього є справа Шимона Конарського, порушена в 1838 році. 27 лютого 1839 року Шимон Конарський був страчений. Єву Фелінську відправили до Сибіру, звідки повернулася в 1844 році. Пані Саломея була ув’язнена в Житомирську тюрму, де перебувала до 1839 року. Чотири роки відбував покарання на засланні у Пермі її молодший брат Теофіль Янушевський. 

     Так виглядало перечитування творів Юліуша Словацького мовою оригіналу та їх розповсюдження у тодішній Галичині і Волині. Український читач, все ж таки,  прагнув глибшого пізнання душі цього бунтуючого поляка-романтика. 

      Як зауважують далі Григорій Вервес і Ростислав Радишевський, в українських перекладах твори поета появилися тільки  після його смерті і то не відразу. Ще довго давалася взнаки робота польських критиків, якими поет за життя не був належно спопуляризований ні в еміграції, ні в себе на батьківщині. Тоді «про нього частіше говорили як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного «антагоніста Міцкевича», аніж як про великого поета. Офіційних критиків і після його смерті ще довго лякала бурхливо-революційна творчість автора «Беньовського». І вони воліли швидше мовчати».               Грунтовно Юліуша Словацького було «відкрито» трохи пізніше, десь уже в 60-70 роках, причому «відкрито» саме польською прогресивною і революційно настроєною молоддю. Автор першої монографії про нього Антоній Малецький у 1866 році «не без надії на охолодження надто «гарячих голів» зазначав»: «Твори цього поета, безпідставно мало знані загалові, протягом останніх років почали дуже високо підносити окремі читачі, особливо молодь… і що «це захоплення з роками буде збільшуватись». 

      Так поступово прогноз Малецького почав реалізовуватись. У 70-х роках того ж століття появилися перші переклади творів Словацького українською мовою, які належать Івану Верхратському (1846-1919), родом із с. Більче, нині Більче-Золоте Борщівського району, що на Тернопіллі.  Видаючи в 1876 році свій переклад поеми «Батька зачумлених», він і посилався на високу оцінку цієї поеми подану в монографії Антонія Малецького, дослідження якого особливо сприяло поширенню популярності Юліуша Словацького в Галичині та на Волині. 

      У передмові до перекладу цієї поеми Верхратський писав:1«Коли найважливіші твори нашого генія Т. Шевченка були із зацікавленням перекладені польськими письменниками (Совінським, Горжалчинським, Сірокомлем та іншими) на польську мову – коли читаюча польська публіка могла, завдячуючи цьому, ближче пізнати твори південно-руського віща – у нас же до цих пір мало перекладено творів найвидатніших представників польської літератури.  Отже, час-пора і нам ближче познайомитися з творами пророків  інших літератур, і, передусім, літератур слов’янських та освоїти нашою словесністю те, що красиве, піднесене й добре. З такими роздумами взявся я за переклад поеми «Батька зачумлених» («Оjcieczadzumionych»).

Суть в літературах твори знамениті, котрі мають стійкість не лише для народу, до котрого автор належить, но всюди і у всіх народів могли би зайняти почесне місце. До таких творів слід зачислити безперечно поему «Оjcieczadzumionych» Юлія Словацького, отого потужного генія, котрий поряд із Міцкевичем та Красінським належить до первоступневих величин найновішої новішої польської літератури.  45      

      Про вартість поетичного твору  «Оjcieczadzumionych» не стану розпорошуватись. Достатньо буде сказати те, що про «Батька зачумлених» говорить доктор А. Малецький  у критичній статті про Юлія Словацького. З гідністю і властивою собі ядерністю говорить той учений муж у згаданій статті: 

«Важке завдання критики оцінювати творчість всебічно, надаючи їй право називатися прекрасною у своєму роді. Однак про тривіальні похвали… у такому разі не може бути й  мови… Не залишається тоді нічого іншого як тільки схилити чоло перед «Батьком зачумлених»  і, відкладаючи в сторону перо, сказати, що ні між творами Словацького, ні у всій польській літературі немає нічого подібного, що своєю довершеністю, силою правди і мистецтвом, незрівняними у всій своїй різноманітності подробицями, перевищувало б цю страшної грози поему…»

         Поему «Оjcieczadzumionych» я переклав так званим білим віршем, тобто неримованим, застосувавши п’ятистопний ямб, як найбільш уживаний у нашій мові і який, на мою думку, найбільше підходить до подібних творів. Переклад, здійснений мною, майже дослівний – я ж бо прагнув якомога точніше передати думку поета. 

                                Львів, 11 січня 1876.                                                 І. Верхратський» 

  

          Того ж 1876 року Верхратський переклав і другу поему польського поета – «В Швейцарії». Вона, правда, побачила світ тільки в 1880 році, вийшовши друком у станіславському часописі «Денниця» (ч. 19-20). 

           Перечитуючи в українсько-руському перекладі Верхратського твори Юліуша Словацького, погоджуєшся з оцінкою, яку дав їм Григорій Вервес: «… І хоч мова перекладу цих творів Верхратським важка і незграбна, аж занадто засмічена діалектизмами, красу оригіналу, його ритміко-мелодійні і стилістично-художні особливості вони передають дуже слабо. А, все ж таки, саме ці переклади надовго визначили коло творів польського поета, якими цікавились на Україні». 

       По-різному можна оцінювати переклади  Івана Верхратського. Та заради його оправдання хочеться ще раз звернути увагу на мотивацію, котру він подає у передмові до поеми, чому, власне, і взявся за ці переклади. Він, який народився не так уже й далеко від родинного міста поета – Кременця. Іван Верхратський – педагог, мовознавець, письменник, громадський діяч, дослідник мови і фольклору лемків, знаний галицький натураліст, який після закінчення філософського факультету Львівського університету і природничих курсів у Кракові, наполегливо працював над дослідженням південно-західних українських говорів, викладав природознавство в українських гімназіях Станіслава і Львова,  Дрогобича. До того ж був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-медичної секції, основоположником української наукової термінології з природознавства, редактором журналу «Денниця». Як би там не було, а саме з перших тлумачень Івана Верхратського почала писатися історія перекладу творів Словацького в Україні. Його зацікавлення постаттю поета передалася його ж учням. 

        12Одним із них був Іван Франко (1876-1916), згодом – найвидатніший  класик української літератури. Досконало володіючи польською мовою, Франко ще тоді, у 70-х роках ХІХ-го століття, зацікавився поетичними шедеврами Словацького і написав дві статті з приводу шеститомного видання його творів у Львові (1894), підготовленого польським літературознавцем, етнографом, письменником Генриком Бігеляйзеном (1855-1934). Це були перші, але справді критичні оцінки Івана Франка, які заслуговували особливої уваги. В одній із них письменник зазначав:  «…після смерті Словацького його твори викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю. Словацького гаряче сприймалася читачами, бо закликала народ до боротьби». І далі: “Поляк Юліуш Словацький, як і шотландець Верне, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німець Гейне та Ленау, і росіяни Пушкін та Лермонтов, і наш Тарас Шевченко та інші належить до історичних постатей ХІХ століття. Вони не можливі в жоднім попереднім віці і характерні власне тим, що виявили в своїм житті масу основних прикмет, кожен своєї нації, а їх поезія була невідлучною частиною їх духовної істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більш сильнішій мірі, ніж це було можливе коли-небудь давніше». Принципово й вимогливо ставився Іван Франко до перекладів творів Словацького як ре­дактор і критик. Свідомо дбав про нор­му і розмаїття мови. А особливо зважав на зміст, тобто вибір оригіналів і вірність автору… 

          Роздумуючи над перекладами українською та польською мовами,  Франко, при тому,  надавав великого значення й українсько-польським стосункам. В одній із своїх літературознавчих праць «Взаємини польської та української літератур» за 1894 рік він писав: «У всій Слов’янщині немає двох народів, котрі б із погляду політичного і духового життя так міцно зрослися між собою, були б так пов’язані численними узами і, незважаючи на це, так довго цуралися один одного, як поляки та українці». І далі, зупиняючись на взаємовпливі двох літератур, він продовжував: «Останнім часом узи літературної взаємності між українцями і поляками, не зважаючи на політичні чвари, затягуються тісніше. Твори нової польської літератури перекладаються українською мовою (згадаю «Низини» Ожешко), новели Сенкевича, «Остої» Косякевича), з’являються також переклади деяких перел давнішої, романтичної літератури («Валленрод» Міцкевича, «Батько зачумлених та «У Швейцарії» Словацького….). З іншого боку, і поляки роблять чимало, аби ознайомитися з історією і творами української літератури, досить лише згадати тут переклад «Приблуди» Нечуя-Левицького та інших дрібніших українських творів польською мовою)…». 

        Так, услід за Іваном Верхратським, 1890 році, появляється новий переклад поеми «В  Швейцарії», який здійснив греко-католицький священик і громадський діяч Володимир  Кольба (1865-1912) із міста Бережани, що на Тернопільщині. Перекладену поему видав у Львові окремою книжкою за власний кошт, після чого в одному з листів зазначав: «У перекладі старався я задержати метрум мішане (трохеї і амфібрахи), яке єсть в оригіналі». Згодом, у 1907 році, уривки цієї поеми друкував журнал «Молода муза» (№ 5). 

         Отже, твори Юліуша Словацького набували все більшої популярності в Україні. І особливо тоді, коли загальне пожвавлення у перекладній літературі набирало росту в її Західному регіоні, особливо, в Галичині. «Навіть якщо обмежитися найвідомішими і найпомітнішими перекладацькими працями, загальна картина здобутків перекладачів, які тут працювали, вражає. Саме «їх творча практика, а також  усвідомлена  ними  необхідність пошуку нових шляхів і орієнтирів диктували їм звернення до перекладів текстів європейської літератури і велике бажання традиції школи старого реалізму поєднати з новими європейськими віяннями» – напише згодом у «Нарисах з історії українського перекладу» наш сучасник, відомий в Україні письменник, дослідник, критик і публіцист Михайло Москаленко (1948-2006).             

               Майже в той же час революційно-настроєні вірші Юліуша Словацького періоду повстання 1830 року («Гімн», Поїзд («Кулик»)) були перекладені Михайлом Старицьким (1840-1904) із Полтавщини – поетом, перекладачем, драматургом, прозаїком – автором романів на історичну тему та книг для дітей. Твори Словацького Старицький перекладав в умовах жорстоких репресій, які вже тоді мали місце в Російській імперії. Він, як активний член добровільного об’єднання української інтелігенції (60-70 рр.), котрий організовував недільні українські школи, читальні, займався видавничою справою, збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів, сприяв у роботі аматорських театральних колективів. Упродовж 80-х років ХІХ століття був керівником, режисером, талановитим актором театру, організатором і диригентом хору, гостро критикував царський уряд за утиски українського театру, нерівні умови праці порівняно з російським театром. В історію українського професійного театру увійшов як один із його фундаторів. 

        Політичні умови в тодішній державі були складними і, все ж, саме тоді коло перекладачів творчості Словацького почав зростати.Чимало цікавого про strongmargin-top: 0cm; margin-right: 0cm; margin-bottom: 0.0001pt; text-align: justify;margin-top: 0cm; margin-right: 0cm; margin-bottom: 0.0001pt; text-align: justify; text-indent: -14.15pt;«… І хоч мова перекладу цих творів Верхратським важка і незграбна, аж занадто засмічена діалектизмами, красу оригіналу, його ритміко-мелодійні і стилістично-художні особливості вони передають дуже слабо. А, все ж таки, саме ці переклади надовго визначили коло творів польського поета, якими цікавились на Україні».span style=margin-top: 0cm; margin-right: 0cm; margin-bottom: 0.0001pt; text-align: justify; text-indent: -14.15pt;«… І хоч мова перекладу цих творів Верхратським важка і незграбна, аж занадто засмічена діалектизмами, красу оригіналу, його ритмmargin-top: 0cm; margin-right: 0cm; margin-bottom: 0.0001pt; text-align: justify;margin-top: 0cm; margin-right: 0cm; margin-bottom: 0.0001pt; text-align: justify; text-indent: -14.15pt;span style=іко-мелодійні і стилістично-художні особливості вони передають дуже слабо. А, все ж таки, саме ці переклади надовго визначили коло творів польського поета, якими цікавились на Україні».span style=цей період можуть розповісти літературно-наукові та політичні журнали, Світ» (1906) і «Молода муза» (1907-1914), що видавалися у Львові. Західноукраїнські письменники-модерністи, згрупувавшись навколо них, утворили однойменний літературний гурт «Молода муза» (1906-1909) і проголосили своїм гаслом сarial black/p/p/span/strongимволізм і служіння красі.

       «Молода муза» в Україні стала однією з ланок літературних організацій багатьох країн Європи: «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща». До її гурту входило чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва, вихідці із сіл та провінційних містечок Галичини, вчорашні випускники університету або ті, що його через певні причини не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій, «вільні художники». Були серед них: уже згаданий вище в тексті Володимир Кольба, Василь Щурат, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків, Остап Луцький, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Михайло Рудницький, композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Сиверин, скрипаль і маляр Іван Косинин, флейоніст Осип Шпитко – та багато інших творчих ентузіастів.

       Пожвавлення  приносили  майже щоденні  зустрічі  і розмови на літературні теми з  Іваном  Франком та приїзд  до Львова  Богдана Лепкого. За висловом наймолодшого з них Михайла Рудницького,  їх об'єднувало щось більше, ніж товариські стосунки молодих літераторів, художників, музикантів, що сходилися в кав'ярні “Монополь” на площі Бернандинів, поговорити про мистецькі проблеми. Їх об'єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від етнографізму і включитися в річище загальноєвропейського культурного розвитку… Тут, за чашкою кави, під час розмов і дискотувань розкривалися їх таланти. В такому гурті  народжувались і роздуми над перекладами творів зарубіжних письменників.

       4Василь  Щурат (1871-1948), родом із села Вислобоки нині Львівської області) був у центрі всіх цих подій, оскільки посада редактора журналів «Світ», «Молода Муза», а, згодом, і тижневика «Неділя» сприяла цьому. Без найменших вагань він почав втілювати ідею «Добра і Краси» в літературне життя. Цій темі і присвятив свій переклад поеми Юліуша Словацького «Батько зачумлених» (1909), що дало змогу українському читачу ознайомитися з новим перекладом поеми польського поета після перекладу Івана Верхратського. Будучи учнем Івана Франка, який  впровадив його в літературу, науку, громадянське та публіцистичне життя Львова і Відня, Васи́ль Щурат, як і його наставник, розумів, що «Вже з перших, сповнених глибоких емоцій, творів Юліуш Словацький став “сіячем скарбів”. Засів його новаторського слова щоразу  ширитиметься і кожне наступне покоління польських поетів, та не тільки польських, буде звертатися до його спадщини. В цьому творча доля митця подібна хіба що до сучасного йому романтика в музиці Ф. Шопена». 49Згодом Щурат друкує у журналі «Рідний край» при сприянні Олени Пчілки  власний переклад одного з ліричних віршів Словацького «Мій заповіт». Володіючи кількома мовами, він, педагог, літературознавець і поет, не раз виступав у польській, австрійській, чеській та західно-українській пресі з поетичними перекладами та ориґінальними віршами і статтями. Перекладав із польської (А. Міцкевича, М. Конопніцьку, А. Асника, Я. Каспровіча, К. Тетмаера), зі стародавніх поетів (Горація), французьких («Пісня про Роланда»), німецьких (Гайне, Ґете), російських, білоруських та інших. Добре володів французькою, німецькою, російською, білоруською мовами. Багато уваги приділяв питанням українсько-польських відносин, зокрема літературі (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв'язків з поляками», 1917; «Коліївщина в польській літературі до 1841», 1910). У 1914 році  Щурат був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, у 1915-1923 роках – його головою, брав активну участь у боротьбі за український університет. У 1921-1923 роках був призначений першим ректором Львівського таємного університету. Та, зазнаючи  переслідувань, на цій посаді довго не попрацював. У зв'язку з процесом Спілки визволення України,  подальшими репресіями в Україні, зрікся звання дійсного члену Всеукраїнська Академія наук, яким його було наділено 1929 року (відновлений 1939 р.). В останні pоки життя очолював Львівську Бібліотеку Академії Наук УРСР, був професором Львівського Університету. Помер у Львові. Своєю діяльністю він охопив два досить контрастних періоди. Пройшовши на початку ХХ-го століття шлях оживленого «Національного відродження», він пізнав і розчарування та гіркоту «розстріляного відродження» української нації в перші роки нової влади...

