UkrainianPolishRussianEnglish

Словацький в Україні

СЛОВО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО І ЄВГЕНА МАЛАНЮКА “З ТИХ ДАЛЕКИХ ДОРІГ” ЕМІГРАЦІЙ...

Печать PDF

Наталія ЄРЖИКІВСЬКА

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України,

м. Київ 

Поет-емігрант Євген Маланюк у листі до проза­їка Уласа Самчука, датованого початком 1942 p., скаржив­ся: “Почав було поему “П’ята симфонія”, але не можу далі. Немає на те нервів...”1 Цей твір, розпочатий під час Другої світової війни у Варшаві, був завершений у 1951 p., вий­шов окремим виданням на початку 1954 р. у Філадельфії (США). У квітні цього ж року паризька газета “Українське слово” вмістила схвальний відгук Олега Штуль-Ждановича “Постріл серед ночі”, в якій автор писав: “Тема поеми - ви­хід з оточення під Дубно та Бродами. Вихід, що став стартом переможного походу на Київ, Одесу 1919 р. ... Наче на філь­мовій стрічці, пробігають в поемі постаті, гострим кадром вирисовується ситуація, а в ній герої... Головне в ній – драма­тична напруга, драматичний малюнок подій...”2 [с. 44- 45].

Епіграфом до тексту були слова Л. ван-Бетховена на партитурі названої симфонії: “Так стукає доля у двері”. До­робок письменника дає право говорити про екзистенційне ро­зуміння Маланюком “феномена серця” не лише як свого, а як серця своєї доби, аналізуючи той час із притаманною поетові “логікою серця” (Б. Паскаль). “ ...Так стукає судьба у браму серця / І треба вміть почути віщий стук...”3 [с. 390] – цим кордоцентричним ритмом починається поема “П’ята симфонія”. Багатозначний і складний символ життєвого шляху людини, народу, держави, всього людства, що спирається на старі міфопоетичні мотиви – образ Долі (Судьби) – постійно присут­ній у творах поетів-емігрантів, постаючи в бінарних опози­ціях “буття – небуття”, “добро – зло”. Парними або злитими співіснують душа і серце, котрим властиве передчуття “віщо­го стукоту”, адже кажуть: “серце чує, а душа бачить, а думки болять”. Отже, серцю і душі надані зір і слух. Бетховенську фразу Маланюк підніс до своєї “брами серця”, а відтак вона перейняла емоційний темпоритм поета і пульс доби, ожила “серця променем ярим”. Ця, так би мовити сердечна метафо­ра, сповнена вогненного служіння національній ідеї.

JI. Куценко у статті “Два поетичні прозріння Є. Маланюка: історія віршів “Напередодні” та “Побачення” з ясовує, що через Тернопільщину не раз пролягав шлях прапорщика Маланюка в Першій світовій війні і поручни­ка Маланюка у змаганнях за державність України4. З цим краєм у 1919 - 1920 pp. переплетені найтрагічніші епізоди з історії української армії і біографії письменника – пораз­ка, еміграція, сором переможених ... А в 30-х роках, уже будучи емігрантом у Польщі, Маланюк неодноразово відпо­чивав у Заліщиках, бував у маєтку Іванни Федорович (Дарії Віконської), приїздив 1936 р. до Крем’янця. В уяві оживали події громадянської війни, збуджуючи переживання, сердеч­ний біль, ставали предметом осмислення у творах.

Одним із таких творів і є “П’ята симфонія”. Поема складається з восьми частин, об’єднаних, сказати б, рухомим ритмом фронтових подій кінця травня – початку черв­ня 1919 р. Триває боротьба за національну державність, відповідальність покладено на плечі командувача Армією УНР Василя Тютюнника. Полишивши Тернопіль, генерал їде до Крем’янця, у розташування Волинської та Запорізької дивізій. Дорога має свій зміст – тут “що не миля, то стопа історії” [3, с. 393]: вона пролягає повз “несказанне ви­диво Почаєва”, а ген за обріями – “Берестечко волиняк заорює І ніяк не може заорать” [3, с. 393]. Поминувши Зба­раж, отаман прибув до розташування тимчасового постою Армії УНР. Прорвати оборону ворога, бо “місто може стати мішком нам” [3, с. 396], зберегти армію – так визнача­ється чільне завдання. У підготовці до майбутніх баталій минув день. Надійшла ніч, ховаючи невідомість наступного дня. А ранком – знову бій і “гармати гратимуть, / Раз-по-раз / Симфонію, а не пісню / Скреготатиме крицеве скерцо – / Вогонь! Вогонь! / І гук / Буде стукотом судьби у серце. /1 всі зрозуміють той стук” [3, с. 399].

Ось така фабула поеми. Частини перша, друга, тре­тя, сьома і восьма мають назви: “І. Тернопіль, 31 трав­ня 1919”, “II. Автом”, “III. У Запорожців”, “VII. Ноктюрн”, “VIII. Tertia vigilia”. Частини четверта, п’ята і шоста названі “Крем’янець. Це конкретизує місце подій, веде читача до древнього міста, понівеченого “війни клекотінням, і хмара­ми пожеж”. Повторенням назви підсилюється трагічність ситуації, в якій опинилася українська армія у червні 1919 року. Лише коли опустилася ніч, “вулички Крем’янця, які бачили багато-багато”, відпочивають од денної “повені па­ніки”: “І ніч урочиста, як свято, / Ніч червнева осяяла всесвіт без меж, / Землю й небо молитвою тиші з’єднала...” [ 3, с. 398].

Помітно, що гра, яку веде поет зі словами й сюже­том, наближає поему до жанру кіносценарію. Цікаво про­писана панорама, вершиною якої є гора Бона. Цей пейзаж згадується у третій, четвертій, п’ятій, шостій і сьомій час­тинах поеми. Приміром, третю частину “III. У Запорожців” завершує картина заходу сонця, світлотіні якого на руїнах замку творять ілюзію корони, нагадуючи тим самим часи польської королеви Бони (з дому Сфорца) XVI ст.: “ ... І вже плями / Низького заходу пливли тихцем, / Й на тлі, що сяв, мов золота запона, / Вершина Бона черню й багрецем / Різь­билась, як надщерблена корона” [3, с. 395].

Сьома частина відрізняється акцентуацією на вну­трішніх переживаннях ліричного героя, відтворенням його настрою. Цьому служить і зображення зоряного неба, нічно­го міста, згадки про мистецькі уподобання (музику Бетховена, пані Словацьку, її сина-поета). Ймовірно, спогадами про далеку молитовну тишу червневої ночі у Кременці 191і) p., яка назавжди вселилася в пам’ять поета-емігранта, дик­тувалися рядки: “Під розсипом зор перлистих / Виситься Бона над містом, / Над тихою річкою вулиці, / Де домик до домика тулиться... /І місто – таємна влоговина / Де – чуєш? – хтось грає Бетховена...” [З, с. 399]

Сьому частину поеми “VII. Ноктюрн” названо як му­зичну ліричну п'єсу, навіяну нічними настроями. Епіграфом до неї автор узяв слова своєї сучасниці, ім’я прізвище якої не пригадує, поетеси-варшав’янки: Drzy Ukraina bodiakieni / Pod kotujrym zodjakiem / Panna Wagi podnosi...” [3, c. 399],

Епіграфування є важливою прикметою творів Є. Маланюка. Епіграфи виявляють інтерес, добру обізнаність поета з літературою, зокрема польською.

Є. Маланюка цікавила творча лабораторія польсько­го поета, а її неможливо уявити поза листуванням із матір’ю – Соломією Бекю5, без врахування вагомої ролі патріотичних творів, написаних в еміграції, текстів з українськими моти­вами. Так, у заключному фрагменті “VII. Ноктюрна” Є. Маланюка знаходимо ремінісценції з віршів Ю. Словацького “Мати до сина” та “Якщо ти будеш у моїй країні...”. Зверта­ючись до душі, поет вірить, що вона колись буде “хоч з про­меня повернута до тіла” [5, с. 3]. Автора “П’ятої симфонії-”, ймовірно, привертала ця поезія темою відродження воле­любних ідей “крізь віки”, завдяки месіанській енергії поетич­ного слова, що втілиться в наступному поколінні. До такого висновку схиляє і його узагальнення стосовно своїх українських емігрантів-однодумців, поетів- “пражан”: “Віки запалі в сиву муть, / Що відродились в нашій крові, / Вернулись знов / Воскресли знов, / Втілились в пізнім поколінні / Й тривають нами...” [З, с. 310]. Завдяки процитованим рядкам з поезії Є. Маланюка “Стара винарня” (6.1.1931), персонажами якого є емігрант Пилип Орлик та його побратими, глибше розкрива­ється філософський зміст сьомого вірша поеми “Ноктюрн”. Музична назва поезії, згадування Когось, хто грає Бетховена, створює тло, на якому введений в текст образ матері поета-романтика. Мелодія ніби ховає рани війни, відновлює колишню принадну чарівність міста; звуки музики наверта­ють автора до роздумів про безкінечність Всесвіту, швидко­плинність життя:

 

То пані Словацька, може,

Про мертвого сина ворожить

В сонаті місячнім сяєві.

Можливо. І сам тут блукає він,

Шукаючи Батьківщини.

І лине музика... лине...

Зливаючись з тишею, горами

Й міжзоряними просторами

                           [3, с. 399]

 

Доречно нагадати, що 1819 р., залишаючи Крем’янець, Ю. Словацький написав вірш “Мати до сина”, де є такі рядки: “Сину! Йдеш ти в життя, в ті далекі дороги, / Де тебе берегти я не матиму змоги. / Нас лишивши, в чужому блукатимеш краї, / Де незнані серця і незнані звичаї...”6 (Пер. В. Швеця) [5, с. 3]. Звідусіль, куди простягалися емігрантські шляхи Словацько­го йшли листи, сповнені любові до рідних місць, до матері, яку він називав своєю “десятою музою”7 [с. 20]. На думку М. Рильського, “можливо ні в кого з великих художників не збе­режений і не відбитий у творчості край дитячих літ з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Ю. Словацького” [7, с. 14]. Чи ж не така любов спалювала й серце Є. Маланюка? Мріями про отчий дім, згадками про матір, яка рано пішла з життя, сповнені його вірші, зокрема, “Липень”, що увійшов до збірки “Перстень Полікрата” (Львів, 1939).

Звукові образи-символи, лексика, яку Є. Маланюк узяв із сфери музики, все це надає “П’ятій симфонії” осо­бливої емоційності, драматизму, вказує на високу поетичну майстерність. Образи-символи матерів – ще один модус емі­граційної поезії, який потребує окремого дослідження. Пра­цюючи над поемою, осібно над її сьомою частиною, датова­ною “1942 -1944 рр.”, Є. Маланюк згадував рідну Україну, над якою знову війна занесла нещадний меч, і виворожував їй своїми словами, поезією Ю. Словацького і музикою Й.-В. Бетховена силу Духу, кращу Долю, Свободу.

На чужині, ніби з далеких туманних обріїв, пам’ять являє поетові дорогі обличчя рідних і друзів, нагадує про давніші зацікавлення й пристрасті. Невипадково в останній книжці “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972) з’являється роз­діл із символічною назвою “Парастас”. Відкриває його трип­тих “Без присвяти”. Поштовхом до написання стали твори О. Мандельштама і Ю. Словацького, на що вказує сам автор після заключних строф поезій. Зверну увагу на другий вірш триптиха “II. Ні зела, ні потічка, ні леготу”. Поезія має те ж саме наповнення, про яке говорилося вище, значущість і силу пророчого слова: “... Ні, хай буду ротом чорної / Виклятої, але Батьківщини. / Хай неораної, але завжди орної, / Хай у вінку кривавої тернини! 16.ХІ.1965 ( Над віршами О. Мандельштама)” [3, с. 590].

Останній вірш цього триптиха “III. Механіка. Мате­рія. ’’Леміти” цікавий для нас своїм заключним фрагментом:

... простір, і понтінський вітер,

І запах верб, і ніч Велико-Дня,

І вічність неба, і порив летіти

В святу блакить, в блакитний грім огня!

25. Х.1965.

(Boze kto сіє піе widzial w Ukrainy blekitnvch polach! -

                                         Ю. Словацький ) [3, c. 590]

 

Він навіяний “Беньовським” Ю. Словацького, на що вказує, як бачимо, своєрідна примітка-цитата, яка відсилає нас до художнього полотна цієї поеми. Роздумам про мину­ле України, її божественну природну красу наповнені тек­сти п’ятої пісні, яку польський поет зачинає зверненням до Господа: “О боже! Хто не чув тебе в полях / Блакитної моєї України, / Коли душа, неначе вільний птах, / Із буйним вітром над землею лине”8 [с. 376]. Так у перекладі М. Рильського виглядають ось ці рядки авторського оригіналу: Boze! Kto Ciedie nie czyl w Ukrainy / Blieldtnych polach....”9 [c. 352]. Зауважу, що Рильський дієслово czyl”, яке перекладається як “відчував”, залишає незмінним (“czyl= “чув”), зберіга­ючи колорит мови і глибинне значення цього дієслова. Ремі­нісценції Є. Маланюка зі Словацького завершують триптих “Без присвяти”, підсилюють мотиви повернення, бодай на крилах мрій, до рідної землі.

М. Бажан у статті “Спогади про Крем’янець” наголошує про те, що від перших поезій, таких, як “Українська дума”, від поеми “Змій” аж до епосу “Беньовський”, до тривожного й буряного “Срібного сну Саломеї”, у листах до матері, крізь всі етапи творчості Словацького проходить тема України10 [с. 257]. Ще О. Пчілка, потім Є. Рихлик, М. Мочульський, а в наш час Г. Вервес, С. Левінська, Л. Софронова, Р. Радишевський, Дж. Грабович зауважували, що Ю. Словацький знав український фольклор, шанував українську народну пісню, цікавився міфами і легендами. Не випадково у драмі “Срібний сон Саломеї” (дія відбувається в часи селянської війни й гайдамацького руху Коліївщини) з’являється вкри­тий містичним серпанком образ кобзаря Вернигори. Пророк

запитує: “Чули Ви, як з курганів / Добув я степову ліру?...” ( “Slyszeli wy, jk z kurganow / Dobyl ja stepowej liry ?”)п. У поезії Є. Маланюка “Внизу землі людська короста...”, що ввійшов до збірки “Стилет і стилос”, ліричному героєві вчувається “солодкий запах” рідної землі, “дзвін козацької балади / Під степового вітру спів”, сниться “краса степів” [З, с. 34]. Так синтезом кількох відчуттів, тобто засобами синестезії, митець досягає “кольорового слуху” й “слухово­го кольору”. Подібний прийом підсилюється сповідальними інтонаціями і сприяє довірливій розмові з читачем.

Варта окремої уваги поетика фольклоризму в Ю. Словацького та Є.Маланюка, адже міфологічні уявлення українського народу, сюжети й образи, засвоєні з дитин­ства, живили художню фантазію митців, які перебували на чужині. У їхніх творах є чимало українських фольклор­них образів-символів: чорні круки, тополя, козак, відьма тощо. Образи степу й України як майже тотожні доміну­ють у творчій палітрі Є.Маланюка. Україна і волелюбний степ майже тотожні й для Ю. Словацького. Польський поет відчуває, що йому: “Дух якийсь старої матері Украї­ни, що не хоче заснути, увесь час нагадує про себе...”12 [с. 50]. Торкаючись історичного минулого української зем­лі, обидва поети наголошують на могутній силі її Духу. Сповнене захвату звернення Маланюка до вітчизни: “І так розіп’ята - віки, / Вогонь буття не загасила. / Невичерпальний дух який! / Яка непереможна сила...” [З, с. 153]. Воднораз поет часто говорив з батьківщиною, оскаржую­чи українські історичні поразки, ніби кидав їй в обличчя гнівні інвективи. Коли один з польських юнаків запитав його: чому такі суворі фрази стосовно рідної країни, – він, як аргумент в свою користь, “згадав про Словацького Grob Agamemnona»)”13 [с. 72], тобто йшлося про ури­вок “Гроб Агамемнона” з поеми “Подорож на Схід” (1836 - 1839). В шести останніх строфах цієї глави польський поет перериває свою “грецьку подорож” (такий підзаголо­вок має поема), залишає Фермопіли, звертаючись до рід­ної Польщі, яка “пішла чужинцям, всім на сміх і подив...”. Тут же, озвучує біди, які стають на перешкоді в подоланні шляху до незалежності, вважаючи, що “Всі винні, всі, – я винен більш за всіх” [13, с. 258]. Підкреслю, що у твор­чій спадщині Ю.Словацького і Є.Маланюка спостерігає­мо засудження всього того, що заважало “воскресінню із мертвих” дорогих їхньому серцю батьківщин, котре си­лою катарсису збуджувало читачів, змушувало задумува­тися над проблемами поразок і перемог, вивищувало віру в майбутнє своїх народів.

Отже, до особистості цього поета, до його творчос­ті Є. Маланюк звертався протягом усього свого життя. Ще коли в перші роки еміграції з особливою прискіпливістю з'ясовувалися причини поразки у громадянській війні, по­ставало болюче питання: “Чому довелося покинути Батьків­щину?”. “Тоді, згадує Маланюк у статті “Дмитро Донцов: До 75-ліття” (1958), шукаючи відповіді, вони, воїни УНА, інтерновані в польських таборах (Ланцут, Каліш, Щипюрно), звернулися до постаті 1. Мазепи і “влаштували йому мистецьку три/spanserifіfont-size: 14pt; font-family: ; color: black;зну з Байроном, Лістом, Словацьким”14 [с. 374]. Імпонував своєю закличністю і вірш польського поета “Пророцтво”:

[…]

Еміграція засвітиться промінням

І про паспорт Богові напише.

І підведеться гідно, й сильних потривожить

І відкине подихом безбожне...

                       (Пер. С. Шевченка ) [6, с. 133]

 

Цікаві “вільні теоретизування” є і в статті Є. Маланю­ка “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951). Письменник до­пускає, що “правобережно-пошляхетська ’’польськість” Риль­ського могла б піти традиційним шляхом ” української школи польської літератури” і може довела б його до великого, либонь недовершеного, але й ніде ніким, в певнім сенсі, не переверше­ного, єдиного в своїм роді кременчанина, Юлія Словацького... Мовляв, ’’доспівати” ним ’’недоспіване”, доформувати недоформоване, втілити те, що залишилося у того примарами, при­видами, натяками... але як же органічно зв’язаними з нашою батьківщиною, з самим духом її землі”15 [ с. 306].

Є. Маланюк пропонує дослідникам творчості М. Рильського знайти відповідь на питання “чому так дивно-осторонь оминув Рильський скомплікованого в кожнім слові своїм яскраво-ліричного, дещо туманного, дещо екстатич­ного, завжди ’’серафічного” Словацького, сина все ж таки, української землі”. Автор сам відповідає на поставлене запи­тання: “Рильський волів ’’конкретнішого”, повнокровнішо­го, ’’здоровішого” і по-північному ’’епічного” співця ’’Литви, ойчизни моєй”” [131, 308]. Себто А. Міцкевича. Зауважи­мо, що стаття поета-емігранта була написана 1951 року. Не відомо, чи знав її Рильський, але саме початком 50-х років датовані його переклади творів Ю. Словацького. Залишаєть­ся невідомим і питання чи був знайомий Є. Маланюк з дво­томним виданням “Ю. Словацький. Вибрані твори” (1959) під редакцією М. Рильського. Напевне знав, але письмових свідчень, на жаль, ми не зустрічали.

У “Нарисах з історії нашої культури” (1954), характеризу­ючи культуру України XVIII ст., Є. Маланюк торкається “романтичного” явища – так званої української школи в польській літературі, пов’язаного зі славним у свій час лі­цеєм у Кременці. Окреслюючи в невеликому абзаці її пред­ставників, він так само високо оцінює пошану до укра­їнської землі автора вірша “Якщо ти будеш в моїй країні”, наголошує, що “українськими елементами в творах такого геніального поета, як Юлій Словацький ( у драмі “Мазепа”, у поемі “Беньовський” чи в драмі “Срібний сон Саломеї”), не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія на­шої літератури” [14, с. 60].

Розглянувши полісемію голосів поетів-емігрантів образи і мотиви, які є спільними чи близькими в їхніх ху­дожніх текстах, вкажу насамперед те, що їх об’єднує: 1) мі­сія поета стосовно ідеї визволення поневоленої вітчизни, ба­жання скинути кайдани імперської Росії; спогади, мрії про повернення й погляд здалеку, з чужини, на історію рідного краю; віра в її майбутнє: “О нещаслива! О скута й злиденна / Вітчизно моя, я до тебе в журбі / Ще раз відкрию хрещаті рамена, / Спокійний, бо знаю, що маєш / Житнєє сонце...” (Переклад Д. Павличко) [6, с. 147]. Отже, високе Слово, теми і мотиви поетичних текстів Ю. Словацького і Є. Маланюка, продиктовані долею вигнанців, ностальгією, надією на повернення. Тому то їхні книжки – це схвильований поетичний коментар доби, пристрасне болюче шукання дороги до сво­боди, означеної великою любов’ю до рідної землі.

 

Література:

 

  1. 1 Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”. - К.: Либідь, 1992. - С. 104-105.
  2. 2 Штуль-Жданович О. Ціною крови. - Київ - Нью-Йорк - Торонто: Вид- во О.Теліги, 1997. - 591 с.
  3. 3 Маланюк Є. Поезії / Упоряд. Т. Салига, примітки М. Старовойта. - Л.: УПІ ім. І.Федорова, 1992. - 686 с. Поезії автора цитуються за цим ви­данням.
  4. 4 Куценко Л. Два поетичні прозріння Є.Маланюка: історія віршів “Напе­редодні” і “Побачення” // Слово і час. - 1997. № 7. - С. 39 41.
  5. 5 Див.: Словацький Ю. Листи до матері (Вибрані з кременецькими моти­вами) / Пер. з пол. М.Гецевич; вст. ст. Т. Сеніною. Тернопіль: Терно-граф, 2009. - 248 с.
  6. 6 Словацький Ю. Поезії / Упоряд. Р. Радишевський. К., 1999,- 142 с.
  7. 7 Slowacki J. Dumka Ukrainska / Словацьки й Ю. Українська дума / Упоряд. В. Звенігородський.-Л.: Каменяр, 1993.-С. 14 20.
  8. 8 Словацький Ю. Вибрані твори: В 2-х т. / Рсд. М. Рильський. - Т. 1. К., 1959.-445 с.
  9. 9 Slowacki J. Utwory. Wybrane: W 61. - Wroclaw, 1969. T. IV.: Beniowski... -S. 352.
  10. 10 Бажан M. Спогади про Кременець // Бажай М. Твори: В 4-х т. - К.: Дні­про, 1985.-С. 256-271.
  11. 11 Slowacki J. Dziela. Wubrane: W VI t. - Warsawa, 1983. T. V.: Sen srebny Salomei ... - S. 224.
  12. 12 Вервес Г. Україна у творчості Ю.Словацького // Польська література та Україна. - К„ 1985. - С. 33 - 50.
  13. 13 Маланюк Є. Нотатки (1936 - 1968) / Біограф, нарис, вступні статті, під­готовка та упоряд. текстів Л. Куценка. - К.: Темпера, 2008.с.
  14. 14 Маланюк Книга спостережень. Проза. - Торонто: Гомін України, 1966. - Т. II. - 479 с.
  15. 15 Маланюк Є. Книга спостережень. Проза Торонто: Гомін України, 1962.-Т. І.-526 с.

 


oformlennj 

 

РОДИННИЙ КРЕМЕНЕЦЬ. УКРАЇНА І КОЗАКИ В ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Печать PDF

 Станіслав ШЕВЧЕНКО

м. Київ

 

Я мав можливість порівняти сучасний Кременець до того, з часів Юліуша Словацького, який він змалював у своїй поезії, – ще 1994 року, коли мене запросили на свят­кування 185-ї річниці від дня народження великого поль­ського романтика у його родинне місто. Ювілейне зібрання відбувалось під головуванням ксьондза Чеслава Щерби. Тоді я побачив цікаву виставку іконографічних матеріалів, чи не першу від 1939 року, коли з ініціативи мешканців Кременця був проголошений Рік Словацького. Але почалася ІІ Світо­ва війна і заплановане на 4 вересня відкриття виставки, за участю представників влади, не відбулося, хоча на аркушах польської поезії запис події залишився – маю на увазі твір Станіслава Балінського «Прощання з Кременцем»:

(...)

– Де ми, де? - У Кременці – Коли ж ? – У цьому літі.

А хто вона? – Не бачиш хіба очей блискучих?

То Саля, що не любить марноти в цьому світі,

Спішить кудись від нього по клавішах пливучих.

А хто цей хлопець? – син її, молодий Словацький -

В сорочці оксамитовій, блідий, а де ж рум’янець?

Смичок в руках тримав і радісним здавався –

До Кременця вернувся він, колишній вигнанець...

                                                     ( Переклад С. Ш.)

 

На виставці, яку я оглядав у Кременці 1994 року, були представлені до того часу невідомі документи, в тому числі і ті, що свідчили про перенесення останків поета до Вавелю в 1927 році. Найбільше матеріалів було пов’язано з кременецьким періодом життя поета. Відбулась наукова конференція, у якій активну участь взяли члени місцевого Товариства польської культури імені Ю. Словацького. На зустріч прибули також члени Федерації польських органі­зацій в Україні і Спілки поляків України. Відвідали свято представники Посольства Польщі в Україні, відомі вчені, письменники, журналісти. Головне дійство відбулося біля будинку, де поет провів щасливе дитинство, тобто на ни­нішньому подвір’ї Музею. У листі з Женеви поет писав:

«Мамо моя, колись наш будиночок, білий наче сніг, з зеленими ві­конницями, з червоним дахом - обсадимо різнокольоровими маль­вами. За ним ростиме кілька ялин і кілька тремтячих берізок... І стежки будуть посипані жовтим піском, і ластівки гніздитимуть­ся під дахом. О, яке б це було щастя!»

Хоч зовнішній вигляд будинку нині дещо інший, ніж бачив у своїх мріях Юліуш Словацький, але те, що в ньому нині музей поета – великий успіх усіх тих, що докла­ли до цього багато зусиль, зокрема, працівників Варшавського музею літератури (п. Йоланти Поль), літератур­ного відділу Кременецького краєзнавчого музею, директора музею Юліуша Словацького Тамари Сеніної та ін.

                                               * * *

Ми розуміємо, що Кременець – це не тільки будинки, які пам’ятають часи поета ( окрім згаданого подвір’я, ще забудова славетного Кременецького ліцею з костьолом), але також і пейзаж, який по-особливому впливав на уяву і вразливість автора «Години роздумів» з перших років жит­тя. Звичайно ж. це, насамперед, Замкова гора з історичними руїнами, що дивом збереглися до нині.

Досить лиш на неї подивитись, як погляд магнетич­но притягують пощерблені мури, що ніби короною вінча­ють вершину гори, і це зображено на дитячому малюн­ку Ю. Словацького. Об ті мури розбився натиск татаро- монгольських орд. 1536 року Зигізмунд Старий подарував замок королеві Боні. Відтоді гору почали називати її іме­нем.

Одначе кам’яна фортеця не вистояла під ударами війська запорозького Богдана Хмельницького – полковник Максим Кривоніс із своїми козаками назавжди перетворив замок у руїни.

У квітні 1834 року Юліуш Словацький писав до ма­тері з Женеви:

«Кохана мамо! Як мені сумно, що не можу уявити собі твого ново­го помешкання. Не знаю навіть на якій воно лежить вулиці – чи там, де жив Бопре, коли я ще був у Кременці? Чи з твоїх вікон завжди видно Замкову гору – ту гору, до якої не раз долучав слова Синкевича, що вона преслідує людей , як сумління. Повідав він це про гору Мон Блан і правдиво повідав, але таке силуване порівнян­ня є лише влучним виразом і не має в собі нічого красивого. Гору Мон Блан бачу щодня із своїх вікон».

Дивне це признання поета, герой якого власне на Мон Блані виголосив свій чудовий монолог. А сам поет, оглядаючи найвищу гору Європи кожного дня, сумував за «своєю» Замковою горою, яка біля альпійської вершини мо­гла здатись лише маленьким горбиком.

А той вищезгаданий образ про сумління, яке пере­слідує людину, трансформований поетом і в одному з ві­ршів , який так і називається «Сумління». Але це вже не гора, а покинута жінка сягає втікача місячною доріжкою, котру, начебто, сама прослала.

Отже, Словацький сумував за всім, що нагадувало йому родинний дім і його атмосферу. В іншому листі до ма­тері поет розчулено пише після прочитання творів Яна і Пе­тра Кохановських:

«Справжньою розкішшю для мене є обидва Кохановські. Щодня читаю їхні твори. Яким щасливим був Ян Кохановський у своїй хаті разом з жінкою та дітьми... Під високою липою Чорнолісся , після обіду, він засинав і чудові вірші написав до тієї липи. По-доброму заздрю йому, що був біля хати, липи, дітей, дружини і часу щасливому, в якому він жив».

                                            

                                                     * * *

Не доводилося мені досі дивитись з вікна на Мон Блан і взагалі на Альпи. Але не раз вдивлявся в Замкову гору – «домашню», так би мовити, гору Юліуша Словацького – в сутінках, коли з рожевим відсвітом хмар, у променях при­західного сонця, забарвлюються руїни в якусь фантастичну будову дивної краси, якусь досконалу архітектурну споруду. Подумав, що той образ міг би бути метафорою творчості ве­ликого поета-романтика, особливо поеми, пов’язаної з Кре­менцем і Замковою горою – «Години роздумів»:

...Під оком пам’яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає,  

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами.

По вуличках згори, як стихнуть заметілі,

Там ручаї летять, увільнені льодами:

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди:

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...

                           (Переклад Дмитра Павличка)

 

Коли я вперше прибув до Кременця – знав творчість Словацького лише з вибраних творів чи їх фрагментів і не дуже звертав увагу на унікальну біографію поета.. Але той пейзаж залишив таке враження, ніби я дістався до глибин­них в джерел незвичайної поезії одного з найбільших роман­тиків із самобутньою уявою, системою метафор, вражаючою художньою майстерністю. Зрозумів десь прочитану фразу, що поезія Словацького – це форми і реалістичні, і поетичні водночас. Все це виростало із світу дитинства, він ті образи носив «під оком пам’яті».

Автор, який у кременецьких роках снив «сном всьо­го життя», у зрілій творчості поєднав природу та історію, переживання особисті і всього суспільства, повір’я, легенди, перекази і реальні події.

Пейзаж та історія землі Юліуша Словацького – це та­кож пейзаж та історія України. Серед ранніх творів поета – з українською тематикою чи не найбільше пов’язана поема «Змій», яку сам автор назвав «віршованою повістю в шести піснях, написаною за українськими переказами». Цей твір є тим більше цікавим, що дуже відрізняється як від творів українських, так і польських того періоду. Його героєм є «один з перших і найдавніших героїв Запорожжя». Автор так неочікувано подав автохарактеристику бувалого гетьмана, що водив козаків у військові походи: (...)

 

Це ж ради неї я так завинив,

Зрадником став, відступив від пророка,

Зовсім обличчя для світу змінив,

Хоч була в серці і рана глибока.

Гетьман я й ворог дружині своїй.

Як нападали на край цей татари, 

Ніс власним селам я смерть і пожари,

Одяг мурзи одягнувши новий.

