Іван ДЗЮБА

 Літературознавець, громадський і політичний діяч,

академік Національної академії наук України (1992),

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).

 

 

 

Ця тема не обговорювалася в польському і мало обговорювала­ся в українському літературознавстві. Можна назвати давню грун­товну розвідку М.Мочульського “Гошинський, Словацький і Шев­ченко як співці Коліївщини”. Є цікаве, хоч і побіжно кинене, порівняння колізії Шевченко - Куліш в українській літературі з колізією Міцкевич - Словацький у польській - у тонкого інтерпре­татора літературних явищ Юрія Луцького (серед низки інших “ан­типодів" - Колрідж - Вордсворт, Ґете - Шіллер, Толстой - Достоєвський)². Г. Д. Вервес звернув увагу на спорідненість образу Прометея в розділі (пісні) “Гробниця Агамемнона” поеми “Подорож до Святої землі з Неаполя” з образом Прометея у Шевченковому “Кав­казі”. Є мова про “Гайдамаків” Шевченка у зв’язку із “Срібним сном Саломеї” у Р. Г. Радишевського³. Це, власне, і все.

Тим часом ім’я Словацького в українському літературоз­навстві, починаючи від І. Франка та О. Колесси, постійно стоїть поруч з іменем Міцкевича, вплив якого на Шевченка досліджено скру­пульозно, часом не без перебільшень. Широко обговорено і зв’язки та взаємовпливи між Шевченком та “українською школою” в польській літературі (А. Мальчевський, С. Ґощинський, Б. Залєський, М.Чайковський, М. Храбовський), більш чи менш помітні паралелі у творчості польських і українських романтиків 30-50-х років.

На цьому тлі неактуалізованість проблеми Шевченко - Сло­вацький впадає в око і не може бути випадковою. Одне з можливих пояснень таке. До теми польсько-українських літературних зв’язків традиційно підходимо переважно з двох точок зору.

Перша - звертання польських письменників до матеріалу ук­раїнської історії й побуту і використання ними багатств українсько­го фольклору. Під цим оглядом твори Ю.Словацького можуть да­ти немало стимулів для широкого дослідження, яке поки що не здійснене. Маю на увазі не так його ранні “українофільські” речі (“Dumka ukraińska”, “Piosnka dziewczyny kozackiej”), як наявність (чи ймовірність) “натурального” або трансформованого українського елементу в пісенно-легендарній магії низки його зрілих творів (“Żmija”, “Wacław”, “Balladyna”, “Sen srebrny Salomei”).

Поему “Żmija” Ю.Словацький сам визначив як “romans poety­czny z podań ukraińskich”. Тож не дивно, що і в ранніх поезіях Шев­ченка про козацьку минувшину, надихнутих тими ж народними пе­реказами, багато коли не мимовільних перегуків зі Словацьким, то принаймні такого, що може бути зіставлене з мотивами та епізода­ми його поеми. Такими, як поетичні картини Дніпра з його порога­ми та виправами чайок у Чорне море; пожежі турецьких замків на Босфорі; козацькі бенкети в Цареграді; містерія Січі; трагічний чар козацьких могил; магія співу гусляра на могилі над домовинами ко­зацьких героїв і його “діалог” з небіжчиками; сум за проминулим і гіркотне замирення з безпам’ятством нащадків:

śpijcie! śpijcie! przeszła wam рora,

wyście żyli - tu— w Ukrainie,

I wyście żyli - to było wczora!

My dziś żyjemy, czas szybko płynie.

Po cóż tu wracać z licem upiora,

Gdzie nikt nie chodzi po nas w żałobie?

Jutro na naszym powiedzą grobie:

“I wyście żyli! to było wczora!"

 

Все це, умовно кажучи, “протошевченківські” мотиви.

Особливо ж, містика козацьких могил і таємнича постать зловісного гетьмана Змія, ймовірно зрадника козаків, на чиїй совісті їхні життя, - викликають у пам’яті одну з найдраматичніших і найгнітючіших за настроєм Шевченкових поезій - “За байраком байрак” із її мотивом заклятої могили, забутої жертви і гетьмансь­кої зради.

Можна відзначити й низку інших тематичних відповідностей у творах Ю. Словацького і Т. Шевченка. Останнє стосується, насампе­ред, і руху конфедератів (“Беньовський”, “Срібний сон Саломеї”, “Вацлав”, “Ксьондз Марек” Ю. Словацького, “Гайдамаки” Т. Шев­ченка). Вже зауважувалося (М. Мочульський, Р. Радишевський), що Ю. Словацький, як і С. Ґощинський, співчуваючи соціальним крив­дам українського люду, правдиво показав народний рух як антифе­одальний, і в цьому близькість між ним і Шевченком.

Однак треба сказати, що є між ними принципова відмінність в оцінці Барської конфедерації. Шевченко вважав конфедератів, як і “ксьондзів-єзуїтів”, головними призвідцями трагедії, що викликало гострі критичні зауваження з боку поляків (Л. Совінського, Г. Сенкевича та ін.)⁴, хоча ще 1845 р. Броніслав Тренговський звинуватив єзуїтів і шляхту в цих бідах Польщі і Русі (України): “Підступні і пеклові віддані єзуїти сваволили безкарно, навертали Русь до унії справді по-сатанинському, віддавали православні церкви в пропінацію жидам, так само як і горілку”⁵. Ю. Словацький же бачив лише антицарську, антиросійську спрямованість конфедерації (яку Т. Шевченко, здається, зігнорував) і відповідно її ґлорифікував. У ній йому ввижалася втрачена надія на відродження Польщі, - про це окремо буде мова далі. З другого ж боку, Т. Шевченко набагато потужніше показав розмах і енергію народного руху, його “людсь­кий вимір” - у долях, в історичних і неісторичних постатях.