         Щодо перекладів творів Словацького «молодомузівцями», вони не обмежуються увагою одного лише Василя Щурата. Заслуговують уваги поеми «Батько зачумлених» та «У Швейцарії» в перекладі  його колеги  – Сидора Твердохліба (1886–1922), випускника Львівського та Віденського університетів, учителя, поета, новеліста, земляка Володимира Кольби, родом із м. Бережани, нині Тернопільської області.

         5Згадані переклади Сидір Твердохліб видав у 1910 році в Києві в  журналі "Рідний край“, що на початку 20-их років почав виходити під його ж редакцією. Йому, як жодному із своїх попередників, перекладом поеми «У Швейцарії», вдалося наймайстерніше наблизитися до оригіналів Словацького.  «Якщо Василь Щурат вдало справився з багатством фарб, звуків, зміни почуттів і настроїв, то Сидір Твердохліб ще й відтворив ритміко-мелодійну красу цієї поеми»46зауважує в одній із наукових статей академік Григорій Вервес. Журнал «Рідний край», редагований Твердохлібом, часто видавався спільно з поляками. Подібну орієнтацію мав і попередній тижневик «Probіj» («Новатор») (1919-1920). Пізніше, разом із ними випускав нерегулярний часопис «Доля» (у Перемишлі, в 1918-1919 р.р.). Так у міжвоєнному часі робилися спроби компромісних видань і в такий спосіб Сидір Твердохліб разом з  Іваном Франком,  Богданом Лепким зближали українську та польську  культури.  Крім того, він талановито перекладав польською мовою твори своїх колег «молодомузівців», а також – Івана Франка, Миколу Філянського,  Олександра Козловського, Олександра Олеся. Велику увагу приділяв перекладу польською мовою творів Тараса Шевченка, який, як ніхто інший з письменників його доби, так тісно і до кінця життя підтримував контакти з поляками та польською культурою. Іван Франко написав про Твердохліба чималу статтю, в якій назвав його перекладачем, що має широку духовну культуру і вироблений естетичний смак. Друкувався Твердохліб і в польських журналах. У 1922 році очолив українську групу, що стояла на платформі визнання польської влади в Галичині й брала участь у виборах до польського сейму. Це спричинило його убивство боївкою Української військової організації 15 жовтня 1922 року у Камінці Струмиловій. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі (поле 76).

           Володимир ГжицькийЩе одним із перекладачів «Батька зачумлених» Словацького був Володимир Ґжицький (1895-1973 р.) — український письменник, публіцист, який народився ус. Острівець, нині Теребовлянського району 47Тернопільськї області. Як і в його попередників, творчий шлях був важким і тернистим. Війна 1914 року перервала навчання, закінчив гімназію у 1917 році, воював в Українській Галицькій Армії — у чині поручника. Згодом перейшов Збруч, добрався у 1919 році до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети… Вчився в Харківському інституті сільського господарства, якийзакінчив 1926 року. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна». Творчий шлях розпочав як поет і драматург у 1924 році. Згодом пережив арешт і заслання, реабілітацію та післятабірний час. У постановi на арешт 7 грудня 1933 року йому iнкримiнувалася приналежнiсть до контрреволюцiйноï органiзацiï УВО (Украïнська вiйськова органiзацiя) та участь у терористичнiй дiяльностi21 лютого 1956 року Киïвський вiйськовий округ ухвалив: «Постанову судовоï трiйки при колегiï ДПУ УРСР щодо Ґжицького Володимира Зеноновича скасувати i справу про нього провадженням припинити за вiдсутнiстю в його дiях складу злочину». Він – автор багатьох поетичних та прозових збірок і перекладів творів польських письменників: Г. Запольської, А. Міцкевича, Болеслава Пруса, Ю. Тувіма, Б. Ясенського й інших. 

 6          На цьому ж фоні виростає ще одна постать перекладача творів Словацького, громадсько-політичного діяча, письменника і публіциста родом із Київщини – Петра Стебницького (1862-1923). Його переклади здобули високої оцінки найавторитетніших критиків. До 100-річного ювілею Юліуша Словацького він опублікував у Літературно-Науковому Віснику свій переклад поеми «Ангеллі» (1909, т. 47), що його згодом високо оцінив Максим Рильський. Петро Стебницький, як і чимало інших перекладачів, – постать в українській літературі незвичайна. Адже він займався перекладами творів тоді, коли обіймав досить високі посади в Росії, а, згодом, і в Україні. Переїхавши до Києва у травні 1918, увійшов до складу української делегації під час мирних переговорів із РСФРР. У серпні того ж року був призначений сенатором Адміністративного суду Державного Сенату Української Держави. У жовтні-листопаді став народним міністром освіти Української Держави. Йому належала важлива роль у створенні Української академії наук. З 1919 очолював постійну Комісію біографічного словника Української Академії Наук. Автор літературних і публіцистичних творів, ініціатор  створення Доброчинного товариства (1898) для видання загальнокорисних і дешевих книжок, що посприяло публікації українських видань, насамперед творів Тараса Шевченка, енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914-15). Петру Стебницькому належала важлива роль у створенні Української Академії Наук. Помер і похований у Києві.

       Особливою  шанувальницею творчості польського поета була Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач) (1849-1930), сестра видатного українського громадсько-політичного діяча і вченого Михайла Драгоманова, матір Лесі Українки – відома в Україні письменниця (поетеса, прозаїк, драматург, літературний критик, фольклорист, етнограф, видавець, редактор, член-кореспондент Академії наук УРСР.

           7Адже, щоб глибше відчути і зрозуміти творчу спадщину польського романтика, Олена Пчілка вирішила відвідати місце його народження – Кременець. У 1880-х роках вона спеціально найняла підводу і здійснила (разом із малечею) свою першу кілька­денну подорож по Волині. Знайомлячись із пам'ятками історії Луцька, Берестечка, Дубно, письменниця була за­хоплена красою Кременецьких гір, тихоплинною Іквою, багатою архі­тектурою Кременця. До того часу Олена Пчілка знала про нього лише з розповідей брата, який побував на Волині в 1875 році.  Тоді ж, під враженням перебування в Кременці та подорожі по Волині і Галичині, Михайло Драгоманов  з великою пошаною до Словацького опублікував свої роздуми про його творчість в «Австро-руських споминах» (Львів, 1889-1892). Окрім цього, Олена Пчілка знала про Кременець та Великі Бережці з розпові­дей своєї дочки – Лесі  та її чоловіка Климента Квітки, які відпочивали над Іквою у червні-липні 1890 року. Перше враження про місто не покидало її і вона здійснила другу поїздку до Кре­менця весною 1909 року, в рік столітнього ювілею великого Кременчанина.

      Згодом Олена Пчілка  писала про місто поета: «Се один з найкращих кутків волин­ських. Високі гори, вкриті лісами, зеле­ними левадами, «срібна» Іква», що в'ється під тими горами, дзвінкі джерела з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір'ях, в долині  город з тими стародавніми будинками, костьолами й церквами, – все  те дало надзвичайно гарний краєвид. А велична окрема гора з руїнами історичного замку може надавати особливий «романтичний» настрій... Хто раз бачив сей гарний ку­ток, не забуде його ніколи!». 48З такими почуттями підходила Олена Пчілка до перекладів творів поета-романтика.

         Враження від Кременця, пам’ятних місць, пов’язаних з іменем Юліу­ша Словацького, огляд родинного будинку поета, розповіді про легендарну Зам­кову гору – все це використала Олена Пчілка у публікації на сторінках «Рід­ного краю» № 36 за 1910 рік. Тут же подані: репродукція портрета поета, його коротка біографія, вірші у перекладі Олени Пчіл­ки. Значно більше матеріалів було поміщено в окремій книж­ці, яка вийшла в Києві у 1910 році під назвою «Юліуш Словацький». Тут – фотографії з видами Кременця, широка біогра­фія поета, кілька десятків його поезій у перекладі письменниці, які характеризуються високою мовною культурою, точністю передачі змісту, є дійовим чинником взаємозв’язку української літератури з літературою і культурою польського народу.  Серед них: «Якщо ти будеш в тій моїй країні…», «В пам’яткову книжку Зосі», «Стокротки», «Розстання», уривок з «Ліллі Венеди», та інші. Тут же вміщений інший ліричний твір Словацького «Гімн» («Смутно так, боже…»). Україні стала однією з ланок літературних організацій багатьох країн Європи: «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща». До її гурту входило чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва, вихідці із сіл та провінційних містечок Галичини, вчорашні випускники університету або ті, що його через певні причини не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій, «вільні художники». Були серед них: уже згаданий вище в тексті Володимир Кольба, Василь Щурат, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків, Остап Луцький, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Михайло Рудницький, композитор Станіслав Людкевич, скульптор nbsp;в літературу, науку, громадянське та публіцистичне життя Львова і Відня, Васи́ль Щурат, як і його наставник, розумів, що ; mso-ansi-language: UK;Михайло Паращук, живописець Іван Сиверин, скрипаль і маляр Іван Косинин, флейоніст Осип Шпитко – та багато інших творчих ентузіастів.strong style=/spanз 

          Принагідно зазначити, що Олена Пчілка перекладала й Адама Міцкевича, Елізу Ожешко, Ма­рію Конопницьку. Вартісні її переклади творів і багатьох інших письменників, зокрема – росій­ських , німецьких, французьких та інших іноземних мов на українську. Почавши свій творчий шлях як письменниця і перекладачка, вона на припиняла  цієї роботи до кінця життя. У Києві з 1908 року видавала журнал «Рідний край» з додатком "Молода Україна". Багато сил забирала в Ольги Пчілки і громадська діяльність на користь національного відродження України, що викликало недобре ставлення до неї представників Російської імперії, а, згодом, і обурення – радянської влади.

    mso-spacerun: yes; alt= alt=Times New Romanfont-size: 14.0pt; font-family: nbsp; span style=   Художня спадщина Олени Пчілки була вилучена звідусюди, де тільки міг познайомитися з нею читач. До сьогоднішніх днів її переклади творів Юліуша Словацького (за виключенням одного-двох) не перевидана. Кількість примірників обмежена і можлива для ознайомлення лише в кількох державних архівах та бібліотеках України. Нинішнє завдання істориків літератури всієї української nbsp;/span/emTimes New Roman lang=громадськості віддати письменниці належне місце вФранком та приїздfont-simso-bidi-font-weight: normal; / /mso-spacerun: yes;font-size: 14.0pt; font-family: lang=serifspan style=mso-bidi-font-weight: normal; / /mso-spacerun: yes;font-size: 14.0pt; font-family: lang=serifspan style=mso-bidi-font-weight: normal; / /mso-spacerun: yes;font-size: 14.0pt; font-family: lang=serifspan style=ze: 14.0pt; font-family: UK/spanspan style=/span; color: black; mso-ansi-language: UK; mso-fareast-language: UK; пантеоні кращих синів і дочок  дочок України, що є поза всілякими сумнівами. Про неї добре сказав польський учений-україніст Флоріан Неуважний: "Якщо й були полемічні "перехльости" в публіцистичних виступах цієї пристрасної , енергійної, діяльної жінки, то вони з'ясовуються "свинцовими мерзостями" царського гніту".

8             Інтерес Олени Пчілки до спадщини Юліуша Словацького передався і її дочці Лесі Українці (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871-1913) - українській письменниці, перекладачу, культурному діячу, яка писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці, працювала також у ділянці фольклористики, брала участь в українському національному русі. Проте, перекладів творів Словацького у її творчій спадщині не залишилось. Очевидно, свою увагу більше зосереджувала на вивченні  творів поета, з яким відчувала особливу духовну близькість.  За висловом Ростилава Радишевського: "українська письменниця виступала до певної міри спадкоємицею традицій польського романтика". Без сумніву думки про переклади були в її планах. Проте, на цю тему залишилися лише роздуми в її статтях… Не встигла...             

    За найнесприятливіших обставин колоніального існування України у ХІХ столітті, та за умов мало не суцільного зруйнування української культури і винищення інших її діячів на початку ХХ століття поетичний переклад творів Словацького українськими письменниками, все ж таки, відповідав своєму первинному призначенню – залишався незглибимою духовною стихією.

       У цьому переконуєшся  й тоді, коли на зміну українському «національному відродженню» все активніше наступала доба «розстріляного відродження». Вона охопила всю Східну Україну і  в історії народу зайняла чималий період. Про це говорить у своїй антології «Розстріляне відродження» (1959, Париж) в’язень  кількох тюрем і Норильського концтабору, згодом – житель США  Юрій Лавріненко (1905-1987). Книга не просто хвилює. Вона проникнута нечуваним трагізмом, через який вкотре довелося пройти українській інтелігенції. До текстів-анотацій про письменників того часу: розстріляних, «перевихованих» і пропалих безвісти, додані їхні найкращі тексти поезій і прози написані в 1917-1930-х роках. Серед них – чималий ряд і тих, котрі займалися перекладами творів польського поета – Юліуша Словацького. В антології, виданій в еміграції, у далекому Парижі,  (і, до речі, українською мовою - поляками, а не українцями), коштом польського видавництва, Юрій Лавріненко писав, що саме в ті роки українська творча інтелігенція вперше за останні три століття зробила героїчну спробу підвестися з колін і гідно заявити перед світом свою культуру, за що і була винищена. За приблизними підрахунками, що подаються у книзі, було знищено 80% творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників у 1930 році – не стало 223 письменники у 1938 році. Своєю смертю померло тільки 7 чоловік. Врятуватися вдалося лише деяким. У списку розстріляних були Микола  Вороний, Федір Петроненко, Микола Зеров, які також займалися перекладами творів Словацького.

     9          «Політика українізації» суспільства була однією з основних проблем їх діяльності. Тож, включившись у її реалізацію, вони в числі інших своїх співвітчизників почали активний процес розбудови української літератури, культури, науки, що проходив в Українській Радянській Соціалістичній Республіці.  Дехто з них задля цього повернувся з еміграції. Серед таких був, згаданий вище Микола  Вороний (1871-1938), родом із Дніпропетровщини. Саме він став одним із перших перекладачів драми Юліуша Словацького «Мазепа». Не зрозуміло тільки через які причини він змушений припинив переклад цього твору на першому акті. У 1920 і 1921 роках історія тлумачення драми «Мазепа» пов’язана з іншим українським перекладачем Миколою Зеровим. Микола Вороний - український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець, один із засновників та організаторів Українського національного театру. Микола Вороний навчався в Харківському та Ростовському реальному училищах, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Працював на посадах бібліотекаря та коректора у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові, режисером українського театру "Руська бесіда", у редакціях журналів «Життє і слово», «Зоря», газет «Громадський голос» і «Радикал». Був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва, викладачем і директором в українській драматичній школі при Музичному  інституті імені М. Лисенка. У колі його друзів були:  Іван Франко, а також польські письменники Ю. Тувім і Л. Стафф, з якими познайомився у Варшаві й інші. Після декількох років еміграції він, повернувшись у Радянську Україну в 1926 році, надіявся на порозуміння з новою владою, але і тут його чекали переслідування. 

            У 1926 році Микола Вороний повернувся в Радянську Україну. Проте, разом із сином Марком (теж поетом і перекладачем) він знову попав у немилість Москви. У 1934 році, будучи репресованим, проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». У 1935 році його разом з Марком відправили на Соловецьку каторгу. Сина розстріляли 3 листопада 1937 року. 7 червня 1938 року розстріляли і Миколу Вороного. Такий вирок винесла особлива трійка НКВС (Народного комітету внутрішніх справ) Одеської області.

          123Того ж самого дня у Чернігові був розстріляний ще один поет-перекладач Федір Петруненко (1879-1938), який народився у м. Шостка Чернігівської губернії (нині Сумської області), в бідній селянській родині. Будучи завідувачем Центральної робітничої бібліотеки та «особистим кореспондентом» Лесі Українки у 1911-1913 роках, йому судилося творчо співпрацювати і з її матірю – Оленою Пчілкою. Відомо, що разом з нею він переклав ліричний вірш Юліуша Словацького – «Гімн» («Смутно так, боже…»), який був опублікований у журналі «Рідний край» № 36 за 1910 рік. Цікаву інформацію про Федора Петруненка та його єдину фотографію вдалося розшукати у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР у Києві Віктору Терлецькому - одному із дослідників життя і творчості Лесі Українки. 

