UkrainianPolishRussianEnglish

Словацький в Україні

СЛОВО ЮЛ1ША СЛОВАЦЬКОГО І ЄВГЕНА МАЛАНЮКА “З ТИХ ДАЛЕКИХ ДОРІГ” ЕМІГРАЦІЙ...

Печать PDF

Наталія ЄРЖИКІВСЬКА

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України,

м. Київ 

Поет-емігрант Євген Маланюк у листі до проза­їка Уласа Самчука, датованого початком 1942 p., скаржив­ся: “Почав було поему “П’ята симфонія”, але не можу далі. Немає на те нервів...”1 Цей твір, розпочатий під час Другої світової війни у Варшаві, був завершений у 1951 p., вий­шов окремим виданням на початку 1954 р. у Філадельфії (США). У квітні цього ж року паризька газета “Українське слово” вмістила схвальний відгук Олега Штуль-Ждановича “Постріл серед ночі”, в якій автор писав: “Тема поеми - ви­хід з оточення під Дубно та Бродами. Вихід, що став стартом переможного походу на Київ, Одесу 1919 р. ... Наче на філь­мовій стрічці, пробігають в поемі постаті, гострим кадром вирисовується ситуація, а в ній герої... Головне в ній – драма­тична напруга, драматичний малюнок подій...”2 [с. 44- 45].

Епіграфом до тексту були слова Л. ван-Бетховена на партитурі названої симфонії: “Так стукає доля у двері”. До­робок письменника дає право говорити про екзистенційне ро­зуміння Маланюком “феномена серця” не лише як свого, а як серця своєї доби, аналізуючи той час із притаманною поетові “логікою серця” (Б. Паскаль). “ ...Так стукає судьба у браму серця / І треба вміть почути віщий стук...”3 [с. 390] – цим кордоцентричним ритмом починається поема “П’ята симфонія”. Багатозначний і складний символ життєвого шляху людини, народу, держави, всього людства, що спирається на старі міфопоетичні мотиви – образ Долі (Судьби) – постійно присут­ній у творах поетів-емігрантів, постаючи в бінарних опози­ціях “буття – небуття”, “добро – зло”. Парними або злитими співіснують душа і серце, котрим властиве передчуття “віщо­го стукоту”, адже кажуть: “серце чує, а душа бачить, а думки болять”. Отже, серцю і душі надані зір і слух. Бетховенську фразу Маланюк підніс до своєї “брами серця”, а відтак вона перейняла емоційний темпоритм поета і пульс доби, ожила “серця променем ярим”. Ця, так би мовити сердечна метафо­ра, сповнена вогненного служіння національній ідеї.

JI. Куценко у статті “Два поетичні прозріння Є. Маланюка: історія віршів “Напередодні” та “Побачення” з ясовує, що через Тернопільщину не раз пролягав шлях прапорщика Маланюка в Першій світовій війні і поручни­ка Маланюка у змаганнях за державність України4. З цим краєм у 1919 - 1920 pp. переплетені найтрагічніші епізоди з історії української армії і біографії письменника – пораз­ка, еміграція, сором переможених ... А в 30-х роках, уже будучи емігрантом у Польщі, Маланюк неодноразово відпо­чивав у Заліщиках, бував у маєтку Іванни Федорович (Дарії Віконської), приїздив 1936 р. до Крем’янця. В уяві оживали події громадянської війни, збуджуючи переживання, сердеч­ний біль, ставали предметом осмислення у творах.

Одним із таких творів і є “П’ята симфонія”. Поема складається з восьми частин, об’єднаних, сказати б, рухомим ритмом фронтових подій кінця травня – початку черв­ня 1919 р. Триває боротьба за національну державність, відповідальність покладено на плечі командувача Армією УНР Василя Тютюнника. Полишивши Тернопіль, генерал їде до Крем’янця, у розташування Волинської та Запорізької дивізій. Дорога має свій зміст – тут “що не миля, то стопа історії” [3, с. 393]: вона пролягає повз “несказанне ви­диво Почаєва”, а ген за обріями – “Берестечко волиняк заорює І ніяк не може заорать” [3, с. 393]. Поминувши Зба­раж, отаман прибув до розташування тимчасового постою Армії УНР. Прорвати оборону ворога, бо “місто може стати мішком нам” [3, с. 396], зберегти армію – так визнача­ється чільне завдання. У підготовці до майбутніх баталій минув день. Надійшла ніч, ховаючи невідомість наступного дня. А ранком – знову бій і “гармати гратимуть, / Раз-по-раз / Симфонію, а не пісню / Скреготатиме крицеве скерцо – / Вогонь! Вогонь! / І гук / Буде стукотом судьби у серце. /1 всі зрозуміють той стук” [3, с. 399].

Ось така фабула поеми. Частини перша, друга, тре­тя, сьома і восьма мають назви: “І. Тернопіль, 31 трав­ня 1919”, “II. Автом”, “III. У Запорожців”, “VII. Ноктюрн”, “VIII. Tertia vigilia”. Частини четверта, п’ята і шоста названі “Крем’янець. Це конкретизує місце подій, веде читача до древнього міста, понівеченого “війни клекотінням, і хмара­ми пожеж”. Повторенням назви підсилюється трагічність ситуації, в якій опинилася українська армія у червні 1919 року. Лише коли опустилася ніч, “вулички Крем’янця, які бачили багато-багато”, відпочивають од денної “повені па­ніки”: “І ніч урочиста, як свято, / Ніч червнева осяяла всесвіт без меж, / Землю й небо молитвою тиші з’єднала...” [ 3, с. 398].

Помітно, що гра, яку веде поет зі словами й сюже­том, наближає поему до жанру кіносценарію. Цікаво про­писана панорама, вершиною якої є гора Бона. Цей пейзаж згадується у третій, четвертій, п’ятій, шостій і сьомій час­тинах поеми. Приміром, третю частину “III. У Запорожців” завершує картина заходу сонця, світлотіні якого на руїнах замку творять ілюзію корони, нагадуючи тим самим часи польської королеви Бони (з дому Сфорца) XVI ст.: “ ... І вже плями / Низького заходу пливли тихцем, / Й на тлі, що сяв, мов золота запона, / Вершина Бона черню й багрецем / Різь­билась, як надщерблена корона” [3, с. 395].

Сьома частина відрізняється акцентуацією на вну­трішніх переживаннях ліричного героя, відтворенням його настрою. Цьому служить і зображення зоряного неба, нічно­го міста, згадки про мистецькі уподобання (музику Бетховена, пані Словацьку, її сина-поета). Ймовірно, спогадами про далеку молитовну тишу червневої ночі у Кременці 191і) p., яка назавжди вселилася в пам’ять поета-емігранта, дик­тувалися рядки: “Під розсипом зор перлистих / Виситься Бона над містом, / Над тихою річкою вулиці, / Де домик до домика тулиться... /І місто – таємна влоговина / Де – чуєш? – хтось грає Бетховена...” [З, с. 399]

Сьому частину поеми “VII. Ноктюрн” названо як му­зичну ліричну п'єсу, навіяну нічними настроями. Епіграфом до неї автор узяв слова своєї сучасниці, ім’я прізвище якої не пригадує, поетеси-варшав’янки: Drzy Ukraina bodiakieni / Pod kotujrym zodjakiem / Panna Wagi podnosi...” [3, c. 399],

Епіграфування є важливою прикметою творів Є. Маланюка. Епіграфи виявляють інтерес, добру обізнаність поета з літературою, зокрема польською.

Є. Маланюка цікавила творча лабораторія польсько­го поета, а її неможливо уявити поза листуванням із матір’ю – Соломією Бекю5, без врахування вагомої ролі патріотичних творів, написаних в еміграції, текстів з українськими моти­вами. Так, у заключному фрагменті “VII. Ноктюрна” Є. Маланюка знаходимо ремінісценції з віршів Ю. Словацького “Мати до сина” та “Якщо ти будеш у моїй країні...”. Зверта­ючись до душі, поет вірить, що вона колись буде “хоч з про­меня повернута до тіла” [5, с. 3]. Автора “П’ятої симфонії-”, ймовірно, привертала ця поезія темою відродження воле­любних ідей “крізь віки”, завдяки месіанській енергії поетич­ного слова, що втілиться в наступному поколінні. До такого висновку схиляє і його узагальнення стосовно своїх українських емігрантів-однодумців, поетів- “пражан”: “Віки запалі в сиву муть, / Що відродились в нашій крові, / Вернулись знов / Воскресли знов, / Втілились в пізнім поколінні / Й тривають нами...” [З, с. 310]. Завдяки процитованим рядкам з поезії Є. Маланюка “Стара винарня” (6.1.1931), персонажами якого є емігрант Пилип Орлик та його побратими, глибше розкрива­ється філософський зміст сьомого вірша поеми “Ноктюрн”. Музична назва поезії, згадування Когось, хто грає Бетховена, створює тло, на якому введений в текст образ матері поета-романтика. Мелодія ніби ховає рани війни, відновлює колишню принадну чарівність міста; звуки музики наверта­ють автора до роздумів про безкінечність Всесвіту, швидко­плинність життя:

 

То пані Словацька, може,

Про мертвого сина ворожить

В сонаті місячнім сяєві.

Можливо. І сам тут блукає він,

Шукаючи Батьківщини.

І лине музика... лине...

Зливаючись з тишею, горами

Й міжзоряними просторами

                           [3, с. 399]

 

Доречно нагадати, що 1819 р., залишаючи Крем’янець, Ю. Словацький написав вірш “Мати до сина”, де є такі рядки: “Сину! Йдеш ти в життя, в ті далекі дороги, / Де тебе берегти я не матиму змоги. / Нас лишивши, в чужому блукатимеш краї, / Де незнані серця і незнані звичаї...”6 (Пер. В. Швеця) [5, с. 3]. Звідусіль, куди простягалися емігрантські шляхи Словацько­го йшли листи, сповнені любові до рідних місць, до матері, яку він називав своєю “десятою музою”7 [с. 20]. На думку М. Рильського, “можливо ні в кого з великих художників не збе­режений і не відбитий у творчості край дитячих літ з такою болісною і трепетною любов’ю, як у Ю. Словацького” [7, с. 14]. Чи ж не така любов спалювала й серце Є. Маланюка? Мріями про отчий дім, згадками про матір, яка рано пішла з життя, сповнені його вірші, зокрема, “Липень”, що увійшов до збірки “Перстень Полікрата” (Львів, 1939).

Звукові образи-символи, лексика, яку Є. Маланюк узяв із сфери музики, все це надає “П’ятій симфонії” осо­бливої емоційності, драматизму, вказує на високу поетичну майстерність. Образи-символи матерів – ще один модус емі­граційної поезії, який потребує окремого дослідження. Пра­цюючи над поемою, осібно над її сьомою частиною, датова­ною “1942 -1944 рр.”, Є. Маланюк згадував рідну Україну, над якою знову війна занесла нещадний меч, і виворожував їй своїми словами, поезією Ю. Словацького і музикою Й.-В. Бетховена силу Духу, кращу Долю, Свободу.

На чужині, ніби з далеких туманних обріїв, пам’ять являє поетові дорогі обличчя рідних і друзів, нагадує про давніші зацікавлення й пристрасті. Невипадково в останній книжці “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972) з’являється роз­діл із символічною назвою “Парастас”. Відкриває його трип­тих “Без присвяти”. Поштовхом до написання стали твори О. Мандельштама і Ю. Словацького, на що вказує сам автор після заключних строф поезій. Зверну увагу на другий вірш триптиха “II. Ні зела, ні потічка, ні леготу”. Поезія має те ж саме наповнення, про яке говорилося вище, значущість і силу пророчого слова: “... Ні, хай буду ротом чорної / Виклятої, але Батьківщини. / Хай неораної, але завжди орної, / Хай у вінку кривавої тернини! 16.ХІ.1965 ( Над віршами О. Мандельштама)” [3, с. 590].

Останній вірш цього триптиха “III. Механіка. Мате­рія. ’’Леміти” цікавий для нас своїм заключним фрагментом:

... простір, і понтінський вітер,

І запах верб, і ніч Велико-Дня,

І вічність неба, і порив летіти

В святу блакить, в блакитний грім огня!

25. Х.1965.