Взагалі ж не всі твори Ю.Словацького на українську тематику однаковою мірою заглиблені в життя саме українського етносу. Скажімо, в незакінченому романі “Król Ladawy” бачимо побут польської шляхти в Україні, бачимо українські пейзажі, і тільки принагідна згадка про козаків та якогось козацького поета може дати здогад про те, що тут живе ще якийсь народ. Україна постає частиною польського життя, його мальовничою “окраїною”. Не повинна вводити нас в оману і назва драми “Мазепа” – жодних власне українських не тільки проблем, а й реалій у ній немає; напівлегендарні епізоди Мазепиних пригод у колах польської арис­тократії послужили Ю. Словацькому для розроблення етичної та філософської проблематики, типової для романтичної драми.

Отже, не варто, на мій погляд, перебільшувати, “українськість” Юліуша Словацького і безоглядно зараховувати його до “ук­раїнської школи” у польській літературі. Його геній щоразу вертав­ся до української землі, де народився, він навіть плекав своєрідний культ Кременця, фактично опонуючи культові Вільна в контексті конкуренції з Міцкевичем, - але він залюбки гостював і в Литві, і в Скандинавії, і в Швейцарії, і в арабському світі, і в Парижі, і в умов­ному, казково-легендарному часопросторі. Втім, з другого боку, не випадково у проекті передмови до найбільшого (і найважливішого, на думку Словацького, хоч і незакінченого) свого твору “Король-Дух” він пояснює його задум саме українським стимулом - під час мандрівної пригоди його прихистили в одній українській хаті, де господиня його зустріла, “і cztery czerstwe ukraińskie dziewki - w koszulach jak srebro białych — przewiązane pasem krajkowym... (łubkach złotych, natkniętych astrami i lewkoniją, wybiegły z zielonych zaciszy” і до­помогли в скруті; виявилося, що господиня - вдова поета, якому і приписується авторство “Короля-Духа” і на якого списуються певні, мовляв, недоліки твору...⁶

Це - щодо першого підходу до українсько-польських літератур­них зв’язків та зіставлення Т. Шевченка з Ю. Словацьким. Другий же підхід - розгляд цих зв’язків під кутом зору запозичень, резо­нансних явищ і впливів одних письменників на інших (переважно польських на українських, хоч дошукуємося і зворотної дії). Цей підхід широко і досить плідно використано в українському літера­турознавстві, особливо щодо пари Міцкевич - Шевченко. Але тема Словацький - Шевченко, як уже згадувалося, такого ентузіазму не викликала, бо під цим оглядом вона справді безперспективна. Ад­же немає жодних свідчень про те, що Шевченко читав Словацького або мав якесь сформоване ставлення до нього. Маючи широке ко­ло друзів серед поляків, він, імовірно, чув про нього. Але більшого припускати не можемо. Все-таки Словацький не був таким знаним у Петербурзі або таким популярним серед польських засланців, як Міцкевич. Так само немає свідчень і про те, що Ю. Словацький чи­тав Шевченкових “Гайдамаків” (1841), отож вони не могли вплинути на його працю над “Срібним сном Саломеї” (1843-44) чи “Бе- ньовським” (1840-41).

Та можливий інший, третій підхід, до теми. Я взагалі вважаю, що чинник так званих “впливів” у літературі дослідники часто над­то абсолютизують. Забувається, що “ідеї носяться у повітрі” і що схожі обставини можуть давати схожі наслідки, отже, нібито запо­зичене може бути насправді самовиниклим і тільки дістати підтрим­ку у спорідненому. Крайнощі “впливології” можуть коригуватися типологічними аналогіями. Але типологічні зіставлення дадуть повнішу і багатомірнішу картину, якщо охоплюватимуть не лише схожість, а й не менш багатозначну і характеристичну несхожість явищ, розкриваючи багатство варіантів і діапазон можливостей певних типів літературної творчості.

Якщо з цього боку підійти до теми “Словацький-Шевченко”, то вона виявиться не тільки не безперспективною, а, навпаки, над­звичайно перспективною і здатною розширити уявлення про співвідносність літературного (і політичного!) романтизму польсь­кого і українського. У цій статті, звичайно, нам хотілося б запропо­нувати лише окремі спостереження.

Але спочатку нагадаю про деякі обставини історичного, політичного і культурного характеру, що дають підставу взагалі ставити Шевченка як речника українського романтизму поруч із Словацьким як речником польського романтизму, беручи до уваги як спільне, так і відмінне в цих обставинах.

І Польща, і Україна мали давню державну традицію - у Польщі вона живо відчувалася як актуальна і лише тимчасово втрачена, в Україні була майже забута і привласнена Московською імперією. І Польща, і Україна перебували під гнітом російського царизму, але Польща на часи розквіту творчості Словацького лише кілька деся­тиліть, а Україна на часи Шевченка - майже два століття. У Польщі зберігалися деякі елементи самоврядування і навіть конституційності; в Україні вони були остаточно викоренені Катери­ною II. Політичний, національний і культурний гніт у Польщі не був таким безоглядним, як в Україні; існування польської нації не заперечувалося, тоді як українську націю не визнавали і силоміць “інтегрували” в “триединый русский народ”, а мову оголошували провінційним діалектом російської і забороняли друк цією мовою. Польща не була інтегрована в російську культуру, Україна ж, почи­наючи від середини XVII ст., віддавала чи не всі свої сили творен­ню російської культури, бувши позбавленою можливості творити власну. У Польщі зберігалася потужна національна еліта; в Україні більшість її інтегрувалася в московсько-імперську (Т. Шевченко: “Дядьки отечества чужого”). У соціальній структурі польського суспільства були лінії напруги між аристократією і дрібного шлях­тою, між ними і селянством. Соціальна структура українського суспільства була біднішою (власне, редукованою) і прозорішою, со­ціальний антагонізм майже збігався з національним: кріпаки - ук­раїнці, поміщики - переважно росіяни та малороси-москвохолуї або ж, на Правобережжі, поляки. Винятків було небагато.