(...)

Та ось вже блідне, уже догоря

Гетьмана Змія зрадлива зоря;

Раз в мені образ розпався святий,

Викриють скоро – і кара готова...»

І громове прокотилося слово:

«Буде хай проклят навік гетьман Змій!» (...)

                     (переклад В. Струтинського)

 

У цьому своєму монолозі герой поеми говорить, що, нібито, він це все робив ради кохання до Зулеми. Але це не звучить переконливо і обумовлено. Можливо він був яничаром? Але про це також нічого не говориться у творі. Можна припускати, що кимось схожим на Валенрода, але відрізняється від нього темною злочинною силою.

Це перша, але не єдина проблема коли йдеться про сприйнят­тя поеми українським читачем, для якого козацька історія овіяна не лише аурою романтизму але і лицарських чеснот. Козаки сьогодні і вчора для багатьох свідомих українців – це ніби живе втілення подиху свободи, честі, мужності у праг­ненні до державної незалежності. Хоча і часто траплялося, що чергові претенденти на гетьманство жорстоко бороли­ся між собою за владу, але ж не ціною свідомого нищення власного люду?! Але тут за владу гетьману навіть не треба було боротись – він її вже мав. Неможливо у всіх козацьких діяннях віднайти постать гетьмана, який був би праобразом героя поеми «Змій». Можливо поет виткав цей образ із своєї уяви – образ гранично патологічний, здегенерований жор­стокими війнами часів середньовіччя.

Одначе, навіть таке пояснення не змогло б переконати українського читача сприйняти цю трактовку Ю. Словаць­ким образу запорозького козацького гетьмана. І гетьман у поемі не є казковим пер­сонажем, як русалка, що чекає на нові й нові жертви. Крім того, незважаючи на романтичну ауру, в поемі переважають реальні ситуації, події, грунтовно-описово поет показав місця подій і тамтешні пейзажі.

Вочевидь, працюючи над поемою, Словацький уважно вивчав матеріали, які дотичні до запорозької історії,зокрема, описи французького інженера Боплана, що особливо прогля­дається в змалюванні морського походу козаків, турецького берега Анатолії, Босфору, Синопа, Царгорода, Очакова, Чор­ного моря. Правдоподібно показаний турецький гарем, бій чайок з галерами.

Постать гетьмана Змія є непересічною, але, водночас, тем­ною, ворожою силою.

Мабуть Ю. Словацький, приступивши до праці над по­емою, не мав ще достатнього життєвого досвіду і знань про справжню історію України, щоб підняти таку тему. Не спро­мігся узгодити і художньо-досконало розвинути ті реалії, які були точками відліку поеми, але, здається, і не ставив перед собою такого завдання. Його рання творчість була відбитком марень вразливого юнацького серця і читацьких студіювань. Тут варто навести думку найвидатнішого знавця його творчого доробку Юліуша Кляйнера: « ...відчував те, що читав – як дійсність, а дійсність сприймав – як літера­туру. Створив собі фікцію ідеального життя і мав жаль до дійсності тому що вона не відповідала його ідеалу».

Історія таємничого гетьмана Змія не могла стати хоча б часткою діянь України. Автора зачарували легенди, перека­зи і вигадки про козацтво, як авантюрну, сміливуі нещадну спільноту степовиків, що гніздились за порогами Дніпра, біля заплав, носились степами на конях і по Чорному морю на чайках. Такі картини поет з великим талантом змалював на сторінках поеми. Своїй оповіді, згідно з духом епохи, по­вній таємничих недомовленостей, надав шаленого темпу, що схожий на «калейдоскоп» кадрів сучасних кінофільмів. Заданий на початку ритм зумів утримати до кінця, але те обійшлося йому великою ціною, бо віртуозність поетичних строф, значною мірою, затулила йому справжній світ героїв і подій. Читач, ошелешений таким шаленим темпом поеми і красою поетичної оповіді згодом починає розуміти, що замало лишається у свідомості з тієї круговерті мальовни­чих образів, сцен і подій. У певних місцях читач може навіть дещо нудьгувати.

Важко в ранніх творах поета знайти багато реалій землі, яка його народила. Але пізніше, з віддаленості просторової і часової, коли він дозрів як особистість і митець, коли засуму­вав за тим, що назавжди втратив – повернувся до української тематики в строфах великої краси, які назавжди лишились у польській літературі й до нині зворушують польських та українських читачів, як ця октава з поеми «Беньовський»:

(...)

Боже! - відчутний такий в України

Блакитних полях, де журливо душі,

Коли пролітає через рівнини,

З гімнами вітру, крізь спеку, дощі –

Пил там, з татарською кров’ю, від глини;

В попелі золото сонячне плине,

Губиться, в небо злітаючи, дивне,

Оком кривавим на чорнім щиті....

(...)

                               ( Переклад С. Ш.)

 


oformlennj

Музей, що єднає…

Печать PDF

Тамара СЕНІНА— директор обласного

літературно-меморіального музею

Юліуша Словацького в м. Кременець

muzey-slovacky-smСкільки існує світ — відбуваються події, які дедалі частіше змушують стверджувати: у житті випадковостей не буває. Знаковим є і народження генія Юліуша Словацького (1809–1849), польського поета, — в українському м. Кременці. Тепер, озираючись на більш ніж двохсотлітню відстань між ним і нами, переконуєшся, що саме він повинен був стати символом єднання між народами України й Польщі. Щоб, як сказав Дмитро Павличко, «…ввійти зі стадії взаємної ненависті в стадію нормального, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, що може принести тільки позитивні результати»...
Тож місія великого Кременчанина простежувалася ще за його життя, коли у своїх творах виявляв незрозумілу для багатьох симпатію до України. Зрозумілішою стала вона на початку третього тисячоліття. Саме тоді, коли українські та польські письменники, тримаючи руку на пульсі епохи, відчули потребу порозумітися заради єднання і зміцнення добросусідських відносин… Саме — через геніальну постать Поета, серце якого змалку ділилося між двох народів... Це увінчалося створенням літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, у родинній садибі його батьків.
Створили цей заклад (із наданням статусу обласного) у липні 2002 року рішенням сесії Тернопільської обласної ради, а відкриття на міжнародному рівні з діючою експозицією, перевезеною із Варшави — 20 вересня 2004 року. Відкрили музей у рік — пріоритетний в програмі Року Польщі в Україні, який ЮНЕСКО проголосило Роком Словацького, вшанування 195-річчя від дня народження і 155-річчя від дня смерті поета. Ця подія також збіглася зі святкуванням річниці першої літописної згадки про Кременець, осяяної трьома сімками «777» — знаком, що символізує Божу іскру…
S42 SelinaЗа реалізацією цієї ідеї від самого початку її виникнення стояли і поляки, і українці. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко... Перебуваючи на посаді Надзвичайного Посла України в Польщі, Дмитро Васильович не раз брав участь в офіційних українсько-польських переговорах, що відбувалися в Кременці стосовно створення музею польського поета. Тоді ж, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію — під його керівництвом та за його безпосередньої участі у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. Д. Павличко прагнув відкрити пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві, і 20 вересня 2012 року це сталося.
Новий відлік часу для музею розпочався з вересня 2004 року. Пам’ять про Поета зберігає його рідне місто, а родинна садиба Словацьких (нині — єдиний музей у світі) стала своєрідною перепусткою в епоху романтизму, місцем паломництва шанувальників його генія, зустрічей із високим мистецтвом слова, малярства, музики, яке дарують відвідувачам науковці музею, українські, польські та інші дослідники, письменники, художники, піаністи, співаки у дні наукових конференцій, авторських презентацій, художніх і фотографічних пленерів, виставок. «Музей став частиною живої матерії Кременця, що розгоряється вогнищем високої культури людських відносин», — так писав згодом Міністр культури і національної спадщини Республіки Польщі у своєму зверненні до учасників традиційних щорічних міжнародних літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», які відбуваються в музеї Юліуша Словацького, починаючи з 2005 року.
За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, його фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека закритого типу — понад тисячу книжкових одиниць… В архівах України та Польщі опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані статті та наукові реферати, лекції, що звучать на республіканських та міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією слухачів у Кременці та за його межами: в Україні, Польщі, Швейцарії...
Працівники музею організували чисельні виставки та вечори, приурочені видатним подіям в історії України та Польщі, релігійним українським і польським святам, ювілейним подіям в житті видатних людей, які в той чи інший спосіб мали стосунок до геніальної постаті Юліуша Словацького, а також: Саломеї Словацької і Адама Міцкевича, Тараса Шевченка і Лесі Українки, Максима Рильського і Василя Стуса, Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича, Фредерика Шопена і Михайла Вериківського, Максиміліана Волошина і Омара Хаяма… Деякі з них були присвячені Дням Незалежності України, української писемності і мови — «Бути Українцем», Дням Незалежності Польщі — «Бути Поляком в Україні», «Помаранчевій революції», видатним постатям Тернопільської області (з окремим розділом про Юліуша Словацького), «Мистецтву писанкарства» (про писанки, притаманні українським та польським майстрам), «Кременцю у фотографіях» до 200-річчя Вищої Волинської гімназії, «Кременцю в документах» — з приватних архівів місцевих колекціонерів. Виставки художників, авторських фотографій кременецьких, тернопільських, рівненських, польських і багатьох інших митців також стали доброю традицією музею.
Наукові працівники музею, покликані пропагувати життя і творчість поета-романтика, найкращі літературні та культурно-мистецькі цінності українського, польського та інших народів, згуртували навколо себе широке коло однодумців і зацікавлених людей, шанувальників літератури і мистецтва як у Кременці, так і в інших районах області та містах України, Польщі, Великобританії, Франції, Росії, а саме: в Тернополі, Львові, Житомирі, Рівному, Ужгороді, Києві, Варшаві, Перемишлі, Познані, Москві, Лондоні, Парижі...
Науково-освітня діяльність — це ще один аспект роботи музею. У співпраці з Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка, Кременецьким медучилищем ім. Арсена Річинського, Кременецьким професійно-технічним ліцеєм № 6 та іншими навчальними закладами міста, тут проводяться тематичні уроки, наукові конференції, обласні семінари. У такий спосіб відбувається заглиблення у ХІХ століття, повернення в епоху романтизму, яка облагороджує душу і змушує уважно придивитися до часу, що гряде, до третього тисячоліття, яке несе і позитивні зміни, і чимало негативних емоцій та впливів. Важливими вважаємо зустрічі та обмін досвідом музейної роботи з колективами Тернопільського та Рівненського обласних краєзнавчих музеїв, із делегацією Вінницької області, зокрема — села Верхівки, де створюється музей Поета. Закоханий у Юлю Мощинську, тут часто бував Юліуш Словацький. Враховуючи те, що польський поет-романтик «бачив український характер з різних боків, умів зживатися з різними типами запорожців, перевтілюватися в них та в гайдамаків», і його «український патріотизм може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Шевченка» (Д. Павличко), у музеї відбуваються різноманітні зустрічі, вечори, присвячені Дням Європи, січовим стрільцям, дисидентам, зустрічі із родичами загиблих у боях під Крутами, із ветеранами Другої світової війни, запалюється свіча пам’яті на честь жертв голодомору в Україні…
Постійними стали щорічні літературно-мистецькі зустрічі з волонтерами Донецької, Харківської, Полтавської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та інших областей України — членами молодіжної Асоціації «Новий Акрополь» (з центром у Києві). У такі дні оживають поети, співаки, художники, митці різних поколінь і народів. Традиційними стали і конкурси читців поезії Юліуша Словацького та інших поетів-романтиків, спільно з Товариством відродження польської культури ім. Юліуша Словацького в Кременці. Участь у конкурсах не раз брали юні декламатори міста, діти з польських товариств: Кременця, Тернопільської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Житомирської, Хмельницької та інших областей України. У музеї організовувались авторські вечори з відомими митцями, поетами, піснярами: із кобзарем Василем Жданкіним, поетесою, виконавицею власних пісень Ольгою Бірковою, поетом-бардом Олександром Марченком — з іншими членами «Галицько-Волинського братства», що об’єднує творчих людей Тернопільської, Львівської, Рівненської областей.
S44 LubkivskyТут у різні роки відбувалися презентації книг, важливих для розвитку культурних українсько-польських відносин. Зокрема у 2006 році, напередодні відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка, у музеї прозвучали його вірші польською мовою у виконанні автора перекладів Кристини Ангельської зі Львова; відбулася презентація книг: «Юліуш Словацький. Срібний міф України» (2006) із передмовою Дмитра Павличка, за упорядкуванням видатного українського поета Романа Лубківського, а також — «Юліуш Словацький. Вибрані твори» (2012), яку також упорядкував Р. Лубківський. До книги увійшли твори Словацького українською мовою в перекладах вітчизняних поетів. Важливою подією стала презентація наукового збірника «Кременець. Атени Юліуша Словацького» — під редакторством Станіслава Маковського — професора, доктора наук Варшавського університету (2004); фотоальбому «Кременець. Атени Волинські» — викладача Варшавського університету Яна Склодовського (2006); «Креси — повернення пам’яті» — члена Спілки польських письменників із Вроцлава — Альфонса Сочинського (2008); книги «Дорога до джерела» — члена Національної спілки письменників України, лауреата премій ім. Уласа Самчука та ім. Степана Будного Сергія Синюка (2008); «Літо в Кременці. Легенди з-понад Ікви» — Маріуша Ольбромського, члена спілки письменників Польщі (2009), поетичних збірок члена Національної спілки письменників України Надії Панчук із Ужгорода — (2008–2011) та багато інших.
Зусиллями науковців видані українською та польською мовами: літературно-мистецький альманах «Там, де Іква сріблиться імлою» (2005); комплект листівок «Музей Юліуша Словацького»; чотиримовний (українською, польською, російською, англійською) путівник-інформатор «Музей Юліуша Словацького. Година роздумів» (2008); видання «Діалог, який не завершується» (2008); три окремих путівники по музею (українською, польською, англійською мовами) «Юліуш Словацький» (2009); двомовний збірник «Юліуш Словацький. Поезії в українських перекладах» (2010); двомовні: збірник «Листи до матері» — перші в Україні переклади листів Юліуша Словацького українською мовою (2009); буклет-путівник по місту «Кременець. Слідами «Короля-Духа» (2011). Із 2005 року в музеї виходить періодична літературно-мистецька газета «Година роздумів». У співпраці з дирекцією Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки видано бібліографічний покажчик «Юліуш Словацький» (2009). У співпраці з Маріушем Ольбромським, польським письменником із Перемишля, з 2006 року виходить щорічник «Діалог двох культур», як підсумок традиційних літературно-мистецьких зустрічей, що відбуваються в музеї Юліуша Словацького.
В історії діяльності музею залишаться й інші пам’ятні події, які зініціював колектив. 4 вересня 2005 року, у день народження поета, у Кременці відбулося відкриття пам’ятного знаку, присвяченого 150-річчю від дня смерті Саломеї Словацької-Бекю. Встановлений на вулиці Словацького, 6-А, пам’ятний знак вказує на місцезнаходження будинку, в якому жила мати поета — Саломея Словацька. Автором проекту, а потім і його виконавцем став художник із Тернополя Володимир Логуш. Виготовлений з граніту знак нагадує ліру. На плиті прикріплена гранітна оздоба із зображенням жіночої постаті в одязі стилю античного періоду, що рукою оперлась на якір. Нижче — слова французькою мовою, які в перекладі означають: «Вона мене підтримує» (тобто — підтримує надія). Цей символ взято із особистої печатки Саломеї Словацької, яку вона завжди ставила на своїй кореспонденції. Колектив музею — ініціатор відкриття пам’ятної таблиці (з фінансовою участю польської сторони), присвяченої 200-річчю від дня народження Словацького, що свідчить про хрещення Поета у колишньому ліцейному костелі.
З перших років діяльності музейний Салон Саломеї став місцем зустрічі з високим мистецтвом. Концерти класичної музики, сольного оперного та хорового співу створюють, а потім і залишають по собі особливу атмосферу. Тут звучали голоси співаків: Народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка — Миколи Шопші (з Києва), Народної артистки України — Любові Ізотової (з Тернополя), лауреатів республіканських та міжнародних премій — Миколи Нагірняка і Наталі Травкіної (із Житомира), Галини Попович, Миколи Швидкова (із Кременця та Рівного). Декламували твори Словацького, Шевченка, Міцкевича, Лесі Українки, Франка професіонали польських та українських театрів: актор театру із Варшави — Ришард Остроменський, заслужена артистка України (акторка драмтеатру ім. Леся Курбаса з Тернополя) — Віра Самчук та багатьох інших.
Спочатку для проведення концертів музейники у приватних осіб з Кременця купили піаніно. Згодом, від червня 2006 року, присутніх заполонила гра на роялі «Калісія», який, гармонійно вписався в інтер’єр салону. Цей інструмент закупило Міністерство культури РП на кошти польської письменниці пані Марії Данілєвіч-Зєлінської (1907–2003), які вона заповіла музею Юліуша Словацького. Відтоді не перестає звучати в музеї музика Шопена, Ліста, Моцарта, Коробки, Вериківського, Скорика, Моцарта, Сарасате, Вєрачіні, Баха, Бетховена, Венявського… Рояль уже має свою історію. Особливо пам’ятними були концерти, організовані спільно із Кременецькою музичною школою з нагоди 110-ої річниці від дня смерті видатного українського композитора, кременчанина Михайла Вериківського. 2006 року відбулася й інша, не менш хвилююча зустріч. Силами музею Юліуша Словацького і Львівського Товариства ім. Ф. Шопена, за підтримки Генерального консульства РП (у Львові), відбулася музична зустріч, присвячена польському композитору Фридерику Шопену. Участь брали молоді піаністи — лауреати обласних, республіканських та міжнародних конкурсів Галичини і Волині. Звучали твори класиків у виконанні аспірантів Львівської консерваторії, учнів Тернопільського музичного училища ім. Соломії Крушельницької, школи мистецтв із Кременця. Відбулася інсценізована постановка «Гармати сховані під квітами», присвячена Шопену, яку підготували діти Ланівецької музичної школи. В одязі початку ХІХ-го століття — дівчатка і хлопчики наповнювали Салон Саломеї. Оживала давно забута, хвилююча епоха романтизму, а разом з нею — і її герої: Юліуш Словацький, Фредерик Шопен, Адам Міцкевич, Марія Водзінська, Жорж Санд…
Мабуть, найбільшим досягненням стало проведення в музеї традиційних міжнародних (українсько-польських) літературно-мистецьких зустрічей: «Діалог двох культур», який започаткувала у 2005 році дирекція обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького спільно із директором Національного музею Землі Перемишльської у Перемишлі (РП) Маріушем Ольбромським і науковцем цього ж закладу, мистецтвознавцем Уршулею Ольбромською — незмінним організатором українсько-польських художніх пленерів, що проходять у рамках «Діалогу».
Карта учасників «Діалогу двох культур» із кожним роком розширюється. Шляхи до Кременця пролягають з різних регіонів України, з Польщі, Великобританії, Франції… Саме тут, у музеї, була і залишається надалі можливість знайомитися з яскравим сузір’ям найвидатніших українських та польських дослідників життя і творчості Юліуша Словацького, з видатними письменниками і літераторами, з людьми, близькими по духу — музейниками двох країн. Тут існує прекрасна нагода побути кілька днів наодинці з наукою і високим мистецтвом. Послухати твори класиків у виконанні піаністів найвищого рівня: Едварда Воляніна — лауреата міжнародних конкурсів із Варшави, Марії Вільчек-Баки — лауреата міжнародних премій із Кракова. Почути могутній голос українського кобзаря-кременчанина Василя Жданкіна та багатьох інших. Такі зустрічі цікаві й хвилюючі. Кожна з них — наполеглива, продуктивна і надзвичайно насичена різноманітними заходами програма.
Одночасно з «Діалогом двох культур», в якому беруть участь науковці високого рангу, проводяться щорічні вересневі «Літературні кав’ярні». А це — зустрічі ліцеїстів «Європейської родини шкіл» ім. Юліуша Словацького, яку очолює пан Анджей Круль (м. Хожув, РП), із молоддю Кременця — так звані акції єднання юних поляків та українців, які приїжджають до Кременця з Польщі, Чехії, Словакії. У ці дні вони висаджують на території родинної садиби Словацьких троянди й інші квіти — особливі акценти приязні й любові.
Проведення «Діалогу двох культур» — це прекрасна нагода спілкування з людьми широкого масштабу мислення, із відомими особистостями. Частими гостями музею бувають: Дмитро Павличко — класик української літератури, лауреат Шевченківської премії, Герой України; Роман Лубківський — лауреат Шевченківської премії, видатний український поет-перекладач, Йосип Лось — професор, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, професор Жешувської Вищої школи інформатики й управління, заслужений журналіст України; Євген Нахлік — професор, доктор філологічних наук, директор Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України; Оксана Веретюк — доктор наук, викладач Жешувського університету: Ірина Антонюк — кандидат наук, директор наукової бібліотеки Львівської Національної музичної академії ім. Миколи Лисенка; Василь Климентович Воляник із Києва — кандидат історичних наук, дослідник давньої історії України, головний бібліограф Наукової парламентської бібліотеки України; професор Мар’ян Мацієвський, директор наукової бібліотеки Люблінського університету; Анджей Палюховський; Уршуля Маковська — кандидат наук Інституту Мистецтв Польської Академії Наук у Варшаві, Ян Драус — ректор Державної Вищої Східноєвропейської школи у Перемишлі, професор, доктор наук; Ганна Збріховська-Костя із Торонто; Гражина Галкевич-Сояк — професор, доктор наук університету М. Коперника у Торуні; Ніна Тайлор-Терлецька — професор, доктор наук Оксфордського університету із Англії; Ян Мусял — кандидат наук Вищої Східноєвропейської школи у м. Перемишль; Зигмунт Галецький — кандидат наук з Люблінського Католицького університету; Кшиштоф Столінський — кандидат наук із Лондона; Вєслав Носовський, кандидат тенічних наук; Ян Склодовський — кандидат наук; Регіна Мадей-Янішек, Лукаш Живек — із Варшави і багато-багато інших…
Як і в попередні роки, VIII Міжнародний українсько-польський літературно-мистецький «Діалог двох культур — 2012» був спрямований на різностороннє обговорення тем, що зближають науковців, допомагають краще зрозуміти Поета, край, в якому він народився, людей, які жили в одну з ним епоху романтизму.
S46 Los-Onuk«Будування мостів українсько-польської співдружності на найкращих прикладах історії», «Юзеф Пілсудський і Юліуш Словацький», «Словацький — відомий і невідомий», «Волинь, Галичина — літературні і мистецькі» — теми, що були в центрі обговорення п’ятидесяти науковців з України, Польщі, Великобританії, Молдови. Реферати викликали захоплення та аплодисменти. Особливо сприймалися інавгураційні виступи почесних гостей: Романа Лубківського (зі Львова) — видатного українського поета-перекладача, лауреата Шевченківської премії, який презентував перший том видання «Юліуш Словацький. Вибрані твори» в українських перекладах; Йосипа Лося — професора, завкафедрою зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського Національного університету ім. І. Франка — про спільноту цінностей (візію українсько-польської співпраці) на прикладах трьох постатей: Юліуша Словацького — Єжи Гедройця — Іоанна Павла ІІ; Кшиштофа Ярачевського — внука маршала Юзефа Пілсудського (на світлині), директора музею у Сулеювку (РП), котрий розповів про один із найцікавіших періодів перебування Пілсудського та його родини в Кременці.
Не менш цікавими були повідомлення та наукові виклади Ганни Збіроховської-Кості — науковця польської бібліотеки в Лондоні, Ніни Тайлор-Терлецької — професора університету із Оксфорда, Петра Кралюка — професора національного університету «Острозька академія» із Острога, Уршулі Маковської — науковця Інституту літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві, Ірини Антонюк — кандидата наук, директора національної Академії мистецтв ім. М. Лисенка зі Львова, Олега Василишина — завкафедрою української мови і літератури, доцента Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, Оксани Москаленко — наукового працівника літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського з Чернігова і багатьох-багатьох інших…S42 Kvity

 Квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку від учасників  «Діалог двох культур — 2011»


Розпочавшись 4 вересня, в день народження Юліуша Словацького, «Діалог двох культур — 2012» тривав чотири дні. Як завжди, насичений різноманітною програмою, він включав: три конференції (для науковців, літераторів і музейників); презентації авторських (поетичних, прозових, публіцистичних, музичних) творів членів спілок письменників, літераторів і композиторів; проведення художнього і фото- пленерів, майстер-класів — з участю мистецтвознавців-професіоналів. Програма літературно-мистецьких зустрічей доповнювалась українськими народними піснями у виконанні знаного в Україні кобзаря Василя Жданкіна, «Піснями легіонерів» та мелодіями польських композиторів на честь Словацького і Пілсудського, виконаних знаною піаністкою Польщі Марією Вільчек-Баку, фортепіанною музикою зарубіжних та українських класиків-композиторів, яку дарував присутнім Олександр Марченко з Тернополя, українськими та польськими піснями, якими наповнений репертуар вокально-інструментального жіночого квартету «Любисток» із Кременця — визнаного в Польщі, Чехії, Словакії, Австрії, Німеччині. Окрасою вечорів стали виступи актора польського театру у Львові Збігнєва Хшановського та молодіжної «Літературної кав’ярні», організованої ліцеїстами Європейської родини шкіл імені Юліуша Словацького з центром у Хожові.
В усі дні «Діалогу» в музеї Юліуша Словацького демонструвалася виставка представлена Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, присвячена Георгію Косміаді — російському греку за походженням, архітектору, художнику і педагогу з Рівного — постаті європейського рівня, що випала із контексту мистецтва ХХ століття. Його учні неодноразово брали участь у виставках, що проводились у Варшаві та Кракові. Справжнім тріумфом педагога-новатора стала Всесвітня виставка дитячих робіт у Парижі 1937 року, де було представлено 67 робіт його учнів.
На завершення «Діалогу двох культур — 2012» було здійснено краєзнавче ознайомлення учасників із Кременцем та його околицями, зокрема — з Білокриницею, де колись побував Юзеф Пілсудський і ще раніше — гетьман Іван Мазепа... Прощання учасників літературно-мистецьких зустрічей, за традицією, відбулося на Замковій горі (Боні) біля вогнища, що зібрало усіх причетних до його організації та проведення. Як і кожного року, «Діалог двох культур» проходив під патронатом обох Міністерств культури, при підтримці Генерального консульства РП у Львові та Фундації «Допомога полякам на Сході», Тернопільського обласного і Кременецького районного керівництв.

Матеріал взято із сайту http://www.lysty.com.ua/svit-dovkola-nas/165-muzej-shcho-jednaje. 


 oformlennj

«Діалог двох культур — 2011»span style=

«Діалог двох культур — 2011»span style=

СЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНІ

Печать PDF

 

«По смерті я лишусь серед живих...»

 

Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ

 

У світовій літературі є чимало випадків, коли митець за життя не був повністю збаг­ненний і пізнаний або ж був несправедливо принижений. І лише після смерті здобував визнання, читацьку аудиторію та й світову славу. Саме такою є доля Юліуша Словаць­кого. За життя поета його твори були недо­оцінені, не раз навіть фальсифікувалися. Сам митець постійно зазнавав мстивих на­клепів з табору аристократів. Але відразу після смерті здобув повагу не лише польського народу. Створена ним традиція звер­нення до високої ідейності, тематичного роз­маїття, багатства думок, розробка нових сюжетів та жанрів, наповнення слова чудо­дійною енергією і неповторним тембром звучання — сприяли посиленню соціально-естетичного впливу на свідомість наступних поколінь. Однак творча спадщина митця сприймалась та інтерпретувалась в різні пе­ріоди історичного поступу неоднаково. Го­ловне те, що його творчість не залишала чи­тачів байдужими, була живлющим джерелом, привертала увагу до суспільних та літературних проблем. Це підтверджує також освоєння спадщини Ю. Словацького українською літературою навіть при побіжному погляді на проблему.

На Україні, яку Словацький називав «давньою батьківщиною», його твори набули нового життя в перше десятиліття після його «відкриття» (1860—1866) польським вченим Антонієм Малецьким. Хоча не можна сказати, що ім’я митця ще за життя не було відоме українському читачеві. Окремі твори в оригіналі читалися на Галичині й Волині, про що свідчить, зокрема, судова справа Конарського та Саломеї Бекю з 1838 року. Читач мав змогу познайомитися із Словацьким з російських перекладів та критичних статей, вміщених у періодиці. Перший російський відгук про нього відноситься до 1835 року, коли П. П. Дубровський в оглядово-інформаційній статті «Новейшая поэзия у поляков» стисло розповів про життя й окремі твори поета, а також видав власні прозові переклади його поеми «Араб» та другої строфи «Сповідь монаха» з поеми «Монах». Дослідник підкреслив, що твори автора «сповнені чарівної поезії», а його «могутній та розкішний» вірш порівняв із віршем А. Міцкевича. Таке зіставлення поезії Словацького і Міцкевича сприяло популяризації його творів в Росії, де старший побратим під час свого перебування прогресивною громадськістю був увінча­ний «лавровим вінком поета свободи».

Ю. Словацький виступив у другій фазі розвитку польського романтизму, коли інтерес до цього напряму вже дещо пригасав, а відтінений авторитетом А. Міцкевича, мав ніби менше підстав прислужитись як рідно­му письменству, так і літературі його «дру­гої батьківщини». Проте читач неодмінно побачить спільні типологічні риси, наявні в творчості Словацького й українських письменників одного з ним покоління: за­хоплення історією та народною творчістю, особливу вагу в якій мала романтично-фольклорна символіка. Чимало ідентичних художніх розв’язань знаходимо в творах українських романтиків — Є. Гребінки (по­ема «Курган», «Український бард», поема «Богдан»), М. Костомарова (трагедія «Сава Чалий» та «Переяславська ніч») і інших.

Співзвучні твори Ю. Словацького й Т. Шевченка, особливо коли обидва автори славили «коси українських гайдамаків» («Гайдамаки» Т. Шевченка; «Сон срібний Саломеї», «Три псалми», «Беньовський» Ю. Словацького), коли звертались до істо­ричного минулого українського народу («Іван Підкова», «Гамалія» Т. Шевченка; «Змій» Ю. Словацького), надсилали по­слання рідним народам («І мертвим, і жи­вим...» Т. Шевченка; «Гробниця Агамемнона» Ю. Словацького), висловлювали ідею розправи з царизмом («Великий льох» Т. Шевченка; «Поема Пяста Дантишка» Ю. Словацького). У віршах «Заповіт» Т. Шевченка і «Мій заповіт» Ю. Словаць­кого думки про власну смерть не приводять до песимістичних узагальнень, а висловлю­ється оптимістичне сподівання про те, що їх поезія послужить людям в боротьбі за революційне оновлення (Шевченко), підсилить надії на краще життя (Словацький). Обидва твори пройняті високими патріотичними почуттями.

Ми не маємо жодних фактів, які б засвід­чили особисте знайомство цих людей, взає­мовпливи в творчості. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.

Наблизити інонаціонального митця до рідного письменства, зробити його доступним широкому загалу можна, в першу чергу, таким важливим засобом взаємозбагачення літератур, як переклад. Це й здійснив перший перекладач творчості Ю. Словацького на українську мову І. Верхратський.

