Дмитро ПАВЛИЧКО —

поет-перекладач, літературний критик , громадсько-політичний діяч, дипломат,

Посол України в Республіці Польща (1999 – 2002 р.р.),

 

лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, Герой України

 

Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали й роз­мовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кре­менці, Юліуш Словацький від наймолодших літ був начебто зрослий своєю всуціль польською душею з українським краєвидом, з блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли під вікнами та попід тинами там­тешніх осель.

Мова і пісня українського народу в Кременці були домінуючими елемен­тами, всюдисущими в житті багатонаціональної спільноти. Були вони в пов­ній гармонії з пейзажем, який постійно з'являється в творах поета не лише як тло, але й як своєрідний герой його творчості, виконуючи дуже важливі символічні функції. Світ, що його Словацький пізнав дитиною, був силою факту українським світом. Поет сприймав його як частину багатющого духов­ного й географічного простору України.

Образ рідного Кременця, що виринає з творів поета, вражає неймовір­ною, майже фотографічною докладністю. Особливо це помітно в поетичній повісті „Година думки":

 

Під оком пам 'яті чудове рідне місто

Лежить між горами, виблискує і грає

З долини вежами, мов золоте намисто;

Чарівне, як вночі, вінками вікон сяє,

Як сонцю вказує домів перлини білі,

Що перенизані смарагдами-садами...

 

Там є гора крута, котра зоветься Бона,

Над містом тінь її панує, мов корона;

Похмурий замок там, зблизька руїна зрима,

Приймає безліч форм, залежно від погоди;

Вдень дивиться стрільниць блакитними очима,

Вночі нагадує корону та клейноди...*

 

 

Тут у панорамі Кременця виступає образ вітчизни, схований світ мрії. Мрії „давньої", але також мрії про майбутнє, що героєві поеми, таланови тому

мо­лодикові з духом „гордої печалі", який став жертвою конфлікту між

міяння­ми та брутальною дійсністю, приносить заспокоєння, пригашає трагічне пе­редчуття смерті, дає заряд оптимізму і віри в значущість свого існування.

Спогади і твори про Україну в Словацького з'являються, як правило, тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують. Про що мова? З одного боку, про конфлікт між мріями про свободу Польщі і труднощами боротьби за неї. З іншого — про дисонанс, який виринає, коли поет порівнює незаперечні історичні заслуги шляхти із антинародною пове­дінкою сучасної знаної йому польської аристократії.

Україна, навіть ширше — слов'янщина, стає для нього важливим пунктом роздумів, коли поет виявляє прірву, яка існує між християнською риторикою

тодішнього архієпископа Римського і його ж прислужливою політикою, за­побіганнями перед монархами, у тому числі перед головним поневолювачем Польщі — російським царем. Словацький доводив, що такий Папа Римський має дуже мало спільного з християнством. Він писав, що світові потрібен „сло­в'янський Папа", „брат народів", який „повичищає рани світу від хробачні" і в „творіннях світу покаже Бога, ясно як день". Пророцтво поета здійснилося.

Згадані вище суперечності походять з фундаментальної опозиційності, яка існує між світом духу та світом матерії. Творчість Словацького неможливо збагнути, не розпізнавши в ній ті два світи: принизливий для людини, зневолюючий її духовне призначення світ матеріальний, світ її фізичного тривання, і світ незримий, майже казковий, світ вічних ідей, що дають життю людини духовний вимір. Ришард Пшибильський у своїй надзвичайно про­никливій книжці „Неприборканий кінь" („РохЬикапу когі") вказує, що най­більшою проблемою поета була „таємниця самої структури дійсності", Пла- тонова проблема присутності матеріальних речей у незримому світі"¹.

Проблема дуалізму („дух — матерія"), яка лежить в основі філософських роздумів Словацького, мала важливі наслідки для вироблення його теорії пізнання. Україна — земля його дитячих літ — була для поета символом нема­теріального, духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися вра­женню, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала, однак, глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Словацький в листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції — в Дрездені, в Лондоні чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в міфічний світ уяви, набагато кращий і досконаліший від предметної, намацувальної реальності. Власне там, по другий бік канви, схована Україна — хоч бачена поетом „очима уяви", але правдива, може, на­віть правдивіша, ніж доступний для ока „земний килимок".

Вчитаймося у „Фрагмент поеми про пана Струся". Це початок незакін- ченого твору, герой якого — збіднілий український шляхтич. Хоч веде він жит­тя звичайного селянина, проте за прикладом своїх козацьких предків понад усе цінує свободу. Його позиція — романтичне протиставлення бездушнос­ті й мертвеччині держави, символами якої виступають похилені хрести при дорогах. Як противагу тому сумному образові Словацький подає образ квіту­чого краю:

Інакше на Поділлі, бо там уся країна

В блискучих квітах сяє, ступає там людина,

Неначе по веселках, що грають край дороги;

Чи селянин там їде, чи йде жебрак убогий —

З-під ніг їм випливає, як та вода цілюща,

Як та бурхлива річка, колосся й квітів гуща.