У Польщі ідея боротьби за відновлення державності ніколи не вгасала, часом об’єднуючи різні верстви нації, і набирала форм збройного повстання. Вона породжувала також потужні історіософські концепції романтичного і містичного характеру з більшою або меншою догою національного месіанізму. В Україні після Полтавської поразки і аж до Шевченка вона була заняттям мрійників або нечисленних змовників та почасти предметом тьмя­них спогадів покріпачених недавніх козаків і декого з нащадків ко­лишньої козацької верхівки. Ю. Словацький мав можливість привітати польську національну революцію творами, що запалюва­ли бойовий дух повстанців (“Ода до свободи”, “Гімн”, “Кулик”); Шевченко ж лише жадав і заповідав її (“Поховайте та вставайте...”).

Польська проблема була проблемою загальноєвропейською, предметом боротьби або торгу європейських монархів; свобода Польщі, оскільки Польща за свою свободу боролася, стала гаслом європейської демократії. Про Україну в Європі на ті часи надійно забули, і тільки окремі державці та політичні діячі згадували про український фактор, інколи сподіваючись використати його у своєму протистоянні з Росією (Карл XII, Наполеон, пізніше Бісмарк).

Таким чином, польський політичний романтизм випливав із своєрідного стану речей і реальних можливостей боротьби, як апе­люючи до давнього досвіду й ідеалізуючи його, так і опановуючи новий, знаходячи відгук у певних колах суспільства. Український політичний романтизм був справою мрійників або поодиноких гіпотетичних змовників, надихався здебільше козакофільством, меншою мірою і зрідка - відгуками європейського лібералізму, і ли­ше у кирило-мєфодіївців, а найбільше у Шевченка, став потужною ідейною силою, концентрацією національного спогаду і національ­ної надії.

Що ж до літературного романтизму, якщо умовно виокремити його, маючи на увазі структуру текстів, поетику і стилістику, - то в Польщі він спирався на багату передісторію національного пись­менства і відштовхувався від неї та був надзвичайно чутливий до сучасних йому західноєвропейських новацій. У згаданому вже дослідженні М. Мочульського слушно звернено увагу на те, що хвилі інтересу в польській літературі до теми гайдамаччини переду­вала поява в західноєвропейських літературах образів “благород­них розбійників”, які протестують проти несправедливості, - “Ґец фон Берліхінген” Гете, “Розбійники” Шиллера та ін.).⁷ В Україні ж його джерелом був, насамперед, відповідно інтерпретований фольк­лор (як, зрештою, і в усіх національних романтизмах, але більшою, визначальнішою мірою), хоч початковий імпульс дала все-таки європейська хвиля інтересу до народності, та й теоретичні засади західноєвропейського романтизму не становили таємниці, скажімо, для вчених Харківського університету або для харківсько-полтавсь­кого поетичного кола; деяку роль відіграли і ремінісценції козаць­кого бароко.

Переходячи тепер безпосередньо до зіставлення Шевченка й Словацького, мусимо почати з порівняння їх як двох типів поета, двох поетичних натур і темпераментів. Обидва вони - поети-пророки в біблійному розумінні слова, тобто ті, хто був “обличителем” (якщо вжити Шевченків вираз) пороків своїх народів, суспільств і font-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;seriffont-size: 14pt; font-family: font-size: 14pt; font-family: margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 35.45pt; line-height: normal;serifпропонував їм шлях добра, включаючи визволення з чужоземного ярма. Але Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний (порівняно з Шевченком), а Шевчен­ко - імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загуб­леність українства він - гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. Крім того, Шевченко сам-один ніс на собі тягар і славу національного пророка, а Словацький ділив їх з Міцкевичем, а яко­юсь мірою і виборював у нього, даючи нову модифікацію образу пророка.

Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейської культур, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудуваним планом, покликалося на широке коло зразків світової літератури (Ю. Кжижановський говорив про особливий вид “еру­диційних порівнянь”, якому Ю. Словацький надав віртуозності: це “алюзії до голосних шедеврів світової літератури”⁸), а то й мо­дифікувало їх для власних потреб; тексти Ю. Словацького нерідко мають свої прототексти; він відчутно інтертекстуальний; в його по­етичній сфері однаково вільно почувають себе, в одному това­ристві, і персонажі народної демонології, і боги античних міфів, і герої класичної та романтичної літератури, і священні постаті східних релігій, і нечиста сила різних часів і народів. Усе це - один із складників його універсалізму, його “зарядженості” на поетичну інтерпретацію вічних питань буття, загальнолюдської (звичайно, в європейському і християнському розумінні) етичної і філософської проблематики. (Не говоримо тут про Словацького як автора гли­боких філософських праць, в яких він розробляв оригінальну кон­цепцію взаємопов’язаності еволюції природи і космосу, духу і ма­терії, історії людства і особистості).

Натомість геній Шевченка стихійніший, імпульсивніший, бурх­ливіший - у значенні меншої опосередкованості, меншої скерова­ності раціональним планом, у значенні більшої креативної свободи (якщо тільки можна припускати різні міри свободи в геніїв). Річ са­ме в особливій природі його генія, а не в меншій оснащеності (чи обтяженості) книжною мудрістю, - давно доведено, що завдяки са­моосвіті Шевченко був доволі обізнаний з європейською культу­рою, хоч, мабуть, і не настільки, як Словацький.

Словацький, нaсaмпepeд, великий драматург, і в поезії, і в ліриці він залишається до певної міри епічним і драматичним. Послідовно і цілеспрямовано розгортається в нього широкий спектр настроїв і міркувань, що охоплюють складну об’ємність пев­ної поетично змодельованої ситуації. Натомість у Шевченка, не менш широкий спектр емоцій і думок буває сконцентрований у надщільній чуттєвій матерії, що вибухає, розливаючись і гнівом, і прокляттям, і сміхом, і ніжністю, і сарказмом, і розпачем, і вірою, і хулою, і покорою перед Богом. У світовій поезії небагато знайдемо рівних Шевченкові за оцим вируванням чуттєвої магми, де охопле­но все - від полум’яного виверження до величного заспокоєння і м’якого дихання тепла. Шевченко - висока стихія, Словацький - висока стратегія.