(Boze kto сіє піе widzial w Ukrainy blekitnvch polach! -

                                         Ю. Словацький ) [3, c. 590]

 

Він навіяний “Беньовським” Ю. Словацького, на що вказує, як бачимо, своєрідна примітка-цитата, яка відсилає нас до художнього полотна цієї поеми. Роздумам про мину­ле України, її божественну природну красу наповнені тек­сти п’ятої пісні, яку польський поет зачинає зверненням до Господа: “О боже! Хто не чув тебе в полях / Блакитної моєї України, / Коли душа, неначе вільний птах, / Із буйним вітром над землею лине”8 [с. 376]. Так у перекладі М. Рильського виглядають ось ці рядки авторського оригіналу: Boze! Kto Ciedie nie czyl w Ukrainy / Blieldtnych polach....”9 [c. 352]. Зауважу, що Рильський дієслово czyl”, яке перекладається як “відчував”, залишає незмінним (“czyl= “чув”), зберіга­ючи колорит мови і глибинне значення цього дієслова. Ремі­нісценції Є. Маланюка зі Словацького завершують триптих “Без присвяти”, підсилюють мотиви повернення, бодай на крилах мрій, до рідної землі.

М. Бажан у статті “Спогади про Крем’янець” наголошує про те, що від перших поезій, таких, як “Українська дума”, від поеми “Змій” аж до епосу “Беньовський”, до тривожного й буряного “Срібного сну Саломеї”, у листах до матері, крізь всі етапи творчості Словацького проходить тема України10 [с. 257]. Ще О. Пчілка, потім Є. Рихлик, М. Мочульський, а в наш час Г. Вервес, С. Левінська, Л. Софронова, Р. Радишевський, Дж. Грабович зауважували, що Ю. Словацький знав український фольклор, шанував українську народну пісню, цікавився міфами і легендами. Не випадково у драмі “Срібний сон Саломеї” (дія відбувається в часи селянської війни й гайдамацького руху Коліївщини) з’являється вкри­тий містичним серпанком образ кобзаря Вернигори. Пророк

запитує: “Чули Ви, як з курганів / Добув я степову ліру?...” ( “Slyszeli wy, jk z kurganow / Dobyl ja stepowej liry ?”)п. У поезії Є. Маланюка “Внизу землі людська короста...”, що ввійшов до збірки “Стилет і стилос”, ліричному героєві вчувається “солодкий запах” рідної землі, “дзвін козацької балади / Під степового вітру спів”, сниться “краса степів” [З, с. 34]. Так синтезом кількох відчуттів, тобто засобами синестезії, митець досягає “кольорового слуху” й “слухово­го кольору”. Подібний прийом підсилюється сповідальними інтонаціями і сприяє довірливій розмові з читачем.

Варта окремої уваги поетика фольклоризму в Ю. Словацького та Є.Маланюка, адже міфологічні уявлення українського народу, сюжети й образи, засвоєні з дитин­ства, живили художню фантазію митців, які перебували на чужині. У їхніх творах є чимало українських фольклор­них образів-символів: чорні круки, тополя, козак, відьма тощо. Образи степу й України як майже тотожні доміну­ють у творчій палітрі Є.Маланюка. Україна і волелюбний степ майже тотожні й для Ю. Словацького. Польський поет відчуває, що йому: “Дух якийсь старої матері Украї­ни, що не хоче заснути, увесь час нагадує про себе...”12 [с. 50]. Торкаючись історичного минулого української зем­лі, обидва поети наголошують на могутній силі її Духу. Сповнене захвату звернення Маланюка до вітчизни: “І так розіп’ята - віки, / Вогонь буття не загасила. / Невичерпальний дух який! / Яка непереможна сила...” [З, с. 153]. Воднораз поет часто говорив з батьківщиною, оскаржую­чи українські історичні поразки, ніби кидав їй в обличчя гнівні інвективи. Коли один з польських юнаків запитав його: чому такі суворі фрази стосовно рідної країни, – він, як аргумент в свою користь, “згадав про Словацького Grob Agamemnona»)”13 [с. 72], тобто йшлося про ури­вок “Гроб Агамемнона” з поеми “Подорож на Схід” (1836 - 1839). В шести останніх строфах цієї глави польський поет перериває свою “грецьку подорож” (такий підзаголо­вок має поема), залишає Фермопіли, звертаючись до рід­ної Польщі, яка “пішла чужинцям, всім на сміх і подив...”. Тут же, озвучує біди, які стають на перешкоді в подоланні шляху до незалежності, вважаючи, що “Всі винні, всі, – я винен більш за всіх” [13, с. 258]. Підкреслю, що у твор­чій спадщині Ю.Словацького і Є.Маланюка спостерігає­мо засудження всього того, що заважало “воскресінню із мертвих” дорогих їхньому серцю батьківщин, котре си­лою катарсису збуджувало читачів, змушувало задумува­тися над проблемами поразок і перемог, вивищувало віру в майбутнє своїх народів.

Отже, до особистості цього поета, до його творчос­ті Є. Маланюк звертався протягом усього свого життя. Ще коли в перші роки еміграції з особливою прискіпливістю з'ясовувалися причини поразки у громадянській війні, по­ставало болюче питання: “Чому довелося покинути Батьків­щину?”. “Тоді, згадує Маланюк у статті “Дмитро Донцов: До 75-ліття” (1958), шукаючи відповіді, вони, воїни УНА, інтерновані в польських таборах (Ланцут, Каліш, Щипюрно), звернулися до постаті 1. Мазепи і “влаштували йому мистецьку три/spanserifіfont-size: 14pt; font-family: ; color: black;зну з Байроном, Лістом, Словацьким”14 [с. 374]. Імпонував своєю закличністю і вірш польського поета “Пророцтво”:

[…]

Еміграція засвітиться промінням

І про паспорт Богові напише.

І підведеться гідно, й сильних потривожить

І відкине подихом безбожне...

                       (Пер. С. Шевченка ) [6, с. 133]

 

Цікаві “вільні теоретизування” є і в статті Є. Маланю­ка “М. Рильський в п’ятдесятиліття” (1951). Письменник до­пускає, що “правобережно-пошляхетська ’’польськість” Риль­ського могла б піти традиційним шляхом ” української школи польської літератури” і може довела б його до великого, либонь недовершеного, але й ніде ніким, в певнім сенсі, не переверше­ного, єдиного в своїм роді кременчанина, Юлія Словацького... Мовляв, ’’доспівати” ним ’’недоспіване”, доформувати недоформоване, втілити те, що залишилося у того примарами, при­видами, натяками... але як же органічно зв’язаними з нашою батьківщиною, з самим духом її землі”15 [ с. 306].

Є. Маланюк пропонує дослідникам творчості М. Рильського знайти відповідь на питання “чому так дивно-осторонь оминув Рильський скомплікованого в кожнім слові своїм яскраво-ліричного, дещо туманного, дещо екстатич­ного, завжди ’’серафічного” Словацького, сина все ж таки, української землі”. Автор сам відповідає на поставлене запи­тання: “Рильський волів ’’конкретнішого”, повнокровнішо­го, ’’здоровішого” і по-північному ’’епічного” співця ’’Литви, ойчизни моєй”” [131, 308]. Себто А. Міцкевича. Зауважи­мо, що стаття поета-емігранта була написана 1951 року. Не відомо, чи знав її Рильський, але саме початком 50-х років датовані його переклади творів Ю. Словацького. Залишаєть­ся невідомим і питання чи був знайомий Є. Маланюк з дво­томним виданням “Ю. Словацький. Вибрані твори” (1959) під редакцією М. Рильського. Напевне знав, але письмових свідчень, на жаль, ми не зустрічали.

У “Нарисах з історії нашої культури” (1954), характеризу­ючи культуру України XVIII ст., Є. Маланюк торкається “романтичного” явища – так званої української школи в польській літературі, пов’язаного зі славним у свій час лі­цеєм у Кременці. Окреслюючи в невеликому абзаці її пред­ставників, він так само високо оцінює пошану до укра­їнської землі автора вірша “Якщо ти будеш в моїй країні”, наголошує, що “українськими елементами в творах такого геніального поета, як Юлій Словацький ( у драмі “Мазепа”, у поемі “Беньовський” чи в драмі “Срібний сон Саломеї”), не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія на­шої літератури” [14, с. 60].

Розглянувши полісемію голосів поетів-емігрантів образи і мотиви, які є спільними чи близькими в їхніх ху­дожніх текстах, вкажу насамперед те, що їх об’єднує: 1) мі­сія поета стосовно ідеї визволення поневоленої вітчизни, ба­жання скинути кайдани імперської Росії; спогади, мрії про повернення й погляд здалеку, з чужини, на історію рідного краю; віра в її майбутнє: “О нещаслива! О скута й злиденна / Вітчизно моя, я до тебе в журбі / Ще раз відкрию хрещаті рамена, / Спокійний, бо знаю, що маєш / Житнєє сонце...” (Переклад Д. Павличко) [6, с. 147]. Отже, високе Слово, теми і мотиви поетичних текстів Ю. Словацького і Є. Маланюка, продиктовані долею вигнанців, ностальгією, надією на повернення. Тому то їхні книжки – це схвильований поетичний коментар доби, пристрасне болюче шукання дороги до сво­боди, означеної великою любов’ю до рідної землі.

 

Література:

 

  1. 1 Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”. - К.: Либідь, 1992. - С. 104-105.
  2. 2 Штуль-Жданович О. Ціною крови. - Київ - Нью-Йорк - Торонто: Вид- во О.Теліги, 1997. - 591 с.
  3. 3 Маланюк Є. Поезії / Упоряд. Т. Салига, примітки М. Старовойта. - Л.: УПІ ім. І.Федорова, 1992. - 686 с. Поезії автора цитуються за цим ви­данням.
  4. 4 Куценко Л. Два поетичні прозріння Є.Маланюка: історія віршів “Напе­редодні” і “Побачення” // Слово і час. - 1997. № 7. - С. 39 41.
  5. 5 Див.: Словацький Ю. Листи до матері (Вибрані з кременецькими моти­вами) / Пер. з пол. М.Гецевич; вст. ст. Т. Сеніною. Тернопіль: Терно-граф, 2009. - 248 с.
  6. 6 Словацький Ю. Поезії / Упоряд. Р. Радишевський. К., 1999,- 142 с.
  7. 7 Slowacki J. Dumka Ukrainska / Словацьки й Ю. Українська дума / Упоряд. В. Звенігородський.-Л.: Каменяр, 1993.-С. 14 20.
  8. 8 Словацький Ю. Вибрані твори: В 2-х т. / Рсд. М. Рильський. - Т. 1. К., 1959.-445 с.
  9. 9 Slowacki J. Utwory. Wybrane: W 61. - Wroclaw, 1969. T. IV.: Beniowski... -S. 352.
  10. 10 Бажан M. Спогади про Кременець // Бажай М. Твори: В 4-х т. - К.: Дні­про, 1985.-С. 256-271.
  11. 11 Slowacki J. Dziela. Wubrane: W VI t. - Warsawa, 1983. T. V.: Sen srebny Salomei ... - S. 224.
  12. 12 Вервес Г. Україна у творчості Ю.Словацького // Польська література та Україна. - К„ 1985. - С. 33 - 50.
  13. 13 Маланюк Є. Нотатки (1936 - 1968) / Біограф, нарис, вступні статті, під­готовка та упоряд. текстів Л. Куценка. - К.: Темпера, 2008.с.
  14. 14 Маланюк Книга спостережень. Проза. - Торонто: Гомін України, 1966. - Т. II. - 479 с.
  15. 15 Маланюк Є. Книга спостережень. Проза Торонто: Гомін України, 1962.-Т. І.-526 с.


oformlennj 

РОДИННИЙ КРЕМЕНЕЦЬ. УКРАЇНА І КОЗАКИ В ТВОРЧОСТІ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Печать PDF

 Станіслав ШЕВЧЕНКО

м. Київ

 

Я мав можливість порівняти сучасний Кременець до того, з часів Юліуша Словацького, який він змалював у своїй поезії, – ще 1994 року, коли мене запросили на свят­кування 185-ї річниці від дня народження великого поль­ського романтика у його родинне місто. Ювілейне зібрання відбувалось під головуванням ксьондза Чеслава Щерби. Тоді я побачив цікаву виставку іконографічних матеріалів, чи не першу від 1939 року, коли з ініціативи мешканців Кременця був проголошений Рік Словацького. Але почалася ІІ Світо­ва війна і заплановане на 4 вересня відкриття виставки, за участю представників влади, не відбулося, хоча на аркушах польської поезії запис події залишився – маю на увазі твір Станіслава Балінського «Прощання з Кременцем»:

(...)