Подібна опозиція знаходить вияв у діалозі „Поет і натхнення", де україн­ська, обсаджена мальвами, хата для поета, розчарованого костьолом „без духу Божого і слова", стає чимось на зразок священного пристановища. Краса й простота подільського пейзажу мають оздоровчу міць для поетового серця. Власне, тому поет і по смерті хотів би повернутися туди знову, щоб побачи­ти Кременець — єдине місце на світі, де його, перейнята тугою за батьківщи­ною, боляща душа могла б зазнати спокою і щастя:

 

                             Якщо колись у тій моїй країні,

Де котить Іква хвилі по долині,

                               Де пасма гір блакитніють під мроком,

                         А місто дзвонить над сумним потоком,

                       Де запахуще від конвалій поле

                         Біжить на скелі під хати й стодоли,

Як будеш там, душе мойого тіла,

Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,

Побачиш мою тугу, що на скалах,

Мов янгол золотий, незгасний спалах,

Стоїть, і часом місто облітає,

А потім знов епічне, стоїть і сяє...

Повітря, що тебе там зцілить, знаю,

Я лив з грудей своїх для свого краю...

 

У цьому вірші постає відомий романтичний мотив посмертної мандрів­ки душі й щасливого кінця її подорожі в злитті із земною вітчизною люди­ни. Тут цей мотив — не лише літературна традиція, він являє водночас вираз найглибших переконань поета, що робить із цього твору один із найгеніаль- ніших зразків світової лірики.

Українські спогади — найглибша і найчистіша криниця натхнення Сло­вацького. „Король-дух", містично проваджений Словацьким „з глибини сто­літь крізь сонця й домовини", „вічний революціонер", дух, що його поет від­чуває у своєму єстві, дух, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набирається земного життя, стає лю­дянішим, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

До речі, Україна в розумінні Словацького — це не тільки Причорномор'я, Подніпров'я, край запорожців, що ними захоплювався поет. Це також Во­линь, і Поділля, і його Кременець. У листі до матері 21 .VIII. 1838 року він пише, що дружина його паризького приятеля, пані Мощенська, „у своїх справах по­їхала на Україну і хотіла бути в Кременці". „Правдивий українець" із уже зга­даної „Поеми про пана Струся" живе не над Дніпром, а на Поділлі. На відміну від деяких поляків, своїх сучасників, і від тих, що українських волиняків та галичан в XX ст. називали „русинами" і таким чином намагалися запровади­ти штучний поділ наших територій, Словацький відчував і стверджував нероз­ривність українського Заходу і Сходу. Для нього то був один край. На відміну від Адама Міцкевича, для якого Україна була тільки „землею між Польщею та Росією", а народ, що населяв її, „ніколи не мав окремого політичного буття: отже, його історія належить до двох історій"² (маються на увазі історії Поль­щі й Росії), Словацький трактував Україну не як „обніжки" чи „креси", а як окрему країну зі своєю власною історією. Ніби сучасний нам українець-державник, він вживає вираз „в Україні" частіше, ніж „на Україні", розуміючи, що в такому разі мова йде не про якусь околицю держави, а про окрему тери­торію із власними традиціями і відокремленим в історичному розвитку на­родом.

Україна стала другою, улюбленою батьківщиною Словацького, хоч він знав її відносно мало. За своєї ранньої молодості він більше перебував у Литві, у Вільні, ніж у Кременці. У рідне місто приїжджав тільки на канікули, бувши студентом у литовській столиці. Зрідка навідувався в інші міста Волині й

По­ділля, тільки в 17 літ звершив подорож до Умані й до Одеси. Отже, отроцькі, гарячі роки — всі в Литві, але не Литва, а Україна стає його особистою, такою ж дорогою, як Польща, вітчизною. Чому?

Важко погодитися з тим, що „міф срібної України" як своєї батьківщи­ни, близької, може, навіть ближчої поетові, ніж Польща, Словацький ство­рив лише тому, щоб протиставитись Адамові Міцкевичу, своєму вчителеві і суперникові. Міцкевич, муза якого мала, з одного боку, польське, а з іншого — литовсько-білоруське крило, оспівував красу Великого Князівства і робив це з надзвичайною майстерністю. Проте, здається мені, що елемент особис­тої неприязні в такій витонченій, глибокій, мислительській натурі, як Словацький, не міг бути постійним і невичерпним. Україна мала бути

Словацькому близькою ще з інших причин. І напевно не лише через те, що там перебувала його мати, за якою він тужив, живучи в Парижі, і душа якої зливалася в його уяві з душею Кременця, а її материнська ласка — з небесами і сонцем України.

Не відкладаючи наведених вище мотивів, які, безперечно, творили

укра­їнський міф і український патріотизм Словацького, хочу звернути увагу на інший чинник цього явища. Маю на увазі систему його поезії, повну образів і метафор, що могли з'явитися лише з людських найглибших вражень, з його геніальної пам'яті, яка готувала для нього свої скарби ще тоді, як він був дитиною. І було це там, „де Іква срібні котить хвилі", де від зір і квітів поет навчався розмовляти, — „бо я від них навчився мови". Українське дерево поезії Словацького зазеленіло по роках, розрослося розложисто, але його ко­рені сягають у глибину „кременецької", „української" підсвідомості поета. Те дерево виросло само собою, без силуваної участі розуму, начитаності чи ідео­логічних настанов. Образне багатство, що характеризує українську частину творчості Словацького, викликає подив своєю спонтанною, розмаїтою і

пе­редовсім природною красою.

Українські реалії в творах Словацького — це не лише наслідуваний буді­вельний матеріал світу, що його змальовує поет. Водночас, точніше кажучи — передовсім, вони належать до позаматеріальної дійсності і мають найчастіше функції символів. Певна річ, так діється не завжди, існує група творів

Словаць­кого, які можна назвати псевдоромантичними. Реалістична манера оповіді тут продиктована соціальною й політичною спрямованістю автора. Проте, як правило, на реалістичний образ українського життя й української природи накладається образ дуже зміфологізований, який розпливається в романтич­ному тумані.