 

         Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало, все-таки, згадане вище рокове число - 3 листопада 1937 року. У матеріалах «Вільної енциклопедії» зазначено, що тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня»,  у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки було розстріляно чимало діячів культури та літературного середовища. У так званому списку «українських буржуазних націоналістів», за рішенням не судових органів, – понад 100 страчених в один день представників української інтелігенції.

         Серед тих, хто йшов до нас крізь фальсифікації, недоброзичливу упередженість, спотворення, замовчування були і так звані «неокласики» 20-тих років.  Магнетичною силою своїх ідей вони притягнули до себе не один десяток поетів, перекладачів, прозаїків, критиків та літературознавців. Павло Филипович, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Михайло Драй-Хмара, Павло Тичина, Освальд Бургардт… Одним із них був і Микола Зеров (14.26.04.1890, Зіньків - 03.11.1937, Соловки), який як літературознавець, перекладач, критик і поет здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, французьких "парнасців", а також творів багатьох інших класичних поетів. Його поетичним перекладам були притаманні висока культура художнього мислення, інтелектуальна напруга, тонкий естетичний смак.

       10Йдучи за своїми попередниками: Пантелеймоном Кулішем, Іваном Франком, Лесею Українкою, Микола Зеров неухильно дотримувався думки, що могутні вершини світової літератури мають підкоритися й українському слову. Він не просто доносив до читача чужомовні твори, а робив їх органічно близькими, природними в іншій національній стихії. Таким був і його переклад трагедії Юліуша Словацького «Мазепа». Проте, перекладений Миколою Зеровим цей твір був неочікуваний у його доробку. Про це писав згодом Вячеслав Брюховецький у своїй монографії «Микола Зеров» (1990 р.): «Рвійний польський романтик узагалі ніби випадає з обширу літературних інтересів М. Зерова. Та, мабуть, усе це можна пояснити. «Мазепа» перекладався для конкретної сцени у 1921 році в Баришівці на замовлення Київського театру ім. Шевченка. Власне його попросили завершити починання Миколи Вороного, котрий переклав перший акт..». « Але, – зазначав згодом М. Зеров, – переглянувши початок, я вирішив праці М. Вороного не продовжувати, а перекласти всю пєсу наново: занадто довільною видалася мені віршова форма перекладу. В оригіналі «Мазепа» написаний тринадцятискладовими («олександрійськими») попарно римованими рядками. В перекладі ж Вороного рими були розділені свобідно і рядки мали різну довжину – загальна конфігурація тексту нагадувала сторінки «Горя от ума». Вважаючи, що олександрівські вірші можна перекладати або олександрійськими ж віршами, або ж загальноприйнятим у у наших віршованих драмах білим пятистоповим ямбом, я зупинився на останньому. Незв’язаний правильною цензурою і обов’язковою римою, білий п’ятистоповий ямб давав більший простір для синтаксичних конструкцій, дозволяв дещо наблизити діалог до живої й природної невимушеної розмови»1.» Від цих «технічних» моментів не відділити й суголосних настрою Ю. Словацького терзань «баришівського Овідія», що марив тоді про «брук і вулиці старого Херсонеса»».50

        Далі Вячеслав Брюховецький зазначає, що сьогоднішній читач «Мазепи» зауважить певну стилістичну «полонізацію» тексту, що цілком відповідало тогочасним уявленням про відтворення оригіналу.  І коли 1926 р. трагедія була видрукувана, перекладач дістав численні й заслужені похвали багатьох тонких знавців українського слова. «Ваш «Мазепа» красший, чим оригінал», - писав Марко Черемшина із Снятина і додав: «А Ваша «Антологія [римської поезії]» відкрила переді мною стільки краси й справжньої поезії, що я замовив собі оригінали, щоб могти перевести порівняння».

          «Дорогий товаришу, - писав Микола Хвильовий до Зерова, -  після Олеся Ваша й Тичини книжки були тією літературою, в котрій заговорила сильна революційна нація, що, викинувши комуністичні гасла, спішила догнати європейську культуру».

          Ця оцінка «Мазепи» близька до тієї, що її дають і сучасні критики. Поза тим, писав Іван Глинський,  що "праця Зерова була великим кроком в освоєнні чудової драматургії польського  митця. Високо оцінював його творчість і відомий  український письменник Євген Сверстюк. Він зазначав, що в контекст українського культурного життя постать Миколи Зерова вписалася як символ справжнього, надійного – відповідального за долю і розвиток культури. Роботу Зерова захоплено зустрів  театральний глядач (премєра вистави відбулася в листопаді 1922 року).

            Микола Зеров відстоював автономізм мистецтва. Вбачаючи в насаджуваній в Україні радянській культурі новий різновид провінційної залежності від Москви, він висунув гасло європеїзму та звернення до античних першоджерел. Під оболонкою його досконалих сонетів та олександрійських віршів, заглиблених у минувшину, не згасав гострий пульс сучасності. Проте елітарна лірика поета-вченого була проголошена "буржуазною" і викорчувана з пролетарською нещадністю. У 1935 p. Микола Зеров був заарештований, звинувачений у керівництві українською контрреволюційною націоналістичною організацією і засуджений на 10-літнє ув'язнення в Соловецькому таборі смерті. Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та інших" була нагально переглянута "особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. Як наслідок — йому, як і Филиповичу, Вороному, Пилипенку та Петруненку, було винесено найвищу міру покарання — розстріл. 

       І вже пізніше рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова "особливої трійки" УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справа припинена "за відсутністю складу злочину". Микола Зеров був реабілітований посмертно.

 11     Серед розстріляних був і Лесь Ку́рбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас;  25 лютого 1887, Самбір — 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач, удостоєний звання Народного артиста Республіки  (1925). У 1907 році він, разом  із Миколою Садовським вперше в історії Київського національного театру поставили трагедію  «Мазепа» Юліуша Словацького у перекладі Хрущинського, в якій і зіграли головні ролі: Мазепи та Збігнєва. Вистава увійшла в історію як значне художнє явище, як приклад талановитого освоєння твору зарубіжної драматургії. Від семилітнього віку до сімнадцяти років Лесь Курбас проживав у Старому Скалаті (нині Підволочиського району), згодом - у Тернополі, що знаходиться у шестидесяти кілометрах від Кременця – родинного міста поета. У 1917 році з його ініціативи у Києві виникла перша українська театральна студія, на основі якої був створений Молодий театр. Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один із концтаборів радянського ГУЛАГу – на Соловки. 1937 року його також, разом з  іншими украmso-bidi-font-weight: normal;,/spanДехто з них задля цього повернувся з еміграції. Серед таких був, згаданий вище span style= за рішенням не судових органів, – понад 100 страчених в один день п/emmso-spacerun: yes;nbsp; /spannbsp;(і, до речі,,Times New Roman/strongspan style=/spanmso-spacerun: yes;/spanредставників української інтелігенції.mso-bidi-font-style: normal;em style= «А Ваша «Антологія [римської поезії]» відкрила переді мною стільки краси й справжньої поезії, що я замовив собі оригінали, щоб могти перевести порівняння»nbsp; була нагально переглянута їнськими інтелігентами, як фігуру світового контексту, одного із лідерів українського Розстріляного Відродження, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно. Лесь Курбас володів польською мовою, тож не виключено, що і сам міг бути автором перекладів драматичних творів Словацького. На жаль, про це нічого невідомо.

         Не до кінця вивченим залишається і сам  літературний процес освоєння творчої спадщини Юліуша Словацького іншими українськими перекладачами того часу. Все ж,  період «національного відродження»  в умовах Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ–ХХ століттях, доба «розстріляного відродження», «ознаменованого» нечуваними репресіями на початках утворення Радянської влади, допомогли зрозуміти наскільки важливими були в цей час твори польського поета в Україні і що їх перекладали справжні особистості.      

        Член-кореспондент Академії Наук України Григорій Вервес в одному із своїх досліджень зазначав:

«Завдяки сумлінній, вдумливій і кропіткій роботі численного загону перекладачів, український читач рідною мовою може ознайомитись з великими полотнами Юліуша Словацького - з породженою буйним духом степів українських, побудованої на легендах і переказах, синтезованих Словацьким, поемою «Змій»; із всесвітньо відомим своєю страшною трагедією «Батьком зачумлених»; із поемою «В Швейцарії» - одним із найбільших витворів світової літератури про радісні муки кохання; з окрасою польської літератури - поемою «Беньовський». Українська література може пишатися тим, що вона донесла до нашого читача найкращі драми Юліуша Словацького - «Балладину» і «Ліллю Венеду», «Марію Стюарт», «Фантазія», «Мазепу»».

   Минав час, на заміну одним перекладачам приходили інші, які, розвиваючи свою діяльність, теж залишалися вірни­ми своїй ідеї, були активними захисниками національної культури у боротьбі з тоталітарним режимом, через репресії йшли до здобуття незалежності України, вливалися у дисид­ентський рух, в ряди, шестидесятників,' йшли у нашу су­часність. Захоплює те, що вони й надалі за будь-яких обста­вин продовжують звертати увагу на творчість Словацьк таку, що хвилює різні покоління у  кожному столітті. 

 

   Використана література:

      

Юліуш Словацький. Вибрані твори. –Т.1. – Київ – 1959.

Іван Франко. Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1876-1895. Київ, Наукова думка. – 2008.

Москаленко М.Н. Антологія. Тисячоліття. – Київ, Дніпро. – 1995. 

Радишевський Р.П. Юліуш Словацький: життя і творчість. – Київ, Дніпро. – 1985.

Пчілка Олена. Юліуш Словацький. Видання часопису «Рідний край». – Київ, - 1910.

Календар життя і творчості Юліуша Словацького. Опрацював Є. Савримович при співпраці С. Маковського і З. Судольського. Національний заклад ім. Оссолінських, Вроцлав, 1960. 

Вервес Григорій. Юліуш Словацький і Україна. – Київ, - 1959.

Брюховецький Вячеслав. Микола Зеров. – Київ, Радянський письменник. – 1990.

Юрій Лавріненко. Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей. П’яте видання. – Київ, Смолоскип. – 2007.

Субтельний Орест. Україна. Історія. – Київ, Либідь. – 1991.

Микола Зеров. – Київ, Радянський письменник. – 1990.

 


oformlennj

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ…

Друк PDF

Олена Пчілка,

(псевдонім Ольги Петрівни Косач — 

українська письменниця-перекладач, драматург,

член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925).

 

( Текст подається мовою оригіналу.

Журнал "Рідний край", 5-й рік видання, Київ, 1910)  

 

12307552 html_2de156abВ кінці минулого року поляки всюди святкували століття нарождення свого величного поети, Юліуша Словацького, Святкування те відбулося не всюди власне в відповідний день,- (поет народився 23-го серпня, 1809 року),- урочисті обходини відбувалися по-де-куди, на­приклад в Київі, аж у декабрі; але всюди, де тільки єсть значне згромаження поляків, пошановано, більше чи менше святечно, память славутнього поети.

І єсть кого й за що згадати! Ю. Словацький на­лежить до найталановитіших поетів польських. Багато правди єсть в тих словах, що .„слава Міцкевича, при­вабивши очі всіх його земляків, зоставила в більшім затінку - Словацького, ніж би то було повинно бути". Та й після признання великої заслуги Словацького, яко поета, настав був час, коли молодші покоління не­мов забули його; але тепер думка польських поетів знов звернулась до величного зразка, бажаючи йому наслі­дувати,-і саме час освіжити, надати більшого змісту й чуття безкраю убогій і на зміст, і на почування сучасній поезії, що сама себе прозвала „поезією упад­ку" декадентством, однак запанувала всюди, отже і в польській літературі.

Ю. Словацький вродився на Україні, в невелич­кім волинським городі Кременці; там же провів він і перший свій, дитячий вік; перебув там який час уже і в віку юнацькому.

Кременець, тепер глухе повітове місто, був ко­лись значним просвітним осередком на Волині: цілі сто­ліття переховував у собі давнішу освітну спадщину, і ще й під час народження Словацького, в початку 19-го віку, мав славутню школу, що повстала з давнішого латинсько-польського коллегіуму. В тій школі батько Ю. Словацького й був професором.

Взагалі в родині Ю. Словацького освіта стояла досить високо, бо й мати його, з сім’ї волинських па­нів Янушевських, була теж добре освічена й зналася добре на давнішій і тодішній літературі західно-євро­пейській і польській.

В сімї Ю. Словацького не тільки високо стояло знаття літератури, а служено їй і власними силами: батько Словацького сам писав вірші, між іншим написав і скілька драматичних творів.    /

В такім осередку виростав малий Юлій, прий­дешній славутній поет. Годиться спогадати й про роскішнуг надто поетичну околицю кременецьку. Се один з найкращих кутків волинських. Високі гори, вкриті лісами, зеленими левадами, „срібна" Іква, що в’ється під тими горами, дзвінкі джерела з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір’ях, в долині город, з тими стародавніми будинками, костелами й церквами,-все те дає надзвичайно гарний краєвид. А велична окрома гора з руїнами історичного замку*) може надавати особ­ливий „романтичний настрій (про це й говорить сам Ю. Словацький).

Взагалі ще й тепер Кременець не здається „по­рожнім" повітовим закамарком, а ще й тепер нагадує, що він жив колись-то значним історичним життям.

Хто раз бачив сей гарний куток, не забуде його ніколи.

В уривку своєї автобіографії Ю. Словацький спогадує теж про величні набожні процесії по Кременцю, про вражаючі одправи костельні під час великих свят, особливо Великодних,

Рано втерявши батька, на 6-му році свого життя, малий Юліуш був вихований найбільше під жіночим надихом,- своєї матері та її двох пасербиць, панночок старших від Юліуша (мати його пішла вдруге заміж за віленського професора Бекю, що мав уже дочок, стар­шого віку). Шкільну свою науку Словацький проходив у віленській гімназії, та в віленському університеті. По скінченню універсітету, Словацький знов повернувся був до Кременця, прожив який час дома, збірався в подоріж по західній Європі, але та подоріж не відбу­лась, бо разом з сином хотіла поїхати й мати, а така подоріж, „під наглядом мами“, здалась Юліушові,-ви­хованому на романтичних гадках, про всякі надзви­чайні речі,- мало принадною. За яким часом, мати вря­дила Юліуша на службу в Варшаві, в якійсь урядовій канцелярії (в комісії скарбу). В самім початку 1880-х років у Варшаві здійнявся польський політичний рух. Нема відомостей, щоб Ю. Словацький належав до якого політичного грона,- не зосталося й якіхсь запальних творів Словацького за того часу, - однак мати його, як пішов розгром молодих поляків, так званих „філяретів" і инших, зважила, що таки краще Юліушові виїхати з Варшави, та й взагалі з Росії; отже й вирядила його в 31-му році за-границю. Ю. Словацький їхав з тією надією, що мандрує він лише на який час, але доля судила йому не вертатися вже ніколи в рідні краї,.. Прожив він 18 літ за-границею, в Парижі, в Швейца­рії, в Італії, їздив і далі, в Арабію, в Єрусалим; в 1848 році наблизився був до Росії, як здіймалося повстання в польській частині Прусії; тоді приїздила до його на побачення мати. Недовге й смутне було те бачення, бо Словацький був уже хворий; в 1849 р. він і по­мер, вернувшись до Парижу,- там же й був похований.

Особисте життя Словацького проходило за-границею не можна сказать, щоб гірко, але не можна сказать, щоб і щасливо... Траплялися такі серця, що й дуже його любили, кохав і він, але доля не судила йому милого подружнього життя ні з ким,- він увесь вік прожив одиноким. Його перша кохана була панна Снядецька, полька, що жила в Вільні, як ще й Сло­вацький був там, в універсітеті; погравшися в кохан­ня з гарним, молодим поетом, панна залишила його, закохавшися в сина віленського губернатора, Корсакова... Зустрівав потім Словацький за-границею ще й инщих своїх землячок і з де-якими з них, як наприк­лад з Марією Водзінською, заходила (в Швейцарії) ніби сердечна приязнь; з однією, великою багачкою Анелею Мощинською, (у Флоренції), ніби йшлося до того, що мала-б вона стати вже нареченою Словацького, але власне те около багацтва, „дому егоізму, дому сповне­ного холодним повітрям золота" одвернуло Словаць­кого—і він виїхав собі з Флоренції далі..,

Як шалена буря перелетіло потім над душею Сло­вацького й недовге кохання з панею Бобровою...