– Де ми, де? - У Кременці – Коли ж ? – У цьому літі.

А хто вона? – Не бачиш хіба очей блискучих?

То Саля, що не любить марноти в цьому світі,

Спішить кудись від нього по клавішах пливучих.

А хто цей хлопець? – син її, молодий Словацький -

В сорочці оксамитовій, блідий, а де ж рум’янець?

Смичок в руках тримав і радісним здавався –

До Кременця вернувся він, колишній вигнанець...

                                                     ( Переклад С. Ш.)

 

На виставці, яку я оглядав у Кременці 1994 року, були представлені до того часу невідомі документи, в тому числі і ті, що свідчили про перенесення останків поета до Вавелю в 1927 році. Найбільше матеріалів було пов’язано з кременецьким періодом життя поета. Відбулась наукова конференція, у якій активну участь взяли члени місцевого Товариства польської культури імені Ю. Словацького. На зустріч прибули також члени Федерації польських органі­зацій в Україні і Спілки поляків України. Відвідали свято представники Посольства Польщі в Україні, відомі вчені, письменники, журналісти. Головне дійство відбулося біля будинку, де поет провів щасливе дитинство, тобто на ни­нішньому подвір’ї Музею. У листі з Женеви поет писав:

«Мамо моя, колись наш будиночок, білий наче сніг, з зеленими ві­конницями, з червоним дахом - обсадимо різнокольоровими маль­вами. За ним ростиме кілька ялин і кілька тремтячих берізок... І стежки будуть посипані жовтим піском, і ластівки гніздитимуть­ся під дахом. О, яке б це було щастя!»

Хоч зовнішній вигляд будинку нині дещо інший, ніж бачив у своїх мріях Юліуш Словацький, але те, що в ньому нині музей поета – великий успіх усіх тих, що докла­ли до цього багато зусиль, зокрема, працівників Варшавського музею літератури (п. Йоланти Поль), літератур­ного відділу Кременецького краєзнавчого музею, директора музею Юліуша Словацького Тамари Сеніної та ін.

                                               * * *

Ми розуміємо, що Кременець – це не тільки будинки, які пам’ятають часи поета ( окрім згаданого подвір’я, ще забудова славетного Кременецького ліцею з костьолом), але також і пейзаж, який по-особливому впливав на уяву і вразливість автора «Години роздумів» з перших років жит­тя. Звичайно ж. це, насамперед, Замкова гора з історичними руїнами, що дивом збереглися до нині.

Досить лиш на неї подивитись, як погляд магнетич­но притягують пощерблені мури, що ніби короною вінча­ють вершину гори, і це зображено на дитячому малюн­ку Ю. Словацького. Об ті мури розбився натиск татаро- монгольських орд. 1536 року Зигізмунд Старий подарував замок королеві Боні. Відтоді гору почали називати її іме­нем.

Одначе кам’яна фортеця не вистояла під ударами війська запорозького Богдана Хмельницького – полковник Максим Кривоніс із своїми козаками назавжди перетворив замок у руїни.

У квітні 1834 року Юліуш Словацький писав до ма­тері з Женеви:

«Кохана мамо! Як мені сумно, що не можу уявити собі твого ново­го помешкання. Не знаю навіть на якій воно лежить вулиці – чи там, де жив Бопре, коли я ще був у Кременці? Чи з твоїх вікон завжди видно Замкову гору – ту гору, до якої не раз долучав слова Синкевича, що вона преслідує людей , як сумління. Повідав він це про гору Мон Блан і правдиво повідав, але таке силуване порівнян­ня є лише влучним виразом і не має в собі нічого красивого. Гору Мон Блан бачу щодня із своїх вікон».

Дивне це признання поета, герой якого власне на Мон Блані виголосив свій чудовий монолог. А сам поет, оглядаючи найвищу гору Європи кожного дня, сумував за «своєю» Замковою горою, яка біля альпійської вершини мо­гла здатись лише маленьким горбиком.

А той вищезгаданий образ про сумління, яке пере­слідує людину, трансформований поетом і в одному з ві­ршів , який так і називається «Сумління». Але це вже не гора, а покинута жінка сягає втікача місячною доріжкою, котру, начебто, сама прослала.

Отже, Словацький сумував за всім, що нагадувало йому родинний дім і його атмосферу. В іншому листі до ма­тері поет розчулено пише після прочитання творів Яна і Пе­тра Кохановських:

«Справжньою розкішшю для мене є обидва Кохановські. Щодня читаю їхні твори. Яким щасливим був Ян Кохановський у своїй хаті разом з жінкою та дітьми... Під високою липою Чорнолісся , після обіду, він засинав і чудові вірші написав до тієї липи. По-доброму заздрю йому, що був біля хати, липи, дітей, дружини і часу щасливому, в якому він жив».

                                            

                                                     * * *

Не доводилося мені досі дивитись з вікна на Мон Блан і взагалі на Альпи. Але не раз вдивлявся в Замкову гору – «домашню», так би мовити, гору Юліуша Словацького – в сутінках, коли з рожевим відсвітом хмар, у променях при­західного сонця, забарвлюються руїни в якусь фантастичну будову дивної краси, якусь досконалу архітектурну споруду. Подумав, що той образ міг би бути метафорою творчості ве­ликого поета-романтика, особливо поеми, пов’язаної з Кре­менцем і Замковою горою – «Години роздумів»:

...Під оком пам’яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає,  

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами.

По вуличках згори, як стихнуть заметілі,

Там ручаї летять, увільнені льодами:

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди:

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...

                           (Переклад Дмитра Павличка)

 

Коли я вперше прибув до Кременця – знав творчість Словацького лише з вибраних творів чи їх фрагментів і не дуже звертав увагу на унікальну біографію поета.. Але той пейзаж залишив таке враження, ніби я дістався до глибин­них в джерел незвичайної поезії одного з найбільших роман­тиків із самобутньою уявою, системою метафор, вражаючою художньою майстерністю. Зрозумів десь прочитану фразу, що поезія Словацького – це форми і реалістичні, і поетичні водночас. Все це виростало із світу дитинства, він ті образи носив «під оком пам’яті».

Автор, який у кременецьких роках снив «сном всьо­го життя», у зрілій творчості поєднав природу та історію, переживання особисті і всього суспільства, повір’я, легенди, перекази і реальні події.

Пейзаж та історія землі Юліуша Словацького – це та­кож пейзаж та історія України. Серед ранніх творів поета – з українською тематикою чи не найбільше пов’язана поема «Змій», яку сам автор назвав «віршованою повістю в шести піснях, написаною за українськими переказами». Цей твір є тим більше цікавим, що дуже відрізняється як від творів українських, так і польських того періоду. Його героєм є «один з перших і найдавніших героїв Запорожжя». Автор так неочікувано подав автохарактеристику бувалого гетьмана, що водив козаків у військові походи: (...)

 

Це ж ради неї я так завинив,

Зрадником став, відступив від пророка,

Зовсім обличчя для світу змінив,

Хоч була в серці і рана глибока.

Гетьман я й ворог дружині своїй.

Як нападали на край цей татари, 

Ніс власним селам я смерть і пожари,

Одяг мурзи одягнувши новий.

(...)

Та ось вже блідне, уже догоря

Гетьмана Змія зрадлива зоря;

Раз в мені образ розпався святий,

Викриють скоро – і кара готова...»

І громове прокотилося слово:

«Буде хай проклят навік гетьман Змій!» (...)

                     (переклад В. Струтинського)

 

У цьому своєму монолозі герой поеми говорить, що, нібито, він це все робив ради кохання до Зулеми. Але це не звучить переконливо і обумовлено. Можливо він був яничаром? Але про це також нічого не говориться у творі. Можна припускати, що кимось схожим на Валенрода, але відрізняється від нього темною злочинною силою.

Це перша, але не єдина проблема коли йдеться про сприйнят­тя поеми українським читачем, для якого козацька історія овіяна не лише аурою романтизму але і лицарських чеснот. Козаки сьогодні і вчора для багатьох свідомих українців – це ніби живе втілення подиху свободи, честі, мужності у праг­ненні до державної незалежності. Хоча і часто траплялося, що чергові претенденти на гетьманство жорстоко бороли­ся між собою за владу, але ж не ціною свідомого нищення власного люду?! Але тут за владу гетьману навіть не треба було боротись – він її вже мав. Неможливо у всіх козацьких діяннях віднайти постать гетьмана, який був би праобразом героя поеми «Змій». Можливо поет виткав цей образ із своєї уяви – образ гранично патологічний, здегенерований жор­стокими війнами часів середньовіччя.

Одначе, навіть таке пояснення не змогло б переконати українського читача сприйняти цю трактовку Ю. Словаць­ким образу запорозького козацького гетьмана. І гетьман у поемі не є казковим пер­сонажем, як русалка, що чекає на нові й нові жертви. Крім того, незважаючи на романтичну ауру, в поемі переважають реальні ситуації, події, грунтовно-описово поет показав місця подій і тамтешні пейзажі.

Вочевидь, працюючи над поемою, Словацький уважно вивчав матеріали, які дотичні до запорозької історії,зокрема, описи французького інженера Боплана, що особливо прогля­дається в змалюванні морського походу козаків, турецького берега Анатолії, Босфору, Синопа, Царгорода, Очакова, Чор­ного моря. Правдоподібно показаний турецький гарем, бій чайок з галерами.

Постать гетьмана Змія є непересічною, але, водночас, тем­ною, ворожою силою.

Мабуть Ю. Словацький, приступивши до праці над по­емою, не мав ще достатнього життєвого досвіду і знань про справжню історію України, щоб підняти таку тему. Не спро­мігся узгодити і художньо-досконало розвинути ті реалії, які були точками відліку поеми, але, здається, і не ставив перед собою такого завдання. Його рання творчість була відбитком марень вразливого юнацького серця і читацьких студіювань. Тут варто навести думку найвидатнішого знавця його творчого доробку Юліуша Кляйнера: « ...відчував те, що читав – як дійсність, а дійсність сприймав – як літера­туру. Створив собі фікцію ідеального життя і мав жаль до дійсності тому що вона не відповідала його ідеалу».

Історія таємничого гетьмана Змія не могла стати хоча б часткою діянь України. Автора зачарували легенди, перека­зи і вигадки про козацтво, як авантюрну, сміливуі нещадну спільноту степовиків, що гніздились за порогами Дніпра, біля заплав, носились степами на конях і по Чорному морю на чайках. Такі картини поет з великим талантом змалював на сторінках поеми. Своїй оповіді, згідно з духом епохи, по­вній таємничих недомовленостей, надав шаленого темпу, що схожий на «калейдоскоп» кадрів сучасних кінофільмів. Заданий на початку ритм зумів утримати до кінця, але те обійшлося йому великою ціною, бо віртуозність поетичних строф, значною мірою, затулила йому справжній світ героїв і подій. Читач, ошелешений таким шаленим темпом поеми і красою поетичної оповіді згодом починає розуміти, що замало лишається у свідомості з тієї круговерті мальовни­чих образів, сцен і подій. У певних місцях читач може навіть дещо нудьгувати.

Важко в ранніх творах поета знайти багато реалій землі, яка його народила. Але пізніше, з віддаленості просторової і часової, коли він дозрів як особистість і митець, коли засуму­вав за тим, що назавжди втратив – повернувся до української тематики в строфах великої краси, які назавжди лишились у польській літературі й до нині зворушують польських та українських читачів, як ця октава з поеми «Беньовський»:

(...)

Боже! - відчутний такий в України

Блакитних полях, де журливо душі,

Коли пролітає через рівнини,

З гімнами вітру, крізь спеку, дощі –

Пил там, з татарською кров’ю, від глини;

В попелі золото сонячне плине,

Губиться, в небо злітаючи, дивне,

Оком кривавим на чорнім щиті....

(...)

                               ( Переклад С. Ш.)

 


oformlennj

СЛОВАЦЬКИЙ В УКРАЇНІ

Печать PDF

 

«По смерті я лишусь серед живих...»