Ніби в кадрах модерного кінофільму, реальний предмет, зображений із надзвичайною і суворою докладністю, за допомогою рафінованих прийомів підноситься до рангу символу, який веде у сфери трансцендентальні, ідеаль­ні, абстрактні. Отже, в багатьох творах Словацького Україна має подвійний статус. Вона є реальною, але водночас — міфічною, казковою країною. Межі між тими світами визначити неможливо. І немає між ними конфлікту. Вони доповнюють один одного, вони подібні, як два краєвиди, створені з одного простору. І хоч обидва мальовані з пам'яті, одnbsp;span style=, serifин із них справляє таке враження, ніби постав з натури.

Завдяки цій компліментарності виникає образ баченої Словацьким Укра­їни, яка своїм відображенням у дзеркалі його поезії певним чином змодифікувала скерований на неї погляд романтичного поета, а згодом і сприймання тим поетом себе самого. Небезпідставно він вважався справжнім спадкоєм­цем українських народних бардів.

За їхнім прикладом Словацький вибудовував свій власний образ роман­тичного поета, додаючи до нього елементи народності. Взірцем для нього певною мірою були українські кобзарі й лірники, підцерковні співи яких він чув дитиною і ніколи не забував їх:

 

Жебрацька ліро! Чув я й чую

Твій голос крізь ліси й діброви,

Для тебе тишину готую

В думках своїх, щоб знов почути...

 

Романтичний поет — ідеал Словацького — повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов'язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення спавдливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалася заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість обороні омріяної, сяйливої, але насправді кров'ю окупленої свободи.

Найкраще це видно в „Беньовському". У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поемі українське і польське майбутнє зливаються воєдино, гармонійно перекликаються без жодного збурення. Річ Посполита — незалежна, могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани, як стверджує поет, нічим і ніким не скуті. А степова дума і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя поль­ської шляхти подихом найвищої поезії:

 

Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,

Як то заходили в двори до вас

Давно колись пісні і думи степу...

Дух матері старої України,

Що спати ще в могилі не хотів,

Душа гетьманська, і гетьманські чини,

І синя мла, і помроки степів,

Гробів летючих крилля соколине

                                     Все йшло по клавішах, лилося в спів,

                                     Немов дитини ручка неуважна,

                                     А часом як старця рука поважна.

 

Ясний період безконфліктного співжиття обох народів належав, однак, до минувшини. Його оповили темні тіні пізніших подій. Історія України була героїчною, але винятково трагічною. Словацький ніколи цього не забував. Своєю нещасливою, але й героїчною, катованою, вбиваною, проте й воскреса­ючою душею Україна найкраще відповідала характерові поета, його похмурій уяві і невичерпній міфотворчій фантазії. Він зумів спостерегти не лише не­щастя, які падали на Україну, але і її неподоланну волю до життя. Могили — пригадаймо — Словацький не вважав світом померлих. Його фантазія підка­зувала йому, що поховані в них козацькі воїни та отамани не сплять вічним сном, а тільки дрімають.

Захоплення українською тематикою прийшло до Словацького на самому початку його поетичної творчості, ще до того, як він задекларував Україну як свою другу вітчизну. Вивчаючи українську історію, Словацький відкрив зна­мениту тему, яка чудово надавалася для створення „байронівської" поеми, — історію Запорозької Січі. Так постає твір „Змій".

У поясненнях до поеми Словацький зізнається, що йшов „за духом поезії українського народу, бажаючи зробити образ живішим". Поема (до речі, її досить добре переклав українською мовою Валентин Струтинський) має прик­мети надмірної, подекуди неправдоподібної романтики. Але від звинува­чення твору в штучності й наслідуванні байронівського „Корсара" його рятує щире й велике захоплення подвигами і характерами запорожців. Таке захоп­лення знаходимо тільки в поезії Т. Шевченка.

Запорожці Словацького зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здо­буті в нападах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. То — поблякле, жовте листя, яке має зникати разом з осінніми вітрами. Запорожці Словацького, хоч у дечому нагадують корсарів, не є морськими розбійни­ками. Це організоване військо, яке знає дисципліну, готове битися за свою батьківщину — Україну. їхній кобзар співає, адресуючи предкам тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора!

О, ви жили колись тут, в Україні,

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живем нині !*

 

А ті, хто „живе нині", повертаються з походу і їхня радість випливає з того факту, що мають вони вітчизну — Україну:

Ми до меду!

Під звін чарок

Будем в нашій Україні

Мед-горілку пити.

Раптом у поемі „Змій" з'являється декілька сумних рядків, як трагічний плач у ясній мелодії. У бравурній симфонії козацьких перемог звучить печальна мова про знищення Запорозької Січі:

 

Коли запорожці Дніпро залишали,

На Дон ідучи у вигнання, тужні

Там чулись пісні;

У піснях тих лунали

Лукавій цариці прокляття й погрози.

О хвиле блакитна! В далекі ті дні

Ти чайки носила їх...

Ти бачила сльози.