Проте йому належать лише переклади «Батька зачумлених» (1876) та «В Швейцарії» (надрукований 1880 року в журналі «Денниця», № 19—24), які «нині мають значення хіба що історичне». Але в кінці XIX — на початку XX ст. ці дві поеми привернули чи не найбільшу увагу українських письменників.

Переклад поеми «В Швейцарії» здійснений 1890 року В. Кольбою. Трохи пізніше в «Ділі» (1897) переклад «Батька зачумле­них» надрукував В. Щурат. На початку століття С. Твердохліб надрукував уривки поем «В Швейцарії» (1907) та «Батько зачумлених» (1908). Звичайно, порівняно з першою спробою Верхратського, перелічені переклади були певним кроком уперед у від­творенні змісту та форми оригіналів. Симп­томатично, що саме цього часу згадані пое­ми неодноразово перекладались і на росій­ську мову.

Перші справді критичні оцінки творчості Ю. Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х роках XIX ст. зацікавився польським ро­мантиком. Надто важливими є дві статті критика, написані польською мовою, з при­воду шеститомного видання творів Ю. Словацького у Львові (1894), підготовленого Г. Бігеляйзеном. У рецензії «Нове видання творів Словацького» Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо ана­лізуючи твори, які «після смерті Словаць­кого викликали такий ентузіазм, що їх ці­нували вище від творів Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю. Словацького гаряче спри­ймалася читачами, бо закликала народ до боротьби». Не менше слушних думок ви­словив Каменяр у наступній статті «Юліуш Словацький і його твори» («Туdzień» — до­даток до газети «Кигjег Lwowskі», 1895, № 8, 9, 11). Франко схвально оцінив видан­ня Г. Бігеляйзена, а разом з тим значно до­повнив аналіз окремих творів Словацького.

Глибоке осмислення творчості польсько­го романтика та пристрасне ставлення Франка до нього позначилося на його власних естетичних пошуках, що виявилося в прямих ремінісценціях, в продовженні якихось мотивів і т. д. Це бачимо, скажімо, при зіставленні трагедії «Лілля Венеда» Словацького і повісті «Лель і Полель» Франка. Звичайно, йдеться не про наслідування свого попередника, а лише про продовження прогресивних ідей його творів, наповнення їх революційним пафосом, як це найбільш виразно засвідчує зіставлення «Відповіді на «Три псалми» Ю. Словацького та «Гімну» І. Франка. Коли письменники-модерністи кінця XIX — початку XX ст. намагалися виставити Ю. Словацького за свого предтечу, Леся Українка в статті «Заметки о новейшей польской литературе» (1900), спираючись на творчість польського романтика, критикувала їх «метафізичний натуралізм, або декадентизм», а також «модернізм» і протиставила цим течіям «гріхи реалізму» польських романтиків, тобто «Пана Тадеуша» А. Міцкевича і «Батька зачумлених» Ю. Словацького. Леся Українка надіслала до петербурзького журналу «Жизнь» переклад з польської на російську (підписаний криптонімом «М. К.», можливо, це Михайло Кривинюк — Р. Р.) «небольшой, но очень типичной вещи Ст. Пшибишевского, шефа краковской «модерны», «Памяти Юлия Словацкого» з власноручними правками та примітками, де піддала нещадній критиці модернізм. Переклад не був надру­кований, оскільки журнал закрили в травні 1901 року, але примітка до перекладу вар­та уваги і свідчить про глибоке розуміння українською письменницею історико-філософської суті найскладнішого твору Сло­вацького— поеми «Король-Дух».

Незгасний інтерес Лесі Українки до спад­щини Ю. Словацького, духовна близькість митців, звернення до одних і тих же тем та образів, спільність художніх смаків приве­ли до того, що українська письменниця ви­ступила до певної міри спадкоємницею тра­дицій польського романтика. Художні пара­лелі і споріднені мотиви найбільш яскраво відбились при зверненні до близьких фоль­клорних джерел, як це маємо в «Балладині» та «Лісовій пісні», до міфу й античних образів («Лілля Венеда» та «Кассандра»), в опрацюванні єгипетської теми («Подорож до святої землі з Неаполя», «Подорож на Схід», цикл «Весна в Єгипті», «Ра-Менеїс» та інших, «Батько зачумлених» та «Ніобея»). Звертаючись до мистецького світу Ю. Словацького, Леся Українка знаходи­ла підтвердження своїм художнім пошукам і концепціям.

На початку XX ст. особливо посилився інтерес до творчості Ю. Словацького у зв’язку з століттям від дня його народжен­ня. З’явилися популяризаторські статті й наукові праці, нові переклади творів авто­ра «Балладини». Однією із таких розвідок була стаття «Ю. Словацький в українськім письменстві і перекладі» (Львів, 1909). На­лежала вона В. Щурату, який в ту пору у згоді з декадентською модою вбачав у Ю. Словацькому «батька польського модер­нізму». В. Щурат торкається питання зв’яз­ків Ю. Словацького і української літератури і знаходить лише один їх вияв: між поемами «Король-Дух» і «Маруся Богуславка» П. Куліша. Автор статті не помітив більш очевидних ремінісценцій, аналогій у творах хоч би тих українських письменників, доробок яких він аналізував. Так, у цик­лі віршів С. Твердохліба «Із гір» збірки «В свічаді плеса» (1908) епіграф взято з поеми Ю. Словацького «В Швейцарії», а один із віршів — «Як тужить трембіта» — присвячений саме Ю. Словацькому. Він обійшов мовчанкою багато в чому подібний погляд на Коліївщину, розповідь про яку можна віднайти в творчості Ю. Словацького та М. Старицького (роман «Последние орлы» (1901), історична драма «Обороті Буші» (1898), драма «Богдан Хмельницький» (1887, 1896), незавершена історична драма «Владислав IV» (1904). Окремим поезіям Словацького і Старицького притаманні агітаційний, закличний пафос, прагнення у важкі для українського і польського народів дні прислужитися поетичним словом. Тут наявні навіть аналогії в засобах вираження однакової тематики, як це спостерігаємо у віршах «До України» М. Старицького та «Гробниці Агамемнона» Ю. Словацького. Старицького захоплювали твори польського романтика, сповнені революційної пристрасті і заклику до боротьби.

В. Щурат звернув увагу на те, що М. Старицький «переклав, а радше переспівав дві його поеми національно-політичного значення», тобто вірші «Кулик» та «Гімн». Дослідник зробив спробу докладно проана­лізувати переклади віршів Словацького, які здійснили І. Верхратський, В. Кольба, С. Твердохліб, М. Старицький. До речі, його стаття мала бути вступом до власних пере­кладів Словацького — вірша «Мій заповіт» та поеми «Батько зачумлених», яка в пере­кладі мала назву «Чума в Ель-Аріш». У сво­їй праці В. Щурат також повідомив, що до ювілею Словацького переклад поеми «Ангеллі» здійснив П. Стебницький, який у вступі до перекладу дуже високо оцінив твір польського поета і зазначив, що він «має нахил до ідей всесвітнього соціального ре­волюціонізму, що не відповідав світогляду тодішньої польської інтелігенції, найбіль­ше перейнятої традиціями історичної Поль­щі».

Дещо іншого плану була стаття Ю. Бу­ряна «Юліуш Словацький», написана під враженням гучного святкування століття з дня народження поета на Україні. Однак у ній виразно відчутне прагнення автора зро­бити з Ю. Словацького предтечу модерні­стів.

Ще ширші популяризаторські завдання ставила О. Пчілка в своїй брошурі «Юліуш Словацький, його життя, творчість і зразки творів», яка вийшла відразу після вшану­вання пам’яті поета. Українська письменни­ця подала в найзагальніших рисах Слова­цького «яко чоловіка і поета» і протистави­ла його творчість «поезії декадентського упадку», бо він був «оборонцем народу, а «про шляхту польську сміливо висловив­ся, що вона втратила свою гідність і стала нікчемною». Тут же подано переклади тво­рів Ю. Словацького, які їй «здаються найкращими»: «В альбом Софії Бобрової», уривок «Якщо ти будеш у моїй країні», «Стокротки», «Розстання», уривок першої дії трагедії «Лілля Венеда» і разом з Ф. Петруненком «Гімн» («Смутно так, боже»).

У перекладах О. Пчілки ці твори чи­таються легко, хоч і не позбавлені окре­мих пропусків, відступів і намагання спро­стити «принади» оригіналу, який «збудова­ний буйною, розкішною фантазією, розцві­чений барвистим словом». Український читач вперше міг познайомитись з драматур­гією польського поета з перекладу О. Пчіл­ки фрагменту «Ліллі Венеди». У 1913 році український театр М. Садовського поставив на київській сцені драму «Мазепа». Пере­клад, як припускають дослідники, міг нале­жати комусь із акторів чи режисерів теат­ру. Не виключаємо, що перекладачем «Ма­зепи» могла бути Софія Тобілевич, яка за рік до того переклала з польської білим віршем популярну в свій час драму «Зача­роване коло» Л. Риделя.

Як бачимо, засвоєння спадщини Ю. Сло­вацького йшло різними шляхами. Щоправда, український читач із тих нечисленних перекладів та літературно-критичних статей ще не міг осягнути вповні ідейно-естетичного багатства творчості польського романтика. Більші здобутки на цій ниві ма­ємо уже в післяжовтневу епоху.

Тоді ж українські митці в першу чергу звернули увагу на українську тематику в творах Словацького. Твір «Мазепа» у 1926 році вийшов у перекладі М. Зерова. Він же написав до книжечки передмову.

Дослідник Є. Рихлік у спеціальній праці «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» (Ніжин, 1929) наводить чимало фак­тів оспівування Словацьким рідного Кременця, річки Ікви, української природи і людей, підкреслює, що він «із Ікви зробив поетичний символ рідного краю, як Міцкевич з Нємана». Проте окремі цікаві поло­ження праці Є. Рихліка не підтверджені конкретним аналізом, як це зроблено ним у статті «Сава Чалий і Сава Целінський у польській літературі», де простежені «польські поетичні варіації на один з ле­гендарно-історичних українських мотивів».

Висвітленню Ю. Словацьким у драмі «Срібний сон Саломеї» та поемі «Беньовський» гайдамацького руху (чи подій Колі­ївщини) в порівнянні з «Гайдамаками» Т. Шевченка та «Канівським замком» С. Гощинського присвятив своє досліджен­ня «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» М. Мочульський. Розглянувши образи Семенка, Вернигори, Целінського, які мали відношення до Коліївщини, автор статті зробив ряд виснов­ків про оригінальність творів, їх ідейно- художнє значення. «Щодо ідеології Гощинський, Словацький і Шевченко розкри­ли в своїх творах криваву рану стосунків польської шляхти до українського народу, зосібна до селян загалом».

Новий етап в ознайомленні українського читача з творчістю Ю. Словацького настав після Великої Вітчизняної війни, коли сві­жим змістом наповнились радянсько-поль­ські взаємини в галузі політики, економіки та культури, великого розмаху набрала перекладацька справа. Нині з позицій мар­ксистсько-ленінської методології висвітлю­ється спадщина великих митців, відбуває­ться активна взаємодія культур. Саме на це звернув увагу П. Нестеровський у пі­слямові до одного з перших повоєнних пе­рекладів драми «Марія Стюарт» (переклад М. Зісмана), який вийшов 1947 року. Твор­чість митця почала широко досліджуватись, перекладатись й популяризуватися у різ­них куточках Радянського Союзу силами відомих літературознавців, театрознавців, фольклористів, філософів, істориків тощо.

Перша книжка вибраних творів Ю. Сло­вацького вийшла в 1952 році. До неї вві­йшло 28 ліричних творів в перекладі відо­мих українських поетів і перекладачів: М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, Л. Первомайського та інших. Сюди увійшли також три поеми «Ян Білецький»                           (О. Новицький), «Батько зачумлених» (М. Терещенко), «У Швейцарії» (М. Рильський). Тут же надруковано трагедію «Лілля Венеда» в перекладі Б. Тена, який через три роки видав окремою книжкою драму-казку «Балладина».

Найповнішим українським виданням спадщини Ю. Словацького став двотомник «Вибрані твори» (1959). Сюди ввійшли із попереднього видання майже всі твори (окрім драми «Лілля Венеда»), а також лі­рика і публікувалися українською мовою поеми «Змій» (В. Струтинський), «Беньовський» (М. Рильський та Є. Дроб’язко), драма «Фантазій» (М. Бажан).

У рік святкування 160-річчя від дня на­родження Ю. Словацького в серії «Перли­ни світової лірики» вийшла в світ збірка «Поезії» (К., «Дніпро», 1969). Тут вміщено ряд нових перекладів, здійснених відомими майстрами художнього слова.

Перші два видання вибраних творів поль­ського поета здійснювались під загальною редакцією М. Рильського. Зрозуміло, що подолати складності, закладені в оригіна­лах Словацького, вдалося не всім. Істинно майстерним рівнем позначені переклади творів, здійснені Рильським, Бажаном, Терещенком, Павличком, Драчем, Лубківським, Теном, Коротичем.

Після виходу двотомника Словацького «Вибрані твори» відомий польський письменник, лауреат Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Ярослав Івашкевич, високо оцінивши загалом видан­ня, висловив своє захоплення перекладами М. Рильського «Беньовського» та М. Бажа­на «Фантазій».

Таким чином, український читач мав змо­гу познайомитись із основними творами Сло­вацького в майстерних перекладах, проте його багатобарвний поетичний світ постав би ще виразніше, коли б вичерпно була представлена лірика. Ще зовсім не перекла­далися українською мовою його прозові твори і щоденник, повна чарів епістолярна спадщина. Не відтворені досі ранні поеми «Лямбро», «Година роздумів», пізніші — «Ангеллі», «Розповідь Пяста Дантишика герба Леліва», «Подорож із Неаполя по свя­тих місцях», а також драми «Кордіан», «Горштинський», «Срібний сон Саломеї».

Поряд із перекладами активно йшло ос­воєння спадщини Словацького радянськими літературознавцями. Назвемо післямову П. Нестеровського до «Марії Стюарт», передмову до «Мазепи» М. Зерова, передмо­ви до обох видань вибраних творів (1952, 1959), до драми «Балладина» (1955) та «Поезії» (1969), грунтовні вступні статті написав Г. Д. Вервес. Крім цих літературно-критичних праць, вже в 50-х роках були захищені кандидатські дисертації В. Мартиновим та С. Левінською, присвячені важ­ливим проблемам драматургії письменника.

Великий інтерес до творчості Ю. Словаць­кого виявили українські літературознавці під час святкування 150-річчя від дня наро­дження поета-романтика, що відзначалося згідно з постановою Всесвітньої Ради Миру.

На ювілейну дату відгукнулась як всесоюз­на, так і республіканська преса статтями та популярними замітками С. Левінської, О. Новицького, М. Гнатюка, Ф. Погребенника, Л. Дмитерка та інших. На батьківщи­ні поета, в місті Кременці, на Тернопільщи­ні 5—7 вересня 1959 року працювала виїзна наукова сесія, скликана за ініціативою Ук­раїнського комітету славістів при Президії АН УРСР, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Інституту су­спільних наук АН УРСР та Кременецького педінституту. Матеріали конференції були надруковані в збірнику «Міжслов’янські лі­тературні взаємини» (1961, вип. 2) та періо­дичній пресі. Про вияв шани до великого польського патріота-інтернаціоналіста, реч­ника революційно-визвольних ідеалів та передвісника братерства народів свідчать та­кож матеріали міжнародного симпозіуму «Польська література в братніх взаєминах з літературами народів СРСР», присвячено­го 160-річчю з дня народження Ю. Словацького. В Кременці було відкрито пам’ятник і меморіальну дошку.

Найбільш помітним дослідженням в ра­дянському літературознавстві, де йдеться про зв’язки Ю. Словацького з українською літературою, є праця Г. Д. Вервеса «Юліуш Словацький і Україна». Поставлене завдан­ня Г. Д. Вервес розв’язує в трьох розділах книги: «Революційний поет-патріот», «Там, де плине срібна Іква» та «Словацький в українських перекладах». Дослідник вичерп­но оглянув твори від «Української думи» до «Срібного сну Саломеї» на тлі поезії представників «української школи», вказав на те, що в окремих творах поета «бринять реалістичні струни», відзначив новаторські риси його творчості, зробив перший мас­штабний аналіз-оцінку українських пере­кладів, підкресливши при цьому художню своєрідність його стилю і манери.

У 1973 році на Україні з’явилася і перша в Радянському Союзі монографія про творчість Ю. Словацького, яка належить перу С. Левінської. Авторка докладніше від попередніх дослідників розглядає життєвий і творчий шлях поета, вказує на зв’язки Словацького з російською літературою, аналі­зує його зрілі драматичні твори та поеми. Книжку С. Левінської про великого поль­ського поета-романтика можна вважати значним досягненням українського радян­ського літературознавства.

Українські радянські науковці висвітлю­ють також питання світогляду письменни­ка, зокрема, про це йдеться в кандидатській дисертації О. І. Краглик «Суспільно-полі­тичні і філософські погляди Ю. Словацько­го».

О. Краглик торкнулася критики пое­том Ватікану, клерикалізму як душителя національно-визвольної боротьби народів. Цим проблемам присвячене окреме дослідження І. Глинського «Юліуш Словацький у боротьбі проти Ватікану та католицизму». Окремо слід сказати про сприйняття спад­щини Ю. Словацького відомими україн­ськими поетами, що виступали з перекла­дами та критичними статтями про польського поета. Оцінки М. Рильського, Л. Дмитерка, М. Бажана, Д. Павличка позначені любов’ю і глибоким проникненням в склад­ний поетичний світ митця.

Великий знавець польської літератури М. Рильський у своїй статті «Полум’яний геній» поставив Ю. Словацького поруч з А. Міцкевичем: «Вони робили одну спільну справу, адже вони — серед самих різнома­нітних емігрантських течій — боролись не тільки за Польщу, а за польський народ в самому вищому і прекрасному значенні сло­ва. Адже й шлях у них був один: шлях ре­волюції».

У статті Д. Павличка «Титан польського і світового письменства» читаємо: «Він жив так мало — всього 40 років! — у таких ви­нятково несприятливих обставина; color: black; letter-spacing: 0.5pt;margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text; color: black; lserif, etter-spacing: 0.5pt;-indent: 42.55pt; line-height: normal;х для твор­чості, що, здається, тільки невсипущістю генія можна пояснити веp style=; color: black; letter-spacing: 0.5pt;лич, титанічний у національному і загальнолюдському розу­мінні набуток його слова».

Муза великого польського романтика в радянський час стала надзвичайно популярною на Україні. З особливою шаною й увагою радянський народ ставиться до тих місць і пам’яток, що безпосередньо пов’яза­ні з Ю. Словацьким, йому відкрито пам’ятники, меморіальні дошки, музейні кімнати, його ім’я носять бібліотеки і вулиці. Трива­ють нові пошуки архівних матеріалів, по­в’язаних із спадщиною поета, близького і рідного українському народові.

Громадськість України широко відзначи­ла 175-річницю від дня народження Ю. Словацького. В Кременці, Тернополі, Києві пройшли урочисті літературні вечори. Нові переклади творів поета здійснили Д. Павличко, В. Лучук.

В перекладі І. Глинського вийшли фраг­менти пісень поеми «Беньовський» (видав­ництво «Таврія», 1984), в якій розповідає­ться про так звані кримські пригоди героя.

Творчість Ю. Словацького продовжує ви­кликати живий інтерес у радянських науковців, письменників, перекладачів, мисте­цтвознавців, адже, як слушно зауважив М. Бажан, його поезія «має широке міжна­родне значення, всесвітню славу й поша­ну. Перекладена багатьма мовами, зокре­ма мовами радянських народів, вона стала невід’ємною частиною світової духовної спадщини, яку так бережуть і пильнують од новітнього варварства люди соціалістич­ного суспільства».

Дорогоцінні скарби поезії Ю. Словацько­го з часом дедалі повніше відкриваються нашому народові, і ми змогли переконати­ся, що й стосовно до України він мав право сказати: «По смерті я лишусь серед живих»


oformlennj

 

КОРЕСПОНДЕНТИ ІВАНА СМОЛІЯ ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

Печать PDF

ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОСОБОВОГО АРХІВНОГО ФОНДУ

 

 

Марія Тимочко

науковий співробітник відділу рукописів 

Національної наукової бібліотеки України 

ім. В. Стефаника, м. Львів

 

 

 

паспорт

У відділі рукописів Львівської національної науко­вої бібліотеки України ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ України ім. В. Стефаника) зберігається особовий архів українського педагога і психолога, літературознавця, фі­лолога, публіциста, бібліофіла Івана Павловича Смолія (Ф. 271). Хронологічні рамки фонду - 1951 - 1997 pp. В основному - це листи від організацій, установ та окре­мих осіб, що засвідчують активне спілкування І. Смолія з редакціями часописів, видавництвами, літературно-меморіальними і краєзнавчими музеями України, відоми­ми особистостями - Б. Атоненком-Давидовичем, Г. Кочурем, М. Головащенком, Ф. Погребенником, І. Блажкевич, П. Медведиком, С. Гебус-Баранецькою, Г. Нудьгою та ін. Тож, серед багатої тематики листування мають місце дже­рела, що стосуються досліджень життя і творчості Юліуша Словацького, а також історії ювілейних святкувань видатного поета світового рівня, який народився у Кре­менці на Тернопільщині. Життєвий і творчий шлях Юліуша Словацького досліджував і сам фондоутворювач: ар­хівні матеріали представляють з цього приводу не лише його наукову, а й громадську діяльність.

Народився І. Смолій 15 січня 1910 р. в с. Розношинці Збаразького району Тернопільської області в родині хлі­боробів. У своєму селі 1922 р. закінчив початкову школу. В 1929 р. - Тернопільську гімназію. Цього ж року став сту­дентом відділу класичної філології, опісля - педагогіки Львівського університету. В 1936 р. закінчує його абсольвентом, оскільки здоров’я не дозволило захистити дипломну роботу та ступінь магістра.

Восени 1939 p. І. Смолія призначають завідувачем Синявської початкової школи Збаразького району, інспектором шкіл для дорослих районного відділу народної освіти. У червні 1941 р. його мобілізують до лав Червоної Армії, відправляють у Нижній Тагіл (Росія) на будівництво військових заводів. Далі були - хвороба і направлення в колгосп, знову мобілізація до трудової армії і праця на руднику Челябінського вугільного ба­сейну та звільнення з військової служби за станом здоров’я.

У липні 1944 p. І. Смолій стає завідувачем Залісцівського, згодом - інспектором шкіл Білобожницького райвідділів освіти на Тернопільщині. З 1945 по 1950 pp. заочно навчаєть­ся на відділенні української філології Львівського державного університету, вступає до аспірантури при Науково-дослідному інституті психології в Києві і закінчує її в 1953 р.

Трудову діяльність продовжує на посаді викладача психології Кременецького педагогічного інституту. 26 листопада 1954 р. у Києві захищає дисертацію кандидата педа­гогічних наук.

У 1962 р. обирається завідувачем кафедри педагогіки і психології Кременецького (з 1969 р. - Тернопільського) пе­дагогічного інституту. На цій посаді пропрацював до 1971 р. Опублікував ряд наукових, науково-методичних та науково-популярних праць. Писав також статті на літературно-мистецькі теми, зокрема про Ю. Словацького, С. Руданського, С. Крушельницьку.

Помер В. Смолій на 77 році життя, 1966 р. у Терно­полі, похований в рідному селі Розношинці.

Як людину високої культури, одного з найдосвідченіших педагогів Тернопілля, істинного українського патріота характеризував І. Смолія, зокрема, колега К. Векірчик на сторінках регіонального річника «Тернопілля’79».

У фонді відділу рукописів маємо листи від окремих осіб, що засвідчують активну діяльність філолога, спрямо­вану на широке зацікавлення постаттю Ю. Словацького та дослідження джерел, які стосуються всього, що пов’язано із уродженцем Кременця - геніальним письменницьким талан­том, творцем концепції філософії духу.

Кореспонденти І. Смолія висловлюють прохання допомогти у зборі матеріалів та створенні виставкових екс­позицій, взяти участь у ювілейних заходах, присвячених по­ету. Він відповідає на запрошення і відвідує музеї, виступає на зборах, дає рекомендації, рецензії та відгуки, публікує у періодичних виданнях статті на теми дослідження твор­чості Ю. Словацького, а до 150-річчя поета готує тематич­ний випуск газети Кременецького педагогічного інституту.

Свій внесок у словацькіану зробив літературозна­вець, письменник, перекладач Глинський І. В. (1923 - 1983).

Відомі, зокрема, його переклади з польської мови творів Ю. Словацького та наукові дослідження українсько-польських літературних зв’язків. І. Смолій пише, що зустрічався з І. Глинським у Кременці на ювілейних заходах з нагоди 150-річчя з дня народження Ю. Словацького 4-6 вересня 1959р. І. Глинський був також у Кременці на святкуваннях ювілеїв поета у 1969 і 1979 pp., він же надіслав філологу свої перекла­ди з творів Словацького на українську мову: «Ці перекла­ди були мені потрібні до моєї статті «Крем’янець в житті та творчості Юліуша Словацького», надрукованої пізніше в славістичному збірнику Української Академії Наук», - підкреслює фондоутворювач. Власне, лист до    І. Смолія, написаний наприкінці 1959 p., І. Глинський розпочав такими словами: «Шануючи Вас і вважаючи, що на Укра­їні цитати про Крем’янець повинні звучати найкраще по-українському, - виконав Ваше прохання. Переклад, може, не ідеальний, але не гірший, здається, інших». Далі автор доповнив лист своїми перекладами таких поезій Ю. Сло­вацького: «З V пісні «Беньовського» - «А й я ж десь маю край той золотий...»; «З «Срібного сну Саломеї» - «Не думай ти, що я горджуся...»; «З поеми «Година роздумів» - «...Між гір хребтами...»; «З «Подорожі до Святої землі з Неаполя» - «Любо - вернутись й сидіти на лавах...». Во­чевидь, дослідників мали б зацікавити пропоновані пере­клади, адже у них      І. Глинський прагне донести до україн­ського читача якраз ту особливу зворушливість й захопли­вість поезій Ю. Словацького, якими сам так перейнявся, - тож і передав їх відповідно через багатство своєї творчої манери та свого поетичного уподобання.

Певну інформацію дають записи І. Смолія про лі­тературознавця, письменника і перекладача Кочура Г. П. (1908 - 1994), в яких окрім спільних справ стосовно пере­кладу творів світової літератури на українську мову, згадує, що на ювілейну наукову конференцію та літературний вечір у Тернопільському драматичному театрі з нагоди 160-річчя від народження Юліуша Словацького до Кременця й Терно­поля на початку жовтня 1969 р. прибули польські та укра­їнські науковці і письменники, серед них були - Григорій Кочур, Ярослав Івашкевич та багато інших відомих особис­тостей.

У фонді зберігаються листи-подяки І. Смолію за дарунки Кременецькому краєзнавчому музею (передав із власної бібліотеки 81 книжку з шевченкознавства, 47 комп­лектів листівок, туристсько-краєзнавчу літературу та інші джерельні матеріали). Окрім того, збереглись його запро­шення на святкові заходи з нагоди 170-річчя від дня на­родження Ю. Словацького. В їх оформленні використані поезії «Якщо ти будеш у моїй країні...» та «В альбом Софії Бобровій» відповідно у перекладах Є. Нарубіної та Г. Ко­валенко.

Науковий інтерес становить листування І. Смолія із філологом, літературознавцем, викладачем Кременецького сільськогосподарського технікуму Середюком М. Ф., який також був дослідником творчості Ю. Словацького і учас­ником ювілейних урочистостей від дня народження поета. Серед листування (у фонді зберігається 17 його листів до І. Смолія, написаних у 1975 - 1978 pp.) - повідомлення про кореспонденцію з Варшави від колишнього Генерального Консула ПНР у Києві Ванди Михалевської, від польського письменника, перекладача Єжи Єнджеєвича та його дружи­ни Яніни.

У листах М. Середюк відкриває окремі сторінки з історії ювілейних заходів. Наприклад, дізнаємось, що під час відзначення на Тернопільщині 150-річчя Ю. Словацько­го польську делегацію очолювала тодішній консул Польщі в Україні Ванда Михалевська, яка згодом підготувала спо­гади про свою громадську діяльність «.. .здала вже написану свою книжку «Wspomniena» до друку і після надрукування її обіцяє прислати». На прохання Ванди Михалевської за по­середництвом редакції «Наше слово» М. Середюк надіслав авторці спогадів документальні матеріали про відзначення ювілею Словацького в Кременці 1959 року. Сам фондоутворювач про нього пише як про глибоко ерудовану людину з ши­рокою лінгвістичною освітою, яка прекрасно орієнтується в українській та польській літературі, знає й інші слов’янські літератури і мистецтво, має великий життєвий досвід. «Лис­ти, які він писав до мене, мають не тільки особисте значення, а й являють собою широкий інтерес...».

М. Середюк постійно живе тематикою, пов’язаною із дослідженнями та популяризацією постаті Ю. Словаць­кого. Тож, 5 грудня 1974 р. він надіслав                      І. Смолію копію отриманого листа від заступника відповідального редактора суспільно-культурного тижневика в Польщі «Наше Слово». У ньому йдеться про те, що В. Михалевська пише спогади про події, в яких вона брала безпосередню участь разом з українськими діячами культури. На її прохання автор листа просить допомогти з’ясувати такі моменти: «1. У Кременці поставлено пам’ятник Ю. Словацькому. Хочемо знати коли і в якому місці його відкрито, як виглядали врочистості, зв’язані з цією подією? 2. Як довго стояло попереднє по­груддя Ю. Словацького, автором якого був митець-аматор Микола Матусевич? Що з цим погруддям сталося та з ху­дожником? 3. Чи в бібліотеці ім. Ю. Словацького (міститься в бувшому будинку Янушевських) надалі виставлена експо­зиція, присвячена життю і творчості Ю. Словацького? Які сліди пам’яті зберігаються в колишньому Кременецькому лі­цеї? 4. Чи кімната Ю. Словацького в історико-краєзнавчому музеї поповнилась новими експонатами? Яке зацікавлен­ня в місцевого населення і туристів? Що нового збудовано в Кременці протягом останніх років? 5. Яке повне ім’я та прізвище секретаря обкому партії, який особисто брав участь у підготовці та у святкуваннях? Які виступили худож­ні колективи? Хто був з московських і білоруських учених на науковій сесії? Чи в складі української делегації, яку очолював М. Рильський були В. Вєдіна та Ю. Булаховська? Чи на сесії були гості з інших республік?». Звичайно, на такі питання респондент дав якнайширшу інформацію, і це про­стежується у наступних листах: щире бажання якнайбільше розповісти, щоб бодай найменша дрібничка не залишилась поза увагою дослідників щодо спадщини великого генія.

Зрештою, листування М. Середюка із І. Смолієм за­слуговує на окрему публікацію, яка б прислужилася до роз­ширення фактичної основи, що стосується історії діалогу двох культур, діалогу, до якого нас уже другу сотню років запрошує геній світового значення Юліуш Словацький.

 

З V пісні «Беньовського»

А й я ж десь маю край той золотий –

Край рідний, плинний кров,ю й молоком,

Що сина мусить згадувать добром!

Якщо без серць ви?.. Ви!.. Я вас прощаю.

В моєму серці лють до вас засне!