Гарний на вроду, принадний поет,- що „вмів так подобатись, коли хтів“,- чарував Словацький не тільки землячок: його кохали й чужинки. Швейцарка, панна Еглантина Пате, дочка господині того пенсіону, де жив скілька літ Словацький, (біля Женеви), закохалась була в його шалено, але... в серці Словацького не знай­шлося до неї теплішого почуття, ніж приязнь, і Сло­вацький виїхав до Італії, а панна-господиня, втратив­ши його, пішла за „порядного" швейцарця...

І так, одиноким, скінчив і життя своє Словаць­кий. Коли помер, ні одна душа близька не була при йому, не оплакала його...

В одному з листів Словацький писав: „коханка, що любила мене найбільше, і що я кохав її найбіль­ше,—се була моя Муза. З нею ми не розлучались"...

Що-ж дала ся коханка? Що зосталось від сієї любови?

Твори Словацького, написані на протязі скількох десятиліттів, звичайно мають в собі відміни, відбивають різні течії життя й думки, але все-ж по своєму поход­женню й головному напрямку поезія Словацького була—романтичною. Романтиком був він у перших своїх поемах, на фантазійні, героїчні теми, таким же зостав­ся й у пізніших драматичних творах, сходячи хіба до лірики в дрібних віршах, але й сі твори романтично направлена думка часто закрашувала взнеслим фанта­зійним малевом подробиць.

Романтизмом була сповнена вся думка поетова. Широка знайомість із західно-європейською романтич­ною літературою виховала Музу Словацького на та­ких поетах, як Гюго, Байрон і инші. У своїй польській літературі. Словацький, починаючи писать, мав перед собою такий осяйний зразок поета-романтика, як Міцкевич, що був уже тоді в славі своїй. Отже Міцкевич теж показав, як можна брати зміст із своєї баєчности, брати своїх народних діячів і надавати так заснованим творам вигляд величний, мальовничий.

Дивна однак річ з тими взаєминами Словацького й Міцкевича. Молодик - Словацький, ледві почавши пи­сать, з великим пошануванням дивився вгору на свого вже славутнього зємляка-поета; він написав до Міцке­вича листа й послав йому свої юнацькі спроби-вірші, але Міцкевич не звернув на його уваги... І коли обидва поети зустрілися в Парижі, то опріч холодно-гречної розмови нічого не вийшло... Пізніше, там же в Пари­жі, обидва виходці-поети неначе навіть досадливо розійшлися, з ворожим настроєм один проти одного.

І все-ж таки, по своїй поетичній творчости, оби­два належали одній школі, мали одну Музу; хоч, зви­чайно,- щоб там не говорили прихильники Словаць­кого,- Муза Міцкевича все-ж таки злетіла вище. Та­кого блискучого помаху крил, думки й чуття, як ба­чимо вже і в ранньому творові Міцкевича, „Ода до молоді,- Муза Словацького не мала.

Хоч все-ж таки і Словацького Муза лишила твори такої високої, ціни, що ними по-праву пишається поль­ська література. Збудовані ті твори буйною, роскішною фантазією, розцвічені барвистим словом; добре вико- вана мова, витончена до високої міри на зразках за­хідно-європейських майстрів слова, надає творам Сло­вацького особливої принади.

Що до ідейного напрямку, то Словацький висту­пає всюди яко патріота й при тім патріота-демократ, (це особливо треба відзначити, говорячи про письмен­ника польського). Патріотичний зарис мають всі біль­ші твори Словацького; при тім у де-яких з них, як у трагедії Лілля Венеда, або в „Беньовському “ затята проповідь патріотизму доходить до героїчного одушевлення. Так було, доки поетом не запанував містицизм.

Але можна сказати, що все-ж таки Муза Сло­вацького була більш витривалою - і, навіть у старшому вікові, не так поринула в нетрах містицизму, навіяного особливо ксьондзом Товіанським, як думка Міцкевича. В своїх ідейних поглядах на життя історичне, громад­ське Словацький був тверезіший, ніж кружок поляків- емігрантів того часу. З сього погляду надзвичайно ці­каве - змагання Словацького з польським письменни­ком Зигмунтом Красінським.

В році 1845 Красінський виступив проти демо­кратичної проповіді його земляків серед люду; він осте­рігав, щоб не будили приспаного народу, бо, прокинувшись, народ може взятися до „гайдамаччини; Красінський понижав при тім „звіря“-народ, а звеличував тільки шляхту свою. - Отже супроти таких „Псальмів Красінського повстав Ю. Словацький, написавши відповідь Красінському в обороні народу; про шляхту-ж польську сміливо висловився, що вона стратила свою гідність і стала нікчемною.

Знайомлючись ближче з творами Словацького, ми хотіли переконатись, наскільки відзначилося в його пи­санню те, що він вродився на Вкраїні, що думка його в ранній вік його, та й пізніше, при спогадах на чужині про вітчизну- повинна була звертатися до того рідного краю, до волинської України.

Але даремне було-б шукати в Словацького - якогось особливого „українізму. Нема слідів, чи Сло­вацький задумувався над тим, що було на Волині поль­ського, а що українського. Та й не було звідки тій свідомості взятися... Словацький жив з-малу жит­тям своєї чисто польської сім’ї, під надихом виключно- польської культури. Однак все-ж особливу увагу, лю­бов до того рідного волинського краю, можна помітити в багатьох творах Словацького. Звичайно, се -органична любов до рідного краю, яко до свого „родови­ща, се та любов, що живе в кождій чулій душі і особ­ливо зростає в ній - на чужині, коли людині починає здаватись, що там, у рідній стороні, і зорі сяють ясні­ше, і квітки пахнуть більше!..

Отже в чулих спогадах Словацького про Волинь, та про мальовничу природу сього краю, ще не можна бачити якогось особливого „українства; але-ж на де­яких творах сього поета видно, що таки думка його часом особливо зверталася до країв і людей українських.

До речі сказати, що самим першим поетичним твором Словацького-була „Дума українська, віршо­ване оповідання про смерть молодого козака в хвилях Дніпрових, після того, як його милу Ганну взяли в по­лон татаре. Твір цей був ще не вироблений, мав на­віть помилки проти вмілости віршування, (бо поетові було всього 18 літ, як він писав ту „Думу"), але все-ж зостається той факт, що перша струна поетової ліри обізвалась на тему - українську.

За „Думою" з’явились і більші його твори україн­ського змісту.

Маємо на увазі не самий тільки драматичний твір його „Мазепа, (певне, навіяний Байроновим Мазепою, але цілком одмінний по змісту від Байронового твору); єсть у Словацького й такі твори, українського змісту, як „Zmijа,“ поема з давнього українського життя, або як назвав сам автор—„romans poetyczny z podań ukraińskich“ (в 6 піснях), Єсть там поход на „чайках до турецької землі, єсть Дніпро, Січ і козаки, сам баєчний гетьман Змій, замок на Чортомлику... Все те перевите романтичними додатками, - русалками й иншими фан­тастичними мріями. Не можна сказати, щоб „Змій11 належав до кращих творів Словацького; мабуть, ба­жаючи зробить те поетичне українське оповідання „простішим, Словацький вийшов із свого звичайного творчого обсягу, де панував такий вироблений пись­менницький хист; отже приходилось авторові „підроб­люватись під простий виклад, а підроблювання так рідко вдається... Хоч все-ж таки єсть і в сій поемі місця щиро-поетичні, і вся вона читається з цікавістю, З приміток авторських видно, що Словацький, може власне для сієї поеми, читав Боплана й инші істо­ричні джерела.

Може бути, що коли-б доля не зробила з Сло­вацького- довічного мандрівця, коли-б вернувся він в піз­нішому вікові, або хоч наїздив, до свого рідного во­линського краю, то край сей, такий поетичний, такий багатий на історичні памятки, надихнув би поетові ще не один твір з українського життя. Але сталось инакше... Однак варто зазначити, що величний поет присвятив Україні скілька творів з козацького життя. При тім Словацький ні одної лихої цяти не по­ложив у своїх творах, злобно й ненавистно, на україн­ських козаків, навіть в сцені з „Беньовського, коли автор малює козаків, як вони вибіраються „на Ляхів“. Козацтво встає в думці поетовій- яко героічне лицар­ство, воно будить своїм завзяттям навіть сімпатію ав­торову, а не лихе почуття його. Нехай би порівняв хто сього автора з - Сєнкєвичем...

Такий образ Юліуша Словацького, яко чоловіка й поета. Природа обдарувала його взнеслим таланом і багатою душею. Муза його не така могутня, як Міцкевичова, але за те не така сувора,- вона лагідніша і, може бути, мала серце ніжніше, більше чулеє. Жаль бере й тепер, коли подумаєш про те, скільки високої духовної сили загинуло марно через те тяжке пробування на чужині! Зібрані в невеличкім гурточку за-границею, польські емігранти жили виключним, життям, - одірвані від отчизни, від близьких своїх інтересів; вони „живи­лися тільки кровью серця свого", мовив Словацький, і в сьому гостро-нервовому, а разом і безгрунтовному жит­тю, серед шарварку парижського, а разом з тим - се­ред самотности, немов на скелястім острові серед хвиль морських, перегоряли найкращі серця,.. Навіть в сво­єму близькому земляцькому гроні повставали тільки перекори, змагання, зневіря, одчай... Не дивно, що знебулая, зболілая душа обох величних поетів, Міцке­вича й Словацького, пішла по шляху містицизму. Зви­чайно, для його було ще й давніш заложено грунт: виховання обох поетів було засновано на глибокій вірі й щирому пошануванню релігійних звичаїв. Се здавен дало місце для підвисшеного містичного чуття. Нага­даєм, як Словацький оповідає про свій побит у Єру­салимі,- як він провів цілу ніч у замкнутому храмі Господнім, як, зоставшись там один, „з великим пла­чем кинувся на камінь від гробу“, далі читав до пів­ночі святе письмо, а потім на колінах переслухав нічну одправу край гробу, і грецьку й католицьку.

Надодаток, багато значили й обставини емігрант­ського життя. Там, у країні віри, можна було утворити собі якесь нове життя, по-над тею пустелею, що оточала самотних...

Багато чого стане більше зрозумілим і в творах обох поетів,- коли спогадати умови їх життя на чужині.

Подаємо тут переклади з творів Словацького, з тих, що нам здаються найкращими. Починаємо з тих віршів, що ними поет спогадує свій рідний волинський край


oformlennj

 

height=

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Друк PDF

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

   український поет, перекладач, 

     публіцист, громадський діяч, академік АН України. 

 

111Не так давно мені довелося побувати у місті, де пройшли ди­тинство, юність, а почасти й молодість Юліуша Словацького, на урочистостях, присвячених пам’яті великого поета. Кременець — один із найбільш мальовничих куточків України. Здається, він створений був умисне для того, щоб у ньому народився предивний геній Словацького. Подібно до Новогрудка, він повен згадок про поета. І пам’ять про рідне місто, про гору королеви Бони, про срібну Ікву проніс Юліуш крізь усе своє життя. Ми знаємо, що спо­мини дитинства — завжди найбільш міцні і найбільш яскраві. Дуже часто сторінки про дитячі та юнацькі роки є найсильнішими у мемуарах видатних людей, Та, можливо, ні в кого з вели­ких художників не збережений і не відбитий у творчості «край дитячих літ» з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Юліуша Словацького.

У Парижі, в еміграції, під час знаменитого і трагічного єдино­борства двох гігантів — Міцкевича і Словацького — описаного в кінці п’ятої пісні поеми «Беньовський», Словацький хотів за­кликати, як він про це сам говорить, в союзники собі — не одну з альпійських вершин, не єгипетську піраміду, а саме Кременецьку гору.

Поєдинок свій з автором «Пана Тадеуша», духовну битву з «литвинами», значення якої романтична уява і хворобливе само­любство Словацького надмірно перебільшували,— цей поєдинок, цю битву прирівнював поет до суперечки між Німаном та Іквою. Про «блакитну свою Україну», і не лише про Кременець, про Ікву, а й про Тульчин, про Софіївку, про Дніпро згадував Словацький не раз із справді синівською любов’ю.

Темі «Словацький і Україна» присвячено в українському літературознавстві кілька робіт, остання і найбільш ґрунтовна з них - книга Григорія Вервеса. Дослідники звертають увагу на те, що один із найбільш ранніх творів Словацького — «Пісня козацької дівчини» — побудований на українській тематиці, що до історії України, до часів козацтва звернений погляд Юліуша в його поемі «Змій», що дія поеми «Беньовський», як і драм «Фантазій» та «Мазепа», відбувається на Україні. Вони вказують, що Словацький вивчав джерела, пов’язані з минулим України, в тому числі опис її, складений Бопланом. Вони підкреслюють, що в таких творах, як «Срібний сон Саломеї», поет на відміну під багатьох своїх сучасників — зі співчуттям зображував рух українського селянства проти польської шляхти і магнатів. При цьому цілком правомірно згадуються імена Северина Гощинського і Тараса Шевченка. Але важко заперечувати, що Запорізь­ка Січ у «Змії» зображена густо-фантастичними фарбами, що українські пейзажі у «Беньовському» далекі від реалістичної правдивості, що Мазепа в однойменній драмі ближчий до образів Байрона і Гюго, ніж до відомої історичної особи, що дія «Фантазія» нічим не віддзеркалює тієї країни, де вона відбувається, що мова Семенка у «Срібному сні» заповнена українізмами, вельми далекими від живої народної мови...

Та чи треба ставити перед поетом вимоги, яких він сам перед собою не ставив? Поет творить за законами, ним самим установленими, на це тонко вказував Пушкін. А в закони бурхливого ро­мантика Словацького зовсім не входило точне зображення досте­менного життя — чи то сучасного йому, чи то минулого. Україна Словацького — значною мірою фантастична, але говорить він про неї та про її народ у піднесених поетичних образах і з гарячою любов’ю.

Григорій Вервес, посилаючись на листи поета до матері, пере­конливо показує, що Словацький цікавився українською народ­ною поезією і знав її — якою мірою, це інше питання. Вервес цитує передмову до «Короля Лядови», де Словацький порівнює україн­ські народні пісні з піснями «трубадурів і труверів, прославлених у Франції, й мінезингерів у Германії» і твердить, що «пісні ці стануть основою літератури майбутнього».

Це, як вказує Вервес, писалося в 1832 р., коли нова українська література вже існувала,— але поет про неї не знав. Тим знаменніше, що Словацький, який захопився, подібно до багатьох роман­тиків, фольклором і черпав з нього мотиви для своїх творів, з та­кою прозорливістю вказав шляхи, якими справді пішла українська література. Адже творчість Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, творчість усіх передових письменників України XIX—XX сторіч своїми коренями глибоко входить у народний ґрунт.

Я назвав ім’я великого Тараса Шевченка. У нас немає даних говорити про те, що Шевченко читав Словацького. Але звертаємось до вже названої поеми «Змій», читаємо там таку похідну пісню козаків:

Ho! daleko Czarne Morze,

Gdzie się czajki kąpią w pianach.

Palmy zamki na Bosforze,

Jako trzciny na limanach.

Tym, co zginą, włożym w usta

Piastr, wybity w Carogrodzie.

Pacierze za nich, a potem wina,

Wina w weneckim krysztale:

Za pamięć druhów pije drużyna.

Szumcie, czajki, szumcie, fale.

Ho! Kozak panem

Błękitnej fali...

Urra ho! dalej! urra ho! dalej!

Z naszym hetmanem

Urra ho! dalej!..

Поема написана на самому початку 30-х років минулого сторіччя. А років через десять Шевченко написав поему «Гамалія», в якій запорожці, так само, як і герої Словацького, відправляючись у морський похід проти турків, співають:

У туркені, по тім боці,

Хата на помості.

Гай, гай! Море, грай!

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.

 

У туркені у кишені

Таляри, дукати.

Не кишені трусить

Їдем різать, палить,

Братів визволяти.

 

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой ги! Вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля і слава!

Можна, звичайно, говорити про спільні фольклорні джерела, що породили ці незвичайно подібні між собою і за настроєм, і за формою, і за окремими виразами пісні. Але цікаво, що і в Словацького, і в Шевченка ми бачимо вигадливу версифікацію, склад­ну строфіку, зовсім не властиву народним зразкам. Говорити тут про вплив поета на поета, про ремінісценції, як уже сказано, не доводиться. Але, можливо, набагато цікавіше, ніж вишукувати впливи і ремінісценції, щасливо знаходити збіги та близькість образів і мотивів у великих поетів!


oformlennj

ЛІРИКА ЮЛІУIIIА СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Григорій ВЕРВЕС, 

член-кореспондент Академії Наук України

 

VervesHD19202001Юліуш Словацький увійшов в історію польської і світової літератур передусім як великий драма­тург і автор поеми «Беньовський», однак і так звані «малі поетичні жанри» в його геніальній спадщині стоять в ряду найбільших досягнень світової лірики.