 

Словацький добре розумів, що пісня, яка кидала прокляття на голову цари­ці Катерини II, не вписується в сюжет його твору. Але він також добре знав, що скорбота за втратою козацької держави так глибоко закорінена в свідомос­ті українського народу, що без цієї трагічної ноти неможливо уявити собі його історії. Пісня про знищення Запорозької Січі, на перший погляд, виражає на­чебто тільки смуток, але, по суті, це пісня народного протесту й опору, яка не втрачає своєї актуальності протягом віків. Словацький вважає, що українсь­кий народ ніколи не змириться зі своїм поневоленням. Отже, ще до появи Т. Шевченка з його уболіваннями й жалями за козацькою державою, з про­кльонами російським царям, що її знищили, уперше саме в творі польсько­го поета з'являються такі ж уболівання, змішані з такими ж прокльонами.

Якщо порівняти перший твір Словацького „Українська дума" з поемою „Змій", то можна легко переконатися, що наївне, майже дитяче захоплення Україною змінювалося в поета на свідоме, продумане, політично вмотивова­не ставлення до неї. У першому творі козак Рунько — сентиментальний па­рубок, що йому призначено тільки ридати, зрештою, накладає на себе руки. А в поемі „Змій" вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.

Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п'єси „Срібний сон Саломеї". Перед тим, як віддати того сміливця на спалення катам, реґіментар Стемповський до­питує його. Він хоче напутити Семенка на передсмертне покаяння, але козак відповідає:

 

То дуже вже прохав би я ваш мості

Лишень про смерть, але не про науку.

 

„Срібний сон Саломеї", „драматичний романс", як назвав цю річ сам

Сло­вацький, тільки тепер зусиллями Романа Лубківського перекладений українською мовою. Тим часом це надзвичайно важливий твір для розуміння феноменту, який називаємо українським патріотом Словацького. У цьому творі поет висвітлює ті ж події, які стали основою для „Гайдамаків" Т. Шев­ченка. На перший погляд, польська п'єса та українська поема викликають про­тилежні думки та емоції.

Однак тільки на перший погляд. Гостра критика в обох творах спрямова­на на польську шляхту. Тавруючи її нікчемність і обмеженість, Словацький, як і Шевченко, додатково звертає увагу на есхатологічний характер україн- сько-польської різні. Представлена в його творі шляхта не здатна збагнути ані глибокого сенсу, ані правдивих розмірів розгорнутої на її очах апокаліп- тичної кривавої картини.

„Срібний сон Саломеї" — оповідь про жорстокі діяння українських пов- станців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів на покару й відомсту непокірним. Драма оперта на історичні факти. Образ реґіментаря Стемповського виписаний з реальної особи. Був це власник села Кодні на Житомирщині, який наказав посадити на палі десятки безневинних селян і виставив їх на кілька верст обабіч дороги, що вела до його маєтку. У п'єсі Стем- повський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку, селом на пострах народові.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він засмутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе:

 

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І квітів польних, що цвітуть ночами.

Ох! Ох! Кінець-погибель Україні!

Бо звестись на могилах шляхетські знамена повинні.

 

Немає сумніву, це голос самого автора. Словацький досконало знав, що безглузда різанина в ім'я розгортання шляхетських штандартів на козацьких могилах нічого доброго не принесе ні одній, ні другій стороні. Але найправ- дивіший голос Словацького в п'єсі — не Пафнуцій, який закликає тільки до покаяння, а старий лірник Вернигора. Він добачає страшну загрозу, що йде від тієї різанини і для України, і для Польщі.

Словацький виводить у багатьох своїх творах Вернигору як проповідни­ка і пророка українсько-польського примирення і поєднання. Вернигора звер­тається до поляків од імені українського народу:

Ані за жодні перли — діаманти

Не буду тут при бесіді й забаві,

То не присяду при столі на лаві.

Споріднений із вами, духом братній.

Реґіментар питає старого віщуна роздратовано: „Чого ти хочеш?" А той відповідає: „Попрощатися з тобою, духом мого народу". Вернигора трактує українсько-польську різанину як злочин усіх її учасників, а шляхетсько- магнатському світові віщує незабарний кінець. Його пророцтво лунає, як по­дзвін. Старий чарівник вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

Тепер твір Словацького про Коліївщину перекладено українською мовою. Він не лише для читання, а насамперед для театру. Ми не мусимо погоджу­ватися з усім, що написав у цій драмі польський поет. Думаю, правда Слова­цького про трагічну, але спільну українсько-польську історію нічого не відні­має від нашої, української, правди, а тільки додає до неї сучасний аспект. „Срі­бний сон Саломеї", поставлений саме тепер у театрі, коли обидва народи шукають порозуміння, входять зі стадії взаємної ненависті в стадію норма­льного, не скаліченого стереотипами давнини, мислення, може принести тільки позитивні результати.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті Івана Мазепи є один із найкращих творів Словацького, написаний у шекспірівській манері, що цілком відрізняється від романтичної розпливчастості, притаманної по­емам Байрона і Гюґо про легендарну молодість українського гетьмана. І за жит­тя, і по смерті Мазепа був для московської імперії джерелом клопотів і, певна річ, найбільшої небезпеки — відокремлення України. „Зрадник народу", за­тятий ворог Петра І, помічник польської шляхти... Чи міг такий герой внес­ти якісь позитивні елементи до писаної під диктатом Кремля української історії? Українські радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п'єсу Словацького „Мазепа", бо саме ім'я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Розуміння цього твору радянські дослідники зводили до твердження, що трагедія „Мазепа" не має нічого спільного з Україною, а її заголовний герой є тільки „ловеласом і кмітливим пажем" польського короля.