Тарас Шевченко - поет універсальних мотивів. Життя і Смерть, Добро і Зло, Правда і Неправда, Воля і Неволя, Вітчизна, Мати, Любов, Ненависть, Доля; найзагальніші категорії людської свідо­мості, як і універсальні ситуації буття, - все це є змістом його поезії, але не в їхній виокремленості і не в їхній вміщеності в спеціальний інтелектуальний контекст, а переважно в автономному фрагменті життя або в локальній рефлексії, що часом містить у собі закінчену драму думки.

Європейський романтизм, у річищі якого розвивалася творчість Ю. Словацького і до якого небезвідносною була й поезія Т. Шевченка, крім принципу універсалізму, наголошував також принципи історизму, індивідуалізму, націоналізму (в значенні цінності самобутнього національного життя).

Історизм для романтиків означав не так пошук ланцюга часової каузальності явищ, як специфічний інтерес до минулого і з погляду його самоцінності, і з погляду політичного та морального рахунку до сучасності, гостро емоційного оскарження сучасності - або ж як апеляцію до невичерпаних резервів національного духу; історія да­вала і матеріал для постановки універсальних етичних проблем, для моделювання “позачасових” ідеалів як живого уроку і докору своїй добі.

Все це маємо і в Словацького, і в Шевченка. Але Словацький конструює або знаходить потрібні йому сюжети в широкому часопросторі, в історії різних часів і народів, залюбки використовуючи і випробувані в європейських літературах схеми; в польській історії його вабили і міфи легендарних часів. Шевченка в українській історії цікавить насамперед козаччина як антитеза сучасності; ок­ремі сюжети з біблійної або античної чи новоєвропейської історії в нього виразно алюзивно актуалізовані.

Звертання до козацьких часів і до січового козацтва було у Сло­вацького своєрідним, “рахунком” до сучасної йому польської шлях­ти, докором за вгасання духу лицарства і геройства. Власне, такий само сенс мала і героїзація козацтва у раннього Шевченка, хоч, тре­ба сказати, Шевченко мав набагато поважніші підстави для такого оскарження своїх сучасників.

Власне кажучи, і Словацький, і Шевченко “розмовляли” не з “конкретною” історією, а з метаісторією. У тому ж “Змії” маємо са­ме такий узагальнений, метаісторичний образ українського козацтва. Тому тут сконцентровано і легендарний час (Змійові вали), і часи Січі, і, досить несподівано, час після ліквідації Січі (побіжна, правда, але не виведена за сюжетний час згадка про зруйнування Січі “царицею” і облаштування козацтва на Дону - це останнє мож­на вважати й історичною неточністю; до речі, зверталася увага й на інші невмотивовані, швидше з недогляду, анахронізми у Ю. Сло­вацького⁹). У Шевченка немає такої очевидної контамінації різних історичних часів, але історичні події та постаті подаються не в ста­тусі фактичної закріпленості, а як знаки певних доленосних про­цесів народного буття.

Індивідуалізм для більшості романтиків означав протест проти суспільного гніту, фальшивої моралі, поведінчих стереотипів, а водночас давав можливість порушити комплекс світоглядних і етичних проблем, змоделювати постать духовно вільного і духовно продуктивного героя, що вивищується над юрбою або може запа­лити якоюсь ідеєю і вести за собою. Такий герой характерний для драм і поем Ю. Словацького, водночас є у нього і тенденція до кри­тичної переоцінки цього романтичного стереотипу (“Kordian”, “Anhelli” та ін.), до більш збалансованого витлумачення антитези “особистість-суспільство” в контексті проблематики національно­го воскресіння. Ця проблематика, як і романтична візія індивіду­алізму, пов’язані в нього з філософськими ідеями еволюції світово­го розвитку і ролі в ньому “Духу, вічного революціонера”¹⁰ (пор. “Вічного революціонера” І. Франка). (Хоча в ранній творчості Ю. Словацького, на думку Аліни Ковальчикової, яка розглядає її в контексті “польського байронізму”, переважав інтерес до психо­логічного боку індивідуалістської поведінки. Втім, вона ж називає байронізм раннього Словацького “формою криптопатріотизму”).

Романтичному героєві Шевченка теж властивий комплекс індивідуалізму, але переважно в більш редукованій формі козаць­кого волелюбства, близького до анархізму, самоцінності незалеж­ної імпульсивної поведінки. Водночас крайнощі такого типу індивідуалізму на політичному рівні постають як смертельна небез­пека для національного існування через неможливість суспільної згоди. Є й інший тип індивідуалізму, що виявляється в антисуспільній поведінці, в моральних злочинах (“Варнак”, “Москалева криниця” та ін.), - він інтерпретується у Шевченка в контексті про­блематики добра і зла, загадки природи зла. Нарешті, потужний творчий індивідуалізм самого автора, його ліричного “alter ego”, виражається у протистоянні неправедному світові, у пошуковому характері думки, в мужності протистояти будь-яким силам, навіть ставати на прю із самим Богом, - і тут індивідуалізм зливається, з одного боку, з відчуттям місії, покликаності, а з другого - з націо­налізмом, оскільки протистояння неправедному світові зумовлене скривдженістю свого народу, самоототожненням з ним і жер­товністю та подвижництвом заради нього.

Оця повнота самоототожнення зі своїм народом і є сутністю то­го, що умовно, приблизно і, мабуть, не зовсім слушно і не зовсім справедливо називаємо націоналізмом і що вищою мірою харак­терне і для Словацького, і для Шевченка, хоч і виявляється по-різному. Але це вже предмет докладнішої розмови, і щоб підійти до неї, звернімося до деяких зіставлень “Шевченко-Словацький” на конкретнішому текстовому рівні.

Читаючи Ю. Словацького і Т. Шевченка, неважко помітити спільний для них “сегмент” часопростору обох, наявність співвіднос­ної топіки. Російські царі, Петро І, Катерина II і Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чинов­ники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдама­ки, Дантове пекло (в польському й українському “варіантах”) - ось лише дещо з того, що окреслює не лише предметність значеннєвого “ландшафту” творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну “колористику”.