О Ікво плинь ти по лугах безкраїх.

Ти - славна теж, срібло твоє гучне

Величну й довгу спірку з Німном має,

Ти ж Німн примусила назвать мене

Великим...

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф.

271.-Од. зб. 15. -Арк. 2.

 

Зі «Срібного сну Саломеї»

Не думай ти, що я горджуся,

Що з простоти селян сміюся,

Чи бриджуся людей робочих.

Бувало, вечорниці ваші

Й пісні я слухаю охоче.

Бувало, всі свічки загашу

І вийду ніччю на піддашшя -

І в’яне серденько дівоче

Бо ж чує, як кобзар співає,

Бо ж чує танець як лунає.

Я чула запахи лісів,

Я чула гамір голосів:

Від суму - місячно-разючих,

Від радості ж - немов болючих,

Від викриків - неначе злісних,

А від луни - таких розлогих,

А часом - ніби сльози, чистих

На серце падаючих вбоге.

 

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. -  

Арк. 3.

 

З поеми «Година роздумів»

.. .Між гір хребтами

Прекрасне місто в синь підносить стріли веж

З долини, що лежить під неба килимами.

Чудове, як шибок сія вінком без меж,

Як сонцю білий ряд показує домів –

Смарагди-перли, мов на тлі садів, - тканини.

Там взимку мчать струмки розкуті із вершини

Й по вулицях витких несуться до ярів.

Там є стрімка гора, що ймення Бони має.

Вона, найвища з гір, тінь місту посилає

І замок престрашний аж на чолі тримає,

Прикритий виром хмар, далекий від людей.

Всім видно замку вдень блакить бійниць-очей,

Вночі ж, корона мов, той замок престарий

Щербини вікові пересува поволі

По місяця лиці, що сходить з-за гори.

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. –

Арк. 4.

 

З «Подорожі до Святої землі з Неаполя»

Любо - вернутись й сидіти на лавах

Власного двору у тиші нічній,

В час, коли всі цвіркуни собі в травах

Хором співають, а собака старий

Двері відчинить хатні й за поріг

Вийде і ляже тобі біля ніг

 

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. –

Арк. 5. 


oformlennj

CЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНСЬКИХ КРАЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Печать PDF

Гаврило ЧЕРНИХІВСЬКИЙ

 

2

Про Юліуша Словацького у Великій Україні довідались у середині XIX ст. Галичина знала твори поета ще за його життя.

Як же відображена постать Ю. Словацького у краєзнавчих працях украї­нських дослідників? Яке місце посідає в них життя і творчість поета, пов’язані із Кременцем, краєм?

Краєзнавчі відомості про Ю. Словацького, його твори, відгуки, насамперед, про Україну, її історичне минуле, народ, надибуємо у 70-х роках XIX ст., передовсім у працях видатного українського вченого, громадсько-політич­ного діяча Михайла Петровича Драгоманова. Подорожуючи влітку 1875 р. по Волині та Галичині, він у Кременці зацікавився не тільки оригінальністю розташування міста серед мальовничих гір, пам’ятками історії, архітектури, а й особистостями, пов’язаними з цим неповторним краєм та містом. Безпереч­но, увагу вченого привернула постать визначного поета. У видрукуваних вже під кінець життя Михайла Петровича “Австро-руських споминах” (Львів, 1889—92) у п’яти книгах, котрі вийшли завдяки старанням Михайла Павлика, звертають на себе увагу рядки, в яких звучать слова пошани до постаті великого поета. М. Драгоманов зауважує, що любов Словацького до рідного міста, в якому поет прийшов на світ і провів дитячі роки, є свідченням його поваги до землі прадавньоукраїнської, до її минувшини, її народу.

 

Варті уваги, на думку М. Драгоманова, історичні драми Ю. Словацького, в яких перегукується минувшина України, часто трагічна, сторінки історії ве­ликого народу, котрий віками боровся за свою державність, свою свободу.

 

Взагалі, ставлення Михайла Драгоманова до Польщі, її культури, зокрема, видатних її представників зацікавлюють. Хотів би лиш зазначити, що польська проблема у творчій спадщині українського вченого займає поважне місце і потребує окремого всебічного дослідження.

 

У ряді праць М. Драгоманов зауважує, що польські поети і письменники черпали матеріали для своїх творів з життя українського народу, його минув­шини, створили так звану “українську школу” в польській літературі, до якої близько стояв Ю. Словацький. Схвальна думка українського вченого про творчу спадщину поета. Михайло Петрович небезпідставно називає Ю. Сло­вацького “корифеєм польської літератури”. Заодно згадує і сучасників поета, зокрема вихованців Кременецького ліцею Юзефа Коженьовського, Антонія Мальчевського, Тимка Падуру. Останній, зауважує вчений, писав українською.

 

Предметно дослідженням спадщини Ю. Словацького займалася молодша сестра Михайла Петровича Ольга Драгоманова-Косач, літературний псев­донім якої Олена Пчілка.

 

Думка побувати на Кременеччині не давала їй спокою тривалий час. Письменниця прагнула вдихнути тут цілюще повітря, перейнятись тутешньою своєрідною аурою. Здійснити подорож до “Волинських Афін”, як називали Кременець у 19 ст., прискорив столітній ювілей від дня народження Ю. Словацького. Враження від відвідин Кременця незвичайні. Олена Пчілка прекрасно змалювала, мабуть, як ніхто інший, весняний Кременець — чарівний, неповторний. Письменницю зворушило геть усе: і мальовничі гори, покриті серпанком легкого подуву вітру, і численні пам’ятки давньої оригінальної ар­хітектури міста, і легендарна Замкова гора, пов’язана з багатьма історичними подіями, насамперед боротьбою пращурів з ордами хана Батия, визвольними походами військ Богдана Хмельницького середини 17 ст.

 

Але згадаймо слова Олени Пчілки.

 

“Се один з найкращих, — пише вона, — кутків волинських. Високі гори, вкриті лісами, зеленими левадами, “срібна Іква” (перефразований вислів Ю. Словацького — Г. Ч.), що в’ється між тими горами, дзвінкі джерела з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір’ях, в долині город з тими ста­родавніми будинками, костьолами й церквами, — все це дає надзвичайно гарний краєвид. А велика окрема гора з руїнами історичного замку може надавати особливий “романтичний” настрій. Взагалі, ще й тепер Крем’янець не здається “порожнім” закамарком повітовим, а ще й тепер нагадує, що він жив колись-то значним історичним життям. Хто раз бачив сей гарний куток, не забуде його ніколи!...”

 

Враження від Кременця, місць Юліуша Словацького, огляд родинного будинку поета (пам’ятка кінця 18 ст. у стилі класицизму), почуті розповіді про легендарну Замкову гору, Дівичі скелі, — все це лягло рядками на сторінки окремої книжки Олени Пчілки “Юліуш Словацький, його життя, творчість і зразки творів” (Київ: Рідний край, 1910). Нині книжка стала бібліографічною рідкістю. Один з її примірників міститься у Національній бібліотеці НАН Ук­раїни ім. акад. В. Вернадського (м. Київ) під шифром П/104-1929. Попередньо матеріали, які увійшли до книжки, Олена Пчілка публікувала у часописі під назвою “Рідний край”, редактором якого вона була. У книжці та журналі подані репродукції портрета Ю. Словацького, кілька десятків його віршів у перекладі українською мовою, більшість яких належить перу Олени Пчілки. Дослідження ілюстровано фотографіями видів Кременця та околиць.

 

У вступній статті “Ю. Словацький” Олена Пчілка ознайомлює читача з головними віхами життя та творчості поета, визначає його місце у літературному процесі, наголошує на значенні творчої спадщини Ю. Словацького, згадує відзначення сторіччя від дня його народження, яке припало на вересень 1909 року.

 

“І єсть кого й за що згадати! — читаємо в Олени Пчілки. — Ю. Словацький належить до найталановитіших поетів польських. Багато правди єсть в тих словах, що “слава Міцкевича, привабивши очі всіх його земляків, зоставила в більшім затінку Словацького, ніж би то було повинно бути”. Та й після признання великої заслуги Словацького яко поета, настав був час, коли молодші покоління немов забули його; але тепер думка польських поетів знов звернулась до величного зразка, бажаючи йому наслідувати...”

 

До збірки Олена Пчілка підібрала найкращі, на її думку, поезії Ю. Сло­вацького, насамперед ті, в яких поет “згадує свій рідний край волинський”. Це — “До альбома Зосі (Бобрової)”, “Коли ти будеш у моїй країні”, уривок з “Ліллі Венеди”, “Гімн” (“Смутно так, Боже”), ряд інших. У перекладах Олени Пчілки твори Ю. Словацького читаються легко, викликаючи добрі емоції. А ще важливо й те, що український читач уперше мав змогу ознайо­митись із драматургією польського письменника з перекладу Олени Пчілки фрагменту драми “Лілля Венеда”.

 

Варті уваги й інші думки, висловлені Оленою Пчілкою ще у 1909 році, що “у своїх ідейних поглядах на життя історичне, громадське Словацький був тверезіший, ніж кружок поляків-емігрантів того часу”. Письменниця правильно зрозуміла ставлення Ю. Словацького до українського люду як упослідженого польською шляхтою та магнатами, пише, що Словацький “повстав... в обороні народу”, а “про шляхту ж польську сміливо висловився, що вона стратила свою гідність і стала нікчемною”.

 

Повернемось ще до часопису “Рідний край”.

 

Впадає у вічі, що у журналі з ініціативи Олени Пчілки періодично пуб­лікували матеріали (статті, замітки, репортажі), репродукували фото видів Кременця та околиць. Очевидне зацікавлення редактора історією цього краю. Особливу увагу письменниці привернула постать гетьмана України Івана Мазепи. Не випадково у журналі надибуємо фото виду Білокриницького замку, в якому далекого 1705 року гетьман України вів переговори з воло­даркою замку княгинею Дольською, тіткою тодішнього польського короля Станіслава Лещинського, про спільний виступ польсько-українських сил проти російського самодержця. Цей факт міг спонукати Ю. Словацького до написання драми “Мазепа”.

 

Значно пожвавилась праця українських дослідників над спадщиною Ю. Словацького у повоєнні роки, зокрема, у період підготовки та проведення святкування 150-річчя від дня народження поета, яке припало на вересень 1959 року.

 

З низкою статей виступив краєзнавець Макар Середюк. Здебільшого їх публікували у районній кременецькій та обласній тернопільській газетах, а та­кож у Варшаві — в “Українському календарі” та “Нашій культурі”. У статтях М. Середюка переважали краєзнавчі матеріали про родинне місто поета, взаєми­ни з кременчанами, пам’ятні місця Юліуша Словацького. Макар Филимонович опублікував і ряд поезій Ю. Словацького у власних перекладах українською мовою. Готував ще й повідомлення на наукову конференцію з нагоди 150-річчя від дня народження поета. Однак, тодішні чиновники тоталітарного режиму з ідеологічних мотивів не дозволили йому виступити на конференції.

 

Варто наголосити, що Макар Середюк першим звернув увагу дослідників на прекрасні слова з “Беньовського”, в яких поет із синівською любов’ю мовить про рідне місто устами героя поеми. Ось що читаємо там:

 

“Давня моя батьківщино! Як трудно закоханому в твоє смертельне обличчя забути ту принаду, що приваблює юність...” і далі: “...доки тече моя Іква рідна, сповнена сліз за тими, хто мав серце і дух, поки в Україні з піснею ходить кобзар, а з Дніпра все ще лине гомін смутних духів... до того часу я маю право стояти на могилах і співати”.

 

Читаємо висловлювання Великого Кременчанина, мовлені понад 150 літ тому, захоплені ними, бо так могла казати людина, яка безмежно закохана у Кременець, його околиці, перейнята духом епохи, духом героїки минулого. Відчуття краси природи, навколишнього світу — це щира синівська любов поета до української землі, яка породила і виколисала генія польської літератури.

 

Чимало матеріалів зібрав і опрацював про Ю. Словацького, його родинне місто Макар Середюк. Вони передані на зберігання у фонди Кременецького краєзнавчого музею і максимально використані колишнім Генеральним консу­лом ПНР у Києві Вандою Михалевською, котра приїздила до Кременця у дні святкування 150-річчя від дня народження Ю. Словацького. Враження від Кременця, урочин поета, зустрічей на українській землі з Максимом Рильсь­ким, іншими відомими вченими, поетами вона висловила на сторінках цікавої книги спогадів Sercem і czynem”.

 

Душею урочистостей Словацького був, як згадує Ванда Михалевська, поет — академік Максим Рильський. Він вів виїзну сесію Академії наук України, виступав із основною доповіддю “Юліуш Словацький — поет, гуманіст і патріот”. Його слово, яке містило ряд краєзнавчих фактів із життя ювілянта, справило велике враження на присутніх проникливим розумінням своєрідності світогляду, світовідчуття і світовідтворення геніального польського поета.

 

Хвилюють рядки Максима Рильського про Кременець: “Є міста, що полонять і зачаровують душу, міста, про які передусім хочеться сказати: яке поетичне місто! Ходиш по Кременцю, дивишся на його спокійні, чисті вулиці, на чепурні будиночки з квітами на вікнах, на пов’язані з стількома історичними споминами Замкову гору, на старі липи та ясени, що пам’ятають ще малого Юліуша Словацького, і думаєш: як це прекрасно, як це зрозуміло, що саме тут народився геніальний поет”.

 

Ще один штрих до характеристики М. Рильським Кременця і Словаць­кого. Зворушливі рядки поета-академіка читаємо у листі до кременчанина, майстра художньої фотографії Мусія Скакальського, автора чудового альбому про Ю. Словацького: “Чудовий Кременець, — пише Максим Рильський 31 січня 1964 року, — навіки збережеться в моїй пам’яті. Це — справжня батьківщина великого польського поета, друга українського народу — Юліуша Словацького. Коли читаєш твори Ю. Словацького, то думаєш, що саме тут повинен був народитися автор “Балладини” та “Беньовського”.

 

У Книзі вражень Кременецького краєзнавчого музею 6 вересня 1959 року Максим Рильський зробив такий запис:

 

“Відвідини Кременецького краєзнавчого музею в дні 150-річчя геніального Юліуша Словацького, його кімната з такими цікавими експонатами залишили в мене незабутнє враження. Взагалі перебування в Кременці, справді поетич­ному Кременці, — це для мене свято”.

 

Доцент Кременецького педагогічного інституту Іван Смолій 150-річному ювілеєві поета присвятив статтю “Кременець у житті і творчості Юліуша Словацького”, яку вперше друкували у студентській газеті “За педагогічні кадри”. З цією темою він виступив і на науковій конференції. Згодом його дослідження побачило світ в окремому збірнику.

 

Вже сама назва статті націлює читача, що головним у ній є місто Кре­менець в житті та творчості поета. Автор на основі вивчення “Щоденника” Ю. Словацького, його листів до мами Саломеї характеризує кременецьке середовище як родинне, так і міське, в якому зростав, формувався малий Юлек як поет, як людина, вбираючи максимально традиції життя, побуту українського народу, його безсмертну фольклорно-пісенну творчість, що згодом знайшло своє відображення у численних творах Ю. Словацького.

 

Широке коло літературних зацікавлень юного Словацького. Приїжджа­ючи до Кременця на канікули, він пропадав у бібліотеці ліцею, де в особі книгознавця — бібліографа Павла Ярковського знаходив дружнього співроз­мовника і порадника. Іван Смолій зауважує, що серед книг бібліотеки ліцею Ю. Словацький зачитувався збірками українських народних пісень Цертелева, Максимовича, творами А. Мальчевського, С. Гощинського, Б. Залєського, інших представників “української школи” в польській літературі. Українська пісня була нерідким явищем у салоні Саломеї Словацької.

 

Живучи в еміграції, Юліуш Словацький летів думкою до родинного краю, міста, в якому він провів дитячі роки. Туга за рідними місцями була невимов­ною. Це відбито у листах до матері. В одному з них читаємо: “...я побачив женців, які жали збіжжя, це мені так пригадало мій край, що мені покотилися сльози з очей”. Зворушує лист із Флоренції, написаний 2 січня 1838 року, в якому поет згадує про Вілію, колядки на пекарні, кременецький вертеп.

 

На нашу думку, дослідження Івана Смолія — одне з найкращих для з’я­сування ролі й місця Кременця у творчості великого польською поета.

 

Широко використані краєзнавчі матеріали, дух Кременця, його вплив на формування особистості Ю. Словацького Григорієм Вервесом у двох розділах спеціальної праці “Юліуш Словацький і Україна”. Це було перше синтетичне дослідження, в якому автор показав великого поета на тлі епохи, насамперед кременецької дійсності. Зворушують особливо рядки: “...Кременець дав світові Юліуша Словацького, а Словацький подарував світові Кременець, повний чарівної незабутньої краси, оповитий серпанком тихої задуми, радощів

 

і смутку .

 

Григорій Вервес аналізує більше десяти творів поета, в яких Великий Кременчанин оспівав рідне місто. Але рядки поеми “Година роздумів” хвилюють найбільше: “Там — я це добре бачу — між вершинами гір, з вузької долини здіймаються вгору, покриті блакиттю неба, вежі чудового, рідного міста. Чарівне воно, коли в нічній імлі світиться вінцем вікон, коли вранці показує сонцю білі, як перли, хатки, вкриті зеленню садів. Там взимку летять з гір роз­куті від льоду потоки, з шумом впадаючи у вуличні закрути. Там стоїть гора Бона — вища від інших, затіняє місто. Старий похмурий замок гордовито здіймається на вершині гори: він набирає найрізноманітніших обрисів у вихорі хмар, що пролітають над ним. Удень замок поглядає очима голубих бійниць, а вночі, прикрашений короною стародавніх стін, бовваніє в жалобі над містом. Його древні щербини часом поволі сунуться по сріблястому обличчі місяця.” Таких місць, зазначає дослідник, у творчій спадщині Словацького чимало. Читач заворожений ніжними рядками невмирущої поезії.

 

Своєрідним продовженням, порушеної І. Смолієм, М. Середюком та Г. Вервесом теми, стало дослідження Маргарити Гецевич, оформлене в окрему книжечку. Працюючи у Кременецькому краєзнавчому музеї, вона зібрала чималий матеріал для висвітлення ролі Кременця у житті та творчості Ю. Словацького. У нарисі подано перелік об’єктів, пов’язаних з іменем поета, використані листи Ю. Словацького до матері, а також найновіші дослідження словацькознавців, котрі з’ясовують ряд нових фактів біографії поета, його родинного оточення, історії будинку Словацьких.

 

Тривалий час помилково вважали, що будинок, в якому минули дитячі роки поета, належав його дідусеві Янушевському. Завдяки виявленим архівним документам польським дослідником, професором Варшавського університету Станіславом Маковським з’ясовано, що Евзебіуш Словацький придбав сади­бу 9 серпня 1809 року. Туди родина переїхала після народження маленького Юлека, а до того мешкала у хаті діда, що стояла навпроти. Коли професор Е. Словацький переїжджав до Вільно, дім у 1811 році продав.

 

У нарисі М. Гецевич використала листи Ю. Словацького до матері, в яких поет згадує ботанічний сад, де бігав малим, оселю діда, легендарну Замкову гору, інші об’єкти Кременця. З великим пієтетом пише він про вулицю, яка нині носить ім’я Словацького. До речі, маємо у Кременці дванадцять об’єктів, пов’язаних з іменем польського поета. До збірки залучені вірші Ю. Слова­цького в оригіналі та в перекладі українською мовою упорядником. Книжка ілюстрована графічними малюнками Євгенії Чернявської.

 

Окремий розділ “Між Кременцем і Вільно” присвятив уже згаданій темі Ростислав Радишевський. Дослідник подає характеристику оточення Ю. Словацького, його вплив на формування поета, згадує один із цікавих епізодів, коли виконували українські думи, а в одному з листів пише, як був зачарований українською піснею “Ой, не ходи, Грицю” у виконанні матері.

 

Щиро переживав Ю. Словацький враження від відвідин села Верхівка, що на Поділлі, а також українських міст Умань, Тульчин, Бар. Будучи студентом, мріяв оселитися десь неподалік чарівного Кременця, щоб милуватися неповторною красою мальовничого куточка Волині.

 

У кількох місцях Р. Радишевський аналізує твори Ю. Словацького, в яких використані краєзнавчі матеріали, насамперед змальовані Словацьким історичні події, пов’язані із Кременцем (“Беньовський”, “Золотий череп”), іншими містами, зокрема Бережанами (“Ян Біленький”), Тульчином та Уманню (“Вацлав”), Глуховим (“Мазепа”), Коліївщиною (“Срібний сон Саломеї”), Україною взагалі (“Українська думка”).

 

Визвольні ідеї, прагнення до волі українського народу, здається, постійно хвилювали поета. І хоча в еміграції він увесь час мріяв про повернення на бать­ківщину, однак, усвідомлював, що це нездійсненно. Р. Радишевський подає уривок з листа Ю. Словацького до матері від 21 серпня 1838 року, в якому особливо хвилюють рядки: “Між Черчею і Базилянами стоїть для мене брама Данте, на якій написано “Втрата вічної надії”. Я теж, прочитавши цей напис, відвернувся, залившись сльозами, і , пішов далі — і щораз далі йду...»

 

Часто перепліталися історичні події України, різних міст і містечок, важливі факти Волинського краю у свідомості поета, в його чуйній душі, його безсмер­тних творах. На цьому зосереджує увагу читача Ростислав Радишевський.

 

Краєзнавча тема у спадщині Ю. Словацького знайшла своє відображення до певної міри й в епістолярії, зокрема Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича, спогадах Бажана, працях Дмитра Павличка і Станіслави Левінської.

 

Микола Бажан сердечно згадує зустріч із Ярославом Івашкевичем у Кре­менці восени 1969 p., коли Україна вшановувала 160-у річницю від дня народ­ження Ю. Словацького, що стало традиційним. Гостей із Польщі, України, Росії, Білорусії, Литви, згадує поет-академік, полонило п’янке вересневе повітря, голубе кременецьке небо, тихий шум ясенів і кленів старовинного парку, під де­ревами якого колись бігав малий Юлек. Лірична картина зворушує: “...хвилюють спогади про це затишне містечко в долині Ікви, що розкинулося на схилах лісистих невисоких гір! Будиночки під ґонтами, стрункі дзвіниці церков та костьолів, світло-жовтуваті фронтони будівель ліцею, що потопають у зеленому шумі парку, коли у шепіт лип, ясенів та кленів прислухався маленький Юліуш”.

 

Чимало краєзнавчих моментів, які пов’язують Ю. Словацького і Креме­нець, знаходимо у праці Станіслави Левінської, котра цій темі присвятила окремий маленький розділ. Українське місто, підкреслює вона, стало колис­кою великого польського поета, і він із синівською любов’ю оспівав цей край легенд і переказів, героїки й слави і в поемі “Час роздумів”, і в знаменитому “Беньовському”, і “Щоденнику”, багатьох інших творах. І хоч уspan style=Times New RomanTimes New Romanfont-size: 14pt; font-family: тому розділі “Між Кременцем і Вільно” трапляються окремі неточності, однак вони не при­меншують вартості дослідження.

 

Краєзнавчі матеріали про ставлення Ю. Словацького до України, рідно­го міста знаходимо у низці статей науковців Кременецького музею, зокрема згаданої вище Маргарити Гецевич, а також Тамари Сеніної, автора цих рядків. Перша ще 1976 р. опублікувала розвідку “Слідами Юліуша Словацького”. Т. Сеніна нещодавно виступила з двома статтями, присвяченими 190-ій річниці від дня народження поета. Автор розвідки прагнув показати постать Ю. Сло­вацького на тлі епохи, перш за все самого Кременця, минувшини краю.

 

Хотілося б, щоб зібрані матеріали й документи, які лягли в основу цього повідомлення, знайшли своє місце в повному обсязі в експозиції літератур­но-меморіального музею Юліуша Словацького, який відкрив свої двері для шанувальників творчої спадщини геніального польського поета. Ці матеріали наочно зможуть переконати відвідувачів у синівській любові Ю. Словацького до України, її великого народу, до Кременця.


oformlennj

 

ОБРАЗ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Печать PDF

Євген НАХЛІК

Український літературознавець,

доктор філологічних наук, професор,

директор Інституту Івана Франка НАН України

 

d3002Надзвичайно широка тема «Юліуш Словацький і Україна» багатоаспектна – вона складається з кількох вужчих (хоча по-своєму теж досить широких) тем: біографія письменника, пов’язана з Україною; образ України і загалом український субстрат у творчості Юліуша Словацького; рецепція її в Україні (переклади, вплив на українських письменників, літературознавче осмислення); порівняльно-типологічний аспект (літературні подібності й відмінності). На кожну з цих тем існує наукова література. Найґрунтовніше опрацьо­вано перші дві, найслабше - останню.

Дослідницьку основу другої теми заклали дві фундаментальні, досі неперевершені синтетичні монографії - «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» Євгена Рихліка (1929) та «Ukraina w poezji Słowackiego» Адріяна Чермінського (1930). Особливо слід відзначити першу з них,                  аналітично-синтетичну, витриману в суто науковому стилі, бо друга не позбавлена емоційних оцінок та інтерпретаційної ідеалізації, публіцистичної патетики. Зображення України у творчості Словацького висвітлюється також у статтях та окремих місцях у книжках В. Масляка, В. Щурата, С. Туровського, Олени Пчілки, М. Мочульського, М. Рильського, М. Яньон і М. Жмігродської, С. Маковського, А. Ковальчикової, М. Квапішевського, Г. Грабовича, Р. Радишевського, Е. Кісьляк, С. Козака, М. Юрковського, А. Фаб’яновського, Д. Павличка, С. Шевченка та ін.

Спробуймо підсумувати результати довголітніх досліджень. Сьогодні це можна зробити в новій і, як ніколи досі, надзвичайно сприятливій політичній ситуації- існування незалежної Української держави, з перспективи якої і варто приглянутись до зображення України у творчості Словацького і трактування цього зображення в польському й українському літературознавстві, не забуваючи при цьому про науковий принцип історизму.

Український субстрат у віршах, поемах і драмах Словацького займає надзвичайно вагоме місце. Специфічно українські реалії - ландшафтні, фольклорно-етнографічні, мовні, історичні - творять у них колоритний романтичний образ України, в якому можна виокре­мити кілька рівнів: щодо сфери зображення - пейзажний, фольклорно-етнографічний, особистісно-психологічний, суспільно-політичний, релігійний; щодо літературних родів -ліричний, епічний і драматичний.

Яка ж суть і функції цього образу?

Передовсім - про його джерела. Ними стали:

- безпосередні враження поета від перебування в Україні - на Волині (у Кременці та селі Верхівка - в 1809-1811, 1814-1817 pp., на вакаціях у 1818-му, 1826-1828 pp., кілька місяців 1830 року), під час подорожі 1827 року по Поділлю, до Тульчина, Умані й Одеси;

- український фольклор - у живому побутуванні та збірках і статтях 3. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, В. Залеського, Ж. Паулі;

- творчість «української школи» в польському романтизмі (А. Мальчевського, Ю.-Б. Залеського, С. Гощинського, М. Чайковського, М. Грабовського та ін.);

- деякі історичні пам ’ятки, мемуари та дослідження (Гійома Jle Васера де Боплана, Яна-Хризостома Пасека, Самуїла Грондського, Павла Младановича, Яна Ліппомана, Вацлава Потоцького, Миколи Ка­рамзіна та ін.), окремі літературні твори західноєвропейських письменників (Вольтера, Байрона, Гюго).

У своїй творчості Словацький змалював панорамний образ Укра­їни, який охоплює характерні реалії з її географії, етнографії та історії. Саме слово «Україна» вжито в його поезії, за спостереженням Євгена Рихліка, у двох значеннях: ширшому-для позначення українських земель від Лівобережної України до Східної Галичини включно (в такому розумінні Україна для автора «Срібного сну Саломеї» - це «вся українська людність») - і у вужчому, традиційному - для позначення лише Наддніпрянщини. Від себе додам, що в поняття України Словацький був схильний уміщати також і польський етнічний контингент, що жив в Україні.

Впадає в око, що для позначення власне українських національних реалій у «Беньовському» не раз вжито терміни «Русь», «руський»: так, українську мову автор називає «руською мовою», а Беньовський, допускаючи, що в жилах Вернигори тече впереміш з українською польська кров, каже: «Але ж у тобі мусить бути / Також наша шляхетська кров - з руською кров’ю / Змішана». Україну в такому розумінні - як українсько-польський край - Словацький вважав своєю батьківщиною і сприймав її амбівалентно: «Я, що маю також край, повен квітучих лук, / Вітчизну, яка тече кров’ю і молоком».

Показово також, що у «Срібному сні Саломеї» польську «княжну з острога» Реґіментар називає «українкою» - певно, з огляду на те, що вона походить з русько-українського, але вже давно спольщеного княжого роду Вишневецьких; той-таки Реґіментар називає своїх попередників - польських реґіментарів на Наддніпрян­щині й Поділлі «давніми реґіментарями українськими та подільськими» і додає: «Час показати, що ми польські / Володарі цієї країни».

Тож, на мій погляд, поняття «Україна» і «український» у текстах Словацького позначають не тільки автентичну українську (в сьогод­нішньому розумінні) субстанцію, а й гетерогенну (русько-польську) етнічну спільноту, що проживає на спільній землі. У такому варіанті «Україна» функціонує у «Беньовському» та «Срібному сні Саломеї» як емблема специфічного єдиного краю, населення якого етнічно неоднорідне - руське і польське. Хоча своїм рідним краєм Словацький вважав Волинь з незабутніми Кременцем та Іквою («щасливий край молодости»), усе-таки з усіх українських земель у його творах найчас­тіше фігурує Поділля, яке він знав найкраще. Невеличку річку Ікву Словацький зробив символом не тільки рідного краю, Кременеччини, а й власної поезії і своє поетичне змагання з Міцкевичем подавав як суперечку між Іквою та Німаном.

У творчості Словацького образ України, за спостереженнями Євгена Рихліка, оформився як поетичний символ смутку - ледь чи не кожному предметові, пов’язаному з Україною, надано епітет «сумний»: «сумні степи», «само небо сумне» («Українська дума»), «сумні думки», «сумна мова, як степова пісня» («Беньовський»).

Найхарактернішою, навіть майже неодмінною ознакою україн­ського пейзажу у творчості Словацького є степ, причому останній настільки злився з візією України в уяві поета, що ці поняття - Україна і степ - для нього майже тотожні. Україна - це «земля степів»; більшість предметів, пов’язаних з Україною, мають епітет «степовий»: «сумна степова пісня», «степова дума», «степова ліра», «степові вітри», «степова давнина», «степова могила», козак - «син степів», нарешті, «Україна степова». Реалістично й символічно, з містичним відтінком поет малює схід і захід сонця в степу. Крім степового, інший типовий український пейзаж у Словацького - це ставок з тополями навколо нього і ясним місяцем угорі. Його творчість репрезентує тільки погідні українські пейзажі (без грози, хуртовини тощо), але при цьому вони оповиті містичним сумом.

З історичного ж погляду Аліна Ковальчикова побачила у Словаць­кого поза «спокійним степом», поза «споглядальним степовим пейза­жем» також інакший степ - «повен контрастів поміж “гладкою, тихою” землею і традицією, що пульсує життям. Традицією “воєнних часів”, гайдамацької різанини і Барської конфедерації» - степ, який «скріплює історію давню і теперішню, вивільнює людські пристрасті - і душевну тугу».