Хто ж такий Мазепа у Словацького? Насамперед — людина хлопського (в розумінні українського) походження. Воєвода, фактично головний персо­наж трагедії, не сприймає його як собі рівного в соціальному плані, незважа­ючи на те, що Мазепа належить до королівського оточення. Воєвода зверта­ється до свого сина, застерігаючи його від дуелі з Мазепою: „Стидайся, сину мій. То хлопський син — таких у воєводи б'ють киями. Я дав наказ, і Хмара не забуде почастувать його, щоб шанувався..."

Але Словацький добре знає, про кого пише. Він читав про нього набагато більше, як Байрон чи Гюґо, його не дуже цікавить інтрига, що лежить в ос­нові їхніх поем. Про це свідчить згадка про гетьмана в незакінченій повісті Словацького, писаній французькою мовою — „Король Лядави". Герой повіс­ті подорожує. Він заїжджає до Польщі, а щоб його „звідтіля повернути, мені досить буде прив'язати його до Мазепиного коня", — пише Словацький.

Далі поет не без іронії говорить про героїв Байрона і про романтичну легенду, за якою Мазепа, прив'язаний до коня, долає за одну ніч триста миль, прилітає в рідні сторони, не наткнувшись дорогою на жодне місто чи село. Дуже цікавою є подана тут же характеристикаspan style=font-size: 14pt; font-family: нових, як поет каже, народ­них літератур Європи. Словацький чітко формулює думку про вплив україн­ського пісенного фольклору на розвиток письменництва багатьох європей­ських країн: „Народна література, йдучи за духом часу, почала знаходити звуки розпачу і смутку, які були колись прикметою пісні українського на­роду, тих запорозьких козаків, що прославились війнами проти турків і які не раз воювали проти Польщі". Мазепа в Словацького — насамперед пред­ставник козацтва. „Я син козацький, я вмію битись!" — говорить про себе королівський паж і, як виявляється з перебігу п'єси, він збройно вміє не тільки себе захищати, але, що важливіше, боронити слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Словаць­кого: Мазепа, „оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість і благо­родство серця"³.

Утім, Словацp style=Times New RomanАле й гайдамаки не кращі. Немає великої розбіжності між сценами вбив­ства дітей Ґонти і замордування дітей пана Ґрущинського. Можливо, в Шев­ченка жорстокість показана з більшою експресією, бо вождь гайдамаків ріже сам своїх синів, а панських дітей вбивають колії. Однак твір Словацького має сильнішу вимовність, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілко­витої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна (можливо, священик) глибоко переживає трагедію. Коли він пробує зацікавити страшними подіями інших — його ніхто не хоче слухати. Жод­ними страхітливими оповіданнями про українсько-польську ятку не може він заnbsp;Словацький бачив український характер з різних боків. Він умів зживати­ся з різними типами запорожців, перевтілюватися в них, але любив найбіль­ше таких, як гайдамака Семенко з п/pspan style=смутити шляхти, котра віддається втіхам життя, обговорює майбутнє весілля Саломеї. Пафнуцій звертається сам до себе не ідеалізує свого героя. „Козацький син, молодий кра­сень, від погляду якого умлівають жінки, повен бурхливої вітальності і чолові­чих слабкостей, готовий падати на коліна перед кожною вродливою шляхтянкою, вимолювати в неї гріховні любощі. А водночас він – людина великого серця. Його донжуанство – не нудна забава, а нагода виявити лицарські риси в обставинах, що загрожують йому смертю. Це особистість, яка своєю незвичайною вдачею вирізняється з усього королівського оточення.

Уся його поведінка на замку — це ніби вступ до тих часів, коли паж ста­не гетьманом і на його державницькій діяльності відіб'ються суперечливі прик­мети його характеру. Буде осудливе для оточення кохання з Мотрею, при­низлива служба (щось на зразок пажа) цареві Петрові І і, нарешті, розум і честь поведуть його жертовною дорогою до відкритої боротьби за незалежність України.

Шедевр польської драматургії „Мазепа" сьогодні набуває політичної зло­боденності. Тепер, коли відбувається повернення гетьмана в українську все­народну свідомість, що є одним із найважливіших аргументів на користь укра­їнської державності, цей твір сприймається як пророчий епізод з молодості видатного державного мужа.

На щастя, Україна має, як це підтверджує Флоріан Неуважний, „чудовий приклад п'єси, який донині є взірцем перекладацького мистецтва"⁴. Мова йде про працю Миколи Зерова. У контексті нашого часу з великою користю для ідеї порозуміння між українцями й поляками могла б зазвучати театральна вистава „Мазепа", оновлена відповідно до новочасного сприймання твору.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреа­лістичніша з усіх романтичних візій Словацького, поема „Беньовський" дає найбільше матеріалу для того, щоб збагнути, яке місце займає Україна в по­етовій свідомості. У цьому творі, намагаючись погодити суперечності, що ви­никають із аналізу причин занепаду Речі Посполитої, Словацький постійно повертається думками до України, яка уявляється йому як приспане, але не мертве гніздов'я свободи. Тут виступає не тільки абстрактна „воля" у філософ­ському вимірі (прагнення такої волі ніколи не вигасло в серці України — про це Словацький добре знав!), але й конкретна козацька сила, здатна здобу­ти реальну свободу.