 

Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ

 

У світовій літературі є чимало випадків, коли митець за життя не був повністю збаг­ненний і пізнаний або ж був несправедливо принижений. І лише після смерті здобував визнання, читацьку аудиторію та й світову славу. Саме такою є доля Юліуша Словаць­кого. За життя поета його твори були недо­оцінені, не раз навіть фальсифікувалися. Сам митець постійно зазнавав мстивих на­клепів з табору аристократів. Але відразу після смерті здобув повагу не лише польського народу. Створена ним традиція звер­нення до високої ідейності, тематичного роз­маїття, багатства думок, розробка нових сюжетів та жанрів, наповнення слова чудо­дійною енергією і неповторним тембром звучання — сприяли посиленню соціально-естетичного впливу на свідомість наступних поколінь. Однак творча спадщина митця сприймалась та інтерпретувалась в різні пе­ріоди історичного поступу неоднаково. Го­ловне те, що його творчість не залишала чи­тачів байдужими, була живлющим джерелом, привертала увагу до суспільних та літературних проблем. Це підтверджує також освоєння спадщини Ю. Словацького українською літературою навіть при побіжному погляді на проблему.

На Україні, яку Словацький називав «давньою батьківщиною», його твори набули нового життя в перше десятиліття після його «відкриття» (1860—1866) польським вченим Антонієм Малецьким. Хоча не можна сказати, що ім’я митця ще за життя не було відоме українському читачеві. Окремі твори в оригіналі читалися на Галичині й Волині, про що свідчить, зокрема, судова справа Конарського та Саломеї Бекю з 1838 року. Читач мав змогу познайомитися із Словацьким з російських перекладів та критичних статей, вміщених у періодиці. Перший російський відгук про нього відноситься до 1835 року, коли П. П. Дубровський в оглядово-інформаційній статті «Новейшая поэзия у поляков» стисло розповів про життя й окремі твори поета, а також видав власні прозові переклади його поеми «Араб» та другої строфи «Сповідь монаха» з поеми «Монах». Дослідник підкреслив, що твори автора «сповнені чарівної поезії», а його «могутній та розкішний» вірш порівняв із віршем А. Міцкевича. Таке зіставлення поезії Словацького і Міцкевича сприяло популяризації його творів в Росії, де старший побратим під час свого перебування прогресивною громадськістю був увінча­ний «лавровим вінком поета свободи».

Ю. Словацький виступив у другій фазі розвитку польського романтизму, коли інтерес до цього напряму вже дещо пригасав, а відтінений авторитетом А. Міцкевича, мав ніби менше підстав прислужитись як рідно­му письменству, так і літературі його «дру­гої батьківщини». Проте читач неодмінно побачить спільні типологічні риси, наявні в творчості Словацького й українських письменників одного з ним покоління: за­хоплення історією та народною творчістю, особливу вагу в якій мала романтично-фольклорна символіка. Чимало ідентичних художніх розв’язань знаходимо в творах українських романтиків — Є. Гребінки (по­ема «Курган», «Український бард», поема «Богдан»), М. Костомарова (трагедія «Сава Чалий» та «Переяславська ніч») і інших.

Співзвучні твори Ю. Словацького й Т. Шевченка, особливо коли обидва автори славили «коси українських гайдамаків» («Гайдамаки» Т. Шевченка; «Сон срібний Саломеї», «Три псалми», «Беньовський» Ю. Словацького), коли звертались до істо­ричного минулого українського народу («Іван Підкова», «Гамалія» Т. Шевченка; «Змій» Ю. Словацького), надсилали по­слання рідним народам («І мертвим, і жи­вим...» Т. Шевченка; «Гробниця Агамемнона» Ю. Словацького), висловлювали ідею розправи з царизмом («Великий льох» Т. Шевченка; «Поема Пяста Дантишка» Ю. Словацького). У віршах «Заповіт» Т. Шевченка і «Мій заповіт» Ю. Словаць­кого думки про власну смерть не приводять до песимістичних узагальнень, а висловлю­ється оптимістичне сподівання про те, що їх поезія послужить людям в боротьбі за революційне оновлення (Шевченко), підсилить надії на краще життя (Словацький). Обидва твори пройняті високими патріотичними почуттями.

Ми не маємо жодних фактів, які б засвід­чили особисте знайомство цих людей, взає­мовпливи в творчості. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.

Наблизити інонаціонального митця до рідного письменства, зробити його доступним широкому загалу можна, в першу чергу, таким важливим засобом взаємозбагачення літератур, як переклад. Це й здійснив перший перекладач творчості Ю. Словацького на українську мову І. Верхратський.

Проте йому належать лише переклади «Батька зачумлених» (1876) та «В Швейцарії» (надрукований 1880 року в журналі «Денниця», № 19—24), які «нині мають значення хіба що історичне». Але в кінці XIX — на початку XX ст. ці дві поеми привернули чи не найбільшу увагу українських письменників.

Переклад поеми «В Швейцарії» здійснений 1890 року В. Кольбою. Трохи пізніше в «Ділі» (1897) переклад «Батька зачумле­них» надрукував В. Щурат. На початку століття С. Твердохліб надрукував уривки поем «В Швейцарії» (1907) та «Батько зачумлених» (1908). Звичайно, порівняно з першою спробою Верхратського, перелічені переклади були певним кроком уперед у від­творенні змісту та форми оригіналів. Симп­томатично, що саме цього часу згадані пое­ми неодноразово перекладались і на росій­ську мову.

Перші справді критичні оцінки творчості Ю. Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х роках XIX ст. зацікавився польським ро­мантиком. Надто важливими є дві статті критика, написані польською мовою, з при­воду шеститомного видання творів Ю. Словацького у Львові (1894), підготовленого Г. Бігеляйзеном. У рецензії «Нове видання творів Словацького» Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо ана­лізуючи твори, які «після смерті Словаць­кого викликали такий ентузіазм, що їх ці­нували вище від творів Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю. Словацького гаряче спри­ймалася читачами, бо закликала народ до боротьби». Не менше слушних думок ви­словив Каменяр у наступній статті «Юліуш Словацький і його твори» («Туdzień» — до­даток до газети «Кигjег Lwowskі», 1895, № 8, 9, 11). Франко схвально оцінив видан­ня Г. Бігеляйзена, а разом з тим значно до­повнив аналіз окремих творів Словацького.

Глибоке осмислення творчості польсько­го романтика та пристрасне ставлення Франка до нього позначилося на його власних естетичних пошуках, що виявилося в прямих ремінісценціях, в продовженні якихось мотивів і т. д. Це бачимо, скажімо, при зіставленні трагедії «Лілля Венеда» Словацького і повісті «Лель і Полель» Франка. Звичайно, йдеться не про наслідування свого попередника, а лише про продовження прогресивних ідей його творів, наповнення їх революційним пафосом, як це найбільш виразно засвідчує зіставлення «Відповіді на «Три псалми» Ю. Словацького та «Гімну» І. Франка. Коли письменники-модерністи кінця XIX — початку XX ст. намагалися виставити Ю. Словацького за свого предтечу, Леся Українка в статті «Заметки о новейшей польской литературе» (1900), спираючись на творчість польського романтика, критикувала їх «метафізичний натуралізм, або декадентизм», а також «модернізм» і протиставила цим течіям «гріхи реалізму» польських романтиків, тобто «Пана Тадеуша» А. Міцкевича і «Батька зачумлених» Ю. Словацького. Леся Українка надіслала до петербурзького журналу «Жизнь» переклад з польської на російську (підписаний криптонімом «М. К.», можливо, це Михайло Кривинюк — Р. Р.) «небольшой, но очень типичной вещи Ст. Пшибишевского, шефа краковской «модерны», «Памяти Юлия Словацкого» з власноручними правками та примітками, де піддала нещадній критиці модернізм. Переклад не був надру­кований, оскільки журнал закрили в травні 1901 року, але примітка до перекладу вар­та уваги і свідчить про глибоке розуміння українською письменницею історико-філософської суті найскладнішого твору Сло­вацького— поеми «Король-Дух».

Незгасний інтерес Лесі Українки до спад­щини Ю. Словацького, духовна близькість митців, звернення до одних і тих же тем та образів, спільність художніх смаків приве­ли до того, що українська письменниця ви­ступила до певної міри спадкоємницею тра­дицій польського романтика. Художні пара­лелі і споріднені мотиви найбільш яскраво відбились при зверненні до близьких фоль­клорних джерел, як це маємо в «Балладині» та «Лісовій пісні», до міфу й античних образів («Лілля Венеда» та «Кассандра»), в опрацюванні єгипетської теми («Подорож до святої землі з Неаполя», «Подорож на Схід», цикл «Весна в Єгипті», «Ра-Менеїс» та інших, «Батько зачумлених» та «Ніобея»). Звертаючись до мистецького світу Ю. Словацького, Леся Українка знаходи­ла підтвердження своїм художнім пошукам і концепціям.

На початку XX ст. особливо посилився інтерес до творчості Ю. Словацького у зв’язку з століттям від дня його народжен­ня. З’явилися популяризаторські статті й наукові праці, нові переклади творів авто­ра «Балладини». Однією із таких розвідок була стаття «Ю. Словацький в українськім письменстві і перекладі» (Львів, 1909). На­лежала вона В. Щурату, який в ту пору у згоді з декадентською модою вбачав у Ю. Словацькому «батька польського модер­нізму». В. Щурат торкається питання зв’яз­ків Ю. Словацького і української літератури і знаходить лише один їх вияв: між поемами «Король-Дух» і «Маруся Богуславка» П. Куліша. Автор статті не помітив більш очевидних ремінісценцій, аналогій у творах хоч би тих українських письменників, доробок яких він аналізував. Так, у цик­лі віршів С. Твердохліба «Із гір» збірки «В свічаді плеса» (1908) епіграф взято з поеми Ю. Словацького «В Швейцарії», а один із віршів — «Як тужить трембіта» — присвячений саме Ю. Словацькому. Він обійшов мовчанкою багато в чому подібний погляд на Коліївщину, розповідь про яку можна віднайти в творчості Ю. Словацького та М. Старицького (роман «Последние орлы» (1901), історична драма «Обороті Буші» (1898), драма «Богдан Хмельницький» (1887, 1896), незавершена історична драма «Владислав IV» (1904). Окремим поезіям Словацького і Старицького притаманні агітаційний, закличний пафос, прагнення у важкі для українського і польського народів дні прислужитися поетичним словом. Тут наявні навіть аналогії в засобах вираження однакової тематики, як це спостерігаємо у віршах «До України» М. Старицького та «Гробниці Агамемнона» Ю. Словацького. Старицького захоплювали твори польського романтика, сповнені революційної пристрасті і заклику до боротьби.

В. Щурат звернув увагу на те, що М. Старицький «переклав, а радше переспівав дві його поеми національно-політичного значення», тобто вірші «Кулик» та «Гімн». Дослідник зробив спробу докладно проана­лізувати переклади віршів Словацького, які здійснили І. Верхратський, В. Кольба, С. Твердохліб, М. Старицький. До речі, його стаття мала бути вступом до власних пере­кладів Словацького — вірша «Мій заповіт» та поеми «Батько зачумлених», яка в пере­кладі мала назву «Чума в Ель-Аріш». У сво­їй праці В. Щурат також повідомив, що до ювілею Словацького переклад поеми «Ангеллі» здійснив П. Стебницький, який у вступі до перекладу дуже високо оцінив твір польського поета і зазначив, що він «має нахил до ідей всесвітнього соціального ре­волюціонізму, що не відповідав світогляду тодішньої польської інтелігенції, найбіль­ше перейнятої традиціями історичної Поль­щі».

Дещо іншого плану була стаття Ю. Бу­ряна «Юліуш Словацький», написана під враженням гучного святкування століття з дня народження поета на Україні. Однак у ній виразно відчутне прагнення автора зро­бити з Ю. Словацького предтечу модерні­стів.