Вірші його — це схвильований поетичний комен­тар доби, пристрасне, часом болюче шукання дороги до вільної вітчизни і визволеного народу. Тут злились в єдине особисте горе, невблаганна ностальгія і глибокий патріотизм.

Юліуш Словацький — виходець з України. Наро­дився він 4 вересня 1809 року у волинському містечку Кременці, в родині професора ліцею, свого часу відомого поета Евзебіуша Словацького. Впродовж перших двадцяти років життя, то жи­вучи у Вільно і навчаючись там спочатку в гім­назії, а потім і в університеті, то в Кременці, навідуючись сюди під час канікул, майбутній поет не втрачав зв’язків з людьми, побутом, зви­чаями волинського краю. Власне, про Волинь і Поділля, а надто про Кременець, він і пізніше, в еміграції, найчастіше згадує. В поемі «Година роздумів», поки що не перекладеній нашою мо­вою, читаємо про Кременець: «Там, я це добре бачу, між вершинами гір, з вузької долини здій­маються вгору покриті блакиттю неба вежі чудо­вого рідного міста. Чарівне воно, коли в нічній імлі світиться вінцем вікон, коли вранці показує сонцю білі, як перли, хатки, зелень садів. Там взимку летять з гір розкуті від льоду потоки, з шумом впадаючи у вуличні закамарки. Там стоїть гора Бони — вища від інших, затіняючи місто. Старий похмурий замок гордовито здій­мається на вершині гори; він набирає найрізно­манітніших обрисів у вихорі хмар, що пролітають над ним. Удень замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною старо­давніх стін, бовваніє в жалобі над містом. Його стародавні щербини часом поволі пересуваються по сріблястому обличчі місяця». Про Кременець Юліуш пише в листах до матері. Рідне місто відразу приходить йому на думку і тоді, коли поет хоче написати щось на згадку коханій жінці з волинського краю — Йоанні Бобровій. І доки цей край існує, «доки на Україні з піснею ходить поет,— наголошував Словацький у «Беньовському»,— а з Дніпра все ще ніби лине гомін смутних духів... до того часу я маю право стояти на могилах і співати». Його Україна найчастіше виступає з епітетом «смутна», «зажурена». «Найсмутніший голос людської праці в полі, брязкіт коси або спів женця на лану видається зажуре­ним воланням на Поділлі»,— зауважує поет. Його український пейзаж — це кобзарі на могилах давньої слави, чумацькі валки в степу, зграя гайвороння. А ще — дикі маки та незабудки, су­хий очерет, сіра ковила. «І навіть вночі, сліпий, я впізнав би ті степи по рідному запаху квітів...» Але він знав і сучасний йому підневільний труд українського селянина, розумів його гнів і його ненависть.

Слід не забувати, що першими творами Слова­цького були поезії «Українська дума» (1826) і «Пісня козацької дівчини» (1829), що для кри­тики навіть уже в другій половині 30-х років він все ще був автором поеми «Змій» (1832), в якій змалював найгероїчніші і найтрагічніші сторінки з історії України — козацькі походи через море на Туреччину і зруйнування Запорозької Січі царськими військами. Словацький один з перших у польській літературі показав Коліївщину як справедливу боротьбу українського народу за соціальні і національні права («Срібний сон Саломеї», 1843), поруч з С. Гощинським він належав до тих перших революційних польських письмен­ників, які бажали нашому народові вільного, незалежного розвитку.

Жертовний польський патріотизм у поєднанні з закликом до революційного братання з інши­ми народами, насамперед найближчими — росій­ським, білоруським, литовським, Словацький чи не вперше висловив у ліриці періоду польського повстання 1830—1831 років. Його, молодого апліканта комісії фінансів царства Польського, який 1829 року щойно прибув до Варшави і почав входити у літературне життя, якось відразу за­хопили події листопадового спалаху — наступ шляхетських повстанців на Бельведер, резиден­цію царського намісника, революційні відозви та прокламації, сподівання простолюду на волю, загальна атмосфера ентузіазму. З’являються дру­ком патріотичні вірші Словацького «Ода вольності», «Гімн», «Пісня литовського легіону», «Ку­лик». Вони закликають народ до боротьби і на­бувають такого ж поширення та значення, як і «Ода до молодості» Міцкевича.

Щоправда, «Ода вольності» все ще занадто академічна, носить сліди абстрактної поетики поль­ського класицизму, в ній багато алегорій, взятих з Біблії, натяків і недомовлень. Безпосередніше промовляв до сердець «Гімн», надрукований 7 грудня 1830 р. Твір написано простими, вираз­ними віршами, що нагадували старий польський військовий та релігійний гімн — «Богородицю». Поезія виражала ідею всенародного повстання, боротьби не лише за національні, але й грома­дянські права.

Разом з давньою піснею мають повернутися і дав­ня віра і давня могутність предків, але не для того, щоб комусь погрожувати. Вірш перейнятий палким закликом до російського народу — спільно виступити проти самодержавства. Двоголовий орел — символ деспотизму — стане жалюгідним шулікою, коли над краєм засяє сонце свободи.

У найвиразніших і найдохідливіших тонах ви­триманий «Кулик». Мова молодого письменника досягає тут тої високої простоти, яка найкраще могла забезпечити емоціональний вплив на чи­тача. Взявшись до показу повстанського ентузі­азму після перших перемог, Словацький викори­стовує для цього, здавалося б, найнесподіваніший образ — «кулика» — старовинний звичай розва­жатися на масниці, переїжджаючи у масках від одного двору до іншого. Правда, «кулик» особли­вий: громадка воїнів, веселих і сміливих, на шалених конях переїздить Польщу з кінця в кі­нець, підтримуючи занепалих духом, заспокою­ючи розгублених, всіх закликаючи до боротьби за вільну вітчизну. В прекрасному перекладі цього вірша М. Рильським особливо винахідливо передано основний образ нестримного чвалу групки сміливців. Ми відчуваємо приглушене ту­потіння шалених, стомлених коней, сміх, брязкіт зброї, лопотіння на вітрі прапорів, шурхотіння і поскрипування саней, а над усе — настрій, свят­ковий, піднесений: «Кожен веселий і кожен при зброї, Ніби з війни, йде війною». Ритм галопного бігу, пульсування небуденного запалу поступово передається і читачеві. Тупіт чути ще виразніше, шум наближається, зростає, тонуть в ньому блискавки нічні, і маскарад, і весілля, і похо­рон,— всі будні і свята людські,— доки все не затихає під ранок аж на кордоні.

З мотивами листопадового повстання зустрічає­мося в творчості Ю. Словацького і пізніше. Сюди слід віднести такі шедеври його лірики, як «Дума про Вацлава Жевуського» (1832) — пристрасного мандрівника і патріота, який загинув смертю хоробрих під Дашевом; вірш «Похорон капітана Мейзнера» (1841) про долю рядового воїна-поляка, що в тяжких злигоднях помирає в еміграції. (Це, до речі, початок мотиву невідплаченого подвигу, який потім червоною ниткою тягнеться аж до С. Жеромського); «Совінський в час облоги Волі» (1844), де, так само, як і в «Ордоновім редуті» А. Міцкевича, прославлено нездоланну силу мужності та віри в безсмертя народу:

І тоді, коли не буде

В світі жодного поляка,

І тоді помру у битві

За вітчизну, рідну Польщу.

У березні 1831 року Словацький виїздить до Ні­меччини, а незабаром — до Лондона. У вересні він уже в Парижі, і тут на становищі емігран­та — за винятком виїзду до Швейцарії (1833— 1835) і подорожі до Італії, а потім на Схід (1836—1838) — залишається аж до смерті (1849). Ці поїздки були, як побачимо далі, головним джерелом його лірики.

У Швейцарії Ю. Словацький живе на березі чудового озера, далеко від Парижа, від дріб’яз­кової боротьби партій та угруповань, від пере­слідувань революційної частини еміграції фран­цузьким урядом, прагнучи тверезо та спокійно оцінити події та підлікуватися. Але перший твір, тут написаний — драма «Баладина» (1834), — пе­редав безсонну тривогу поета за долю вітчизни. Побудована на легендах з доісторичної Польщі, перейнята народним світосприйняттям і світовираженням, вона відповідала на найпекучіші за­пити тогочасного громадського життя, тісно пов’язаного з проблемою справедливого держав­ного устрою. Дещо інакше виглядає задумана тут і частково написана поема «В Швейцарії», одна з найславетніших ліричних сповідей про кохан­ня, які тільки знає світова література.

Твір зявився в результаті короткочасної подо­рожі поета 1834 р. від Женеви до Берна в това­ристві юної Марії Водзінської, в яку Словацький був закоханий. І справа, звичайно, не в тому, чи Марія, чи якась інша красуня полонила поета. Цей ліричний шедевр вражає глибиною почуття та експресії, життєсверджувальними, світлими тонами, оспівуванням гармонійного щастя люд­ського.

На початку твору подається чудовий образ ве­селки, яка, граючи над водоспадом, створює ніби браму в невідому та незвичайну країну. Через веселкові відсвіти поет веде своїх героїв у край кохання та щастя. В перших п’яти розділах пе­ред нами розкриття найніжніших почуттів од першої усмішки милої до зародження любові, далі й історія найщасливіших днів, проведених закоханими серед природи, коли кохана, «немов троянда біла, що жаріє рожевістю», поступово із «піни та шумовиння» набирає земних, реальних рис, хоч поет і далі прославляє її божественну красу, аж поки образом зламаної лілеї не опускає «небесне кохання» на землю.

Але якщо ліричний вибух натхнення в поемі «В Швейцарії» все ж таки в’яжеться хай хоч і з слабо вираженою фабульною основою, то така річ, як «Подорож на Схід», є дещо незвичайним поетичним нотатником мандрівника, який відві­дав Рим, Неаполь, Грецію, а далі Єгипет, Пале­стину і Сірію. В «Подорожі» поєднано зацікав­лення поета з ерудицією вченого. Тут події давнього минулого Еллади, її історія, незрівнянне мистецтво та література переплітаються з жит­тям сучасної Греції, викликають найнесподівані­ші асоціації з долею Польщі. В заключному творі цього циклу — «Гробниці Агамемнона» — вперше з’являється образ Польщі — Прометея, прикутого до скелі, у якого коршак довбає мозок,— образ, безперечно, споріднений з відомим шевченків­ським.

Поет засуджує все, що заважало воскресінню із мертвих вітчизни. Мотиви громадські тісно по­в’язуються з мотивами особистого горя вигнан­ця, якому не судилося навіть померти на рідній землі...

На початку листопада 1836 року Словацький був уже в Каїрі, а незабаром подорожував уверх по Нілу, зі здивуванням оглядав високі піраміди, страшну постать сфінкса, вартового пустині, захоплювався блакитним небом Сходу, контраста­ми барв природи. В ліричних віршах цього періоду («Піраміда», «Розмова з пірамідами», «Лист до О. Голінського», «Пісня над Нілом», «На вершині пірамід»), в яких гуманізмом і худож­ньою довершеністю Словацький виступає попе­редником величних єгипетських циклів Лесі Українки, поет тужить над муками трударя з принільської халупи, летить думкою у свій по­неволений край, посилає прокляття сучасним йому англійським «цивілізаторам». Він всюди шукає пам’яток від отих безіменних будівничих, які за свою каторжну працю мали тільки соче­вичну юшку. Це так споріднене з отим Лесиним: «Народу пам’ятник — хай згине цар!» Наприкінці 1836 року Ю. Словацький із Єгипту виїздить до Палестини. На кордоні біля містечка Ель-Аріш йому довелося протягом чотирьох днів відбувати карантин. Там від очевидців він почув про страшну трагедію, що сталася з великою родиною араба, коли на його очах від чуми загинули семеро дітей і дружина. Ця історія стала темою поеми «Батько зачумлених», яка зав­дяки своєму реалізмові була дуже популярною на Україні. Цей твір, котрий дослідники ставлять в один ряд з такими витворами людського генія, як легенди про Ніобу і Лаокоона, «Шільйонський в’язень» Байрона, «Трени» Яна Кохановського тощо, є ліричним монологом старого араба. Здає­ться, що весь біль, все горе людське, всі стра­ждання і муки звалилися на голову його, крають йому серце невблаганною, невідступною жорсто­кістю. Сумна історія родини, розказана вцілілим батьком, накладає на поему відбиток глибокого, скупого на слова, мовчазного горя. Тут немає ні зойків розпачу, ні заклять. Страшна подія нале­жить уже до минулого, горе вляглось, але тим дужче воно пригнічує усвідомленням свого стра­хітливого фіналу. Із багатьох художніх ознак цієї ліро-епічної поеми звернімо увагу хоч би на винятково важливу роль пейзажу. Розповіда­ючи про своє горе, араб спершу пригадує лише його початок, і тільки потім, коли пам’ять від­новлює деталі, наново переживає трагедію і му­читься. Природа видається йому, сповненому горя, потворною:

Мені здалося, — чому, не знати, —

Що сонцю більше тут не сіяти;

Що сонце інше, аніж учора,

Не сонце в небі — якась потвора!

Своєю холодною байдужістю, вічно живою красою природа гнітить, прибиває до землі, обтяжує лю­дей, приречених жити трупами серед трупів («Неначе факел, удень палає, Щодня це сонце нам серце крає»). Більше того, під впливом горя вона змінює своє погідне лице.

І тут Словацький вдається до несподіваної кон­фронтації почуттів — стривоженої людини і слу­хача — поета. Різний психологічний стан диктує їм протилежне сприйняття світу і його принад;

А ця пустеля,— коли не маєм

В могилі діток,— здається раєм,

Ясна, злотиста, весела, зельна.

Вона для мене мара пекельна!..

Найулюбленіший художній засіб поета — розгор­нута метафора, навальне наростання ускладне­ного образу, підтвердження висловленої тези несподіваними асоціаціями із найрізноманітні­ших сфер людського буття.

Слід мати на увазі і те, що Словацький — поет з незвичайною вогненною уявою, чародій слова, який з однаковим успіхом виступав у багатьох жанрах лірики.

Образи його завжди вибагливі, конструкція фрази складна, ритміко-мелодійне багатство його творів надзвичайне.

В нестримному потоці образів, барв і звуків поезії Ю. Словацького, в цьому бурхливому кас­каді слів ми часом не зразу вловлюємо думку, хоч вона завжди пронизує твір від початку і до кінця, залізною логікою з’єднує його частини в одне нерозривне ціле, увесь час натрапляємо на затемнені місця, навіть такими коментатора­ми, як професор Ю. Кляйнер, до кінця не виясне­ні: породжені якимись певними подіями або лише їх тінню і зрозумілі сучасникам, окремі образи поета з часом втрачали свою доступну та відчутну конкретність.

Словацький — поет-романтик, поет глибоких фі­лософсько-етичних проблем, нестримної уяви і фантазії. Саме цим, очевидно, слід пояснити і той факт, що як на батьківщині, так і за межами Польщі, доробок поета став предметом пильної уваги лише через багато літ після його смерті. Ось один із численних прикладів цієї складності. Вірш «Розлука» написано над озером Леман і звернено до матері, яка одиноко жила в дале­кому Кременці. Прагнучи проникнути в уявлюваний матір’ю світ природи, який його оточує, Словацький творить далі таку розгорнуту мета­фору, потреба в коментуванні якої напрошується сама собою: «Але ти даремно будеш створювати образи, осріблювати їх місяцем, опромінювати зорями (тобто рисами кременецької природи,— Г. В.): ти не знаєш, що для цього треба звалити небо на землю, покласти його під вікном і назва­ти блакиттю озера; потім озеро з небом треба ділити навпіл — вдень заслоною ясних гір, а вно­чі сапфіром скель; ти не знаєш, як волоссям дощу уквітчати верхів’я гір і як їх бачити (можна — Г. В.) в місяці, окресленими темним сукном», себто ніччю і т. д. Досить цієї одної метафори, щоб зрозуміти, з яким поетом зустрі­лися українські радянські перекладачі.