Водночас можна говорити про неоднакову інтерпретацію схо­жих ситуацій. Так, сцена знущань шляхтича Косаковського з Рабина (“Ksiądz Marek”) немовби підтверджує правдивість аналогічної сцени в Шевченкових “Гайдамаках” (знущання конфедератів з Лейби). Але у Шевченка цей епізод виводить дію на іншу жертву конфедератів (Оксану, титареву дочку), а у Словацького дає поштовх двом сюжет­ним лініям - драматична доля Рабинової дочки Юдити (надзвичайно яскравий образ, що дає глибоке розкриття теми єврейства в Польщі), та патріотична і християнсько-людинолюбна діяльність ксьондза Марека, яку він обгрунтовує пристрасними ідеологічними тирадами (його антипод у “Гайдамаках” - “благочинний” - ігумен Мотрониного монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, що ніби освячував ножі для гайдамаків, у Шевченка лише побіжно згаданий, у проти­лежній до ксьондза Марека знаковості; а втім, і жертовний та високий гуманізм ксьондза Марека не можна сказати щоб зовсім позба­вив його войовничості супроти “схизматів”).

Здавалося б, драма Ю. Словацького “Кордіан” не має наймен­ших аналогій у творчості Т. Шевченка, крім хіба співзвучності найзагальнішого - ідеї боротьби за національне визволення. Справді, не має, коли мати на увазі її специфічні жанрові ознаки, принципи сюжетної побудови, тип героя, антураж дії. Однак зовсім інше поба­чимо на рівні субструктури - на рівні окремих компонентів, окремих епізодів і мотивів. Скажімо, при читанні “Кордіана” мимоволі вини­кають несподівані асоціації з Шевченковою поемою “Сон” (“У вся­кого своя доля...”), твором зовсім інших жанру й тематики. Хмара несе Кордіана в Польщу; схожий спосіб фантастичної мандрівки маємо і в “Сні”. Одне з політично наснажених видив у “Кордіані” - Сибір, копальні, підземелля як ритуальне місце кари для ворогів російського царизму і як символ російського деспотизму взагалі; те ж саме і в Шевченковому “Сні”. Тут залишається додати, що Сибір саме в цій своїй якості активно присутній у багатьох творах Сло­вацького (“Фантазій”, “Ангеллі” та ін.), як і Шевченка.

Схожі в “Кордіані” й “Сні” і картини царського бенкету, хоч у Шевченка вони сатирично колоритніші. А взагалі антицаристські мотиви “Кордіана” та інших творів Словацького викликають такі широкі асоціації з творами Шевченка, що це становить окрему тему, якої я трохи торкнуся далі. (Тут тільки хочу ще раз застерегти, що йдеться не про якісь впливи або запозичення, лиш про сприйняття одних і тих самих історичних обставин двома поетами, яким випала схожа місія в житті народів, що саме від цих обставин потерпали).

Та вернімося до “Кордіана”. Візьмімо “Przygotowanie” до дра­ми, де сатанинські сили в новорічну ніч 31 грудня 1799 року “конст­руюють” перебіг історичних подій наступного XIX ст. і пророку­ють піднесення і занепад, усілякі біди для Польщі. Якщо тепер звер­немося до містерії Т. Шевченка “Великий льох”, то побачимо вель­ми схоже в нахваляннях і провіщеннях трьох ворон, що уособлю­ють ворожі Україні катівські сили. Причому і когорта дияволів у Ю. Словацького, і “ворони” у Т. Шевченка не просто провіщають загальну картину нещасть, а й “конкретизують” їх характер (національна руїна, втрата незалежності, пограбування чужинця­ми) та “виконавців” (зовнішніх - царя і “москалів”, прямо названих у Т. Шевченка, неназваних тут, але присутніх постійно у Ю. Словацького; внутрішніх, власних - “дворянство... у мундирах”, “вель­можнії байстрята” у Т.Шевченка, власні біси, сановництво (dygni­tarze), сумнівні лицарі, невдахи-вожді та ін., кого виплавляють у своїх казанах чорти для майбутнього Польщі, - у Ю. Словацького). Водночас є й істотні різниці. У Ю. Словацького ця “диявольська” модель польської історії вплетена в широкий світовий контекст, а диявольське кодло залюбки вдається до різних інтелектуальних спекуляцій, без яких обходяться прямолінійніші і прагматичніші “ворони” у Шевченка. (Дослідник відзначає, що Ю. Словацький до певної міри взорувався на “Пролог у небі” Гетевого “Фауста”¹²). Так само ширший у Ю. Словацького і спектр, сказати б, позитивних чинників і перспектив, зокрема, пов’язаних із “послугами” Мефістофеля. У Т. Шевченка йдеться про близнят - “двох Іванів”, один із яких буде “катів катувати”, а другий допомагатиме нищити Україну, та про надію, що, розкопавши “малий льох”, “великого льоху” (в душі народу?) Москва так і не дошукається. У Ю.Сло­вацького ж - патетичніше, попри гіркий сарказм:

Wśród narodów wielu

Jednemu się ludowi dzień ogromny zbliża ...

... Pomóż im — oni mają walką rozpoczynać

Такą jakąśmy niegdyś z panem niebios wiedli, -

звертається Сатана до Мефістофеля –

Oni się bedą modlić, zabijać, przeklinać,

Oni na ojców mogiłach usiedli I myślą o zemsty godzinie.

 

Ten naród się podniesie, zwycięży i zginie;

Miecze na wrogach połamie,

A potem wroga myślą zabije,

Bo myśl jego ogniste ma ramię'³.

Певно, відмінність у масштабності проекту відродження пояс­нюється не лише різною масштабністю задумів і різним характе­ром поетичних візій двох авторів, а й неоднаковим історичним досвідом Польщі й України, безпосереднішою причетністю Польщі до подій європейської історії та більшими підставами для месіанських настроїв.