Ще ширші популяризаторські завдання ставила О. Пчілка в своїй брошурі «Юліуш Словацький, його життя, творчість і зразки творів», яка вийшла відразу після вшану­вання пам’яті поета. Українська письменни­ця подала в найзагальніших рисах Слова­цького «яко чоловіка і поета» і протистави­ла його творчість «поезії декадентського упадку», бо він був «оборонцем народу, а «про шляхту польську сміливо висловив­ся, що вона втратила свою гідність і стала нікчемною». Тут же подано переклади тво­рів Ю. Словацького, які їй «здаються найкращими»: «В альбом Софії Бобрової», уривок «Якщо ти будеш у моїй країні», «Стокротки», «Розстання», уривок першої дії трагедії «Лілля Венеда» і разом з Ф. Петруненком «Гімн» («Смутно так, боже»).

У перекладах О. Пчілки ці твори чи­таються легко, хоч і не позбавлені окре­мих пропусків, відступів і намагання спро­стити «принади» оригіналу, який «збудова­ний буйною, розкішною фантазією, розцві­чений барвистим словом». Український читач вперше міг познайомитись з драматур­гією польського поета з перекладу О. Пчіл­ки фрагменту «Ліллі Венеди». У 1913 році український театр М. Садовського поставив на київській сцені драму «Мазепа». Пере­клад, як припускають дослідники, міг нале­жати комусь із акторів чи режисерів теат­ру. Не виключаємо, що перекладачем «Ма­зепи» могла бути Софія Тобілевич, яка за рік до того переклала з польської білим віршем популярну в свій час драму «Зача­роване коло» Л. Риделя.

Як бачимо, засвоєння спадщини Ю. Сло­вацького йшло різними шляхами. Щоправда, український читач із тих нечисленних перекладів та літературно-критичних статей ще не міг осягнути вповні ідейно-естетичного багатства творчості польського романтика. Більші здобутки на цій ниві ма­ємо уже в післяжовтневу епоху.

Тоді ж українські митці в першу чергу звернули увагу на українську тематику в творах Словацького. Твір «Мазепа» у 1926 році вийшов у перекладі М. Зерова. Він же написав до книжечки передмову.

Дослідник Є. Рихлік у спеціальній праці «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» (Ніжин, 1929) наводить чимало фак­тів оспівування Словацьким рідного Кременця, річки Ікви, української природи і людей, підкреслює, що він «із Ікви зробив поетичний символ рідного краю, як Міцкевич з Нємана». Проте окремі цікаві поло­ження праці Є. Рихліка не підтверджені конкретним аналізом, як це зроблено ним у статті «Сава Чалий і Сава Целінський у польській літературі», де простежені «польські поетичні варіації на один з ле­гендарно-історичних українських мотивів».

Висвітленню Ю. Словацьким у драмі «Срібний сон Саломеї» та поемі «Беньовський» гайдамацького руху (чи подій Колі­ївщини) в порівнянні з «Гайдамаками» Т. Шевченка та «Канівським замком» С. Гощинського присвятив своє досліджен­ня «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» М. Мочульський. Розглянувши образи Семенка, Вернигори, Целінського, які мали відношення до Коліївщини, автор статті зробив ряд виснов­ків про оригінальність творів, їх ідейно- художнє значення. «Щодо ідеології Гощинський, Словацький і Шевченко розкри­ли в своїх творах криваву рану стосунків польської шляхти до українського народу, зосібна до селян загалом».

Новий етап в ознайомленні українського читача з творчістю Ю. Словацького настав після Великої Вітчизняної війни, коли сві­жим змістом наповнились радянсько-поль­ські взаємини в галузі політики, економіки та культури, великого розмаху набрала перекладацька справа. Нині з позицій мар­ксистсько-ленінської методології висвітлю­ється спадщина великих митців, відбуває­ться активна взаємодія культур. Саме на це звернув увагу П. Нестеровський у пі­слямові до одного з перших повоєнних пе­рекладів драми «Марія Стюарт» (переклад М. Зісмана), який вийшов 1947 року. Твор­чість митця почала широко досліджуватись, перекладатись й популяризуватися у різ­них куточках Радянського Союзу силами відомих літературознавців, театрознавців, фольклористів, філософів, істориків тощо.

Перша книжка вибраних творів Ю. Сло­вацького вийшла в 1952 році. До неї вві­йшло 28 ліричних творів в перекладі відо­мих українських поетів і перекладачів: М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, Л. Первомайського та інших. Сюди увійшли також три поеми «Ян Білецький»                           (О. Новицький), «Батько зачумлених» (М. Терещенко), «У Швейцарії» (М. Рильський). Тут же надруковано трагедію «Лілля Венеда» в перекладі Б. Тена, який через три роки видав окремою книжкою драму-казку «Балладина».

Найповнішим українським виданням спадщини Ю. Словацького став двотомник «Вибрані твори» (1959). Сюди ввійшли із попереднього видання майже всі твори (окрім драми «Лілля Венеда»), а також лі­рика і публікувалися українською мовою поеми «Змій» (В. Струтинський), «Беньовський» (М. Рильський та Є. Дроб’язко), драма «Фантазій» (М. Бажан).

У рік святкування 160-річчя від дня на­родження Ю. Словацького в серії «Перли­ни світової лірики» вийшла в світ збірка «Поезії» (К., «Дніпро», 1969). Тут вміщено ряд нових перекладів, здійснених відомими майстрами художнього слова.

Перші два видання вибраних творів поль­ського поета здійснювались під загальною редакцією М. Рильського. Зрозуміло, що подолати складності, закладені в оригіна­лах Словацького, вдалося не всім. Істинно майстерним рівнем позначені переклади творів, здійснені Рильським, Бажаном, Терещенком, Павличком, Драчем, Лубківським, Теном, Коротичем.

Після виходу двотомника Словацького «Вибрані твори» відомий польський письменник, лауреат Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Ярослав Івашкевич, високо оцінивши загалом видан­ня, висловив своє захоплення перекладами М. Рильського «Беньовського» та М. Бажа­на «Фантазій».

Таким чином, український читач мав змо­гу познайомитись із основними творами Сло­вацького в майстерних перекладах, проте його багатобарвний поетичний світ постав би ще виразніше, коли б вичерпно була представлена лірика. Ще зовсім не перекла­далися українською мовою його прозові твори і щоденник, повна чарів епістолярна спадщина. Не відтворені досі ранні поеми «Лямбро», «Година роздумів», пізніші — «Ангеллі», «Розповідь Пяста Дантишика герба Леліва», «Подорож із Неаполя по свя­тих місцях», а також драми «Кордіан», «Горштинський», «Срібний сон Саломеї».

Поряд із перекладами активно йшло ос­воєння спадщини Словацького радянськими літературознавцями. Назвемо післямову П. Нестеровського до «Марії Стюарт», передмову до «Мазепи» М. Зерова, передмо­ви до обох видань вибраних творів (1952, 1959), до драми «Балладина» (1955) та «Поезії» (1969), грунтовні вступні статті написав Г. Д. Вервес. Крім цих літературно-критичних праць, вже в 50-х роках були захищені кандидатські дисертації В. Мартиновим та С. Левінською, присвячені важ­ливим проблемам драматургії письменника.

Великий інтерес до творчості Ю. Словаць­кого виявили українські літературознавці під час святкування 150-річчя від дня наро­дження поета-романтика, що відзначалося згідно з постановою Всесвітньої Ради Миру.

На ювілейну дату відгукнулась як всесоюз­на, так і республіканська преса статтями та популярними замітками С. Левінської, О. Новицького, М. Гнатюка, Ф. Погребенника, Л. Дмитерка та інших. На батьківщи­ні поета, в місті Кременці, на Тернопільщи­ні 5—7 вересня 1959 року працювала виїзна наукова сесія, скликана за ініціативою Ук­раїнського комітету славістів при Президії АН УРСР, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Інституту су­спільних наук АН УРСР та Кременецького педінституту. Матеріали конференції були надруковані в збірнику «Міжслов’янські лі­тературні взаємини» (1961, вип. 2) та періо­дичній пресі. Про вияв шани до великого польського патріота-інтернаціоналіста, реч­ника революційно-визвольних ідеалів та передвісника братерства народів свідчать та­кож матеріали міжнародного симпозіуму «Польська література в братніх взаєминах з літературами народів СРСР», присвячено­го 160-річчю з дня народження Ю. Словацького. В Кременці було відкрито пам’ятник і меморіальну дошку.

Найбільш помітним дослідженням в ра­дянському літературознавстві, де йдеться про зв’язки Ю. Словацького з українською літературою, є праця Г. Д. Вервеса «Юліуш Словацький і Україна». Поставлене завдан­ня Г. Д. Вервес розв’язує в трьох розділах книги: «Революційний поет-патріот», «Там, де плине срібна Іква» та «Словацький в українських перекладах». Дослідник вичерп­но оглянув твори від «Української думи» до «Срібного сну Саломеї» на тлі поезії представників «української школи», вказав на те, що в окремих творах поета «бринять реалістичні струни», відзначив новаторські риси його творчості, зробив перший мас­штабний аналіз-оцінку українських пере­кладів, підкресливши при цьому художню своєрідність його стилю і манери.

У 1973 році на Україні з’явилася і перша в Радянському Союзі монографія про творчість Ю. Словацького, яка належить перу С. Левінської. Авторка докладніше від попередніх дослідників розглядає життєвий і творчий шлях поета, вказує на зв’язки Словацького з російською літературою, аналі­зує його зрілі драматичні твори та поеми. Книжку С. Левінської про великого поль­ського поета-романтика можна вважати значним досягненням українського радян­ського літературознавства.

Українські радянські науковці висвітлю­ють також питання світогляду письменни­ка, зокрема, про це йдеться в кандидатській дисертації О. І. Краглик «Суспільно-полі­тичні і філософські погляди Ю. Словацько­го».

О. Краглик торкнулася критики пое­том Ватікану, клерикалізму як душителя національно-визвольної боротьби народів. Цим проблемам присвячене окреме дослідження І. Глинського «Юліуш Словацький у боротьбі проти Ватікану та католицизму». Окремо слід сказати про сприйняття спад­щини Ю. Словацького відомими україн­ськими поетами, що виступали з перекла­дами та критичними статтями про польського поета. Оцінки М. Рильського, Л. Дмитерка, М. Бажана, Д. Павличка позначені любов’ю і глибоким проникненням в склад­ний поетичний світ митця.

Великий знавець польської літератури М. Рильський у своїй статті «Полум’яний геній» поставив Ю. Словацького поруч з А. Міцкевичем: «Вони робили одну спільну справу, адже вони — серед самих різнома­нітних емігрантських течій — боролись не тільки за Польщу, а за польський народ в самому вищому і прекрасному значенні сло­ва. Адже й шлях у них був один: шлях ре­волюції».

У статті Д. Павличка «Титан польського і світового письменства» читаємо: «Він жив так мало — всього 40 років! — у таких ви­нятково несприятливих обставина; color: black; letter-spacing: 0.5pt;margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text; color: black; lserif, etter-spacing: 0.5pt;-indent: 42.55pt; line-height: normal;х для твор­чості, що, здається, тільки невсипущістю генія можна пояснити веp style=; color: black; letter-spacing: 0.5pt;лич, титанічний у національному і загальнолюдському розу­мінні набуток його слова».

Муза великого польського романтика в радянський час стала надзвичайно популярною на Україні. З особливою шаною й увагою радянський народ ставиться до тих місць і пам’яток, що безпосередньо пов’яза­ні з Ю. Словацьким, йому відкрито пам’ятники, меморіальні дошки, музейні кімнати, його ім’я носять бібліотеки і вулиці. Трива­ють нові пошуки архівних матеріалів, по­в’язаних із спадщиною поета, близького і рідного українському народові.

Громадськість України широко відзначи­ла 175-річницю від дня народження Ю. Словацького. В Кременці, Тернополі, Києві пройшли урочисті літературні вечори. Нові переклади творів поета здійснили Д. Павличко, В. Лучук.

В перекладі І. Глинського вийшли фраг­менти пісень поеми «Беньовський» (видав­ництво «Таврія», 1984), в якій розповідає­ться про так звані кримські пригоди героя.

Творчість Ю. Словацького продовжує ви­кликати живий інтерес у радянських науковців, письменників, перекладачів, мисте­цтвознавців, адже, як слушно зауважив М. Бажан, його поезія «має широке міжна­родне значення, всесвітню славу й поша­ну. Перекладена багатьма мовами, зокре­ма мовами радянських народів, вона стала невід’ємною частиною світової духовної спадщини, яку так бережуть і пильнують од новітнього варварства люди соціалістич­ного суспільства».