Словацький стверджує в поемі, що Україна, намагаючись осягнути неза­лежність, застрягла на роздоріжжі, не знає, куди рухатися далі: йти з поляка­ми — чи дорогою Богдана Хмельницького. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Давня єдність обох народів — і це добре розумів поет — загублена була назавжди. У його творі „дух старої матері України" постійно зустрічається з духом матері Польщі, але між ними вже існує якась межа, непереборний конфлікт, генетична відмінність.

 

О мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання!

 

Так пишеться про вигуки запорозьких козаків, які вирушають на битву під командою союзника поляків отамана Сави. Якщо вони виходять разом із поляками проти московських нападників, що оточили повсталий Бар, то чому їхнє волання, як цього хоче поет, „дике"? Чи не тому, що все ж таки воно зрадницьке? Печальна доля чекає повсталих шляхтичів-конфедератів у Барі. Не мають вони надовкруги свого народу, бо чужі на тому терені. Українсь­кий народ їх не підтримає, бо не розуміє і не поділяє шляхетської ідеї. Отже, просять польські повстанці допомоги в кримських татар. Пробують підку­пити запорожців, обіцяючи самолюбному Саві українське гетьманство.

Але все — надаремно. Після звернення до матері Польщі поет адресує свою нову супліку до „найбілішої, найсумнішої". Самі образи підказують, що мовиться про Україну:

 

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями.

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель, в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о мій краю...

                                     О найбіліша, найскорботніша моя,

                                     Одну в тобі, а над тобою другу—

                                     Дві пісні чую, і хотів би я

З 'єднати їх в одну ясну потугу...

 

Не пам ятай мене о тій годині,

Як будеш ти з дарами золотими,

Та, доки моя Іква по долині

Пливе, наповнена слізьми за тими,

Хто серце мав, допоки в Україні

Жебрак співає, а з Дніпра сумними

Туманами йде дух, встає зірниця,

                                     О борзий кінь Пуласького ще сниться,

                                     Допоки люди в нових духу силах

Не віднайдуть в собі лицарства й співу,

Допоти маю право на могилах

Стояти і співати...

 

Словацький не сумнівається в тому, що пісня українська — невмируща. Доки співає народ над Дніпром, доти віра у відродження України не пропа­де. Поет хотів би долучити свій голос до того співу, щоб зміцнити його, на­дати йому ще більшої жвавості й сили. А якщо згадує про Казимира Пулась­кого в цьому тексті, то чинить так з твердої віри в те, що повстанський дух Польщі має ті самі джерела, що й вільний козацький дух. Словацький чує дві пісні: одну співає український народ, друга начебто сниться, зринає з цокоту копит коня польського повстанця. „Дві пісні чую і хотів би я з'єднати їх в одну ясну потугу", — зізнається поет. Багато чого в його творі свідчить, од­нак, що він розуміє: його бажання вже нездійсненне.

Провину про роз'єднаність і чимраз глибшу ворожнечу між українцями і поляками поет покладає на польську шляхту. Не щадить він при цьому укра­їнських верховодів, викриває їхню продажність і тупоумство. Оповідаючи про отамана Саву, що був на польській службі, поет не виявляє пошани до нього. Навпаки, з великою симпатією пише про запорозьких козаків, які при­гадують Саві зрадника Ярему Вишневецького, потім зв'язують його і полиша­ють у лісі на здобич звірові. Не любить Словацький Сави. Хоч як це дивно, але польський поет захоплено пише про запорожців, зокрема про те, як нага­дують вони Саві про часи Хмельницького:

 

Дай наказ — і вибухне пожар,

Що вздрять його із вікон у Варшаві!

 

У „Беньовському" немало таких образів та епізодів, що мають багатознач­ні виміри і, на перший погляд, нічим не пов'язані між собою. В єдине ціле їх, проте, поєднує пульсуюча драматична напруга. Разом вони творять широку панораму польсько-українських взаємин перед занепадом і поділами Польщі. Поет розкриває і таврує шизофренічне, інколи комедійно-гротескне роздво­єння польської шляхти. Близьким залишається для нього мученицький дух України. Він вірить, що кривавий засів принесе в майбутньому багаті врожаї.

Польській шляхті не вистачає цілісної ідеології. Візьмемо, наприклад, постать старости Суходольського, людини освіченої, захопленої закликами Крпнигопи шодо мирного співжиття українців і поляків. Суходольський знає справжню ціну магнатом, але не може переламати в собі свого вірнопідданого ставлення до них. Словацький пише про нього: «Він знав польських панів, але надав їм більше тіла і душі... і більшу відвагу в серці, ніж вони мали насправді". Суходольський приписує польській шляхті велич духу, що була притаманна її предкам, але всіма, крім пана старости, вже забута:

 

Всі мучеництва духу України

Він ба чив у пилюці золотій,

Прокляття чув і споглядав руїни;

Історик був правдивий, не крутій,

Та шляхті давній поклонявсь щоднини,

Був переконаний, що тільки в ній,

Допоки люд не вийде на свободу,

Лежить життя і вся снага народу.

Словацький однозначно на боці покривджених, тих, які вірять, що нові сили народу зродяться не з волі шляхти, а з його страждань. Історія підтвер­дила справедливість цієї віри. Виразником поглядів Словацького в поемі є якоюсь мірою священик Марко (Ксьондз Марек). 3а його оцінкою, гайдамаць­ко-шляхетська різанина — це злочин панівної сторони, яка мала всі можливо­сті запобігти кривавому зіткненню двох нерівноправних сил. Але замість того, щоб подбати про долю власної держави, польські магнати зосереджені на приватних маєткових інтересах. То пиха Потоцького знищує надії на єднан­ня. „Потоцький все гальмує... Хоче бути паном над пусткою!" — пише поет.