До речі, міфологема нерозкопаного москалями “великого льоху”, тобто національного скарбу, надійно схованого від ворогів до слушною часу, має певну аналогію в міфологемі королівської коро­ни, про яку Попель III у “Балладині” говорить, що вона

... pod spróchniałe karcze

Lasu wkopana...

(Відгук відомої легенди про те, що справжня корона польських королів надійно схована і буде повернута після відродження польської держави).

Одна із тем “Кордіана” та, власне, й низки інших творів Сло­вацького, з якою особливо перегукується Шевченко, - це тема російського царизму. Антицарський пафос властивий Словацько­му не меншою мірою, ніж Міцкевичу, і, може, про Міцкевича, а не про Словацького згадують дослідники Шевченкового “Сну” тільки через гротесково-фантастичну форму цього твору (втім, сатирич­ний гротеск властивий і Словацькому). Але не менш характерна для Шевченка і гнівна антицаристська патетика, що зближує його зі Словацьким (хоч, треба зауважити, антицаризм Шевченка - скла­дова частина його антимонархізму взагалі, республіканізму, в той час як Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом; у нього не знайдемо чогось подібного до Шевченкового: “О люди, люди, небораки! Нащо здалися вам царі? Ви ж таки люди, не псарі!”).

Ю. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі. Романтичний подвижник Кордіан готує замах на царя Ми­колу; діючи як Підхорунжий, він готовий іти “naprzód z bagnetem w pierś cara!”, запозиває царя на суд Божий (останнє - типовий мотив і у Шевченка). Інший персонаж, Старий, за Польщу готовий взяти на себе гріх убивства царя і його дітей: “Zabijcie! A krew niech na mnie spada!”¹⁴.

Звичайно, ці децизії персонажів відбивають певні настрої люд­ності, але не конче самого Словацького: в драмі є і ширший спектр моральних вагань. Але зосередженість на цій проблемі (а до неї Словацький звертається і в інших своїх творах, раз у раз вибухаю­чи гнівом проти Петра І, Катерини II, Миколи І, - тут тільки Шев­ченко може позмагатися з ним, зокрема, якщо порівняти відповідні мотиви в “Поемі Пяста Дантишка” з Шевченковим “Сном”), - зо­середженість на ній засвідчує глибоко особистий характер (у зна­ченні не ідеологічної засвоєності, а внутрішньої пережитості) тако­го ставлення, як і глибоко особистий характер потреби патріотич­ного подвигу. А любов до Польщі немовби зливається з любов’ю до Бога, як ось у цій тираді з “Lista apostolskiego” (1846): “Polsko! ojczyzno moja! wzywam cię nspan style=; color: black;Times New Romana ten wieczernik ostatni, abym się przepasał prześcieradłem śmiertelnym umywał krwawe nogi twoje...”¹⁵. Мова про Бога щоразу переходить у мову про Вітчизну; і для Словацького, і для Шевченка Бог - це Той, до Кого звертаються як до відповідаль­ного за долю Польщі - в одному випадку, України - в другому; звертаються в бурхливості любові, ніжності, тривоги, гніву, ра­хунків і жадань. Польща для Словацького - то найсвятіша, то про­винна перед Богом, але це не просто логічна антитеза, чи, як тепер висловлюються, “бінарна опозиція”, це два чуттєво-понятійні по­люси, між якими вирують думки і почуття, опонуючи одне одному і одне одного усправедливлюючи; Польща - останнє для всіх її синів, гідних і проклятих, уславлених і забутих:

О! Polsko! Polsko! Święta! Bogobojna!

Jeżeli kiedy jasna i spokojna Obrócisz twoje rozwidnione oczy,

Na groby nasze, gdzie nas robak toczy,

Gdzie urny prochów pod wierzby wiosenne Skryły się dumać jak łabędzie senne;

Polsko ty moja! gdy już nieprzytomni Będziemy - wspomnij ty o nas! o! wspomnij!

Wszak myśmy z twego zrobili nazwiska Pacierz, co płacze, i piorun, co błyska.

A dosyć, że się zastanowisz chwilę,

Jaka tam cisza na naszej mogile Jak się wydaje przez Boga przeklęta;

A nie zapomnisz ty o nas, o święta!

(“Poema Piasta Dantyszka”)¹⁵”

Така ж само пристрасть поєднання мови до України з мовою до Бога, образу України - з таїною Божого задуму про Україну - і в Шевченка, постійно:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко...

 

                                       (“Осії глава XIV”)

 

Свою Україну любіть.

Любіть її...

Во время люте,

В остатню тяжкую мин ту

За неї Господа моліть.

 

                               (“Чи ми ще зійдемося знову?”)

У Шевченка також любов до України настільки перейнята боговідчуттям, що його поема “Марія” - не менше про Україну, ніж про діву Марію:

... Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти...

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

Хіба це не про Україну?!

Але Шевченко і на прю стає з Богом за Україну, він навіть зва­жується узалежнити свій стосунок до Бога від його стосунку до України:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Це - немовби найвища нота Шевченкового волання до Бога про незрозумілу кару Україні, якесь неясне прокляття над нею.

Треба сказати, що мотив прокляття, яке тяжіє над нацією, мо­тив диявольського задуму щодо неї, - характерний і для Ю.Сло­вацького, і для Т.Шевченка. І це, звичайно, не випадковість, за цим - історична поразка, історична втрата себе і Польщі (порівняно короткочасна), і України (триваліша). Однак відповідні апокаліптичні мотиви і Ю. Словацького, і Т. Шевченка не мають надто буквального прочитання; це не те, що, скажімо, радянські версії “світового ворожого оточення” або сучасні - світової мондіалістської, чи жидомасонської, чи взагалі бісівської змови проти Росії. Це - метафоризоване і гіперболізоване вираження трагізму ситуації, історичної покинутості народу і водночас емоційно-образна мотивація до максимальної мобілізації національних сил.