Дорогоцінні скарби поезії Ю. Словацько­го з часом дедалі повніше відкриваються нашому народові, і ми змогли переконати­ся, що й стосовно до України він мав право сказати: «По смерті я лишусь серед живих»


oformlennj

 

Музей, що єднає…

Печать PDF

Тамара СЕНІНА— директор обласного

літературно-меморіального музею

Юліуша Словацького в м. Кременець

muzey-slovacky-smСкільки існує світ — відбуваються події, які дедалі частіше змушують стверджувати: у житті випадковостей не буває. Знаковим є і народження генія Юліуша Словацького (1809–1849), польського поета, — в українському м. Кременці. Тепер, озираючись на більш ніж двохсотлітню відстань між ним і нами, переконуєшся, що саме він повинен був стати символом єднання між народами України й Польщі. Щоб, як сказав Дмитро Павличко, «…ввійти зі стадії взаємної ненависті в стадію нормального, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, що може принести тільки позитивні результати»...
Тож місія великого Кременчанина простежувалася ще за його життя, коли у своїх творах виявляв незрозумілу для багатьох симпатію до України. Зрозумілішою стала вона на початку третього тисячоліття. Саме тоді, коли українські та польські письменники, тримаючи руку на пульсі епохи, відчули потребу порозумітися заради єднання і зміцнення добросусідських відносин… Саме — через геніальну постать Поета, серце якого змалку ділилося між двох народів... Це увінчалося створенням літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, у родинній садибі його батьків.
Створили цей заклад (із наданням статусу обласного) у липні 2002 року рішенням сесії Тернопільської обласної ради, а відкриття на міжнародному рівні з діючою експозицією, перевезеною із Варшави — 20 вересня 2004 року. Відкрили музей у рік — пріоритетний в програмі Року Польщі в Україні, який ЮНЕСКО проголосило Роком Словацького, вшанування 195-річчя від дня народження і 155-річчя від дня смерті поета. Ця подія також збіглася зі святкуванням річниці першої літописної згадки про Кременець, осяяної трьома сімками «777» — знаком, що символізує Божу іскру…
S42 SelinaЗа реалізацією цієї ідеї від самого початку її виникнення стояли і поляки, і українці. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко... Перебуваючи на посаді Надзвичайного Посла України в Польщі, Дмитро Васильович не раз брав участь в офіційних українсько-польських переговорах, що відбувалися в Кременці стосовно створення музею польського поета. Тоді ж, у червні 2003 року, він реалізував свою давню мрію — під його керівництвом та за його безпосередньої участі у Варшаві встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. Д. Павличко прагнув відкрити пам’ятник Юліушу Словацькому в Києві, і 20 вересня 2012 року це сталося.
Новий відлік часу для музею розпочався з вересня 2004 року. Пам’ять про Поета зберігає його рідне місто, а родинна садиба Словацьких (нині — єдиний музей у світі) стала своєрідною перепусткою в епоху романтизму, місцем паломництва шанувальників його генія, зустрічей із високим мистецтвом слова, малярства, музики, яке дарують відвідувачам науковці музею, українські, польські та інші дослідники, письменники, художники, піаністи, співаки у дні наукових конференцій, авторських презентацій, художніх і фотографічних пленерів, виставок. «Музей став частиною живої матерії Кременця, що розгоряється вогнищем високої культури людських відносин», — так писав згодом Міністр культури і національної спадщини Республіки Польщі у своєму зверненні до учасників традиційних щорічних міжнародних літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур», які відбуваються в музеї Юліуша Словацького, починаючи з 2005 року.
За роки діяльності тут проведено тисячі екскурсій, прийнято десятки тисяч відвідувачів, його фонди становлять кілька тисяч експонатів, наукова бібліотека закритого типу — понад тисячу книжкових одиниць… В архівах України та Польщі опрацьовано чимало матеріалів, на основі яких написані статті та наукові реферати, лекції, що звучать на республіканських та міжнародних конференціях перед найрізноманітнішою категорією слухачів у Кременці та за його межами: в Україні, Польщі, Швейцарії...
Працівники музею організували чисельні виставки та вечори, приурочені видатним подіям в історії України та Польщі, релігійним українським і польським святам, ювілейним подіям в житті видатних людей, які в той чи інший спосіб мали стосунок до геніальної постаті Юліуша Словацького, а також: Саломеї Словацької і Адама Міцкевича, Тараса Шевченка і Лесі Українки, Максима Рильського і Василя Стуса, Миколи Бажана і Ярослава Івашкевича, Фредерика Шопена і Михайла Вериківського, Максиміліана Волошина і Омара Хаяма… Деякі з них були присвячені Дням Незалежності України, української писемності і мови — «Бути Українцем», Дням Незалежності Польщі — «Бути Поляком в Україні», «Помаранчевій революції», видатним постатям Тернопільської області (з окремим розділом про Юліуша Словацького), «Мистецтву писанкарства» (про писанки, притаманні українським та польським майстрам), «Кременцю у фотографіях» до 200-річчя Вищої Волинської гімназії, «Кременцю в документах» — з приватних архівів місцевих колекціонерів. Виставки художників, авторських фотографій кременецьких, тернопільських, рівненських, польських і багатьох інших митців також стали доброю традицією музею.
Наукові працівники музею, покликані пропагувати життя і творчість поета-романтика, найкращі літературні та культурно-мистецькі цінності українського, польського та інших народів, згуртували навколо себе широке коло однодумців і зацікавлених людей, шанувальників літератури і мистецтва як у Кременці, так і в інших районах області та містах України, Польщі, Великобританії, Франції, Росії, а саме: в Тернополі, Львові, Житомирі, Рівному, Ужгороді, Києві, Варшаві, Перемишлі, Познані, Москві, Лондоні, Парижі...
Науково-освітня діяльність — це ще один аспект роботи музею. У співпраці з Кременецьким гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Тараса Шевченка, Кременецьким медучилищем ім. Арсена Річинського, Кременецьким професійно-технічним ліцеєм № 6 та іншими навчальними закладами міста, тут проводяться тематичні уроки, наукові конференції, обласні семінари. У такий спосіб відбувається заглиблення у ХІХ століття, повернення в епоху романтизму, яка облагороджує душу і змушує уважно придивитися до часу, що гряде, до третього тисячоліття, яке несе і позитивні зміни, і чимало негативних емоцій та впливів. Важливими вважаємо зустрічі та обмін досвідом музейної роботи з колективами Тернопільського та Рівненського обласних краєзнавчих музеїв, із делегацією Вінницької області, зокрема — села Верхівки, де створюється музей Поета. Закоханий у Юлю Мощинську, тут часто бував Юліуш Словацький. Враховуючи те, що польський поет-романтик «бачив український характер з різних боків, умів зживатися з різними типами запорожців, перевтілюватися в них та в гайдамаків», і його «український патріотизм може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Шевченка» (Д. Павличко), у музеї відбуваються різноманітні зустрічі, вечори, присвячені Дням Європи, січовим стрільцям, дисидентам, зустрічі із родичами загиблих у боях під Крутами, із ветеранами Другої світової війни, запалюється свіча пам’яті на честь жертв голодомору в Україні…
Постійними стали щорічні літературно-мистецькі зустрічі з волонтерами Донецької, Харківської, Полтавської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та інших областей України — членами молодіжної Асоціації «Новий Акрополь» (з центром у Києві). У такі дні оживають поети, співаки, художники, митці різних поколінь і народів. Традиційними стали і конкурси читців поезії Юліуша Словацького та інших поетів-романтиків, спільно з Товариством відродження польської культури ім. Юліуша Словацького в Кременці. Участь у конкурсах не раз брали юні декламатори міста, діти з польських товариств: Кременця, Тернопільської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Житомирської, Хмельницької та інших областей України. У музеї організовувались авторські вечори з відомими митцями, поетами, піснярами: із кобзарем Василем Жданкіним, поетесою, виконавицею власних пісень Ольгою Бірковою, поетом-бардом Олександром Марченком — з іншими членами «Галицько-Волинського братства», що об’єднує творчих людей Тернопільської, Львівської, Рівненської областей.
S44 LubkivskyТут у різні роки відбувалися презентації книг, важливих для розвитку культурних українсько-польських відносин. Зокрема у 2006 році, напередодні відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка, у музеї прозвучали його вірші польською мовою у виконанні автора перекладів Кристини Ангельської зі Львова; відбулася презентація книг: «Юліуш Словацький. Срібний міф України» (2006) із передмовою Дмитра Павличка, за упорядкуванням видатного українського поета Романа Лубківського, а також — «Юліуш Словацький. Вибрані твори» (2012), яку також упорядкував Р. Лубківський. До книги увійшли твори Словацького українською мовою в перекладах вітчизняних поетів. Важливою подією стала презентація наукового збірника «Кременець. Атени Юліуша Словацького» — під редакторством Станіслава Маковського — професора, доктора наук Варшавського університету (2004); фотоальбому «Кременець. Атени Волинські» — викладача Варшавського університету Яна Склодовського (2006); «Креси — повернення пам’яті» — члена Спілки польських письменників із Вроцлава — Альфонса Сочинського (2008); книги «Дорога до джерела» — члена Національної спілки письменників України, лауреата премій ім. Уласа Самчука та ім. Степана Будного Сергія Синюка (2008); «Літо в Кременці. Легенди з-понад Ікви» — Маріуша Ольбромського, члена спілки письменників Польщі (2009), поетичних збірок члена Національної спілки письменників України Надії Панчук із Ужгорода — (2008–2011) та багато інших.
Зусиллями науковців видані українською та польською мовами: літературно-мистецький альманах «Там, де Іква сріблиться імлою» (2005); комплект листівок «Музей Юліуша Словацького»; чотиримовний (українською, польською, російською, англійською) путівник-інформатор «Музей Юліуша Словацького. Година роздумів» (2008); видання «Діалог, який не завершується» (2008); три окремих путівники по музею (українською, польською, англійською мовами) «Юліуш Словацький» (2009); двомовний збірник «Юліуш Словацький. Поезії в українських перекладах» (2010); двомовні: збірник «Листи до матері» — перші в Україні переклади листів Юліуша Словацького українською мовою (2009); буклет-путівник по місту «Кременець. Слідами «Короля-Духа» (2011). Із 2005 року в музеї виходить періодична літературно-мистецька газета «Година роздумів». У співпраці з дирекцією Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки видано бібліографічний покажчик «Юліуш Словацький» (2009). У співпраці з Маріушем Ольбромським, польським письменником із Перемишля, з 2006 року виходить щорічник «Діалог двох культур», як підсумок традиційних літературно-мистецьких зустрічей, що відбуваються в музеї Юліуша Словацького.
В історії діяльності музею залишаться й інші пам’ятні події, які зініціював колектив. 4 вересня 2005 року, у день народження поета, у Кременці відбулося відкриття пам’ятного знаку, присвяченого 150-річчю від дня смерті Саломеї Словацької-Бекю. Встановлений на вулиці Словацького, 6-А, пам’ятний знак вказує на місцезнаходження будинку, в якому жила мати поета — Саломея Словацька. Автором проекту, а потім і його виконавцем став художник із Тернополя Володимир Логуш. Виготовлений з граніту знак нагадує ліру. На плиті прикріплена гранітна оздоба із зображенням жіночої постаті в одязі стилю античного періоду, що рукою оперлась на якір. Нижче — слова французькою мовою, які в перекладі означають: «Вона мене підтримує» (тобто — підтримує надія). Цей символ взято із особистої печатки Саломеї Словацької, яку вона завжди ставила на своїй кореспонденції. Колектив музею — ініціатор відкриття пам’ятної таблиці (з фінансовою участю польської сторони), присвяченої 200-річчю від дня народження Словацького, що свідчить про хрещення Поета у колишньому ліцейному костелі.
З перших років діяльності музейний Салон Саломеї став місцем зустрічі з високим мистецтвом. Концерти класичної музики, сольного оперного та хорового співу створюють, а потім і залишають по собі особливу атмосферу. Тут звучали голоси співаків: Народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка — Миколи Шопші (з Києва), Народної артистки України — Любові Ізотової (з Тернополя), лауреатів республіканських та міжнародних премій — Миколи Нагірняка і Наталі Травкіної (із Житомира), Галини Попович, Миколи Швидкова (із Кременця та Рівного). Декламували твори Словацького, Шевченка, Міцкевича, Лесі Українки, Франка професіонали польських та українських театрів: актор театру із Варшави — Ришард Остроменський, заслужена артистка України (акторка драмтеатру ім. Леся Курбаса з Тернополя) — Віра Самчук та багатьох інших.
Спочатку для проведення концертів музейники у приватних осіб з Кременця купили піаніно. Згодом, від червня 2006 року, присутніх заполонила гра на роялі «Калісія», який, гармонійно вписався в інтер’єр салону. Цей інструмент закупило Міністерство культури РП на кошти польської письменниці пані Марії Данілєвіч-Зєлінської (1907–2003), які вона заповіла музею Юліуша Словацького. Відтоді не перестає звучати в музеї музика Шопена, Ліста, Моцарта, Коробки, Вериківського, Скорика, Моцарта, Сарасате, Вєрачіні, Баха, Бетховена, Венявського… Рояль уже має свою історію. Особливо пам’ятними були концерти, організовані спільно із Кременецькою музичною школою з нагоди 110-ої річниці від дня смерті видатного українського композитора, кременчанина Михайла Вериківського. 2006 року відбулася й інша, не менш хвилююча зустріч. Силами музею Юліуша Словацького і Львівського Товариства ім. Ф. Шопена, за підтримки Генерального консульства РП (у Львові), відбулася музична зустріч, присвячена польському композитору Фридерику Шопену. Участь брали молоді піаністи — лауреати обласних, республіканських та міжнародних конкурсів Галичини і Волині. Звучали твори класиків у виконанні аспірантів Львівської консерваторії, учнів Тернопільського музичного училища ім. Соломії Крушельницької, школи мистецтв із Кременця. Відбулася інсценізована постановка «Гармати сховані під квітами», присвячена Шопену, яку підготували діти Ланівецької музичної школи. В одязі початку ХІХ-го століття — дівчатка і хлопчики наповнювали Салон Саломеї. Оживала давно забута, хвилююча епоха романтизму, а разом з нею — і її герої: Юліуш Словацький, Фредерик Шопен, Адам Міцкевич, Марія Водзінська, Жорж Санд…
Мабуть, найбільшим досягненням стало проведення в музеї традиційних міжнародних (українсько-польських) літературно-мистецьких зустрічей: «Діалог двох культур», який започаткувала у 2005 році дирекція обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького спільно із директором Національного музею Землі Перемишльської у Перемишлі (РП) Маріушем Ольбромським і науковцем цього ж закладу, мистецтвознавцем Уршулею Ольбромською — незмінним організатором українсько-польських художніх пленерів, що проходять у рамках «Діалогу».
Карта учасників «Діалогу двох культур» із кожним роком розширюється. Шляхи до Кременця пролягають з різних регіонів України, з Польщі, Великобританії, Франції… Саме тут, у музеї, була і залишається надалі можливість знайомитися з яскравим сузір’ям найвидатніших українських та польських дослідників життя і творчості Юліуша Словацького, з видатними письменниками і літераторами, з людьми, близькими по духу — музейниками двох країн. Тут існує прекрасна нагода побути кілька днів наодинці з наукою і високим мистецтвом. Послухати твори класиків у виконанні піаністів найвищого рівня: Едварда Воляніна — лауреата міжнародних конкурсів із Варшави, Марії Вільчек-Баки — лауреата міжнародних премій із Кракова. Почути могутній голос українського кобзаря-кременчанина Василя Жданкіна та багатьох інших. Такі зустрічі цікаві й хвилюючі. Кожна з них — наполеглива, продуктивна і надзвичайно насичена різноманітними заходами програма.
Одночасно з «Діалогом двох культур», в якому беруть участь науковці високого рангу, проводяться щорічні вересневі «Літературні кав’ярні». А це — зустрічі ліцеїстів «Європейської родини шкіл» ім. Юліуша Словацького, яку очолює пан Анджей Круль (м. Хожув, РП), із молоддю Кременця — так звані акції єднання юних поляків та українців, які приїжджають до Кременця з Польщі, Чехії, Словакії. У ці дні вони висаджують на території родинної садиби Словацьких троянди й інші квіти — особливі акценти приязні й любові.
Проведення «Діалогу двох культур» — це прекрасна нагода спілкування з людьми широкого масштабу мислення, із відомими особистостями. Частими гостями музею бувають: Дмитро Павличко — класик української літератури, лауреат Шевченківської премії, Герой України; Роман Лубківський — лауреат Шевченківської премії, видатний український поет-перекладач, Йосип Лось — професор, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, професор Жешувської Вищої школи інформатики й управління, заслужений журналіст України; Євген Нахлік — професор, доктор філологічних наук, директор Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України; Оксана Веретюк — доктор наук, викладач Жешувського університету: Ірина Антонюк — кандидат наук, директор наукової бібліотеки Львівської Національної музичної академії ім. Миколи Лисенка; Василь Климентович Воляник із Києва — кандидат історичних наук, дослідник давньої історії України, головний бібліограф Наукової парламентської бібліотеки України; професор Мар’ян Мацієвський, директор наукової бібліотеки Люблінського університету; Анджей Палюховський; Уршуля Маковська — кандидат наук Інституту Мистецтв Польської Академії Наук у Варшаві, Ян Драус — ректор Державної Вищої Східноєвропейської школи у Перемишлі, професор, доктор наук; Ганна Збріховська-Костя із Торонто; Гражина Галкевич-Сояк — професор, доктор наук університету М. Коперника у Торуні; Ніна Тайлор-Терлецька — професор, доктор наук Оксфордського університету із Англії; Ян Мусял — кандидат наук Вищої Східноєвропейської школи у м. Перемишль; Зигмунт Галецький — кандидат наук з Люблінського Католицького університету; Кшиштоф Столінський — кандидат наук із Лондона; Вєслав Носовський, кандидат тенічних наук; Ян Склодовський — кандидат наук; Регіна Мадей-Янішек, Лукаш Живек — із Варшави і багато-багато інших…
Як і в попередні роки, VIII Міжнародний українсько-польський літературно-мистецький «Діалог двох культур — 2012» був спрямований на різностороннє обговорення тем, що зближають науковців, допомагають краще зрозуміти Поета, край, в якому він народився, людей, які жили в одну з ним епоху романтизму.
S46 Los-Onuk«Будування мостів українсько-польської співдружності на найкращих прикладах історії», «Юзеф Пілсудський і Юліуш Словацький», «Словацький — відомий і невідомий», «Волинь, Галичина — літературні і мистецькі» — теми, що були в центрі обговорення п’ятидесяти науковців з України, Польщі, Великобританії, Молдови. Реферати викликали захоплення та аплодисменти. Особливо сприймалися інавгураційні виступи почесних гостей: Романа Лубківського (зі Львова) — видатного українського поета-перекладача, лауреата Шевченківської премії, який презентував перший том видання «Юліуш Словацький. Вибрані твори» в українських перекладах; Йосипа Лося — професора, завкафедрою зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського Національного університету ім. І. Франка — про спільноту цінностей (візію українсько-польської співпраці) на прикладах трьох постатей: Юліуша Словацького — Єжи Гедройця — Іоанна Павла ІІ; Кшиштофа Ярачевського — внука маршала Юзефа Пілсудського (на світлині), директора музею у Сулеювку (РП), котрий розповів про один із найцікавіших періодів перебування Пілсудського та його родини в Кременці.
Не менш цікавими були повідомлення та наукові виклади Ганни Збіроховської-Кості — науковця польської бібліотеки в Лондоні, Ніни Тайлор-Терлецької — професора університету із Оксфорда, Петра Кралюка — професора національного університету «Острозька академія» із Острога, Уршулі Маковської — науковця Інституту літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві, Ірини Антонюк — кандидата наук, директора національної Академії мистецтв ім. М. Лисенка зі Львова, Олега Василишина — завкафедрою української мови і літератури, доцента Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, Оксани Москаленко — наукового працівника літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського з Чернігова і багатьох-багатьох інших…S42 Kvity

 Квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку від учасників  «Діалог двох культур — 2011»


Розпочавшись 4 вересня, в день народження Юліуша Словацького, «Діалог двох культур — 2012» тривав чотири дні. Як завжди, насичений різноманітною програмою, він включав: три конференції (для науковців, літераторів і музейників); презентації авторських (поетичних, прозових, публіцистичних, музичних) творів членів спілок письменників, літераторів і композиторів; проведення художнього і фото- пленерів, майстер-класів — з участю мистецтвознавців-професіоналів. Програма літературно-мистецьких зустрічей доповнювалась українськими народними піснями у виконанні знаного в Україні кобзаря Василя Жданкіна, «Піснями легіонерів» та мелодіями польських композиторів на честь Словацького і Пілсудського, виконаних знаною піаністкою Польщі Марією Вільчек-Баку, фортепіанною музикою зарубіжних та українських класиків-композиторів, яку дарував присутнім Олександр Марченко з Тернополя, українськими та польськими піснями, якими наповнений репертуар вокально-інструментального жіночого квартету «Любисток» із Кременця — визнаного в Польщі, Чехії, Словакії, Австрії, Німеччині. Окрасою вечорів стали виступи актора польського театру у Львові Збігнєва Хшановського та молодіжної «Літературної кав’ярні», організованої ліцеїстами Європейської родини шкіл імені Юліуша Словацького з центром у Хожові.
В усі дні «Діалогу» в музеї Юліуша Словацького демонструвалася виставка представлена Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, присвячена Георгію Косміаді — російському греку за походженням, архітектору, художнику і педагогу з Рівного — постаті європейського рівня, що випала із контексту мистецтва ХХ століття. Його учні неодноразово брали участь у виставках, що проводились у Варшаві та Кракові. Справжнім тріумфом педагога-новатора стала Всесвітня виставка дитячих робіт у Парижі 1937 року, де було представлено 67 робіт його учнів.
На завершення «Діалогу двох культур — 2012» було здійснено краєзнавче ознайомлення учасників із Кременцем та його околицями, зокрема — з Білокриницею, де колись побував Юзеф Пілсудський і ще раніше — гетьман Іван Мазепа... Прощання учасників літературно-мистецьких зустрічей, за традицією, відбулося на Замковій горі (Боні) біля вогнища, що зібрало усіх причетних до його організації та проведення. Як і кожного року, «Діалог двох культур» проходив під патронатом обох Міністерств культури, при підтримці Генерального консульства РП у Львові та Фундації «Допомога полякам на Сході», Тернопільського обласного і Кременецького районного керівництв.

Матеріал взято із сайту http://www.lysty.com.ua/svit-dovkola-nas/165-muzej-shcho-jednaje. 


 oformlennj

«Діалог двох культур — 2011»span style=

«Діалог двох культур — 2011»span style=

КОРЕСПОНДЕНТИ ІВАНА СМОЛІЯ ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО.

Печать PDF

ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОСОБОВОГО АРХІВНОГО ФОНДУ

 

 

Марія Тимочко

науковий співробітник відділу рукописів 

Національної наукової бібліотеки України 

ім. В. Стефаника, м. Львів

 

 

 

паспорт

У відділі рукописів Львівської національної науко­вої бібліотеки України ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ України ім. В. Стефаника) зберігається особовий архів українського педагога і психолога, літературознавця, фі­лолога, публіциста, бібліофіла Івана Павловича Смолія (Ф. 271). Хронологічні рамки фонду - 1951 - 1997 pp. В основному - це листи від організацій, установ та окре­мих осіб, що засвідчують активне спілкування І. Смолія з редакціями часописів, видавництвами, літературно-меморіальними і краєзнавчими музеями України, відоми­ми особистостями - Б. Атоненком-Давидовичем, Г. Кочурем, М. Головащенком, Ф. Погребенником, І. Блажкевич, П. Медведиком, С. Гебус-Баранецькою, Г. Нудьгою та ін. Тож, серед багатої тематики листування мають місце дже­рела, що стосуються досліджень життя і творчості Юліуша Словацького, а також історії ювілейних святкувань видатного поета світового рівня, який народився у Кре­менці на Тернопільщині. Життєвий і творчий шлях Юліуша Словацького досліджував і сам фондоутворювач: ар­хівні матеріали представляють з цього приводу не лише його наукову, а й громадську діяльність.