Як підсумовує Люція Ґінкова, образи українських степів у творах Словацького серед подібних образів у польській літературі «значеннєво найбагатші і художньо найдосконаліші», вони надзвичайно своєрідні: від степу, повного життя, у «Змії» до степу, витриманого в тональності смерті, але вже з пам’яттю про минуле, у «Вацлаві», від «червоного степу» як образу й символу грози і трагізму історії у «Срібному сні Саломеї» до пейзажу туги і містичного переживання, досвіду безпо­середнього контакту з Богом у «Беньовському».

В уяві Словацького, давня Україна - це країна степової героїки, кривавих національних змагань і соціальної боротьби; сучасна ж - це вже «земля могил», «земля курганів», у яких спить «Дух якоїсь старої матері України», сплять «Гетьманська душа і гетьманські діяння», «Степова давнина» («Беньовський»). Для Словацького це не тільки власне українські, а й польські могили, тому «ця синя і повна давніх могил Україна» («Беньовський») в його очах - це й польська історія, а «духові муки українського духу», якими так рясніє старовина, - це муки й польсько-шляхетського духу (у похованих у тих могилах «силах» «давньої шляхти» - треба гадати, й української, і польської - «лежало ціле народне життя»).

Могили й хрести в поезії Словацького - це не тільки неодмінний елемент українського степового краєвиду (у такій, наприклад, комбі­нації: хрест на могилі, а на хресті сокіл, ворон тощо), а й, як слушно зауважив Євген Рихлік, специфічні коди історичних та естетичних рефлексій автора. Оскільки під степовими могилами поховано не тільки козацько-гетьманський дух, а й дух загиблої Польщі, то й містичний культ українсько-польських могил у творчості Словацького мав навіяти його співвітчизникам думку про те, що майбутнє відродження Польщі можливе лише за умови відродження давнього національного духу. Його таємничий голос з могил здатні почути, зрозуміти й передати наступним поколінням тільки кобзарі-лірники (як-от Вернигора) та поети (автор «Беньовського» мав на увазі передусім самого себе); беручи з могил свою творчу силу й наснагу, вони покликані пробудити народ до визвольних змагань.

Неодмінною ознакою поетичного образу України в творчості Словацького є українські квіти, зокрема подільські, з яких деякі набувають символічного значення. Декотрі з рослин - будяк, бур’ян, калина, мальва, незабудка, шипшина - відбивають, як і в поетів «української школи», специфічно український колорит. За спосте­реженнями Євгена Рихліка, вийняткове місце в стилістичній ботаніці Словацького посідає шипшина (roza polna) - з Україною в авторській уяві вона зв’язана так міцно, що брак її символізує кінець України: «Ох! України не буде! / Бо її ці люди на мечах рознесуть. / Ох! Квіток шипшини з ясною росою / Забракне, бо їх ці люди роздарують коханим» («Срібний сон Саломеї»).

Заслуговує на увагу цікаве спостереження Чеслава Мілоша: відзначивши, що ніде Україна в зображенні Словацького не є «так повна життям, як у “Беньовському”», він додав, що в цьому творі «в категоріях барви вона блакитна, золота, циноброва; у кожному разі, це домінантні відтінки». Це ще одне подиву гідне свідчення геніальної інтуїції Словацького, яка в цьому випадку дала йому змогу проникливо відчути і передати майбутні символічні барви українського народу (нагадаю, що синьо-жовті кольори національного прапора визначила Головна Руська Рада у Львові щойно 1848 року).

Треба також відзначити, що в «Беньовському» автор свідомо опоетизував такий важливий в українській символіці образ, як «архан­гел Михаїл, патрон України».

* * *

Найважливіше для зрозуміння ідеологічного підходу Словацького до зображення України - з’ясувати, як він розумів українців: як народ зі своїми самодостатніми національними інтересами і прагненнями, невід’ємним природнім та історичним правом на їх задоволення, чи як підпору для виборення незалежности Польщі? Як мету чи як засіб? Яким сенсом наділені українці у Словацького - самодостатнім чи підрядним? Яку Україну мав на увазі поет, коли у «Вацлаві» висловив надію на те, що «Україна колись воскресне» - українську чи польсько-українську?

Як показав Євген Рихлік, хоча концепція України у Словацького ідеологічно набагато складніша й глибша, ніж в інших польських романтиків, усе-таки в осмисленні стосунків Польщі з Україною він загалом близький до поетів «української школи», які, за формулюванням Міхала Чайковського, ставили питання просто: «Braterskoścą Polaków spolszczyć Kozaków» («Братерством поляків ополячити козаків»). Як представника найкращих, шляхетних верств козацтва Словацький змалював козацького старшину Саву Цалинського, котрий, вірно служачи Польщі, яку вважає своєю Вітчизною, «хотів <...> мечем вирубатись на пана» («Беньовський» ); постановив собі «вигнати з себе хлопську душу» («Срібний сон Саломеї»), позбутися «православної віри» і навіть присягнувся, що «польське лицарство вижене козацьку кров» з українців.

Часом Сава як національно маргінальна особистість (у «Срібному сні Саломеї» на позір - сполячений козак, а насправді - покозачений польський шляхтич) палає лютою ненавистю до «різунів» - селян, які в ході повстання проти польсько-шляхетського гніту скотилися на кривавий шлях макабричних розбоїв: «<...> те, що соромить мене /В мені, моя козацька кров, / Випливе сотнею струменів <...>», «<...> українки заплачуть <...>: / Бо я буду як меч кари <...>, / Орлиця напів-роздерта, / 3 двома серцями і дзьобами; / Людина з троїстої особи - з ляха, з козака і з чорта» («Срібний сон Саломеї»). Його стримує навіть реґіментар Стемповський, прооб­разом якого став Юзеф Стемпковський, відомий жорстокою карою, завданою гайдамакам: «Вгамуйся, пане, в запалі, / Бо за такі слова судять / Суворо в Божому трибуналі; / А ці твої - вражають янголів». Усе ж, на думку деяких дослідників, шлюб козака Сави і княжни Вишневецької, котра бачить у ньому «українського лицаря», символізує у «Срібному сні Саломеї» єднання найкращих (в авторській уяві) сил українського козацтва з польською шляхтою.

Так само Вернигору з його місією примирення і злуки українців з поляками Словацький розглядає в «Беньовському» передусім під кутом зору польських національних інтересів, припускаючи, що «коли б своїм понурим обличчям не лякав шляхти, то з його ідеї, може б, за тих часів розцвіла нова Польща - свята, духова, якої хочемо сьогодні...».

Якщо у «Вацлаві» Словацький, ідучи за духом українських пере­казів, усе ж надав своєму трактуванню Вернигори мотив пропольський, то в «Беньовському», силкуючись верифікувати (перевірити на ймовірність, перспективність) польську легенду про пропольського Вернигору - символ українсько-польського братання, - він урешті-решт поставив свого героя - народного, козацького віщуна-ворожбита - у складне становище неминучого однозначного вибору між матір’ю-Україною і «вітчизною ляхів»: об’єднувальна програма Вернигори ставала щораз важчою для реалізації, породжувала його внутрішнє роздвоєння і конфлікт з рідним українським людом (зосібна, коліями, які готувалися до війни зі шляхтою). За спостереженнями Станіслава Маковського, оригінальність автора «Беньовського» в зображенні Вернигори полягає в тому, що поет, на відміну від своїх попередників, послуговувався насамперед українськими фольклор­ними матеріалами про цього лірника, які суперечили польській апокри­фічній і тодішній літературній версіям про нього. Завдяки цьому названий образ у поемі розбудовано згідно з народними уявленнями. Автор дедалі виразніше робив з Вернигори репрезентанта козацько- народних традицій та інтересів, силкуючись, щоправда, погодити їх з польською справою. Унаслідок цього поема (незакінчена) чимдалі відчутніше суґестіювала почуття трагізму, що випливало з такої політичної ідеї як нездійсненної, утопічної.

До образу Вернигори Словацький ще раз повернувся у драмі «Срібний сон Саломеї», іпостасувавши його на тлі Коліївщини вже не як чарівника чи ворожбита, а як народного співця-пророка, ідеолога і навіть політика - і знов-таки свідомого репрезентанта українського народу, його суспільно-політичних ідеалів і сподівань, ідейного спадко­ємця і стража героїчних традицій козаччини. Соціально-національна подвійність постаті тут усунута повністю - Вернигора змагає за відродження гетьманської України, а в ситуації кривавої розправи шляхти з повстанцями й остаточного розбрату Польщі з Україною перестає почувати себе стосовно шляхти «людиною братньою». Від апологета польських історичних діянь і хранителя польської націо­нальної давнини (поема «Вацлав», 1838) до ідеолога українського народу (драма «Срібний сон Саломеї», 1843) - таку еволюцію пройшло зображення Вернигори у творчості Словацького. Ця оригінальна, одна з найцікавіших у польській літературі інтерпретація Вернигори, що її здійснив зрілий Словацький, залишилася одинокою в річищі поль­ського романтизму.

Коліївщина не була найвигіднішим історичним матеріалом для найадекватнішого відображення визвольних змагань українського народу, його боротьби за власну державність, але давала змогу вира­зити найвищий - як на часи Словацького - вияв українсько-польських історичних конфліктів. В умовах Коліївщини вони набрали характеру насамперед шляхетсько-селянського антагонізму. Тож і Словацький у «Беньовському» та «Срібному сні Саломеї» редукував проблему багатовікових політичних стосунків Польщі з Україною до проблеми переважно соціальних стосунків між польською шляхтою та україн­ським селянством і причини козацько-селянських повстань шукав у феодальному гніті - зловживаннях шляхти, її утисках простолюду. Семенко, попович і дворовий козак, погрожує «шляхті» Грущинському помстою за класові кривди: «<...> згадає він у пурпурі <...>, / Як колись бив мене у степу, / Шукаючи скарбів у курганах. / Старий дід! Жалю­гідний скнара! / Бувало, обдирає селян і поре нагаєм плечі, / А золото в шкатулці ховає...» («Срібний сон Саломеї»). Та при цьому з поля зору поета не випадали й національні суперечності. Так, прагнення Семенка від’єднати країну від королівської Польщі (він мріє про гетьманську булаву, про той час, коли «Підніме Україну /І розмежує її з королем») автор «Срібного сну Саломеї» мотивував не тільки соціальним невдоволенням, а й національною свідомістю героя (ватажок гайдамаків почував себе приниженим не просто як «дворовий козак», а й як «лядський слуга»). Крім того, Семенко наділений національно-історичною па­м’яттю - він живе спогадами про козацько-гетьманські національно-державницькі традиції та своє гетьманське призначення («Був я колись вихований / На гетьмана - не на хлопа»). Життєвий прототип Семенка - Тименко, маловідомий ватажок селянсько-козацького бунту 1769 року, навряд чи мав такі далекосяжні наміри.

У «Срібному сні Саломеї» селянсько-гайдамацьке повстання подано не тільки як руйнівну стихію, а й як народно- (і при тому національно-) визвольний рух. «Ідеолог Коліївщини Семенко в Словаць­кого не є просто розбишака: він ставить перед Коліївщиною серйозну і велику мету - визволення й самостійність України». Зробивши Семенка носієм національно-державницьких традицій та ідеалів, Словацький, як ніхто з письменників «української школи», здійснив важливий крок до усвідомлення того, що український народ жадав не польсько-шляхетської ласки і навіть не українсько-польської рівно­правної єдності, а національної незалежності, самостійного політичного, економічного, культурного та релігійного життя. У цілому ж українську стихію у «Срібному сні Саломеї» роздирають протилежні тенденції - від національної незалежності (гайдамаки на чолі з Семенком-Тименком) і до асиміляції з польською шляхтою (Сава Цалинський), між ними виявляє себе солідаристична тенденція до українсько-польської згоди та єдності (Вернигора), якій автор симпатизує найбільше.

У зображенні Коліївщини Словацький виявив більше співчуття до гноблених і покараних гайдамаків і поваги до високих виявів їхнього людського духу, ніж поетизації їхніх національно-визвольних прагнень і визнання їх самоцінними; то більше не вважав їх перспективними (хоча на кривавій історії стихійного гайдамацького повстання це важко було зробити - звернення письменників до змалювання Коліївщини радше провокувало в літературі дискредитацію українських визвольних змагань). Як відзначив Андріян Чермінський, «ставлення Словацького до українського народу було наскрізь демократичне, не видно шовіні­стичного трактування селянина-бурлака»; «Словацький дав синтез окраїнного [kresowego] життя і краєвиду України» таким чином, що виразив «стогін народу, який віддавна зриває накладені на нього кайдани»: у «Срібному сні Саломеї» «негативних персонажів більше є серед поляків - українці більш позитивно схарактеризовані: навіть Семенка, який між ними є, безперечно, найтемнішою плямою, [автор] реабілітує у цілому». «Звичайний бунт перетворюється на розпачливу самооборонну боротьбу українського селянства проти чужого шляхет­ського, польського завоювання». У «Срібному сні Саломеї» автор «не знає, чиїй перемозі , сприяти, бачить несправедливість і жорстокість обох сторін. Проливає сльози над українським плем’ям, що гине, а водночас показово карає бунт».

Захоплений ставленням Словацького до України («Поляк і патріот, він, одначе, зумів зрозуміти і навіть відчути долю іншого, уярмленого народу»), Андріян Чермінський перебільшував, заявляючи, що від «Думи про Вацлава Жевуського» «починався процес українізації душі Словацького», а в останньому періоді його творчості «зукраїнізувалася поезія, зукраїнізувалися його відчуття і розуміння», «у “Срібному сні” він виступає вже як речник України, котра гине. На селянський бунт дивився з української позиції, а за обопільні звірства справедливо поклав відповідальність на обидві сторони. Як резонно наголосив Євген Рихлік, «в основі ідеології українізму Словацького» лежала польська національна ідея - поет «намагався довести єдність поль­сько-українських інтересів, сподіваючись при її допомозі відновити польську державність». Натомість мав рацію Андріян Чермінський тоді, коли твердив, що Словацький «як, з одного боку, не ставав на захист українського народу, так, з другого, принаймні не ідеалізував шляхти, яка кров’ю гасить селянський бунт у “Срібному сні Саломеї”. Утім, навіть видко якусь симпатію до тих “різунів” ».

Звернім увагу на прикметним чином різну перцепцію образу України, що його змалював Словацький, у польського й українського дослідників: першому здавалося, що поет навіть українізувався у своїх симпатіях до українського простолюду, другий, маючи змогу порівняти підхід Словацького з ідеологією українського романтизму, бачив, що польський романтик у тих симпатіях не виходив за межі польської національної ідеї (що, зрештою, природно для романтичного мислення з його етноцентризмом).

Згідно з найновішими дослідженнями, Словацький у «Срібному сні Саломеї» прихильно зображає душевні якості й духові позитиви гайдамаків («Простий Семенко у своєму почутті до Салюсі більш поштивий, ніж боягузливий реґіментарський син - і горду гідність зберігає до кінця. <...> Огидні різуни, а духа виявляють великого»), ба більше - надає їхньому повстанню і страті їх через тортури вищого, метафізично-містичного сенсу відповідно до своєї релігійно-історіософської концепції, згідно з якою, за словами Марека Квапішевського, «неминучий поступ історії реалізується через криваві катаклізми і потрясіння (у тому числі суспільні), бо тільки шляхом мук, страждання і смерти духи можуть знищити стару “форму” і здобути шанс переходу до щораз досконаліших утілень». За такого підходу, «функцію Семенка в містичному порядку драми виявляє його мученицька смерть - це є спасенне очищення, освячене аналогією до жертви Христа, акт спокути, який уможливлює “піднесення” в ієрархії духів».

Повстале і покаране за свій кривавий бунт українське селянство у «Срібному сні Саломеї» виступає і в ролі функціонального засобу для виконання Божої волі та досягнення Божої мети (спасіння людини через муки й терпіння), і в ролі суб’єкта, який сам урешті-решт заслуговує спасіння. З одного боку, українсько-селянський елемент підпорядкований польсько-шляхетському - слугує ферментом для його очищення від гріхів і відродження через смерть (гайдамаки допомагають шляхті виявити її моральні вади і позбутися їх). Такою допоміжною є, зокрема, роль Семенка - виконавши її, він гине. З іншого ж боку, його загибель у муках відкриває йому дорогу до небесного спасіння. Як повстанці й різуни, гайдамаки - засіб у «Божій руці»; як покарані й замучені за свої злодіяння, вони жертви, гідні спасіння. Покара перетворює їх із засобу на мету в Божому задумі історичного розвитку людства. «А тому якщо Словацький апотезує поняття мученицької жертви, - слушно зазначає Аліна Ковальчикова, - то українські селяни двічі добре заслужили майбутнє: передовсім тим, що це вони вирвали шляхту з домашнього затишку, з духового лінування, змусили її до страшної жертви і відплати; але також і тому, що вони самі складають жертву щонайменше однаково криваву, а отже, й вони самостійно ступили на шлях удосконалення, силою власної заслуги наближаючись до Бога».

В обох випадках - і як засіб, і як мета - гайдамаки не усвідом­люють своєї провіденційної ролі. Як підкреслює Ельжбета Кісьляк, «селянство є сліпим знаряддям Бога, тому після святої різанини тих, хто уцілів, спіткала кривава кара». Так, без відома гайдамаків, відбувається їх «особливе олюднення через кров і муки».

Подібну роль у «Срібному сні Саломеї» відведено й польській шляхті, яка щодо українських селян, зі свого боку, теж виконує визначену Божим Провидінням підрядну функцію, а саме - карателя, перетворюючи їх із лютих месників на жертв і мучеників. «Селяни під проводом козаків і польська шляхта виконують, отже, тут щодо себе лише функцію екзекуторів, якими керує світ духу, що виявляє себе різними знаменнями, - слушно зазначає Станіслав Маковський. - Мучачи і нищачи навзаєм свої тіла, вони вдосконалюють і розокремлюють духи, що в них працюють».

Чи настане за загибеллю України її майбутнє відродження - згідно з історіософською концепцією Словацького, побудованою на християн­ській ідеї воскресіння? Таємнича «дума» «степового Вернигори», який пророкує, що повернеться і приведе з собою «і лицарів, і гетьманів», дає таку надію. Але якої України варто сподіватися? Само­стійної? Польської? Чи радше у конфедеративній злуці з демокра­тичною Польщею, як припускав Михайло Мочульський, твердячи, що Словацький, не тратячи надій на відродження України, уявляв її собі в майбутньому «гетьманською й, певне, в союзі з Польщею»? Драма залишає це питання відкритим, так само, як і питання про майбутню долю Польщі, на яке Вернигора безсилий дати відповідь. На думку Станіслава Маковського, «Словацький так конструював у драмі перебіг подій, щоб показати, що винищений український люд і вимираюча шляхта колись відродяться - але вже як два своєрідні і - подібно, як у Шевченка, - “роз’єднані” народи, як дві своєрідні піраміди духів». Одначе впадає в око, що Вернигора, відмовившись залишитися при шляхті як «людина братня» і відходячи до степових могил, усе ж «кленучими вустами» не прокляв «ляхів», - чи не тому, що сподівався на майбутнє українсько-польське порозуміння і згоду? Адже цей стилізований у дусі українських народних легенд «лицар-невмирака» має слушного часу повернутися і старовинною піснею розбудити до нового життя не тільки націо­нальний дух українців, а й похованого в гробі упиря шляхетської Польщі.

Досі ніхто з тих українських дослідників, хто писав про образ України у творчості Словацького, не оцінив так захоплено, вдумливо й високо ставлення польського поета до України, як Дмитро Павличко у статті «Український патріотизм Юліуша Словацького». Порівнявши в цій розвідці зображення Коліївщини у «Срібному сні Саломеї» та Шевченкових «Гайдамаках», Дмитро Павличко жодною мірою не робить із повстанців героїв, а вказує на есхатологічний характер зображення українсько-польської різанини в обох поетів і наголошує на потребі й українцям, і полякам винести повчальний історичний урок із цієї кривавої трагедії обох народів, у якій завинили й польська шляхта, і гайдамаки. На переконання Дмитра Павличка, цей урок повинен полягати не у виправданні й уславленні різунів, а в усвідомленні того, що треба шукати шляхів до українсько-польського порозуміння. Врешті-решт Дмитро Павличко приєднується до «найправдивішого голосу Словацького в п’єсі», тобто до суджень старого лірника Вернигори, «проповідника і пророка українсько-польського примирення і поєднання», який «добачає страшну загрозу, що йде від тієї різанини і для України, і для Польщі», а тому «трактує українсько-польську різанину як злочин усіх її учасників». Так мудрий сучасний поет демонструє розважливий, перспективний підхід до осмислення спільної українсько-польської історії та її відображення в художній літературі.

 

                                   ** *

 

За спостереженням Андріяна Чермінського, «поняття України» в поезії Словацького пройшло еволюцію: першого періоду творчости («Українська дума», «Міндове», «Змій») «Україна є для нього експлу­атаційним тереном тем і поетичної декорації»; другого («Дума про Вацлава Жевуського», «Мазепа», «Вацлав») - Україна стала для поета «рідним краєм спогадів, мірилом краси і призмою візій»; третього («Беньовський», «Срібний сон Саломеї», «Завіша Чорний») - «офор­милася натомість у живе тіло організму, брутально стоптане шля­хетським бунтом» (тобто Барською конфедерацією), з’явилася «в метафізичному спогляданні курганів». На схилку свого недовгого життя поет опрацьовував українські теми щораз більше, і то такою значною мірою, що Андріян Чермінський визнав: «Історія України стала для Словацького ближчою, ніж польська, а принаймні однаково близькою; у кожнім разі, він більше займається нею і набагато більше віддзеркалює її в своїй поезії. До чисто польських тем вдається дуже рідко, переважно звертається на схід, до тих руських земель <...>».

У цьому поетичному зверненні до тем з української історії (аж до історії Київської Руси в епопеї «Король-Дух») Словацький, природно, виступав передусім як польський патріот - його «українізм» був під­порядкований ідеї національного відродження Польщі як незалежної демократичної держави.

Уважно приглянувшись до «українізованих» поем і драм Сло­вацького, українські літературознавці дійшли висновку, що «в них український світ вийшов скривлений»; що Україна в поезії Словаць­кого «у великій мірі вифантазувана, нереальна». За спостереженням Станіслава Шевченка, зачарований легендами й переказами про запорозьких козаків, Словацький у ранній поемі «Змій» створив образ таємничого гетьмана Змія, котрий володіє незвичайною, хоча зловорожою силою, і, щоб стати самовладним тираном, буває неймо­вірно жорстоким, не цурається підступів. Поетична історія такого вигаданого гетьмана (на кшталт байронічних романтичних героїв) відбиває авторські фантазії й навіть частково не передає історичних діянь козаччини. Пояснення такому підходові Словацького знахо­дили в природі його художнього мислення, схильного не так до відтворення, як до перетворення дійсності, до символізації зображу­ваного.

У творчості Словацького Григорій Грабович убачає «завер­шення і найвище втілення» козакофільства «української школи в польській літературі», причому козакофільства як «тематично найпрямішого і психологічно найпростішого вияву образу України». За спостереженнями цього дослідника, «українська тема у Словацького охоплює і переплавляє основні її жанри й етапи: від екзотики й таки доволі наївного українофільства і навіть козакофільства у його ранній “Жмії” до понуро-байронічного “Вацлава” <...>, до епічності “Беньов- ського” і, врешті, до міфічного шифрування в “Сні срібному Саломеї” і містицизму пізніших, незакінчених пісень того самого “Беньовського”».

Заслугою Григорія Грабовича є те, що він з успіхом застосував міфологічний підхід до пояснення образу України у творчості Сло­вацького, передусім у «Срібнім сні Саломеї». Дослідник переконливо показав, що Україна для Словацького є «глибинно пороговим, перехід­ним явищем», вона існує в поетовій уяві «між світом цивілізації і чистої (втім, часом моторошної) природи». Зображення України як «країни крайніх емоцій, де екстреми схрещуються, країни, що купається в молоці й меді - і спливає кров’ю», нагнітання «атмосфери прирече­ності», втручання сил зла обумовлено тим, що суттю цього зображення є «саме структура пороговості <.. .>, де одне мусить померти, щоб друге могло народитися. І те, і те - з великим опором і болем». Так Словацький творить «міф про смерть України, про відмирання того старого, ідилічного, якоюсь мірою інфантильного ладу, який козакофіли так щиро і наївно воскрешали»; до цього додається «екзорцизм Словацького, самоочищення від обсесії Україною, що є його особистим варіантом інфантилізму».

Образ України у творчості Словацького Григорій Грабович розу­міє як міфічний, символічний і містичний: «У “Беньовському” <...>, а передусім у “Срібному сні Саломеї” <...> постає міф про смерть України у спільно пролитій крові Коліївщини та її придушення, міф смерти “Срібної України” з її ідеальною, як уві сні, козацько-шляхет­ською приязню і народження двох нових, окремих формацій - поль­ської та української. Символічна структура “Сну” <...> дотикається (подібно як у містичному зображенні України у Гоголя і Шевченка) також сфери індивідуального, внутрішнього очищення. Бунт і страж­дання, випробувані тут, мали в містичних концепціях Словацького глибинний, удосконалювальний сенс: мучеництво на зразок Христа наближало до перетворення, до фінальних мет людства».

 

                                               * * *

 

Ставлення до православ я. Словацький не ототожнював православ ’я вийнятково з Росією, але все ж воно було для нього передовсім «греко-російською вірою», злитою з царизмом, а це істотно вплинуло на його відчуження від греко-християнського віросповідання. Крім того, упереджене ставлення Словацького до православ’я зумовлене поетовим чисто психологічним несприйнятгям східного обряду як незвичного, дивовижного, незрозумілого і чужого. (І в цьому немає нічого дивного. Подібним чином православний Пантелеймон Куліш, родом з Лівобережної України, не сприйняв у церкві святого Юра у Львові навіть греко-католицького богослужіння, що не надто різниться од візантійського.) Тому-то Словацький «відчув величезну і непереборну, наче прірвою відділену, чужість православ’я», як зазначає Ельжбета Кісьляк, яка спеціально досліджувала це питання і на спостереження якої я далі спираюсь.

Якщо в «Змії» східний обряд виконує функцію історичного екзо­тизму, то в зображенні Коліївщини православ’я фігурує як чинник, що загострює національні та соціальні конфлікти. У «Срібному сні Саломеї» попи підбурюють селян до бунту проти шляхти - шляхтич Грущинський письмово доповідає реґіментареві Стемповському: «хлопство є <...> / Криваве, шалене <...>, / Попами ошукане, / Годоване в церквах проскурою / Серед крови, убивств <.. .>». У «Беньовському» інспірацію та сакралізацію гайдамацького повстання православними попами - «зловісний обряд» освячення ножів у зруйнованій церкві - «Словацький пробував перетворити в чорну месу на славу сатани». Та вже у «Срібному сні Саломеї» така церемонія в церкві (Реґіментар: «Люд наш увесь довкола / Збунто­ваний... мій піп став на чолі. / Вчора ножі святили в костелі») більше відповідає справжньому священному обрядові причастя, ніж сатанинським ритуалам. Неминуче в ході повстання кровопролиття має стати, в розумінні автора-християнина, не так засобом до здобуття жаданої волі, як своєрідною Голгофою, християн­ською офірою задля пробудження, очищення і спасіння людських душ. Цей містичний бік зображеного сакрального дійства освячення ножів (Сава: «Ножів, що в ім’я Боже / Освячені серед розруху») радянське літературознавство зазвичай критикувало, не завдаючи собі труду зрозуміти його глибокий філософський смисл. За словами ж Ельжбети Кісьляк, цей смисл полягає у тому, що «кров розіп’ятого Христа протегує над різаниною, у якій проливається море крови. Мука підданого тортурам тіла відкриває дорогу до змін, що ведуть до спасіння, будить, очищає і підносить душі. Свята мета робить справе­дливою необхідність смерти <...>», відтак «напозір чортівська “заві­рюха крови” виявляється врешті-решт санкціонованою Богом; це Бог визначає її страшний час. Гайдамаччина служить за вавилонський вогненний знак для польської шляхти».

Сакральна аура, надана кривавим сконам у «Срібному сні Сало­меї», одухотворює демонізм православ’я. Ба більше, панорамне бачення історичного процесу привело Словацького до визнання зреш­тою божественної сутності православ’я, до якого він назагал ставився упереджено. Саломея не погоджується з провокативним порівнянням попів з «чортами»: «Ні, Семенко, кожна віра / Провадить людей до Бога». Таким чином, православ’я перетворюється, як зазначає Ельжбета Кісьляк, «у віру, що веде до спасіння, зберігає іскру Духа й очищається від своїх демонічних пут».

Це поетове визнання усе ж не зняло його відчуження ні від східного обряду, ні від православної церкви: Словацький відокремлював релігійну віру від здегенерованої інституції церкви, що її, на його переконання, висловлене, зокрема, у «Розмові з матір’ю Макриною Мечиславською», ніщо не очистить і не реабілітує. За Словацьким, православна церква - то церква просто-таки вампірична, застигла в смерті й така, що прикликає смерть; атмосфера смерти окутує православ’я (Сало­мея: «де піп, там і труна»). У поетових описах церква майже завжди прилягає до цвинтаря (пейзаж із церквою та цвинтарем). У «Розмові з матір’ю Макриною» православна церква відслонює «свою вампіричну сутність»; у «Яні Білецькому» її смертельна аура є «настро­єво-сентиментальною», а у «Змії» - «френетичною» (несамовитою).

На переконання автора епопеї «Король-Дух» (за спостереженням Ельжбети Кісьляк), «православ’я виділяє згубні флюїди»; «використо­вуване для осідлання духу, воно є релігією амбівалентною, величезних марень і потворного самообмеження, самоупокорення, фанатичної покори, благального стогону і тривоги, яка відвертає дух од розбудови Божих Справ». Рівночасно поет був захоплений естетичною красою православ’я, і власне ця краса для Словацького засвідчувала «дихання Духа й існування Бога у православній церкві».

Отже, особисте сприйняття «руської церкви» у Словацького було неоднозначним, амбівалентним, відповідно до її, як йому здавалося, «несамовитої двоїстости». Його вабила її належність до християнства, чарувала її естетична краса, проте відштовхувала незвична обрядо­вість і відлякувала демонічна - в його очах - вампіричність.

 

                                                  

                                               * * *

Констатуючи неприхильне ставлення Словацького до право­славної церкви, не забуваймо, що поет був також критично настроєний і до сучасного йому Ватикану, вважаючи, що й католицька церква далека від досконалості, бо папізм, вирісши з первісної апостольської республіки, поступово упокорив дух християнізму культовими обря­дами; Рим наклав на християнство камінні форми, які взяли гору над його духом і зробили з нього церковну фігуру, неспроможну благотворно впливати на істинну євангелізацію світу. Тож, відповідно до ідей своєї генезійської філософії історії (про транснаціональну міграцію духів, закономірне оновлення поступу людства через занепад «старих» народів і активізацію «молодих»), геніальний поет прозирливо пророкував появу на апостольському престолі «слов’янського Папи», який буде «народам брат» Więc oto idzie- Papiez słowiański, / Ludowy brat...»), - свіжий слов’янський первень мав би стати назрілою заміною представникам застарілої романської раси в ролі духовного провідника (вірш «Pośród niesnasków - Pan Bóg uderza...», 1848):

Pośród niesnaskow - Pan Bog uderza

W ogromny dzwon,

Dla Słowianskiego oto Papieża

Otwarty tron.