У „Беньовському" немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в ненастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення слов'янських народів. Хоч Польща в уяві поета „свята й велика", хоч своїм прикладом боротьби за свободу надихає всі „слов'янські племена", вона все ж не чує, як з кожної української могили встає до життя могутня духовна сила. Відлуння української весни не чути в польському народному гаморі, підкреслює Словацький. І це його тривожить, і це йому болить:

 

Коли ж, о голубе, звістуне Божий,

Шепнеш мені ті страхітливі речі,

І вчиниш тишу, наче храм, святую,

Щоб чула Польща те, що сам я чую?!

 

Україна була для Словацького не лише предметом його історичних по­шуків і досліджень. Вона дала йому головний мотив (так, як Т. Шевченкові) для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії „Гімн", написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: „Боже, сумно мені". Це і скарга на людське безсилля, на байдужість небесної вищої сили до несправедливих порядків на землі. Тут образ Бога — образ духу, що не вміщується в життя людини. Він — тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився Словацькому серед українського степу, — зовсім інший:

 

Це Бог не хробаків, не того тіла,

Що нишком під ногами проповза,

Він любить птаха широчезні крила,

Біг коней гуркітний, немов гроза,

Вогнем він пише, кличучи до діла,

Його вблагає чин, а не сльоза,

Перед костьольним згублена порогом —

Ниць перед ним паду, бо він є Богом!

 

Трактування Бога як вищої справедливості, вогненного пера, що пише вироки людям — плазунам і хробакам, навіяне Словацькому українськими

степами, де точилися козацькі війни за правду й волю. Степові могили, як і в Шевченка, нагадують у Словацького морські хвилі. Але тут вони не тільки йдуть і сунуть, але й злітають, ніби соколи. Як творець волелюбної христи­янської мислі, протилежної до рабської покори, що її можна віднайти в Єван­гелії, Словацький сформувався під впливом свого захоплення Україною. Без України, якою поет пишався і яку відверто називав своєю „кров'ю й молоком плинною" батьківщиною, його містичні переживання над Атлантичним оке­аном (у Порніку) були б убогішими, якщо взагалі можливими...

Як саме розумів Словацький свою українськість, як визначав свій козаць­кий патріотизм? Відповідь може підказати його критика творчості Богдана Залеського. Цей видатний поет „української школи", на думку Словацького, втратив можливість стати Аріосто українського козацтва, бо не перейнявся піснями кобзарів-сліпців, не вслухався в козацькі думи, отже, не створив ні­чого такого, що мало б повернутися до тих самих лірників, ніби їхня власна поема: „Богдан міг сягнути дуже високо, — пише Словацький, — якби фор­мувався на взірцях і не втратив своєї української самостійності".

У творах Словацького прочитується „українська самостійність", якої він вимагав од свого земляка. Але це не лише творча, мистецька, естетична са­мостійність; та самостійність має в собі дух політичного мислення: поет дій­шов не тільки до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Словацького про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі „Вацлав", то створюється враження, що його „укра­їнська самостійність" сягає Шевченкового рівня.

Поема „Вацлав" заслуговує особливої уваги українського читача, бо саме в цьому творі Словацький пророкує воскресіння української держави. Поема написана 1835 р., вона належить до творів „української школи" у польській літературі, але вирізняється з-поміж них справжнім українським патріотиз­мом. Словацький написав невеличку передмову до свого твору: „Є такі речі, до яких перо поета не повинно торкатись; такою напевно є смерть Вацлава, що її нам у поемі „Марія" чудовими кольорами змалював Антоній Мальчевський. Однак якийсь мимовільний потяг — я хотів би назвати його натхненням — змусив мене написати цю поему і я, не відстаючи від правдивих переказів, намагався, наскільки це можливо, зідеалізувати річ, сповнену чорною мут­тю та страхіттями. Може декілька строф сповіді Вацлава виклопочуть для мене в читача дещо поблажливішу оцінку загальної композиції твору, що його я вже не здатний ані виправити, ані змінити, а дві попередні поеми прибіжать на допомогу поетові, який обороняється від цілковитого осуду".

Для нас ця передмова цікава тим, що автор „Вацлава" згадує „Марію" Антонія Мальчевського, де змальована смерть молодого польського шляхти­ча Вацлава. Якийсь мимовільний потяг змусив Словацького написати цю поему. Немає вищої ідеї, ніж та, що пульсує в неуастанних роздумах про взаємини України і Польщі. Вона спрямована на визволення й примирення словва постає зовсім інакше Був переконаний, що тільки в ній,ніж у творі Мальчевського. Словаць­кий використав переказ про те, що батько молодого шляхтича з ненависті до родичів його дружини, своєї невістки, організував її убивство. Цей же пере­каз лежить в основі поеми Мальчевського „Марія".