Народився І. Смолій 15 січня 1910 р. в с. Розношинці Збаразького району Тернопільської області в родині хлі­боробів. У своєму селі 1922 р. закінчив початкову школу. В 1929 р. - Тернопільську гімназію. Цього ж року став сту­дентом відділу класичної філології, опісля - педагогіки Львівського університету. В 1936 р. закінчує його абсольвентом, оскільки здоров’я не дозволило захистити дипломну роботу та ступінь магістра.

Восени 1939 p. І. Смолія призначають завідувачем Синявської початкової школи Збаразького району, інспектором шкіл для дорослих районного відділу народної освіти. У червні 1941 р. його мобілізують до лав Червоної Армії, відправляють у Нижній Тагіл (Росія) на будівництво військових заводів. Далі були - хвороба і направлення в колгосп, знову мобілізація до трудової армії і праця на руднику Челябінського вугільного ба­сейну та звільнення з військової служби за станом здоров’я.

У липні 1944 p. І. Смолій стає завідувачем Залісцівського, згодом - інспектором шкіл Білобожницького райвідділів освіти на Тернопільщині. З 1945 по 1950 pp. заочно навчаєть­ся на відділенні української філології Львівського державного університету, вступає до аспірантури при Науково-дослідному інституті психології в Києві і закінчує її в 1953 р.

Трудову діяльність продовжує на посаді викладача психології Кременецького педагогічного інституту. 26 листопада 1954 р. у Києві захищає дисертацію кандидата педа­гогічних наук.

У 1962 р. обирається завідувачем кафедри педагогіки і психології Кременецького (з 1969 р. - Тернопільського) пе­дагогічного інституту. На цій посаді пропрацював до 1971 р. Опублікував ряд наукових, науково-методичних та науково-популярних праць. Писав також статті на літературно-мистецькі теми, зокрема про Ю. Словацького, С. Руданського, С. Крушельницьку.

Помер В. Смолій на 77 році життя, 1966 р. у Терно­полі, похований в рідному селі Розношинці.

Як людину високої культури, одного з найдосвідченіших педагогів Тернопілля, істинного українського патріота характеризував І. Смолія, зокрема, колега К. Векірчик на сторінках регіонального річника «Тернопілля’79».

У фонді відділу рукописів маємо листи від окремих осіб, що засвідчують активну діяльність філолога, спрямо­вану на широке зацікавлення постаттю Ю. Словацького та дослідження джерел, які стосуються всього, що пов’язано із уродженцем Кременця - геніальним письменницьким талан­том, творцем концепції філософії духу.

Кореспонденти І. Смолія висловлюють прохання допомогти у зборі матеріалів та створенні виставкових екс­позицій, взяти участь у ювілейних заходах, присвячених по­ету. Він відповідає на запрошення і відвідує музеї, виступає на зборах, дає рекомендації, рецензії та відгуки, публікує у періодичних виданнях статті на теми дослідження твор­чості Ю. Словацького, а до 150-річчя поета готує тематич­ний випуск газети Кременецького педагогічного інституту.

Свій внесок у словацькіану зробив літературозна­вець, письменник, перекладач Глинський І. В. (1923 - 1983).

Відомі, зокрема, його переклади з польської мови творів Ю. Словацького та наукові дослідження українсько-польських літературних зв’язків. І. Смолій пише, що зустрічався з І. Глинським у Кременці на ювілейних заходах з нагоди 150-річчя з дня народження Ю. Словацького 4-6 вересня 1959р. І. Глинський був також у Кременці на святкуваннях ювілеїв поета у 1969 і 1979 pp., він же надіслав філологу свої перекла­ди з творів Словацького на українську мову: «Ці перекла­ди були мені потрібні до моєї статті «Крем’янець в житті та творчості Юліуша Словацького», надрукованої пізніше в славістичному збірнику Української Академії Наук», - підкреслює фондоутворювач. Власне, лист до    І. Смолія, написаний наприкінці 1959 p., І. Глинський розпочав такими словами: «Шануючи Вас і вважаючи, що на Укра­їні цитати про Крем’янець повинні звучати найкраще по-українському, - виконав Ваше прохання. Переклад, може, не ідеальний, але не гірший, здається, інших». Далі автор доповнив лист своїми перекладами таких поезій Ю. Сло­вацького: «З V пісні «Беньовського» - «А й я ж десь маю край той золотий...»; «З «Срібного сну Саломеї» - «Не думай ти, що я горджуся...»; «З поеми «Година роздумів» - «...Між гір хребтами...»; «З «Подорожі до Святої землі з Неаполя» - «Любо - вернутись й сидіти на лавах...». Во­чевидь, дослідників мали б зацікавити пропоновані пере­клади, адже у них      І. Глинський прагне донести до україн­ського читача якраз ту особливу зворушливість й захопли­вість поезій Ю. Словацького, якими сам так перейнявся, - тож і передав їх відповідно через багатство своєї творчої манери та свого поетичного уподобання.

Певну інформацію дають записи І. Смолія про лі­тературознавця, письменника і перекладача Кочура Г. П. (1908 - 1994), в яких окрім спільних справ стосовно пере­кладу творів світової літератури на українську мову, згадує, що на ювілейну наукову конференцію та літературний вечір у Тернопільському драматичному театрі з нагоди 160-річчя від народження Юліуша Словацького до Кременця й Терно­поля на початку жовтня 1969 р. прибули польські та укра­їнські науковці і письменники, серед них були - Григорій Кочур, Ярослав Івашкевич та багато інших відомих особис­тостей.

У фонді зберігаються листи-подяки І. Смолію за дарунки Кременецькому краєзнавчому музею (передав із власної бібліотеки 81 книжку з шевченкознавства, 47 комп­лектів листівок, туристсько-краєзнавчу літературу та інші джерельні матеріали). Окрім того, збереглись його запро­шення на святкові заходи з нагоди 170-річчя від дня на­родження Ю. Словацького. В їх оформленні використані поезії «Якщо ти будеш у моїй країні...» та «В альбом Софії Бобровій» відповідно у перекладах Є. Нарубіної та Г. Ко­валенко.

Науковий інтерес становить листування І. Смолія із філологом, літературознавцем, викладачем Кременецького сільськогосподарського технікуму Середюком М. Ф., який також був дослідником творчості Ю. Словацького і учас­ником ювілейних урочистостей від дня народження поета. Серед листування (у фонді зберігається 17 його листів до І. Смолія, написаних у 1975 - 1978 pp.) - повідомлення про кореспонденцію з Варшави від колишнього Генерального Консула ПНР у Києві Ванди Михалевської, від польського письменника, перекладача Єжи Єнджеєвича та його дружи­ни Яніни.

У листах М. Середюк відкриває окремі сторінки з історії ювілейних заходів. Наприклад, дізнаємось, що під час відзначення на Тернопільщині 150-річчя Ю. Словацько­го польську делегацію очолювала тодішній консул Польщі в Україні Ванда Михалевська, яка згодом підготувала спо­гади про свою громадську діяльність «.. .здала вже написану свою книжку «Wspomniena» до друку і після надрукування її обіцяє прислати». На прохання Ванди Михалевської за по­середництвом редакції «Наше слово» М. Середюк надіслав авторці спогадів документальні матеріали про відзначення ювілею Словацького в Кременці 1959 року. Сам фондоутворювач про нього пише як про глибоко ерудовану людину з ши­рокою лінгвістичною освітою, яка прекрасно орієнтується в українській та польській літературі, знає й інші слов’янські літератури і мистецтво, має великий життєвий досвід. «Лис­ти, які він писав до мене, мають не тільки особисте значення, а й являють собою широкий інтерес...».

М. Середюк постійно живе тематикою, пов’язаною із дослідженнями та популяризацією постаті Ю. Словаць­кого. Тож, 5 грудня 1974 р. він надіслав                      І. Смолію копію отриманого листа від заступника відповідального редактора суспільно-культурного тижневика в Польщі «Наше Слово». У ньому йдеться про те, що В. Михалевська пише спогади про події, в яких вона брала безпосередню участь разом з українськими діячами культури. На її прохання автор листа просить допомогти з’ясувати такі моменти: «1. У Кременці поставлено пам’ятник Ю. Словацькому. Хочемо знати коли і в якому місці його відкрито, як виглядали врочистості, зв’язані з цією подією? 2. Як довго стояло попереднє по­груддя Ю. Словацького, автором якого був митець-аматор Микола Матусевич? Що з цим погруддям сталося та з ху­дожником? 3. Чи в бібліотеці ім. Ю. Словацького (міститься в бувшому будинку Янушевських) надалі виставлена експо­зиція, присвячена життю і творчості Ю. Словацького? Які сліди пам’яті зберігаються в колишньому Кременецькому лі­цеї? 4. Чи кімната Ю. Словацького в історико-краєзнавчому музеї поповнилась новими експонатами? Яке зацікавлен­ня в місцевого населення і туристів? Що нового збудовано в Кременці протягом останніх років? 5. Яке повне ім’я та прізвище секретаря обкому партії, який особисто брав участь у підготовці та у святкуваннях? Які виступили худож­ні колективи? Хто був з московських і білоруських учених на науковій сесії? Чи в складі української делегації, яку очолював М. Рильський були В. Вєдіна та Ю. Булаховська? Чи на сесії були гості з інших республік?». Звичайно, на такі питання респондент дав якнайширшу інформацію, і це про­стежується у наступних листах: щире бажання якнайбільше розповісти, щоб бодай найменша дрібничка не залишилась поза увагою дослідників щодо спадщини великого генія.

Зрештою, листування М. Середюка із І. Смолієм за­слуговує на окрему публікацію, яка б прислужилася до роз­ширення фактичної основи, що стосується історії діалогу двох культур, діалогу, до якого нас уже другу сотню років запрошує геній світового значення Юліуш Словацький.

 

З V пісні «Беньовського»

А й я ж десь маю край той золотий –

Край рідний, плинний кров,ю й молоком,

Що сина мусить згадувать добром!

Якщо без серць ви?.. Ви!.. Я вас прощаю.

В моєму серці лють до вас засне!

О Ікво плинь ти по лугах безкраїх.

Ти - славна теж, срібло твоє гучне

Величну й довгу спірку з Німном має,

Ти ж Німн примусила назвать мене

Великим...

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф.

271.-Од. зб. 15. -Арк. 2.

 

Зі «Срібного сну Саломеї»

Не думай ти, що я горджуся,

Що з простоти селян сміюся,

Чи бриджуся людей робочих.

Бувало, вечорниці ваші

Й пісні я слухаю охоче.

Бувало, всі свічки загашу

І вийду ніччю на піддашшя -

І в’яне серденько дівоче

Бо ж чує, як кобзар співає,

Бо ж чує танець як лунає.

Я чула запахи лісів,

Я чула гамір голосів:

Від суму - місячно-разючих,

Від радості ж - немов болючих,

Від викриків - неначе злісних,

А від луни - таких розлогих,

А часом - ніби сльози, чистих

На серце падаючих вбоге.

 

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. -  

Арк. 3.

 

З поеми «Година роздумів»

.. .Між гір хребтами

Прекрасне місто в синь підносить стріли веж

З долини, що лежить під неба килимами.

Чудове, як шибок сія вінком без меж,

Як сонцю білий ряд показує домів –

Смарагди-перли, мов на тлі садів, - тканини.

Там взимку мчать струмки розкуті із вершини

Й по вулицях витких несуться до ярів.

Там є стрімка гора, що ймення Бони має.

Вона, найвища з гір, тінь місту посилає

І замок престрашний аж на чолі тримає,

Прикритий виром хмар, далекий від людей.

Всім видно замку вдень блакить бійниць-очей,

Вночі ж, корона мов, той замок престарий

Щербини вікові пересува поволі

По місяця лиці, що сходить з-за гори.

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. –

Арк. 4.

 

З «Подорожі до Святої землі з Неаполя»

Любо - вернутись й сидіти на лавах

Власного двору у тиші нічній,

В час, коли всі цвіркуни собі в травах

Хором співають, а собака старий

Двері відчинить хатні й за поріг

Вийде і ляже тобі біля ніг

 

ЛННБ України ім. В. Стефаника, відділ рукопи­сів, ф. 271. - Од. зб. 15. –

Арк. 5. 


oformlennj