Ten przed mieczami tak nie uciecze

Jako ten Włoch,

On smiało jak Bóg pójdzie na miecze;

Świat mu - to proch.

Станіслав Маковський, якому належить це цікаве спостереження, звернув увагу також на те, що пізній Словацький на основі своєї ідеї про старіння етнічних спільнот і міграцію духів од перестарілих народів, які нібито вичерпували свої творчі потенції лідера християн­ської цивілізації, до народів молодих, здатних на таку провідну роль, вибудував своєрідну історичну стратифікацію європейських народів, поділивши їх на «Латинсько-романську трійцю» (Франція, Іспанія з Португалією, Італія), «Північну трійцю» (Німеччина, Англія, Сканди­навія) і «Східну слов’янську трійцю» (Росія, Польща, південні «греко-слов’яни»). На поетове переконання, роль історичного провідництва, яка випала свого часу найстарішій першій спільноті, а відтак досить старій другій, у їхньому виконанні вже наближалася до свого законо­мірного завершення і мала перейти від них до порівняно пізнішої слов’янської раси, залишеної Богом на майбутнє, - до старих духом, але наймолодших в історії слов’ян. Тому-то Польщі, покликаній перебрати на себе провідну роль серед слов’янських і загалом європей­ських народів і навіть виконати щодо них своє месіанське призначення нового Христа, треба орієнтуватися не на наслідування перестарілих народів Західної (германо-романської) Європи, і не тільки на відро­дження своєї державности, а й на освоєння найдосконаліших найстарі­ших «духів» слов’ян, передусім східних (наприклад, духу псковсько-новгородських республіканських традицій). Як несподіване прозріння, довгий час упереджений до греко-візантійщини, Словацький у «Що­деннику з 1847-1849 років» занотував такий висновок: «Латинський елемент згубив нас - треба обов’язково мати основою грецький світ». Можливо, це культурне переорієнтування Словацького спричи­нила, зокрема, його уявна антитеза імперського Риму і республікан­ської Греції (характерна, до речі, і для українських романтиків, особливо раннього-1840—1860-х pp. - Пантелеймона Куліша), але все ж воно мало ширше значення і стосувалося до усього греко-християнського, а отже, і православного світу. Звідси не тільки своєрідний генезійський слов’янізм пізнього Словацького, а й його велика увага до давньо­руської історії, до Київської держави («Король-Дух»).

З іншого боку, Словацький наголошував на тому, що польський дух повинен засвоїти найдосконаліші слов’янські духи і звести нанівець шкідливий вплив чужих йому нижчих духів, повинен зберегти свою національну самобутність. Хоча закоханий в українську народну пісню Словацький був найяскравішим репрезентантом козакофільства в «українській школі» і найприхильнішим до України польським романти­ком, усе ж у тогочасній польській ментальності й літературі він угледів засилля руського культурного субстрату («направду, половина народу вже підкорена тими духами... у французьких або руських тонах кохається»), а в популярності української народнопісенної традиції серед польських літературно-мистецьких і шляхетських кіл убачав навіть загрозу для розвитку високого, істинно польського національного духу («О, як же страшний той елемент пісні, яка від Дніпра віє <...> і поволі призводить до занепаду наші давні й високі народні колони...»). Але при цьому поет усе-таки радив не відкидати зовсім українських тонів, а лише асимілювати їх, переробити на польські (у «Записнику» Raptularz»]: «Різні отрути і тони не наші. Українщина в поезії. - Влити треба в себе руський люд»).

У зв’язку з такою позицією Словацького Ельжбета Кісьляк веде мову про полоноцентризм автора «Короля-Духа», який у прикметний спосіб змирився з сумною перспективою неминучої, як вважав, загибелі України - гадаючи, що вона «правдоподібно повинна стати частиною Польщі, приєднатися до її місії».

Отже, у своїй концепції польського народу як наймолодшої спіль­ноти найстарших, найдосконаліших духів пізній Словацький відводив українцям роль етнічного субстрату, призначеного для асиміляції у такий спосіб, що його найкращі духи мають бути засвоєні поляками, а гірші - переплавлені й ушляхетнені.

Тож до вищенаведеної тези Чеслава Мілоша про те, що Словаць­кий захоплювався Україною, мусимо з необхідністю додати, що це було захоплення з польського, а врешті - навіть полоноцентричного погляду. Незважаючи на великі симпатії до України, польський поет-романтик розглядав її урешті-решт крізь призму розвитку польського національного духу і виконання ним свого месіанського покликання. Такий етноцентричний підхід, зрештою, був характерний і природний для романтичного мислення і світобачення.

Словацький найбільше з-поміж польських романтиків оддав належне українському народові - і віддав рівно настільки, наскільки дали йому змогу це зробити його національні почуття і переконання, безпосередня обізнаність з Україною (Волинню та Поділлям), знання української історії, тогочасний стан українського визвольного руху, який у 1840-х pp. тільки-но відроджувався після втрати автономної козацької держави (Гетьманщини) і про який поет на еміграції навряд чи щось чув.


oformlennj

БЕЛЕТРИСТИЧНИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Печать PDF

(ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНА: ЄВРОПЕЙСКИЙ КОНТЕКСТ) 

 

Йосип ЛОСЬ 

Професор, доктор політичних наук,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації

 факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,

заслужений журналіст України. 

 

imagesНагадаємо давно доведене: розуміння та розумність постають найчастіше не з нагромадження та актуалізації фактів, а із самоаналізу, рефлексії. Самі темпи змін вимага­нні, більшої виразності думки, щоб не опинитися у полоні ба­нальностей і штампів, що під сучасну пору репрезентує Більшість медійної сфери. Мусимо зберегти вищу лігу жур­налістики - світоглядну публіцистику. І ще таке судження: доти, поки Європа ігноруватиме моральні питання, доти, по­ки вона соромитиметься визнати свої християнські корені, вона не зможе вирішити протиріч і знайти відповіді на інші питання. Гідність мислення сприймає свободу мас-медіа як істину; усяке інше тлумачення - непорозуміння. Творчі дже­рела історії полягають у розвитку шляхетних потенціалів лю­дини. Вперше потенціал з’являється як візія, потім - як ідея і концепт, наприкінці - як ідеал й програма життя. Відтак му­симо позбутися орієнтирів на фастфудизацію процесу на­вчання у вищій школі. Інакше майбутнє поглине нас щораз більшими потоками інформації: знатимемо вже все, але ніхто не буде думати. Але ж за великим рахунком світом рухають ідеї, а не інтереси. Якщо медійна сфера зігнорує ідеї, не про­дукуватиме їх, деградація суспільств неминуча.

Вже у стародавньому Китаї змодельовано поняття «благородний муж» (Конфуцій) - оце й називаймо елітар­ністю, а в Індії обгрунтовано «культуру серця» (Індія). В ан­тичну епоху, у Стародавній Греції виразно сформульовано за­сади «дошукуватися повноти істини», «справедливості у словах», «вироблення душі», виявилося розуміння того, що «найщасливіший той, у кого немає зла в душі», що доки душа «нерозумна й розпусна, несправедлива та безбожна, то не треба йти на повідці в її бажань, потурати у всьому; дозволя­ти ж можна лише те, що зробить її кращою», отже - «красномовством треба користуватися лише задля справедливості» . Мистецтва слова без пізнання правди немає. Божествен­ний порив творчої людини вабить її до щораз вищих осягів.

Пізніші епохи відшліфували потребу багатовимірного шляхетного мислення, що враховує взаємозв’язок між цілим та його складниками, між поставою публіциста, письменника й культурним, соціальним та природним середовищем. У листі до матері (Флоренція, літо 1838) Юліуш Словацький писав: «Якщо бачиш, дорога, щось прохідне у мені, якийсь фальшивий напрям думок, застережи мене, будь мені про­відницею, світлом у дорозі» . Дбаючи про лікувальні властивості слова, він відтворив автентичну епоху: людей, події, рефлексії; навчився відчувати до «глибини ії душі» природу. Багато кажуть нам такі сповідальні мотиви: «прагну до душевного спокою і всі мої заняття і книжки, які читаю, повинні допомогти мені досягнути філософської мудрості і моральної довершеності» (2; 70). По-сучасному відтак зву­чать його висновки, характеристики: «Нудьга і знеохочення - це дві головні риси характеру теперішніх людей»; «Наші то­вариства в тисячу раз приємніші - освічені наші земляки да­леко більш освічені, ніж тутешні» [Листи з Женеви Ю. Словацького].

Вічне, сокровенне у думках і почуваннях славетних по­етів, письменників, публіцистів, віддзеркалене у їхніх тво­рах, листах, неминуче дозволять зупинити навалу кічу, реля­тивізм, матеріальний і культурний консюмеризм. У якому напрямку має розвиватися суспільство, щоб зберегти вищі пласти культури, суспільного облашту­вання й духовності, врешті людину як Боготвірний феномен - над цим багато думали морально чутливі особистості усіх на­родів, про це вони залишили свої заповіти у Слові, що визволяє.

Наведемо два маловідомі свідчення. Перше - думка Миколи Гоголя: «Бродіння всередині не виправиш ніякими конституціями. Суспільство влаштовується само собою, воно складається з одиниць. І потрібно, щоб кожна одиниця вико­нувала обов’язок свій. Потрібно пам’ятати людині, що вона не матеріальна худобина, а високий громадянин високого не­бесного громадянства. Доки вона хоч скільки-небудь не жи­тиме життям небесного громадянина, доти не буде порядку в земному громадянстві». Друге: знаменитий австрій­ський поет і прозаїк Райнер Марія Рільке, мандруючи світа­ми, саме у слов’янському світі, передовсім в Україні, знай­шов свою духовну батьківщину. Кілька автентичних свідчень: «Тут знову осягаєш розміри і масштаби. Довідуєшся: земля - велика, вода - теж щось велике, але насамперед вели­ким є небо. Те, що я бачив досі, було лише образами землі, річки та світу. Тут все це є само собою. У мене відчуття, ніби я споглядав саме творіння Бога-Отця...»; «Навчи мене твоєї пісні, навчи мене твого страждання» (про Київ); «Я б хотів тут оселитись назавжди». Саме на українських просторах по­ет знайшов особисту дорогу до Бога: «Згаси мій зір - я все ж Тебе знайду, Замкни мій слух - я все ж Тебе почую. Я і без ніг до Тебе домандрую. Без уст Тобі обітницю складу» .

Справдешня, тобто будуюча література відтворює й ви­будовує світосистему, часопростір попередніх поколінь і, ви­переджаючи час, візує майбутнє. І хоча під сучасну пору во­лодар дум і народне сумління (письменник) перетворюється у химерну декоративну фігуру, яка полишає місійність своєї творчості десь за історичним горизонтом, усе ж цілісний спа­док людства вселяє оптимізм. Життєздатні культури, в тім - літератури, які відкрили найбільше істин, надзвичайно рідко піддаються нігілізмові: на перешкоді йому стає самоочевидність вартостей «святої правди-справедливості» (Тарас Шевченко).

Белетристична традиція посутньо не може бути заміне­на комп’ютером. Маємо на увазі книги, що їх читаємо уважно й заангажовано. Це цілком інше читання, ніж швидке здобу­вання інформації через інтернет. Цифри не вб’ють літери. Потреба у гідності мислення, науці мислення ніколи не зникне.

Принагідно заакцентуємо: інтернет пропонує переваж­но випадкову інформацію, без можливості пов’язування із со­бю окремих фрагментів; аби з них скористати, треба володіти певною культурою, вмінням систематизовувати н і концептуалізовувати факти, а також випрацювати дис­ципліну думки. Нав’язаний нам цинічний ринок неспромож­ний врегулювати всіх проблем, у творчості особливо. Муси­мо відв’язатися від плодів історії фарисейства, розбою, ментоциду, етноциду, геноциду, етнічного винародження, суспільного упослідження, економічного визиску і соціаль­них кривд, політичних, релігійних, культурних і расових пе­реслідувань. Цю негативну історію розпинання людини, на­родів і людства на хресті рабства тільки в останні два століття повновартісно відтворили Діккенс і Достоєвський, Шевченко і Бальзак, Словацький і Мацііні Солженіцин і Мілош, Франко і Фолкнер, Бйолль і Алєксієвич та багато інших. Пов­ноцінність людського життя вимагає рівнорядного розвитку культури і цивілізації. Література й світоглядна публіцистика у цьому контексті відіграють провідну роль.

Нагадаємо, для переконливості, такий факт: у 1597 році відомий філософ та теоретик науки Френсіс Бекон пи­сав, що «знання - це сила». Він і його послідовники були пе­реконані, що у перспективі знання вирішить усі проблеми людства. Однак сьогодні фахівці стверджують: знання зійшло з колії, хоч нам нав’язали стереотип про «суспільство знань» - мовляв, знання як четверта продуктивна сила стає важливішою за землю, капітал та фізичну працю. Певна річ, знання подолало тотальний голод, деякі хвороби, сприяло ви­садці людини на Місяці, стало осердям так званого інфор­маційного суспільства, повсюдної медіатизації. Але чому «цивілізація виросла, а людина змаліла» (Євген Сверстюк)? Чому «демократія без цінностей легко перероджується у за­камуфльований тоталітаризм» (Іван Павло II)? Першопричина - запанував умонастрій вигоди, тобто матеріалістичний нігілізм. Енергія думки перестає бути світлою.

Оскільки найважливішою інформацією для кожної лю­дини є власне та, що Бог існує, призначення творчої особис­тості - стати Апостолом Істини. Щоб примножувати мудрість, треба постійно переосмислювати, переживати своє минуле, звіряти його із досвідом інших народів. За таких умов відповідальні письменники й публіцисти переводять інформацію у знання, а знання - у мудрість. Рівно ж слова їхні - від Душі, навіть найгостріша критика не стає репресив­ною. Такі автори пишуть, спираючись на власне сумління. Тому благородна суб’єктивність стає журналістикою найви­щого ґатунку.

Докладніше - про міркування одного з найавтори­тетніших літературних критиків нашого часу, професора Єльського університету (США) Гарольда Блюма. Автор по­над 40 книг, сотень статей у спеціальних і загальнопрофільних опінієтворчих виданнях, він нещодавно видав фундамен­тальну монографію «Анатомія впливу» з акцентуючим підзаголовком «Література як спосіб життя» (The Anatomy of Influence. Literature as a Way of Life). Для нього читання є най­головнішим способом надання сенсу життю, тому у своїй останній книзі «будує міст для мільйонів справжніх читачів з усього світу, анонімних читачів, які без огляду на усе, навіть на факт, що для справжньої літератури настали страшні часи, не відкидають її». Г. Блюм критично характеризує сучасну моду на популярне плитке чтиво, вважаючи це явище «інте­лектуальним самогубством». Під сучасну пору не беруться до уваги будь-які естетичні й пізнавальні вимоги, характерні для великої літератури. Данте, Монтеня, Сервантеса, Шекспіра, відсувають на маргінес огидні бестселери чи їхні відповідники. Тимчасом «вогонь і світло» - чільні ознаки життєвої сили, любов до усіх людей приносять нам поети, в тім - Юліуш Словацький. Повернімося до сповідальних мо­тивів Г. Блюма: виявляється, найбільше вплинула на нього книга Мобі Дік, потім Шекспір, Вітмен, а «Джонатана Свіфта перечитав 120 разів і знає напам’ять». Яку вагу має книга, ка­же Блюм, засвідчує шостий том Занепад Римської імперії Едварда Гіббона - це текст пророчий, діагноз ідеально пасує до того, що «діється сьогодні у моїй країні».

Подібні думки знаходимо у розділі читацьких листів англійської газети «Тайме» (The Times), серед яких були Бернард Шоу, Герберт Веллс, Артур Конан Дойль, інші особис­тості. Оскільки література - один з найбільших предметів гордості англійців, причому насамперед завдяки поезії, яка промовляє здебільшого про загальне й незмінне в житті лю­дини, й подібно до музики, переборює межі свого часу, бо ж звертається до наших емоцій через основні, вроджені відчуття ритму й гармонії, - перший обов’язок кожного учи­теля літератури полягає у тому, щоб надати можливість учням насолодитися віршами.

Рівно ж британський письменник, есеїст і перекладач Тім Парке піддає критиці «інтернаціоналізацію в літературі», яка полягає у тому, що відкидається спадок попередніх епох, коли літературу сприймали як свідчення генію народів та їхніх мов; мішанина спеціальних літературних ефектів, інте­лектуальна мілизна, іронічність, кпини з народних звичаїв, екстравагантні метафори та ін.. - усе це позбавляє читача пізнавати автентичну культуру народів. Чомусь більшість нинішніх так званих рейтингових письменників звертається з повним довір’ям до міжнародного ліберального читача, щоб «висміяти локальну розумову обмеженість». Тім Парке слуш­но акцентує: «Замість нас визволяти, процес інтернаціо­налізації літератури зміцнює стереотипи, коли перед доко­нечною потребою пізнання багатьох країн застосовуємо систему швидкого етикетування, аби якось упорядкувати усе у своїй голові. Примітивізація і стандартизація, що неухиль­но виявляються у перекладі, лише додатково посилюють цей процес».

Нині, коли відверті розтлінники свідомості діють як з ідейних, так і комерційних міркувань, коли чітко визначила­ся тенденція не рятувати, а переінакшувати світ, відтак вичав­люється сама ідея істини, руйнується основоположний при­нцип ієрархії вартостей, коли деспотія матеріалізму стала переплетенням антропологічних, психологічних, ідеологіч­них і політичних факторів, - світоглядна публіцистика має першочерговий обов’язок допомогти суспільству збагнути місійний потенціал великої літератури. Чи не тому публіцис­тичне слово стає для сучасників настільки ж насущним, як і шедеври світової літератури. «Осліпнути» набагато легше, ніж прозріти. Мається на увазі не фізичний стан, можна «осліпнути» з ненависті, себелюбства, захланності. Ось чому завдання журналістів, літературних критиків, письменників не «засліплювати» споживачів інформації, а допомагати прозріти, можливо саме тепер, на межі давнього релігійного і нового політичного мислення, коли неодмінно народиться моральний кодекс усього людства. Ніл Габлер (Neal Gabler) - публіцист, політичний коментатор, викладач культурознавства в університеті Південна Каліфорнія (США) на сто­рінках впливової газети «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) доводить, що найважливішою функцією ідеї є не тільки пізнання світу, але й зрозуміння суті речей, визначення тенденцій розвитку, розширення інтелектуальних горизонтів. Як автор статті «Кінець світу ідей» він наполягає на тому, що винаходів замало, йдеться про доконечну потребу змінити спосіб нашого мислення. Винаходи мають характер мате­ріальний, а не ідеальний. Мислителі стали «товаром дефіцит­ним», ми стали інформаційними нарцисами; якби сьогодні з’явилися, скажімо, такі постаті, як Маркс чи Ніцше, проголошуючи свої ідеї, на це не звернули б жодної уваги, причому навіть опінієтворчі медіа. «Будемо вже знати все. Але ніхто не буде мислити. Подумаймо про це».

Наполягаємо: в умовах, коли «люди не знають точно, що відбувається у світі», а в країнах демократії «політики ма­ють погану репутацію, люди не вірять їм», обороняє Слово від зливи несуттєвих слів власне письменник-подвижник-мислитель. Один, вже сучасний приклад: Габріель Гарсія Маркес. Коли в 1982 році йому була присуджена Нобелівська премія, преса Латинської Америки висвітлювала цю подію сім тижнів підряд; сотні концептуальних статей, певна річ, з’явилося у провідних виданнях світу. Назви його книг, як і твори Шекспіра, часто стають основою газетних заголовків. Великий міфотворець Габріель Гарсіа Маркес сам стає одним зі світових міфів. Практично немає жодної серйозної націо­нальної літератури, на котру не вплинули б твори Маркеса, передовсім потужні архетипічні герої його книг. Звернемо увагу на те, що публіцистичні статті Г. Маркеса видавалися кількома томами. Вважаючи, що журналістика - найкраща у світі професія, він орієнтує творчі особистості на «допит­ливість у пізнанні світу», на «спілкування із серцями чи­тачів», на «цілісне і чітке зображення того, що відбулося», на прищеплення студентам культурного досвіду, якого вони не отримали у школі, а також скеровувати майбутніх журна­лістів «досліджувати явища життя», аби виробити у них інстинктивне, наче дихальний рефлекс, розуміння етичних стандартів.

Завжди існував тісний зв’язок між рухом знань, духов­ним визволенням і ушляхетненням громадського життя. Но­визна нашого часу полягає в тому, щоб «не датися» (думка Т. Масарика), не дозволити витіснити кічем творчості людей, які утверджують добро, причому добре (bonum bene facere). «Місія справжньої літератури - гоїти душу... Якби не класич­на література, хто б аристократизував наш дух, випікав би залізом маловірство, відступництво, підлість?...Література є літературою лише тоді, коли породжує високу пристрасть і допомагає людському серцю витерпіти безчасся, стати му­жнішим і відданішим. Це завдання існувало тисячоліттями і його не відмінити ніякою модою і злободенням... Писати, спираючись на землю і небо дитинства, на духовне здоров’я, закладене батьками. Від батьків, зокрема, залежить: світлого, жертовного чи упирського, виродкуватого типу є той пись­менник... Зостається індивідуальне зусилля: хто витримає те все, той врятується і допоможе врятуватися іншим... Десь тут захована і моя надія на консолідуючу місію літератури в суспільстві...» .

«Безчасся» неолібералізму й марксизму як дітей однієї матері, перенесення практично на усі аспекти буття орієн­тирів атлетів Антики - «Швидше, вище, сильніше! (Citius, altius, fortius)», утилітаризм, що порушив рівновагу, НОВО- МОВА (newspeak), що запанувала у мас-медіа та літературі - усі ці застереотипізовані явища усе ж не підважать репутацію класичної літератури, яка залишила після себе «благу вість у спадок читачам», обгрунтовуючи вічне. Дуже промовис­тим прикладом є вплив літератури на формування гума­ністичного світогляду Томаша Масарика - чеського філосо­фа, публіциста, вченого, політичного діяча, який після Першої світової війни чотири рази поспіль обирався прези­дентом Чехословаччини. Він часто повторював, як Данте, Шекспір, Гете, Лессінг, Мольєр, Бальзак, Санд, Дюма, Пу­шкін, Гоголь, Гончаров. Тургенєв, Міцкевич, Красінський, Нємцова, Неруда, Гавлічек, орієнтальні поети-мислителі, творці християнської культури сприяли розвиткові його мис­лення й розумового дозрівання. А це давало гносеологічну гарантію: довіря до досконалішого пізнання майбутніх віків. Видатний чеський письменник Карел Чапек опублікував у різних газетах (головно у «Lidovych novinach») 50 статей, присвячених Масарикові; маючи можливість упродовж п’ят­надцяти років спостерігати за Т.Масариком за різних обста­вин, Чапек опісля видав «Бесіди з Т.Г.Масариком». Видання в українському перекладі містить передслово Євгена Топінки з промовистим епіграфом-думкою Євгена Маланюка: «Як у понятті середнього європейця слово «Україна» досі асоцію­ється передовсім зі словом ‘Шевченко’, так Чехія є майже синонімом одного імені - Масарик» .

Кращі зразки сучасного красного письменства допома­гають людям прозрівати, скеровувати думку в нове й незнане. Європейська традиція розвиненої самосвідомості дозволяє постійний пошук альтернатив розвитку. Пошукова функція світоглядної публіцистики реалізовується, скажімо, у тому, що надбанням медійного простору, отже, масового читача стають велемудрі думки знакових постатей багатьох народів, у тому числі - українського. Кілька прикладів. Світової слави правник Богдан Кистяківський 100 років тому писав на сто­рінках «Русской мысли»: «Я народився в одному з най­більших, а отже, зрусифікованих міст України,... походжу з дуже інтелігентної, а тому теж значною мірою зрусифікова­ної родини...до сих пір я проклинаю свою долю за те, що я ви­ховувався не в рідній школі, що в дитинстві я мало слухав рідних пісень, що моєю фантазією володіли не рідні казки, що з літературою я познайомився не на рідній мові і що я зріс чужий тому народові, серед якого я жив, чужий моєму рідно­му народові. Лише в юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську мову, познайомився з українською поезією, піснею, літературою, полюбив український театр, і я вважаю, та й завжди вважав, що лише з того часу я почав робитися особистістю і культурною людиною. Ті душевні переживан­ня, які пов’язані з цим періодом мого життя, надзвичайно розширили мої здібності сприймання. Лише з цього часу на мене почала справляти глибоке вражіння російська та європейська лірика, тоді ж я раптом збагнув суть драми, і в мене утворився зовсім новий погляд на літературу».

Зіставмо ці міркування зі сповідальними мотивами листів Юліуша Словацького до Матері. Здавалось би, різні епохи, обставини життя, можливості самореалізації. Однак вічне, сокровенне, освітлення розуму любов’ю душі спо­ріднює морально чутливих людей, рівно ж - творчі особистості поза часом і простором. «Так часто тим, хто не розуміє глибини поезій, Шекспір видається дитиною або навіженим, в той час, як кожна його сцена відкриває глибоке знання лю­дського серця і позначена величчю поетичного генія» (Лист 9). «Мамо моя, колись малий наш будиночок, білий як сніг, з зеленими віконницями, з червоним дахом, обсадимо різнокольоровими мальвами. Ззаду буде рости кілька ялин і кілька беріз тремтливих.., і стежки будуть висипані жовтим піском, і ластівки будуть над ганком гніздитится. О, яке б це було щастя!» (Лист 35). «Обов’язково треба якогось поетич­ного світу, - треба обов’язково вдіти на ніс інші окуляри, ніж оці наші кришталики очей... Шекспір і Данте - тепер мої улюбленці, і так вже два роки. Чим більше я вчитуюсь в обох, тим більше бачу краси. Мамо моя, яким би я був щасливим, коли б міг з цими двома померлими сісти під якоюсь липою або дубом, перед моєю власного хатою в моїй рідній землі - і мріяти, і записувати мрії, і гомоніти з Тобою, кохана Мамо, і розповідати тобі з запалом мої поетичні плани, так, як колись бувало» (Лист 39).

Література найбільшою мірою відтворює невпинний рух історії, що здійснює вищу мету - просвітлення людських душ, єднання з волею Провидіння. Слово речників народів, відчуте й сприйняте глибоким серцем, зайняло свої несхитні висоти. Простір активної думки у сучасному інформаційно­му суспільстві підтримує і тривалість націонTimes New RomanTimes New Romanspan style=ального мислен­ня, і гармонію світу вартостей у вселенському вимірі. Публіцистика думання застерігає нас від того, щоб узаконю­вати розмитість уявлень про добро і зло. Формування цілісної світоглядної публіцистики зачіпає низку проблем досліджен­ня ціннісної орієнтації людини й спільнот, тобто сенсо-життєвих аспектів, духовної екзистенції мови, обґрунтування ролі слова як універсального національно-духовного адеквата дійсності.

У текстах визнаних польським і українським народами емблематичних постатей літератури і світоглядної публіцис­тики виразно бачимо ставлення до світу як засадничо аксіологічне. „Навіть найтрудніше завдання може бути вико­нане, - писав Вячеслав Липинський, - коли єсть: стихійне, вроджене хотіння; - ясна ідея, усвідомлююча хотіння; - воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; - віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; - і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея”. У контексті нашого дослідження зішлемося ще на думку Оксани Пахльовської: «Інтелектуалізація інформації - один з основних шляхів до створення стандартів демократичного мислення в суспільстві... Зберегти автентичність і гідність у цю добу абсурдів і симулякрів - це не на словах, а реально виклик руйнівним чинникам нашого буття». Це водночас оцінка ролі щоденної газети «День» і орієнтир для публіцистики, усієї інформаційної сфери. Як і ВЕЛИКА світова література, публіцистика ДУМАННЯ застерігає нас від того, щоб узаконювати роз­митість уявлень про добро і зло. «Благослови» - й означає об­дарувати словом, принести благо у слові. Аргументи і мо­ральні міркування допомагають змінювати спосіб мислення, збагнути священне, непроминальне.

«Наша література по-своєму виідеалізовує народ, але не зверху і здалеку, а з середини: вона підносить з глибини його душі перли, вибирає з його гущі обдарованих душевною красою і силою, вивищує їх і досліджує їхню долю серед сірих, стертих, скалічених і прибитих убогістю буднів укр­аїнського життя...». Тому для Котляревського «Наталка з про­стого і чесного роду стоїть найвище».

За десятиліття виходу на еміграції, потім в Україні жур­нал «Сучасність» (література, мистецтво, суспільне життя) вмістив десятки глибокозмістовних статей з проблем літера­турної творчості, причому читач мав можливість познайоми­тися з мотивами, секретами творчості письменників багатьох країн, в тім - українських, яких радянська пропаганда замов­чувала, наприклад Василя Барку. Деякі номери присвячували по кілька матеріалів спорідненим літературам. Наприклад, у числі 4 за квітень 1985 р. вміщено розвідки Е. Можейка - «Польська повоєнна література», Ч.Мілоша - «Ворог поряд­ку - людина», Ч. Кіянки - «Про польсько-українські стосун­ки». Широку панораму розвитку чеської літератури запропо­нував Йозеф Шкворецький у 10 числі за жовтень 1990 - «Чеські письменники: політики поневолі».

Серед сотень фундаментальних досліджень творчості Тараса Шевченка варто запропонувати масовому читачеві статті й доповіді Миколи Шлемкевича - «Тарас Шевченко», «Глибинна верства світогляду Шевченка» (див.: Верхи життя і творчости. - США, 1958), Євгена Сверстюка - «Шевченко і час» (Київ-Париж, 1996). Авторитетні автори майстерно, по новаторськи обгрунтовують роль нашого найвидатнішого по­ета у відстоюванні гідності української людини, святої правди-справедливості, що допомагає «наблизитися до первнів українських речей і дій», «відкрити первісну красу природи і людини». Ось чому донині література допомагає «зрозуміти ходу часу і, спираючись на активізовані кращі національні традиції, витворити свою концепцію доби».