Чому в Словацького з'явився „мимовільний потяг" показати зовсім інак­ше історію життя Вацлава? Тому, що він знав Україну набагато краще й глиб­ше, ніж Мальчевський, тому, що його Вацлав — не романтичний юнак, який помирає з кохання до своєї замордованої дружини, а магнат, претендент на корону Польщі. Це був потяг натхнення, яке не могло миритися з тим, що Україна, про яку Мальчевський згадує лише як про етнографічну частину Польщі, це начебто вже мертва країна, яка ніколи не воскресне. Словацький відчував Україну як національно окремішну частину російської імперії, як пригнічену козацьку державу. І провину за це пригнічення польський геній покладав і напольську шляхту. Вацлав – шляхтич, за яким тягнуця тяжкі звинувачування у зраді повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Беручи ній гріх. Одначе цього ніхто не пам'ятає. Цей польський магнат живе в з кра­їні не денебудь, а над Дніпром, але не має жодного зв'язку з українським народом, не має взагалі ні минулого, ні майбутнього. Це безлика постать, що викликає огиду навіть у власної дружини. Літературознавці висловили здо­гад, що за образом Вацлава криється історична постать, а саме — Олександр Потоцький, син Софії і Щенсного Потоцьких з Умані. Таке трактування Ва­цлава ще більше підтверджує думку про те, що ненависть до нього йде насам­перед від прислуги, від українських кріпаків, які добре знали ницість свого пана.

Серед того простого люду є жінка, що вигодувала Вацлава своїм молоком, няня, пестунка, яка не може мати до нього якихось „польських претензій". Його нікчемність, бездушність, замкненість вона сприймає як ознаки „не­вдалого сина", котрий, на її думку, як зрадник повинен бути покараний по смерті самим Богом. Це вона, українська жінка, з'являється на похороні Вац­лава і проклинає покійного:

 

Ти йдеш у гріб з трутизною гіркою!

Йди, трупе! Я тебе в колиску клала,

Я молоком своїм тебе плекала,

Тепер тебе кладу в могилу радо,

Йди, чорна трумно, йди, огидна зрадо,

Моя дитино й мій отрутний гаде,

Іди, нехай тебе черва обсяде;

Хоч кров твоя твій чорний гріх замаже,

Бог з вістувати це тобі не каже, —

Не знатимеш у пеклі, ти, шайтане,

Що Україна із могили встане!

 

Ця жінка говорить найстрашнішими, але й найдорожчими своїми сло­вами. У поемі навіть є натяк на те, що вона своїми чарами та замовляннями вбила Вацлава. Але не слова тут важливі — важливе бажання цієї селянки сказати правду мертвому Вацлаву, щоб діткнути його вогнем своєї ненавис­ті. А це, як вона розуміє, можна зробити лише таким чином, щоб виголоси­ти йому свою правду про Україну, яка постане з мертвих.

Україна в цьому тексті не є географічним поняттям (географічні поняття не воскресають!). Тут вона — не частина Польщі, а історична держава, хоч і покладена колись ворогами в могилу та рокована на воскресіння. Так відчу­вав і так думав польський поет. І так сталося.

Український патріотизм Словацького може бути справедливо порівню­ваний хіба що з патріотизмом Шевченка. Йдеться тут не стільки про схожість образів, метафор на тему воскресіння народного духу, а насамперед про релі­гійне, нездоланне переконання обох поетів у тому, що невмирущість нації походить із її страждань і непокори.

Саме зі Словацьким, з його образом вічного революціонера, що виник з метафоричної теорії автора „Короля-духу" про незнищенність людського страждання, пов'язаний один із найвидатніших творів Івана Франка „Гімн". Франків „Вічний революціонер" — не заперечення, а продовження і розвиток думки Словацького в українських умовах боротьби за людську гідність, за перемогу поступу, науки, світла над реакцією і темрявою. Не буде перебіль­шенням сказати, що через твір Словацького „Відповідь на „Псалми майбутнос­ті" прийшов до Франка поєвропейському сформульований найголовніший мотив Шевченкової творчості, віра в те, що „церков-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна".

Юзеф Пілсудський говорив, що під'яремні покоління поляків припа­дали до творчості Словацького, щоб, „зміцнивши дух, вистояти в неволі й пробудити в собі сили, коли тих сил буде треба". Те ж саме можна сказати про покоління українців XX ст., які у своїм національнім і людськім покли­канні читали Словацького, перекладали його, збиралися в Кременці на день його народження в найтяжчу добу радянсько-російського поневолення, щоб у потрібний час мати силу шевченківського духу, вічного революціонера, силу свого національного і людського покликання.

У п'ятій пісні „Беньовського" про свою другу вітчизну Україну Словаць­кий пише як про землю,

 

.. котра кров 'ю і молоком плинна,

І котра мене також любити повинна!

 

Словацький мав право сподіватися доброї пам'яті про себе в Україні, любові до слова, що нею перейняті його безсмертні рядки про край, де він народився. Україна не віддала ще належної шани своєму синові, який любив її польським серцем, пророкував її державну і щасливу будучину. Щоправда, немало вже зроблено для озвучення його творів українською мовою, та при­йшов час, коли не тільки звершилися його віщування, але й з усією виразніс­тю і неминучістю знову перед нами постали ті ж таки питання, над якими мучився він — питання порозуміння і справжнього братерства між україн­ським і польським народами.

Юліуш Словацький повинен мати свій пам'ятник у Києві, як має Тарас Шевченко у Варшаві. Це буде справедливо з будь-якого погляду, адже ці два генії, споріднені силою патріотичних почувань, символізують українсько- польське духовне єднання.

Але ще тривалішим пам'ятником Словацькому в Україні має стати за­своювана українською мовою, глибоко аналізована на рівні розвитку різних поколінь, як тепер, так і в майбутньому, його титанічна творчість.

 

---