Академік Ю. Кжижановський, крім повстанського і східного циклів у поезії Ю. Словацького, виді­ляє ще автобіографічно-альбомний, де поет ви­словлював роздуми з приводу окремих періодів свого життя і місця в літературі, еротично-альбомний, позначений суто інтимними відносинами з близькими йому людьми, нарешті, публіцистич­ну поезію, яка займає провідне місце в його твор­чості. З цим не можна не погодитись, але здає­ться, що в поета дуже мало було віршів інтимно-альбомних, що навіть у словах, зверне­них, скажімо, до Зосі Бобрової, чути споріднену з вселюдською печаль...

У поетичних медитаціях Ю. Словацького немає того, що звичайно називають ліричним героєм. Якомусь міфічному посередникові між собою і читачем він не йняв віри. Він вважав, що гнучке поетичне слово мусить віддати все роз­маїття думки і всю строкатість буднів — від ко­мічної сценки з подорожніми, які злякалися звичайного пса, аж до викладу нової етичної концепції. Він не знав нещирості, не крився з своїм смутком і болем. Той, хто відчував силу бути духовним вождем мільйонів, хто прагнув усе життя із «хлібоїдів» робити людей, свідомих своєї мети і призначення, хто кращі свої молоді роки віддав вітчизні, часто був не лише одино­ким, але й зацькованим політичними ворогами. Його серце «могло вмістити мільйони людей», воно прагнуло тільки «бути усієї вітчизни кри­ком», бути її добрим ангелом, вкладати землякам «в уста команду перемоги», а в очі «той погляд, з яким добувають свободу» («Допоможи мені, боже»). Його не лякала найважча особиста доля, він готовий був до того, щоб «жити — стра­ждать — і творити».

В «Розмові з пірамідами» поет робить одне по­казове визнання: народ безсмертний, і для нього найтяжча праця не піде марно, народ не може знищити жодна сила, доки хоч в одному з його представників дух живий не згас.

Протягом усього творчого шляху польський поет шукав мужніх тонів, бойового слова, а не «в’я­зання золотих шнурів ритмів». Часом він поми­лявся, часом палка віра в безсмертя духа заво­дила його на манівці, як, приміром, на початку 40-х років, коли поет перебував під згубним впливом містика А. Товянського, але ніколи він не втрачав віри в народ, віри в майбутнє Польщі. Словацький був свідомим революціонером, який прагнув подвигу, активної дії, підтримував найрадикальніші програми. Через тяжку недугу він не міг організовувати легіони та редагувати бойові газети, як А. Міцкевич, займатися засну­ванням таємних товариств, як С. Гощинський. Поезія була єдиним полем його діяльності. І він мав сміливість бути самим собою, тримаючи зав­жди напоготові своє відточене, як меч, слово. Сло­вацький не вагався в ім’я вітчизни та народу атакувати 3. Красінського, більше того, він міг виступити в поєдинку навіть з Адамом Міцкевичем, хоч взагалі важко назвати у світовій лі­тературі двох інших поетів, таких близьких своєю творчістю та діяльністю, як ці два титани.

У пошуках позитивного ідеалу Словацький кри­тично ставився до минулого Польщі. Він робив напади на прибічників монархії, папський Рим, вважав: доки аристократи і шляхта стоятимуть біля керма країни, доти вона не буде вільною («Гробниця Агамемнона»). Він писав до своїх земляків-шляхтичів, щоб вони «вшанували грубу свиту, бо то одіж майбутніх жовнірів, які прине­суть свободу Польщі». Критицизм поета особливо яскраво виступає в «Беньовськім», де, вдаючись до різних засобів художнього відтворення («вдаюсь до арф або бича — такий мій поетичний шлях» , у віршах, сповнених гіркої іронії та сарказму, картає дріб’язкові душі емігрантів-шляхтичів.

В останні роки життя, оточений радикальною лі­тературною молоддю, Словацький все більше при­слухається до революційної боротьби, до подій пам’ятної Весни народів, звертає увагу на висту­пи робітничого класу («О мій народе», «Дайте мені вершок землі», «І вийде сто робітників», «Віват, познанці!»). В 1848 році, будучи уже тяжко хворим, він подорожує до Познані, щоб взяти участь у повстанні, захоплюється виступа­ми простолюду, який «соромить шляхетських мо­локососів, що намагаються ним керувати». Революційні погляди Словацького, може, найпов­ніше виступили у вірші «До автора «Псалмів майбутнього». Він висловлював тут свої найпотаємніші думи на завдання мистецтва, своє розу­міння місця поета в громадській боротьбі. В на­вальному ритмі його твору, в народнопоетичному чарі вислову, в громових словах заперечення струхлявілих концепцій і застарілих гасел вели­кого поета 3. Красінського сучасники відчули утвердження Словацького в рядах найпередові- ших воїнів за майбутню демократичну Польщу. Не раз зринає в цій святій полеміці кривава тінь Коліївщини, «довгий, смутний дзвін кіс українських», всенародного соціального повстан­ня. На викрик автора «Псалмів майбутнього» — «тільки слабий обирає різню» — Словацький від­повідав, що повстання селянське на зразок Колі­ївщини, як і виступ варшавського простолюду, очоленого Келінським за часів Костюшка, були не беззмістовним бунтом, а виявом духу — віч­ного революціонера.

Скільки тих могил в тумані!

Тільки рух живе тепер —

Вічний революцьонер,

Дух, що в людському стражданні.

Це був заповіт наступним поколінням бійців, і не тільки польським: справжня поезія не знає на­ціональних кордонів. Але минуло ще не одне десятиліття, доки геніальний українець сформу­лював ідею революційного горіння і подвигу відповідно до нового етапу визвольного руху:

Вічний революцьонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер,

Перегук років і століть, народів і країн — ще один доказ невмирущості лірики Юліуша Слова­цького.

1969р.


oformlennj

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Друк PDF

Іван ДЗЮБА

 Літературознавець, громадський і політичний діяч,

академік Національної академії наук України (1992),

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).

 

 

 

dzubaЦя тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і font-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;serifпропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię nspan style=; color: black;Times New Romana ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcieradłem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

       Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців - Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach inne narody”.      “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

Як тая дитина!

- Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.


oformlennj 

 

 

 

Іван Дзюба

 

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВspan style=Times New Roman/spanmargin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;font-size: 14.0pt; font-family: ЧЕНКО

 

Ця тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król  Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

 Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і пропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, MsoNormal; mso-fareast-font-family: ; mso-fareast-font-family: що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної  засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię na ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcierad; color: black; mso-ansi-language: PL; mso-fareast-language: PL;; color: black; mso-ansi-language: UK; mso-fareast-language: UK;,,span lang=łem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

         Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців -  Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach iTimes New Romanp class=UKTimes New Romannne narody”.       “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

 Як тая дитина!

 - Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

 Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

 На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Друк PDF

Дмитро ПАВЛИЧКО

поет-перекладач, літературний критик , громадсько-політичний діяч, дипломат,

Посол України в Республіці Польща (1999 2002 р.р.),

 

лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, Герой України

 

11Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали й роз­мовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кре­менці, Юліуш Словацький від наймолодших літ був начебто зрослий своєю всуціль польською душею з українським краєвидом, з блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли під вікнами та попід тинами там­тешніх осель.

Мова і пісня українського народу в Кременці були домінуючими елемен­тами, всюдисущими в житті багатонаціональної спільноти. Були вони в пов­ній гармонії з пейзажем, який постійно з'являється в творах поета не лише як тло, але й як своєрідний герой його творчості, виконуючи дуже важливі символічні функції. Світ, що його Словацький пізнав дитиною, був силою факту українським світом. Поет сприймав його як частину багатющого духов­ного й географічного простору України.

Образ рідного Кременця, що виринає з творів поета, вражає неймовір­ною, майже фотографічною докладністю. Особливо це помітно в поетичній повісті „Година думки":

 

Під оком пам 'яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі, вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами...

 

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди;

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...*

 

 

Тут у панорамі Кременця виступає образ вітчизни, схований світ мрії. Мрії „давньої", але також мрії про майбутнє, що героєві поеми, таланови тому

мо­лодикові з духом „гордої печалі", який став жертвою конфлікту між

міяння­ми та брутальною дійсністю, приносить заспокоєння, пригашає трагічне пе­редчуття смерті, дає заряд оптимізму і віри в значущість свого існування.

Спогади і твори про Україну в Словацького з'являються, як правило, тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують. Про що мова? З одного боку, про конфлікт між мріями про свободу Польщі і труднощами боротьби за неї. З іншого — про дисонанс, який виринає, коли поет порівнює незаперечні історичні заслуги шляхти із антинародною пове­дінкою сучасної знаної йому польської аристократії.

Україна, навіть ширше — слов'янщина, стає для нього важливим пунктом роздумів, коли поет виявляє прірву, яка існує між християнською риторикою

тодішнього архієпископа Римського і його ж прислужливою політикою, за­побіганнями перед монархами, у тому числі перед головним поневолювачем Польщі — російським царем. Словацький доводив, що такий Папа Римський має дуже мало спільного з християнством. Він писав, що світові потрібен „сло­в'янський Папа", „брат народів", який „повичищає рани світу від хробачні" і в „творіннях світу покаже Бога, ясно як день". Пророцтво поета здійснилося.

Згадані вище суперечності походять з фундаментальної опозиційності, яка існує між світом духу та світом матерії. Творчість Словацького неможливо збагнути, не розпізнавши в ній ті два світи: принизливий для людини, зневолюючий її духовне призначення світ матеріальний, світ її фізичного тривання, і світ незримий, майже казковий, світ вічних ідей, що дають життю людини духовний вимір. Ришард Пшибильський у своїй надзвичайно про­никливій книжці „Неприборканий кінь" („РохЬикапу когі") вказує, що най­більшою проблемою поета була „таємниця самої структури дійсності", Пла- тонова проблема присутності матеріальних речей у незримому світі"1.

Проблема дуалізму („дух — матерія"), яка лежить в основі філософських роздумів Словацького, мала важливі наслідки для вироблення його теорії пізнання. Україна — земля його дитячих літ — була для поета символом нема­теріального, духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися вра­женню, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала, однак, глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Словацький в листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції — в Дрездені, в Лондоні чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в міфічний світ уяви, набагато кращий і досконаліший від предметної, намацувальної реальності. Власне там, по другий бік канви, схована Україна — хоч бачена поетом „очима уяви", але правдива, може, на­віть правдивіша, ніж доступний для ока „земний килимок".

Вчитаймося у „Фрагмент поеми про пана Струся". Це початок незакін- ченого твору, герой якого — збіднілий український шляхтич. Хоч веде він жит­тя звичайного селянина, проте за прикладом своїх козацьких предків понад усе цінує свободу. Його позиція — романтичне протиставлення бездушнос­ті й мертвеччині держави, символами якої виступають похилені хрести при дорогах. Як противагу тому сумному образові Словацький подає образ квіту­чого краю:

Інакше на Поділлі, бо там уся країна

В блискучих квітах сяє, ступає там людина,

Неначе по веселках, що грають край дороги;

Чи селянин там їде, чи йде жебрак убогий —

З-під ніг їм випливає, як та вода цілюща,

Як та бурхлива річка, колосся й квітів гуща.

Подібна опозиція знаходить вияв у діалозі „Поет і натхнення", де україн­ська, обсаджена мальвами, хата для поета, розчарованого костьолом „без духу Божого і слова", стає чимось на зразок священного пристановища. Краса й простота подільського пейзажу мають оздоровчу міць для поетового серця. Власне, тому поет і по смерті хотів би повернутися туди знову, щоб побачи­ти Кременець — єдине місце на світі, де його, перейнята тугою за батьківщи­ною, боляща душа могла б зазнати спокою і щастя:

 

                             Якщо колись у тій моїй країні,

Де котить Іква хвилі по долині,

                               Де пасма гір блакитніють під мроком,

                         А місто дзвонить над сумним потоком,

                       Де запахуще від конвалій поле

                         Біжить на скелі під хати й стодоли,

Як будеш там, душе мойого тіла,

Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,

Побачиш мою тугу, що на скалах,

Мов янгол золотий, незгасний спалах,

Стоїть, і часом місто облітає,

А потім знов епічне, стоїть і сяє...

Повітря, що тебе там зцілить, знаю,

Я лив з грудей своїх для свого краю...

 

У цьому вірші постає відомий романтичний мотив посмертної мандрів­ки душі й щасливого кінця її подорожі в злитті із земною вітчизною люди­ни. Тут цей мотив — не лише літературна традиція, він являє водночас вираз найглибших переконань поета, що робить із цього твору один із найгеніаль- ніших зразків світової лірики.

Українські спогади — найглибша і найчистіша криниця натхнення Сло­вацького. „Король-дух", містично проваджений Словацьким „з глибини сто­літь крізь сонця й домовини", „вічний революціонер", дух, що його поет від­чуває у своєму єстві, дух, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набирається земного життя, стає лю­дянішим, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

До речі, Україна в розумінні Словацького — це не тільки Причорномор'я, Подніпров'я, край запорожців, що ними захоплювався поет. Це також Во­линь, і Поділля, і його Кременець. У листі до матері 21 .VIII. 1838 року він пише, що дружина його паризького приятеля, пані Мощенська, „у своїх справах по­їхала на Україну і хотіла бути в Кременці". „Правдивий українець" із уже зга­даної „Поеми про пана Струся" живе не над Дніпром, а на Поділлі. На відміну від деяких поляків, своїх сучасників, і від тих, що українських волиняків та галичан в XX ст. називали „русинами" і таким чином намагалися запровади­ти штучний поділ наших територій, Словацький відчував і стверджував нероз­ривність українського Заходу і Сходу. Для нього то був один край. На відміну від Адама Міцкевича, для якого Україна була тільки „землею між Польщею та Росією", а народ, що населяв її, „ніколи не мав окремого політичного буття: отже, його історія належить до двох історій"2 (маються на увазі історії Поль­щі й Росії), Словацький трактував Україну не як „обніжки" чи „креси", а як окрему країну зі своєю власною історією. Ніби сучасний нам українець-державник, він вживає вираз „в Україні" частіше, ніж „на Україні", розуміючи, що в такому разі мова йде не про якусь околицю держави, а про окрему тери­торію із власними традиціями і відокремленим в історичному розвитку на­родом.

Україна стала другою, улюбленою батьківщиною Словацького, хоч він знав її відносно мало. За своєї ранньої молодості він більше перебував у Литві, у Вільні, ніж у Кременці. У рідне місто приїжджав тільки на канікули, бувши студентом у литовській столиці. Зрідка навідувався в інші міста Волині й

По­ділля, тільки в 17 літ звершив подорож до Умані й до Одеси. Отже, отроцькі, гарячі роки — всі в Литві, але не Литва, а Україна стає його особистою, такою ж дорогою, як Польща, вітчизною. Чому?

Важко погодитися з тим, що „міф срібної України" як своєї батьківщи­ни, близької, може, навіть ближчої поетові, ніж Польща, Словацький ство­рив лише тому, щоб протиставитись Адамові Міцкевичу, своєму вчителеві і суперникові. Міцкевич, муза якого мала, з одного боку, польське, а з іншого — литовсько-білоруське крило, оспівував красу Великого Князівства і робив це з надзвичайною майстерністю. Проте, здається мені, що елемент особис­тої неприязні в такій витонченій, глибокій, мислительській натурі, як Словацький, не міг бути постійним і невичерпним. Україна мала бути

Словацькому близькою ще з інших причин. І напевно не лише через те, що там перебувала його мати, за якою він тужив, живучи в Парижі, і душа якої зливалася в його уяві з душею Кременця, а її материнська ласка — з небесами і сонцем України.

Не відкладаючи наведених вище мотивів, які, безперечно, творили

укра­їнський міф і український патріотизм Словацького, хочу звернути увагу на інший чинник цього явища. Маю на увазі систему його поезії, повну образів і метафор, що могли з'явитися лише з людських найглибших вражень, з його геніальної пам'яті, яка готувала для нього свої скарби ще тоді, як він був дитиною. І було це там, „де Іква срібні котить хвилі", де від зір і квітів поет навчався розмовляти, — „бо я від них навчився мови". Українське дерево поезії Словацького зазеленіло по роках, розрослося розложисто, але його ко­рені сягають у глибину „кременецької", „української" підсвідомості поета. Те дерево виросло само собою, без силуваної участі розуму, начитаності чи ідео­логічних настанов. Образне багатство, що характеризує українську частину творчості Словацького, викликає подив своєю спонтанною, розмаїтою і

пе­редовсім природною красою.