Усвідомлення собі божественної суверенності має ста­ти постійно діючим фактором свідомості письменника, пое­та, публіциста. Це дохідливо й переконливо відтворив Ігор Качуровський у бесідах, трансльованих Радіо Свобода (укр­аїнська редакція). Обговорюючи «Антологію польської по­езії», долю польських поетів XIX віку, роль лауреата Но­белівської премії з літератури Чеслова Мілоша, зокрема Поневолену думку, авторитетний радіожурналіст присвятив докладне радіовисилання творчості Юліуша Словацького. Насамперед слухачі дістали відповідь на закономірне питан­ня: «Чому в українських читачів творчість Ю. Словацького викликає подвійне зацікавлення?». По-перше, він донині вва­жається одним з найвизначніших представників світового письменства. По-друге, він біографічно й тематично пов’яза­ний з Україною. Висвітлюючи факт проведення літературно­го вечора, на якому виступали з перекладами поезій Словаць­кого Микола Бажан і Дмитро Павличко, автор Радіо Свобода інформує: «Однак серед тих перекладачів, що їх перелік подає «Літературна Україна» за 7 вересня 1979 року, ми не ба­чимо імени Григорія Кочура. Ось перші три строфи з поезії Юліуша Словацького Мій заповіт у перекладі Григорія Кочура (тут знаходимо такі велемудрі слова: «Прихильний був до тих, що серцем благородні», «Та ви, хто знав мене, перекажіть, благаю, що батьківщині я віддав найкращі роки»), Ігор Качуровський, посилаючись на всесвітньо відому італомовну літературну енциклопедію Бомпіяні (Автори. Твори. Персонажі), виділяє чималу статтю про Мазепу. Про цю видатну постать європейського масштабу писали спогади, хроніки, драми й поеми Юліуш Словацький, Байрон, Вольтер, Віктор Гюго, Пушкін, Рилєєв та інші. Про Мазепу напи­сано щонайменше десять музичних творів, у тому числі симфонічну поему Мазепа Ференцом Лістом. Постаті бу­дівничого української культури присвячували свої твори зна­мениті художники - наприклад Верне, якого згадує Тарас Шевченко у своєму «Журналі» і якому Ліна Костенко присвя­тила одну з кращих своїх поезій. Далі з висилання довідуємо­ся: «Здавалося б: на чому ж, як не на Мазепі Словацького, слід би було зупинитися київським шанувальникам великого польського романтика. Тим більше, що драму Мазепа Юліуша Словацького переклав свого часу Микола Зеров... Ллє у виступах письменників Мазепи не згадано, [...] згадки про неї не знайдемо також в «Українській радянській енциклопедії». Інформаційна насиченість, фаховий коментар цього радіовисилання виявляються також в аналізі перекладів тво­рі в Словацького, зокрема Батька зачумлених і Гімну галицьким поетом-модерністом Сидорем Твердохлібом, Яром Славутичем, Максимом Рильським.

За умови шляхетної мотивації сучасна інформаційна цивілізація дозволяє довести (нарешті!) до свідомості мільйонів читачів, слухачів і глядачів правдивий образ Зодчо­го духу Івана Мазепи. Він був високоосвіченою людиною, знав кілька іноземних мов, майстерно (за смисловим напов­ненням) віршував. Гетьман з розумінням ставився до духов­ної сфери, глибоко усвідомлював, що підмурівком буття суве­ренної держави можуть бути лише висока культура, багате духовне життя, міцність релігійних ідеалів. Фундаментальне дослідження Сергія Павленка Іван Мазепа як будівничий української культури саме й акцентує увагу на цих вирішальних факторах ідентифікації нації (Київ, видавничий дім «Києво-Могилянська академія». - 2005. - 304 с.). Подібну роль вико­нує книга О. Оглоблина Гетьман Іван Мазепа та його доба (Нью-Йорк, Київ, Львів, Париж, Торонто. - 462 с.). Таке вміння включити себе у світ треба вітати, адже це здійснює передовсім ідея, що виростає із схрещення традицій й само­бутності з добою і простором.

Сучасні опінієтворчі видання усе частіше обґрунтову­ють думку про метафізичну, аналітичну, логічну домінанту ду­ху і мислення видатних речників народів. Власна література, ширше - культура завжди формується у діалозі з творчими надбаннями інших націй. Інтеркультурний діалог стає екзистенційною метафорою майбутньої реальної політики. Дискур­сивне знайомство з поглядами інших культурних пластів та їхнім баченням нас самих - одне з найважливіших завдань XXI століття. Література, культура в цілості стали вирішальним чинником ідентичності людини, спільнот. Це форма комунікації, найдиференційованішим вираженням якої є сама мова і з нею - широкий спектр духовних ідей. Яскравим при­кладом може слугувати вірш-пророцтво Ю. Словацького про майбутнього слов’янського папу. Тільки два витяги: «Довкола розбрат, і Бог б’є нині В могутній дзвін. Це трон для папи, для слов’янина готує він... А треба сили, аби словами Збудити світ. І вже ступає папа слов’янський Братом для всіх... З ран світу викине всю гнилість, Хробацтва гніт. Він дасть любов, здоров­’я, щирість, Врятує світ» (17; 364-365).

 

 

ВИСНОВКИ

Розпросторюючи надбання найвищих зразків світового письменства, світоглядна публіцистика повніше сприятиме «виробленню душі» й розумовому дозріванню кожної осо­бистості зосібна та спільнот в цілості;

За відсутності нових сучасних ідей облаштування жит­тя - саме класична література зможе слугувати невичерпним джерелом пропонування відважного бачення сенсожиттєвих реалій у часі і просторі;

Самостановлення і кристалізація світоглядних орієнтирів письменника, публіцистика можливі за умови яс­ного релігійного погляду на світ, філософічного розуміння процесів буття і системно-цілісних методів дослідження, а також використання найвищих пластів мови як духовного адекванта дійсності.


oformlennj

ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО В КРЕМЕНЦІ

Печать PDF

Маргарита ГЕЦЕВИЧ

Науковець, літератор, перекладач (м. Кременець)

 

01      Першою урочистістю, яка продемонструвала, наскільки місто береже пам'ять і цінить свого сина, було відзначення 100-ї річниці від дня народження Словацького у вересні 1909 року.

Місцевий комітет, який очолювали ксьондз-пробощ Міхал Бєлєцкі та інженер Мечислав Андрич, подолавши багато перешкод, зміг влаштувати в Кременці свято Словацького. Відомості про це були надруковані в книзі Віктора Хана "Рік Словацького. Пам'ятна книга урочистостей, влаштованих на честь поета в 1909 році"(Львів, 1911). Звернемось до цієї публікації.

У Кременець, "де сто років тому назад Провидіння послало нещасному народові пророка, аби він надихнув його новим духом і показав йому дорогу до відродження і воскресіння", з'їхалась "не тільки шляхта і польське міщанство з околиць Кременця, але також і з віддалених губерній; з'їхались, крім того, представники преси, літератори, політики з Варшави і Києва. Приїхала також дружина з Бродів "Співочий гурток" в кількості 16 осіб під керівництвом пана Станіслава Ожги, аби, під його диригуванням, польськими піснями (які попередньо пройшли цензуру) оздобити 100-у річницю народження творця "Короля-Духа". Серед безлічі гостей ясніла постать відомої поетеси Марії Конопницької".

Перед початком урочистостей було підготовлено костьол: "вікна закрито чорним крепом, по середині головного нефу поставлено катафалк з труною, вкритий саваном, оздоблений зеленню рослин. На катафалку виднівся олій¬ний портрет поета. Замість рами був креп, прикрашений гірляндою з дубового листя. Весь храм і хори прибрані були великими зеленими гірляндами, оздобленими гронами горобини".

Шляхетський клуб також був приготовлений до урочистостей. "В неділю 5 вересня в парафіяльному костьолі відбулась понтифікальна служба за участю великої кількості духовенства, під час якої ксьондз-пралат з Бердичева ви¬голосив промову про Словацького. Того ж дня о 5 годині відбулася жалобна служба".

Після промови ксьондза-пралата Д. Бончкевича "було відкрито і посвячено таблицю в бічному правому нефові на пожертви жительки Кременця". (Текст таблиці: "Д. О. М. Пам'яті Юліуша Словацького народженого в Кременці дня 23 серпня 1809 року, який помер в Парижі дня 3 квітня 1849 р. Кременчани. 23 серпня 1909 p."). Зворушення, яке огорнуло натовп, було посилене прегар¬ним співом дружини з Бродів і Львова, а також присутністю двох делегацій: від молоді з Рівного з вінком з червоними стрічками, з написом "Нехай живі не втрачають надії, несуть народу сяйво знання. - Юліушу Словацькому молодь з Рівного"; і також другої від чехів-колоністів з околиць Кременця, які повісили під таблицею величезний вінок з написом: "Юліусу Словацкему — велкему Словаку, славнему полскему поетові — кременецті Чехове".

...О восьмій вечора в шляхетському клубі відбувся урочистий вечір. Після натхненного слова пана Едварда Пашковського (Київ) читались декламаторами В. Кунцевичем, И. Орлинським і Л. Питлинською поезії і уривки з поем і драм Ю. Словацького, винагороджувані гарячими оплесками слухачів. У залі шляхетського клубу ("Благородного собрания") був присутній учень Креме¬нецького комерційного училища Володимир Еліан. Будучи вже пенсіонером,

у 1959 р. Володимир Іванович написав спомини про цю подію: "Настрій в залі був піднесений й урочистий. І хоч приміщення, де відбувався вечір, було освітлене кількома нафтовими лампами, які через велику задуху тьмяно бли-мали, здавалося, що урочистість небуденної події в житті малого провінційного міста надає цьому приміщенню, зокрема сцені, особливого блиску. Відчувалося, що всі присутні на вечорі щиро шанують пам'ять великого Кременчанина. Коли ж зі сцени пролунали слова поетового Заповіту, а в ньому полум'яний заклик Словацького: "Живі хай не втрачають надії", здавалося, що в очах усіх присутніх спалахнула ця надія і міцна віра в близьке світле майбутнє як для польського народу, так і для того народу, на землі якого народився поет і соками якої живився цей великий художник слова, польський патріот Юліуш Словацький".

На другий день, 6 вересня 1909 p., урочистості продовжувались. У костьолі знову відбулись жалобні богослужіння до першої години дня, після чого малими групами присутні вдалися на Туницький цвинтар на могилу матері поета. Могила ця, донедавна занедбана, тепер була ґрунтовно відновлена і впорядкована. Тут також покладались вінки.

О третій годині дня в залах Кременецького комерційного училища відбувся обід на честь гостей, на якому були прочитані вітальні телеграми. О восьмій годині вечора знову відбувся концерт, перлиною якого був фрагмент з "Марії Стюарт".

Після вечері прощався у себе з учасниками незабутніх урочистостей їх головний ініціатор — ксьондз Міхал Бєлєцкі.

Наступного року (1910) в місцевому костьолі відкрито пам'ятник Словаць¬кому роботи Вацлава Шимановського. В ніші, яка знаходиться в обрамленні з червоного келецького мармуру, представлено поета, який сидить, спираю¬чи голову на руку. В глибині за ним стоїть геній поезії — крилатий рицар із спущеним забралом. Група виконана з бронзи зеленуватих тонів.

Так були описані перші ювілейні урочистості Юліуша Словацького в Кременці.

З тих пір пройшло 85 літ. Пам'ятна таблиця і пам'ятник так само поруч знаходяться в костьолі св. Станіслава, який, на відміну від інших римо-католицьких храмів, не був закритим навіть у часи лихоліть, і гості міста завжди могли бачити їх. Ще й досі серед кременчан, як данина часам утисків, кружляє думка, що робота Шимановського таємно була привезена з Парижа і таємно встановлена. Ця версія має контрвідповідь у споминах старого кременчанина Олександра Вітенка, написаних 29 травня 1969 p.: "Ніхто ніякої таємниці не робив з постановкою в костьолі пам'ятника Словацькому. Довгий час біля костьолу стояла упаковка з дощок і казали, що то пам'ятник. За моєї пам'яті вмонтували той пам'ятник у костьолі, і ми, тоді ще учні, не раз заходили дивитися". (Вітенко О. Л. "Нотатки", експозиція відділу Ю. Словацького ККМ — Кременецького краєзнавчого музею).

Пам'ять про організаторів святкування 100-річчя поета в Кременці зав¬дяки ксьондзу М. Бєлєцкому та інженеру М. Андричу збереглася донині. Вчителька-пенсінерка (1913 року народження) кременчанка Галина Василівна Покровська з великою любов'ю розповідала про свою хрещену матір Аполінарію Іванівну Андрич — дружину М. Ф. Андрича, про нього самого, про їх дружбу з ксьондзом Бєлєцким. Власне від пані Покровської музей має цінні документи початку століття: фотографію костьолу, прибраного до юві-лейних урочистостей (1909), кошториси видатків на святкування 100-річчя Ю. Словацького, написані рукою Мечислава Андрича, його портрет, оригі¬нальну програму ювілейного концерту та ін. Галина Василівна Покровська навіть і жила в колишньому домі Андричів.

Неподалік по тій же вулиці М. Кривоноса (колись Боярській) знаходиться цегляний дім Бєлєцкого (збудованого за проектом М. Андрича).

Через 30 років після 100-літнього ювілею, у 1939 p., в Кременці засновано Загальнопольський комітет вшанування пам'яті Юліуша Словацького. Його очолив куратор Кременецького ліцею Стефан Чарноцкі. До складу Комітету входило 22 члени: бурмістр Кременця Ян Бопре, професор Казімєж Грошиньскі, директор музею професор Францішек Мончак, художник Еміль Крха та інші особи. Протекторат, над роботою Комітету прийняв президент Речі Посполитої Ігнаци Мосціцкі разом із іншими офіційними особами.

1939 р. був оголошений "Роком Словацького": мали відзначатись 90- річчя з дня смерті і 130-річчя від дня народження поета. Все місто почало з ентузіазмом працювати - готувались натхненні доповіді (Станіслав Чарноцкі, професор Казімєж Грошиньскі); майстри художньої фотографії Хенрик Гер- манович, Станіслав Схейбаль та інші виконали серії поетичних (фотографій міста і околиць, оздоблюючи ними прекрасні видання: "Місто великої туги", "Кременець", "Чудове рідне місто Юліуша Словацького" (в останньому добірку фрагментів з поезії і листів поета зробила пані Емілія Корнашевська-Германович). Були надруковані програми урочистостей, вхідні квитки, пам'ятні значки з профілем Словацького і т. д.

Цей перший "Рік Словацького" розпочався в переддень 90-річчя смерті поета - 2 квітня 1939 р. В статті "Він - як полум'яний стовп" (спеціальний випуск журналу "Кременецьке життя" 1939 р.) автор Емілія Корнашевська так про це розповідала: "В полудень цього дня на майдані Кременецького ліцею згромадилась молодь всіх шкіл Ліцею і вчителі. Під прапором Кременецького ліцею стояла групка молоді, яка мала виїхати у Краків, щоб біля саркофага Короля-Духа покласти вінки. Виряджав їх куратор Ліцею Стефан Чарноцкі. ...Вся молодь проводжала прапор і делегацію через усе місто. Ввечері місто набрало святкового вигляду. Вузькі вулички Кременця мали над собою якби балдахін з лопочучих на вітрові хоругв. У вітринах магазинів з'явились портрети Словацького, прибрані квітами і зеленню. На горі Боні запалали вогнища.

В театральному залі молодь гімназії і Кременецького ліцею ставила "Зо¬лотий Череп" - фрагмент драми Словацького про Кременець. Був це вступ, пролог до власне урочистостей на честь Ю. Словацького.

День 3-го квітня - 90 річниця смерті Поета - розпочався в костьолі ліцею службою, яку провадив кременецький декан ксьондз А. Станішевський. Ввечері у колонному залі ліцею відбулось урочисте засідання. Його відкрив своєю доповіддю голова Комітету Станіслав Чарноцкі. Декламувались поезії, співались пісні, об'єднані кременецькі хори під керівництвом Івана Гіпського (ми пам'ятаємо його як довголітнього директора Кременецької музичної школи в післявоєнний час - примітка автора) виконали могутню кантату И. Галла на честь Словацького. Чудесне фортепіанне тріо г-моль Шопена, виконане Ельжбєтою Крха, Єжи Гаше і Емілем Крхою, було справжнім пережиттям, бо, мабуть, жодна музика не відповідає так настрою, духові поезії Словаць¬кого, як музика Шопена."

Так розпочався Рік Словацького в Кременці. А тим часом до Кракова прибула кременецька делегація.

"Ранок весняного дня, — описував цей візит професор Казімєж Грошиньскі в статті "Біля гробу Словацького". — У високих вікнах пливе небесна блакить і хмари, - як лебеді. Стоїмо тихою громадкою. - Перед нами темна меморіальна дошка: "Пам'яті Юліуша Словацького, сина Евзебіуша, народ¬женого в Кременці, померлого в Парижі, який боротьбу поезією у відродженні духу і почуттів людяності по-християнськи дня 3 квітня 1849 року закінчив, невтішна в жалобі мати присвячує". ...Складаємо біля підніжжя таблиці білі квіти. І хоч це таблиця з іменем Сина, знаємо, що призначаємо їх - Матері.

Костьол св. Анни з таблицею Юліушу Словацькому - це перше місце, куди ми прийшли, приїхавши до Кракова.

Другого дня Вавель. ...Сходимо по вузьких сходах: біла гробниця Адама Міцкевича, а в глибині - високий, чорний, блискучий цоколь саркофага Великого Кременчанина. Схиляється прапор і покриває верх саркофага -покладаємо вінки: з біло-червоною стрічкою від імені Комітету по вшану-ванню річниці Юліуша Словацького, з червоно-блакитною - від імені Кре-менецького ліцею. Діти зі школи "цвічень" ставлять глиняні миски з першими квітами Кременецьких гір - підсніжниками..."

Жаль, у короткому нарисі не можна більш докладно процитувати описів подій цих передвоєнних весни і літа.

"В травні 1939 року в Кременці, - пригадувала потім пані Емілія Германович, - була відкрита велика і чудово опрацьована експозиція пам'яток, пов'язаних із Словацьким, зібраних з багатьох музеїв, бібліотек і приватних польських колекцій (Оссолінеум (Львів), Національний музей, Бібліотека Красінських (Варшава), колекція візитатора Яна Міхальського (Варшава) та ін.]. Прикрашали експозицію печатка і маленький секретер Словацького, рукописи "Балладини", "Золотого Черепу", "Генезису Духу", "Подорожі на Схід", Записника з подорожі на Схід, кілька листів з різних періодів життя, шлюбне свідоцтво батьків, заповіт батька, шкатулка і альбом пані Саломеї, малюнки Словацького (проект нагробка на могилі діда і бабуні, олійна ро¬бота "Імлистий ранок на морі"), портрет Юліуша Словацького-дитини роботи Яна Рустема, портрет поета роботи Бичковського (1832), медальйон з профілем Словацького роботи Олещинського, портрети батьків, діда і ба¬буні Янушевських, Герсилії і Александри Бекю, перші прижиттєві видання творів поета. Організували і опрацювали експозицію Ян Міхальскі і Марія Данілевіч". (Інформаційні нотатки до виставки під назвою "Словацький на тлі епохи" 1939 р. - машинопис, фонди ККМ).

Пункт за пунктом виконувалась програма "Року". Протягом літа місто було переповнене екскурсантами. Наближався вересень. Кременець готувався до урочистості 130-річчя народження поета.

Першого вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, почалась війна...

Трагічно склались долі багатьох з учасників цих обірваних, незакінчених святкових днів. Голова Комітету Стефан Чарноцкі у 1939 р. був арештований і відправлений на Схід СРСР, де трагічно загинув біля Аральського моря;

Францішек Мончак разом з іншими викладачами Ліцею в числі інтелігенції міста був улітку 1941 р. розстріляний німцями під Хрестовою горою... Хтось пропав безвісти. Ті, хто лишився в живих, далеко опинились від рідного міста. Живуть тепер у Кракові, Познані, Варшаві, Вроцлаві, Лондоні, США (не перерахувати міст) колишні кременчани, які пам'ятають ці радісні передвоєнні дні: Емілія Германович, Еліза Вуйтович, Славомир Мончак, Олександр Недзвєдзкі, Войцех Опольські, Ганна Чарноцка, Філіпіна Ашрафі... Нехай вибачать всі, кого ми не в стані тут назвати: перелічити всіх неможливо. Від них по краплині ми дізнаємось про хід тих давніх подій, про долю окремих предметів і документів травневої виставки 1939 p., про долі людей.

І як трагічна крапка стоїть у Кременці на столітньому польському цвинтарі, що на узбіччі гори Воловиці, пам'ятник тим, хто загинув у полум'ї Другої світової війни. Він був поставлений у 50-ту річницю цієї трагедії. У Польщі ж, у Варшаві, ті самі імена перераховані на пам'ятній таблиці, що знаходиться в костьолі Сестер Візиток.

Пройшло 20 літ. Центр Кременця (колишнє гетто) ще мав на собі шрами війни, ще молоді деревця, посаджені на руїнах і згарищах, не могли їх затулити собою. Атмосфера 50-х pp. була нелегкою. Душа прагнула правдивого слова. І ось надійшов 1959 рік - рік 150-річного ювілею Юліуша Словацького.

На Україні, зокрема в Кременці, готувались до цієї річниці. В Києві вий¬шов гарно виданий двотомник вибраних творів поета. Протягом весни і літа в газетах друкувались присвячені йому статті.

І ось знову надійшов вересень - ще післявоєнний, бідний. Але подія, яка відбувалась у Кременці, була визначною: виїзна сесія АН УРСР з приводу 150-річчя Словацького. В ній брали участь Український комітет славістів при Президії Академії наук Української РСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шев-ченка АН УРСР, Інститут суспільних наук АН УРСР та Кременецький дер-жавний педагогічний інститут. Очолював роботу сесії поет-академік Максим Тадейович Рильський. Вона тривала три дні: з 5 по 7 вересня. Доповідачами були М. Рильський (Київ), професор В. Савримович (Варшава), кандидати філологічних наук Б. Стахеєв (Москва), С. Левінська (Київ), Г. Вервес (Київ), К. Довейко (Вільнюс), В. Мартинов (Одеса), Т. Пачовський (Львів), В. Гапова (Мінськ) та вчитель Кременецької СШ М. Середюк.

Крім того, були присутніми Генеральний консул ПНР Ванда Міхалєвска, професор Мар'ян Якубець та ін.

Екскурсії по місту проводили викладачі педінституту І. П. Смолій та

Б. В. Заверуха. Біля будинку Словацьких гості поклали квіти до першого на території цієї садиби пам'ятника поетові - гіпсового погруддя роботи кременецького скульптора-аматора Миколи Матусевича (зараз він зберігається в будинку Словацьких - міській бібліотеці, яка носить ім'я поета).

Гості були захоплені мальовничістю і поетичним духом міста. Максим Рильський писав у ці дні: "Є міста, що полонять і зачаровують душу, міста, про які передовсім хочеться сказати: яке поетичне місто! Ходиш по Кремен¬цю, дивишся на його спокійні чисті вулиці, на чепурні будиночки з квітами на вікнах, на пов'язану стількома історичними споминами Замкову гору, на старі липи і ясени, що пам'ятають ще малого Юліуша Словацького, і думаєш: як це прекрасно, як це зрозуміло, що саме тут народився геніальний поет".

Від часу 150-ліття поета річниці почали відзначатись регулярно через 10, потім через 5 років, а врешті (з 1992 р.) і щорічно.

Відзначення 160-ї річниці Словацького у Кременці було так само урочи¬стою подією міжнародного масштабу. Ідея її проведення народилась у спілку¬ванні двох визначних поетів: Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича. На Україні видано їх листування з передмовою Дмитра Павличка ("Вітчизна".- 1985 р. -№ 10.). Ось два фрагменти з їх листів. Микола Бажан у листі до Ярослава Івашкевича: "Місяць тому їздив в романтичну поїздку до пана Юліуша в Кременець. Прекрасна була поїздка. Спало на думку: в наступно¬му році 160 літ народження великого українського поляка. Чому не зібратися польським, українським, російським, білоруським письменникам у Кременці на розмову про взаємні переклади? Може, це і в плані святкування Польської Народної Республіки буде прийнято?" (1968, Київ).

Ярослав Івашкевич з радістю відповідав: "Ваша пропозиція про зустріч в Кременці прекрасна, вона була зустрінута з великим захопленням у нашій Спілці. Іноземна комісія займається цією справою. Я ніколи не був в Кременці і дуже хотів би відвідати це місто - я стільки про нього читав і чув, і навіть сам писав, не бачивши". (13. X. 1968, Ставіско.)

Відзначення 160-річчя з дня народження Словацького було призначено на жовтень 1969 р. Як завжди йшли приготування. У Києві вийшов томик творів поета "Поезії" (В-во "Дніпро", 1969), куди увійшли нові переклади ук¬раїнських поетів. У Кременці на території садиби Словацьких було встановлено (замість старого гіпсового) бронзове погруддя роботи відомого українського скульптора Василя Бородая. Будиночок Словацьких відремонтували.

День 7 жовтня, після сірих дощових тижнів спалахнув яскравим сонцем, синню небес та першим багрянцем і жовтизною лісів на горах. З самого ранку біля музею, звідки мала починатись хода урочистостей, у великій кількості почали збиратись кременчани. В усьому була атмосфера очікування визнач¬ної події. І ось з-за повороту з'явився кортеж чорних "Волг". Вони одна за одною зупинялись, і з них виходили гості - визначні літератори України, Білорусії, Росії: ініціатори свята Микола Бажан та Ярослав Івашкевич, Іван Драч, Дмитро Павличко (Київ), Юліан Пшибось, Юліан Волошиновський, Ернест Бриль (Польща), Ніл Гілевич (Білорусія), Бронюс Мацкявичюс, Альгімантас Бучіс (Литва), Лев Таурін, Давид Самойлов, Борис Стахеєв (Росія) та інші.

Урочистість почалась. Гості ознайомились з експозицією літературно- меморіального залу Юліуша Словацького (якраз перед тим він зазнав ре- експозиції). Звідси всі вирушили до будинку Словацьких, ґанок якого став імпровізованою кафедрою. З неї виступаючі схвильовано промовляли до величезного згромадження кременчан.

Ярослав Івашкевич, високий і поважний, в якому відчувався благород¬ний тягар років, його літературної діяльності і життєвого досвіду, урочисто підійшов до мікрофона:

"Дорогі присутні! Не знаю, чи якось ті речення, ті думки, які крутяться мені в голові, складу в сформовану цілісність. Я занадто зворушений, перший раз будучи в Кременці, на цьому подвір'ї батьків Юліуша Словацького, пе¬ред цим пам'ятником Словацького, який має тут означати його присутність, про яку всі перед тим пам'ятали, але яка буде тепер символом остаточного замешкання Словацького в Кременці.

Дорогі мої! На цьому прикладі літератури - великої і романтичної літе¬ратури, - на прикладі цього пам'ятника, який відкривається на українській землі, прилученій до Радянського Союзу, і який представляє велику польську патріотичну мисль, маємо безпосередній приклад того, як те, що є великим в літературі, єднає, а не ділить. Перед лицем Словацького, перед його величчю, перед його поезією ми забуваємо про все, що нас коли-небудь ділило. Забу¬ваємо про те, що ми не раз мали собі до взаємного докору. Стоїмо, поєднані шаною до великої поезії, великої літератури, великої думки, великої філософії. І я хотів би, щоб цей символ, який тут відтепер лишається у вашому місті, став символом миру між нашими народами, як найширшої співпраці і віднайдення всього того, що ви нам дали і що ми вам коли-небудь приносили. Нехай же цей пам'ятник буде пам'ятником не тільки приязні між народом українським і народом польським, але і пам'ятником миру між всіма народами, пам'ятником великої мислі і великого мистецтва, яке стоїть понад усім". (Магнітофонний запис, фонди ККМ).

Натхненні виступи учасників цього літературного мітингу закінчились палкою промовою Дмитра Павличка, яку український поет завершив сло¬вами: "Хай буде українська земля Юліушу Словацькому не тільки землею материнської ласки, не тільки - дитинства, але землею його безсмертя!" (Магнітофонний запис, фонди ККМ).

Після промов настає момент відкриття пам'ятника. Спадає біле покривало, відкриваючи присутнім мистецьку роботу українського скульптора. Покла¬даються квіти. Поети Микола Бажан і Ярослав Івашкевич поруч садять на згадку дві берізки.

Далі всі вирушають на Туницький цвинтар до могили матері поета. На чолі стихійної процесії йдуть з вінками Генеральний консул ПНР в Києві пан Януш Грохульський з дружиною, Микола Платонович Бажан, Ярослав Івашкевич.

Проникаючи через листя високого ясеня (не "сливочки", не "черешеньки"), що осіняє могилу пані Словацької-Бекю, сонячне осіннє світло розсіюєть¬ся, утворюючи над прямокутною колоною надгробного пам'ятника сяючий купол. В урочистій тиші звучать рядки з "Беньовського". Їх читає польська письменниця Халіна Аудерска.

Після цвинтаря - Замкова гора. З неї відкривається, як стверджує пані Ірена Сандецька, "один з прекрасних видів Європи" - панорама міста, Кременецьких гір, рівнини Малого Полісся і далекий силует Почаївської лаври на заході.

День завершується урочистим вечором у місцевому Будинку культури. Так в основних рисах уклалась традиція - схема проведення всіх наступних урочистостей.

8 жовтня в Тернополі (обласний центр) відбувся міжнародний симпозіум, присвячений проблемам братніх літератур. Завершення ж урочистостей 160- річчя від дня народження Словацького проходила вже в Києві, в університеті, який постав у 1834 р. на базі перенесеного туди Кременецького ліцею.

Натхнений урочистостями кременецький поет і художник Іван Дем'янович Гарасевич закінчив того ж 1969 р. свій цикл з десяти поезій, присвячених Словацькому, під назвою "Сонети туги". Кожен з них написаний на підставі певного спомину Словацького про Кременець і від імені Словацького.

Там, де солодка серцю далечінь Постійним шепотом мойого духа кличе, -

В гаях і луках снить моя Волинь,

В долонях скорби криючи обличчя.

Там Кременець, колиска днів моїх.

В гірській долині, в сонці голубіє Без мене. Боже!.. Я ж з вигнань своїх В тузі нездоланій, ятріючій болію.

І марний дар мені ота краса Захмарних Альп й ті дивні водоспади:

Згадаю Кременець — увесь їх чар згаса...

О, він, як тінь, що сповнена принади!

Як біль душі, яка не зна пощади, г

Як матері загірних мук сльоза.

170-ліття народження поета відзначалось у 1979 р. Його ініціатором і полум'яним промовцем був український поет Дмитро Павличко, учасниками

- консул ПНР в Києві в справах культури Міхал Гарболіньскі, український полоніст Григорій Вервес, поет і перекладач Словацького українською мовою Іван Ілинський, український поет Петро Осадчук, місцеві поети та офіційні особи.

"Сьогодні, 8 вересня 1979 року, українські письменники, вчені, а також представники партійних, державних установ України приїхали до Кременця,

- записав тоді в "Книзі відвідувачів Кременецького краєзнавчого музею" Дмитро Павличко, - щоб віддати честь генієві польської та світової літера¬тури з нагоди 170-ліття поета. Слово Юліуша Словацького світить нашим народам на їхньому високому шляху, воно дає нам силу духовну - наймогутнішу силу людей. Для українського народу Кременець, де народився Словаць¬кий, таке ж дороге місце, як Моринці і Нагуєвичі, Новоград-Волинський і Русів! Хай благословляється між кременчанами, між нашими серцями, між народами й братами ім'я Юліуша Словацького".

1font-family: ; font-size: 14pt;/spanspan style=984 р. був роком 175-річчя Юліуша Словацького. Його заповідав відзначити на Україні, зокрема в Кременці, поет-академік Микола Бажан ще 1969 р. Самого ініціатора на той час уже не було в живих, але ідея втілилась, як це повелось від 1959 року, Комітетом по вшануванню пам'яті поета, ство-реним у Спілці письменників України, за участю Кременецького музею та влади міста і області. Хід урочистостей повторився. У святі взяли участь: член-кореспондент АН УРСР, український полоніст Григорій Вервес, польські дипломати, письменники, радник польського посольства в Москві Збігнєв Доміно, консул Генерального консульства в Києві Влодзімєж Восковскі, ук-раїнські поети Дмитро Павличко та Іван Драч, російський полоніст, доктор філологічних наук Святослав Белза, російський перекладач з Петербурга Святослав Свяцький, доктор філологічних наук Річардас Пакалнішкіс з Литви, білоруський поет Пятрусь Макаль, дитяча поетеса зі Львова Оксана Сенатович та багато інших.