І немовби остаточним опредмеченням історичного прокляття в обох поетів виступають національний розбрат і роздвоєність, що, особливо у Шевченка, з моторошною силою символізовані в поста­тях двох народжених під однією зорею Іванів, один із яких борони­тиме Україну, а другий - нищитиме разом із чужинцями.

Мотив історичного прокляття і у Словацького, і у Шевченка постійно переходить у мотив національного воскресіння з його різноманітною метафорикою (а у Словацького - ще й у теоретичній визначеності, в історіософському доведенні месіанської ролі польського народу в духовній еволюції людства).

На перешкоді воскресінню нації стоїть не тільки зовнішній гніт, а й чвари, розбрат серед її синів. Емоційне оскарження розбрату, за­клик до єдності - один із постійних мотивів і поетичних, і драматич­них, і публіцистичних та філософських творів Словацького. А в про­зовій поемі “Ангеллі”, стилізованій під біблійну патетику, тема польського розбрату пов’язана з темою Божої кари. Тут треба заува­жити, що Словацький переважно має на увазі розбрат серед польсь­кої еміграції, яку постійно картає за нездатність до згоди; лише поча­сти він торкається теми чвар у самому польському суспільстві часів державності і втрати державності (зокрема там, де йдеться про Барську конфедерацію: у драмі “Горштинський”, наприклад).

Тут у Шевченка набагато ширший ідейний та емоційний діапа­зон, оскільки йдеться не лише про незгоди між оборонцями Вітчиз­ни, а й про соціальний розлам, про трагічний відрив освічених верств від простого люду, і його пристрасний заклик: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!” - знаменував ту надію на христи­янську жертовність земляків, ту ілюзію, якої йому довелося тяжко позбуватися, прозріваючи зрештою силу визволення в самому по­неволеному людові.

Втім, і в Словацького маємо схожу версію, зокрема в драмі “Ангеллі”, де надія на воскресіння Польщі пов’язується не з романтичним супергероєм (який і в “Кордіані” виявився неспроможним на вирішальний чин), а з польським людом. В апокаліптичному фіналі поеми з’являється рицар, який звістує воскресіння народу, і хоч мертвого Ангеллі навіть він не може воскресити, але “w ręku rycerza była chorągiew, a na niej trzy ogniste litery paliły się”. І ці літери, пояснює сам автор, “znaczą Lud”.

Треба сказати, що цей “Lud” у Словацького порівняно з Шев­ченком соціально менш означений. З цим пов’язане і згадане вже його ставлення до Барської конфедерації, яка теж уявляється небезвідносною до втрачених можливостей національного вос­кресіння. У драмі “Ксьондз Марек” pan regimentarz Pułaski, ототож­нюючи Польщу з дівою Марією (уособлення, інтимно близьке й Шевченкові), декларує:

Choć w grobie, w grób nie uwierzy:

Jest miejsce wieczne zmartwychwstań –

Jest duch, co z groba wyrywa —

I kos żadnych się nie boi.

Panowie! To miejsce stoi!

To miejsce — Bar sie nazywa'⁷.

Більше того, в своїх політико-публіцистичних працях Словаць­кий ідеалізує конфедерацію як найкращу форму суспільної ор­ганізації, що може і має бути земним відповідником “Nieba Chrześcijańskiego budowy”.

Треба сказати, що Шевченко у цьому, притаманному багатьом великим поетам, творенні візій ідеального стану суспільства, небес­ного вертограду на землі, нового Єрусалиму, - все-таки ре­алістичніший, соціально відповідальніший і навіть у своїх ілюзіях адресується насамперед до пригноблених і знедолених, закликаючи їх до боротьби за волю і правду, за життя, в якому “...буде син, і бу­де мати, і будуть люде на землі”. Це - омріяна кирило-мефодіївцями “Україна без холопа і без пана”.

У свою чергу, ідея національного воскресіння викликає до жит­тя іншу ідею - месіанського покликання свого народу. І якщо у філософському діалозі “Wykład nauki” Helion висловлює сподіван­ня, що “z głębi ducha coś mocniejszego wyrwać potrafię ... ojczyznę jakąś, któraby razem dla ludzkości mogła być węgielnym kamieniem nowo budu­jących się narodów... Cel ten patryotyczny chciałem zgodzić z celem duszy mojej... ”^1S, - то, попри неоднозначність функції цього речника (Геліона) в усій концепції філософського твору, це є та ідея, яка в багатьох варіаціях живе в творах Словацького.

Мотив місії України у Шевченка не так постійно і не так сильно виражений, як мотив місії Польщі у Словацького, про те час від часу виразно заявлений. Місія ця не так у державостоянні, як в оновленні духу людського через слово правди:

Скорбящих радосте! пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пломенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

       Те слово, божеє кадило.

Кадило істини.

Втім, і у Словацького місія Польщі - у визволенні людини, в духовному оновленні людства. Тут він протистоїть вузько-націоналістичному месіанізмові, коригує і свою власну мрію про польську державу. Владислав Татаркевич в “Історії філософії” так говорить про різновиди польського месіанізму: “...Якщо Міцкевич узалежнював цю місію від морального рівня народу, то інші, зокре­ма Цешковський і Красінський, вважали, що Польща вже за самою своєю природою й історією є вибраною на Месію народів. Так са­мо і в погляді на світ Словацького (який бачив у світі невпинну ду­ховну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і поборювання нижчих щаблів) еволюційний чинник переважав над чинником мо­ральним”. Але оскільки у світовій еволюції Словацький вбачав на­самперед духовне зростання (якесь наближення до ідеї ноосфери!), то воно включає в себе і моральні вимоги як передумову духовної творчості й розвитку особистості. Саме в напрямку духовної твор­чості і вільного розвитку народу та особистості шукає він польську національну ідею, власне, національний ідеал; це пошукування при сутнє в багатьох його поетичних і драматичних творах, а в концентрованій публіцистичній формі виражене в листі “Do emigracyi о potrzebie idei” (1847). На думку Словацького, є два народи, які живуть ідеєю (англійці - хочуть панувати на морі, росіяни на землі); є народи, які мають ідеал (у французів Наполеон, у німців - Маркіз Поза; з анахронізму французького і філістерства німецького ідеалів Словацький кпить), а такий народ, як іспанці, не має ні ідеї, ні ідеалу.