Українські реалії в творах Словацького — це не лише наслідуваний буді­вельний матеріал світу, що його змальовує поет. Водночас, точніше кажучи — передовсім, вони належать до позаматеріальної дійсності і мають найчастіше функції символів. Певна річ, так діється не завжди, існує група творів

Словаць­кого, які можна назвати псевдоромантичними. Реалістична манера оповіді тут продиктована соціальною й політичною спрямованістю автора. Проте, як правило, на реалістичний образ українського життя й української природи накладається образ дуже зміфологізований, який розпливається в романтич­ному тумані.

Ніби в кадрах модерного кінофільму, реальний предмет, зображений із надзвичайною і суворою докладністю, за допомогою рафінованих прийомів підноситься до рангу символу, який веде у сфери трансцендентальні, ідеаль­ні, абстрактні. Отже, в багатьох творах Словацького Україна має подвійний статус. Вона є реальною, але водночас — міфічною, казковою країною. Межі між тими світами визначити неможливо. І немає між ними конфлікту. Вони доповнюють один одного, вони подібні, як два краєвиди, створені з одного простору. І хоч обидва мальовані з пам'яті, одnbsp;span style=, serifин із них справляє таке враження, ніби постав з натури.

Завдяки цій компліментарності виникає образ баченої Словацьким Укра­їни, яка своїм відображенням у дзеркалі його поезії певним чином змодифікувала скерований на неї погляд романтичного поета, а згодом і сприймання тим поетом себе самого. Небезпідставно він вважався справжнім спадкоєм­цем українських народних бардів.

За їхнім прикладом Словацький вибудовував свій власний образ роман­тичного поета, додаючи до нього елементи народності. Взірцем для нього певною мірою були українські кобзарі й лірники, підцерковні співи яких він чув дитиною і ніколи не забував їх:

 

Жебрацька ліро! Чув я й чую

Твій голос крізь ліси й діброви,

Для тебе тишину готую

В думках своїх, щоб знов почути...

 

Романтичний поет — ідеал Словацького — повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов'язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення спавдливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалася заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість обороні омріяної, сяйливої, але насправді кров'ю окупленої свободи.

Найкраще це видно в „Беньовському". У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поемі українське і польське майбутнє зливаються воєдино, гармонійно перекликаються без жодного збурення. Річ Посполита — незалежна, могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани, як стверджує поет, нічим і ніким не скуті. А степова дума і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя поль­ської шляхти подихом найвищої поезії:

 

Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,

Як то заходили в двори до вас

Давно колись пісні і думи степу...

Дух матері старої України,

Що спати ще в могилі не хотів,

Душа гетьманська, і гетьманські чини,

І синя мла, і помроки степів,

Гробів летючих крилля соколине

                                     Все йшло по клавішах, лилося в спів,

                                     Немов дитини ручка неуважна,

                                     А часом як старця рука поважна.

 

Ясний період безконфліктного співжиття обох народів належав, однак, до минувшини. Його оповили темні тіні пізніших подій. Історія України була героїчною, але винятково трагічною. Словацький ніколи цього не забував. Своєю нещасливою, але й героїчною, катованою, вбиваною, проте й воскреса­ючою душею Україна найкраще відповідала характерові поета, його похмурій уяві і невичерпній міфотворчій фантазії. Він зумів спостерегти не лише не­щастя, які падали на Україну, але і її неподоланну волю до життя. Могили — пригадаймо — Словацький не вважав світом померлих. Його фантазія підка­зувала йому, що поховані в них козацькі воїни та отамани не сплять вічним сном, а тільки дрімають.

Захоплення українською тематикою прийшло до Словацького на самому початку його поетичної творчості, ще до того, як він задекларував Україну як свою другу вітчизну. Вивчаючи українську історію, Словацький відкрив зна­мениту тему, яка чудово надавалася для створення „байронівської" поеми, — історію Запорозької Січі. Так постає твір „Змій".

У поясненнях до поеми Словацький зізнається, що йшов „за духом поезії українського народу, бажаючи зробити образ живішим". Поема (до речі, її досить добре переклав українською мовою Валентин Струтинський) має прик­мети надмірної, подекуди неправдоподібної романтики. Але від звинува­чення твору в штучності й наслідуванні байронівського „Корсара" його рятує щире й велике захоплення подвигами і характерами запорожців. Таке захоп­лення знаходимо тільки в поезії Т. Шевченка.

Запорожці Словацького зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здо­буті в нападах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. То — поблякле, жовте листя, яке має зникати разом з осінніми вітрами. Запорожці Словацького, хоч у дечому нагадують корсарів, не є морськими розбійни­ками. Це організоване військо, яке знає дисципліну, готове битися за свою батьківщину — Україну. їхній кобзар співає, адресуючи предкам тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора!

О, ви жили колись тут, в Україні,

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живем нині !*

 

А ті, хто „живе нині", повертаються з походу і їхня радість випливає з того факту, що мають вони вітчизну — Україну:

Ми до меду!

Під звін чарок

Будем в нашій Україні

Мед-горілку пити.

Раптом у поемі „Змій" з'являється декілька сумних рядків, як трагічний плач у ясній мелодії. У бравурній симфонії козацьких перемог звучить печальна мова про знищення Запорозької Січі:

 

Коли запорожці Дніпро залишали,

На Дон ідучи у вигнання, тужні

Там чулись пісні;

У піснях тих лунали

Лукавій цариці прокляття й погрози.

О хвиле блакитна! В далекі ті дні

Ти чайки носила їх...

Ти бачила сльози.

 

Словацький добре розумів, що пісня, яка кидала прокляття на голову цари­ці Катерини II, не вписується в сюжет його твору. Але він також добре знав, що скорбота за втратою козацької держави так глибоко закорінена в свідомос­ті українського народу, що без цієї трагічної ноти неможливо уявити собі його історії. Пісня про знищення Запорозької Січі, на перший погляд, виражає на­чебто тільки смуток, але, по суті, це пісня народного протесту й опору, яка не втрачає своєї актуальності протягом віків. Словацький вважає, що українсь­кий народ ніколи не змириться зі своїм поневоленням. Отже, ще до появи Т. Шевченка з його уболіваннями й жалями за козацькою державою, з про­кльонами російським царям, що її знищили, уперше саме в творі польсько­го поета з'являються такі ж уболівання, змішані з такими ж прокльонами.

Якщо порівняти перший твір Словацького „Українська дума" з поемою „Змій", то можна легко переконатися, що наївне, майже дитяче захоплення Україною змінювалося в поета на свідоме, продумане, політично вмотивова­не ставлення до неї. У першому творі козак Рунько — сентиментальний па­рубок, що йому призначено тільки ридати, зрештою, накладає на себе руки. А в поемі „Змій" вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.

Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п'єси „Срібний сон Саломеї". Перед тим, як віддати того сміливця на спалення катам, реґіментар Стемповський до­питує його. Він хоче напутити Семенка на передсмертне покаяння, але козак відповідає:

 

То дуже вже прохав би я ваш мості

Лишень про смерть, але не про науку.

 

„Срібний сон Саломеї", „драматичний романс", як назвав цю річ сам

Сло­вацький, тільки тепер зусиллями Романа Лубківського перекладений українською мовою. Тим часом це надзвичайно важливий твір для розуміння феноменту, який називаємо українським патріотом Словацького. У цьому творі поет висвітлює ті ж події, які стали основою для „Гайдамаків" Т. Шев­ченка. На перший погляд, польська п'єса та українська поема викликають про­тилежні думки та емоції.

Однак тільки на перший погляд. Гостра критика в обох творах спрямова­на на польську шляхту. Тавруючи її нікчемність і обмеженість, Словацький, як і Шевченко, додатково звертає увагу на есхатологічний характер україн- сько-польської різні. Представлена в його творі шляхта не здатна збагнути ані глибокого сенсу, ані правдивих розмірів розгорнутої на її очах апокаліп- тичної кривавої картини.

„Срібний сон Саломеї" — оповідь про жорстокі діяння українських пов- станців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів на покару й відомсту непокірним. Драма оперта на історичні факти. Образ реґіментаря Стемповського виписаний з реальної особи. Був це власник села Кодні на Житомирщині, який наказав посадити на палі десятки безневинних селян і виставив їх на кілька верст обабіч дороги, що вела до його маєтку. У п'єсі Стем- повський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку, селом на пострах народові.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він засмутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе:

 

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І квітів польних, що цвітуть ночами.

Ох! Ох! Кінець-погибель Україні!

Бо звестись на могилах шляхетські знамена повинні.

 

Немає сумніву, це голос самого автора. Словацький досконало знав, що безглузда різанина в ім'я розгортання шляхетських штандартів на козацьких могилах нічого доброго не принесе ні одній, ні другій стороні. Але найправ- дивіший голос Словацького в п'єсі — не Пафнуцій, який закликає тільки до покаяння, а старий лірник Вернигора. Він добачає страшну загрозу, що йде від тієї різанини і для України, і для Польщі.

Словацький виводить у багатьох своїх творах Вернигору як проповідни­ка і пророка українсько-польського примирення і поєднання. Вернигора звер­тається до поляків од імені українського народу:

Ані за жодні перли — діаманти

Не буду тут при бесіді й забаві,

То не присяду при столі на лаві.

Споріднений із вами, духом братній.

Реґіментар питає старого віщуна роздратовано: „Чого ти хочеш?" А той відповідає: „Попрощатися з тобою, духом мого народу". Вернигора трактує українсько-польську різанину як злочин усіх її учасників, а шляхетсько- магнатському світові віщує незабарний кінець. Його пророцтво лунає, як по­дзвін. Старий чарівник вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

Тепер твір Словацького про Коліївщину перекладено українською мовою. Він не лише для читання, а насамперед для театру. Ми не мусимо погоджу­ватися з усім, що написав у цій драмі польський поет. Думаю, правда Слова­цького про трагічну, але спільну українсько-польську історію нічого не відні­має від нашої, української, правди, а тільки додає до неї сучасний аспект. „Срі­бний сон Саломеї", поставлений саме тепер у театрі, коли обидва народи шукають порозуміння, входять зі стадії взаємної ненависті в стадію норма­льного, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, може принести тільки позитивні результати.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті Івана Мазепи є один із найкращих творів Словацького, написаний у шекспірівській манері, що цілком відрізняється від романтичної розпливчастості, притаманної по­емам Байрона і Гюґо про легендарну молодість українського гетьмана. І за жит­тя, і по смерті Мазепа був для московської імперії джерелом клопотів і, певна річ, найбільшої небезпеки — відокремлення України. „Зрадник народу", за­тятий ворог Петра І, помічник польської шляхти... Чи міг такий герой внес­ти якісь позитивні елементи до писаної під диктатом Кремля української історії? Українські радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п'єсу Словацького „Мазепа", бо саме ім'я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Розуміння цього твору радянські дослідники зводили до твердження, що трагедія „Мазепа" не має нічого спільного з Україною, а її заголовний герой є тільки „ловеласом і кмітливим пажем" польського короля.

Хто ж такий Мазепа у Словацького? Насамперед — людина хлопського (в розумінні українського) походження. Воєвода, фактично головний персо­наж трагедії, не сприймає його як собі рівного в соціальному плані, незважа­ючи на те, що Мазепа належить до королівського оточення. Воєвода зверта­ється до свого сина, застерігаючи його від дуелі з Мазепою: „Стидайся, сину мій. То хлопський син — таких у воєводи б'ють киями. Я дав наказ, і Хмара не забуде почастувать його, щоб шанувався..."

Але Словацький добре знає, про кого пише. Він читав про нього набагато більше, як Байрон чи Гюґо, його не дуже цікавить інтрига, що лежить в ос­нові їхніх поем. Про це свідчить згадка про гетьмана в незакінченій повісті Словацького, писаній французькою мовою — „Король Лядави". Герой повіс­ті подорожує. Він заїжджає до Польщі, а щоб його „звідтіля повернути, мені досить буде прив'язати його до Мазепиного коня", — пише Словацький.

Далі поет не без іронії говорить про героїв Байрона і про романтичну легенду, за якою Мазепа, прив'язаний до коня, долає за одну ніч триста миль, прилітає в рідні сторони, не наткнувшись дорогою на жодне місто чи село. Дуже цікавою є подана тут же характеристикаspan style=font-size: 14pt; font-family: нових, як поет каже, народ­них літератур Європи. Словацький чітко формулює думку про вплив україн­ського пісенного фольклору на розвиток письменництва багатьох європей­ських країн: „Народна література, йдучи за духом часу, почала знаходити звуки розпачу і смутку, які були колись прикметою пісні українського на­роду, тих запорозьких козаків, що прославились війнами проти турків і які не раз воювали проти Польщі". Мазепа в Словацького — насамперед пред­ставник козацтва. „Я син козацький, я вмію битись!" — говорить про себе королівський паж і, як виявляється з перебігу п'єси, він збройно вміє не тільки себе захищати, але, що важливіше, боронити слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Словаць­кого: Мазепа, „оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість і благо­родство серця"3.

Утім, Словацp style=Times New RomanАле й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він заnbsp;Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п/pspan style=смутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе не ідеалізує свого героя. „Козацький син, молодий кра­сень, від погляду якого умлівають жінки, повен бурхливої вітальності і чолові­чих слабкостей, готовий падати на коліна перед кожною вродливою шляхтянкою, вимолювати в неї гріховні любощі. А водночас він – людина великого серця. Його донжуанство – не нудна забава, а нагода виявити лицарські риси в обставинах, що загрожують йому смертю. Це особистість, яка своєю незвичайною вдачею вирізняється з усього королівського оточення.

Уся його поведінка на замку — це ніби вступ до тих часів, коли паж ста­не гетьманом і на його державницькій діяльності відіб'ються суперечливі прик­мети його характеру. Буде осудливе для оточення кохання з Мотрею, при­низлива служба (щось на зразок пажа) цареві Петрові І і, нарешті, розум і честь поведуть його жертовною дорогою до відкритої боротьби за незалежність України.

Шедевр польської драматургії „Мазепа" сьогодні набуває політичної зло­боденності. Тепер, коли відбувається повернення гетьмана в українську все­народну свідомість, що є одним із найважливіших аргументів на користь укра­їнської державності, цей твір сприймається як пророчий епізод з молодості видатного державного мужа.

На щастя, Україна має, як це підтверджує Флоріан Неуважний, „чудовий приклад п'єси, який донині є взірцем перекладацького мистецтва"4. Мова йде про працю Миколи Зерова. У контексті нашого часу з великою користю для ідеї порозуміння між українцями й поляками могла б зазвучати театральна вистава „Мазепа", оновлена відповідно до новочасного сприймання твору.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреа­лістичніша з усіх романтичних візій Словацького, поема „Беньовський" дає найбільше матеріалу для того, щоб збагнути, яке місце займає Україна в по­етовій свідомості. У цьому творі, намагаючись погодити суперечності, що ви­никають із аналізу причин занепаду Речі Посполитої, Словацький постійно повертається думками до України, яка уявляється йому як приспане, але не мертве гніздов'я свободи. Тут виступає не тільки абстрактна „воля" у філософ­ському вимірі (прагнення такої волі ніколи не вигасло в серці України — про це Словацький добре знав!), але й конкретна козацька сила, здатна здобу­ти реальну свободу.

Словацький стверджує в поемі, що Україна, намагаючись осягнути неза­лежність, застрягла на роздоріжжі, не знає, куди рухатися далі: йти з поляка­ми — чи дорогою Богдана Хмельницького. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Давня єдність обох народів — і це добре розумів поет — загублена була назавжди. У його творі „дух старої матері України" постійно зустрічається з духом матері Польщі, але між ними вже існує якась межа, непереборний конфлікт, генетична відмінність.

 

О мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання!

 

Так пишеться про вигуки запорозьких козаків, які вирушають на битву під командою союзника поляків отамана Сави. Якщо вони виходять разом із поляками проти московських нападників, що оточили повсталий Бар, то чому їхнє волання, як цього хоче поет, „дике"? Чи не тому, що все ж таки воно зрадницьке? Печальна доля чекає повсталих шляхтичів-конфедератів у Барі. Не мають вони надовкруги свого народу, бо чужі на тому терені. Українсь­кий народ їх не підтримає, бо не розуміє і не поділяє шляхетської ідеї. Отже, просять польські повстанці допомоги в кримських татар. Пробують підку­пити запорожців, обіцяючи самолюбному Саві українське гетьманство.