І знову той самий маршрут урочистих подій: відвідини відділу Словаць¬кого в ККМ, промови біля будиночка Словацьких, вінки на могилу матері поета, Замкова гора і вечір в концертному залі Кременецької музичної школи. Як завжди на урочистостях Словацького, атмосфера спілкування була підне¬сеною, радісною. Ім'я Словацького, щирі, дружні почуття об'єднували всіх учасників. Зворушливі записи зберігає та сама "Книга відвідувачів ККМ": "Від імені польської делегації, - писав Збігнєв Доміно, - дякуємо Кремен¬цю - рідному місту Юліуша Словацького, за пам'ять, повну чуття до нашого великого поета, приятеля українського народу. Кланяємось вам з вдячністю і зворушенням". (12. IX. 1984).

1989 р. на Україні, в Кременці святкувалось 180-річчя поета. Проти попереднього воно було відзначене більш скромно, але традиція не перервалась і мала в ньому своє підтвердження і продовження. Подія відбувалась в час на¬родження нових реалій, коли Україна почала виділятись в незалежну державу, що визначило зміст промови поета Дмитра Павличка. Оскільки це було живе слово, схоплене мимохідь на магнітофонну стрічку, і ніде не публікувалось, наводжу його тут майже повністю: воно має велике значення для взаємних польсько-українських стосунків, побудованих на імені великого поета.

"Дорогі польські гості, вельмишановні кременчани! Сьогоднішній день повинен увійти в історію культури українського і польського народів.

Юліуш Словацький народився тут, і все це, що ми ще сьогодні бачимо своїми очима - оця прекрасна природа, оця долина Кременецька і ота гора Бони, і Черча, і річка Іква з лугами, і ті дуби, і ті, уже тепер рідкісні, білі ук¬раїнські хатки, - все це було матерією і все це є матерією поезії і творчості Юліуша Словацького.

Він перший в польській літературі великий Поляк, який визнав за переслідуваним, заборонюваним українським словом право на своє окреме,

незалежне існування. Визнавав за нашим народом право називатися нацією, слов'янською незалежною нацією. Він про нас писав у багатьох своїх творах - про українців, про козацьку націю, про наших предків, які боролись за свободу. І він співчував цій боротьбі.

Юліуш Словацький любив понад усе Польщу. Я не знаю, чи є в іншого народу такий ще патріот, який так любив би свою країну, який справді згорів за її долю, за її майбутнє.

...Словацький учив нас правди, мислити правдиво і дивитись правді в очі.

І коли ми сьогодні хочемо по справедливості жити, то ми повинні поклонитись цьому правдивому генієві і письменникові і вичитати в його словах, вичитати в його книжках ту правду, яку він так безпощадно любив, будучи великим патріотом, але умів правдиво сказати про свій народ.

Я думаю, що ми всі сьогодні схвильовані тим, що робиться на нашій землі і що хочемо якимось чином вписати у наші нинішні турботи і клопоти велике слово великого Поляка. І ми повинні бути вірними нашій приязні, нашій дружбі з польським народом. Бо які б не були переміни на нашій землі, нічого не може змінити нашої приязні. Нічого не може бути вищого, як віра між народами, як правда між народами, як їхня взаємна любов і пошана.

Я перекладав Словацького, я не маю перед собою жодних своїх перекладів... Я, йдучи сюди, буквально на цій вуличці все-таки хотів скласти, бодай в умі, хоч невеликий вірш... І через те хотів би я закінчити свій виступ... вісьмома рядками, які я ще не написав навіть, не те що нікому не показував, а зімпровізував їх тільки-що отут на цьому подвір ї:

Коло могили пані Саломеї У Кременці на цвинтарі стою І пригортаю цвіт землі моєї,

І матері поета віддаю Сумні росисті пелюстки осінні И благаю: "Мамо, поблагословіть Мої слова на службу Україні,

Що сяє знов, як сонця верховіть ".

Власне під час урочистостей 180-річчя, в нових умовах, які виникали в країні, в Кременці постало Товариство відродження польської культури ім. Юліуша Словацького. Відтепер до адміністративних, культурних установ

області і міста та краєзнавчого музею воно прилучилось у справах опіки над усім, що стосується імені великого поета. Власне в середовищі Товариства у 1992 р. народилась думка: Кременець - місто народження одного з великих поетів світу, тому тут щорічно повинні проводитись місячники поезії Юліуша Словацького, як це прийнято робити в інших місцях народження великих поетів. Крім того, період між 4. IX. 1993 - 4. IX. 1994 оголосити "Роком Словацького". Ініціатором був ксьондз Чеслав Щерба, як зазначалось на початку нарису.

Згідно з опрацьованим планом у вересні 1992 р. почалось здійснення цілої програми: відбувся виступ музично-вокального колективу "Арт Музіка" з Любліна під керівництвом Аліції Омйотек; було поставлено міні-спектакль "Мати поета" (фрагмент драми Тамари Сеніної "Доле моя, Кременеччино") в поєднанні з декламацією "Сонетів туги" Івана Гарасевича; із драмою Слова-цького "Золотий череп" виступив аматорський театр з Любачова "Львівський Ковчег" під керівництвом ксьондза Юзефа Дудека; відбулись виступи актора Краківського театру ім. Ю. Словацького Яна Адамського. Закінчила програму "Вересня Словацького-92" композиція (а краще сказати - мінідрама) пані Ірени Сандецької "Камені на шанець" у виконанні молоді і дітей - членів Товариства ім. Ю. Словацького.

Програму "Місячника" "1-го Року" з ентузіазмом підтримало керівництво Кременця, зокрема взяли участь: мер міста Богдан Кульчинський, заступник голови райадміністрації з гуманітарних питань Євгенія Новицька, а потім, перебуваючи на тій же посаді, - Валентина Кульчинська та інші особи.

4 вересня 1993 р. в присутності і за участю представника Президента в області проф. Романа Гром'яка, консула РП у Львові Збігнєва Місяка, мера міста та інших офіційних осіб, за участю Голови Федерації польських органі-зацій в Україні пані Емілії Хмельової, митців, представників преси, кількох польських товариств і кременчан урочисто розпочався "Рік Словацького – 1993-1994". Звучали вірші поета у виконанні молоді, щирі промови, звучала музика.

2 жовтня відбулась наукова конференція на тему "Юліуш Словацький

- поет-романтик", в якій взяли участь професори Варшавського універси¬тету, дослідники творчості поета Станіслав Маковскі, Збігнєв Судольскі, Елігій Шиманіс, Анджей Фабіановскі, професор Чернівецького університету Анатолій Волков та ін.

Наступною подією в рамках "Року" було відкриття виставки "Повернення Поета" (перенесення праху Словацького з Парижа до Кракова у 1927 p.), привезеної з Кракова працівниками Катинського інституту в Польщі. Вона залишилась у музеї як дар друзів і колег.

Краківська конференція - черговий пункт програми "Року Словацького" .

Як добре, що ім'я Юліуша Словацького є будуючим, що воно ріднить нас, що два міста, - велике і мале, - Краків і Кременець долучають у творчий процес єднання свою частку. 

1993 р


oformlennj

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Печать PDF

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

   український поет, перекладач, 

     публіцист, громадський діяч, академік АН України. 

 

111Не так давно мені довелося побувати у місті, де пройшли ди­тинство, юність, а почасти й молодість Юліуша Словацького, на урочистостях, присвячених пам’яті великого поета. Кременець — один із найбільш мальовничих куточків України. Здається, він створений був умисне для того, щоб у ньому народився предивний геній Словацького. Подібно до Новогрудка, він повен згадок про поета. І пам’ять про рідне місто, про гору королеви Бони, про срібну Ікву проніс Юліуш крізь усе своє життя. Ми знаємо, що спо­мини дитинства — завжди найбільш міцні і найбільш яскраві. Дуже часто сторінки про дитячі та юнацькі роки є найсильнішими у мемуарах видатних людей, Та, можливо, ні в кого з вели­ких художників не збережений і не відбитий у творчості «край дитячих літ» з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Юліуша Словацького.

У Парижі, в еміграції, під час знаменитого і трагічного єдино­борства двох гігантів — Міцкевича і Словацького — описаного в кінці п’ятої пісні поеми «Беньовський», Словацький хотів за­кликати, як він про це сам говорить, в союзники собі — не одну з альпійських вершин, не єгипетську піраміду, а саме Кременецьку гору.

Поєдинок свій з автором «Пана Тадеуша», духовну битву з «литвинами», значення якої романтична уява і хворобливе само­любство Словацького надмірно перебільшували,— цей поєдинок, цю битву прирівнював поет до суперечки між Німаном та Іквою. Про «блакитну свою Україну», і не лише про Кременець, про Ікву, а й про Тульчин, про Софіївку, про Дніпро згадував Словацький не раз із справді синівською любов’ю.

Темі «Словацький і Україна» присвячено в українському літературознавстві кілька робіт, остання і найбільш ґрунтовна з них - книга Григорія Вервеса. Дослідники звертають увагу на те, що один із найбільш ранніх творів Словацького — «Пісня козацької дівчини» — побудований на українській тематиці, що до історії України, до часів козацтва звернений погляд Юліуша в його поемі «Змій», що дія поеми «Беньовський», як і драм «Фантазій» та «Мазепа», відбувається на Україні. Вони вказують, що Словацький вивчав джерела, пов’язані з минулим України, в тому числі опис її, складений Бопланом. Вони підкреслюють, що в таких творах, як «Срібний сон Саломеї», поет на відміну під багатьох своїх сучасників — зі співчуттям зображував рух українського селянства проти польської шляхти і магнатів. При цьому цілком правомірно згадуються імена Северина Гощинського і Тараса Шевченка. Але важко заперечувати, що Запорізь­ка Січ у «Змії» зображена густо-фантастичними фарбами, що українські пейзажі у «Беньовському» далекі від реалістичної правдивості, що Мазепа в однойменній драмі ближчий до образів Байрона і Гюго, ніж до відомої історичної особи, що дія «Фантазія» нічим не віддзеркалює тієї країни, де вона відбувається, що мова Семенка у «Срібному сні» заповнена українізмами, вельми далекими від живої народної мови...

Та чи треба ставити перед поетом вимоги, яких він сам перед собою не ставив? Поет творить за законами, ним самим установленими, на це тонко вказував Пушкін. А в закони бурхливого ро­мантика Словацького зовсім не входило точне зображення досте­менного життя — чи то сучасного йому, чи то минулого. Україна Словацького — значною мірою фантастична, але говорить він про неї та про її народ у піднесених поетичних образах і з гарячою любов’ю.

Григорій Вервес, посилаючись на листи поета до матері, пере­конливо показує, що Словацький цікавився українською народ­ною поезією і знав її — якою мірою, це інше питання. Вервес цитує передмову до «Короля Лядови», де Словацький порівнює україн­ські народні пісні з піснями «трубадурів і труверів, прославлених у Франції, й мінезингерів у Германії» і твердить, що «пісні ці стануть основою літератури майбутнього».

Це, як вказує Вервес, писалося в 1832 р., коли нова українська література вже існувала,— але поет про неї не знав. Тим знаменніше, що Словацький, який захопився, подібно до багатьох роман­тиків, фольклором і черпав з нього мотиви для своїх творів, з та­кою прозорливістю вказав шляхи, якими справді пішла українська література. Адже творчість Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, творчість усіх передових письменників України XIX—XX сторіч своїми коренями глибоко входить у народний ґрунт.

Я назвав ім’я великого Тараса Шевченка. У нас немає даних говорити про те, що Шевченко читав Словацького. Але звертаємось до вже названої поеми «Змій», читаємо там таку похідну пісню козаків:

Ho! daleko Czarne Morze,

Gdzie się czajki kąpią w pianach.

Palmy zamki na Bosforze,

Jako trzciny na limanach.

Tym, co zginą, włożym w usta

Piastr, wybity w Carogrodzie.

Pacierze za nich, a potem wina,

Wina w weneckim krysztale:

Za pamięć druhów pije drużyna.

Szumcie, czajki, szumcie, fale.

Ho! Kozak panem

Błękitnej fali...

Urra ho! dalej! urra ho! dalej!

Z naszym hetmanem

Urra ho! dalej!..

Поема написана на самому початку 30-х років минулого сторіччя. А років через десять Шевченко написав поему «Гамалія», в якій запорожці, так само, як і герої Словацького, відправляючись у морський похід проти турків, співають:

У туркені, по тім боці,

Хата на помості.

Гай, гай! Море, грай!

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.

 

У туркені у кишені

Таляри, дукати.

Не кишені трусить

Їдем різать, палить,

Братів визволяти.

 

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой ги! Вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля і слава!

Можна, звичайно, говорити про спільні фольклорні джерела, що породили ці незвичайно подібні між собою і за настроєм, і за формою, і за окремими виразами пісні. Але цікаво, що і в Словацького, і в Шевченка ми бачимо вигадливу версифікацію, склад­ну строфіку, зовсім не властиву народним зразкам. Говорити тут про вплив поета на поета, про ремінісценції, як уже сказано, не доводиться. Але, можливо, набагато цікавіше, ніж вишукувати впливи і ремінісценції, щасливо знаходити збіги та близькість образів і мотивів у великих поетів!


oformlennj

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ…

Печать PDF

Олена Пчілка,

(псевдонім Ольги Петрівни Косач — 

українська письменниця-перекладач, драматург,

член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925).

 

( Текст подається мовою оригіналу.

Журнал "Рідний край", 5-й рік видання, Київ, 1910)  

 

12307552 html_2de156abВ кінці минулого року поляки всюди святкували століття нарождення свого величного поети, Юліуша Словацького, Святкування те відбулося не всюди власне в відповідний день,- (поет народився 23-го серпня, 1809 року),- урочисті обходини відбувалися по-де-куди, на­приклад в Київі, аж у декабрі; але всюди, де тільки єсть значне згромаження поляків, пошановано, більше чи менше святечно, память славутнього поети.

І єсть кого й за що згадати! Ю. Словацький на­лежить до найталановитіших поетів польських. Багато правди єсть в тих словах, що .„слава Міцкевича, при­вабивши очі всіх його земляків, зоставила в більшім затінку - Словацького, ніж би то було повинно бути". Та й після признання великої заслуги Словацького, яко поета, настав був час, коли молодші покоління не­мов забули його; але тепер думка польських поетів знов звернулась до величного зразка, бажаючи йому наслі­дувати,-і саме час освіжити, надати більшого змісту й чуття безкраю убогій і на зміст, і на почування сучасній поезії, що сама себе прозвала „поезією упад­ку" декадентством, однак запанувала всюди, отже і в польській літературі.

Ю. Словацький вродився на Україні, в невелич­кім волинським городі Кременці; там же провів він і перший свій, дитячий вік; перебув там який час уже і в віку юнацькому.

Кременець, тепер глухе повітове місто, був ко­лись значним просвітним осередком на Волині: цілі сто­ліття переховував у собі давнішу освітну спадщину, і ще й під час народження Словацького, в початку 19-го віку, мав славутню школу, що повстала з давнішого латинсько-польського коллегіуму. В тій школі батько Ю. Словацького й був професором.

Взагалі в родині Ю. Словацького освіта стояла досить високо, бо й мати його, з сім’ї волинських па­нів Янушевських, була теж добре освічена й зналася добре на давнішій і тодішній літературі західно-євро­пейській і польській.

В сімї Ю. Словацького не тільки високо стояло знаття літератури, а служено їй і власними силами: батько Словацького сам писав вірші, між іншим написав і скілька драматичних творів.    /

В такім осередку виростав малий Юлій, прий­дешній славутній поет. Годиться спогадати й про роскішнуг надто поетичну околицю кременецьку. Се один з найкращих кутків волинських. Високі гори, вкриті лісами, зеленими левадами, „срібна" Іква, що в’ється під тими горами, дзвінкі джерела з гір, білі українські хатки, розкидані по взгір’ях, в долині город, з тими стародавніми будинками, костелами й церквами,-все те дає надзвичайно гарний краєвид. А велична окрома гора з руїнами історичного замку*) може надавати особ­ливий „романтичний настрій (про це й говорить сам Ю. Словацький).

Взагалі ще й тепер Кременець не здається „по­рожнім" повітовим закамарком, а ще й тепер нагадує, що він жив колись-то значним історичним життям.

Хто раз бачив сей гарний куток, не забуде його ніколи.

В уривку своєї автобіографії Ю. Словацький спогадує теж про величні набожні процесії по Кременцю, про вражаючі одправи костельні під час великих свят, особливо Великодних,

Рано втерявши батька, на 6-му році свого життя, малий Юліуш був вихований найбільше під жіночим надихом,- своєї матері та її двох пасербиць, панночок старших від Юліуша (мати його пішла вдруге заміж за віленського професора Бекю, що мав уже дочок, стар­шого віку). Шкільну свою науку Словацький проходив у віленській гімназії, та в віленському університеті. По скінченню універсітету, Словацький знов повернувся був до Кременця, прожив який час дома, збірався в подоріж по західній Європі, але та подоріж не відбу­лась, бо разом з сином хотіла поїхати й мати, а така подоріж, „під наглядом мами“, здалась Юліушові,-ви­хованому на романтичних гадках, про всякі надзви­чайні речі,- мало принадною. За яким часом, мати вря­дила Юліуша на службу в Варшаві, в якійсь урядовій канцелярії (в комісії скарбу). В самім початку 1880-х років у Варшаві здійнявся польський політичний рух. Нема відомостей, щоб Ю. Словацький належав до якого політичного грона,- не зосталося й якіхсь запальних творів Словацького за того часу, - однак мати його, як пішов розгром молодих поляків, так званих „філяретів" і инших, зважила, що таки краще Юліушові виїхати з Варшави, та й взагалі з Росії; отже й вирядила його в 31-му році за-границю. Ю. Словацький їхав з тією надією, що мандрує він лише на який час, але доля судила йому не вертатися вже ніколи в рідні краї,.. Прожив він 18 літ за-границею, в Парижі, в Швейца­рії, в Італії, їздив і далі, в Арабію, в Єрусалим; в 1848 році наблизився був до Росії, як здіймалося повстання в польській частині Прусії; тоді приїздила до його на побачення мати. Недовге й смутне було те бачення, бо Словацький був уже хворий; в 1849 р. він і по­мер, вернувшись до Парижу,- там же й був похований.

Особисте життя Словацького проходило за-границею не можна сказать, щоб гірко, але не можна сказать, щоб і щасливо... Траплялися такі серця, що й дуже його любили, кохав і він, але доля не судила йому милого подружнього життя ні з ким,- він увесь вік прожив одиноким. Його перша кохана була панна Снядецька, полька, що жила в Вільні, як ще й Сло­вацький був там, в універсітеті; погравшися в кохан­ня з гарним, молодим поетом, панна залишила його, закохавшися в сина віленського губернатора, Корсакова... Зустрівав потім Словацький за-границею ще й инщих своїх землячок і з де-якими з них, як наприк­лад з Марією Водзінською, заходила (в Швейцарії) ніби сердечна приязнь; з однією, великою багачкою Анелею Мощинською, (у Флоренції), ніби йшлося до того, що мала-б вона стати вже нареченою Словацького, але власне те около багацтва, „дому егоізму, дому сповне­ного холодним повітрям золота" одвернуло Словаць­кого—і він виїхав собі з Флоренції далі..,

Як шалена буря перелетіло потім над душею Сло­вацького й недовге кохання з панею Бобровою...

Гарний на вроду, принадний поет,- що „вмів так подобатись, коли хтів“,- чарував Словацький не тільки землячок: його кохали й чужинки. Швейцарка, панна Еглантина Пате, дочка господині того пенсіону, де жив скілька літ Словацький, (біля Женеви), закохалась була в його шалено, але... в серці Словацького не знай­шлося до неї теплішого почуття, ніж приязнь, і Сло­вацький виїхав до Італії, а панна-господиня, втратив­ши його, пішла за „порядного" швейцарця...

І так, одиноким, скінчив і життя своє Словаць­кий. Коли помер, ні одна душа близька не була при йому, не оплакала його...

В одному з листів Словацький писав: „коханка, що любила мене найбільше, і що я кохав її найбіль­ше,—се була моя Муза. З нею ми не розлучались"...

Що-ж дала ся коханка? Що зосталось від сієї любови?

Твори Словацького, написані на протязі скількох десятиліттів, звичайно мають в собі відміни, відбивають різні течії життя й думки, але все-ж по своєму поход­женню й головному напрямку поезія Словацького була—романтичною. Романтиком був він у перших своїх поемах, на фантазійні, героїчні теми, таким же зостав­ся й у пізніших драматичних творах, сходячи хіба до лірики в дрібних віршах, але й сі твори романтично направлена думка часто закрашувала взнеслим фанта­зійним малевом подробиць.

Романтизмом була сповнена вся думка поетова. Широка знайомість із західно-європейською романтич­ною літературою виховала Музу Словацького на та­ких поетах, як Гюго, Байрон і инші. У своїй польській літературі. Словацький, починаючи писать, мав перед собою такий осяйний зразок поета-романтика, як Міцкевич, що був уже тоді в славі своїй. Отже Міцкевич теж показав, як можна брати зміст із своєї баєчности, брати своїх народних діячів і надавати так заснованим творам вигляд величний, мальовничий.

Дивна однак річ з тими взаєминами Словацького й Міцкевича. Молодик - Словацький, ледві почавши пи­сать, з великим пошануванням дивився вгору на свого вже славутнього зємляка-поета; він написав до Міцке­вича листа й послав йому свої юнацькі спроби-вірші, але Міцкевич не звернув на його уваги... І коли обидва поети зустрілися в Парижі, то опріч холодно-гречної розмови нічого не вийшло... Пізніше, там же в Пари­жі, обидва виходці-поети неначе навіть досадливо розійшлися, з ворожим настроєм один проти одного.

І все-ж таки, по своїй поетичній творчости, оби­два належали одній школі, мали одну Музу; хоч, зви­чайно,- щоб там не говорили прихильники Словаць­кого,- Муза Міцкевича все-ж таки злетіла вище. Та­кого блискучого помаху крил, думки й чуття, як ба­чимо вже і в ранньому творові Міцкевича, „Ода до молоді,- Муза Словацького не мала.

Хоч все-ж таки і Словацького Муза лишила твори такої високої, ціни, що ними по-праву пишається поль­ська література. Збудовані ті твори буйною, роскішною фантазією, розцвічені барвистим словом; добре вико- вана мова, витончена до високої міри на зразках за­хідно-європейських майстрів слова, надає творам Сло­вацького особливої принади.

Що до ідейного напрямку, то Словацький висту­пає всюди яко патріота й при тім патріота-демократ, (це особливо треба відзначити, говорячи про письмен­ника польського). Патріотичний зарис мають всі біль­ші твори Словацького; при тім у де-яких з них, як у трагедії Лілля Венеда, або в „Беньовському “ затята проповідь патріотизму доходить до героїчного одушевлення. Так було, доки поетом не запанував містицизм.

Але можна сказати, що все-ж таки Муза Сло­вацького була більш витривалою - і, навіть у старшому вікові, не так поринула в нетрах містицизму, навіяного особливо ксьондзом Товіанським, як думка Міцкевича. В своїх ідейних поглядах на життя історичне, громад­ське Словацький був тверезіший, ніж кружок поляків- емігрантів того часу. З сього погляду надзвичайно ці­каве - змагання Словацького з польським письменни­ком Зигмунтом Красінським.

В році 1845 Красінський виступив проти демо­кратичної проповіді його земляків серед люду; він осте­рігав, щоб не будили приспаного народу, бо, прокинувшись, народ може взятися до „гайдамаччини; Красінський понижав при тім „звіря“-народ, а звеличував тільки шляхту свою. - Отже супроти таких „Псальмів Красінського повстав Ю. Словацький, написавши відповідь Красінському в обороні народу; про шляхту-ж польську сміливо висловився, що вона стратила свою гідність і стала нікчемною.

Знайомлючись ближче з творами Словацького, ми хотіли переконатись, наскільки відзначилося в його пи­санню те, що він вродився на Вкраїні, що думка його в ранній вік його, та й пізніше, при спогадах на чужині про вітчизну- повинна була звертатися до того рідного краю, до волинської України.

Але даремне було-б шукати в Словацького - якогось особливого „українізму. Нема слідів, чи Сло­вацький задумувався над тим, що було на Волині поль­ського, а що українського. Та й не було звідки тій свідомості взятися... Словацький жив з-малу жит­тям своєї чисто польської сім’ї, під надихом виключно- польської культури. Однак все-ж особливу увагу, лю­бов до того рідного волинського краю, можна помітити в багатьох творах Словацького. Звичайно, се -органична любов до рідного краю, яко до свого „родови­ща, се та любов, що живе в кождій чулій душі і особ­ливо зростає в ній - на чужині, коли людині починає здаватись, що там, у рідній стороні, і зорі сяють ясні­ше, і квітки пахнуть більше!..

Отже в чулих спогадах Словацького про Волинь, та про мальовничу природу сього краю, ще не можна бачити якогось особливого „українства; але-ж на де­яких творах сього поета видно, що таки думка його часом особливо зверталася до країв і людей українських.

До речі сказати, що самим першим поетичним твором Словацького-була „Дума українська, віршо­ване оповідання про смерть молодого козака в хвилях Дніпрових, після того, як його милу Ганну взяли в по­лон татаре. Твір цей був ще не вироблений, мав на­віть помилки проти вмілости віршування, (бо поетові було всього 18 літ, як він писав ту „Думу"), але все-ж зостається той факт, що перша струна поетової ліри обізвалась на тему - українську.

За „Думою" з’явились і більші його твори україн­ського змісту.

Маємо на увазі не самий тільки драматичний твір його „Мазепа, (певне, навіяний Байроновим Мазепою, але цілком одмінний по змісту від Байронового твору); єсть у Словацького й такі твори, українського змісту, як „Zmijа,“ поема з давнього українського життя, або як назвав сам автор—„romans poetyczny z podań ukraińskich“ (в 6 піснях), Єсть там поход на „чайках до турецької землі, єсть Дніпро, Січ і козаки, сам баєчний гетьман Змій, замок на Чортомлику... Все те перевите романтичними додатками, - русалками й иншими фан­тастичними мріями. Не можна сказати, щоб „Змій11 належав до кращих творів Словацького; мабуть, ба­жаючи зробить те поетичне українське оповідання „простішим, Словацький вийшов із свого звичайного творчого обсягу, де панував такий вироблений пись­менницький хист; отже приходилось авторові „підроб­люватись під простий виклад, а підроблювання так рідко вдається... Хоч все-ж таки єсть і в сій поемі місця щиро-поетичні, і вся вона читається з цікавістю, З приміток авторських видно, що Словацький, може власне для сієї поеми, читав Боплана й инші істо­ричні джерела.

Може бути, що коли-б доля не зробила з Сло­вацького- довічного мандрівця, коли-б вернувся він в піз­нішому вікові, або хоч наїздив, до свого рідного во­линського краю, то край сей, такий поетичний, такий багатий на історичні памятки, надихнув би поетові ще не один твір з українського життя. Але сталось инакше... Однак варто зазначити, що величний поет присвятив Україні скілька творів з козацького життя. При тім Словацький ні одної лихої цяти не по­ложив у своїх творах, злобно й ненавистно, на україн­ських козаків, навіть в сцені з „Беньовського, коли автор малює козаків, як вони вибіраються „на Ляхів“. Козацтво встає в думці поетовій- яко героічне лицар­ство, воно будить своїм завзяттям навіть сімпатію ав­торову, а не лихе почуття його. Нехай би порівняв хто сього автора з - Сєнкєвичем...

Такий образ Юліуша Словацького, яко чоловіка й поета. Природа обдарувала його взнеслим таланом і багатою душею. Муза його не така могутня, як Міцкевичова, але за те не така сувора,- вона лагідніша і, може бути, мала серце ніжніше, більше чулеє. Жаль бере й тепер, коли подумаєш про те, скільки високої духовної сили загинуло марно через те тяжке пробування на чужині! Зібрані в невеличкім гурточку за-границею, польські емігранти жили виключним, життям, - одірвані від отчизни, від близьких своїх інтересів; вони „живи­лися тільки кровью серця свого", мовив Словацький, і в сьому гостро-нервовому, а разом і безгрунтовному жит­тю, серед шарварку парижського, а разом з тим - се­ред самотности, немов на скелястім острові серед хвиль морських, перегоряли найкращі серця,.. Навіть в сво­єму близькому земляцькому гроні повставали тільки перекори, змагання, зневіря, одчай... Не дивно, що знебулая, зболілая душа обох величних поетів, Міцке­вича й Словацького, пішла по шляху містицизму. Зви­чайно, для його було ще й давніш заложено грунт: виховання обох поетів було засновано на глибокій вірі й щирому пошануванню релігійних звичаїв. Се здавен дало місце для підвисшеного містичного чуття. Нага­даєм, як Словацький оповідає про свій побит у Єру­салимі,- як він провів цілу ніч у замкнутому храмі Господнім, як, зоставшись там один, „з великим пла­чем кинувся на камінь від гробу“, далі читав до пів­ночі святе письмо, а потім на колінах переслухав нічну одправу край гробу, і грецьку й католицьку.

Надодаток, багато значили й обставини емігрант­ського життя. Там, у країні віри, можна було утворити собі якесь нове життя, по-над тею пустелею, що оточала самотних...

Багато чого стане більше зрозумілим і в творах обох поетів,- коли спогадати умови їх життя на чужині.

Подаємо тут переклади з творів Словацького, з тих, що нам здаються найкращими. Починаємо з тих віршів, що ними поет спогадує свій рідний волинський край


oformlennj

 

height=

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Печать PDF

Іван ДЗЮБА

 Літературознавець, громадський і політичний діяч,

академік Національної академії наук України (1992),

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).

 

 

 

dzubaЦя тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і font-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;serifпропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię nspan style=; color: black;Times New Romana ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcieradłem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

       Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців - Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach inne narody”.      “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

Як тая дитина!

- Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.


oformlennj 

 

 

 

Іван Дзюба

 

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ТАРАС ШЕВspan style=Times New Roman/spanmargin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;font-size: 14.0pt; font-family: ЧЕНКО

 

Ця тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)2. Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського3. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “ŻmijaЮ.Словацький сам визначив як romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tuw Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)4, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”5. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі Król  Ladawyбачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białychprzewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszyі до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...6

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

 Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).7 В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і пропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”8), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького9). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelliта ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”10 (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, MsoNormal; mso-fareast-font-family: ; mso-fareast-font-family: що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо Przygotowanieдо дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”12). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż imoni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'3.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”14.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної  засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з Lista apostolskiego(1846): Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię na ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcierad; color: black; mso-ansi-language: PL; mso-fareast-language: PL;; color: black; mso-ansi-language: UK; mso-fareast-language: UK;,,span lang=łem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”15. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)15

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей Ludу Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań

Jest duch, co z groba wyrywa

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsceBar sie nazywa'7.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

         Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі Do emigracyi о potrzebie idei(1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців -  Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach iTimes New Romanp class=UKTimes New Romannne narody”.       “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представ