Що ж до поляків, то вони мали ідеал і служили йому, але не сповнили свого покликання до кінця, забули славне минуле, і за це їх Бог карає (згадаймо Шевченкове про Україну: “За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана, // Та за скаженого Петра, // Та за панів отих поганих // До краю нищить...”). Той зраджений польський ідеал - “wolność ducha ludzkiego”. І Бог хоче, щоб Польща “czyniła wysokość między wysokościami, do której dążą w ideałach inne narody”.      “... Dlaczegóż nie pomyśleliście o wyjęciu z dusz waszych dawnej polskiej idei!” - звертається Словацький до розбратаної еміграції, Польща повинна чинити оту заповідану їй Богом місію, долаючи сіяну матеріалістами зневіру та слабкості внутрішньої польської на­тури, ошуканої і приспаної “бренькотом різних опіній”.

Думка Словацького про небезпеку для поляків присипляючого “бренькоту різних опіній” не була для нього випадковою. Вона домінує у фрагментах плану ненаписаної драми (“Fragment planu dra­matu”). У різних її сценах мали постати Szatani - Диявол Політики, Диявол Аристократії, Диявол Комунізму, Диявол Освіти, Диявол Війни, Диявол Економіст, які під інколи й привабливими, але облуд­ними гаслами хочуть перешкодити Синові землі провадити людей до Правди і Любові. Але Син землі закликає на допомогу сили не­бесні, які й звістують початок нового віку - віку Правди й Любові.

Ймовірно, Словацькому йшлося (і тут, і в інших випадках) про те, щоб польський народ не відхилявся від своєї духовної місії (як її розумів поет) під впливом різних модних вчень та ілюзій прагма­тичного розв’язання проблем буття.

Тут можемо пригадати досить схожі тривоги і сарказм Шевчен­ка з приводу “современных огней”, якими хочуть “просвітити мате­рині очі” ті, хто “вчився” не “так, як треба” і хто приніс в Україну тільки “великих слів велику силу”. Можна пригадати і Шевченкову нещадну характеристику псевдонаукових і псевдохристиянських цінностей зарозумілої цивілізації в поемі “Кавказ” ...

Ці мотиви і у Словацького, і в Шевченка, звичайно ж, не випад­кові: вони різною мірою відбивають становище націй; які змушені боротися за своє життя, і речники яких через те особливо чутливі або й дражливі до ідей, які, на їхній погляд, розмивають підстави цього життя, а відтак і гармонію світу. Тут власний національний інтерес збігається з інтересом загальнолюдським або ж принаймні здається таким. У цьому зв’язку дозволю собі ще таке спостережен­ня. Коли в “Ангеллі” Шаман проклинає польських засланців, то це їм кара не лише за їхній розбрат, а й за зневагу до люду, серед яко­го жили, - остяків: “Dlaczegożeście nie słuchali rad moich i nie żyli spokojnie, w zgodzie i miłości braterskiej, jak przystoi na ludzi, którzy nie mają ojczyzny?

Oto obraziliście ludy tej ziemi i z oszczepami stoją czyhając na was; psy ich nawet czyhają, aby z was którego rozedrzeć.

Spotkałże z was kiedy kto Ostiaka i obszedł się z nim łagodnie i po ludzku? [...] O ludzie bez pamięci i serca!”

Можна припустити, що й цей мотив у Словацького не випадко­вий. Його постійне звертання до матеріалу життя, історії й культур різних народів схиляє до думки, що він по-братерському співчував і тим нещасним племенам, яких було поставлено поза цивілізацією. А Шевченкові таке співчуття, таке розуміння їх як братів, такий раху­нок за них до спільного гнобителя царату, рахунок до совісті люд­ства - вищою мірою властиві: про це і поема “Кавказ”, і поетичні та малярські твори доби заслання, і роздуми в “Щоденнику”...

Сказане вище торкається далеко не всіх площин можливих зіставлень Шевченка й Словацького.

Цікаво було б оглянути динаміку релігійних і антиклерикаль­них мотивів у обох поетів, зокрема порівняти їхні інтерпретації Ватикану. Або їхнє заглиблення в безодню зла, представлення опо­зиції Добра і Зла. Або розуміння ролі Поета в національному житті - одна з центральних тем у поезії і Словацького, і Шевченка, влас­не, не тільки в поезії, а й у всій сумі творчості. (Dziś poeci są minstrelami narodów i, podobni dawnym minstrelom, śpiewają milionowo-głowemu panu, gdy usypia, budzą go pieśnią i przy śmiertelnem łożu narodów przepowiadają zmartwychwstanie”. Порівняйте Кобзаря, Лірника, Перебен­дю - у Шевченка).

І подібності, і відмінності тут здебільше бувають не випадкови­ми, а об’єктивно й суб’єктивно зумовленими, меншою або більшою (часто великою мірою!) характеристичними і щодо самих поетів, і щодо літературного процесу і в цьому випадку насамперед щодо явища романтизму; можуть допомогти створити об’ємніше уявлен­ня про нього.

А на закінчення хочу запропонувати читачеві дві поетичні цитати. Одна - з Шевченкової балади про гетьмана Дорошенка (“За ступила чорна хмара”), друга -- з “Думи про Вацлава Жевуського" Ю.Словацького.

Шевченко:

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

- Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, -

І заплакав Дорошенко

Як тая дитина!

- Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає.

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

 

Словацький:

A w Moskwie z dział bito na górze pokłonnei.

I miasto sie trzęsło od pieśni studzwonnei.

Cieszył sie Car Ruski, że emir Rzewuski

W stepowem śpi cicho kurhanie.

Дрібниця? Випадковий збіг? Так. Але недрібна дрібниця і невипадкова випадковість. У них - звістка про ще багато які можливості у широкому порівняльному вивченні Словацького і Шевченка, польської і української літератур.

---