Але все — надаремно. Після звернення до матері Польщі поет адресує свою нову супліку до „найбілішої, найсумнішої". Самі образи підказують, що мовиться про Україну:

 

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями.

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель, в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о мій краю...

                                     О найбіліша, найскорботніша моя,

                                     Одну в тобі, а над тобою другу—

                                     Дві пісні чую, і хотів би я

З 'єднати їх в одну ясну потугу...

 

Не пам ятай мене о тій годині,

Як будеш ти з дарами золотими,

Та, доки моя Іква по долині

Пливе, наповнена слізьми за тими,

Хто серце мав, допоки в Україні

Жебрак співає, а з Дніпра сумними

Туманами йде дух, встає зірниця,

                                     О борзий кінь Пуласького ще сниться,

                                     Допоки люди в нових духу силах

Не віднайдуть в собі лицарства й співу,

Допоти маю право на могилах

Стояти і співати...

 

Словацький не сумнівається в тому, що пісня українська — невмируща. Доки співає народ над Дніпром, доти віра у відродження України не пропа­де. Поет хотів би долучити свій голос до того співу, щоб зміцнити його, на­дати йому ще більшої жвавості й сили. А якщо згадує про Казимира Пулась­кого в цьому тексті, то чинить так з твердої віри в те, що повстанський дух Польщі має ті самі джерела, що й вільний козацький дух. Словацький чує дві пісні: одну співає український народ, друга начебто сниться, зринає з цокоту копит коня польського повстанця. „Дві пісні чую і хотів би я з'єднати їх в одну ясну потугу", — зізнається поет. Багато чого в його творі свідчить, од­нак, що він розуміє: його бажання вже нездійсненне.

Провину про роз'єднаність і чимраз глибшу ворожнечу між українцями і поляками поет покладає на польську шляхту. Не щадить він при цьому укра­їнських верховодів, викриває їхню продажність і тупоумство. Оповідаючи про отамана Саву, що був на польській службі, поет не виявляє пошани до нього. Навпаки, з великою симпатією пише про запорозьких козаків, які при­гадують Саві зрадника Ярему Вишневецького, потім зв'язують його і полиша­ють у лісі на здобич звірові. Не любить Словацький Сави. Хоч як це дивно, але польський поет захоплено пише про запорожців, зокрема про те, як нага­дують вони Саві про часи Хмельницького:

 

Дай наказ — і вибухне пожар,

Що вздрять його із вікон у Варшаві!

 

У „Беньовському" немало таких образів та епізодів, що мають багатознач­ні виміри і, на перший погляд, нічим не пов'язані між собою. В єдине ціле їх, проте, поєднує пульсуюча драматична напруга. Разом вони творять широку панораму польсько-українських взаємин перед занепадом і поділами Польщі. Поет розкриває і таврує шизофренічне, інколи комедійно-гротескне роздво­єння польської шляхти. Близьким залишається для нього мученицький дух України. Він вірить, що кривавий засів принесе в майбутньому багаті врожаї.

Польській шляхті не вистачає цілісної ідеології. Візьмемо, наприклад, постать старости Суходольського, людини освіченої, захопленої закликами Крпнигопи шодо мирного співжиття українців і поляків. Суходольський знає справжню ціну магнатом, але не може переламати в собі свого вірнопідданого ставлення до них. Словацький пише про нього: «Він знав польських панів, але надав їм більше тіла і душі... і більшу відвагу в серці, ніж вони мали насправді". Суходольський приписує польській шляхті велич духу, що була притаманна її предкам, але всіма, крім пана старости, вже забута:

 

Всі мучеництва духу України

Він ба чив у пилюці золотій,

Прокляття чув і споглядав руїни;

Історик був правдивий, не крутій,

Та шляхті давній поклонявсь щоднини,

Був переконаний, що тільки в ній,

Допоки люд не вийде на свободу,

Лежить життя і вся снага народу.

Словацький однозначно на боці покривджених, тих, які вірять, що нові сили народу зродяться не з волі шляхти, а з його страждань. Історія підтвер­дила справедливість цієї віри. Виразником поглядів Словацького в поемі є якоюсь мірою священик Марко (Ксьондз Марек). 3а його оцінкою, гайдамаць­ко-шляхетська різанина — це злочин панівної сторони, яка мала всі можливо­сті запобігти кривавому зіткненню двох нерівноправних сил. Але замість того, щоб подбати про долю власної держави, польські магнати зосереджені на приватних маєткових інтересах. То пиха Потоцького знищує надії на єднан­ня. „Потоцький все гальмує... Хоче бути паном над пусткою!" — пише поет.

У „Беньовському" немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в ненастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення слов'янських народів. Хоч Польща в уяві поета „свята й велика", хоч своїм прикладом боротьби за свободу надихає всі „слов'янські племена", вона все ж не чує, як з кожної української могили встає до життя могутня духовна сила. Відлуння української весни не чути в польському народному гаморі, підкреслює Словацький. І це його тривожить, і це йому болить:

 

Коли ж, о голубе, звістуне Божий,

Шепнеш мені ті страхітливі речі,

І вчиниш тишу, наче храм, святую,

Щоб чула Польща те, що сам я чую?!

 

Україна була для Словацького не лише предметом його історичних по­шуків і досліджень. Вона дала йому головний мотив (так, як Т. Шевченкові) для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії „Гімн", написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: „Боже, сумно мені". Це і скарга на людське безсилля, на байдужість небесної вищої сили до несправедливих порядків на землі. Тут образ Бога — образ духу, що не вміщується в життя людини. Він — тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився Словацькому серед українського степу, — зовсім інший:

 

Це Бог не хробаків, не того тіла,

Що нишком під ногами проповза,

Він любить птаха широчезні крила,

Біг коней гуркітний, немов гроза,

Вогнем він пише, кличучи до діла,

Його вблагає чин, а не сльоза,

Перед костьольним згублена порогом —

Ниць перед ним паду, бо він є Богом!

 

Трактування Бога як вищої справедливості, вогненного пера, що пише вироки людям — плазунам і хробакам, навіяне Словацькому українськими

степами, де точилися козацькі війни за правду й волю. Степові могили, як і в Шевченка, нагадують у Словацького морські хвилі. Але тут вони не тільки йдуть і сунуть, але й злітають, ніби соколи. Як творець волелюбної христи­янської мислі, протилежної до рабської покори, що її можна віднайти в Єван­гелії, Словацький сформувався під впливом свого захоплення Україною. Без України, якою поет пишався і яку відверто називав своєю „кров'ю й молоком плинною" батьківщиною, його містичні переживання над Атлантичним оке­аном (у Порніку) були б убогішими, якщо взагалі можливими...

Як саме розумів Словацький свою українськість, як визначав свій козаць­кий патріотизм? Відповідь може підказати його критика творчості Богдана Залеського. Цей видатний поет „української школи", на думку Словацького, втратив можливість стати Аріосто українського козацтва, бо не перейнявся піснями кобзарів-сліпців, не вслухався в козацькі думи, отже, не створив ні­чого такого, що мало б повернутися до тих самих лірників, ніби їхня власна поема: „Богдан міг сягнути дуже високо, — пише Словацький, — якби фор­мувався на взірцях і не втратив своєї української самостійності".

У творах Словацького прочитується „українська самостійність", якої він вимагав од свого земляка. Але це не лише творча, мистецька, естетична са­мостійність; та самостійність має в собі дух політичного мислення: поет дій­шов не тільки до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Словацького про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі „Вацлав", то створюється враження, що його „укра­їнська самостійність" сягає Шевченкового рівня.

Поема „Вацлав" заслуговує особливої уваги українського читача, бо саме в цьому творі Словацький пророкує воскресіння української держави. Поема написана 1835 р., вона належить до творів „української школи" у польській літературі, але вирізняється з-поміж них справжнім українським патріотиз­мом. Словацький написав невеличку передмову до свого твору: „Є такі речі, до яких перо поета не повинно торкатись; такою напевно є смерть Вацлава, що її нам у поемі „Марія" чудовими кольорами змалював Антоній Мальчевський. Однак якийсь мимовільний потяг — я хотів би назвати його натхненням — змусив мене написати цю поему і я, не відстаючи від правдивих переказів, намагався, наскільки це можливо, зідеалізувати річ, сповнену чорною мут­тю та страхіттями. Може декілька строф сповіді Вацлава виклопочуть для мене в читача дещо поблажливішу оцінку загальної композиції твору, що його я вже не здатний ані виправити, ані змінити, а дві попередні поеми прибіжать на допомогу поетові, який обороняється від цілковитого осуду".

Для нас ця передмова цікава тим, що автор „Вацлава" згадує „Марію" Антонія Мальчевського, де змальована смерть молодого польського шляхти­ча Вацлава. Якийсь мимовільний потяг змусив Словацького написати цю поему. Немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в неуастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення словва постає зовсім інакше Був переконаний, що тільки в ній,ніж у творі Мальчевського. Словаць­кий використав переказ про те, що батько молодого шляхтича з ненависті до родичів його дружини, своєї невістки, організував її убивство. Цей же пере­каз лежить в основі поеми Мальчевського „Марія".

Чому в Словацького з'явився „мимовільний потяг" показати зовсім інак­ше історію життя Вацлава? Тому, що він знав Україну набагато краще й глиб­ше, ніж Мальчевський, тому, що його Вацлав — не романтичний юнак, який помирає з кохання до своєї замордованої дружини, а магнат, претендент на корону Польщі. Це був потяг натхнення, яке не могло миритися з тим, що Україна, про яку Мальчевський згадує лише як про етнографічну частину Польщі, це начебто вже мертва країна, яка ніколи не воскресне. Словацький відчував Україну як національно окремішну частину російської імперії, як пригнічену козацьку державу. І провину за це пригнічення польський геній покладав і напольську шляхту. Вацлав – шляхтич, за яким тягнуця тяжкі звинувачування у зраді повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Беручи ній гріх. Одначе цього ніхто не пам'ятає. Цей польський магнат живе в з кра­їні не денебудь, а над Дніпром, але не має жодного зв'язку з українським народом, не має взагалі ні минулого, ні майбутнього. Це безлика постать, що викликає огиду навіть у власної дружини. Літературознавці висловили здо­гад, що за образом Вацлава криється історична постать, а саме — Олександр Потоцький, син Софії і Щенсного Потоцьких з Умані. Таке трактування Ва­цлава ще більше підтверджує думку про те, що ненависть до нього йде насам­перед від прислуги, від українських кріпаків, які добре знали ницість свого пана.

Серед того простого люду є жінка, що вигодувала Вацлава своїм молоком, няня, пестунка, яка не може мати до нього якихось „польських претензій". Його нікчемність, бездушність, замкненість вона сприймає як ознаки „не­вдалого сина", котрий, на її думку, як зрадник повинен бути покараний по смерті самим Богом. Це вона, українська жінка, з'являється на похороні Вац­лава і проклинає покійного:

 

Ти йдеш у гріб з трутизною гіркою!

Йди, трупе! Я тебе в колиску клала,

Я молоком своїм тебе плекала,

Тепер тебе кладу в могилу радо,

Йди, чорна трумно, йди, огидна зрадо,

Моя дитино й мій отрутний гаде,

Іди, нехай тебе черва обсяде;

Хоч кров твоя твій чорний гріх замаже,

Бог з вістувати це тобі не каже, —

Не знатимеш у пеклі, ти, шайтане,

Що Україна із могили встане!

 

Ця жінка говорить найстрашнішими, але й найдорожчими своїми сло­вами. У поемі навіть є натяк на те, що вона своїми чарами та замовляннями вбила Вацлава. Але не слова тут важливі — важливе бажання цієї селянки сказати правду мертвому Вацлаву, щоб діткнути його вогнем своєї ненавис­ті. А це, як вона розуміє, можна зробити лише таким чином, щоб виголоси­ти йому свою правду про Україну, яка постане з мертвих.

Україна в цьому тексті не є географічним поняттям (географічні поняття не воскресають!). Тут вона — не частина Польщі, а історична держава, хоч і покладена колись ворогами в могилу та рокована на воскресіння. Так відчу­вав і так думав польський поет. І так сталося.

Український патріотизм Словацького може бути справедливо порівню­ваний хіба що з патріотизмом Шевченка. Йдеться тут не стільки про схожість образів, метафор на тему воскресіння народного духу, а насамперед про релі­гійне, нездоланне переконання обох поетів у тому, що невмирущість нації походить із її страждань і непокори.

Саме зі Словацьким, з його образом вічного революціонера, що виник з метафоричної теорії автора „Короля-духу" про незнищенність людського страждання, пов'язаний один із найвидатніших творів Івана Франка „Гімн". Франків „Вічний революціонер" — не заперечення, а продовження і розвиток думки Словацького в українських умовах боротьби за людську гідність, за перемогу поступу, науки, світла над реакцією і темрявою. Не буде перебіль­шенням сказати, що через твір Словацького „Відповідь на „Псалми майбутнос­ті" прийшов до Франка поєвропейському сформульований найголовніший мотив Шевченкової творчості, віра в те, що „церков-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна".

Юзеф Пілсудський говорив, що під'яремні покоління поляків припа­дали до творчості Словацького, щоб, „зміцнивши дух, вистояти в неволі й пробудити в собі сили, коли тих сил буде треба". Те ж саме можна сказати про покоління українців XX ст., які у своїм національнім і людськім покли­канні читали Словацького, перекладали його, збиралися в Кременці на день його народження в найтяжчу добу радянсько-російського поневолення, щоб у потрібний час мати силу шевченківського духу, вічного революціонера, силу свого національного і людського покликання.

У п'ятій пісні „Беньовського" про свою другу вітчизну Україну Словаць­кий пише як про землю,

 

.. котра кров 'ю і молоком плинна,

І котра мене також любити повинна!

 

Словацький мав право сподіватися доброї пам'яті про себе в Україні, любові до слова, що нею перейняті його безсмертні рядки про край, де він народився. Україна не віддала ще належної шани своєму синові, який любив її польським серцем, пророкував її державну і щасливу будучину. Щоправда, немало вже зроблено для озвучення його творів українською мовою, та при­йшов час, коли не тільки звершилися його віщування, але й з усією виразніс­тю і неминучістю знову перед нами постали ті ж таки питання, над якими мучився він — питання порозуміння і справжнього братерства між україн­ським і польським народами.

Юліуш Словацький повинен мати свій пам'ятник у Києві, як має Тарас Шевченко у Варшаві. Це буде справедливо з будь-якого погляду, адже ці два генії, споріднені силою патріотичних почувань, символізують українсько- польське духовне єднання.

Але ще тривалішим пам'ятником Словацькому в Україні має стати за­своювана українською мовою, глибоко аналізована на рівні розвитку різних поколінь, як тепер, так і в майбутньому, його титанічна творчість.

 


oformlennj 

НЕБОСЯЖНІСТЬ І НЕОСЯЖНІСТЬ ГЕНІЯ

Друк PDF

 

 Роман ЛУБКІВСЬКИЙ - 

письменник, поет, перекладач, літературний критик,

культуролог, громадсько-політичний діяч, 

лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка.                

                      

DSC09277

 

Материк європейської культури, попри історичну усталеність і чіткість загальних контурів, дає про себе знати процесами, які вносять помітні корективи у дотеперішнє сприйняття багатьох явищ, подій, імен.

Інтеграція в цілісний простір середземноморської цивілізації сприяє відновленню природного, хоча й суперечливого, контексту, де своїми почуваються не лише близькі територією, мовами, ментальністю народи, об'єднувані в різні часи політичними й мілітарними засобами, а й спільноти, що порівняно недавно реалізували право на державну й національну ідентичність. Розгерметизовуються замкнуті в самих собі окремі літератури, а це спонукає олімпійських небожителів наблизитися до нашого часу, допомогти відповісти на його виклики. Духовна й мистецька спадщина сприймається не лише як музейний скарб, а як цінності, живі й вартісні і для сучасності, і для майбутнього.

 

Однак вогнедишна енергія національного відродження у країнах Центральної і Східної Європи на своєму шляху зустрічає не лише "добру погоду", а й крижаний подих льодовика глобалізації. Кожна з національних культур змушена не тільки пристосовуватися до зміни "клімату", а й зобов'язана впливати на нього, шукаючи спілкування, порозуміння, зближення за рахунок давніх міфів, сюжетів про "золоту пору" майже ідилічного співжиття на порубіжжях, де лилася кров і за власну, і "за нашу й вашу свободу"...

 

В умовах, коли імператив історії — утверджувати власну державність — дає можливість українцям і полякам від політичної риторики пере